Geum.ru

Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція

Вид материалаДиплом

Содержание


Співробітництво держав та міжнародного кримінального суду
3.2. Міжнародний кримінальний суд та США
Подобный материал:
1   2   3   4   5

РОЗДІЛ 3

СПІВРОБІТНИЦТВО ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ


3.1. Міжнародний кримінальний суд та держави-учасниці Римського статуту


Відповідно до положень Статуту держави-учасниці Римського договору беруть на себе цілий комплекс зобов'язань, пов'язаних із наданням МКС допомоги при здійсненні ним своїх функцій. Така допомога передбачає співробітництво із МКС у розслідуванні злочинів, щодо яких він наділений юрисдикцією, у кримінальному переслідуванні за такі злочини, а також під час відбуття засудженими призначеного покарання [1].

Загалом співробітництво під час розслідування справи здійснюється впродовж усієї стадії попереднього провадження і передбачає проведення державами певних процесуальних дій з метою його оптимізації.

Характерною рисою такої кримінально-правової допомоги є те, що вона надається на підставі виконання норм міжнародного договору – яким є Статут МКС та в процесуальному порядку, що передбачений внутрішнім законодавством відповідної держави. Статут наділяє МКС правом звертатись до держав-учасниць з проханням про співробітництво. Таке прохання має відповідати певним вимогам.

Зокрема, воно повинне бути виражене однією з офіційних мов МКС або мовою, що є офіційною у державі, до якої воно звернено. Передача прохання відбувається через дипломатичні відомства держави або через міжнародну організацію ІНТЕРПОЛу. Статут передбачає, що до таких вимог застосовується режим секретності з метою їх реального виконання. Крім того, вимоги обов'язково повинні бути аргументованими та супроводжуватись відповідними документами [1].

Статут не передбачає будь-яких прямих санкцій за невиконання прохання про співробітництво, але МКС в такому разі має право за встановленими правилами звернутись з офіційним поданням про відмову від допомоги до Асамблеї держав-учасниць або до Ради Безпеки ООН. Тому, можна вважати, що до держави, яка відмовила у співробітництві теоретично можуть бути застосовані санкції, передбачені міжнародним правом за невиконання міжнародних зобов'язань.

Обов'язок співпрацювати із МКС зумовлений для одних держав тим, що вони є учасниками Римського договору і мають перед Судом певні зобов'язання, а для держав, що не підписали цього договору і не є його учасниками, де-юре такі обов'язки відсутні. Такий же обов’язковий характер співробітництва обумовлювався і у Статутах Югославського та Руандійського трибуналів (статті 28 та 29) [16]. Поль Таверньє з цього приводу наголошує, оскільки тексти Статутів цих трибуналів затверджені Радою Безпеки ООН, то вони тим самим наділені однаковою юридичною силою для держав-членів ООН [11, с.705]. Тобто, можна припустити, що МКС міг би звернутись по допомогу до держав, що не є учасниками Римського договору, з тією різницею, що виконувати вимоги суду буде не обов'язком такої держави, а її правом.

Однак, Статут чітко обумовлює, що відносини із іншими державами з надання допомоги МКС повинні бути юридично оформлені та базуватись на спеціальному договорі, яким визначаються не лише права, а й обов’язки сторін. І якщо держава, з якою була підписана спеціальна угода про співробітництво, відмовляється від її виконання, МКС, як і у випадку з державою-учасницею, може шукати підтримки у Ради Безпеки ООН. Така позиція МКС щодо держав є цілком виправданою і обгрунтованою. Враховуючи велику суспільну небезпеку міжнародних злочинів, процес їх розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності повинен проводитись оперативно і безперешкодно для виявлення і збереження всіх можливих доказів. І такий впливовий орган як Рада Безпеки ООН є цілком доречним «наглядачем» за виконанням державами своїх міжнародних зобов'язань.

Відносини між МКС і Радою Безпеки ООН щодо сприяння останньої у виконанні Римського договору є цілком легітимними. Більше того, з метою забезпеченя співробітництва МКС може звертатись із проханням і до міжнародних організацій.

Що ж до самого співробітництва, то воно може відбуватися у формі передачі осіб до МКС, а також проведення їх арешту.

Ці дві форми є найбільш важливими для повноцінного проведення розслідування у рамках суду. Від виконання державами клопотань МКС про передачу чи арешт осіб, щодо яких ведеться розслідування, залежить ефективність попереднього провадження.

У відповідності до ст. 89 Статуту Суд має право звернутись із проханням про передачу особи, щодо якої Прокурором проводиться розслідування [1].

