Виступ вид усного публічного мовлення, який переслідує певну мету (інформаційну, переконання тощо). Формами виступу є ділова, звітна, політична І т. ін

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5

24

Основні ознаки розмовного стилю: усна форма спілкування, неофіційність стосунків між мовцями і невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування, безпосередня участь у ньому, використання позамовних чинників (ситуація, рухи, жести, міміка), лаконізм, емоційні реакції.

Основні мовні засоби: багатство інтонацій, емоційно-експресивної лексики, суб'єктивної оцінки, різних типів простих речень (переважно коротких: неповних, обірваних, односкладних і т. і.), можливі діалектизми, фольклоризми, просторічна лексика, скорочені слова.

Українське розмовне живе мовлення було і є одним з основних джерел стилістичного збагачення художнього стилю і всієї української літературної мови.

1.4.6 Конфесійний стиль

Це різновид мови (від лат, confessio - визнання), який обслуговує релігійні (віросповідальні) потреби суспільства.

Сфери використання - віросповідання, конфесійна діяльність, конфесійна література і преса, культові установи (церкви, храми, собори, костьоли, кірхи, мечеті, молільні будинки, монастирі, скити, теологічні навчальні заклади та інші).

Основне призначення - допомагати віруючим у спілкуванні їхніх душ з Богом, зберігати і продовжувати культові ритуали, об'єднувати віруючих щиросердною вірою в Бога і любов'ю до ближнього.

Основні ознаки конфесійного стилю - урочистість, піднесеність, символічність, благозвучність, стійкість і стандартність, традиційність.

Основні жанри конфесійного стилю: проповіді, молитви, псалми та тропарі.

Основні мовні засоби - конфесійна лексика (назви Божих персоналій, апостолів, святих, релігійних діянь, свят, ритуалів, обрядів, священнослужителів, культових споруд і предметів культу): Бог, Богородиця, Богоявлення, Благовіщення, Різдво, Водохреща, Великдень, Трійця, говіння, причастя, архієрей, єпископ, митрополит, літургія, плащаниця, псалми, катехізис, провидіння та багато інших.

1.4.7 Епістолярний стиль

Сфера використання епістолярного стилю мови не має чітко окреслених меж: це - побут, інтимне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, діловодство тощо.

Основне призначення епістолярного стилю - обслуговувати заочне, у формі листів, спілкування людей у всіх сферах їхнього життя.

9

Давній період української мови породив багатий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський, побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, оповіді, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і розмаїття живого мовлення на терені етнічної України.

З часів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка нова українська літературна мова мала підґрунтям народнорозмовну основу. Основоположником її став Тарас Шевченко. Він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, з усної творчості та живого мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх. Оскільки творчість Т. Шевченка була близькою народу, виражала його болі, страждання, надії на краще життя, визвольні прагнення, вона швидко поширилася серед українців, а отже, й поширила зібрані та сформовані ним норми літературної української мови.

Після Т. Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно збагачували її такі талановиті письменники й діячі української культури XIX-початку XX століття, як Є. Гребінка, Л. Глібов, Марко Вовчок, П. Куліш, Панас Мирний, П. Грабовський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Костомаров, А. Кримський, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Олесь та ін.

У розвиток сучасної української літературної мови, збагачення її виражальних засобів шляхом поповнення лексики та фразеології, витворення індивідуально-авторських тропів, пошуків перлин народної мови внесли свою вагому частку такі українські письменники, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, І. Кочерга, М. Хвильовий, В. Підмогильний, А. Головко, М. Стельмах, О. Гончар, О. Довженко, А. Малишко, І, Багряний, Є. Гуцало, Г. Тютюнник, Д. Павличко, І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус та ін.

1.2 Функції мовлення

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності.

3-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:

1 Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві.

10

Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, домагаються взаєморозуміння у колективі, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед. Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються, вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається. Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає й увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.

2 Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування (науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці, економіці тощо) творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назви з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.

3 Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити — це означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

23

Сфери використання художнього стилю - творча діяльність, література, різні види мистецтва, культура, освіта.

Основне призначення - впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

Основні ознаки художнього стилю: образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність (конкретно-чуттєве живописання дійсності - людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень). У художньому стилі все подається крізь призму інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все спрямовується на особистість читача (слухача).

1.4.4 Публіцистичний стиль

Сфери використання публіцистичного стилю - громадсько-політична, суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання.

Основне призначення - вирішення суспільно-політичних питань, активний вплив на слухача, спонукання його до діяльності; пропаганда певних думок, переконань, агітація за втілення їх у життя.

Основні ознаки публіцистичного стилю: поєднання логічності доказів, точності висловлення наукових положень з емоційно-експресивною образністю, використання художніх засобів - епітетів, порівнянь, метафор.

