Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16

ББК 63.3 (2) 6

Дмитро Білий,

Донецький юридичний інститут,

Марина Ігнатова,

Кубанський державний університет

Взаємодії між державними органами УРСР та РРФСР ЩОДО здійсненнЯ національної політики

на Кубані в 20-х рр. ХХ ст.

За останні роки, хоча, на жаль, і досить повільно, поступово налагоджується співпраця між відповідними державними структурами Російської Федерації та України. У цьому контексті, на наш погляд, було б досить доречним враховувати та використовувати той багатий досвід, який був напрацьований в 20-х рр. минулого століття, коли державні органи УРСР співпрацювали з державними органами РРФСР.

Як відомо, найбільш згуртованою та компактною українською громадою східної діаспори було українське населення Північного Кавказу і, в першу чергу, Кубанської Округи Північно-Кавказського Краю РРФСР.

У цій статті ми розглянемо особливості співпраці українських та російських державних установ, характерною рисою якої було проведення всебічного забезпечення національно-культурних прав серед українців Північного Кавказу в 20-х рр.

З початку 20-х рр. досить великий вплив мали серед радянського керівництва УРСР користувалися представники так званої “націонал-комуністичної” течії, які прагнули внести в радянські форми існування УРСР реальний державницький зміст. Одним з головних напрямків їх діяльності була тісна співпраця з українською діаспорою, але найбільш цілеспрямована та ґрунтовна політика в цьому напрямі на міжреспубліканському рівні розпочинається з середини 20-х рр.

6 червня 1925 року заступник наркомосвіти УРСР І.Сологуб направив до Управління справами ВУЦВК лист, у якому повідомляв, що "українці поза межами нашої країни не забезпечені ні школою, ні установами політосвіти, ні вчителями, ні інструкторами". Не дивлячись на те, що НКС УРСР не раз звертав на це увагу НКО РРФСР, наслідків не було; наркомос, в свою чергу робив висновок, що усунення цього ненормального становища виходить за межі компетенції українських освітніх установ і навіть уряду України. Тому НКО УРСР вважає, що піднесення справи національно-культурного розвитку українських мас поза Україною можливо зробити лише шляхом постановки цього питання з ініціативи ЦВК у відповідних органах Союзу.^¹

У відповіді на цей лист НКО УРСР 23 червня 1925 року повідомляється, що питання про національно-культурний розвиток серед українського населення РРФСР буде розглянуте на найближчому засіданні ВУЦВК. НКО УРСР підготував велику доповідь про становище українців поза межами УРСР. Для цієї доповіді Управління Політосвіти /УПО/ при НКО УРСР здало звіт про свою діяльність серед українців РРФСР. У доповіді слабо проведена робота пояснювалася відсутністю необхідних коштів, незважаючи на те, що українські культурно-освітні заклади неодноразово зверталися до УПО за допомогою.

Діяльність УПО обмежувалася доповідями на Всеросійських з'їздах і конференціях, певною матеріальною підтримкою культосвітних установ, розсиланням української літератури – підручників, букварів, газет і часописів. УПО неодноразово ставило питання перед УПО РРФСР про ненормальне становище українських культурних організацій і пропонувало вирішити справу постачання української літератури, але наслідків так і на було.

11 липня 1925 року доповідь НКО УРСР про становище українців за межами України була подана до президії УЦВК. На початку доповіді замнаркомос І. Сологуб торкнувся статистики компактного проживання українців на території СРСР поза межами УРСР, назвавши такі місцевості, де українці складають більшість, або значний відсоток. Серед них – Кубанська область (70%), Воронезька губернія (35%), Курська губернія (23%), Сибір (613212 чол.), Далекий Схід, Приморщина, Гомельська губернія (Стародубський повіт). Назвавши загальну кількість приблизно в 6,5 млн. чоловік, він відзначив, що лише 5% українських дітей навчаються у школах рідною мовою, і до того ж мережа українських шкіл скорочується.

У зв'язку із цим НКО УРСР просив ВУЦВК УРСР звернутися у цій справі до ЦВК РРФСР з метою затвердження необхідних заходів для забезпечення розвитку культурної роботи серед української людності в РРФСР.^²

Водночас у Президії ЦВК СРСР розглядалося питання про культурне становище нацменшостей. Так, на засіданні 12 червня 1925 року був розглянутий проект постанови "Про заходи забезпечення прав національних меншостей", який опрацювала спеціальна комісія у складі М.Калініна, Ю.Ларіна, Ф.Кона.^³ Проект передбачив проведення заходів, які повинні були забезпечити нормальний національно-культурний розвиток нацменшостей населення в СРСР. Серед них декларувалося виділення національно-територіальних адміністративних одиниць (сільрад тощо), функціонування рідної для більшості населення мови у веденні справ, документації, надання права представникам нацменшостей користуватися рідною мовою в офіційних установах і справовиробництві. За порушення цього права передбачалася карна відповідальність. У школах за заявами батьків викладання повинно було проводитися рідною мовою, національні школи забезпечувалися коштами нарівні з іншими, встановлювалася карна відповідальність за заборону розповсюдження літератури і газет рідною мовою, представники нацменшостей обов'язково вводилися до усіх виборних органів – ЦВК республік, облвиконкомів автономних і районованих областей та губвиконкомів, які були зобов'язані звітувати про стан нацменшостей. Визнавалося також за необхідне розробити питання про створення при ЦВК СРСР комісії нацменшостей. ^⁴

Цей проект був надісланий на Україну та розглянутий на засіданні ЦК Нацменшин при ВУЦВК 24 червня І925 року. Було внесене рішення, про те, що в ньому не відображено всі необхідні заходи щодо забезпечення прав нацменшин. У зв’язку з цим було вирішено цей проект доробити і доповнити.^⁵

Н основі цього проекту, а також доповіді замнаркомоса І. Сологуба про національно-культурне становище українців РРФСР, Президія НУЦВК видала постанову "Про просвітницьку роботу серед українського населення РРФСР". Ця постанова була опрацьована на засіданні ВУЦВК, яке очолив М.Лобанов 19 серпня 1925 року.^⁶ У постанові зазначалося, що рішення ХІІ з'їзду РКП про правильне вирішення національного питання майже не торкнулося багатомільйонного українського населення РРФСР – не проводиться адміністративне виділення українських сіл, волостей, уїздів та областей у національно-територіальні автономії, культурно –освітня робота рідною мовою майже не розвивається, республіканський НКО не вирішує цю проблему, внаслідок чого місцеві українці звертаються за допомогою до України.

Виходячи з цього, ВУЦВК постановив звернутися до ЦВК СРСР з проханням провести такі заходи:

1) негайно розпочати відокремлення в окремі українські національно-територіальні одиниці села, станиці, волості, уїзди та області з переважаючим українським населенням, провести українізацію радаппарату, ввести вивчення побуту, культури, національних особливостей українців у зв’язаних з ними вищих радянських установах, за конкретний термін перевести всі культосвітроботи в школах, дитячих будинках, політустановах на українську мову, організувати короткочасні курси для вчителів-українців у вузах Кубані, Сибіру, Туркестану, створити українські кафедри, а в центрах республік з українським населенням відкрити українські інститути народознавства, профшколи, для студентів – українців із Росії у вузах України встановлювалася стипендія; сприяти на державному рівні створенню українських культурно-мистецьких об'єднань, театрів, бібліотек, музеїв, хат-читалень, лікпунктів, доручити Держвидаву РРФСР випустити українською мовою необхідну кількість підручників, методичних посібників.^⁷

Для проведення цієї конкретної роботи наркомпросу РРФСР пропонувалося асигнувати спеціальні кошти як по державному, так і місцевим бюджетам.

