Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Кубанцы-конвойцы в эмиграции
Кгиамз. км–11164/9.
МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗОВНІШНІХ МІГРАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ В ДОНБАС У 1943 – 1951 рр.
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

ЛІТЕРАТУРА

  1. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1910. – Т. 1. – С. 576.
  2. Голобуцкий В.А. Черноморское казачество. – Киев, 1956. – С. 141.
  3. ГАКК (Государственный архив Краснодарского края). Ф. 250. Оп. 1. Д. 20. Л. 12.
  4. Короленко П.П. Черноморцы за бугом. Б/м, б/г. Прилож. 1.
  5. ГАКК. Ф. 249. Оп. 1. Д. 3. Л. 1.
  6. Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. – СПб, 1896. – Т. 3. – С. 6.
  7. Там же. – С. 24.
  8. ГАКК. Ф. 250. Оп. 1. Д. 18. Л. 55.
  9. Фролов Б.Е. У истоков Черноморского войска // Проблемы истории казачества. – Волгоград, 1995.
  10. Бентковский И.В. Заселение Черномории с 1792 по 1825 гг. // Памятная книжка Кубанской области. – Екатеринодар, 1881. – С. 20.
  11. Щербина Ф.А. Указ. соч. – С. 514.
  12. ГАКК. Ф. 396. Оп. 1. Д. 11328. Л. 6-11.
  13. Короленко П.П. Предки кубанских казаков на Днестре. – Б/м, б/г. – С. 48.
  14. ГАКК. Ф. 670. Оп. 1. Д. 17. Л. 57.
  15. ГАКК. Ф. 249. Оп. 1. Д. 370. Л. 182, 184.
  16. ГАКК. Ф. 249. Оп. 1. Д. 235. Л. 1.
  17. ГАКК. Ф. 250. Оп. 2. Д. 165. Л. 169.
  18. Бардадым В.П. Антон Головатый – дипломат // Кубанские новости. – 1991. – 28 августа.
  19. ГАКК. Ф. 250. Оп. 1. Д. 62. Л. 509.
  20. Щербина Ф.А. Указ. соч. – Екатеринодар, 1913. – Т. 2. –С. 39, 43.
  21. Кубанский сборник. –Екатеринодар, 1911. – Т. 16.
  22. Скобцов Д.Е. Три года революции и гражданской войны на Кубани. – Париж, 1962. – С. 188.
  23. ГАКК. Ф. 670. Оп. 1. Д. 9. Л. 118.
  24. Лавров Л.И. Этнография кавказа. – Л., 1982. – С. 59.
  25. Вершигора А.Д. Встречали настороженно, провожали с сожалением// Казачьи вести. – 1998. – № 15-17. – С. 19.
  26. ГАКК. Ф. 249. Оп. 1. Д. 483. Л. 244; Ф. 249. Оп. 1. Д. 1973. Л. 15.
  27. ГАКК. Ф. 670. Оп. 1. Д. 22. Л. 71.
  28. Щербина Ф.А. Указ. соч. – С. 48.
  29. ГАКК. Ф. 250. Оп. 2. Д. 58. Л. 18.
  30. ГАКК. Ф. 250. Оп. 2. Д. 39. Л. 46.
  31. Чаквин И.В., Терешкович П.В. Из истории становления национального самосознания белорусов (XIV-начало ХХ вв.) // Советская этнография. – 1990. – № 6.
  32. ПСЗ. Т. 30. СПб, 1830. Ст. 22902; Т. 37. СПб, 1830. Ст. 28241.
  33. Попко И.Д. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. СПб, 1858. – С. 46.
  34. Короленко П.П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска. 1696-1896. Екатеринодар, 1896. – С. 27.
  35. Акты, собранные Кавказской археографической комиссией. – Тифлис, 1904. – Т. 12. – С. 888.
  36. Бондарь Н.И. кубанское казачество (этносоциальный аспект) // Кубанское казачество: история, этнография, фольклор. – М., 1995. – С. 8.
  37. Малукало А.Н. Некоторые методологические подходы к изучению самоидентификации кубанского казачества // Творческое наследие Ф.А. Щербины и современность. – Краснодар, 1999.
  38. Тутолмин И. Кавказская казачья бригада в Болгарии. 1877-1878. – СПб, 1879. – С. 3.
  39. Кубанское казачье войско. 1696-1888 / Под. ред. Е.Д. Фелицына. – Воронеж, 1888. – С. 176.
  40. Войсковая рада. – Екатеринодар, 1907. – С. 10.
  41. Елисеев Ф.И. Оренбургское казачье военное училище. – Нью-Йорк, 1967. – С. 17.
  42. Деникин А.И. О гражданской войне на кубани (Очерки русской смуты) 1919-1920 гг. – Майкоп, 1991; История кубани. ХХ век. Очерки. – Краснодар, 1998; Льдинский Н. Первые бои на Кубани. – Екатеринодар, 1918; Покровский Г. Деникинщина. – М., 1926; Скобцов Д.Е. Указ. соч.
  43. Деникин А.И. Указ. соч. – С. 80.
  44. Гакк. Ф. 396. Оп. 5. Д. 188. Л. 13.
  45. Зайцев А.А. О некоторых тенденциях в истории Кубанского казачества // Казачество в истории России. – Краснодар, 1993. – С. 101.


