Geum.ru

Виступ вид усного публічного мовлення, який переслідує певну мету (інформаційну, переконання тощо). Формами виступу є ділова, звітна, політична І т. ін

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5

26



2 Усне професійне мовлення. Особливості професійного спілкування


2.1 Спілкування та його складові. Специфіка мовлення фахівця


2.1.1 Комунікація в офіційно-діловому стилі


Спілкування (комунікація) – це обмін інформацією, її змістом між двома і більше людьми. Спілкування є процесом зв’язку працівників, підрозділів, організацій тощо.

Спілкування виникає:

1 Між організацією і зовнішнім середовищем. Наприклад, обмін інформацією зі споживачами йде через рекламу, з державою – через звіти, з політичною системою – шляхом створення лобі в парламенті. Під дією зовнішнього оточення проводяться наради, обговорення, телефонні переговори, готуються службові записки, відео стрічки, звіти та ін.

2 Між рівнями, підрозділами та працівниками організації.

Комунікації можуть здійснюватися:

- від вищих рівнів управління до нижчих, тобто зверху до низу (поточні завдання, зміни в технології виробництва, нові пріоритети тощо);

- від нижчих рівнів до вищих (інформація про недоліки, порушення, страйкову ситуацію та ін.);

- між різними підрозділами (відділами, цехами тощо);

- між окремими працівниками;

- між менеджером (керівником) і його робочою групою (апаратом);

- через неформальні комунікації здебільшого шляхом розповсюдження чуток.

Спілкування може бути формальним (офіційним) та неформальним.

Формальне – створюється керівництвом організації. Неформальне – установлюється на засадах особистих стосунків в організації.

Складові елементи спілкування:
  • відправник (джерело) – той, хто генерує ідеї, збирає інформацію і

передає її;

- повідомлення – інформаційна ідея, яка закодована з допомогою символів;

- канал – засіб передачі інформації;

- отримувач (споживач) – особа, для якої призначена інформація.

Етапи процесу спілкування: формування або вибір ідеї (зародження ідеї); кодування і вибір каналу (перетворення ідеї в повідомлення з допомогою слів, жестів, інтонації, вибір способу передачі з допомогою телефонного чи електронного зв’язку, відео стрічок тощо); передача ідеї; декодування (переклад символів відправника в думки отримувача); здійснення зворотного зв’язку (відправник і отримувач міняються комунікаційними ролями).

7


Отже, всі ці фактори й зумовлюють значно вищі вимоги до організації писемної мови, ніж до усної.

Українська мова проголошена в Україні державною як мова корінного населення на її території. Це записано в ст. 10 Конституції України.

Що дає нам знання української літературної мови й вільне володіння нею?

Найперше - це гарантію реалізувати всі права і свободи в межах України на всіх виборних, державних, виробничих посадах.

Друге - реалізувати свої творчі можливості в усіх сферах культурно-освітнього, науково-технічного, професійно-виробничого життя, досконало оволодіти обраною професією.

Третє - мати доступ до джерел української духовності, культури, можливість постійно збагачувати духовне життя, утверджувати своє "я" в колективі і суспільстві.

Четверте (можливо, це основне) - відчувати єдність з Українською державою, яка про нас піклується і яку ми своїм знанням мови зміцнюємо; єдність із землею, на якій живемо, з народом - творцем і носієм української мови. Видатний український учений і великий патріот Іван Огієнко писав: „Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. У мові наша стара і нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки живе мова - житиме й народ як національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорошиться між дужчим народом. От чому мова має таку велику вагу в національному русі..."

П'яте - мати почуття впевненості, комфорту від того, що ми вдома, серед своїх, що ми спадкоємці і носії історичної пам’яті однієї з найдавніших мов, однієї з повносилих, повноцінних культур, історія якої сягає тисячоліть.

Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття. Мова - це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.

Усі мови світу вчені класифікують за двома ознаками: походженням (генеалогією) і типом, будовою (типологією). Отже, є дві основні класифікації мов: генеалогічна й типологічна.

За генеалогічною класифікацією українська мова належить до індоєвропейської сім'ї. Є ще угоро-фінська, тюркська, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тибетська та інші сім'ї мов (всього понад 200). Окрему сім'ю становить японська мова.


8


До індоєвропейської сім'ї належить кілька груп мов: слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська та ін.

Слов'янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської, південнослов'янської. До східнослов'янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов'янської — польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов'янської - болгарська, сербо-хорватська, словенська, македонська, старослов'янська.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов'янських племен, що населяли територію сучасної України - полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів та ін.

Хоча існують теорії і про давніше походження української мови. Тут слід розмежовувати два питання: поява живої народної української мови і виникнення української літературної мови. Звичайно, відколи на наших землях з'явилися предки українців (протоукраїнці), то й мали вони ту мову, яку значно пізніше наш народ назве українською. Безмовного народу не буває. Історики й археологи свідчать, що українці (вони в різний час мали кілька назв: поляни, анти, арії, руси) є автохтонами, тобто споконвічно жили на своїй землі і, отже, завжди спілкувалися своєю мовою. Безперечно, цій живій народній мові кілька тисяч літ, і тоді вона не могла бути точно такою, як нині, але поступово складалися її фонетичні, лексичні й граматичні риси у напрямку і розвитку до сучасної української мови.

Історики мови свідчать, що ще з давньослов'янських часів виокремлювались як риси майбутньої української мови такі явища й ознаки: специфічний український звук и, гортанний г, ненаголошені е, и, перехід (ятя) в і (ліс, піч); закінчення -у в родовому відмінку (роду, пороху, гомону); закінчення -ові, -еві в давальному відмінку (синові, богові, духові); кличний відмінок (княже, земле, брате); закінчення -ої у прикметниках жіночого роду (доброї, великої); займенники мені, тобі, собі; форми дієслів ( живе, жаліє); слова основного лексичного фонду (гай, багно, оболонь, гребля, глечик, криниця, жито, збіжжя, зоря, кожух, пуща, яр, порох та ін.).

Літературні мови у всіх народів є значно молодшими від народних живих мов. Вони з'являються на певному етапі розвитку суспільства, державності, письма й літератури і є вже культурним варіантом народної мови. Іноді запозичуються чужі мови для культурних потреб, і тоді вони стають літературними.

Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилася ранньоукраїнська літературна мова. Історія її формування та становлення охопила кілька століть і залишила нащадкам багато писемних пам'яток світського та релігійного характеру: літописи, повчання, сказання, "Слово о полку Ігоревім", збірники, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали, послання, трактати, поезію та художню прозу.

25


Листи ( гр. epistole - лист, звідси епістолярний) - це писемно оформлені монологи, звернені до певної особи (чи осіб).

Тематикою і змістом листи можуть бути найрізноманітнішими залежно від сфери їх використання та інтересів адресатів. Усе листування поділяється на два типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне).

Крім листів, до епістолярного стилю відносять щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі.

Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями та між службовими особами, що підтримують офіційні стосунки. Таке листування входить у сферу офіційно-ділового стилю.

Неофіційне, приватне листування ведеться між особами, що перебувають у неофіційних стосунках. Воно має переважно побутовий характер - родинний, інтимний, дружній - і перебуває у сфері дії уснорозмовного стилю. Тому не всі стилісти визнають епістолярний стиль, вважаючи його писемним різновидом (підстилем) уснорозмовного.