Зі свого боку НКО України зобов'язувався:

А) закріпити за студентами-українцями з Росії у своїх вузах певну кількість стипендій;

Б) за потребою надсилати представників наукових кадрів України;

В) відряджати за бажанням українського населення українські театри (театр ім.Франка, “Березіль”, хорові та музичні капели, кінофільми);

Г) НКО УРСР організувати тісний зв'язок з культурно-просвітницькими установами РРФСР;

Д) влаштовувати науково-методичні наради, екскурсії та інспекторські обстеження.^⁸

Як бачимо, пропозиції українського уряду за умов їх виконання могли привести до реальних і конкретних наслідків, які могли б дійсно забезпечити реальний національно-культурний розвиток українців у РРФСР, але з усіх запропонованих пунктів були виконані лише деякі і, в першу чергу, ті, які повинна була виконати УРСР.

Нова спроба встановити зв’язок між НКО УРСР та НКО РРФСР була зроблена в листі народного комісара освіти УРСР Шумського до наркома освіти РРФСР А.Луначарського від 21 червня 1926 року, в якому пропонувалося дати можливість НКО УРСР ознайомитися з питаннями, які розробляються в НКО РРФСР і його окремими установами.

Найбільш впливовим ініціатором заходів щодо забезпечення національно-культурного становища українців РРФСР і Кубані виступав Народний комісар освіти Микола Іванович Скрипник. Займаючи цю посаду з 1927 по 1933 роки, він доклав багато зусиль, аби привернути увагу керівництва УРСР, РРФСР, СРСР до цього важливого питання. Головні напрями політики державних і партійних органів УРСР у вирішенні цієї проблеми були висловлені у статтях М.І.Скрипника “Про кордони УРСР” (14 грудня І928 року) і "Про бухгалтерії в національному питанні" та інші.

Так, у статті "Про кордони УРСР" він зазначав: “Утворення національних радянських республік із об'єднанням у них цілокупного територіального масиву, об'єднаного одним національним населенням, було й залишається шляхом, що ним пролетарська диктатура розв'язує національне питання, знищує дореволюційне становище народностей колишньої Російської імперії, бо це колоніальне становище, між іншим, і найперше, саме й полягало в державно-адміністративній розпорошеності та необ'єднанності пригнічених народностей, ці обставини заважали об'єднанню їх культурних зусиль та ставали на перешкоді їхньому розвитку.”^⁹

Для виправлення такого ненормального становища за умов принципово нового союзу рівноправних націй М.І.Скрипник пропонував наступні заходи:

1) приєднати українські етнічні землі до УРСР;

2) запобігти русифікації, яка продовжувала проводитися на цих теренах.

Вказуючи на численні факти проведення русифікації серед українського населення РРФСР,.М.І.Скрипник вказував, що в УРСР така політика щодо національних меншин неможлива: "Треба визнати, що ми не могли б собі уявити можливість у нас такої впертої, довгої і, треба сказати, бридкої зневаги до інтересів національних меншостей, як то було до українського населення протягом довгих років у Курській губернії, на Таганрожчині, в Кубані тощо. Ніякі економічні міркування, що виходять з погляду зручності зносин, не можуть ані в найменшім ступені виправдати того стану, що є в... територіях РРФСР з українською більшістю людності."^¹⁰

Єдиним виходом з цієї ситуації нарком просвіти вважав тільки приєднання цих земель до УРСР, бо тільки в її складі українці діаспори зможуть забезпечити свої національно-культурні потреби.

У 1930 році народний комісар освіти УРСР перебував на Кубані.

Як наслідок цієї поїздки, Колегія Наркомосу України 16 жовтня 1930 року видала постанову про відправлення на Північний Кавказ з України 100 вчителів для шкіл І ступеню, 25 вчителів для шкіл ІІ ступеню. Крім того, на Кубань неодноразово приїжджали від секції мистецтв НКО пересувні лекторські групи, художні колективи, виставки, театр "Березіль" під керівництвом Л.Курбаса, вчені, письменники, педагоги тощо.

У 1931-1932 роках Полтавський педагогічний технікум відправив з України на Кубань своїх викладачів. Але всі ці заходи обмежувалися лише культурною допомогою.^¹¹

Як відомо, наполеглива праця освітніх та державних установ УРСР в 20-х рр. стала тим головним фактором, який підштовхнув відповідні адміністративні та освітні органи РРФСР до проведення досить масштабних українізаційних процесів серед українського населення, яке проживало на терені РРФСР. На жаль, посилення тоталітарної політики керівництва СРСР, пов’язаної із зміцненням диктаторського режиму Й. Сталіна звело нанівець ці досягнення. Але досвід минулих років в цьому питанні може стати для нас досить цінним надбанням для відновлення і посилення співпраці з метою проведення врівноваженої національної політики.

ББК 63.5

Наталя НИКИФОРЕНКО,

кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Донецького інституту управління

ЕТНІЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII ст.

ОЧИМА Й. А. ҐІЛЬДЕНШТЕДТА

“Будь-який аспект людської думки, діяльності й досягнень у будь-яку епоху може претендувати на увагу істориків, але вивчати їх всі одразу просто неможливо”, – слушно зауважує Дж. Тош 1, с. 105-106. Отож, історики вдаються до хронологічних та географічних обмежень масштабів дослідження, тяжіють до тієї чи іншої тематичної спеціалізації: «політичної», «економічної», «соціальної», «ґендерної», «воєнної», «історії культури», «етнічної історії» тощо.

Традиція написання етноісторії є чи не найдавнішою і найпоширенішою. Оскільки будується етнічна історія на ментальному підґрунті й пов'язана з психологічними, а іноді й підсвідомими аспектами життя людей, в її межах завжди поставала проблема пошуку першоджерел, які дозволяли б “реально” відтворити життя тогочасників з їхніми турботами, звичками, уявленнями, досягненнями, негараздами. За своєю специфікою джерела особистісного походження, зокрема записки мандрівників, належать якраз до такого типу джерел, що цілісно, щедро та різнобічно висвітлюють буття (довкілля, господарчий цикл, особливості побуту, соціальні й етнічні параметри) як окремих індивідів, так і їхніх спільнот. Надто спостережливими в цьому плані були мандрівники-чужинці, адже їм цікавими й гідними опису видавалися не явища та події, які відхилялися від норми, а сама «норма життя» – звична, «правильна» поведінка жителів країни, в яку вони потрапили, яку вони спостерігали 2, с. 6.

Одним з таких мандрівників був і Йоган Антон Ґільденштедт (1745-1781) – німецький вчений, член Санкт-Петербурзької Академії наук, який, очоливши одну з т. зв. Астраханських експедицій, упродовж 1768-1775 рр. обстежував землі Нижнього Поволжя, Кавказу, Донщини та України. Основні результати експедиційної діяльності Й.А. Ґільденштедта знайшли відображення у «Reisen durch Russland und im Caukasischen Gebіrge» 3, виданих вже по його смерті.

В Україні мандрівник перебував протягом 1773-1774 рр. Він подорожував Новоросійською губернією (Єлизаветградська та Катерининська провінції, Бахмутський повіт), Ізюмською та Харківською провінціями Слобідсько-Української губернії, а також Малоросійською губернією (відвідав 8 з 10 полків).

Поряд з ознаками, притаманними всім мандрівним запискам як виду джерел (й запискам чужинців – як їхньому різновиду), «Reisen» Ґільденштедта мають власну доволі виразну особливість – поєднання наукового спрямування змісту з вкрапленнями суб’єктивно-історичного характеру, в яких рельєфно відбивається складний процес рецепції тодішньої української дійсності у свідомості Й.А. Ґільденштедта – західної людини доби Просвітництва, обтяженої стереотипами російського великодержавництва. Завдяки такому поєднанню, аналіз змісту джерела, про яке йдеться, може бути дуже результативним у плані виявлення подробиць повсякденного життя мешканців України зазначеного періоду, специфіки господарських укладів автохтонів й репрезентантів інших спільнот, особливостей міжетнічних (етносоціальних та етноконфесійних) відносин тощо.