ББК 63.3 (2)

Наталія КОРСАКОВА,

провідний науковий співробітник відділу історії Краснодарського державного історико-археологічного

музею-заповідника ім. Є. Д. Феліцина

КУБАНЦЫ-КОНВОЙЦЫ В ЭМИГРАЦИИ



По данным российских исследователей, в 1920 г. Россию покинуло около 20 тысяч кубанцев. Среди них были и казаки, служившие в конце XIX – начале XX вв. в Собственном Его Императорского Величества конвое. Тех, кто не смог покинуть родину, ждала горькая и печальная судьба: бывшие конвойцы были расстреляны, их имущество разграблено, а семьи высланы.

Некоторые бывшие гвардейцы, предвидя трагедию, стремились уехать в Грузию или европейские страны. За более чем 30-летнюю работу в музее нам много раз приходилось записывать воспоминания о трагической судьбе конвойцев и их семей (1).

Тема жизни и деятельности кубанцев-конвойцев в эмиграции в исторической литературе освещена слабо. Многие кубанцы, живя вдали от Родины, написали воспоминания о своей службе в царском конвое. Большой интерес для исследователей представляют обширные записки казака станицы Новоминской Ейского отдела Тимофея Ящика, опубликованные в журнале «Родная Кубань» (2). Бывший конвоец Николая II и вдовствующей императрицы Марии Федоровны создавал их в Дании.

Некоторые аспекты заявленной темы мы попытаемся осветить, используя материалы личного архива атамана Кубанского казачьего войска в эмиграции Вячеслава Григорьевича Науменко (1883 – 1979 гг.), которые были перевезены нами на Кубань в 2000 – 2001 гг. В его составе находятся казачьи периодические издания, переписка атамана, его публицистические очерки.

В 1920 г. все кубанские казачьи части были сведены в Кубанский корпус, находившийся после эвакуации из Крыма на острове Лемнос. В 1921 г. Кубанская казачья дивизия была переведена в Сербию, и в ее состав вошли остатки 1 и 2-й сотен Императорского конвоя. Начальником Кубанского казачьего дивизиона стал генерал-майор Виктор Эрастович Зборовский (1889 – 1944), казак станицы Ладожской (3). С 1912 по 1917 гг. он состоял в кубанской сотне конвоя. В Сербии В. Э. Зборовский организовал казаков-конвойцев в рабочие бригады для строительства шоссейных и железных дорог и отряды для охраны границ (4).

В 1920–1930-е гг. в эмиграции были созданы многочисленные казачьи объединения, в том числе и казаков императорского конвоя. С 1937 по 1971 гг. во главе объединений конвойцев стоял терский казак Анатолий Иванович Рогожин (1893 – 1971 гг.). он служил в царском конвое в 1915 – 1917 гг., затем во время гражданской войны находился в Кубанском гвардейском дивизионе, там же числился и в эмиграции (5).

