Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Надія ТЕМІРОВА
Україністичні архівні центри закордоном
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Надія ТЕМІРОВА


доктор історичних наук, доцент кафедри історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії

Донецького національного університету

Україністичні архівні центри закордоном



Невід’ємною складовою документальної спадщини українського народу, його історичної пам’яті є архівні колекції, які утворилися в результаті діяльності осередків української еміграції в різних країнах світу. На кінець ХХ ст. за межами України проживало від 10 до 13 млн. етнічних українців. Одним із важливих напрямків діяльності українських емігрантів була робота зі збирання пам’яток української історії та культури, створення музейних, книжкових і документальних колекцій, заснування архівних осередків у країнах осідку. Особливого значення ця робота набула в період між двома світовими війнами, коли на теренах європейських держав представники української еміграції заснували цілу низку громадсько-політичних, культурно-освітніх, наукових установ, документація яких стала основою архівних колекцій. Важливі документальні зібрання залишили після ліквідації українські дипломатичні представництва. За межами України опинився масив документів особового походження, вивезених приватними особами після поразки визвольних змагань. Після закінчення Другої світової війни, внаслідок третьої хвилі української еміграції, значна кількість відомих українських громадсько-політичних та культурних діячів переселилася на північноамериканський континент, де було продовжено роботу з організації збирання та зберігання документальних пам’яток українського народу.

Вивчення історії заснування та діяльності закордонних українських архівних центрів становить сьогодні важливу та актуальну наукову проблему через декілька причин. По-перше, діяльність цих установ є складовою частиною історії української політичної еміграції XX ст. По-друге, матеріали, представлені в цих колекціях, є надзвичайно цінним джерелом із багатьох проблем громадсько-політичної, соціально-економічної, церковної історії, а також із історії української науки і культури. По-третє, архівні центри і колекції, утворені українцями в різних країнах, є невід’ємним компонентом загальносвітового історичного процесу – вони відіграють важливу роль не тільки у збереженні та вивченні історичної спадщини українського народу, але й у поширенні та популяризації знань про Україну, про життя та діяльність українців у країнах осідку.

Звертаючись до аналізу історіографічного аспекту даної проблеми, слід відзначити, що історія заснування та діяльності українських архівних центрів за кордоном стала предметом дослідження українських істориків тільки впродовж останнього десятиліття, тобто після проголошення України суверенною і незалежною державою. Саме в цей період відбулося розсекречення "спецфондів" архівів і бібліотек, унаслідок чого дослідники отримали можливість опрацювати і проаналізувати величезний масив документальних матеріалів так званого "Празького українського архіву", ознайомитись з науковим доробком визначних представників української діаспори – монографіями, публікаціями у періодичних та серійних виданнях та ін. В українській зарубіжній історіографії ця тема хоч і знайшла відображення у низці праць, однак зацікавлення дослідників почала викликати лише останнім часом.

Вперше до аналізу цієї проблеми звернулися саме ті вчені, які стояли біля витоків створення українських архівних центрів за кордоном у міжвоєнний період. Відомий вчений-етнограф, архівіст і музеєзнавець, один із найактивніших організаторів архівної справи в еміграції Михайло Обідний у нарисі "Як охоронялись пам’ятки" висвітлив окремі сторінки з історії заснування Головного військово-історичного музею-архіву Армії УНР у Тарнові, який він очолював у 1921-1923 pp. Відомий історик, професор Українського Вільного Університету в Празі, один із провідних співробітників Музею визвольної боротьби України в Празі Симон Наріжний торкнувся окремих аспектів збирання та збереження історичних пам’яток українськими організаціями та установами в Європі у період між двома світовими війнами у своїй фундаментальній праці "Українська еміграція" [1].

Низка публікацій присвячена історії заснування та діяльності МВБУ та УІК у Празі, аналізу особливостей їх комплектування, простеженню долі їх документальних колекцій. Це, зокрема праці словацького вченого М. Мушинки, а також українських істориків і архівістів Л. Лозенка, Л. Яковлевої, С. Заремби, М. Палієнка та І. Срібняка [2 ].

