Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материала

Содержание

За що боровся Микита Шаповал
Спроби реформування управління економікою срср і розвиток бюрократизації апарату управління у ii половині

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16

ПОВІДОМЛЕННЯ

ББК 72.3 (4 Укр)

Василь ТЕРЕЩЕНКО,

заслужений учитель України, почесний доцент Слов’янського державного педагогічного університету, краєзнавець

За що боровся Микита Шаповал

Споконвічна народна мудрість – поєднувати поняття власної хати і національної хати, тобто держави. Людина повинна мати власну хату, а нація – свою державу. Без національної хати-держави особисті хати хиткі й невпевнені в господарі, бо людина по суті є невільником.

Сім'я Юхима Олексійовича Шаповала не мала своєї хати. Тож малому Микиті зі своїми братами довелося узнати ціну народної мудрості. У с.Серебрянці, що на Донеччині, сім'я жила в хаті діда Олексія Шаповала, у Кремінній – у хаті другого діда Якова Самоткаленка. При батракуванні у с.Званівці Шаповали мешкали у рідного дядька. При заробітчанстві на шахтах – по чужих кутках та в землянках.

Митарствуючи із сім'єю східним Донбасом, Микита рано зрозумів значення українського слова “хата”, “хатина”. В розумінні українця хата – це не лише будівля, де мешкає сім'я, це значно глибше і різнобічне поняття: спілка людей однієї крові, одних проблем, спільного господарювання, спільного горя і радощів... Глибоке оволодіння знаннями з часом приводить Микиту Шаповала від конкретного розуміння поняття “хата”, “хатина” до узагальненого – незалежна і самостійна держава. Важкі філософські питання ставали перед допитливим донецьким юнаком. Книжку за книжкою він опановує в пошуках відповідей на свої запитання. Відповідей не було, а накопичувався негативний матеріал. Україну (українців) відверто зневажали, законодавчо забороняли. Замість єднання – весь час розбрат, продажність, зрада.

Переяславська угода (1664 р.) Богдана Хмельницького з Росією, в основі якої були конфедеративні стосунки, з часом повністю забута і знехтувана “старшим братом”. Бунтівне слово Тараса Шевченка, вивчене і засвоєне добре з юних років Микитою, приводить його до знайомства з ідеями Костомарова та Драгоманова. Але ці українські світочі далі федерації з Росією не бачили майбутнього України. Структурно федерація стоїть нижче від конфедерації. Ні, конфедерація й федерація – це не власна національна “хата, хатина”, це не задовольняє Микиту Шаповала. І згодом, у 1917 році, він категорично не сприймав позицій М.Грушевського та В.Винниченка будувати відносини з Росією на умовах обережної та випрошеної автономії.

Навчаючись у Комишуваській і Новоглухівській школах, Микита через своїх учителів мав можливість постійно читати популярний журнал того часу “Київська старина”. Завдяки цьому часопису, українська національна ідея набуває життя серед інтелігенції. Журнал проіснував відносно довго – з 1882 по 1906 роки. Чи не найбільшим здобутком цього часопису, разом із культурно-просвітницькими, були законодавчі послаблення з боку Росії.

20 листопада 1906 року відділення російської мови та словесності Імператорської Академії наук визнає малоросійську мову самостійною мовою. У 1906 – 1907 роки в складі І та II Державних Дум діє українська фракція “Українська думська громада”.

Справу формування української національної ідеї, розпочату “Київською стариною”, підхоплює та якісно розвиває Харківське товариство “Братство тарасівців”. Беззаперечно, найактивнішим членом цього товариства був молодий адвокат Микола Міхновський. Своїм сміливим Маніфестом “Самостійна Україна” (1900 р.) Микола Міхновський конкретно і чітко заявив про можливість існування незалежної та самостійної європейської держави України. “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна...” Молодий помічник лісничого Микита Шаповал у Маяцькому лісництві (Слов'янський р-н) знайомиться із цим політичним документом не без допомоги колеги О.Макаренка.

Після цього ще були роки революційного максималізму, розуміння хибності в національно-визвольній боротьбі терору, роки військової служби та каземати Варшавської в'язниці. Школа політичного мужніння Микити Шаповала була результативно виправданою, виваженою. Це пояснюється тим, що своїх поглядів він ніколи не міняв і був свідомим національним патріотом.