Дану роботу присвячено розгляду інформаційних можливостей мандрівних записок Й.А. Ґільденштедта стосовно вивчення динаміки й різноманіття етнічних процесів, що мали місце в другій половині XVIII ст. на українських землях. Ідеться про процеси етнічної диференціації й солідаризації, в свою чергу пов'язані з етнічною ідентифікацією та розвитком етнічної свідомості; етнічну інтеграцію, яка проявляє себе в консолідації або асиміляції, й етнічну дезінтеграцію, до якої призводить, зокрема, етнічна дисперсизація, сепарація етносів. Показово, що висвітлення в «Reisen» демографічних питань, у цілому, підпорядковано висвітленню питань етнічних. Таке становище, здається, відображає реальну значущість етнічної ідентифікації для мешканців України зазначеного періоду.

Українці, за визнанням Ґільденштедта, мали значну чисельну перевагу над «іншими мешканцями своєї землі». Для означення українців він, як правило, вживає назву «малоросіяни», (але вирізняє «малоросіян польських»), зауважуючи, що самі вони називають себе «черкасами», росіяни ж, глузуючи, прозивають їх «хохлами». Додамо, що назва «малоросіяни» для мешканців Гетьманщини стає звичною від часів Петра І, тим часом як слобожанців ще довго іменували «черкасами» 4, с. 290. Зауважимо, що Ґільденштедт, наслідуючи позицію уряду Росії й тодішньої російської науки, не ідентифікує запорозьких козаків з українцями. Цей факт пояснюється поширеністю на той час соціальної (козаки, кріпаки, хлібороби), конфесійної (православні, греко-католики) чи реґіональної (малоросіяни, черкаси, русини, бойки, гуцули тощо) самоідентифікації українців, що свідчить про зародковий стан їхньої національної свідомості. Вони, за висловом Я. Грицака, «знали ким вони не є – католиками, росіянами тощо, бо відмінності у мові, реліґії, одязі, звичаях та ін. легко вгадувалися на побутовому рівні; однак не знали, частиною якого більшого народу вони є» 5, с. 12. Висвітленню життя цієї етнічної спільноти Ґільденштедт присвятив найбільшу увагу. Його ставлення до українців як до етносу (попри відверту неприязність до запорожців), можна схарактеризувати, в цілому, як нейтральне. Іноді, описуючи особливості господарчого ладу й побуту українців, вчений вдається до порівнянь між ними та представниками інших етнічних груп. Порівняння ці, як правило, не мають на меті довести більшо- чи меншовартість представників одного етносу щодо представників іншого, а покликані рельєфніше показати наявні відмінності у мові, реліґії, матеріальній культурі. Так, вказуючи, що «до хліборобства однодвірці мають більше хисту, ніж малоросіяни» 6, с. 18, Ґільденштедт вказує на господарчі вміння членів цієї етносоціальної групи; а зазначаючи, що «малоросіяни полюбляють у харчуванні – Н.Н. різноманітну овоч, тоді як – Н.Н. великороси ж обмежуються капустою» 6, с. 69 – на традиції харчування.

Ґільденштедт не відчуває глибокої закоріненості етнічних відмінностей в традиціях, психології, історичній пам’яті та міфах; сприймає їх у вимірі раціоналістичному (увага на недоліках та перевагах акцентується лише з метою наслідування «позитивного» досвіду чи відмови від «неґативного»). Саме такий світоглядний стереотип був типовим для інтелектуалів доби Просвітництва.

Вплив українського етносу (як домінуючого) на інші етнічні спільноти – навіть конфесійно чи соціально замкнені, був дуже істотним, і проявлявся, як правило, у господарчій й побутовій сферах: на Єлизаветградщині вчений помітив, що дехто з розкольників «лагодив у своїх світлицях комини на малоросійський кшталт» 7, №44; однодвірці Української лінії орали «українським плугом» на волах, будували оселі за малоросійським зразком 6, с. 64, німці-меноніти для обробітку ґрунту використовували «великий малоросійский плуг або ж звичайний чернігівський» 3, Т.2, с. 405-406. У місцях дисперсного розселення представників інших спільнот мали місце прояви асиміляції їх українцями. Контакти автохтонів з іншоетнічними поселенцями, за Ґільденштедтом, мали переважно конфліктний характер. Він звернув увагу на постійні суперечки «малоросіян» з «великоросами» щодо межування земель і взагалі на неприязні взаємини між представниками української та російської етнічних спільнот. До речі, сам мандрівник чітко усвідомлює факт історичної національно-культурної окремішності цих двох народів та безпідставність «сподівань на злиття «москалів» з «хохлами», як глузливо прозивають вони один одного» 6, с. 36.

Утім, про відкрите протистояння між автохтонами та поселенцями автор записок мови не веде. О. Вінтоняк, подаючи на базі свідчень Ґільденштедта інформацію про те, що нібито «українці нищили їхні іноземних колоністів – Н.Н. господарства, силою відбирали худобу, знищували посіви та чинили всіляки інші шкоди» 8, с. 55, переносить щойно наведені факти з запорожців, яких колоністи витісняли з земель «Вольностей», на всіх українців, що, на нашу думку, не є коректним. Іноземних поселенців, за Ґільденштедтом, українці сприймали, здебільшого, як осадників на їхніх землях. Однією з причин цієї ксенофобії, напевно, були чималі привілеї, якими користувались іноземці. Їх Ґільденштедт чітко окреслив, спираючись на «План о заселении Новороссии…»: колоністи звільнялися від рекрутчини, їм було вільно продавати сіль і горілку, провадити внутрішню й зовнішню (з Росією, Кримом, Волощиною, Молдовою) торгівлю без сплати мита. Чужинці, що мешкали у військових поселеннях і перебували на військовій службі, отримували щорічно 30 крб., запорожці ж (ті, що зголосилися до такої служби) – лише 12. І при цьому українське населення мусило ще «всіляко допомагати» іноземцям у колонізації (!) 3, Т.2, с. 118-119. На думку Н. Полонської-Василенко, цей «План» ніяк не враховував інтереси української людності; навіть більше – за ним виходило так, нібито Новоросія була «пустелею, без людей, звичаїв, права, де все потрібно було створювати наново» 9, с. 136.

Хоча сам Ґільденштедт знав про те, що загал населення Єлизаветградської провінції («малоросіяни» – вихідці з Лівобережжя й Польщі) оселилась на її території ще до заснування Нової Сербії, він (керуючись зиском метрополії, а не інтересами мешканців) сприймає факт іноземної колонізації краю як належний. На думку мандрівника, саме поселенці з сербів, чорногорців та греків (яких тут приваблювали власні інтереси), об’єднані в мобільні військові групи, могли дати захист Єлизаветградській провінції. Натомість «польських малоросіян» та волохів – мешканців провінції «не можна було вважати цілком підлеглими Російській імперії» (бо більшість їх щороку вертала за кордон) 7, №53.

Інформація «Reisen» про міґрації членів української спільноти, стосується головно, земель Новоросії, і певною мірою відбиває обумовленість цього явища. На базі свідчень Ґільденштедта можна констатувати, що, попри внутрішню несконсолідованість (викликану передусім розчленованістю українських земель), непривілейоване становище (порівняно з іноземними колоністами) саме українці, маючи абсолютну перевагу у чисельному відношенні, відігравали провідну роль у заселенні й освоєнні земель Півдня впродовж зазначеного періоду.