Таке прохання може бути звернене до будь-якої держави, на території якої перебуває чи може перебувати така особа. Якщо це прохання звернене до держави-учасниці Римського договору, то остання зобов'язана виконати його згідно з Статутом МКС та процедурою, що передбачена її національним законодавством.

Відносини щодо передачі осіб із державами, які не підписали Римський договір, регулюються, як вже зазначалось, окремими договорами. Такі держави повинні мати гарантії для здійснення усіх передбачених внутрішнім законодавством процедур, необхідних для такої передачі.

Необхідною передумовою для передачі Статут визначає винесення Палатою попереднього провадження ордеру на арешт такої особи відповідно до ст. 58 Статуту. Таким чином, Римський договір передбачає передачу лише заарештованої особи.

Клопотання про арешт надсилається разом із письмовим проханням про передачу і супроводжується документами, що містять інформацію про розшукувану особу та про її ймовірне місцезнаходження.

Також до цих прохань в обов'язковому порядку повинна бути додана копія ордеру на арешт та інші документи, необхідні для виконання такої процедури згідно з національним законодавством.

Сама передача може здійснюватись будь-яким способом. За умови транзиту арештованої особи через територію іншої держави Статут зобов'язує МКС звернутись із окремим проханням до такої держави з метою врегулювання всіх небажаних неузгодженостей.

Існує ймовірність, що з проханням про передачу особи, щодо якої Прокурор проводить розслідування, може звернутись не лише МКС, а й інші держави. При чому метою такої вимоги може бути необхідність проведення розслідування чи певних кримінально-процесуальних дій, пов'язаних із вчиненням відповідною особою тотожних злочинів, або інших суспільно-небезпечних діянь, що не підсудні МКС. Такий можливий конфлікт інтересів детально врегульований Статутом.

Коли держава-учасниця, отримавши від МКС прохання про передачу особи, отримує таке ж прохання про видачу від іншої держави, вона відразу ж зобов'язана повідомити про таку обставину МКС. Якщо останній прийняв справу до свого провадження і проводить розслідування, то, навіть коли держава, що звернулась із проханням про екстрадицію, є учасницею Римського договору, перевага віддається проханню МКС.

Аналогічно вирішується питання і тоді, коли держава, яка звернулась із запитом про видачу, не є державою-учасником Римського договору. Аргументом такої відмови Статут визначає відсутність між цими державами міжнародного договору про видачу осіб [1].

У тих випадках, коли держави пов’язані між собою певними зобов'язаннями, що стосуються допомоги у кримінальних справах та, зокрема, видачі осіб, Статут надає державі, до якої поступили відповідні вимоги, право вибору.

Враховуючи диспозитивність вибору між передачею та видачею, держава повинна зважати на певні фактори при прийнятті кінцевого вибору. До таких факторів належать черговість отримання прохань, інтереси держави, що виявила бажання отримати підозрювану особу, громадянство особи, стосовно якої виник конфлікт інтересів, та інші обставини. Також, на мою думку, повинна бути врахована можливість подальшої передачі такої особи зацікавленою державою до Суду.

Можливість вибору залишається за державою і у випадку, якщо вона пов’язана міжнародним договором з іншою державою, що висловила прохання видати особу за діяння, стосовно яких МКС не наділений юрисдикцією. Статут особливо застерігає у такому випадку враховувати характер та тяжкість вчиненого діяння.

Іншими формами співробітництва, окрім передачі та арешту, є допомога у виконанні доручень державами шляхом проведення передбачених їхнім кримінально-процесуальним законодавством окремих слідчих дій.

Такі слідчі дії, зокрема, можуть полягати у проведенні допитів, обшуків, встановленні місцезнаходження осіб та предметів. Співробітництвом також передбачені захист потерпілих та свідків, збереження доказів, проведення збору доказів, включаючи свідчення під присягою, висновки експертів тощо.

Статут не обмежує видів співробітництва, розширюючи їх будь-якими діями, що дозволяються внутрішнім законодавством держави-учасниці.

Всі ці названі види процесуальної допомоги повинні надаватись з метою сприяння проведення розслідування та кримінального переслідування за міжнародні злочини, які підпадають під юрисдикцію МКС. Тому, коли будь-який із таких видів допомоги заборонено у державі, що зобов'язана її надати з метою повноцінного проведення розслідування, МКС на основі консультацій із такою державою може змінити формулювання свого прохання.