Великий розум, належні знання та висока національна свідомість підносять М.Шаповала на площину постійного формування національної української еліти – він створює і редагує часопис “Українська хата” (1909 – 1914 рр.). Зі своїми однодумцями він розумів, що інтелігенцію й народ потрібно навчити вірно сприймати ідеї української державності та незалежності. Національна несвідомість народу, в основному, залежить від національної свідомості його інтелігенції. Тож Шаповалівський часопис основною метою вважав формування національної свідомості української зрусифікованої еліти.

Без глибоких знань, змістовних аналізів історичних подій та обґрунтованого моделювання майбутнього неможливе було існування часопису. На той час “Українська хата” була єдиним всеоб'єднуючим національним прапором України. Це чітко визначили і проросійські інтелігенти, і тупуваті жандарми, і справжні патріоти-українці. Історична література, архівні матеріали, наукові дослідження світових світил вивчалися неймовірно великими об'ємами і кількістю назв у пошуках єдиного: чи мали українці можливість після Київської Русі створити незалежну державу на зразок європейських? Скільки було історичних можливостей? Що заважало відбутись національним перемогам?

М.Шаповал однозначно розумів, що ці історичні знання потрібні для недопущення помилок попередніх поколінь. Історія після розпаду Київської Русі давала кілька можливостей Україні стати в ряд європейських країн. Доказами цього є незалежна поведінка Новгородського Олександра Невського та Литовського князя, який шматок за шматком у татаро-монголів відривав українські території собі на користь. Побутово-сімейне повстання Б. Хмельницького 1648 – 1654 рр., завдяки вищій національній свідомості народу від старшини до простого козака, переросло в національно-визвольну війну. Але згодом саме з причин нижчого рівня національної свідомості козацького керівництва національно-визвольна війна не отримала логічного завершення і з Польщею, і з Росією, і проголошенням незалежної України.

До історичних можливостей проголошення незалежної та самостійної держави деякі історики відносять і роки вагомих перемог проти Росії українських військових загонів на чолі з гетьманами Іваном Виговським (1659 р.) та Петром Дорошенком (1665 – 1669 рр.). Об'єктивні можливості були беззаперечними, але особисто-ворожі відносини та амбіції козацької старшини, наявність кількох гетьманів призвело і в першому, і в другому випадку до зради, до нехтування великої мети – проголошення незалежної держави. І так зі століття у століття.

Іван Мазепа, як твердять історики, підняв руку на Петра заради незалежної України. Підтримав його народ? Ні. Бо народ був розділений між Мазепою та амбітним фастівським полковником Палієм, до того ж Мазепа все це вирішував зі шведським королем.

Ослаблена війною з французами Росія в 1812 році на будь-який виступ національно-визвольного характеру українців була б не спроможна що вдіяти. Проте тодішня українська еліта була надійно прив'язана до господарського (російського) пільгового корита, а народ надійно перебував у подвійних кріпацьких лещатах. Ідея незалежності України час від часу відроджувалася з новим поколінням у головах окремих українських діячів – розумних і патріотичних, але ідея одинаків не ставала народним надбанням.

Кінець XIX ст., коли ідеї соціалізму опанували розумом майже всього людства, став часом пробудження українства. На щит національного єднання було піднято Тараса Шевченка. Його бунтівне слово закликало до дій і народ, і народних нерішучих поводирів. Як кінець XIX ст., так і початок XX ст. не привели до незалежності. Не було національних ватажків, не було яскравих патріотів, які б спромоглися взяти на себе відповідальність за долю народу і держави. Вони, подібні Микиті Шаповалу, ще тільки формувалися.

Лютнева революція 1917 р. в Росії породила (чи подарувала) березневу революцію в Україні. Ненароком, неочікувано випадковим, у більшості, керівникам революції дісталася влада, а що робити з нею – не знали. Слідування у фарватері російських подій, схильність до обережної автономії породжувала у народних мас незадоволення. Потрібні зміни, а їх немає, тож народ, подібно флюгеру, міняє свої уподобання в той бік, де кращі обіцянки – сьогодні до Центральної Ради, завтра до Махна, потім до більшовиків.

Серед цього розбрату, в некерованій ситуації, під ударами внутрішніх і зовнішніх антинаціональних сил ідеї та погляди Микити Шаповала не змінюються. Щоб не вносити розкол у Центральну Раду, за порадою М.Грушевського, він відмовляється очолити військовий переворот, сподіваючись на подальші рішучі дії тодішнього керівництва. Але такого не сталося. Навіть проголошена незалежність України на вимогу європейських держав (січень 1918 р.) не принесла покращення долі нації. Влада не була національно-патріотичною. Бездіяльність одних, нерішучість других, амбітність третіх, продажність і зрада четвертих, відсутність будь-якого порозуміння у складних ситуаціях призводять до падіння Української держави.

