Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Наступність державотворчих процесів як провідний чинник формування
Кубань в житті і творчості
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

ББК 66.5

Володимир Кравченко,

доктор історичних наук, професор


Юрій Красноносов

кандидат історичних наук, доцент

Донецький юридичний інститут МВС

при Донецькому національному університеті


Наступність державотворчих процесів як провідний чинник формування

сучасної української нації


Становлення України як суверенної держави наприкінці XX ст., безперечно, постало одним із важливих геополітичних явищ, що знаменувало собою досягнення віковічних державницьких мрій українців. Український народ вдруге у новітній період історії здобув незалежність та можливість вільно розвиватися у власній державі. Проте, аби не повторився сумний досвід минулих етапів національного державотворення, необхідно ретельно проаналізувати не тільки сучасні фактори, засади і напрями державного будівництва, а й повернутися до історичних традицій українського етносу, наступності державотворчих процесів як об’єктивного та провідного чинника формування сучасної української нації.

Проблеми українського державотворення, українського феномену буття завжди знаходилися в центрі уваги багатьох поколінь істориків, філософів, політиків, правознавців, взагалі науковців, патріотів, що з різних позицій трактували й торували стратегію та тактику шляху до незалежності. Автори статті, використовуючи досягнення історіографічної, суспільно-політичної спадщини, ставлять за мету розкриття історичних традицій українського державотворення як своєрідного унікального підґрунтя сучасного державного будівництва та формування модерної української нації.

З часів падіння Київської Русі – першого політичного, державного осередку українського етносу, середньовічна Україна не виступала суб’єктом міжнародних відносин, перебуваючи у складі різних за етнічним походженням сусідніх держав (Литва, Польща, Угорщина, Московщина, Туреччина ). Вони всіляко намагалися асимілювати, розпорошити автохтонне населення колишньої серцевини Русі, підкорити її не тільки з точки зору соціально-економічних, політичних інтересів, але й нав’язати свою мову, релігію, культуру. Проте, русичі-українці зуміли зберегти свою етнічну аутентичність, плекали надії на волю та свободу, запорукою чого було прагнення відродження незалежної соборної держави.

Спалах українського національно-визвольного руху середини XVII ст. здійснив історичну мрію українства – була утворена Козацька держава як спадкоємниця державницьких традицій Київської Русі, знов розпочинається процес політичного самовизначення корінного етносу. Але у своїй сутності він виявив вразливість і залежність українських державницьких інститутів, нерозвиненість національної та правової свідомості окремих соціальних верств, що на протязі одного століття звело нанівець досягнення доби Хмельниччини і спровокувало втрату державності та черговий розкол українського етносу.

Західна Україна, історично сфера польського впливу, з другої половини XVIII ст. стала частиною відсталої, феодально-кріпацької, але все ж європейської імперії Габсбургів. Незважаючи на австрійський тиск, західні українці спромоглися організаційно та етнічно консолідуватися, зберегти рідну мову, традиції предків, яскраво виявивши риси демократії та європейського світогляду. Навпаки, більш індустріалізована та урбанізована Східна Україна, перебуваючи у складі деспотичної Російської імперії, дещо втратила з точки зору національних властивостей. Тут спостерігався шалений процес русифікації, плюндрування всього українського, насаджувався євразійський світогляд.

Цей історичний штучний розподіл української нації на носіїв різної ментальності, культури не міг не вплинути на майбутній шлях торування національної та політичної єдності, зумовивши низку внутрішніх проблем українства. В той же час ніякі регіональні, релігійні, культурно-правові розбіжності не змогли стримати споконвічне прагнення до соборної незалежної держави, що виступала гарантом національної цілісності, справедливості та безпеки.

Кульмінацією розвитку правонаступництва державницьких традицій українського народу новітньої доби стали події 1917-1920 рр., що піднесли український національно-визвольний ідеал до практичних державотворчих заходів, зафіксувавши утворення незалежної української соборної демократичної держави.

Програмними політико-правовими державницькими документами національно-визвольного руху стали універсали Центральної Ради (особливо Перший, Третій і Четвертий ), що на протязі декількох місяців визначили кардинальну зміну світогляду української еліти та народних мас від обережної автономізації до рішучого суверенітету. Так, у прийнятому 9 січня 1918 р. Четвертому Універсалі говорилося:”...однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною вільною суверенною державою українського народу... Влада у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів” [1,с.121]. Це рішення мало особливе історичне значення передусім тому, що воно правочинно здійснило повний розрив України з унітарно-імперським центром. Та вказана виняткової ваги правова акція не була щонайпершою в функціонуванні УНР і в той фатальний час не виявилася для неї рятівною. Однак вона стала особливою юрисдикцією для держави, мала правову фабулу для українського суспільства, міжнародний резонанс і визнання.

