Дипломна робота на тему: „
| Вид материала | Диплом |
- Дипломна робота, 721.18kb.
- Дипломна робота складається з трьох розділів: Дипломна робота складається з трьох розділів, 204.46kb.
- Дипломна магістерська робота на тему "Планування рекламної кампанії на підприємстві", 103.39kb.
- Дипломна робота на тему, 994.44kb.
- Дипломна робота на тему: Глобалізація світогосподарських зв’язків, 1844.31kb.
- Дипломна робота на тему: Валютно-розрахункові операції комерційних банків, 1392.66kb.
- Дипломна робота на тему: Валютно-розрахункові операції комерційних банків, 23.41kb.
- Курс V дипломна робота на тему, 1131.45kb.
- Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція, 1069.49kb.
- Дипломна робота на тему: «Відтворна функція телиць різних порід та методи її корекції», 723.87kb.
2.1. Легенда про скарби Олекси Довбуша як сюжетна основа роману.
Варто зосередити увагу на значенні хронотипу дороги, його функціонування в сюжеті роману „Петрії і Довбущуки”. Хронотоп дороги є визначальним для сюжетного руху в романі. „Дорога як стрижень, що організовує всю систему взаємодії хронотопів, веде свій початок від авантюрного роману і, безперечно, зберегла до тепер своє значення у просторовому … художнього твору» [… 97].
Н.Тодчук цікаво простежує особливості хронотопу дороги на прикладі іншого твору І.Франка – роману „Для домашнього огнища”. Дослідження виявляє, що основне смислове навантаження хронотопу дороги в романі – це місце найважливіших переживань, місце вибору та прийняття найважливіших рішень. Також дорога є місцем зміни фізичного стану і світоглядних уявлень персонажів. Хронотоп дороги присутній здебільшого в особистих хронотопах героїв.
Варто зазначити, що окремі із вказаних функцій хронотопу дороги притаманні і розвитку сюжету роману „Петрії і Довбущуки”. Дорога – символ єднання, блукань, спогадів. Образ трьох доріг є наскрізним у казках, легендах. Три дороги символізують триєдність буття: перша дорога – пізнання досвіду та мудрості пращурів, набуття власного; друга уособлення земної сили, духовного надбання, снаги і працьовитості; третя велить шанувати звичаї, батьків своїх, свій рід і народ.
Життя кожної людини уподібнене дорозі, що веде до вершини гори. Від миті народження до останнього подиху якась невидима сила веде нас на гору, поклавши на плечі долі хреста, кожному свого, кожному по своїй дорозі.
Хрест – один з найдавніших знаків. Хрест з чотирма променями і колом посередині. Він є відображенням пов’язаних із Сонцем головних географічних координат: південь, північ, схід, захід. Разом вони складають певну цілісність – всі чотири сторони. Хрест – це й символ вічного життя. Вертикаль хреста означала батьківське начало, горизонталь – материнське, а сам хрест з колом – Сонцем утворював третю силу – синівську.
Після загибелі коханої дівчини Олесі, Андрій Петрій різко змінився. Змінився його характер, його ставлення до оточуючих, до навколишніх подій. Батько, Кирило Петрій, сказав Андрію: „Так, синочку, так. Поступай лишень по своїй волі, по своїм розумі, я ти не бороню, но мого благословенства не получиш ти на таку дорогу!” [57; 166].
Андрій був найбільшою причиною зміни Петрія. Його шумне, легке життя в аристократичних кругах тягло за собою немалий кошт. І він вмовляв Петрія, щоб частину Довбушевого скарбу пустити в оборот. Батько довго не наважувався на цей крок. Він весь час відчував якусь тривогу, що невидимі злодії закрадуться до скарбів, що зрада оточує його та Андрія. Він почав всіх боятися, всім не довіряти.
До розбудження гордості Андрія привело не мало причин. Голос похвали „гомонячий всегда в його душі”: „Ти мученик за святу справу, ти умів посвятитися, ти вищий від всіх тих людей, котрі не тілько не здужают вступити в твій слід, але навіть поняти не здужают твої заслуги! І тоє переконання о своїй вищості поволі веліло Андрію і обходитися з другими, як з нищими… Він став убиратися, як на селі виражались, по-панськи… А особливо він затріумфував в душі, коли поволі узискав собі більше узнання в тім крузі, до котрого він пхався, коли високі пани і аристократи, коли дами і панянки зачали вітати його з усміхом, зачали подавати йому руку…” [57; 138].