Про росіян мандрівник розповідає переважно в тій частині записок, що присвячена Новоросії. Пояснюється це як активною участю представників цього етносу в колонізаційних процесах, значною чисельністю росіян саме в цьому реґіоні, так і специфікою маршруту експедиції (по території Єлизаветградської провінції, де розташовувались колонії розкольників, та здовж Української лінії, що була осередком розселення однодвірців). Подорож Ґільденштедта припала на час потужної переселенської хвилі розкольників до Новоросії 10, с. 304, початок якій було покладено «Планом о заселении Новороссии…». За цим планом на землях Нової Сербії розкольникам надавались 16 округ для поселення «окремими слободами» і чималі пільги 11, с. 101. Базовим осередком їхнього розселення стала Єлизаветградська провінція. Перебуваючи у фортеці Св. Єлизавети, вчений повідомляв про щойно прибулих туди «50 родин розкольників, які за 9 років перед тим осіли в Білгородській провінції виїхавши з Польщі – Н.Н., але, зважаючи на те, що в Єлизаветградській провінції їм дають більше свободи, вони просять дозволу побудувати хати біля фортеці Св. Єлизавети» 7, №64. Мандрівник нарахував у провінції 9 розкольницьких слобід. Між тим, спираючись на дані В. Кабузана, можна твердити, що на 1774 р. їх було значно більше. Ймовірно, Ґільденштедт також мав рацію, бо після масового відселення мешканців провінції в безпечніші райони на початку війни 1768-74 рр., їхнє місце посіли «малоросіяни і волохи». Так, у шанці Спасівському при заснуванні Нової Сербії мешкали розкольники, поселення носило назву «розкольницька слобода Спасівка», на початку ж війни їх відселили, а на їхнє місце в 1770 р. перевели малоросіян з Тернівки 7, №65. Розкольники селились не лише окремими слободами, а й у містечках, де, як правило, перебирали до своїх рук місцеву торгівлю і промисли. У мішаних поселеннях вони, за Ґільденштедтом, прагнули жити відрубно, «зберігаючи мову… традиції, одяг, хатнє начиння» тощо 7, №44. Конфесійна ізольованість, культурна інтровертність, наявність певної економічної ніші виступали сприятливими чинниками збереження їхньої етноконфесійної ідентичності. Саме конфесійний чинник, – підкреслюють дослідники, – був вирішальним у характері та ступені культурних контактів розкольників з представниками інших етнічних груп. «Ні територіальна близькість, ні спільність роду занять не могли зробити ці контакти достатньо близькими: конфесійні розбіжності жорстко обмежували дію всіх чинників зближення» 12, с. 23.

У власному проекті заселення земель Півдня Ґільденштедт, визнаючи властиві розкольникам працьовитість, невибагливість, звичку до порядку, хист до господарювання, відводить їм особливу роль. На думку М. Брянцева, зазначені риси вдачі розкольників сформувалися через соціально-економічну марґінальність, в якій тривалий час перебували члени цієї спільноти; спроби ж пояснювати цей феномен шляхом «наближення» старообрядців до протестантизму лише заплутують справу. Через переслідування й зневаженість, – пише дослідник, – старообрядці змушені були заповнювати в економічному житті ті ніші, які для традиційно орієнтованої «російської людини» не були привабливими; вони трималися один одного, за сприятливих умов це дозволяло сконсолідувати капітал; постійне протиставлення офіційному православ’ю змушувало їх шукати виправдання власним віруванням, звертатися до книги; це формувало самостійність та індивідуальність 13, с. 21-22. Й.А. Ґільденштедт вважає за доцільне – переселення розкольників на східний берег Дніпра, де умови господарювання є ліпшими, чим і вони самі були б вдоволені (якщо «місцева влада дотримуватиметься свободи віросповідання»), і держава отримала б безперечний зиск 7, №53. Здається, щойно наведені міркування автора записок дещо прояснюють у питанні про причини еволюції у ставленні офіційного Петербурґу до старообрядців: уряд скасував частину обмежень щодо розкольників, бо належно оцінив трудові ресурси розкольницької спільноти і фінансові можливості її верхівки, в руках якої зосереджувалися «значні промисли й торгівля» в Польщі та Україні. Докладніше про підґрунтя реліґійної толерантності, що її демонстрував уряд Катерини ІІ щодо розкольників, див.: [14].

Потужним осередком розселення старообрядців були північні полки Лівобережжя (їхні колонії постали там ще в XVII ст.). За даними Ґільденштедта, на Стародубщині в середині 1770-х рр. мешкало близько 20-ти тис. старовірів 3, Т.2., с. 358. Саме звідти (та з «Польської України») прибувала до Новоросії левова частка поселенців-розкольників. На сторінках записок є повідомлення про переїзд у 1772 р. партії розкольників до Бахмутського повіту 3,Т.2, с. 409.

Російська спільнота в Україні була представлена й особливою соціальною групою – «однодвірцями». Саме вони виступали базовим елементом російської колонізації в Катерининській провінції й Бахмутському повіті. Вчений зауважив, що значна кількість представників цієї етносоціальної групи мешкала в західній частині Української лінії. Він наводить дані про чисельність населення за «останнім переписом» (3 ревізія – 1762-65 рр.) в однодвірницьких слободах, які трапились йому на шляху під час мандрівки здовж лінії. За Ґільденштедтом, у слободі Лебяженській нараховувалось 300 осіб чоловічої статі, у Залінійній – 241, Ряжській – 200, Васильківській – 42 3, Т.2, с. 207-210. Порівняння цих даних з інформацією В. Кабузана (за матеріалами 3-ї ревізії в Лебяженській мешкало 303 особи чоловічої статі, у Залінійній – 241, Ряжській – 203, Васильківській – 42) 11, с.115 підтверджує точність цифр, наданих мандрівником. За спостереженнями Ґільденштедта, кількість однодвірців у Новоросії зростала через переселення їх зі Слобідської та Воронезької губерній. Натомість В. Кабузан стверджує, що в 1770-х рр. на Українській лінії кількість однодвірців залишалась майже незмінною (в 1763 р. у межах лінії в 23-х слободах мешкало 13 100 душ чоловічої статі, а в 1774 р. – 13 121. На думку дослідника, це свідчить про відсутність будь-якого припливу населення в район Української лінії) 11, с. 115.

Однодвірці практично не змішувались з українським населенням, – вважає Ґільденштедт. Підтвердження цьому факту знаходимо і в історіографії: Д.І. Багалій відносно Слобожанщини зауважував, що «взаємодія й модифікація великоросіян та малоросіян були незначними… оскільки мешкали вони в різних поселеннях і рідко змішувались одне з одним у шлюбі» 15, с. 16; Л. Чижикова, вважаючи компактність розселення росіян типовою рисою російської колонізації Півдня, саме з нею пов’язує збереження їхньої етнічної окремішності 15, с. 13. Уповільненість процесів асиміляції та акультурації однодвірців багато в чому зумовлювалась також чинником соціальної замкненості цієї спільноти.

В цілому ж, інформація Ґільденштедта не дає підстав для тверджень про визначну роль російської спільноти в колонізації земель Півдня чи істотні впливи росіян на автохтонів та представників інших етносів, що мешкали на той час в Україні. Реальний статус росіян не відповідав формальним ознакам «титульного етносу»; носіями русифікаторських тенденцій на периферії у зазначений період вони не виступали – з огляду на поетапність імперської колонізаційної політики. Ця політика, за А. Каппелером, здійснювалась шляхом поетапного розв’язання певних завдань: спочатку – встановлення часткового протекторату, потім – лоялізація місцевої еліти й кооптація її до складу російського спадкового дворянства; ліквідація вогнищ потенційного опору, «поступове пристосування нових територій до російського способу життя» (економічна, адміністративна та соціальна інкорпорація), і лише потім – форсована акультурація 16, с. 46, 55. Таку інтерпретацію підтримують і деякі сучасні російські вчені 17, с. 30-36.

