Подолання бідності в системі світового господарства
| Вид материала | Документы |
- Прилуцька районна державна адміністрація черн І г І всько ї област, 84.86kb.
- Тенденції розвитку світового господарства, 119kb.
- Исококонкурентоспроможні "полюси зростання", які виступають потужною платформою економічного, 235.62kb.
- Озвитку такі, як глобалізація, регіоналізація, формування «нової економіки», зумовлюють, 111.64kb.
- О. В. Ковальчук, студ., Т. П. Мірзак,, 167.02kb.
- Роль І місце готельного господарства І туризму в народногосподарському комплексі України, 120.62kb.
- Робоча програма навчальної дисципліни географія світового господарства, 215.33kb.
- План Тема Теорії розвитку світового господарства та міжнародних економічних відносин., 962.29kb.
- До Програми заходи з виконання Державної цільової соціальної програми подолання, 342.32kb.
- Державна наукова програма "Розвиток людського потенціалу України" 1 Визначення основних, 172.29kb.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
- Еволюція теоретичних поглядів щодо скорочення бідності
Розшарування населення за матеріальним станом і, як наслідок, існування бідності у цивілізованому світі, тисячоліттями привертала увагу багатьох дослідників. Дослідження теоретичної бази дозволило виділити три історичних періоди дослідження бідності з домінуючими для кожного з них визначальними критеріями. Перший період з стародавніх часів – до середини ХVІІ ст., коли вперше було висвітлено переважно філософське трактування бідності у працях Аристотеля, Платона та деяких інших мислителів. Другий період – з XVIII ст. до початку XX ст., пов’язаний з визначенням причин бідності та можливостями її скорочення у дослідженнях Ч. Бута, Т. Мальтуса, К. Маркса, Ж. Прудона, С. Раунтрі, Е. Реклю, Д. Рікардо, А. Сміта, Г. Спенсера та іншими. Дослідження бідності у ХХ ст. виокремлюють третій період, що пов’язані з державним управлінням, продуктивністю праці, інноваційними процесами, міжнародною діяльністю, які представлені працями Е. Енгеля, Дж. Кейнса, О. Льюїса, А. Сена, Р. Солоу, П. Таунсенда, Ф.А. Хайєка та ін.
Масова бідність з’явилася у суспільстві відтоді, як виникла значна нерівність у розподілі багатств. Перші спроби з’ясувати сутність бідності зробили давньогрецькі мислителі Аристотель і Платон [21; 195], що формують перший період досліджень бідності. У працях Аристотеля та Платона (ІV ст. до н.е.) бідність розглядається як явище, пов’язане з відповідною формою державного устрою. Платон стверджував, що “у державі ... не повинно бути ні тяжкої бідності серед деяких громадян, ні, у свою чергу, багатства, тому що бідність і багатство породжують одне одного”. На його думку “багатство та бідність, це право, яке одних веде до розкішного життя, лінощів та до нововведень, інших, крім нововведень, – до низості та злодіянь, що формує дві ворожі між собою держави: одна бідняків, інша – багачів, потрібно законодавчо установити межу бідності та багатства”. Аристотель пов’язував існування бідності з розвитком відносин власності, що формують суспільний лад.
Подальший розвиток дослідження бідності у першому періоді, зокрема механізми її скорочення чимало авторів обґрунтовували розвитком зовнішньої торгівлі. Ця думка була започаткована представниками меркантилізму, які вважали, що джерелом багатства є розвиток зовнішньої торгівлі на основі розширення виробництва з іноземної сировини. „Ці виробництва дають роботу більшості бідного народу і збільшують річний вивіз товару за рубіж”. Залежність добробуту населення від виробництва і обміну товарами обґрунтував А. Монкрет’єн (1575–1621 рр.). Він вважав, що „добробут людей – головним чином полягає у багатстві, а багатство у праці через обмін”, тому торгівля є стимулом виробництва і джерелом добробуту [149]. За висловом Т. Мена (1571–1641 рр.) „там, де населення багаточисельне і ремесла процвітають, там торгівля повинна бути поширеною, а країна багатою, звичайним засобом для збільшення багатства є зовнішня торгівля” [149, 155-160]. Він обґрунтував, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни і скорочення бідності.