Активно досліджується сьогодні також діяльність української військової еміграції зі збереження історичних пам’яток доби визвольних змагань та періоду інтернування Армії УНР у таборах Польщі Початок цьому поклала монографія І. Срібняка "Обеззброєна але нескорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921-1924)", в якій на основі вперше введених до наукового обігу архівних джерел висвітлювалась історія заснування та діяльність Головного військово-історичного музею-архіву армії УНР у Тарнові [3]. Важлива інформація про історію заснування та діяльність архіву Українського Католицького Університету та архіву Української папської колегії святого Йосафа-та в Римі міститься у праці В. Трощинського та А. Шевченка "Українці в світі" [4]. Докладний аналіз складу архівної колекції В. Липинського та СЄДІЛ у цілому було здійснено І. Коровицьким [5]. Стислу інформацію про окремі українські архівні осередки у світі містять енциклопедичні довідники, видані за рубежем. Зокрема, "Енциклопедія Українознавства". Упродовж 90-х pp. з’явилася ціла низка робіт, в яких знайшли висвітлення проблеми збирання та зберігання українських документальних колекцій в Європі та Північній Америці у міжвоєнний та повоєнний періоди [6].

Аналіз праць, присвячених історії заснування та функціонування українських архівних центрів за кордоном, свідчить про те, що останнім часом ця проблеми привертає увагу істориків та архівістів як в Україні, так і за її межами. Водночас відсутнє хоча б загальне підсумовування наявної інформації, чому й присвячена дана стаття.

Чимало документів з історії України осіло в документосховищах Європи, оскільки саме тут у міжвоєнний період формувалася інтелектуальна українська діаспора, започатковуючи різноманітні українознавчі об’єднання.

Одним із найінформативніших архівосховищ Німеччини з точки зору україністики є Архів Українського Вільного університету в Мюнхені. За попередніми обрахунками, загальний обсяг матеріалів архіву УВУ – не менше 500 тис. аркушів документів; частина архіву ще перебуває в неупорядкованому стані.

Архів УВУ умовно можна поділити на дві великі групи. Першу складають повоєнні інституційні архіви десятків українських організацій, громадських об’єднань, партій, освітніх, наукових і культурних закладів, більшість із яких припинили своє існування і залишилися маловідомими або й зовсім не відомими широкому науковому загалові і громадськості. Окрему підгрупу складають залишки власне таборових архівів, яких немає в жодному іншому архівосховищі, а також унікальна і без перебільшення – найповніша в світі колекція таборової преси, літературно-мистецьких часописів, окремих наукових і публіцистичних праць видатних діячів української культури і науки, друкованих обмеженими накладами (від кількох десятків до сотні примірників) на циклостилі у 1945-1949 рр. у таборах для переміщених осіб на території Німеччини й Австрії.

Другу, можливо, найбільш цінну частину архіву УВУ становлять кілька десятків особових архівів (або їхніх фрагментів) видатних діячів української науки і культури, політичних і громадських діячів. Крім того, архіварем Володимиром Леником сформовано кілька тематичних збірок (колекцій): збірка автографів видатних діячів, збірка статутів, інших установчих документів професійних, громадських, політичних, церковних об’єднань, товариств, спілок, союзів; організацій самоуправління в таборах американської, англійської, французької зон окупації (1947-1949); колекція з історії українського мистецького життя 1930-х – 1990-х рр.: афіші, запрошення, програми концертів. Окрему групу становить значний за обсягом і найменш упорядкований кіно-, фото-, фоноархів. У цій частині привертає увагу "українська частина" фоноархіву радіо "Свобода", переданого до УВУ після закриття Мюнхенського центру, записи концертів української музики тощо [7].

Важливий осередок збирання історико-культурної спадщини української еміграції в Європі – Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. Вона розпочала діяльність у жовтні 1926 р. 1929 р. французька влада визнала бібліотеку культурним осередком української еміграції. Перший директор – І.Рудичів. В архівній колекції бібліотеки відклалися документи Головного Отамана військ УНР, Голови Директорії С.Петлюри, а також матеріали діяльності Державного центру УНР в екзилі, матеріали до історії української еміграції тощо. Бібліотека налічувала 12-13 тис. одиниць. Під час окупації Парижу німці опечатали бібліотеку й вивезли в невідомому напрямку понад 100 великих скринь з документами. Після завершення війни співробітникам бібліотеки довелося налагоджувати діяльність практично з нуля. Швидко зростав книжковий фонд: на початку 1950-х рр. він налічував 3 тис. екземплярів, на початку 1980-х ця цифра перевищила 30 тис. Завдяки даруванням та закупці поповнились також архівні фонди. Бібліотека знову стала культурним осередком української еміграції у Франції. Тут відбуваються виставки, зібрання, конференції, з’їзди різних організацій і установ, заходи з вшанування пам’яті С. Петлюри. З 1962 р. бібліотека взяла на себе зобов'язання догляду й охорони могили головного отамана С. Петлюри. Згідно зі Статутом бібліотека виконує також видавничу функцію. 1990 р. при бібліотеці влаштовано Музей визвольних змагань ім. С.Петлюри та Музей С.Петлюри [8].