Одна знатна пані, графиня Кралінська, вдова по останньому з славного роду Кралінських, дуже приязно відносилась до Андрія. І не без причини! У Кралінської була дочка Теодозія, панна біля 28 літ „висока, як тополя, сильна, як гусар, і ославлена злісниця і гримасниця. В панських кружках знали ю добре всі молоді і дуже боялися зблизитись до неї… Не лиш сам характер панни Дозі був відштовхуючим для молодих женихів, але також її фінанси” [57; 138]. Її мати своїм неумілим господарюванням ще дужче зруйнувала своє фінансове становище і мала багато боргів. Ось чому вони обидві так прагнули сподобатися Андрієві.
Перше тяжке розчарування Андрія настало незадовго по шлюбі, коли дізнався про справжнє фінансове становище своєї молодої дружини і тещі. Скільки внутрішньої боротьби відбулося в душі Андрія, коли за наполяганням Дозі, взяв значну суму із Довбушевого скарбу щоб покрити численні довги і майже наново відбудувати маєток графині.
Під впливом Дозі Андрій щоразу ставав слабодумним, тратив власну енергію і силу волі. Він розумів, що дружину цікавлять тільки гроші. Та він також відчув, що настав той час, коли повинно все вирішитись, що терези його долі перехиляться, але не знав куди, не знав, що буде причиною.
Коли до Теодозії Петрієвої (Кралінської) заїхали польські повстанці на чолі з бароном, Теодозія зговорилась з ними виманити в Андрія гроші. Склалась така ситуація, що Андрій мало не загинув. Не одержавши нічого, Теодозія в гніві покинула Андрія, поїхала разом з повстанцями. В кінці роману ми зустрічаємось з нею. Коли Андрій поїхав до Львова на зустріч з товаришами, там „йому до ніг кинулась якась невідома жінка:
- Андрійку, прости мені!
Андрій впізнав Дозю, свою дружину, і прошептав: „Прощаю, прощаю!” Підвів очі до неба і здихнув. Чи се була вдячність господу, що вернув йому жінку, чи резиґнація, з якою береться на плечі тягар, котрого ми уже не надіялись більше двигати…” [57; 244].
Життєва дорога Андрія – це спосіб самопізнання, прийняття в своє серце радощів та скорбот світу.
Найбільшої емоційної сили набирає дорога Ісаака Бляйберга.
З самого початку знайомства з жидом Ісааком ми знаходимо в його характері риси, що не притаманні жидам.
„В Галичині, і на Уграх він позав’язував кружки, в котрих склад входили чесні жиди, маючії на серці добро свого племені, і всюди ділав, клопотав і підбуджував, щоби впоїти в соплеменників своїх ідеї о моральнім піднесенні жидів. Жодна неудача не зражала його, не гризли його докори і упреки деяких строгих старовірців, всюди він на першім плані клав добру ціль, а не собственне добро” [57; 144].
Бляйберг вів розмову, в якій говорив про важке становище народу, про низьку мораль жидів, які гнітять простий люд. „Час нам застановитися над тим, бо єсли підем дальше тою дорогою, котрою ідем дотепер, то непремінно сами стягнем на свої голови страшну бурю. Бо подумайте, єсли ми лихвою, горівкою і тисячними способами, які тепер употребляются, виссемо хлопа, зруйнуємо його матеріальний бит, виженем його з хати-поля, то що ж з того вийде? По-перше: ми сами до плуга та до борони не возьмемся, мусим наймати робітника, щоби нам то поле зорав, обробляв. Но все-таки буде багато поля лежати неужитою пусткою… А по-вторе: що ж станеся з тими зубожілими, бездомними хлопами? Декотрі, правда, підут до вас на службу, но чи думаєте, що всі те зроблят? А тії, що зроблят, чи ж не будут они ненависним оком поглядати на вас, своїх гнобителів? Ждіт-но! Ви через то намножите в краю пролетаріату, бездомних бурлак! А що ж природнішого, нежели то, що такий чоловік станеся злодієм, розбишакою? Ждіт-но! А если таких людей буде більше, чи не готові они в маси зібратися, чи не готові кинутися з ножем в руках на вас! Подумайте там добре, браття, подумайте!” [57; 161].