Народжена в дні бурхливих революційних подій 1917 р. Українська Народна Республіка була парламентською і толерантною до своїх громадян державою, що, безумовно, прагнула наслідувати демократичні традиції Козацької держави XVII-XVIII ст. В той же час саме ця демократичність, політична та державна філантропія, слабкість управлінських і бюрократичних інститутів, деякий романтизм і обмеженість влади УНР поряд з іншими факторами стали також чинниками її слабкості та падіння [2, с.10].

Наступні дії центру збройною силою найжорстокіше роздушили „самочинство” УНР, втопили її в пороховому диму і ріках крові. Муравйовщина обгорнула „мертвою сорочкою” все, що здатне було здійснювати щонайменший опір, зокрема в Києві та близьких від нього теренах. Закріплена слідом за військовим мітлищем під командуванням полковника царської армії Муравйова та війсковиків інших рангів Радянська влада стала вперше утверджувати в Україні природу тоталітарного механізму.

Встановлена за допомогою німців Українська держава гетьмана П.Скоропадського поєднувала у собі монархічні та республіканські засади, але за великим рахунком була авторитарним за своєю суттю режимом. Гетьману належала виконавча влада, він затверджував закони, голову Ради міністрів, командував армією та був верховним суддею. Це була своєрідна спроба політичної гри на історичних традиціях, психологічній ментальності українців, звернення до минувшини з тактичних міркувань, що, однак виявилася невдалою.

Після падіння гетьманської держави в Києві утворилася Директорія, яка мала вищу виконавчу владу, в той час як законодавча влада мала належати Трудовому конгресу. Фактично розбіжності щодо питання про майбутню політичну систему відродженої УНР призвели до розколу серед українського керівництва, стимулювавши поразку національно-визвольних спроб українського народу в 1917-1920 рр.

Західноукраїнська Народна Республіка, що утворилася на уламках колишньої Австро-Угорської імперії була змішаною президентсько-парламентською республікою, започаткувавши ще одну важливу сторінку українського державотворення початку XX ст. [3,с.68].

Після поразки національно-визвольної революції Україна юридично була приєднана до СРСР як суб’єкт федерації-Українська Радянська Соціалістична Республіка, фактично – як адміністративно-територіальна одиниця із задекларованими автономними правами. Більше 70 років на теренах України панував антинаціональний жорстокий тоталітарний і авторитарний комуністичний режим, наслідків якого нині так тяжко позбувається сучасне українське суспільство.

Один з теоретиків проблеми національної державності В. Винниченко, перебуваючи в еміграції у Франції, мав можливість усебіч осмислити особливості „соціалізму”, що існував того часу в Україні і колишньому Союзі РСР. „Націоналізація засобів продукції, – писав він, – не є соціалізм. Це є рентабельний засіб господарювання” [4,с.93]. Зауважимо, що рівень рентабельності був надто високий, коли скажімо, експлуатація в умовах України в галузі індустрії була вдвічі вищою ніж у провідних капіталістичних країнах. В галузі сільського господарства вона була ще більш високою. За цих обставин, вважали, українська нація перебувала в одному з різновидів свого роду феодально-індустріального ладу: „Це є величезний колектив трудящих людей (селян, робітників, трудової інтелігенції), над яким панує рабовласницька кляча бюрократії під орудою чужинної сили” [5,с.81]. Та сила була не лише безмежно споживацькою, але й безмірно жорсткою та позаправно караючою для українства. Однак унітарна споруда здатна була стояти до появи могутніх соціально-політичних вітрів, зумовлене виникнення яких її геть рішуче зруйнувало, причому миттєво. Тим самим була підтверджена неспростовна істина: держава, побудована на неймовірній жорстокості репресій і насильства, без підтримки широких мас є приреченою. Тоталітарна піраміда, що руйнується порухом пальця командного верховладника, – нежиттєва, суперечить демократичним і правовим принципам, без чого жодний державний механізм не здатний життєдіяти, якою б не була його попередня історія. В таких обставинах фатум примножується вотумом недовіри народних мас, на плечах яких стояла величезна споруда.