В 1933 г. атаман В.Г. Науменко приступил к созданию «Скорбной книги», которая, по его словам, «сохранит навеки имена кубанцев, умерших в лихолетье на чужбине» (6). В журнале кубанской канцелярии «Кавказский казак» регулярно публиковались списки и биографии умерших конвойцев.

В 1936 г. в Белграде торжественно отмечался 125-летний юбилей царского конвоя. На параде с выносом войсковых знамен стоял дивизион кубанских и терских казаков (7).

В 1961 г. среди русской эмиграции в США торжественно отмечался 150-летний юбилей Собственного Его императорского Величества конвоя. К празднику была издана книга по истории конвоя, изготовлен памятный серебряный знак, проведены торжественные молебны в русских храмах, отпечатана красочная программа, в которой представлены рисунки и снимки конвоя 1811, 1911, 1936 и 1941 гг. Один ее экземпляр был передан Наталией Назаренко в Краснодарский историко-археологический музей-заповедник имени Е. Д. Фелицына в составе коллекции документов ее отца атамана Науменко и в настоящее время хранится в его фондах (8).

В 60-е гг. ХХ в. некоторые монархические объединения, в частности, Союз ревнителей памяти императора Николая II, находившийся под покровительством Великого князя Владимира Кирилловича, пытались подчинить казачьи организации. На войсковом сборе, состоявшемся в мае 1962 г. в Нью-Йорке, полковник Кубанского войска М.И. Зарецкий предложил назначить Владимира Кирилловича августейшим атаманом всех казачьих войск с передачей регалий. Атаман В. Г. Науменко выступил с резким протестом. В газете «Россия» им были опубликованы статьи «В защиту Кубанского казачьего войска» (9) и «Сеятели смуты в кубанском войске» (10).

А в статье «Где были Вы?» атаман пишет: «…не мешает время от времени напоминать им (имелись ввиду члены царствующего дома и конвойцы. – авт.) о том, что в 1917–1918 гг. они не выполнили своего священного долга, гордиться нечем, государя они не уберегли, хотя это и было единственным смыслом существования некоторых гвардейских частей» (11).

Интересный материал по истории конвоя содержится в русских зарубежных музеях. Покидая Россию, казаки увезли с собой реликвии-регалии, свидетельствующие о славной боевой истории, личные награды, фотографии, документы. Они хранятся в Кубанском войсковом музее в США, в г. Ховелле (штат Нью-Джерси). Среди казачьих регалий есть знамена Собственного Его Императорского Величества конвоя 1813 и 1911 гг., юбилейная грамота в серебряном окладе в честь 100-летия конвоя 1911 г., документы, фотографии, именное оружие.

В 2000 г. нам удалось побывать в этом музее, ознакомиться с его фондами и экспозицией, прикоснуться к казачьим знаменам. Вспомнились слова дочери атамана Науменко – Наталии Вячеславовны Назаренко, которая первой из казацкой эмиграции подняла вопрос о возвращении реликвий на родину. в своем обращении к кубанцам она писала: «Скитающиеся на чужбине кубанские регалии должны стать эмблемой возрождения патриотических традиций. В войсковом музее кубанский флаг стоит, прислонясь к стенке, где также неловко к ней жмутся кубанские регалии в ожидании дня своей славы и возвращения на Кубань» (12).

Часть материалов о конвое находится в русском отделе королевского музея армии и военной истории в Брюсселе; в музее лейб-гвардии казачьего Его Величества полка под Парижем в Аньере (13).