На одне із засідань жидів зайшов найстарший рабин, 90-літній старець з сивою бородою. Разом з ним і Невеличкий (серед опришків він виділявся особливою жорстокістю). Звернення стосувалося Ісаака Бляйберга. Рабини вважали його за відступника, і запропонували йому формулювання-відкликання. Ісаак погодився. Тільки закінчилась позорна для Ісаака церемонія, як виступив Невеличкий і відкрив тайну походження Ісаака. Коли Невеличкий шукав скарби Довбуша, він знайшов печеру, а в ній кістяк жінки (це була Емілія), на грудях якої лежала книжечка (псалтира) пасічника Семіона. На її кінці була ціла картка списана, та він зумів прочитати тільки слово Бляйберг. „В селі Розгірчу, в камінній печері, я знайшов случайно кістяк єго матері, внучки посліднього графа Шепетинського, а жони славного колись розбійника Довбуша. Мати, заблудившись, зайшла в корчму, де мешкав шинкар Бляйберг. Там она умерла… У жида, видко, уродилася також дитина, – може нежива, може потому умерла… от він затаскав оба трупи в тайную печеру… Прошу вас протоє – дати спокій тому чесному мужеві…” [57; 175]. Ісаак Бляйберг – син Олекси Довбуша. Отже, Ісаак є продовженням роду Довбуша.
Бляйберг, після всіх потрясінь, що йому довелось пережити, почав ходити в Гошівський монастир, де охрестився, взявши ім’я свого батька: Олекса.
Хрещення – християнське таїнство, що здійснюється служителями церкви. Оскільки люди народжуються ураженим первородним гріхом, хрещення має зняти його, відкрити їм шлях до спасіння. В усіх випадках хрещення розглядається як акт прилучення до християнської релігії.
Ісаак завершує своє життєве коло, і його дорога повертає до свого першопочатку. Звучить просвітлена, радісна мелодія, сповнена передчуття щастя і тріумфів на вабливій дорозі, призначеній Андрієві і Ісааку самою долею.
Кожна дорога має великі переходи. Через великі випробовування повинна перейти душа, перш ніж зможе розбиратися у цінностях життя і збудувати гідну долю.
Одним із важливих художніх прийомів, застосованих у романі „Петрії і Довбущуки”, що зокрема має і функцію увиразнення образів персонажів, є творення сновидінь героїв.
З найдавніших часів серед усіх народів світу поширена глибока віра в сни, віра в те, що сни віщі, що вони збуваються.
Гуцули вірили, що на час сну душа покидає людину і ходить по тому світі, а там знають, що з тобою станеться, тому сни бувають віщі. Гуцули вірили у різні магічні дії та погані сни.
Яскравим прикладом є сон Олесі Батланівни, дівчини, яку кохав Андрій Петрій та сон Олекси Довбуша.
Його і розповів Довбуш отцю Гошівського монастиря Мефодію: „Було се 1776р. Я бачив такий сон. Мені здавалося, що я лежу на холодній камінній підлозі сеї комнати, – а я і в - істі так спав, – коли нараз пукає підо мною підлога, а з-помежи каміння добувається велетна, як уголь чорна, рука, котра подає мені велике письмо. Я встаю, іду до свіла і читаю: „Жити будеш, поки рід твій не буде числити сім членів. Смерть твоя буде знаком, що надходит час ділання. А тепер іди і покутуй! До сповіді приступиш аж перед смертію” [57; 43].
Сім – божественне число. Складається з трійки як символа неба й душі і четвірки як символа землі і тіла.
Сім кольорів радуги; сім днів тижня; сім днів посту; сьомий день після створення світу – день відпочинку; сім променів Сонця; сім гілок Дерева життя з сімома листками на кожній. Сьомий промінь Сонця – це шлях, яким людина переходить в інший світ.
Недарма в народі говорять, що кожна людина повинна знати свій рід до сьомого покоління.