Протягом другого періоду дослідження бідності була сформована цілісна систему поглядів щодо визначення причин бідності та механізмів її подолання. На початку XVIII ст. сформувалося переважно два підходи у вивчені бідності: соціал-дарвінистський та егалітарний [73]. Прихильниками першого підходу вважалися такі економісти, як А.Сміт, Д.Рікардо, Т.Мальтус, Г.Спенсер, Ж.Прудон, Ф.Гіддінгс. В основу цієї концепції покладена теорія Ч.Дарвіна про виникнення видів і виживання найсильніших шляхом природного відбору. Основні постулати цієї теорії полягали у тому, що особиста відповідальність за матеріальний добробут домогосподарства покладено на індивідуума. Цей напрям поклав основу лібералізму. Ліберальні установки теорії – принцип обмеження допомоги бідним.
А. Сміт, Т. Мальтус, Д. Рікардо вважали, що бідність є неминучим наслідком трансформації індустріального розвитку, і нерівномірного розподілу доходів між різними класами [207; 142; 231]. А.Сміт (1723–1790 рр.) зауважував, що „відсутність засобів до існування, сама злиденність породжує незначне співчуття, скарги бідних визивають жалість, проте торкаються нас не глибоко. Ми з презирством споглядаємо на злиденного. А зміна долі, яка привела до крайньої злиденності, звичайно визиває глибоке до себе співчуття” [232, 147].
У іншому трактаті „Дослідження про природу і причини багатства народів” А. Сміт визначив головну роль держави у громадянському суспільстві „у тій мірі в якій суспільство захищає права власності, воно, дійсно, стає на захист багатих проти бідних, захищає тих, хто володіє власністю, проти тих, хто ніякої власності не має” [231]. Він виявив розрив між соціальними стандартами і матеріальними можливостями дотримуватися їх. На його думку, джерело багатства – річна праця кожної нації, що призначена для річного споживання: „Якщо виробництво розвивається, то існує попит на додаткові робочі руки...” і „...робітники мають високу заробітну платню і зменшується кількість бідняків”. За висловом Сміта, заробітна плата буде підвищуватися зі зростанням національного багатства і розвитком обміну між країнами. Д. Рікардо (1772–1823 рр.) обґрунтовує переваги активної участі у міжнародній торгівлі для підвищення життєвого рівня населення.
Т. Мальтус (І766—1834) відзначав, що особливо швидко зростає саме бідне населення, а державна політика сприяє цьому через систему допомоги. За теорією Мальтуса, „...в дійсності природа сама регулює тенденцію народонаселення і ...ріст населення, якщо він не буде обмежений добровільно, буде стримуватися бідністю та іншими причинами”. Він був переконаний, що за сприятливих умов „населення, збільшуючись за принципом геометричної прогресії, буде подвоюватися кожні 20-25 років, а виробництво їжі та інших необхідних предметів існування не зможе примножуватися такими темпами” і тому бідність закономірне явище таких процесів [142]. На його думку, зменшити бідність можливо забезпеченням стриманого розвитку та обмеженням народжуваності. Головна мета теорії, полягає у „пошуку шляхів щасливої долі нижчих класів суспільства”, і „майже у всіх країнах для найнижчого класу існує межа зубожіння, за якою припиняються шлюби та продовження роду”. У своїй теорії Т. Мальтус робить аналітичні висновки щодо розробки відповідної національної економічної політики подолання причин бідності, що обумовлені простим співвідношенням темпів приросту життєвих благ.
Дж. Міль дотримувався поглядів Мальтуса щодо законів народонаселення: „ніякі соціальні зміни не позбавлять суспільство від голоду і злиденності, якщо суспільство не стане на шлях добровільних обмежень в усіх сферах – від економіки до демографії” [151]. Міль, як послідовник класичної школи, дотримується визнаного принципу невтручання держави в економіку, але головним аргументом на користь розширення державного впливу є небажання приватних осіб братися за виконання тих чи інших справ. На його думку національна бідність існує як “безпорадність суспільства”, як відсутність ділової ініціативи та капіталів.