ЛІТЕРАТУРА
  1. Краснодарский государственный историко-археологический музей-заповедник (далее КГИАМЗ). КМ–10709, КМ–10729.
  2. Ящик Т. К. От царского двора до Вольбю // Родная Кубань. 2000. № 3. С. 80–102.
  3. Зборовский Виктор Эрастович // Казачий словарь-справочник. Кливленд, Охайо, 1966. Т. 1. С. 272–273.
  4. Казаки за Дунаем. На работах у генерала А. Г. Шкуро // Кавказский казак (Белград). 1934. № 1. С. 9–14.
  5. Рогожины // Казачий словарь-справочник. Сан-Ансельмо, Калифорния, 1970. Т. 3. С. 32.
  6. От кубанского войскового атамана // Кавказский казак (Белград). 1933. № 5. С. 3.
  7. К 125-летнему юбилею Собственного Его Императорского Величества конвоя // Станица (Париж). 1936. № 21. С. 18.
  8. КГИАМЗ. КМ–11164/9.
  9. Науменко В. Г. В защиту кубанского казачьего войска // Россия (Нью-Йорк). 1968. 4 дек.
  10. Науменко В. Г. Сеятели смуты в кубанском казачьем войске // Россия. Нью-Йорк. 1969. 16 мая.
  11. Науменко В. Г. Где были Вы? // Кубанец (Нью-Джерси). 1985. № 75. С. 12–13.
  12. Подлинник хранится в личном архиве автора.
  13. Опишня И. Казачество. Казаки //Возрождение (Париж), 1957. № 2. С. 18–19.


ББК 60.73 (4 Укр)


Микола АЛФЬОРОВ,

здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології, методики викладання історії

Донецького національного університету


МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗОВНІШНІХ МІГРАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ В ДОНБАС У 1943 – 1951 рр.


На сучасному етапі розвитку суспільства багато уваги приділяється вивченню так званих білих плям в історії. Однією з них є міграційні та демографічні процеси у 1943-1959 р., як в Україні в цілому, так і в Донбасі зокрема. Ще більше це стосується пріоритетів в організації зовнішніх міграцій населення в Донбас, починаючи з його визволення і відбудови промислового потенціалу регіону. Хоча тема відбудови Донбасу у роки Великої Вітчизняної війни та у повоєнний час була у радянській історіографії хрестоматійною, і їй було присвячено велику кількість загальних праць і тематичних монографій, але у першу чергу досліджувалися роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, відновлення органів влади, відбудови окремих галузей господарства та підприємств, особливо вугільних та металургійних. В деяких працях йшлося й про формування робітничих кадрів, але демографічні та міграційні процеси, які й складали основу залюднення, не розглядалися. Хоча окремі аспекти (згадки про існування оргнаборів та молодіжні призови) знайшли часткове відображення, але у рамках ідеологічних настанов того часу. В узагальнюючих працях ці процеси зведено, як правило, до загального положення, що Донбас відбудовувала уся країна, що не дає уявлення про їх перебіг [1]. З числа монографій слід відзначити численні праці відомого дослідника відбудови Донбасу М.Ф. Хорошайлова, у яких розглянуто відновлення та роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, відбудова окремих підприємств [2]. За тим же принципом побудовано й праці інших дослідників цього періоду історії Донбасу, які уточнюють окремі деталі, але теж не розглядають міграційні та демографічні проблеми, а тим більше методи організації зовнішніх міграцій населення в Донбас [3]. Сучасна українська історіографія теж не досліджує цього питання. Практично всі дослідники оперують тільки даними переписів 1939 та 1959 рр. Отже, дослідження відновлення демографічної картини Донбасу та заходів з його залюднення, методів організації зовнішніх міграцій населення в Донбас і їх зміни залишаються актуальними й сьогодні.

Мета статті – на основі комплексного аналізу здобутків історіографії, вивчення архівних матеріалів та періодичних видань дослідити методи організації зовнішніх міграцій населення в Донбас (у межах сучасних Луганської і Донецької областей) у другій половині1943-1951 рр. та їх вплив на зміни чисельності населення регіону.

Виходячи з рівня розробленості питання, джерельною базою дослідження можуть бути тільки документи того часу, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, державних архівах Донецької та Луганської областей, постанови вищих органів влади.