До прохання про сприяння у проведенні кримінального переслідування застосовуються певні вимоги, передбачені ст. 96 Статуту. Так, воно повинно бути виражене у письмовій формі, містити мету звернення, а також правову основу. Зміст прохання містить всю інформацію, необхідну для його реального виконання [1]. У разі, якщо прохання не відповідає вимогам національного законодавства, МКС на підставі відповідного повідомлення держави зобов'язаний відкорегувати запити у відповідності до таких вимог.

Держава не може відмовити у виконанні прохання на тій підставі, що його форма не відповідає передбаченим внутрішнім законодавством вимогам. Єдиною підставою відмови повністю або частково від виконання поданого МКС звернення про допомогу Статут називає захист національної безпеки такої держави.

В рамках співробітництва МКС може просити державу про тимчасову передачу особи, що перебуває під вартою для впізнання чи дачі свідчень. В даному випадку, така передача можлива лише за наявності згоди з боку як самої особи, так і держави.

Виконання прохань про співробітництво не позбавляє державу права відстрочити таке виконання за наявності певних підстав. Такими підставами є здійснення власного розслідування і опротестування юрисдикції МКС.

За умовою, що держава, яка отримала прохання МКС про співробітництво в межах Статуту, проводить власне розслідування по справі, відмінній від тієї, про яку йдеться у проханні, на вимогу такої держави виконання прохання може бути відстрочено на певний строк. У будь-якому випадку такий строк не може перевищувати термінів проведення розслідування передбачених національним законодавством відповідної держави.

У випадку, коли МКС розглядає протест щодо своєї юрисдикції стосовно певної справи, держава зобов’язана також відстрочити виконання прохання до винесення судом рішення за протестом.

Широкі права МКС при зверненні до держав із проханням про співробітництво, не позбавляють самих держав-учасниць права звернення до цього міжнародного органу з аналогічним проханням.

В такому випадку співробітництво є правом Суду і передбачає надання допомоги у розслідуванні справ щодо злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС та передбачені Статутом, а також при розслідуванні інших злочинів, передбачених кримінальними законами такої держави.

Серед видів такої допомоги варто виділити передусім передачу заяв, документів, інших доказів, що отримані МКС під час судового розгляду та проведення допитів з особами, що затримані згідно з розпорядженням Суду [1].

Наведена характеристика співпраці держав та МКС стосується лише спільної діяльності цих суб'єктів міжнародного права під час проведення судом розслідування. Тобто таке співробітництво тісно пов'язане із здійсненням міжнародного кримінального процесу.

Статутом передбачено ще один вид співпраці, який на перший погляд не пов'язаний з процесом, проте прямо залежить від його ефективності та завершеності. Йдеться про допомогу держав під час виконання покарання.

Покарання, а ним може бути лише позбавлення волі, відбувається у державі, обраній Судом із переліку держав, що виявили готовність прийняти засуджених. Створений для притягнення винних у вчиненні міжнародних злочинів до відповідальності, Суд лише займається «оформленням» засудження, залишаючи його виконання національним пленітенціарним органам.

Суд обирає національну пленітенціарну систему тих держав, що згодились прийняти засуджену особу. При виборі він обов'язково враховує певні обставини. Так, Суд бере до уваги принцип, згідно з яким держави-учасниці розподіляють відповідальність за виконання покарання у вигляді позбавлення волі відповідно до принципів справедливого розподілу.

Суд також враховує застосування у такій державі визнаних міжнародних стандартів поводження із засудженими. Такі Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими були прийняті на першому Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження із злочинцями, що відбувся у 1955 р. у Женеві [38, с.89].

Основним і найважливішим елементом співробітництва все ж є процес передачі осіб, підозрюваних у скоєнні міжнародних злочинів до МКС. Такий процес відбуватиметься в рамках Статуту і саме від його забезпечення певною мірою залежатиме ефективність цього судового органу.

Як зазначається у ст. 102 Статуту “передача” означає доставку особи державою до Суду [1]. Дотепер стосовно цього визначення існує певна дискусія. Суть її полягає у тому, що деякі держави не бажають розрізняти терміни “передача” та “видача”, свідомо їх ототожнюючи та посилаючись на те, що за їх внутрішнім законодавством видача власних громадян заборонена.