Значне місце в «Reisen» приділено східнороманському населенню, яке переселялось в Україну з Балкан. Щодо цієї спільноти в літературі використовується кілька етнонімів. В радянській історіографії набула розповсюдження практика перенесення сучасних найменувань націй на їхнє минуле. Так, виходячи з геополітичних реалій ХІХ та другої половини ХХ ст. за румуномовними мешканцями Басарабії закріпився етнонім молдавани, а за рештою румуномовного населення Балкан – румуни. Одночасно вживалися етноніми, які рельєфніше відбивали специфіку ідентифікації цього етносу на конкретному етапі історичного розвою, зумовлену реґіональними нюансами чи приналежністю до певного державного утворення (волохи, молдавани, румуни).

З історичної літератури можна довідатися, що мешканці земель Русі до середини XІV ст. «волохами» називали все східнороманське населення Балкан; з утворенням у 1359 р. у межиріччі Прута та Дністра Молдовського князівства, волохи цього князівства офіційно стали найменуватись «молдаванами» (тоді як волохи Семиграддя та Волощини зберегли своє етнічне ймення), українці ж і далі ідентифікували їх як волохів. До речі, самі молдавани, які переселялись на землі Центральної та Східної України у період з ХV – до середини ХІХ ст., як самоназву використовували етнонім «волохи». З середини ХІХ ст., після об’єднання князівств Молдови та Волощини, як офіційні, входять до вжитку назви «Румунія», «румуни» 18, с. 125-126. Альтернативним щодо вищенаведених підходів є визначення етнічної приналежності за мовним принципом. За цим підходом все румуномовне населення Балкан визнається румунами 16, с. 13.

Ґільденштедт користується етнонімами «молдавани» і «волохи», беручи за основу своєї класифікації походження румуномовних поселенців (з Волощини чи з Молдови). При цьому він фіксує їхнє православне віросповідання, належність до однієї мовної групи й наявність своєрідної самоідентифікації: «волохи себе звуть молдаванами, а молдавани – ромінами; є й відгалуження – мунтяни та цуркани» 7, №64. «Мунтянами» (montany) звалися мешканці Волощини (Мунтенії), назву ж «цуркани» мандрівник виводить зі слова «turča», що означає свого роду папаху. В.Ф. Шишмарьов таку інтерпретацію вважає хибною, доводячи, що «цурканами» називали горян, які розводили особливу породу овець з такою назвою 19, с. 52. Основна переселенська хвиля румуномовних на землі Новоросії спостерігалась під час війни 1768-74 рр. Турецьке командування на початку війни сформувало окремий Молдавський полк з волохів, молдаван та болгар. Незабаром (у 1769 р.) вояки цього підрозділу перейшли на бік Росії, склавши ядро Молдавського гусарського полку, осадженого на лівобережжі Південного Бугу й Синюхи 20, с. 71. Завдяки активній роботі визивачів (як правило, офіцерів Молдавського гусарського полку), чисельність поселенців-молдаван у Новоросії швидко зростала. Командир цього полку В. Звєрєв особисто привів близько 15 тис. своїх одноплемінників 9, с. 158, отримавши за це чин полковника. Після того, як В. Звєрєвим було заселено та загосподарено відведені йому землі («дачі»), він перетворився на одного з найбільших землевласників Єлизаветградщини. Ґільденштедт, подорожуючи цією провінцією, неодноразово згадує села, що належали полковнику Звєрєву (Країлівку, Калмазову, Звєрєвку).

За чисельністю румуномовні посідали в Новоросії в зазначений період третє місце, а на Єлизаветградщині у 1775 р. – друге 18, с. 21. Але, попри значну кількість, процес їхньої асиміляції українцями відбувався доволі швидко. За Ґільденштедтом, «молдавани», яких оселили у 1770 р. у Бахмутському повіті, вже через 4 роки майже нічим (ані мовою, ані одягом) не відрізнялися від малоросіян 21, с. 70. Такий перебіг подій можна пояснити етнопобутовою та конфесійною близькістю молдаван до українців: придивляючись до побуту молдаван у місцях їх компактного проживання (Молдавський полк), вчений дійшов висновку, що за способом життя вони нагадують малоросіян: так само будують хати, мають схожий повсякденний одяг. Звернув увагу він і на те, що «волохи є невігласами… мають мінливу, підступну, вперту вдачу» 7, №64.

Розчиненню молдаван в українському середовищі сприяли й ті обставини, що випали з поля зору мандрівника-чужинця. По-перше, доки тривала заборона на переселення на територію Новоросії втікачів з Лівобережжя, в губернії під виглядом молдаван часто-густо оселялися українці з колишньої Гетьманщини; по-друге, серед власне молдаван-імміґрантів значною була частка, так би мовити, східнослов’янського елементу (автохтонів та тих, чиї предки в ХVІІ-ХVІІІ ст. вийшли з України); по-третє, етнічну консолідацію румуномовного населення в зазначений період утруднювала специфіка їхньої етнічної самосвідомості.

Крім молдаван, у ході іноземної колонізації протягом 1750-1800 рр. на українських землях, відвіданих Й.А. Ґільденштедтом, оселялися також представники деяких інших етносів (зоною їх розселення була в основному Новоросія). Їхня питома вага у складі населення була незначною, але надані урядом пільги й можливості щодо виконання елітарних функцій (у війську, державному апараті, господарчій сфері) визначали особливе місце іноземних колоністів серед представників решти етнічних спільнот. В історіографії побутує думка, що саме ці переваги гальмували розчинення іноземців у місцевому середовищі 16; 173. Враховуючи те, що Ґільденштедтом – у ракурсі іноземної колонізації – більш-менш докладно висвітлено життя лише німців, болгар, сербів та греків, далі йтиметься саме про ці спільноти (зауважимо, що на сторінках записок згадуються також «жиди», ногайці, чорногорці, угорці та литовці).

Німецькій діаспорі в Україні, порівняно з іншими іноземцями, автор записок приділив найбільшу увагу. Пояснюється це, перш за все, дією суб’єктивного чинника – сам Ґільденштедт походив з балтодойчів і мав яскраво окреслену етнічну та конфесійну ідентичність. Під час мандрівки він намагався якомога більше контактувати зі співітчизниками; наголошував на особливій місії, професіоналізмі, непересічних особистих якостях німців в Україні. Аналіз цих контактів дозволяє з’ясувати функції, що їх здійснювали німці в межах територій, відвіданих Ґільденштедтом, роль, яку вони відігравали в економічному та культурному житті, виявити ступінь їхньої адаптації у місцевому середовищі.

Бувши лікарем та маючи домінантою свого світогляду раціоналізм, Ґільденштедт, тим не менш, шанобливо ставиться до церкви й реліґії. Про це свідчать характер його описів «святих місць» (Софії Київської, Києво-Печерської Лаври тощо), церков та монастирів, віротерпимість і усвідомлення ним величезної конструктивної ролі реліґії в житті суспільства. Як взірцевий лютеранин, позбавлений в умовах мандрівки змоги задовольняти власні духовні потреби, Ґільденштедт використовував будь-який випадок для спілкування з пасторами (зокрема – п. Вебером – пастором «української дивізії»). У записках він пише, що за 8 років до його подорожі по Україні, було видано «Всемилостивейший указ Ея Императорского Величества», за яким для зручності німців (головно, офіцерів лютеранського віросповідання) в дивізіях, у місцях дислокації яких не було лютеранських священників, державним коштом мали утримуватися 7 похідних пасторів 3, Т.2, с. 310. На думку Е. Амбурґера, цей наказ (його було видано 6 листопада 1767 р.) являв собою перший приклад, коли в Російській імперії на законодавчому рівні було проявлено турботу про духовні потреби іновірців 22, с. 56. Дуже важливим було і те, що з часом у містах свого перебування дивізійні пастори почали обслуговувати духовні потреби цивільних осіб. До речі, саме вони могли найкраще поінформувати вченого про життя німецьких колоністів.