Остаточне визволення Донбасу восени 1943 р. поставило питання про відбудову його промислового потенціалу, зруйнованого під час окупації, щоб забезпечити потреби воєнної промисловості у вугіллі і металі. Це завдання ставилося ще до остаточного визволення регіону, що знайшло своє відображення у відповідних постановах ДКО, РНК, ЦК ВКП(б). Так, ще Постанова РНК УРСР “Про організацію видобутку вугілля і відбудови шахт Донбасу” від 15 лютого 1943 р. і Постанова ДКО “Про відбудову вугільних шахт Донбасу” від 22 лютого 1943 р. визначили, що головним завданням є відбудова вугільної промисловості і передбачали, з огляду на бойові дії, виконання відбудовчих робіт місцевими робітниками та службовцями, але вже Постанова ДКО “Про першочергові заходи з відбудові вугільної промисловості Донбасу” від 26 жовтня 1943 р. виходила з того, що у регіоні немає достатньої кількості робочої сили, зобов’язавши, зокрема РНК УРСР, ЦК КП(б)У та інші установи мобілізувати для робіт з відбудови шахт 125 тис. осіб з числа працездатного сільського населення, у тому числі 100 тис. з УРСР. Крім того, у жовтні-листопаді 1943 р. НКО повинен був мобілізувати 50 тис. призовників старшого віку на відбудову шахт. До лютого 1944 р. мала була бути відновлена мережа шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН) контингентом у 40 тис. осіб та мережа ремісничих училищ (РУ) на 10 тис. осіб. Усі мобілізовані звільнялися від призову до РСЧА. ЦК ВЛКСМ зобов’язувався мобілізувати 5 тис. осіб на відбудову шахт, а Наркомвугіллю дозволялося повернути на вугільні підприємства одну тисячу керівних та інженерно-технічних працівників з числа евакуйованих [4]. А тим часом з вересня 1943р. формуються бригади, відбудовчі загони з учнів ФЗН та РУ для відбудови і монтажу енергетичних і металургійних підприємств Донбасу. У їх складі було спрямовано 20 тис. учнів другого класу РУ та випускників ФЗН [5]. То якою ж була демографічна ситуація у регіоні?

У багатьох працях за точку відліку чисельності населення регіону беруться дані на січень 1945 р. для Ворошиловградської і на січень 1944 р. – для Сталінської областей, які не відбивають дійсної картини людських втрат регіону. Отже вважаємо за доцільне користуватися даними на осінь 1943 р. На 1 вересня 1943 р. у Ворошиловградській області нараховувалося 718341 особа, або 34,9% від чисельності населення області у 1941 р. З них: міського населення – 264748, сільського 4543593 [6]. У Сталінській області нараховувалося 1577603 особи, з них: міського населення – 721310, сільського -856293 особи [7]. Таке співвідношення міського та сільського населення відбиває той стан, що склався під час війни. А загалом у регіоні залишилося тільки 10% довоєнної чисельності робітників. Крім того, мобілізації місцевого населення проходили з труднощами. Так, у м. Єнакієвому з 40 тис. працездатних на відбудові підприємств працювало тільки 14 705 осіб, а з майже 3 тис. осіб, яким було вручено повістки, з’явилися тільки 36%[8]. На відбудову горлівських шахт замість тисячі осіб, які повинні були прибути з Дзержинського району, прибуло тільки 10% [9] і т.д. Затримувалося й повернення населення, евакуйованого на схід на початку війни. Вихід було знайдено у мобілізаціях населення, головним чином з уже звільнених областей УРСР, але вони не завжди давали бажані наслідки. У жовтні 1943 р. ДКО приймає постанову, за якою мало бути мобілізовано 38 тис. осіб на відбудову підприємств чорної металургії, але за чотири дні до закінчення терміну мобілізації її було виконано тільки на 18% [10]. У листопаді 1943 р. ЦК КП(б)У і РНК УРСР визначили невідкладні заходи з відбудови залізничного транспорту, відповідно до яких на це потрібно було спрямувати 28 тис. осіб, а ЦК ВЛКСМ – “Про участь комсомольських організацій у відбудові вугільної промисловості Донбасу”, яким зобов’язував їх взяти шефство шляхом закріплення комсомольських організацій за вугільними трестами, шахтами і т.д. Подібні постанови приймалися по усіх галузях народного господарства. Одночасно було відновлено й систему оргнаборів, які й стали основою залюднення Донбасу й відновлення його робітничих кадрів. У звільнені райони України спрямовувались уповноважені вугільних підприємств, будівельних організацій та ін. для мобілізацій сільського населення. Перші оргнабори розпочалися майже одночасно з подальшим просуванням лінії фронту на захід. Так, у вересні 1943 р. радянські війська визволили Сумщину і вже через місяць на відбудові шахт запрацювала бригада М. Клименко з Сумської області. Звільнили Чернігівщину – і вже з’явилася бригада А. Милейко з Чернігівщини [11] і т.д. Тобто забезпечення відбудовчих робіт як і збільшення чисельності населення регіону, проводилося воєнно-адміністративними методами за рахунок виключно зовнішніх міграцій.