Одна із найцінніших українських архівних колекцій у Європі зосереджена в архіві Українського Католицького Університету в Римі, заснованого в 1963 р. кардиналом Й.Сліпим. Архів містить рідкісні документи, зокрема, М.Грушевського, В.Липинського. Також тут зберігається архів уряду ЗУНР, місцезнаходження якого довгий час становило велику загадку для українських істориків. Він був збережений зусиллями патріарха Й.Сліпого, митрополита УГКЦ А.Шептицького. 1934 р. архів було залишено у Відні. Під час Другої світової війни О. М.Горинкевич доклав чимало зусиль для рятування архіву від німців, а згодом – від радянських спецслужб. Для цього він змушений був перебратися до англо-американської окупаційної зони. Австрійська сторона тривалий час не дозволяла вивезти ці документи за її межі, щоб не надавати резонансу і не притягати увагу радянської сторони. Тільки з поверненням Й.Сліпого з сибірського ув’язнення документи були вивезені до Ватикану. Звідки потрапили до Українського Католицького університету в Римі. Так завдяки старанням багатьох людей було збережено багато в чому унікальний архів уряду ЗУНР, який і досі перебуває у Римі і налічує 534 коробки.

УКУ має філії в США, Канаді, Великій Британії. УКУ видав 14 томів “Монументальної української історії”, в яких публікувалися документи Ватиканського архіву [9].

З переміщенням частини української діаспори з Західної Європи до США й Канади переносили свою діяльність українознавчі установи та створювалися нові. Таким, зокрема став Східноєвропейський інститут ім. В.Липинського у Філадельфії, серцевиною якого є архів В.Липинського. Особистий архів Липинського, налічує понад 20 тис. сторінок рукописних, машинописних, мікрофільмованих, скопійованих матеріалів. З самого початку головною метою інституту було поповнення архіву матеріалами з Заходу. Розгалужене листування та численні подорожі директора інституту увінчалися успіхом. Нині небагато матеріалів, пов’язаних із життям Липинського, залишаються поза інститутом.

Архів можна розділити на 4 категорії. До першої категорії входять документи й матеріали, що мають велику історичну вагу, але досі не укомплектовані згідно з тематичними напрямами. Вони стосуються посольств Української держави та Директорії УНР у Відні. Сюди входять офіційні папери, що готувалися Липинським і цими державними й приватними організаціями та дипломатичний паспорт Липинського. Друга за важливістю категорія – наукові та публіцистичні праці Липинського. Ці дослідження, нотатки, нариси й плани майбутніх праць, свідчать про те, що Липинський постійно зосереджував увагу на питаннях, поставлених в його надрукованих працях, таких як “Листи до братів-хліборобів”. Третю категорією архівних матеріалів Липинського є його багатотомне листування з різними особами та інструкціями, що включає понад 10 тис. рукописних та друкованих сторінок. Листи Липинського передусім торкаються сучасних політичних та ідеологічних проблем. Збереглось майже 1200 листів. Четверту категорію архіву становлять папери, що стосуються особистих справ та ділових питань. Найважливіший – “Щоденник” Липинського. Є.Зиблікевич упорядкував його, оскільки він недатований. Більш специфічна інформація міститься в 15 зошитах, що охоплюють 1918-1931 рр. Кілька сотень інших карток для нотаток становлять окрему групу. Вони мали допомогти під час написання мемуарів, які залишилися ненаписаними через смерть. Папери, що стосуються особистих справ і ділових питань, є найрізноманітнішою категорією архівних матеріалів. Вони включають спогади, подробиці щоденного життя, коментарі до політичних подій, записи візитів та бесід тощо.

Доповненням до ненадрукованих праць Липинського є рукописні матеріали інших осіб. Лише невелика частка із майже 10 тис. листів до Липинського, що зберігаються в архіві, прочитана, небагато з них надрукована. Інститут збирає також спогади про Липинського.