Отже, виникнення і поступове становлення нової якості державо-феномена незалежної України з точки зору історіософічного осмислення процесу є наступницькою акцією подій початку першої половини XX століття. Проте без належного правового базису – функціонування, розвиток, поступ і зміцнення нової держави в нових історичних умовах не могли б стати реальністю без відповідних правових основ. Таким фундаментом державотворення стали, передусім, Декларація про державний суверенітет України, проголошення Акту про її незалежність, що в контексті матеріалізації спираються на концепцію волевиявлення законодавчої влади українського народу відповідно до реальностей історії, традицій боротьби за соборну демократичну Україну.

У теоретичному і правовому розумінні названі акти визначають як політичну, так і економічну та соціальну природу держави, конструкцію владних структур по вертикалі і горизонталі, діяльність існуючих у ній різноманітних функціональних ланок. Ґенеративним механізмом державотворчого процесу виступає вища законодавча гілка влади – Верховна Рада України, котра, як визначено в Декларації, виражаючи волю народу, прагнучи створити демократичне суспільство, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток суспільства, визначаючи необхідність правової держави, проголосила державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівність не тільки в розв’язанні внутрішніх питань, а й зовнішніх зносинах [6, с.8].

Державовладдя є державотворчим, державодіючим феноменом, що спирається на діалектику природного демократизму вдосконалення суспільно-політичної формації. У Декларації вказується, що Україна є цілком самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя, забезпечує верховенство Конституції та законів на своїй території.

У 1991 р. приймається Закон про символіку незалежної держави, як істотний чинник її ознак. Слідом, у січні 1992 р., Президія законодавчої гілки влади видає Указ про державний гімн, а Верховна Рада приймає Постанову про державний прапор України. З того часу на будинку законодавчої влади у Києві, на приміщеннях обласних, міських, районних та інших державних органів влади на місцях майорять блакитно-жовті стяги як символи незалежності та невмирущості історичних традицій, поєднуючи своїми кольорами нерозривний зв’язок княжої доби та героїки 1917-1920 рр. Пригадаймо, що саме за часів УНР блакитно-жовтий прапор вперше офіційно був затверджений як атрибут державної символіки України. Рано-вранці перед початком і по завершенні передач по українському радіо виконується гімн (слова П.Чубинського, музика М.Вербицького) „Ще не вмерла Україна” – ще одне уособлення історичної спадкоємності.

Цілком виправдано дослідники відзначили, що державотворчий феномен появи Української незалежної держави на тлі розпаду Союзу РСР став однією із найбільш значних геополітичних подій кінця ХХ століття. Виникнення в даних умовах незалежної України стало не тільки видатною політичною акцією, а й явищем історико-світоглядного характеру. Вдруге за століття в практичну площину трансформується потреба українського народу до формування самостійного державотворення, здатного до втілення в життя його політичних, соціальних і духовних інтересів.

Фактично вперше виникла абсолютно реальна можливість подолати не тільки стереотипи минулого, а й підпорядкувати українську державу служінню громадському суспільству, зосередивши її практичну діяльність на забезпеченні віковічних прагнень всього народу, вільного волевиявлення поглядів і переконань громадян, активного розвитку демократії, забезпечення реальних прав людини. До того ж, ґрунтовною базою державно-правового розвитку є потужний інстинкт національного творення, котрий зберегло українське населення серед колонізаційних негод і цілеспрямовано відроджує його до нового життя. Адже цілком зрозуміло, що не було б української нації, то не було б і Української держави. Природно, що в свою чергу без зміцнення, посилення консолідації української нації неможливе зміцнення і утвердження в Україні державотворчого процесу.

Українська нація належить до історичних європейських народів, котрі в першому тисячолітті нашої ери формували етнодемографічне обличчя континенту. Вона є окремим народом із своєю історією, духовністю, національною самосвідомістю, своєрідним менталітетом. Їй притаманний яскравий національний колорит, свої традиції, характер, світогляд. Реалії багатьох століть державотворення, що розвивалося з урахуванням вітчизняної етнополітичної історії, переконливо засвідчують: українству вдається на власній території створювали унікальні держави і моделі суспільно-політичного устрою з яскраво вираженими рисами демократизму, відкритості, миролюбності, самоврядування [7, с.68].

До того ж біля витоків української державності лежить тривала боротьба наших попередників, в якій ґенерувалася, передусім, ідея самостійності, а можливо, точніше, соборної самостійності. Саме в ній знайшла втілення величезна ідейна праця просвітників і творців народного духу і сили, діячів інтелектуальної ниви, що формували гуманістичний і відкритий потенціал нації, її духовне багатство. Колективістська, гуртова душа українського народу, що спромігся вижити в драматичні та буремні часи своєї історії, зберегла найцінніші риси та якості самостійництва, будучи водночас відкритою до всього світу. Отож, справа незалежності є заслугою далеко не тільки політиків, демократично-національних рухів, а, насамперед, всього народу, який рішуче висловлює свою громадянську позицію під час кризових явищ і політичних пристрастей, перетворюючись на рушійну силу історичного розвитку.