Незважаючи на це, з різних підприємств до вищих органів влади постійно йшли звернення, прохання про їх забезпечення робочою силою. 31 травня 1944 р. було прийнято Постанову ЦК КП(б)У “Про шефство областей України за вугільними трестами Донбасу”. Згідно з ним Ворошиловградській і Сталінській обкоми партії закріпили відповідні області, райони України за окремими комбінатами, трестами, шахтами для проведення там оргнаборів. Продовжували йти й молодіжні призови, які здійснювалися через обкоми та райкоми відповідних областей за рознарядками ЦК ВЛКСМ та ЦК ЛКСМУ, або військкомати. Через військкомати йшов призов й чоловіків старшого віку. На 1 травня 1944р. на підприємствах вже працювало 43500 молодих людей. Але більшість з них не мали ніякого фаху. Тому 2 жовтня 1944 р. указом Президії Верховної Ради СРСР “Про державні трудові резерви СРСР” для підготовки фахівців призову до ремісничих і залізничних училищ залучалися юнаки 14-15 років, і 16-17-ти років – до шкіл ФЗН. Згодом наказами відповідних наркомів мобілізація до ФЗН/РУ була поширена й на дівчат.

Влітку 1945 р. до цих заходів долучилися й депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі. З квітня по вересень 1945 р. прибуло 1348 родин, в яких було 6089 осіб до Ворошиловградської області і 3044 родини з 13201 особи до Сталінської області [12]. У Ворошиловградській області їх розселили у міській місцевості, частину організували у так звані переселенські колгоспи на базі колишніх німецьких колоній. У Сталінській області основна частина теж була розселена у селах, але переселенських колгоспів не створювалось. Незначна частина депортованих працювала на промислових підприємствах. Проте більше ешелонів з депортованими в Донбас не приходило, хоча плани цього й були. До цього спричинилися втечі окремих родин та їх членів як з маршрутів, так і з місць вселення.

Відповідно поступово зростала й чисельність населення регіону, склавши на 1 грудня 1945 р. – 1388971 особу, тобто 77,3 % довоєнної чисельності населення [13]. При цьому чисельність міського населення стрімко зростала, а сільського коливалося майже на одному рівні. Зрозуміло, що таке зростання не могло пояснюватися тільки природним приростом, бо у тому ж 1944 р. у Ворошиловградській області фіксувався негативний показник природного приросту: народилося 13053 особи, а померло 15497 осіб. Тобто, природний приріст складав – 2444 особи, а по Сталінській, хоча й був позитивним, але досягав тільки 12556 осіб [14]. Отже, зростання чисельності населення регіону відбувалося у перші після визволення роки виключно за рахунок зовнішніх керованих міграцій – оргнаборів, мобілізацій молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, евакуйованих, молодіжних та комсомольських призовів, депортацій та ін. Більш детально виявити склад прибулих дозволяють звіти облстатуправлінь та окремих підприємств. Так, до тресту “Сталінвугілля” у 1945 р. прибуло: за угодами – 782, розконвойованих – 227, з ФЗН/РУ – 262, вільнонайманих – 8429, інтернованих – 3327, репатрійованих – 2010 осіб. До тресту “Зуївантрацит”: військовополонених – 1095, інтернованих – 1540, оточенців – 596, репатрійованих – 1755 осіб [15]. Проте умови життя і праці були настільки важкими, що одночасно йшов й зворотній процес – самочинне залишення підприємств (так звані дезертири виробництва) та виїзд за межі регіону. Наприклад, з Горлівського коксохімічного заводу на початок 1945 р. вибуло 48% робітників, які прибули протягом 1944 р. При цьому, 68% – самочинно, головним чином мобілізовані з Вінницької та Рівненської областей, а також учні молодіжного відбудовчого загону №18. З тресту “Донбасбудматеріали” вибуло 77%, зі Сталінського металургійного заводу – 34,5% усіх прибулих з інших областей України – мобілізовані по лінії НКО, за оргнаборами, з ФЗН/РУ[19]. Цю плинність кадрів компенсували збільшенням мобілізацій населення, перш за все з інших областей УРСР. Тільки у 1945 р. до Ворошиловградської області прибуло близько 76 тис. осіб [17], а до Сталінської – 195 тис. осіб [18]. Це й забезпечило постійне зростання механічного приросту населення регіону, а разом із тим і зростання загальної чисельності населення, яке склало на кінець війни біля 3 млн. осіб, тобто збільшилось порівняно з вереснем 1943 р. майже на 700 тис. осіб.