Як відомо, видача або екстрадиція – це врегульований міжнародно-правовим актом процес передачі злочинця згідно з нормами міжнародного права однією державою іншій задля застосування до нього кримінального покарання. Європейська конвенція про екстрадицію від 1957 р., яка діє в рамках Ради Європи, називає екстрадицією “взаємну видачу усіх осіб, притягнених до відповідальності за здійснення злочину або розшукуваних для виконання вироку чи відповідних заходів, а також засуджених відповідними органами держави-позивача”. Міжнародно-правові акти містять спеціальні застереження щодо видачі злочинців. По-перше, вчинені злочини повинні бути екстрадиційними, тобто бути передбачені у договорі про екстрадицію. По-друге, повинен застосовуватись принцип так званої “подвійної злочинності”, в силу якого особа підлягає видачі лише у випадку, коли вчинене нею діяння кваліфікується як злочин за законодавством обох держав, стосовно яких відбувається видача.

Звісно, проблема видачі злочинців ускладнюється тим, що у даному випадку вона стосується суверенітету держави. Адже при здійсненні процедури екстрадиції держава втрачає контроль над своїм громадянином. Зв’язок “особа-держава” розривається. Тому законодавством багатьох країн екстрадиція або видача своїх громадян заборонена взагалі [2].

Стаття 102 Статуту МКС вказує, що “видача” (екстрадиція) – це доставка особи однією державою до іншої відповідно до положеннь міжнародного договору чи національного законодавства. Тут міститься і досить серйозне застереження щодо понять “передачі” та “видачі”. Вони можуть застосовуватись у такому контексті лише для цілей даного Статуту. З огляду на це можна провести доволі чітке розмежування між цими поняттями [32, с.112].

“Видача” чи екстрадиція (в англійській варіанті Статуту “extradition”) здійснюється лише на підставі міжнародного договору чи національного законодавства. Тобто екстрадиція не може здійснюватись на підставі Статуту МКС, оскільки сам Статут, який є міжнародним договором, такої процедури не передбачає. У такому випадку для видачі взагалі відсутнє правове поле.

Крім того, видача здійснюється лише щодо злочинців, які скоїли певні злочини та намагаються уникнути відповідальності чи покарання.

При екстрадиції злочинця держава, що його видає втрачає з ним будь-який взаємозв’язок, відновлення якого можливе лише після відбуття покарання такою особою у державі, яка вимагає його видачі. Тим самим держава, яка отримує злочинця, встановлює над ним свій контроль, який застосовується як при засудженні такої особи (якщо це необхідно), так і при застосуванні до неї пленітенціарних заходів.

Передача особи (в англійській версії Статуту - “surrender”) не має на меті встановлення абсолютної юрисдикції над особою, як відбувається у випадку екстрадиції. МКС не є державою і не має державного суверенітету. Суд не встановлює власних законів і норм, дотримання яких було б обов’язковим для особи, яку видали іншій державі.

За своєю правовою природою МКС є судовим органом, що уповноважений проводити розслідування стосовно осіб, підозрюваних у вчиненні міжнародних злочинів, та при визнанні їх винними – засуджувати за скоєні ними діяння. Цим він вичерпує свій правовий вплив на особу. Більш того, під час проведення розслідування чи судового розгляду правовий взаємозв’язок особи та МКС обмежений лише положеннями Статуту. У даному випадку можна проводити паралель між міжнародним кримінальним процесом та процесом національним, в якому особа, стосовно якої ведеться такий процес, теж знаходиться у певному правовому зв’язку з правоохоронними органами. Адже це все необхідно для повного та об’єктивного проведення розслідування.

Проведення паралелі є цілком доречним ще й тому, що Суд доповнює органи національної кримінальної юстиції. Передача особи до МКС має такі ж правові наслідки, як і аналогічна передача її до національного суду.

Ще однією відмінністю “передачі” від “видачі” є процедура відбуття покарання. При видачі особа відбуває покарання за законодавством держави, яка її отримала. Однак положення Статуту передбачають направлення особи до пленітенціарних закладів будь-якої держави з урахуванням багатьох важливих чинників.

Статут не містить положень, які б забороняли прийняти засудженого також тією державою, яка передала його Суду. Більш того, засуджений може висловлювати власні побажання при призначенні держави відбуття покарання. Погодимось, що у випадку екстрадиції все це було б не можливим.

Деякі науковці, аналізуючи поняття передачі та видачі, викладених в Статуті не проводять глибокого аналізу цих категорій, що й дозволяє їм їх ототожнювати.

З позицій польського науковця К. Карскі, автори Римського договору хотіли вирішити проблему, пов’язану із принципом невидання власних громадян шляхом підміни понять. Вони, як стверджує К. Карскі, створили “нову” англійську назву екстрадиції – “surrender”.