Національно-державне будівництво в умовах незалежності це, передусім, становлення і утвердження державного суверенітету, творення нової демократичної України, громадянського суспільства, національне відродження народу. Зараз відбувається загальнонаціональне піднесення відповідно до нових масштабів, нового мислення. Сам процес державотворення є явищем розвитку і вдосконалення всього народу.


Література

1.Кравченко В.И., Панченко П.П. Украинская революция /1917-1920гг./ в документах и материалах. – Донецк, 2000.

2.Україна незалежна. Сторінки історії. – Київ-Донецьк,1995.

3.Потульницький В. Нариси з української політології (1819-1991). – К., 1994.

4.Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

5.Там само.

6.Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії державотворення. – К.,1995.

7.Українська державність у XX ст. – К.,1996.


ББК 63.3 (4 Укр) 6

Віктор ЧУМАЧЕНКО,

професор, кандидат філологічних наук Краснодарського

державного університету культури та мистецтв


КУБАНЬ В ЖИТТІ І ТВОРЧОСТІ

СИМОНА ПЕТЛЮРИ


У російського читача, завдяки зусиллям радянської, а потім і російської пропаганди, склалося мінливе уявлення про видатного українського державного діяча С. В. Петлюру. В угоду партійній ідеології спотворювалися його біографія, політичні погляди, місце в історії. Спробуємо почасти переломити цю тенденцію хоча б на Кубані, де пройшли молоді роки Симона Васильовича, формувалася його особистість, починалася його педагогічна і журналістська діяльність.

Народився Симон у Полтаві 10 травня 1879 р. в родині візника. В їхньому будинку часто згадували про свої козацькі корені. У 13 років Симон «утік до школи і за два роки закінчив її першим учнем». Родина не була заможною, тому продовжувати навчання довелося не в гімназії, а в семінарії. До початку бурхливого 20-го сторіччя Симон був молодою людиною приємної зовнішності, що добре співав і грав на скрипці – типовий представник молодої української ментальності.

Молода кров вимагала рішучих вчинків. В 1901 р. за пропозицією Петлюри члени семінаристської громади розучили кантату М. В. Лисенка «Б’ють пороги», і коли композитор прибув з гастролями до Полтави, запросили його на своє засідання. Микола Віталійович гаряче відгукнувся на запрошення молоді. Схвильований Симон вимовив привітальне слово, пролунала кантата, і вечір можна було б вважати вдалим, якби в розпал бесіди не з’явився ректор семінарії протоієрей I. Х. Пичета, що накинувся на Лисенка з грубими нападками, обвинувачуючи його в розбещуванні юнацтва. На захист композитора виступив Петлюра, заявивши кривдникові, що Лисенко – їхній почесний гість, і вони не дозволять його ображати. Розплатою за шляхетний вчинок стало його перше виключення із семінарії. Взагалі ж Петлюра був двічі виключений із семінарії «за несхвальне поводження».

Викинутий за ворота, Симон залишається в Полтаві, як і раніше багато спілкується з семінаристами, виїжджає до околишніх сіл, охоплених селянськими хвилюваннями. Влітку 1901 р. він бере участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, що проходив у Полтаві. Отож, на початку навчального року його поновлюють у семінарії. Знову громадська робота, участь в «Українській громаді», яка готувала нові акції протесту. Чергове шумування думок закінчилося масовим виключенням з семінарії навесні 1902 р. її вихованців, які вимагали скасування системи шпигунства і нагляду, звільнення бездарних викладачів і зміни програм і методів навчання (у тому числі – введення українознавчих предметів). Слідом за семінаристами був звільнений і ректор, який допустив «обурливу смуту».

Біля десяти ізгоїв відгукнулися на запрошення видатного кубанського діяча С. І. Ерастова перебратися на Кубань. Проводжаючи їх, Петлюра виступив на вокзалі з публічною промовою. За допомогою інспектора народних шкіл Кубані А. Левицького й відомого громадського діяча В. Скидана полтавці одержали місця станичних вчителів: П. Капельгородський і С.Стришинський – в с. Успенському, М. Огородний – у с. Вільному і т. д. Ця розгалужена мережа радикально настроєної молоді стає кістяком Чорноморської Громади – кубанського відділення Революційної української партії, на чолі якої стали організатор кооперативного руху Степан Ерастов, письменник Гаврило Доброскок, педагог Іван Ротар й інші.