Більшість авторів того часу, підтримують загальну думку, що вирішення бідності є особистою проблемою людини і пов’язано з неспроможністю конкретної особи виживати в сучасних умовах. Г.Спенсер дотримувався того, що бідність – явище не соціальне, а особиста проблема тих, хто не зміг вписатися в існуючі соціальні рамки: „бідність є явищем позитивним, оскільки стимулює людський розвиток”, бідною людина стає унаслідок усвідомленого індивідуального вибору [243]. Тому втручання держави у природний розвиток суспільства є недоцільним. Ж. Прудон також вважав, що „бідність є соціальним благом і зазначав, що вона є невід’ємною рисою людства, оскільки його потреби весь час зростають” [206]. Бідність за висловом Ф. Гіддінгса, є „лихом, якому не можна запобігти, та одночасно й соціальним благом, рушійною силою соціального прогресу” [61].
Другий підхід щодо дослідження бідності, який мав місце на другому етапі дослідження, отримав назву егалітарний, або соціал-врівноважений, прихильниками якого були К. Маркс, Ф. Енгельс, Е. Реклю [34]. Вони трактували бідність однозначно як соціальне лихо і заохочували до її викорінення шляхом більш врівноваженого розподілу доходів між суспільством. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали бідність як прогресуючу тенденцію злиденності робочого класу, а рівень бідності як відношення до рівня життя багатих капіталістів [144]. На думку Е. Реклю бідні розподіляються на власне бідних, які забезпечені засобами для існування; та на злиденних, які не забезпечені фізіологічним мінімумом [208, 33]. Механізмом подолання бідності є рівний розподіл продуктів і товарів між всіма верствами населення „варто змінити відносини й запанує абсолютна рівність”. Ці ідеї сформували соціальну основу механізму подолання бідності.
Широкого розповсюдження у другий період також набули теорії, що пов’язують скорочення бідності з економічним зростанням. Одним з її авторів був І. Посошков (1652–1726 рр.). Він був упевнений, що „добробут народу витікає з багатства держави, а не навпаки: спочатку повинна наповнитися царська казна, а потім і весь народ розбагатіє”[201, 178].
Виникнення концепцій суб’єктивної корисності привело до появи теорій добробуту, де користь є мірою задоволення або щастя. І. Бентам (1748–1832 рр.) пропагував утилітаристський принцип корисності та вважав, що „кожна додаткова одиниця доходу для бідної людини надає цій людині більше додаткової корисності ніж для багатої людини”[41]. За цією теорією Бентама, уряд має прагнути досягнення рівномірного розподілу доходу. Перерозподіл доходу впливатиме на загальний дохід суспільства завдяки заохочувальним стимулам. Для перерозподілу доходу люди з високими прибутками повинні сплачувати великі податки, а люди з низьким доходом – отримувати соціальну допомогу від держави. Отже, ця теорія затверджувала індивідуальну корисність (блага) і суспільний добробут, як суму добробуту індивідуумів.
Подальша розробка теорій добробуту належить В. Парето (1848–1923 pp.). Він, спираючись на функціональний підхід, і базуючись на теорії загальної рівноваги вважав, що конкуренція забезпечує максимальний добробут. В.Парето сформулював принцип, згідно якого максимум добробуту досягається при оптимальному розміщенні ресурсів, мається на увазі, що при одних і тих же ресурсах можна збільшити добробут одних верств населення, не погіршуючи добробут інших [229, 375]. При цьому Парето заперечує зумовленість нерівності доходів проблемою їх розподілу між класами. Так, у праці „Соціалістичні системи” він притримується думки, що „проблеми росту добробуту бідних класів швидше проблема виробництва та збереження багатства, ніж розподілу” [326]. Головним недоліком Парето-оптимуму є складність практичного застосування, оскільки у реальній дійсності відсутня вільна конкуренція і рівновага. Його рекомендації обґрунтовані тим, що оптимум пов’язаний з конкурентною рівновагою: якщо економіка наближена до стану конкурентної переваги, то державне регулювання є зайвим, якщо ні, то бажано усунути перепони або здійснити заходи розподільчого характеру.