Основні мовні засоби - це поєднання і сплав елементів наукового, офіційно-ділового, художнього стилів. У публіцистичному стилі широко використовуються суспільно-політична лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат, місцевості, учасників), а також багатозначна образна лексика, що здатна привернути увагу слухача (читача) і вплинути на нього.

У публіцистичному стилі виділяються кілька підстилів, кожний з яких має жанрові й мовні особливості: стиль засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, нариси), науково-публіцистичний (літературно-художні статті, огляди тощо).

1.4.5 Розмовний стиль

Сфери використання - усне повсякденне спілкування у побуті, на виробництві.

Основне призначення розмовного стилю - бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

22

Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий (з жанрами текстів - монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців - книги, статті в неспеціальних журналах), науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо). Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний з підстилів характеризується своїми особливостями використання мовних засобів.

1.4.2 Офіційно-діловий стиль

Сфери використання офіційно-ділового стилю мови - спілкування в державно-політичному, громадському та економічному житті, законодавство, адміністративно-господарська діяльність.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Основні ознаки офіційно-ділового стилю: документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність (довго зберігає традиційні форми), стислість, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація тексту.

Основні мовні засоби: широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології; специфічна фразеологія на зразок порушити питання, подати пропозицію; відсутність емоційно-експресивної лексики і будь-якої мовної індивідуальності автора, обмежена синонімія, наявність безособових і наказових форм дієслів; чітко регламентоване розміщення і будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних висловів (тому в діловому спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками) .

Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі: законодавчий (закони, укази, статути, постанови); дипломатичний (міжнародні угоди - конвенції, повідомлення - комюніке, звернення - ноти, протоколи); адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

1.4.3 Художній стиль

Це стиль художньої літератури. Він характеризується широким використанням художніх засобів та передбачає вживання в міру потреби зі стилістичною метою елементів інших функціональних стилів. Багатством мовних засобів і довершеністю художнього мовлення, текстів художньої літератури художній стиль засвідчує високий рівень розвитку сучасної української літературної мови.

11

4 Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад: засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика, граматика) можна одержати ґрунтовні, об'єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

5 Експресивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І саме мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

6 Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення, вимоги, наказу, заборони).

7 Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв (це відповідна лексика і фразеологія, естетичного змісту тексти). Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.

У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад високохудожні твори Т. Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся та ін.).

Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).

8 Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову. Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

9 Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому і просторовому вимірах: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою, як виявляли її і наші предки.

12

Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об'єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється генетично і етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Юрій Клен, Софія Русова та багато інших).

10 Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. У них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв'язку з поширенням теорій біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

1.3 Нормативність і правильність мовлення: орфоепічні норми, норми слововживання, граматичні норми. Композиція мовлення

1.3.1 Логічна послідовність

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлення, а значить, і високої культури його. Адже без культури мислення не може бути культури мовлення. Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв'язність мовлення, уникаючи, таким чином, суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки. Логіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування. Вона досягається за допомогою внутрішнього плану відповіді: задум - основна думка - її членування - висновки. Потім необхідно сформулювати тези відповіді, тобто основні положення, закономірності, правила, які ще треба буде аргументувати, розкрити або довести.

21

Використовуючись в іншому стилі, вони також несуть у собі забарвлення офіційності.

Індивідуальний стиль (ідіолекти) - це сукупність мовних засобів у писаних текстах чи усному, мовленні, які вирізняють мову окремого письменника, діяча культури, показують його як виразну індивідуальну мовну особистість. Кожний мовець має свій індивідуальний стиль мовлення, хоч і мало помітний, якщо не звертає на нього особливої уваги. Індивідуальний стиль мовлення залежить від рівня освіти, культури і вихованості мовця, від його світосприймання, відчуттів, творчої уяви. Кожний мовець повинен все життя працювати над удосконаленням власного мовного стилю. Прикладами й зразками для всіх нас є індивідуальні стилі майстерного мовлення Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Павла Тичини, Максима Рильського, Олександра Довженка, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Івана Драча, Ліни Костенко та багатьох інших визначних діячів української культури.

1.4.1 Науковий стиль

Сфери використання наукового стилю мови - наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.

Основне його призначення - повідомлення про результати дослідження, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз'яснення явищ, систематизація знань.

Основні ознаки наукового стилю: понятійність і предметність, об'єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки.

Основні мовні засоби: велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, абстрактних (часто іншомовних) слів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання; відсутність усього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання: емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх троп, індивідуальних неологізмів.

Текст членується послідовно на розділи, параграфи, пункти, підпункти. Переважають речення складної, але "правильної" будови, часто ускладнені зворотами, нанизуванням іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм. З наявних дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені, наприклад: Дано дві сторони і кут, протилежний одній із них. Знайти інші два кути і третю сторону (з підручника).