На шляху до Кубані Петлюра зробив досить солідний гак, завітавши до Львова – центру тодішньої української культури. Вступити до університету не вдалося, зате зав’язалися стосунки з «Літературно-науковим вісником». Ось з таким, поки ще бідненьким здобутком, приїхав він до столиці нових запорожців. Їхав далеко від рідного будинку, а потрапив все одно, що «додому», тому що полтавці здавна становили основну масу кубанських переселенців, полтавський діалект визначав характерні риси «кубанської мови», та й називали Кубань в українській пресі тієї пори не інакше, як «козацькою Україною».

Як виявляється з документів жандармерії, С. Петлюра прибув до Катеринодару в другій половині серпня 1902 р. Нам пощастило встановити адреси, на яких він мешкав у козачій столиці. Спочатку це був будинок С. Ерастова, потім квартири на вул. Посполитакинській (№ 40), Медведівській (№ 47), Котляревській (№ 23).

У вересні він вже працював помічником вчителя у п’ятому Катеринодарському міському початковому училищі на вулиці Кузнечній, а з жовтня й жив при ньому до самого арешту, поділяючи спільний дах з другом-революціонером Прокопом Понятенком. Його педагогічна діяльність продовжувалася недовго. Адже вона була лише прикриттям нелегальної роботи. Полтавський семінарист стає найактивнішим членом Революційної української партії, її кубанської філії. Робота філії концентрувалася навколо чайних Кубанського комітету тверезості, очолюваного Степаном Ерастовим. Цей заклад служив вдалим прикриттям діяльності РУП. У підвалах катеринодарської чайної, що належала комітетові, зберігали зброю, на горищі працювала підпільна друкарня. Тому разом з книжечками типу брошури Якова Жарка «Про горілку і лихо від неї» пропагандисти РУП несли свої нелегальні видання.

Одне з таких видань відіграло фатальну роль у долі Симона Петлюри. Восени 1903 року Чорноморська Громада (так називала себе кубанська філія РУП) надрукувала прокламацію з приводу страйку в Ростові-на-Дону, у якій розкривалися причини й мета страйкуючих. Коли ж вона була видана, з одним з агітаторів сталася майже анекдотична історія. Поліцмейстер Катеринодара Василь Черник, прогулюючись в центрі міста, звернув увагу на молоду людину, обвішану численними пакунками що проходила повз нього. Клунки розв’язалися і листівки посипалися прямісінько під ноги здивованому поліцейському чинові. В поліції у затриманого знайшли цидулку, підписану «Симон». Жандармам не важко було встановити повне ім’я й адресу таємничого автора.

3 грудня 1902 року після тривалого обшуку квартири С. Петлюра був заарештований і припроваджений до в’язниці (з училища його звільнили вже наступного дня).

У фондах Краснодарського державного архіву нам пощастило знайти дотепер неопублікований автограф Симона Васильовича, датований 5 грудня 1902 р. Відхрещуючись від заарештованого раніше Г. Ткаченка, він показав на допиті наступне: «Мои симпатии, интересы и идеалы лежали в школе. Обязанный своим образованием исключительно отцу, я ставил своей задачей поддержать его на старости лет, воспитать на свой счет старшего брата в высшем сельскохозяйственном институте и самому получить высшее образование. Никогда я не занимался преступной деятельностью пропаганды, ибо всецело поглощен был своими научными занятиями. Для этого я собирал материалы по русским источникам (газетам и журналам): в этих целях я написал письмо в редакцию «Літературно-наукового вісника», издающегося во Львове научным обществом имени Шевченка, письмо, в котором просил выслать мне ту книжку этого журнала, в какой будет помещена статья по этому вопросу, но редакция этого журнала почему-то не прислала мне просимой мною подходящей книжки журнала, а вместо этого выслала мне 2 № журнала «Гасло», в котором, действительно, были помещены между прочим статьи по этому вопросу. Таким образом, мотивы и причины присутствия у меня этого журнала имели исключительно научный интерес. Никогда я и никому не давал для каких бы то ни было целей этих №№ журнала, да и вообще делом пропаганды я не занимался, считая ее преступлением и противной моим убеждениям. В дорогом деле для меня, именно, деле учительства, я тоже ни одного слова, ни одного действия противозаконного не проявлял. В том, что есть за мною преступного (присутствие некоторых научных книг на польском и малорусском языках) я искренне раскаиваюсь и прошу помилования, дабы иметь возможность своею деятельностью загладить мое преступление, состоящее в том лишь, что я принял на хранение, благодаря некоторой халатности и небрежности, преступные вещи» [10, с. 124–124 зв.].