Таким чином, проведений аналіз показує, що залюднення Донбасу у 1943-1945 роках відбувалось головним чином за рахунок керованих зовнішніх міграцій населення, які здійснювалися воєнно-адміністративними методами через молодіжні призови, мобілізації фахівців по лінії НКО, оргнабори, спрямування репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністованих (не рахуючи такого спецконтингенту, як військовополонені, яких не відображали статистичні звіти), депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі у 1944 р., що дозволило збільшити чисельність населення регіону й заклало підмурок для його повоєнного залюднення.

Закінчення війни повинно було б відбитися й на зовнішніх міграціях. Проте цього не сталося. Як і в роки війни вони здійснювалися воєнно-адміністративними методами. Це, разом з відсутністю елементарних соціально-побутових умов і тяжкою працею, викликало велику плинність населення, дезертирство з підприємств і самочинне залишення меж регіону. Особливо воно зросло у роки голоду 1946-1947р. тільки у 1946 р. з Ворошиловградської області вибуло більше 68 тис. осіб, а зі Сталінської – 107 тис. осіб. Ця тенденція зберігалася і наступного року. Тому 21 травня 1947 р. з’являється нова постанова Ради Міністрів СРСР “Про порядок проведення організованого набору робітників”, згідно з якою голови колгоспів повинні були надавати допомогу уповноваженим з оргнабору у колгоспах, не перешкоджати колгоспникам виїжджати разом з родинами. Членам таких родин передбачалися пільги. Але суттєво змінити становище постанова так і не змогла – плинність продовжувала залишатися на високому рівні, від чого потерпали у першу чергу вугільні підприємства. Тому 28 лютого 1948 р. приймається постанова ЦК ВКП (б) “Про стан партійно-політичної роботи на вугільних шахтах Донбасу”. В ній відзначалося, що у керівництві Сталінського обкому КП(б)У переважають адміністративні методи, а його робота не спрямована на створення постійних кадрів робітників та інженерно-технічних працівників, що партійні органи на місцях не приділяють уваги по задовольнянню потреб робочих, не контролюють діяльність радянських, профспілкових організацій і господарських керівників, які повинні обслуговувати культурно-побутові потреби робітників, що призводить до загострення ситуації. Навіть платня робітникам систематично затримувалася, паливо на квартири не підвозилося, спецодяг своєчасно не видавався, робітничі селища страждають від відсутності води, не кажучи, що на деяких шахтах лазні взагалі відсутні і т.д. В результаті тільки за 1947 р. з комбінатів “Сталінвугілля” і “Артемвугілля” вибуло понад 117 тис. осіб, з них понад 12 тис. молодих фахівців, що призвело до труднощів або й невиконання річного плану видобутку вугілля. Звідси було намічено ряд заходів, серед яких були й такі: постійно слідкувати за систематичною виплатою платні робітникам, видавати спецодяг у відповідний термін, забезпечити постачання води у робітничі селища, щоб крамниці та їдальні працювали, а у гуртожитках проводилися ремонти, своєчасно завозилося вугілля робітникам, йшла відбудова житлових будинків і т. ін. Зрозуміло, що соціально-побутові умови не могли швидко змінитися, тому цю постанову можна розцінювати як спробу закріпити трудові ресурси, які прибули з інших областей. Крім того, вона поклала початок усвідомленню необхідності змін в методах проведення зовнішніх керованих міграцій у Донбас. Але за існуючого політичного режиму зміни не могли здійснитися, що засвідчує остання депортація українського населення із західних земель, які відійшли до Польщі у 1951 р. До Сталінської області було переселено 1962 родини, які розселили по 50-100 родин у селах області [19]. І все ж у 1943-1951 рр. завдяки зовнішнім керованим міграціям населення чисельність населення регіону зросла майже вдвічі і досягла довоєнної, основою чого був механічний приріст населення.