Архів Інституту з його зібранням матеріалів стосовно Липинського став сховищем і центром дослідження історії політичної думки України. Завдяки старанням Костюка й Зиблікевича зібрані архіви Липинського й Винниченка, чия спадщина знаходиться в Українській академії мистецтв і наук у Нью-Йорку і чий щоденник друкується завдяки спільним зусиллям Української академії та КІУСу. Інститут зберігає також архівні матеріали А.Шептицького, П.Скоропадського, родини Лепкого та інших видатних українців [10].

Сьогодні Східно-Європейський дослідний інститут ім. Липинського функціонує не тільки як науковий інститут, в якому міститься бібліотека та архів, але й як видавництво. Досвід збиральницької діяльності його може прислужитися архівній справі в Україні.

Один з найбільших архівних осередків української еміграції – Музей-архів Української Вільної Академії Наук. Збирання його колекції започатковано в 1945 р. в Німеччині, зі створенням УВАН. Ця установа поставила собі за мету збирати документи для майбутніх сховищ вільної України. З переїздом більшої частини українських науковців закордон після ІІ світової війни відділи УВАН постали у США, Канаді зі своїми архівами. Музей-архів складається з 3-х відділів: друкованих видань, рукописних і архівних колекцій, речових експонатів. У другому відділенні зібрані окремі примірники авторських рукописів, листування тощо. Тут зберігаються особові архіви В.Дорошенка, Л.Чикаленка, С.Драгоманова, В.Винниченка та інших. При УВАН діє комісія для збереження й вивчення спадщини В.Винниченка. Зокрема, у 1983 р. УВАН разом із КІУСом здійснила видання щоденника В.Винниченка.

Українські науковці зуміли відновити діяльність НТШ за кордоном. Бібліотек та архів НТШ у США засновані в Нью-Йорку 1948 р. З 1983 р. вони знаходяться у власному будинку у Нью-Йорку. Налічується понад 60 тис. екземплярів. Працюють дві особи і 4 допоміжні. В архіві міститься понад 80 колекцій, серед яких папери відомих українських діячів, листування, рукописи наукових праць тощо.

З 1965 р. з ініціативи О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Л.Винара та інших постало Українське історичне товариство. Одне з його завдань – “виявлення, реєстрування й вивчення джерельних матеріалів до історії України в закордонних архівах і бібліотеках”. Архів УІТ зберігає бібліографічні матеріали членів товариства, рукописи опублікованих та неопублікованих праць відомих істориків української діаспори. Окремий відділ архіву займається збиранням опублікованих та архівних матеріалів, пов’язаних із життям та діяльністю М.Грушевського. Помітне місце серед документів посідають матеріали О.Оглоблина [11].

У середині 1980-х років із ініціативи Т.Гунчака створено Український дослідний і документальний центр у Нью-Йорку, який ставив за мету збирання й вивчення матеріалів із української історії ХХ ст. У документальній колекції представлені в оригіналі й копіях архіви українців, які перебували в таборах переміщених осіб, документи українців з архівів західноєвропейських країн.

Центром було підготовлено та надіслано до українських культурних інституцій у США спеціальні анкети з метою ідентифікації українських архівів, бібліотек, музеїв та подальшого аналізу складу їх колекцій. Зібрані шляхом анкетування дані були покладені в основу аналітичного огляду Л. Винара "Preservation of the Cultural Heritage: Ukrainian Archives, Libraries and Museums in the United States" ("Збереження культурної спадщини: українські архіви, музеї та бібліотеки у Сполучених Штатах"). Ця праця містить, по-перше, важливу інформацію довідкового характеру, оскільки в ній наведено дані про 32 українські інституції в США, у структурі яких існують українські архіви, музеї, бібліотеки та художні галереї. По-друге, у ній викладено наукові підходи до визначення самого поняття "українські етнічні архіви", проаналізовано принципи їх комплектування, систематизації, основні напрями використання документальних колекцій. За визначенням Л. Винара, "українські етнічні архіви, бібліотеки та музеї – це неприбуткові культурні інституції, які відіграють роль сховищ українських архівних документів, друкованих та недрукованих матеріалів, а також українських культурних пам’яток. Головною метою цих інституцій є збирання, збереження, використання та експонування документів, публікацій та речових пам'яток української історико-культурної спадщини у США" [12]. Незважаючи на різноманітність форм існування та змісту документальних колекцій, українські архіви, музеї, бібліотеки та художні галереї відіграють вирішальну роль у житті української громади в США на національному, державному та місцевому рівнях; вони є важливою силою в поширенні українських культурних цінностей серед американських українців та американського суспільства в цілому, забезпечуючи національно-культурне самовизначення української діаспори в США. Високо оцінюючи діяльність Центру для вивчення етнічних публікацій та культурних інститутів при Кентському університеті та особисто проф. Л. Винара зі збирання та узагальнення інформації про українські архіви, бібліотеки та музеї в США, слід відзначити, що сьогодні найактуальнішим аспектом джерелознавчих та архівознавчих студій є дослідження.