Розвиток теорій економічного добробуту було продовжено А. Пігу (1877–1959 рр.). Ним обґрунтовано механізм перерозподілу засобів виробництва і національного багатства (“переходу багатства від багатих до бідних”), формування загального добробуту і зменшення майнової нерівності через систему оптимального оподаткування [192]. Економічний добробут суспільства вчений обґрунтовував розміром національного ”дивіденду” і способом розподілу його між членами суспільства, за яким в результаті перерозподілу доходу сума задоволення бідних верств населення зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих. Він розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп та загальний добробут нації. А. Пігу вважав, що загальний добробут вище і важніше ніж економічний добробут. Загальний добробут, за Пігу, визначає не тільки рівень доходів, а також характер та умови праці, забезпеченість житлом, загальний порядок, взаємовідносини між людьми [192, 101]. Він розраховує розмір „національного мінімуму реального доходу”, який повинна забезпечувати держава: тобто „певні кількісні та якісні характеристики житлових умов, медичного обслуговування, освіти, харчування, відпочинку, охорони праці та ін”.
Вирішення проблеми бідності та пошуку багатств простежуються у працях Дж.Б. Кларка (1847–1937 рр.) „Філософія багатства”, „Розподіл багатства”. Підхід Кларка заснований на розподілі суспільного доходу, що регулюється „натуральним законом” та розподіляється представникам кожної із соціальних верств у відповідності за „принципом справедливості” [108].
В останні роки ХІХ ст. одержали розвиток концепції інституціоналізму, у яких обґрунтовано, що бідність є інституціональною проблемою, де економічні відносини відіграють вирішальну роль в подоланні цього явища. На думку інституціоналістів, пріоритетна роль у підвищенні добробуту належить прогресу та технологіям, які стимулюють зміни соціальної структури. Дж. Гобсон у працях „Проблеми бідності і безробіття” та “Економіка розподілу” пояснює причину бідності у незабезпеченості повної зайнятості населення, зниженні конкуренції і проводить концепцію „недоспоживання, причиною якої є надлишок накопичення капіталу” [26; 55]. Надлишкове накопичення призводить до створення високих технологій, до зниження споживання, і як наслідок, до економічної депресії [27]. Гобсон, як прихильник соціальних реформ, ввів термін ”органічний добробут” [56, 130], який означає максимальне задоволення потреб і здійснення бажань, тим самим визнав, що добробут не обмежується економічною основою. Інший представник інституціоналізму Т. Веблен (1957–1929 рр.) у праці „Теорії бездіяльного класу” [45, 183] радить впровадити систему раціонального споживання, де фінансовий контроль не повинен бути відокремлений від технічних аспектів, і чого можливо досягти через діяльну інституціональну структуру.
Третій період дослідження бідності характеризується поглибленими знаннями щодо розробки і пошуку шляхів її подолання. Подальша розробка проблеми бідності у ХХ ст. пов’язана з формуванням різних підходів і концепцій, які суттєво різняться: від системи консерватизму до лібералізму; від етнічних поглядів до соціальної справедливості. Отримують подальший розвиток теорії добробуту і справедливого розподілу, прихильниками яких є Дж. Кейнс, У. Беверідж, Дж. Роулз, А. Сен, П. Самуэльсон, Дж. Гелбрейт.
Дж. Кейнс (1883–1946 рр.). економіст й ідеолог Нового курсу Рузвельта, стверджував: коли тисне бідність, трудящі класи впадають у безсилля й апатію [105]. Його програма, сформульована під впливом світової економічної кризи, включала в себе активне втручання держави в соціально-економічну сферу, а саме, всебічне підвищення витрат держави, розширення суспільних робіт, інфляційну та циклічну податкову політику, циклічне балансування бюджету, досягнення балансу „попиту” та „повної зайнятості” тощо. Кейнс у своїх дослідженнях критикував нерівність доходів, акцентував увагу на тому, що нерівність сприяє виникненню тимчасової невикористаної грошової маси, і тим самим стимулює недостатність сукупного попиту, що посилює збіднення населення. В основі його теорії зайнятості лежить радикальне покращення рівня життя працюючих.