Перш, ніж приступити до сповіді, людина повинна пройти путь покаяння, тобто пройтися по житті, побачити, осмислити і оплакати усі виявлені слабкості душі, що породила гріх. Це значить – зробити суд над собою. Мудрі кажуть, що треба час від часу робити генеральне прибирання у власній душі, яке починати слід сумлінною підготовкою, а потім і самою сповіддю. І коли ти прибереш серце, зрозумієш, що Господь відкриває себе не гостроті розуму, а його чистоті. Зрозумієш, що досить лише уміти слухати свій внутрішній голос. То голос Бога. Він навчає. Він веде.
Через тридцять років Довбуш знов ночував на підлозі „сеї зали”, і знов бачив той же самий сон. „І знов по тридцяти літах я ту був, і знов я бачив той самий сон, читав то само письмо, але на єго кінці стояло написано: „Врем’я. 25. Юлій. 1856. Гош. Мон. Бібл. Час. 12. Пвн.” Я вписав тії слова на послідню картку свого пам’ятника і пішов” [57; _____].
Значить настав вже той день, та година, коли закінчувалося земне життя Олекси Довбуша. Закінчувалися його страждання (час – 25 липня 1856р. Гошівській монастир. Бібліотека. Година 12. Північ).
І він, це зрозумівши, приступив до сповіді, щоби з чистою душею, з чистою совістю покинути цей світ. В житті все склалося так, як було написано в листі (знак був посланий Олексі під час сну).
Дивний сон приснився і Олесі, коханій дівчині Андрія. Сон, що попереджував про небезпеку.
Бачила вона вві сні Чорну гору. На її вершині стояв високий старець з похиленою головою і руками зложеними нахрест на груді. Андрій старався вибратися на гору. Та раптом з’явився якийсь страшний чорний чоловік, схопив Андрія за руки і з розмахом кинув в глибоку яму. Таємничий старець, немов блискавка, злетів з вершини гори і спіймав Андрія. А той чоловік, що скинув Андрія, втративши рівновагу, впав у воду.
Сон здійснився. Сталося так, що Олекса Довбущук заманив Андрія до старої хати, жорстко побив, і залишив помирати. А спас його від смерті таємничий старець (Довбуш).
Друга частина віщого сну була пов’язана з небезпекою Олесі. Ось що вона переповіла дальше: „Я не могла ані кричати, ані плакати, ані навіть з місця рушитися. Нараз, здалося ми, вирвались із густого лісу два страшнії медведі і зачали мене шарпати. Я стояла мов окаменіла, я бачила глибокії рани, чула біль, та не бачила крові, – не могла кричати. Нараз в страшнім одчаяню я добула всіх сил і з безмірним гуком кинулася з скали в глибоку шум’ячу воду, котра під мнов сріблом розприслась. Я ще послідній раз скричала і в тій же хвилі пробудилась” [57; 74].
Рани, кров – уособлення і добра і зла, і зла в широкому плані; кров як „добро” – це життя, свобода, духовне начало, а кров як „зло” – це смерть, загибель, кара, помста і чимало значень, очевидячки, більш прихованих, аніж у крові – „добрі”. Образи „кров” і „рани” – увібрали в себе увесь біль, усі страждання, пристрасті, нездійснені мрії, втрачену віру.
Ніхто ще не знав, що Ленько і Сенько Довбущуки задумали помститися Андрію, склали план, як заманити в ліс Олесю і позбиткуватись з неї. Про це вони вели мову при Андрієві, коли того заманив старий Довбущук і побив, щоб завдати йому ще більшого болю. В той час Андрій не міг допомогти Олесі, бо йому самому потрібна була допомога.
Все насправді відбулося так, як снилося Олесі.
„- Боже мій, Боже мій, – стогнала нещаслива дівчина, біжучи щосили к ріці. Страшна, але все ще хороша була вона в тій розпуці, що роздирала її душу, що, мов гудячий і тріщачий пожар, нищила разом всі її животні сили.
- Родичі мої, Андрійку мій, щастє моє, прощайте навіки! Боже, прости мені сей послідній гріх, але він тілько єсть тепер моїм спасенієм!
І вона зажмурила очі і широкими кроками розігналася на сам край стрімкої скали…” [57;100].
Олеся загинула, стрибнувши з верхньої найвищої частини гори в урвище (глибоке провалля).