Вийшовши з в’язниці до суду під особливий нагляд поліції 18 лютого 1903 р., Симон Васильович завзято шукав собі місця пристосування. Знайомі чорноморці намагалися клопотати перед начальством про повернення молодого вчителя на місце, якщо не в Катеринодарі, то хоча би в одній зі станиць області. Він навіть їздив у ст. Смоленську, де вчителював тоді славетний кубанський українофіл Кузьма Безкровний. Але арешт, здається, став нездоланною перешкодою в його педагогічній діяльності. Не допомогло навіть заступництво Ф. А. Щербини, що у цей час приступав до написання багатотомної «Історії Кубанського козачого війська». Тоді вченому й припала на думку ідея запросити Петлюру до роботи в своєму бюро для розбору архівних матеріалів. Юнак дуже зрадів цьому. Його увагою давно заволоділи довгасті будинки у військовій фортеці, в яких було повно історичних матеріалів. Він негайно взявся до роботи й, за відгуками товаришів, «весь заліз у купи стародавніх паперів».

Робота проходила в Катеринодарі й джанхотському маєтку Ф. Щербини, де відомому вченому було запропоновано жити як адміністративно висланому. Петлюрі надовго запам’яталися літні купання в морі, бесіди з гостинним хазяїном і довгі спільні прогулянки на березі [13, с. 193]. У вступі до першого тому «Історії Кубанського козачого війська» Ф. Щербина високо оцінює внесок Петлюри у низку дописів на козачі теми, у тому числі про збирання українських пісень на Кубані О. Кошицем і Г. Концевичем, про план роботи Ф. Щербини з історії козацтва.

7 березня він робить повідомлення про «Малоросійських кобзарів» на засіданні «Общества любителей изучения Кубанской области» (ОЛИКО). Засідання відкрилось виступом кобзаря Михайла Кравченка, що виконав думи «Про трьох братів азовських», «Про дівку-бранку», «Про Морозенка» і «Про Киселя». Петлюра ж розповів про походження народної поезії взагалі, й в Україні зокрема, про найголовніші мотиви українських дум, про походження кобзи і бандури, торкнувся біографії знаменитого гостя й інших сучасних кобзарів і лірників, познайомив присутніх з сучасними виданнями народної поезії й закликав до збирання на Кубані залишків поезії Запорожжя. Після закінчення доповіді Володимир Скидан запропонував клопотати від імені «Общества» перед владою про дозвіл кобзарям без перешкод ходити по станицях і співати пісень. 3-го листопада того ж року він знову виступив на зборах ОЛИКО з доповіддю на тему «Котляревський і козацтво», розвинувши в ньому ідею, що Котляревський писав «Енеїду» з метою сприяння відродженню національної ідеї.

У наступному 1904 р. Петлюра вміщує в «Областном обозрении и Вестнике казачьих войск» некролог на смерть найвизначнішого кавказького археолога, засновника Катеринодарського музею старожитностей Євгенія Феліцина [5] й докладну, досить кваліфіковану рецензію на його «Бібліографічний покажчик літератури про Кубанську область, Кубанське козаче військо і Чорноморську губернію» у «Київській старовині» [2], доповнивши його новими неврахованими джерелами.

Основною кубанською публікацією 1904 р. став архівний нарис «Полтавский семинарист в плену у горцев», про самовільну втечу «на ту сторону Кубані», що суворо заборонялося військовою канцелярією. Втікачі, після попереднього допиту на карантинній заставі, переводилися до військової канцелярії. Остання звичайно «мала на меті повернути винуватця на колишнє місце його проживання» [6, с. 106], піддавши попередньо – виходячи зі ступеня його провини – покаранню батогами від 50 до 100, а то й більше ударів. Судовий розгляд у таких випадках продовжувався недовго: досить було самої наявності порушення підсудним встановлених правил. Зрозуміло, чому Петлюру схвилювала доля Івана Вакулинського в далекому 1819 р., що почалася «з меланхолії», адже він – земляк, полтавець!

Найбільша праця Петлюри про Кубань – «Причинок до історії переселення «турецьких запорожців» на Кубань» – побачила світ 1905 р. у солідних «Записках наукового товариства ім. Шевченка» [7]. Як відомо, після руйнування Запорізької Січі частина січовиків укрилася в Туреччині, що не могло не стривожити російський уряд, який розумів небезпеку самого явища поселення емігрантів на прикордонних землях традиційного військового суперника. Стаття розповідає про спроби повернення запорожців «на батьківщину». Серед них: ультиматуми Порті, маніфести про амністії, засилання спеціальних агентів із завданням переконати «заблудлих безумців», прокламації Потьомкіна з ласкавими обіцянками «захисту і заступництва» і навіть розголошення провокаційних слухів.