Ця українська трагедія нищівно вибила з лав справжніх борців за незалежну державу тисячі патріотів. Серед них і Микиту Шаповала. З падінням незалежної України в 1920 році боротьба Микити Юхимовича за мету всього свого життя не закінчилася. Вона продовжувалася непохитно і цілеспрямовано до його фізичної смерті. Багата творча спадщина М.Шаповала допомагала новим поколінням якісно продовжувати національно-визвольну боротьбу до самого переможного серпня 1991 року, коли на карті Європи з'явилася нова незалежна країна – Україна. За що боровся палкий патріот, вірний син України Микита Шаповал? Чого він хотів для України та українського народу?

Як державний і політичний діяч, Микита Юхимович Шаповал поглядами і діями був центристом, постійно критикував, виступав проти крайніх лівих (більшовики) та крайніх правих (фашисти).

Соціолог і політик М. Шаповал, працюючи над теорією суспільства, величезного значення надавав фундаментальному вивченню нації як соціального явища та проблемам національного розвитку України. Як редактор видань, ставив за мету “пробудження національної свідомості серед нашого суспільства”. Поєднував ідею прилучення українського суспільства до світової цивілізації, проти етнографічного зацикленого українофільства та українського лібералізму.

Відстоював національну культуру. Спрямовував ідейно український рух не лише до культурної, а й до політичної боротьби. Розробив наукову програму (теорію) визвольної боротьби. “Національна свідомість... націй є засобом визволення їх із неволі..." Категорично заперечував існування особливого духу нації, наявність у нації містичних основ. Засуджував твердження про особливість будь-якої нації. Вважав національні цінності вище класових.

Гостро критикував марксизм за зведення історичного процесу до класової боротьби. “Соціальний процес є боротьба різних суспільних груп, а не лише класів, і то з обмеженням, що ця боротьба не безперервна”. Історичний суспільний процес, за Шаповалом, – це боротьба і співпраця, тобто рівновага.

Обґрунтував діалектичну взаємозалежність національного і соціального визволення. Розмежував націоналізм і шовінізм. Націоналізм переростає у шовінізм при монополії ідеології для досягнення егоїстичної мети будь-якою соціальною групою суспільства. Проголошував інтернаціоналізм вселюдським ідеалом згоди націй, а не класів чи окремих партій. “Соціалізм перестає бути інтернаціональним, якщо він губить національний характер”, – говорив М. Шаповал і додавав: “Бажаючи свободи собі, можна не поневолювати нікого” та “...суспільний устрій встановлюють не революції, а постає він спадкоємцем певного процесу, котрий може тягнутися сотні років. Соціалістичне суспільство є наслідком довгого процесу”. Вбачав успіх революції в Україні лише за умови єдиного національного фронту трудової демократії у складі селян, робітників і трудової інтелігенції.

Шаповал був прихильником етнічного соціалізму – засуджував терор і насильство у революції, визначав людське життя й особу найвищою цінністю.

Найбільший здобуток у науковій діяльності – створення теорії України як суспільства. “Справжнє визнання нації виявиться у створенні окремого суспільства зі своїм господарством, культурою і державою”. Довів, що українське суспільство можна побудувати довготривалими творчими зусиллями, а не відвоювати чи проголосити.

Державний ідеал Микити Шаповала – самостійна, незалежна, соборна робітничо-селянська соціалістична демократія. “Самодіяльність можлива тільки в демократії та як демократія”. Моделював функції держави у “діяльності внутрішньої та зовнішньої політики”, в управлінні окремими господарськими галузями (транспорт, надра, освіта).

На його думку, демократія в майбутній Україні повинна носити обмежений, “трудовий характер” – для працюючих. Переконував, що всякі концепції гетьманщини, монархізму, фашизму, більшовизму є ворожими в корені навіть самій ідеї відродження, визволення та суспільного будівництва.

ББК 63.3 (4 Укр) 6

Тетяна Болбат,

кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства

Донецького державного університету

ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ СХІДНОЇ УКРАЇНИ У 1980–ті РОКИ

Наприкінці першого етапу перебудови в Україні починає зростати інтерес до історичної спадщини, “білим плямам” в історії України, творчості українських письменників, поетів, вчених, пробуджується усвідомлення етнічної самоіденти-фікації. І першими з ідеєю національного відродження виступили представники творчої інтелігенції. У червні 1986 р. відбувся IX з'їзд Спілки письменників України, який започаткував процес духовного відродження української культури.