Однією з найбільших колекцій українських архівних документів у США є українська колекція Дослідного центру історії імміграції при університеті Міннесоти 1965 р. В основу покладено Українську американську колекцію, започатковану ученим і громадським діячем О.Грановським. Найціннішою частиною є документи окремих осіб. Комплектування колекції відбувалося за рахунок надходжень від приватних осіб, організацій, які займалися проблемами іммігрантів. Зокрема, в Українській колекції містяться особові фонди професора О.Грановського, історика В.Гіни, книговидавця О.Костюка тощо.

Один з найбільших українських осередків у Канаді – Український культурно-освітній центр у Вінніпезі, заснований 1944р. Тут зберігаються документи українських емігрантів. Найбільш цікавими в колекції Центру є 546 фільмових роликів та 34 відеокасети, які нараховують 204566 футів плівок із свідченнями очевидців голодомору 1932-1933 pp. на Україні. Колекція також включає копії англійських, італійських та американських урядових повідомлень про голодомор [13].

Україністичні архівні центри за кордоном відіграли велику роль у збереженні документальної спадщини українського народу. Завдяки діяльності кількох поколінь емігрантів у різних країнах були зібрані безцінні історичні колекції офіційних та особових документів, рукописів, книг тощо. Особливість функціонування українських архівних центрів за кордоном у тому, що вони є недержавними установами, які діють при наукових, культурних, релігійних установах. У переважній більшості ці архіви відкриті для дослідників, через що надзвичайно актуальною проблемою сьогодні є налагодження контактів з зарубіжними українськими архівосховищами.

Нині існує нагальна потреба у створенні реєстру всіх закордонних українських колекцій та написанні узагальнюючої праці з історії їх діяльності. У цьому й полягають перспективи подальшого вивчення теми.


ЛІТЕРАТУРА

1. Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. наук. зб. – Вип. ІІ: Архівознавчі читання. – К., 2000. – С. 63-72.

2. Лозенко Л. Празький український архів: історія і сьогодення // Архіви України. – 1994. – №1/6. – C. 18-30; Яковлєва Л. Празькі фонди в Києві // Пам'ятки України. – 1994. – № 3/6. – С. 120-122; Заремба С. Український музей визвольної боротьби у Празі // Київська старовина. – 1997. – № 1/2. – С. 122-137, Палієнко М., Срібняк І. Музей визвольної боротьби України у Празі (1925-1948): створення, діяльність, доля архівної колекції / Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. наук. зб. – Вип. ІІ; Архівознавчі читання. – К., 2000. – С. 35-47.

3. Савченко Г., Срібняк І. Заснування Головного військово-історичного музею-архіву Армії УНР // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: 36. статей. – К., 1996. – C. 188-198; Срібняк І,. Лук’яненко О. З історії заснування Музею-архіву визволення України // Архіви України. – 1998. – № 1-6. – С. 54-58

4. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999. – С. 158.

5. Коровицький І. Архів В’ячеслава Липинського // Український археографічний щорічник. – 1992. – Вип.1. – С. 124-128.

6. Палієнко М. Г. Українські архівні центри за кордоном: Історіографічний аспект проблеми // Вісник / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип. 54, – К., 2001. – С. 42-46.

7. Боряк Г., Дубровіна Л. Архів Українського Вільного університету в Мюнхені: Попередній огляд фондів // ссылка скрытаPublicat

8. Жуковський А. Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі // Український археографічний щорічник. Вип.1. – Т.4. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 439-441.

9. ссылка скрыта.

10. ссылка скрыта.

11. ссылка скрыта.

12. Несіна О. Український дослідний і документацій ний центр у Нью-Йорку // Український археографічний щорічник. Вип.1. – Т.4. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 437-438.

13. Момрик М. Українські архівні збірки при Національному архіві Канади // Архіви України. – 1995. – № 1/3. – С. 79-87; ссылка скрыта.