Інший польський науковець – М. Плахта – пише, що “зміну термінології здійснено свідомо і цілеспрямовано. Адже йдеться про досягнення двох результатів і полегшення правових санкцій та процедури екстрадиції щодо цієї форми співпраці, а також жорсткого обмеження підстав відмови у наданні допомоги”.

Основною ж ідеєю тотожності понять противників передачі осіб Суду є те, що при різних назвах і поняття “передача” і поняття “видача” мають одинаковий зміст.

З огляду на наведений вище аналіз вказаних термінів з думкою зазначених вчених можна не погодитись. Основну увагу потрібно акцентувати на правових наслідках, що породжують ці дві самостійні дії, а не на тому, що вони є словами-синонімами в англійській мові.

З цього приводу, якщо звернутися до історії відносин держав із Міжнародними трибуналами, то можна відзначити, що автентичний англомовний текст Версальського мирного договору для процедури доставки Вільгельма ІІ до Міжнародного трибуналу вживає саме поняття “surrender”, тобто “передача”. Стосовно ж інших воєнних злочинців ст. 228-230 Версальського договору передбачали їх видачу державам для здійснення правосуддя національними судами.

Зрештою й нині діючий югославський Трибунал у своєму Статуті містить положення про передачу йому осіб, підозрюваних у вчиненні серйозних порушень гуманітарного права на території колишньої Югославії. Крім того, за своєю правовою природою Трибунал лише забезпечує розслідування та засудження таких осіб, а вже потім передає їх для відбуття покарання до держави.

За будь-яких умов, повноцінне співробітництво із МКС можливе лише стосовно тих держав, що ратифікували його Статут і тим самим приєднались до Римського договору.


3.2. Міжнародний кримінальний суд та США


Позиція США щодо існування такого органу як МКС потребує особливої уваги. Сполучені Штати намагаються відігравати активну роль у залагоджені конфліктів по всій планеті. Проте, з наближенням початку діяльності Суду, США активізувала свою протидію Римському статуту. США підписали Римський статут 31 грудня 2000 року, проте тодішній президент США Білл Клінтон заявив, що Статут має значні недоліки. 6 травня 2002 року Сполучені Штати офіційно повідомили Організацію Об’єднаних Націй, що вони не мають наміру ставати державою-учасницею Статуту.

Коли набрання чинності Римським статутом ставало невідворотним, Конгрес США в червні 2002 року схвалив пропозицію під назвою "American Servicemembers’ Protection", що передбачає можливість застосування навіть сили для протидії арешту громадян США та їх утриманню під вартою за санкцією МКС. Журналісти назвали таке рішення "Законом про напад на Нідерланди", адже, як говорилися раніше, місцем перебування Суду є Гаага (Нідерланди) [26].

На фоні активної масштабної антитерористичної кампанії, що США проводить по всьому світу у «мирних» цілях, досить дивними виглядають їх дії, спрямовані на зменшення ефективності Міжнародного кримінального суду. Однак не в глобальному розумінні, а лише відносно громадян США та їх союзників.

Тоді США поставили питання перед Радою Безпеки ООН про незастосування Статуту МКС щодо дій миротворців без згоди на це Ради Безпеки. В результаті цього з’являється Резолюція Ради Безпеки №1422 (2002 р.), в якій Рада Безпеки «просить» Суд не розпочинати та не продовжувати розслідування щодо осіб, зайнятих в операціях ООН. Безумовно, можливість прийняття такої резолюції передбачена Римським статутом, але у даному випадку занадто яскраво простежується подвійний підхід до держав.

Але й цього імунітету для американців виявилося недостатньо і адміністрація Джорджа Буша провела активну кампанію з укладення міжнародних договорів про взаємну невидачу громадян Міжнародному кримінальному суду. Такі договори були укладені з Ізраїлем, Таджикістаном, Румунією, Нижнім Тімором та іншими.

Взагалі, питання про можливість притягнення до відповідальності за скоєння військових злочинів осіб, метою діяльності яких є встановлення миру, викликало багато дискусій. Неурядові організації з прав людини категорично заперечують проти таких виключень, адже, це ще більше зменшить і без того досить вузьку сферу діяльності Суду, а також поставить під удар його авторитет як незалежного, неупередженого судового органу [26].