На Сході національне пробудження проходило значно повільніше, ніж у Західній і Центральній Україні. Ця проблема заслуговує на окрему увагу, тому що саме з питання національного відродження у регіоні постають перші національно-демократичні та національно-культурні громадські об’єднання.

Роки радянської влади були неоднозначні з точки зору національно-культурного розвитку народів СРСР. 1920-ті роки називають ренесансом національних мов та культур, що було характерним й для багатонаціонального Сходу України. Так, на 1 березня 1925 р. населення Донбасу складало 2173 тис. осіб. Окрім українців і росіян тут мешкали представники багатьох національностей, у тому числі – греки, німці, євреї, які складали відповідно 4,2 %, 2,4 %, 0,2 % від загальної кількості населення регіону. При цьому державною системою освіти було забезпечено право дітей навчатися у школах рідною мовою. У 1927/1928 навчальному році тільки у Сталінському окрузі діяли 185 українські, 33 німецькі, 9 греко-татарські, 2 вірменські та 1 єврейська національні школи. Функціонували також 5 груп з вивчення греко-еллінської мови, 104 – німецької, 33 – греко-татарської, 8 – вірменської та 5 – єврейської. Щодо національних культурних установ, то у 1926 – 1927 роках тут діяли національні селищні будинки, хати-читальні, червоні кутки, де комплектувалися бібліотеки національної літератури [1].

У Маріупольському окрузі, де мешкала більшість грецького та єврейського населення Донбасу, було відкрито педагогічний технікум з викладанням греко-еллінською мовою, грецькі та єврейські школи, грецький драмтеатр; велася підготовка партійних та радянських працівників національними мовами; по радіо йшли передачі грецькою мовою; діяли три синагоги, єврейська лікарня. З 1930 р. видавалися грецькою мовою літературно-художній альманах “Молодость”, підручники, дитячий журнал “Неос Махитих”, газети “Пролетар”, “Коллективист” [2].

З другої половини 1930-х років почалися репресії проти національних кадрів, освітянських та культурних установ. Ця політика Компартії, яка проводилася по усій країні, знайшла своє відображення й на Сході України. Так, під приводом боротьби з націоналізмом у 1938 році Донецький облвиконком прийняв рішення про ліквідацію національних шкіл в області [3]. Національна інтелігенція підпала під масові репресії; були ліквідовані національні Ради та райони, культурні установи, грецькі видавництва; пройшла кампанія перейменування грецьких сіл. У серпні 1941 р. трагічна доля спіткала радянських німців у зв’язку із сталінським указом щодо розформування Республіки німців у Поволжі, у повній мірі це торкнулося й німців Донбасу. Сотні сімей були депортовані до Сибіру, Казахстану, Середньої Азії, де люди жили у концтаборах – трудових арміях [4].

У післявоєнні роки, особливо з початку 1960-х років, коли КПРС взяла курс на побудову комунізму, зближення та злиття націй, чітко стали визначатися процеси русифікації, які найбільшу силу набули у 1970-ті – першій половині 1980-х років. Це можна простежити на прикладі динаміки змін національного складу населення Донецької області за даними переписів населення. Так, у 1970 році українці складали тут 53,1 % від загальної кількості населення області; у 1979 році – 50,9 %, у 1989 році – 50,7 %. Знижувалася й кількість представників інших національностей, окрім росіян, які у 1989 році вже складали 43,6 % від загальної кількості мешканців Донецької області, що було на 3 % вище показника 1970 року. На Сході України зростала й кількість російськомовного населення. Так, за переписом населення 1989 року 66,7 % мешканців Донецької області і 62,7 % Луганської області назвали рідною російську мову. Причому з них у Донецькій області – 40,4 % українців, 79 % греків, 93,6 % євреїв, 48,2 % татар; у Луганській – 33,7 % українців, 66,3 % білорусів. Ці жахливі цифри можна розцінити як показник русифікації Східної України [5].

У 1980-ті роки у м. Донецьку і м. Луганську не було жодної української школи, дошкільної установи. У 1982 – 1983 рр. на Донеччині і Луганщині діяло лише 144 школи з українською мовою викладання (де навчалася 21 тис. учнів) і 65 шкіл з українською і російською мовами навчання (7 тисяч україномовних учнів). У цілому тільки 4 % учнів регіону навчалися українською мовою. Викладання у вузах велося російською мовою, виключення складали лише факультети підготовки викладачів української мови і літератури. Не діяли національні культурні установи, у Луганській області була закрита єдина обласна українська газета, у Донецькій області виходила тільки одна – “Радянська Донеччина”. З 46 членів Донецької обласної організації Спілки письменників України тільки 11 писали свої твори українською мовою, лише 10% книг видавництва “Донбас” були україномовні [6]. Не краще склалася ситуація у регіоні і з розвитком інших національних мов та культур. Так, у Донецькій області – найбільш багатонаціональної на Сході України, у середині 1980-х років не було жодної школи або культурної установи для представників національних меншин (не росіян), не видавалися газети та журнали їх національними мовами.