Окрім спорадичних контактів з німцями України, підставою для яких було тимчасове перебування мандрівника в тому чи іншому населеному пункті, з його боку вживалися цілеспрямовані зусилля для ознайомлення з життям німецьких громад. Так, подорожуючи Малоросією, Ґільденштедт відвідав німецьку колонію (Катеринопільська округа), засновану в 1767 р. за наказом ґенерал-губернатора ґр. Рум’янцева. Її населення, за спостереженням вченого, складалось головним чином «з мекленбуржців, саксів та шведів; частина з них морем прибула до Кронштадта, а звідти була направлена на місце, решта – приїхали з Данциґа й Ельблонґа через Польщу до Києва, а потім – сюди». Колоністи, серед яких були католики (60 родин), лютерани й кальвіністи (разом – 90 родин), жили в окремих, відповідно до конфесійної приналежності, селах: католики – в Ґросвердері і Кляйнвердері, протестанти – в Рундевізі, Калчинівці, Белемоші 3, Т.2, с. 372-381.

По відношенню до колоністів Ґільденштедт демонструє теплі почуття, що є очевидним проявом його етнічної свідомості: навіть звичайнісінька вечеря в їх колі видалася йому смачнішою за будь-які вишукані страви; а злигодні 25-ти родин колоністів-ремісників, які через недбальство місцевої адміністрації та брак державних коштів довго микалися по хуторах, перебиваючись випадковими заробітками (тоді як їм було обіцяно облаштування в місті), бентежили мандрівника, як власні. Не без гордощів він пише, що в кожному німецькому «селі є школа, де навчають читати, писати та катехизису», що колоністи, попри всі негаразди (проблеми облаштування та адаптації, територіальні суперечки з місцевим населенням), навдивовижу прудко та ефективно налагодили своє господарство, що вони є надзвичайно підприємливими та винахідливими і т. ін.

Осаджуючи німців на теренах імперії, уряд плекав надію розповсюдити в такий спосіб проґресивний господарський досвід, втіленням якого вважалась німецька система господарювання. Своєю особистою участю в економічних процесах німецькі колоністи, здається, виправдали зазначені сподівання, але навряд чи їхній досвід справив істотний вплив (як взірець для наслідування) на селян 16, с. 45. Це зауваження, висловлене А. Каппелером відносно всього східнослов’янського аґрарного люду, знаходить підтвердження і на українському матеріалі. Так, Ґільденштедт з жалем констатує, що господарські надбання німецьких колоністів відверто іґноруються автохтонами; ті ж поодинокі контакти, які мають місце, супроводжуються лише запозиченням якихось цікавинок. Він щиро дивується такій, на його погляд, неконструктивній позиції тубільців, бо не усвідомлює всієї міці етнічного опору контактуючих етносів. Конфесійна й мовна окремішність, особливий соціально-правовий статус, порівняно вищий рівень культури німецької громади в Україні сприяли збереженню (шляхом консервації) у недоторканності власної етнічної ідентичності, але, з іншого боку, ця замкненість мінімізувала потенційні впливи німецьких колоністів на решту населення. В свою чергу українці Лівобережжя й Півдня (вони, як домінуючий етнос, виступали основним контактером) за своїми історичними традиціями та світоглядними настановами були далекими від етнопропозицій німецької спільноти. І все ж таки господарські інтереси німецьких колоністів змушували їх вступати у взаємодію з місцевим населенням (головним чином, у сфері обміну).

Ширшими (порівняно з німцями Катеринопільської округи) були контакти місцевого населення з німцями-менонітами, які мешкали в Чернігівському полку Малоросії. Відвідавши їхню колонію (поблизу села Вишенька) 3, Т.2, с. 405-406, вчений звернув увагу на те, що в господарському відношенні меноніти багато чого запозичували в українців, зберігаючи при цьому вірність традиційному одягу та стравам. З описів Ґільденштедта довідуємося, що одяг менонітів (як жіночий, так і чоловічий) був одноманітним. «Жінки поверх полотняної сорочки носять коротку спідницю з чорної цупкої вовняної матерії та короткий білий камзол з льону чи вовни, що сягає стегон. На ногах – панчохи і плетене взуття; на голові – білу хустку у вигляді чепця. Чоловіки носять полотняну сорочку, заправлену в штани; поверх сорочки – камзол з білої непофарбованої матерії, до колін. Поверх нього – такий самий, але довший на ширину долоні. Штани – вузькі, зшиті на німецький штиб, з цупкої чорної непофарбованої тканини. На ногах – панчохи з білої вовни і плетене взуття. На голові носять невеличку шапку чи капелюха. Волосся стрижуть так, щоби воно сягало очей та рамен, борід не голять. З меленої турецької пшениці кукурудзи – Н.Н. готують кашу, яка нагадує молдавську мамалигу, що її вони готували, мешкаючи в Семиградді»  3, Т.2, с. 405, 407. Такі злидні пояснюються не лише специфічними моральними настановами менонітів, але й несприятливими умовами існування, в яких тривалий час перебували члени цієї групи. За Ґільденштедтом, «перед тим, як ґраф Рум’янцев прислав їх (60 осіб обох статей) до свого маєтку, вони перебували під захистом Молдови. Три роки… жили в Букарешті, але через військові дії змушені були шукати безпеки деінде. До Молдови ж вони втекли з Семиграддя через реліґійні переслідування».

Можливо, що Семиграддя (складову імперії Габсбурґів) зазначена група менонітів полишила не так через реліґійні переслідування, як через проблеми парамілітарного характеру: 1761 року – в умовах Семилітньої війни – уряд Марії-Терезії облаштовував на території Семиграддя воєнно-прикордонні зони; 1764 року там мав місце т. зв. «інцидент у Мадефальві», коли цісарські вояки відкрили вогонь по мешканцях (було вбито 88, поранено 59, піддано арешту 400 осіб) 23, с. 205-206. Пацифістські ж принципи, сповідувані менонітами, змушували їх вступати в конфронтацію з будь-якими мілітаристськими проявами в країнах поселення. Це ставало однією з головних причин їх подальших міґрацій 24, с. 71. Отож, і в даному випадку, либонь, ішлося не лише про втечу від війни у спокійніші райони заради збереження свого життя та майна.

Поневіряння, що їх зазнали меноніти-переселенці, призвели до часткової втрати їх господарчого досвіду, зробили відкритішими до запозичень. Вони були біженцями і не мали великих статків та привілеїв, отже, місцеве населення не сприймало їх надто упереджено. Це уможливлювало сталі контакти між автохтонами й менонітами, взаємовпливи, розмиванння етноізолюючих бар’єрів.

Загалом же, як відзначають дослідники, культивований менонітами погляд на «свій народ» як на богообраний, різке відмежування від «гріховного світу», підкреслюване особливим стереотипом поведінки, як правило, робили менонітські громади «закритими» для інновацій; базовою ж «сферою їх взаємодії з російським та українським населенням виступала господарська діяльність».

Болгари активно імміґрували до Російської імперії під час війни 1768-1774 рр. Болгарська ж імміґрація на південноукраїнські землі тривала протягом усього XVIII ст. На думку В. Мільчева, який пов’язує основні хвилі болгарського переселення на південь України з російсько-турецькими війнами XVIII ст., нижньою датою початку цих переселень, заохочуваних політикою російського уряду, слід вважати 1724 р. (тобто, на чверть століття раніше, ніж це прийнято в історіографії), верхньою – 1791 р. (рік закінчення останньої в XVIII ст. російсько-турецької війни) 25, с. 121. Перехід у 1773 р. 400 родин болгар (які самі виявили бажання переселитися до Росії й повідомили про це фельдмаршала Рум’янцева) з-під Сілістрії, Рущука, Відина та Добруджі до Єлизаветградської провінції Н. Полонська-Василенко вважає одним з найзначніших за чисельністю болгарських переселень на територію Новоросії. Організував переселення (за дорученням Рум’янцева) майор Штерич, який і привів болгар на землі Єлизаветградщини. Розмістили їх у шанцях Аджамці, Дмитрівці та Диківці, а 1774 р. частину з них було переведено на р. Синюху до села Вільшанки. Ймовірно, життя на Єлизаветградщині болгар не задовольнило, бо в 1774 р. вони звернулися до «головного командира» Новоросійської губернії Ф. Воєйкова за дозволом виїхати до Молдови. Той не погодився на їхній переїзд, і болгар розселили в Жовтому і Чорному гусарських, а також Єлизаветградському пікінерному полках. З часом багато хто з них все ж таки втік за кордон 26, с. 595.