Автор надзвичайно вміло розкриває тугу серця дівчини, коли їй прийшлось покінчити життя самогубством. Зав’яла ще одна прекрасна душа. Найкращі почуття, найрадісніші хвилини, найніжніші паростки добра, любові по-злодійськи вбили бездушні Довбущуки.
2.2. Особливості художнього моделювання образів персонажів у творі.
Питання творення образів персонажів у художній практиці письменника є важливим для вивчення поетики того чи іншого твору, стильових особливостей палітри письменника, а також веде до з’ясування того, до якого літературного напрямку належить творчість автора.
Персонажі, образи, довкола яких розбудовується певний твір, можуть бути носіями як позитивної, так і негативної енергії, руйнівних комплексів, виконувати функцію антигероїв.
Отже, „персонаж перебуває на перетині різних потоків комунікативної цілісності твору, постає суб’єктом, стимулом розгортання подій і має незалежну від сюжету значущість як носій стабільних рис, виконує функції дій та розповіді” [Т. ІІ. 206]. Уміння змалювати місткого, тобто складного, багатопланового персонажа свідчить про художню майстерність автора. Варто привернути увагу до окремих художніх „ходів письменника”.
Художнє моделювання образів персонажів у романі Івана Франка „Петрії та Довбущуки” заслуговує на глибокий розгляд, оскільки вже у цьому творі, одному з перших широких полотен письменника, персонажі постають рельєфнішими, ніж це було у прозі українських реалістів першої половини ХІХ століття.
Так, автор змальовує динамічного героя, тобто героїв, які здатні змінюватися під впливом тих чи інших соціальних й особистих обставин.
Великі зміни відбулися в душі Олекси. „Не тілько його здоров’я багато утерпіло, – сила і твердість його духу зосталася навсегда зломана. Він став малодушним, щезла рішительність його поступків, голова звисла надія, а в запалих очах тускно і слабо лишень проблискувала не раз давня ненависть ко Петрію, котрого уважав за причину свого нещастя” [57;149].
Все життя пройшло в боротьбі та ненависті до Петрія. Сила його духу була непохитною, твердою. Він все ніяк не міг змиритися і порозумітись з Петрієм. Його злоба, ненависть була сліпою і жорстокою. І от на старості літ, проживши таке неспокійне життя, дух його зламався. Та й здоров’я уже було слабке.
Прийшов-таки до Петрія Олекса Довбущук, щоб помиритися, забути все, що було між ними в минулому, але Петрій йому не повірив. Повернувшись, Довбущук порадив своїм синам: „Годі нам довше скитатися пусто-дурно, без цілі, без заняття. Ідіт куди вам злюбится, ідіт межи чужих людей на службу, на заробок! Треба тепер зачинати нове житє!” [57;158].
Цими словами Довбущук хотів навернути своїх синів на правильну життєву дорогу. Він бажав змін, змін на краще, хотів, щоб вони жили і працювали чесно, в мирі і злагоді з усіма, зокрема із родом Петріїв.
Та синам це здалося дивним, адже вони і до тепер не дуже брались до роботи, кажуть, що їх обсміють, їм не заплатять. Тай пізно вже вчитись щось робити. Краще піти в полонину, там є добрий знайомий, він їм допоможе, якось зиму вони перезимують. (Це був дід Максим, 80-літній старець. Він і прийняв Довбущуків).
Ленько і Сенько не прагнули міняти свій стиль життя.
Тоді, коли Олекса сидів „понуривши голову, і роздумував о Довбушевих скарбах, робота в полі стояла, – йому і не в голові було братися за яке-небудь діло. Переконання, що він мусить статися великим багачем, що йому належаться Довбушеві гроші, пожирало ще більше вроджене його лінивство, – нужда виглядала широкими очима з кожного кута його старої занедбаної хати” [57;46]. Ось коли треба було привчати синів до праці і самому працювати.
Люди весело йшли до роботи: хто починав жито жати, хто пшеницю полоти, хто сіно складати. „Тільки на невеличкім присілку Довбущуківці не видно було того сільського життя, там усе, як всегда, було понуре і немов мертве…” [57;47]
Олекса німо, рівнодушно слухав відмову синів від правильного життєвого шляху.