Треба зазначити, що суспільна думка розглядала тотальну русифікацію у регіоні як цілком нормальний процес. У містах Східної України російська мова панувала безроздільно у всіх сферах. У селах склалася російсько-українська спрощена мова, так званий “суржик”. До 1987 року організованого опору русифікації у цьому регіоні не було. Відомі правозахисники регіону були арештовані і кинуті в табори.

Обласні організації КПУ, ЛКСМУ до 1987 року не виявляли особливого інтересу до національного питання, вважаючи, що міжнаціональні відносини у східних областях України розвиваються нормально. Застосовувалися традиційні форми пропаганди народної творчості, мистецтва, інтернаціональних міжреспубліканських зв'язків. Не висловлювали занепокоєння й інші громадські організації.

Отже, все сказане дає підстави зробити висновок, що у середині 1980-х років на Сході Україні було цілком правомірно вести мову про необхідність не тільки розвитку, але і відродження національних мов і культур, як українського народу, так і інших етносів, які довгий час мешкали тут компактними групами і з 1930-х років майже втратили свою національну культуру. Але, незважаючи на загострення процесу русифікації, жодне із громадських об'єднань Східної України до 1987 року не піднімало питання про захист національних мов та культур.

ЛІТЕРАТУРА

Отчет Сталинской окружной инспектатуры нарпроса к окрбюро нацменьшинств при Сталинском окрисполкоме // Державний архів Донецької області. – Ф. 2. – Оп. 1. –– Спр. 999. – Арк. 41 –44.
Койнаш В.В., Койнаш Т.П. К вопросу о национальных меньшинствах Донбасса (1920-е – 1930-е гг.) //Літопис Донбасу: Краєзнавчий збірник. Вип. II. Ювілейний. – Донецьк: Донбас, 1994. – С. 140 – 141.
Решение Донецкого облисполкома “О ликвидации национальных школ” //ДАДО. – Ф. 2794. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 3.
Дынгес А. Донбасс и немцы // Логос. – 1991. – № 14 – № 15.
Болбат Т. В. Динамика изменений национального состава населения Донецкой области (20 – е – 80 – е годы) //Тезисы докл. на IV регион. науч. – практ. конф. “Донбасс: прошлое, настоящее, будущее”, г. Донецк, 14 декабря 1995 г. /Отв. ред. В. К. Мамутов. – Донецк: ДОКМ, 1995. – С. 196 – 198.
Болбат Т. В. Этнокультурная специфика Донбасса: динамика изменений (20 – 80 – е гг.) //Тези доп. на міжн. наук.-практ. конф. “Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи”, 10-11 лист. 1994 р., м. Київ /Під ред. М. І. Панчук, Ю. І. Римаренко, В. Д. Яремчук. – К.: Тираж, 1995. – С. 310 -313;

ББК 65.03

Лариса Мазитова,

кандидат історичних наук, старший викладач

кафедри українознавства Донецького

державного університету управління

СПРОБИ РЕФОРМУВАННЯ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ СРСР І РОЗВИТОК БЮРОКРАТИЗАЦІЇ АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ У II ПОЛОВИНІ

50-х - НА ПОЧАТКУ 60-х РОКІВ XX ст. В УКРАЇНІ

Початок 1950-х років позначено активізацією дестабілізаційних процесів в економічному просторі, як здавалося, могутньої і сильної держави - СРСР. Ця ситуація значною мірою загострила боротьбу у вищому керівництві КПРС з питань економічних і політичних орієнтирів розвитку СРСР. Переможці цієї боротьби поклали в основу економічної політики, що проводилася протягом всьому 50-х років, все ту ж ідею великого стрибка і теоретичні викладки І.В.Сталіна, подані ним у брошурі «Економічні проблеми розвитку соціалізму в СРСР». У зв'язку з цим керівництво комуністичної партії бачило можливість оптимізації економічного становища країни у продовженні політики форсованого розвитку економіки індустріального типу.

Blog

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Содержание

ПОВІДОМЛЕННЯ