Здається, саме про цю партію болгар веде мову Ґільденштедт. Перебуваючи 17 травня 1774 р. у шанці Дмитрівці Жовтого гусарського полку, він зауважив, що поруч з проживаючими там «малоросіянами, молдаванами, волохами й сербами, у Дмитрівці – Н.Н. нещодавно оселили 100 родин болгар». За версією вченого, ці 100 родин належали до складу найчисленнішої групи (всього 1,5 тис. осіб обох статей), яку П. Рум’янцев відправив (з худобою, головно – буйволами, та хатнім скарбом) з Сілістрії «для того, щоби вони оселилися в Новій Сербії». Рік вони жили на квартирах у ротах Жовтого полку (уряд мав намір оселити їх на східному березі Дніпра, але не здійснив цього). Нарешті вони були змушені оселитися на східному березі р. Синюхи між шанцями Арханґельським і Катерининським. Проте вони не мали прихильності до нових місць й воліли вернути назад 7, №44. Такі настрої, очевидно, були пов’язані з труднощами адаптації зазначеної групи болгар в іншому етнічному середовищі: невизначеністю місця проживання і статусу, дисперсністю розселення, браком умов для господарювання (болгари мали славу неперевершених скотарів). За В. Мільчевим, «болгарське населення розпорошувалося в південноукраїнських степах через недосконалу систему управління та свавілля вищого з «балканців» – Н.Н. офіцерства» 25, с. 121.

Показово, що пізніша хвиля масового переселення болгар на Південь України (яка спостерігалась на зламі ХVІІІ-ХІХ ст.), підкріплена можливістю компактного розселення й відповідними пільгами, була результативнішою: цій спільноті вдалося зайняти особливу нішу в місцевій господарській та соціальній структурі (хоча їхня діаспора на Півдні України так і не стала численною).

В історіографії існує конкретне пояснення причин масового повернення за кордон болгарських поселенців з партії 1773 р. Є документи, які свідчать, що майор Штерич силоміць вивів близько 200 родин болгар (понад 1 тис. осіб) восени 1773 р., збираючись розселити їх у Бахмутському повіті. До кінцевого пункту призначення вони не дісталися і були розміщені в шанцях Аджамці, Дмитрівці та Диківці Єлизаветградської провінції. На пояснення цього факту існують дві версії: чи то болгарських переселенців розмістили в Єлизаветградській провінції тимчасово (на зимівлю) 19, с. 61, чи то місцевий купець, болгарин за походженням, Манайло Попович переконав їх осісти саме в цій провінції 9, с. 158. Коли ж навесні наступного року прикордонний комісар підполковник Л. Серезлій з’ясував, де вони хотіли б оселитися, виявилось, що більшість з них прагне повернення на батьківщину. Штерич, зі свого боку, пояснив такий стан речей діяльністю «зловорожих підбурювачів», котрі навмисно відмовили болгар переселятися до Бахмутського повіту. Зрештою, більшість з них залишилася в Молдавському, Чорному та Жовтому полках, а частина все ж таки втекла 19, с. 61. Упевненості, що в даному випадку йдеться про вже згадувану групу болгарських переселенців (400 родин), немає. Н. Полонська-Василенко, вивчаючи це питання, звернула увагу на істотну різницю кількісних показників (400 родин проти 200) у джерелах, де йшлося про переселення болгар 1773 р., хоча, в цілому, вона не виключала того, що це могли бути різні інтерпретації тих самих подій 9, с. 158. На користь останнього міркування свідчать такі факти: збігаються час переселення, місце розміщення переселенців, особиста участь майора Штерича та колізія з бажанням повернутись на батьківщину. Якщо ж залучити до цієї справи повідомлення Ґільденштедта, то різниця в кількісних показниках видається не такою вже разючою (1,5 тис. осіб обох статей за Ґільденштедтом проти «більше 1 тис. осіб обох статей»). Решта інформації автора записок про болгар Новоросії має суто довідковий характер з етнографічним ухилом 7, №44.

Про сербів Ґільденштедт розповідає небагато. Його дані з цього питання головним чином присвячені історії утворення Нової та Слов’яно-Сербії 3, Т.2, с. 120-123, 170-171. Аналіз змісту інформації мандрівника та зіставлення її з відповідними актовими джерелами, вказують на те, що вона є, по суті, переказом низки указів, якими реґулювався процес сербської колонізації Півдня України. Очевидно, що Ґільденштедт, складаючи свою довідку про заснування Нової Сербії, формування кордонів цього військово-адміністративного утворення, про привілеї, надані іноземним поселенцям і т. ін., користувався указами від 24 грудня 1751 р. («О принятии в подданство сербов...») 27, Т. 13, №9919 та від 29 грудня 1751 р. (яким визначалися місця їхнього розселення) 27, Т. 13, №9921, жалуваною грамотою генерал-майору І. Хорвату від 11 січня 1752 р. 27, Т. 13 №9924, рішенням Сенату від 18 серпня 1753 р. про заснування Новослобідського (Ґільденштедт називає цей полк інакше – «Слобідський козацький полк») козацького полку 20, с. 58-59. Крім того, до висвітлення питання про заселення Нової Сербії у період після утворення Новоросійської губернії, автор записок залучав «План о заселении Новороссии…» від 22 березня 1764 р. 27, Т. 16, №11861. У своєму переказі Ґільденштедт, в цілому, не припускається помилок, що зайвий раз підтверджує його сумлінне ставлення до виконуваної справи. До практичного ж використання надані мандрівником відомості про Нову Сербію, зважаючи на їх вторинний характер (побіжність переказу, відсутність посилань на джерела тощо) та брак інтерпретаційного компоненту, є майже непридатними (О. Вінтоняк, подаючи докладний переклад даного фраґменту записок, не піддає інформацію Ґільденштедта жодній критиці, внаслідок чого вона набуває певних ознак самоцінності. Це, на наш погляд, не є коректним 8, с. 54-55). Питань, пов’язаних з життям сербської спільноти в першій половині 1770-х рр. вчений у записках не торкається, але про свої зустрічі з сербами згадує (так, він був гостем С.М. Хорвата – батька І. Хорвата). Можливо, це пояснюється тим, що «сербської спільноти», як такої, він на власні очі не побачив: на 1775 р. на Єлизаветградщині (яка свого часу була головним осередком сербського розселення) питома вага сербів у складі населення становила 0,67% 11, с. 109, до того ж вони були розсіяні по території провінції та значною мірою асимільовані.

З історичної літератури можна довідатися, що частка сербів у складі населення від початку іноземної колонізації Півдня була незначною. Так, на грудень 1754 р. серби, посідаючи друге за чисельністю місце серед іноземних поселенців Нової Сербії, становили лише 11, 56% від загальної кількості вихідців з-за кордону (тоді як молдавани – 75, 33%) 11, с. 88. Переселялися серби (як правило, чоловіки) переважно без родин, беручи потім шлюб з місцевими уродженками; у загальному потоці «сербської колонізації» була досить вагомою частка «не-сербів» – болгар, волохів (молдаван), македонців, угорців, хорватів та ін. вихідців з Балкан 11, с. 84. Все це обумовлювало прискорену асиміляцію, яку не могли зупинити навіть заходи уряду щодо територіального ізолювання сербської спільноти. Крім змішаних шлюбів інтенсивність асиміляції значно посилювалася чинниками конфесійної та мовної спорідненості, низьким рівнем етнічної свідомості поселенців-сербів, характером їх розселення (на прикордонні, «двома досить віддаленими одна від другої смугами») 28, с. 40. Після втрати Новою та Слов’яно-Сербією статусу автономії змішування сербів з представниками інших етнічних груп стало ще активнішим; серби не лише швидко «омалоросіянювалися», але й «омолдаванювалися» 173, с. 121.