„Він в тій хвилі іспитав тяжке горесне чувство жалю по невчасі. Аж тепер він побачив, що на злу дорогу спровадив він своїх синів і що стратив над ними всяку власть” [57;159].
Сини Довбущука продовжували жити минулим.
Ленько дуже старався переконати Андрія, що не він вбив свого батька а Сенько, який вже нібито давно помер.
Увійшовши в довір’я до Андрія, Ленько Довбущук їхав разом з ним до Перегінська. Із від’їздом Дозі (дружини) до Андрія повернувся спокій, давня швидкість мислення і розуміння, він став веселішим.
Але одна думка не давала йому спокою. Сумніви закрадалися в його голову щодо вбивства батька (Кирила Петрія), в глибині душі він відчував, що це справа рук обох Довбущуків – Сенька і Ленька.
Але Андрій вже погодився показати Довбущуку скарби, і тепер відступати було нікуди.
Коли Андрій з Леньком приїхали до Петріїв додому, Ленько, дивлячись на ту любов, що світилася в очах Андрієвої матері, мимоволі згадав свою матір, що так само його любила, котрій він стільки наробив гризоти і „тяжкий, тяжкий і щирий жаль здавив його грудь, прошиб його серце. Щось ніби говорило йому, що материнська мука, материні сльози і нужда тепер упадуть на нього, коли він досягає вершини свого щастя, цілі своїх гадок і бажань. Він задрижав, но хвиля задуми минула…” [57;232].
Була це тільки мить. Бажання збагачення взяло верх.
Вийшовши з тайних печер і розставшись з Андрієм, Ленько поспішив знайти брата і поділитись радістю. Обидва вони перенесли скарб в інше місце, вже й план втечі склали, як їх оточили селяни і жандарми. Втікаючи, загинув Сенько, а Ленько вибрався на вершину Чорної гори, схилився в долину і побачив Андрія, простягнув до нього руку, перехилився, втратив рівновагу і звалився в пропасть…
На схилі літ старий Довбущук прозрів і зрозумів накінець, як глибоко він помилявся, прокладаючи свій життєвий шлях. За гонитвою до збагачення і не помітив, що втратив синів. Він породив у них таку ж злість, жорстокість, лінивство, хитрість, якими був наділений сам.
2.3. Художнє втілення гуцульського світу у романі „Петрії і Довбущуки”.
З перших рядків повісті перед нами постає образ Кирила Петрія. Це був „Селянин віком около сорока літ. Ріст його був, як часто в тих сторонах трафляється, трохи підсадкуватий, лице підголене і коротко підстрижений ус, но при першім уже погляді мож було на його лиці викрити благороднішії черти, ніж би їх мож по звичайнім гірняку сподіватися” [57;7]. Привертала увагу вишита сорочка, на плечі оздоблена борсукова торба з блискучими металевими пряжками і френзелями, а також палиця з твердого дерева. Руки його були вільні, погляд нерівнодушний. „Все то ділало його чимсь особливим в тій убогій гірській околиці. Із черт його лиця і із всіх його движеній пробивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, но спокійним блеском мужа, котрий свої похоті і страсті усмирив, котрий умів панувати над собою і над життям, но із твердою вірою, постоянно і сміло, з певністю себе ступав до якось вищої цілі” [57;7]. „Рівновага… сознательна рівновага духу знаменувала кождий крок його життя” [57;9].
Із зовнішнього вигляду Петрія, його одягу, видно, що гуцули народ особливий. В них свій стиль одягу, манера поведінки, погляди.
Одяг опришків був простий і зручний. На голові – чорний капелюх округлої чи стіжкоподібної форми, інколи прикрашений павиним пером і золотими чи срібними бляшками та ґудзиками. Сорочка, так звана мазанка, з грубого полотна домашнього виробу мала чорний колір. Таку сорочку опришок міг носити весь літній сезон. Сорочку підперізували шкіряним поясом, який був такий широкий, що закривав майже півгрудей і живіт.
Штани – холошні, були широкі, вовняні або з полотна. Взувалися опришки в ходаки і постоли, переплетенні ремінними волоками.
Взимку вдягали короткий кожух або сердак з вовни і шапку з лиса-клепаню. Кожний мав своєрідну накидку – гуглю, або джуглю, подібну до мантії чи довгого плаща, без коміра, переважно з білого сукна. Таку гуглю носив і сам ватажок.