Особливий інтерес становить публікація С. Петлюрою листування Федора Квітки із суддею Чорноморського козачого війська Антоном Головатим. Батько знаменитого письменника, ревнитель створення Харківського університету, поданий у ній як активний прихильник відтворення запорізької вольниці на кубанській землі [3].

Не повз увагу Петлюри і поява в “Кубанських обласних відомостях” листів Тараса Шевченка, адресованих Якову Кухаренкові, а також вихід книжки Лукіана Мельникова про дружбу отамана й Кобзаря. З приводу цих публікацій Симон Васильович відгукується на сторінках редагованого ним з 1912 р. журналу «Украинская жизнь», де з’являється низка повідомлень про життя української громади на Кубані. Майже всі вони були написані самим С. Петлюрою, і частково його кубанськими кореспондентами, або на основі надісланої ними інформації. Втім, останні статті були хоча і про Кубань, але писав їх Петлюра далеко за межами кубанської землі.

У вересні 1904 р. він ще знаходиться в Катеринодарі, про що свідчить повідомлення міського поліцмейстера начальникові Кубанської області і наказному отаманові Кубанського козачого війська: «Повідомляю до канцелярії, що підозрюваний Симон Петлюра служить кореспондентом «Донской Речи» й іноді бере роботу в кубанському Військовому архіві» [1, арк. 6]. Але незабаром, побоюючись повторного арешту, він залишає кубанські краї і переїздить до Львова, де представляє Чорноморську громаду на другому партійному з’їзді, що перейменував РУП на УСДРП. На Кубань Петлюра вже ніколи не повертався, але інтерес до неї зберіг на все життя.

Серед таких “післякубанських” статей на кубанську тематику ми знаходимо публікацію під назвою «Секретні циркуляри уряду на Кубані», опубліковану в 1907 р., але написану на підставі архівних матеріалів, накопичених у пору роботи в Кубанському військовому архіві. Крихітний вступ написаний українською мовою. У ньому не поставлено ніяких серйозних проблем, немає узагальнень і висновків. Далі цілком подаються тексти трьох документів: розпорядження начальника Кавказької області барона Таубе від 28 листопада 1834 р. про припинення розповсюдження книг абата де-ла Менне, виданих польськими заколотниками, розпорядження Кавказького намісника про пильний нагляд за всіма проїжджаючими іноземцями з причини революції в Європі (1848 р.), попередження наказного отамана карному начальникові Катеринодарського відділу від 20 червня 1843 р. про засилання до некрасовців агітатора Раєвського, емісара паризької групи змовників, очолюваної Чарторизьким (так у тексті – В. Ч.) [8].

У 1905 – 1917 р. Петлюра співпрацює в різних лівих і ліберальних виданнях («Рада», «Слово», «Вільна Україна», «Українське життя»). Мало примітним в цей час є його приватне життя: технічний секретар газети «Рада» (Львів), службовець транспортного агенства (Петербург), бухгалтер великого промислового підприємства (Москва) [11, с. 3].

Стрімкий злет Петлюри почався в 1917р. У травні на першому військовому з’їзді українців, скликаному Центральною Радою, його обирають до військового генерального комітету, який він фактично очолив. Наступний калейдоскоп звань і посад такий: перший генеральний секретар військових справ в уряді Центральної Ради, організатор Гайдамацького коша Слобідської України, голова всеукраїнського союзу земств, один з організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського, Голова Директорії. Останнє призначення відбулося 11 лютого 1919 р. Як відомо, молода українська держава не змогла відстояти свою незалежність. Передбачаючи таку можливість, С. Петлюра планував у випадку поразки укритися на Кубані, щоб звідси за підтримкою кубанських козаків, яких він добре знав і високо цінував, почати новий визвольний похід на Україну. Але події розвивалися стрімко і зовсім за іншим сценарієм [12, с. 144].

21 квітня 1920 р. Україна підписує союзний договір з Польщею. Коли Червона Армія перейшла до наступу, українські війська зайняли оборону по Дністру, що дозволило полякам перейти до контрнаступу під Варшавою. У жовтні 1920 р. закінчилася російсько-польська війна, а в листопаді українська армія була інтернована в Польщі. Петлюра і його уряд облаштувалися у Тарнові, де жити довелося під чужим ім’ям, тому що радянська Росія вимагала його видачі. Потім він переїхав до Варшави, а звідти на початку 1924 р. – до Женеви. Восени того ж року остаточно оселився в Парижі, де фактично очолив український уряд у вигнанні.