Про греків на сторінках записок, крім випадкових епізодичних згадок, міститься єдина більш-менш докладна розповідь, присвячена Ніжинському грецькому братству (проте і ця інформація не відзначається ориґінальністю). Ґільденштедт розповідає про пільги, якими користувалися ніжинські купці-греки, про самоуправління грецької громади, основу якого складало власне судочинство, про справи церковні 29, с. 433. Не зупиняємося на цьому питанні докладніше, оскільки воно вже знайшло достатнє висвітлення в історіографії 30. Показово, що значні соціальні привілеї, які мало Грецьке братство м. Ніжина у другій половині ХVІІІ ст., певною мірою сприяли етнічному самозбереженню (шляхом консервації) грецької громади міста. У той же час специфіка професійної діяльності ніжинських греків обумовлювала прискорене розмивання етнічної ідентичності членів їхньої громади (як зауважує автор «Reisen», «значна частина місцевих – Н.Н. греків зберегла новогрецьку мову, азійський одяг та звичаї, решта ж – змінили їх на російські чи європейські» 3, Т.2, с. 365). Про грецьку громаду в Єлизаветграді вчений інформації не подає. Між тим, достеменно відомо, що така громада там існувала (нараховуючи наприкінці 1750-х рр. 50 осіб, а в кінці століття – близько 100 осіб 31, с. 673-674).

Загалом, у зазначений період іноземні поселенці, через свою нечисленність, не відіграли істотної ролі у процесах колонізації Півдня України (попри те, що саме на цю катеґорію робив ставку уряд). Та ж таки малочисельність не давала їм змоги впливати на автохтонів (навіть у разі їхнього пріоритету у тому чи тому відношенні над рештою населення), йшлося скоріш про збереження власної ідентичності (як правило, шляхом консервації). Здатність іноземних поселенців протистояти асиміляції багато в чому залежала від ступеня їх мовної та конфесійної спорідненості з автохтонами, від особливостей їх територіального розміщення, правового статусу, наявності ніші у господарській структурі.

Підсумуємо. На сторінках «Reisen» Й.А. Ґільденштедту вдалося яскраво окреслити етнічну специфіку життя в українських землях другої половини XVIII ст., її різноманітні прояви (хоч сам він їх до кінця не усвідомлював) та динаміку, зафіксувати прийоми маніпулювання з боку російського уряду міжетнічними відносинами (шляхом створення ґрунту для конфліктів чи «розв’язанням» їх за допомогою штучних етноізолюючих бар’єрів), покликані нейтралізувати етнічний опір автохтонного населення, показати силу впливу соціально-економічного чинника на етнічні процеси та міру стимулювання цього впливу метрополією.

ЛІТЕРАТУРА

Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка / Пер. с англ. – М., 2000. – 296 с.
Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIII ст. – К., 1998. – 578 с.
Güldenstädt I.А. Reisen durch Russland und im Caukasischen Gebirge: in 2 Bd. / Herausgegeben von P. Pallas. – St.-P., 1787. – Bd.1. – 511 s. – 1791. – Bd.2. – 552 s.
Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття Навч. посібник... – К., 1997. – 312 с.
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.: Навч. посібник... – К., 1996. – 360 с.
Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии ак. С.-Петербургской Академии наук Гильденштедта в 1774 г. – Харьков, 1891. – 89 с.
Путешествие И.А. Гильденштедта по Елисаветградской провинции (1774 г.) // Елисаветградский вестник.– 1889. – №38, 41, 44, 49, 51, 53, 60, 64, 65, 69.
Вінтоняк О. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст. – Львів-Мюнхен, 1995. – 139 с.
Полонская-Василенко Н. Из истории Южной Украины в XVIII ст. Заселение Новороссийской губернии (1764-1775) // Исторические записки. – 1942. – №3. – С. 130-174.
Никольский Н.М. История русской церкви. – Минск: Беларусь, 1990. – 541 с.
Кабузан В. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII-первой половине XIX века (1719-1858 гг.).–М., 1976. – 306 с.
Никитина С.Е. Русские старообрядцы в восточном Полесье (К проблеме конфессионального фактора в культурных контактах). – В кн.: Этноконтактные зоны в европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). – М., 1989. – С. 21-32.
Брянцев М.В. Старообрядчество и «дух капитализма» // Политические институты и социальные страты России (XVI-XVIII вв.): Тезисы международной конференции 2-3 октября 1998 г. – М., 1998. – С. 20-23.
Кир'язева Н.О. Про “реліґійну толерантність” у політиці російського уряду щодо заселення Новоросії у 60-70 рр. XVIII ст. (за матеріалами подорожі Й.А. Гільденштедта) // Вісник Університету внутрішніх справ. – Вип. 7. – Ч.І. – Харків, 1999. – С. 65-68.
Чижикова Л.Н. Особенности этнокультурного развития русских в районах их смешанного расселения с украинцами // Расы и народы. – М., 1998. – Вып.25. – С. 5-44.
Каппелер А. Россия – многонациональная империя: Возникновение. История. Распад. / Пер. с нем. – М., 1997. – 343 с.
Миронов Б.Н. Социальная история России (ХVІІІ – начало ХХ в.): в 2-х т. – СПб., 1999. – Т.1. – 548 с.
Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этнографический очерк).– К., 1975. – 274 с.
Шишмарёв В.Ф. Романские поселения на Юге России. – Л.., 1975. – 243 с.
Пірко В. Заселення Степової України в XVI-XVIII ст. – Донецьк, 1998. – 124 с.
Дневник путешествия в Южную Россию ак. С.-Петербургской Академии наук Гильденштедта в 1773-1774 гг. // Записки Одесского общества истории и древностей. – 1879. – Т.XI. – С. 180-228.
Amburger E. Geschichte des Protestantismus in Rußland. – Stuttgart, 1968. – 210 s.
Nouzille J. Transylvania. An area of contacts and conflicts. – Bucharest, 1996. – 310 p.
Соколовский С.В. Этнические контакты и размывание этноизолирующих барьеров у меннонитов Новороссии (конец XVIII – начало ХХ в.). – В кн.: Этноконтактные зоны в европейской части СССР (география, динамика, методы изучения). – М., 1989. – С. 70-85.
Мільчев В.І. Болгарська еміграція до України у XVIII ст. // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорозького державного університету: Південна Україна XVIII-ХІХ ст. – Вип.3. – Запоріжжя, 1998. – С. 114-122.
Лобачевский В. Бугское казачество и военные поселения // Киевская старина. – 1887. – Т.XIX. – №12 – С. 591-627.
Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т.13. – №9919, №9921, №9924. – Т.16. – №11861.
Бр’яктарович Н. Серби на Україні // Народна творчість та етнографія. – 1971. –№3. – С. 38-43.
Синицкий Л. Путешествие в Малороссию ак. Гильденштедта и кн. М.М. Долгорукого // Киевская старина. – 1893. – №2. – С. 275-285. – №3. – С. 412-441. – №4. – С. 29-49.
Сидоренко В.А. Нежинская греческая община и культура юго-западной Руси. – В кн.: Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва. Зб. наук. праць міжнарод. наук.-практич. конференції. – Т.1. – Ч.ІІ. – Маріуполь, 1999. – С. 388-391.
Ястребов В. Греки в Елисаветграде (отрывок из истории колонизации 1754-1777 гг.) // Киевская старина. – 1884. – Т. VIII. – №4. – С.673-683.

Blog

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Содержание