Через плече перекидали торбу, прикрашену світлими ґудзиками, в яку ховали люльку, тютюн, сірники.
Мали опришки Довбуша і спеціальні торби, виготовленні з овечої шкіри, так звані бордюги. У них зберігали сир, м’ясо, хліб, сало [59;146].
Гуцули вирізняються сильною і красивою будовою тіла, надзвичайною енергією і свободою в поставі і руках.
По натурі гуцул чеснолюбивий, надзвичайно вразливий на зневагу і кривду, заподіяну йому.
Для них характерна мовчазна відвага, передбачливість, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при невдачах.
Це чітко змальовано в творі: „Перед Петрієм несподівано постає Довбущук. Треба було великого душевного спокою, рівноваги, щоб не здивуватися появі цього чоловіка і не перелякатися” [57;9] (саме цими рисами характеру і був наділений Петрій).
Довбущукові „малі чорні очі мали якусь ящірчу живість… видавався він упрямим, твердим… так, що уздрівши його перший раз, годі було здержатися від мимовільного дрижання. Додаймо до того велетну булаву в широкій, як лопата руці, топір і широкий ніж за ременем…” [57;9].
Між ними відбулась сутичка. Довбущук вимагав від Петрія, щоб той віддав Довбушеві скарби йому в руки, адже вони, Довбущуки, є нащадками Довбуша. А Петрій спокійно, розважливо пояснив, що „если би оно до мене належало, я би вам з охотою всьо віддав до посліднього гроша, не тільки для того, щоби вас не кривдити, но щоби вас спекатися і увільнитися від вашої вражди!... Не я властитель тих грошей кровавих, не я можу ними розпоряджатися! Вища ту владає рука, тож трудно мені против неї перти!..” [57;13].
Хоробрість завжди зв’язана з ідейністю, хоробра людина ризикує й жертвує життям в ім’я якоїсь ідеї (батьківщини, віри, честі).
Природа, народна творчість виступають не тільки здоровим тлом та звуковим забарвленням, а й повнокровним героєм твору, важливим компонентом, без якого твір набув би зовсім іншого звучання. Залежно від того, носієм добра чи зла виступає той чи інший герой, йому допомагають таємничі сили природи.
Гуцули серед українців помітно вирізняються давніми звичаями, вірою у вищі сили, силу Божу, силу природи. Їх супроводжують передчуття (особливо тонко їхні душі відчувають зміни подій, що мають статися).
„Та щось тужно й сумно чути в шелесті буків, дух якийсь таємничий, незнаний а сильний віє… Світ тихий, край милий, та чогось дрижить, чогось тривожиться!” [57;8].
І дійсно, перед Петрієм постав Довбущук (відбулась для Петрія неприємна зустріч).
Різні думки перепліталися, тиснулися в душу Петрія. Його уява малювала картини майбутнього. Він бачив, як за Довбушеві скарби „зносяться по цілім краю народні школи і воспиталища, удержують і образуються тисячі убогих сільських дітей, підноситься земледільство і промисел, підноситься і ублагородняє працюючий клас…, а всі тії великанські діла ростуть, дозрівають під проводом його щасливших наслідників, Петріїв. Никне, немов чорна хмара, незгода межи Петріями і Довбущуками… подають собі руки в згоді…” [57;15].
Огорнули думки невеселі Петрія, і сказав собі: „Отець мій, умираючи, всказав мені і цілому нашому роду велику ціль. Я єї спочатку не понімав, но тепер она ясна перед моєю душею, дорога до неї не проста, але, ох, як же то ще далека! Боже мій, коли ми скінчимо тую дорогу?” [57;8].
Важливого значення набуває образ дороги – дороги життя, спокути й смерті. Два пов’язані мотиви – життєва дорога героїв і нестерпні земні страждання гуцулів, простого сільського люду.
Письменник не ідеалізує життя в Карпатах. Немає в творі і сліпого замилування екзотичною етнографією. Ми бачимо, які нелегкі, навіть суворі, умови життя в цьому краї.
Сили природи розкриваються через світосприйняття героїв, що мали здатність відчувати життя гір, зливатися з ним.
Велика увага приділена автором відображенню міфологічних уявлень гуцулів про надприродні сили.