Тут, у Парижі, ним був заснований часопис «Тризуб», що виходив майже до початку другої світової війни. Періодично публікувалися в ньому й вісті з Кубані, де в той час проходила українізація. У 1926 році він публікує в «Тризубі» примітну статтю на цю тему: «Українізація на Кубані та Північному Кавказі», в якій на основі аналізу основних етапів подій, що відбуваються в краї, робить наступний висновок: «Українська національна свідомість тут примушує рахуватися з собою центральні, краєві більшовицькі установи, найменш зацікавлені в задоволенні українських потреб. Великою прислугою з боку культурних сил української метрополії для загальної української справи було б поспішити з допомогою українській Кубані та такому ж Північному Кавказу на ґрунті українізації місцевої школи і вкріплення культурної праці в місцевих просвітних установах. Ціла низка всеукраїнських сучасних установ культурно-приватного і наукового характеру могла б поширити свою діяльність на українські ж землі, штучно одірвані Москвою від України адміністративними й іншими поділами. В цьому поширенні своєї діяльності згадані установи могли б стримати сили для власного зміцнення і зросту, а одночасно виконати і загальнонаціональний обов’язок стосовно до земель, що і свідомо і інстинктивно линуть до об’єднання з українською метрополією» [9, с. 16].

Життя С.В. Петлюри було недовгим. Після перемоги в громадянській війні більшовики приступають до фізичної ліквідації колишніх союзників по лівому спектру політичної боротьби. Однією з перших жертв став Симон Петлюра. 25 травня 1926 р. він був убитий на перехресті паризької вулиці Расін і бульвару Сен Мішель радянським агентом Самуїлом Шварцбардом. На суді убивця заявив, що виконав цю акцію з помсти за єврейські погроми на Україні в роки громадянської війни. Прокурор не зміг довести жодного факту причетності потерпілого до цих подій, що мали місце на Україні в роки громадянської війни. Однак суд присяжних убивцю цілком виправдав.


ЛІТЕРАТУРА

1. Дело канцелярии начальника Кубанской области и наказного атамана Кубанского казачьего войска «О мещанине Симоне Васильевиче Петлюре» // Державний архів Краснодарського краю (ДАКК). Ф. 454. Оп. 1. Ед. зб. 182. Арк. 5.

2. Петлюра С. Библиографический указатель литературы О Кубанской области, Кубанском казачьем войске и Черноморской губернии. Составил Е.Д. Фелицын, почетный член Кубанского областного статистического комитета, при участии В.С. Шамрая. Екатеринодар. 1899–1902 // Киевская старина. – 1904. – № 3. – С. 131–135.

3. Петлюра С. З переписки Хведора Квітки з Антоном Головатим // Україна. – 1907. Кн. 7–8. – С. 186-201.

4. Петлюра С. Лист до німецького посла від 3 лютого 1921 р. // Петлюра С. Статті, листи, документи. – Нью-Йорк, 1978. – Т. II. С. 489 – 463.

5. Петлюра С. Памяти Е.Д. Фелицына. 10 декабря 1903 г. // Областное обозрение и Вестник казачьих войск. – 1904. – 11 января. – № 2.

6. Петлюра С. Полтавский семинарист в плену у горцев // Киевская старина. – 1904. Июль – август. С. 106–110.

7. Петлюра С. Причинок до історії переселення “турецьких запорожців” на Кубань // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – 1905. – Кн. 3. – С. 347–350.

8. Петлюра С. Секретні циркуляри правительства на Кубані // Україна. – 1907. – Кн. 6. – С. 347–350.

9. Петлюра С. Українізація на Кубані та Північному Кавказі // Тризуб (Париж). – 1926. –Ч. 19. – Ст. 16.

10. Протокол № 20 допроса С. В. Петлюры // Державний архів Краснодарського краю (ДАКК). Ф. 583. Оп.1. Ед. зб. 208. Арк. 124–124-об.

11. Чумаченко В. К. Симон Петлюра – кубанський педагог, історик і журналіст // Вісник Товариства української культури Кубані. 2004. № 5. С. 2–3.

12.Чумаченко В.К. Польская тема в публицистике Симона Петлюры кубанского периода // Поляки в России: XVII–XX вв. Краснодар. – 2003. – С. 140–144.

13. Щербина Ф. С.Петлюра на Кубані // Збірник пам’яті Симона Петлюри. – Прага. – 1930. – Ст.190.

ББК 63.3 (2)