20

1.4 Стиль і типи мовлення

Стилістика - це мовознавча наука, яка вивчає різновиди мови, типи і види мовлення, все те, що називають стилями, підстилями; їх функціонування і розвиток.

Стилістика вивчає ті мовні одиниці, які сприяють ефективному вираженню інтелектуального, емоційно-вольового, естетичного змісту в процесі живого спілкування, в тексті. На зразках доцільного використання мовних одиниць у різних стилях і жанрах, ситуаціях мовлення стилістика навчає мовної вправності, майстерності, усвідомленого і критичного ставлення до власного мовлення і мови інших.

Стилістика пропагує правильне, гарне, досконале мовлення, формує мовні смаки в суспільстві, сприяє піднесенню культури мови і загальної культури мовців. За це мовознавці часом називали її королевою, царицею мови. Людина, яка захопиться стилістикою, не тільки здобуде знання мови, навички вправного користування нею, а й одержить велике естетичне задоволення.

Стиль - це різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речення тощо).

Визначають стилі експресивні, функціональні та індивідуальні.

Експресивними називають стилі, які характеризуються більшою або меншою мірою вираження експресивності, інтенсивності почуттів і емоцій. З часів античної риторики виділяють високий (урочистий, піднесений, поетичний) стиль, середній (помірний, спокійний) стиль і низький (простий, грубий) стиль.

Функціональні стилі визначають за тим, які функції і в якому суспільному середовищі вони виконують.

Кожний функціональний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем.

Літературна норма охоплює всі сфери використання мовних одиниць у літературному (відшліфованому, культурному) мовленні. Стилістична ж норма - це частина літературної норми, вона не заперечує літературну норму, а тільки обмежує використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем мовлення. Отже, стилістична норма - це норма використання слова або форми у певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, стилістичною нормою для слів заява, протокол, резолюція є їх використання тільки в офіційно-діловому стилі.

13

Слід пам'ятати, що одне судження правильне, друге - хибне, третього не дано. За логічної послідовності слова розміщуються так, що між ними не виникає смислових непорозумінь.

Кожна теза (якщо це не аксіома) потребує доказів, підстав, тобто таких пояснень, які підтверджують, доводять істинність думки. Кожне наступне положення має органічно випливати з попереднього й бути підґрунтям для наступного. Але крім положень з послідовним зв'язком, можливі й положення з паралельними зв'язками. Докази підтверджуються демонструванням дослідів (якщо це можливо), явищ, викладом фактів, кількісних показників, ілюструванням схем, карт, прикладів.

Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних стосовно даної теми. Логічний наголос — це виділення за значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або прискореним темпом, більшою силою голосу, довшою паузою перед важливим словом.

1.3.2 Точність мовлення

Досягається точність мовлення вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для даної ситуації форму відповіді чи розповіді.

Точність - одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто не суперечливе життю; вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, що володіють нормами даної літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги:

1 Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, знанням предмета мовлення, умінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них, і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців.

2 Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування, культурно-освітнього рівня мовців рівень точності "свій", своя міра мовної правди й неправди, і мовець мусить його відчувати. Наприклад, жартома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися адресатом як образа, якщо він вийняв його з контексту фантазійно-дотепного довірливого спілкування і переніс на рівень офіційно-ділового, де "все правда".

14

Може здатися, що серед наведених нижче виразів тільки останній є точним, а всі інші - евфемізми, тобто замінники з наближеним до нього значенням: Чи Ви не помилились? Може, це зовсім не так? Чи сказане Вами справді є таким? Чи є правдою те, що Ви сказали? Може, це не зовсім так? Може, це Ваша фантазія? Може, Ви помилились? Ви, мабуть, помилились. Мені здається, Ви кажете неправду. Це Ваша вигадка. Це все неправда. Це все обман. Ви брешете. Насправді, усі вони можуть бути точними в своєму контексті і відповідній життю мовній ситуації.

Точність мови - це відповідність мовного змісту предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи виразу, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово і поняття про них. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вживається дане слово, а не вживати його з будь-яким з інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.

Поняття "точність" практичної (щоденної) мови не збігається з поняттями точності в науковій, офіційно-діловій і художній мові.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому - через систему образних засобів мови.

Точність передбачає граматичну правильність. Без граматичної правильності важко досягти точності. Але граматична правильність не є гарантією точності.

1.3.3 Правильність

Правильність — це насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх вживання, зв'язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об'єктивні, достовірні).

Правильність досягається дотриманням літературних норм вимови і написання, словотворення і формотворення, будови словосполучень і речень.

Це:

1 Правильне фонетичне наголошення слів (слід уникати діалектних та просторічних наголосів)

2 Дотримання вимовних (орфоепічних) норм української літературної мови:

- відсутність акання — ненаголошене

Blog

Виступ вид усного публічного мовлення, який переслідує певну мету (інформаційну, переконання тощо). Формами виступу є ділова, звітна, політична І т. ін