Із закінченням четвертої п’ятирічки стає остаточно зрозуміло, що воєнно-адміністративні методи проведення зовнішніх керованих міграцій вичерпали себе. Тому 21 листопада 1951 р. приймається постанова Ради Міністрів СРСР “Про впорядкування проведення організованого набору робітників”, у якій закріплявся принцип їх добровільності та відповідні пільги. Це призвело до зменшення питомої ваги оргнаборів на початку 1950-х років.

Отже, зовнішні керовані міграції населення в Донбас у 1943-1951 рр. проводилися воєнно-адміністративними методами (мобілізації населення, оргнабори, молодіжні призови, мобілізації молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі у 1944р. і 1951р. і т. д). Це призвело до зростання чисельності населення регіону майже вдвічі, хоча за відсутності елементарних соціально-побутових умов в регіоні зберігалася велика плинність населення, дезертирство робітників з підприємств та виїзд за межі регіону. Це стало головною ознакою кризи воєнно-адміністративних методів організації зовнішніх керованих міграцій. Хоча й поступово, але починаючи з 1947 р. йде усвідомлення цього, що знаходить відображення в нових постановах вищих органів влади, які змінюють підходи до організації і проведення зовнішніх керованих міграцій. Проте за існуючого політичного режиму цілковита відмова від воєнно-командних методів була неможлива. І тільки у 1950-ті роки здійснюється остаточний перехід до адміністративно-командних методів організації зовнішніх керованих міграцій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Денисенко П.І. Комуністична партія України – організатор відбудови народного господарства республіки (1943-1945). – К.: Політвидав України, 1968; Советский тыл в Великой Отечественной войне. Кн.2. – М.: Мысль, 1974; История рабочих Донбасса. Т.2. – К.: Наукова думка, 1981 та ін.

2. Хорошайлов Н.Ф. Деятельность Коммунистической партии по возрождению Донбасса. – К.: Вища школа, 1973; Хорошайлов Н.Ф. Суровые годы войны. – К.: Политиздат Украины, 1977 та ін.

3. Лаврів П.І. Істрія Південно-Східної України. – К.: УВС, 1996; Ткаченко А.С. Трудящиеся Донбасса – фронту. – Д.: Донбас, 1995 та ін.

4. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам 1917-1967. Т.3 – М.: Политиздат, 1968. – с. 175.

5. Донецкая область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. – Д.: Донбасс, 1980. – с. 224.

6. Державний архів Луганської області (ДАЛО), ф. Р-2519, оп. 10, спр. 7, арк. 164.

7. Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. 326, оп. 2, спр. 61а, арк. 38.

8. Там само, спр. , арк. 72.

9. Правда: выездная редакция в Донбассе. – 1943. – 14 декабря.

10. ДАДО, ф. 326, оп. 2, спр. 32, арк. 70.

11. Правда: выездная редакция в Донбассе. – 1944. – 18 января.

12. Алфьоров М. Депортації українського населення в Донбас 1944-1949 рр. // Схід. – 2004. – №3.-С.64.

13. ДАЛО, ф. Р- 2519, оп. 10, спр. 7, арк. 12,17.

14. ДАДО, ф. Р – 4249, оп. 1-додат., спр. 543, арк. 2.

15. Там само, спр. 63, арк. 29.

16. Там само, спр. 63, арк. 29.

17. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), ф. Р-582, оп. 11,спр. 42, арк. 4,209.

18. Там само, спр. 41, арк. 21, 51, 68.

19. Алфьоров М. Наслідки другого розміну районів між Польщею та УРСР в 1951 р. для Сталінської області. // Схід. – 2004. – № 5. – С. 61.