Тому Радою Безпеки були проведені відкриті публічні дебати з приводу негативного ставлення США до створення під егідою ООН Міжнародного кримінального суду. Головний тезис американського керівництва: «Американські військові, що скоїли злочини або під час миротворчих дій, або під час виконання інших місій поза межами США, підпадають під юрисдикцію виключно американських судів». Відстоюючи таку точку зору, представник Сполучених Штатів застосував право вето при голосуванні у Раді Безпеки ООН щодо продовження на півроку мандату миротворчих сил у Боснії та Герцеговині.

Проведення дебатів було ініційовано Канадою. Її представник, Пол Хейнбекер, у своєму листі до Ради Безпеки підкреслив, що дебати будуть мати досить критичний зміст, оскільки позиція США не лише піддає сумніву рішення ООН щодо початку роботи Суду, як постійно діючого органу, а також ставить під загрозу усю систему міжнародного правосуддя.

США ставлять під сумнів процедуру, за якою прокурор може проводити розслідування справи за власною ініціативою, за згодою двох із трьох суддів. Сполучені Штати вважають, що прокурор має бути підзвітним виборному органу ООН, або Раді Безпеки ООН. Проте, в такому випадку більшість злочинів залишиться поза сферою діяльності Міжнародного кримінального суду, адже з політичних мотивів та чи інша країна, що є постійним членом Ради Безпеки ООН, може скористатися правом вето і фактично заблокувати роботу Суду. Сполучені Штати Америки також ставлять під сумнів універсальну юрисдикцію Суду і вважають, що в разі виникнення нових небезпечних конфліктів, ООН може ініціювати створення окремих судових органів, обмежених в дії часом і територією.

Вище згадана Резолюція Ради Безпеки ООН, яка фактично гарантувала американським військовим непідсудність Міжнародному кримінальному суду, була прийнята у 2002 році. Тоді американські дипломати вдалися до відвертого шантажу, погрожуючи тим, що Америка накладе вето на усі миротворчі операції, а також відмовить ООН у фінансуванні її проектів, якщо організація Кофі Анана не зробить для американських військових виключення. У 2003 під тиском Вашингтону Рада Безпеки знову надали службовцям Пентагону імунітети, і дія Резолюції була продовжена ще на 1 рік.

Термін дії Резолюції закінчився у 12 липня 2004 р. США сподівалися втретє затвердити Резолюцію, але вони виявилися марними, оскільки відкрито на підтримку Сполучених Штатів виступила лише Велика Британія, а для продовження імунітету необхідно було якнайменше 9 голосів із 15 можливих. До того ж, позбавити США імунітету від Міжнародного кримінального суду запропонував Генеральний секретар ООН Кофі Анан. На його думку, Америка дискредитувала себе жорстоким поводженням з ув’язненими в Іраці та утриманням під вартою талібів на Гуантанамо. З приводу останнього Сполучені Штати відмовлялися визнати їх військовополоненими і поширити на них дію Женевських конвенцій. Генсек вважав, що, якщо ситуацію негайно не змінити, то постраждав би престиж усієї ООН.

Нарешті США усвідомили, що голосування могло б закінчитися ганебним блокуванням Резолюції, та вирішили не ризикувати. Представник США Джон Кеннінгем заявив, що Америка відкликає Резолюцію і, відповідно, відмовляються від оонівських привілеїв щодо захисту американців засудження за військові злочини. За словами Кеннінгема, Вашингтон прийняв таке рішення, аби уникнути розколу у середені Ради Безпеки. Отже, голосування у Раді Безпеки було суто формальним і після відкликання Резолюції американські військові стали підсудними МКС.

Це означає, що відтепер їх можна буде переслідувати у кримінальному порядку за злочини, скоєні під час зарубіжних військових кампаній, але не всіх. Експерти, наприклад, невпевнені, що військовослужбовці армії США будуть відповідальними за злочини в Іраці. Річ в тім, що Ірак і США не підписали договір про визнання рішень Міжнародного кримінального суду. Це означає, що такі злочини, як, наприклад, тортури іракців у в’язниці «Абу Граїб», залишатимуться безкарними. З «афганськими» злочинами ситуація дещо складніша.

Протягом останніх декількох років США підписали 90 двосторонніх угод з різними державами, які гарантують судову недоторканість американських солдат. Держави, які відмовлялися гарантувати імунітет від переслідування, Сполучені Штати «били» доларом. Конгрес США прийняв навіть спеціальний закон, що позбавляв такі держави військової допомоги. Афганістан - серед країн, що відмовилися від судових переслідувань американських військовослужбовців. А відтак шансів притягнути до відповідальності американських солдат за безконтрольне винищення талібів та бойовиків «Аль-Каїди» немає.