Ідеї Дж. Кейнса отримали продовження у концепціях „держави загального добробуту” та „революції в доходах”, розповсюджених у 50-60 роках ХХ ст. У. Беверідж (1879–1963 рр.), послідовник Кейнса, виступив з тезою „Зрушення у розподілі доходів зменшує бідність”, теорія якого побудована на переліченні державних заходів у галузі соціального забезпечення, зайнятості та направлена на „зменшення нерівності” і підвищення „всезагального добробуту”, де бідність можна подолати шляхом „вирівнювання доходів”[229]. У концепції „держава всезагального добробуту” політика держави направлена на „перерозподіл багатства в інтересах всього суспільства”.
Відомим представником теорії справедливості є Дж. Роулз (1921 р.н.), який розглядає перерозподіл доходу, як форму соціального страхування від прірви бідності [229]. На його думку суспільство має обирає політику, яка передбачає високий рівень оподаткування багатих для підтримки бідних прошарків населення.
Індійський економіст А. Сен визначав, що „якщо люди бідні, хворі та не можуть одержати належну освіту, або не мають потенціалу впливу на те, що з ними відбувається, то їх можливості розпоряджатися власними правами будуть обмежені”. Тому він вважав, що держава повинна формувати рівність і соціальну справедливість для всіх [332 – 333]. Ним вперше було обґрунтовано підхід консолідованих заходів щодо подолання бідності, який базується на певних аксіомах, що повинні задовольнятися визначеними заходами.
Так у своїх дослідженнях Дж. Гелбрейт спочатку вважав, що бідність характерна для суспільства як „пережиток”, „залишкове явище”, потім він визнає, що ці вади притаманні лише тій частині економіки, що перебуває поза „індустріальною системою”, тобто у сфері дрібного виробництва. Він використовував категорію споживання у якості оцінки ефективності економічної системи, і вважав, що такою може бути „та країна, яка максимально забезпечує людей тим, чого вони найбільш потребують” [67, 27]. Що ж до індустріальної системи, то вона керується суспільними інтересами, а відтак не призводить до злиднів, бідності і класових антагонізмів.
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
- Міжнародні та національні підходи до вимірювання бідності
На основі аналізу економічних теорій та концепцій бідності визначено, що не існує єдиного науково обґрунтованого й універсального критерію, який міг би чітко окреслити і оцінити бідність. Бідність, як явище, включає в себе різні поняття, такі як недостатність ресурсів, фізіологічні та соціальні потреби, обмеження, самоповагу, людські цінності тощо. Крім того вона залежить від традицій, норм поведінки, цінностей різних народів і держав. Неоднозначність у трактуваннях бідності та необхідність співставлення результатів у світовому вимірі, що пов’язано з виконанням Цілей розвитку тисячоліття, вимагають перегляду методик оцінки бідності та передбачають введення єдиних методик для проведення порівнянь між країнами. Важливість об’єктивної оцінки бідності визначається необхідністю підвищення ефективності конкретних програм розвитку, економічних трансформацій та соціальної політики. Від того, як визначається бідність, залежать напрями і структура соціально-економічної політики та межі соціальних груп або верств, на які вона поширюється.
В цілому, теоретико-методологічні підходи щодо вивчення, виміру бідності й оцінки її масштабів, витікають з трьох основних концепцій: по-перше, концепція абсолютної бідності; по-друге, концепція відносної бідності; по-третє, концепція суб’єктивної бідності. Недосконалість визначених концепцій спричиняє дискусії щодо доцільності користування тією чи іншою моделлю скорочення бідності при формуванні соціальної політики. В межах окремої країни для виміру бідності використовують об’єктивний підхід: бідність визначають за національною методикою, що базується на встановленому прожитковому мінімумі. Ці підходи базуються на доході або споживанні, причому останнє використовується ширше, оскільки тісно пов’язано з наявність ресурсів для забезпечення основних потреб; легше вимірюється у випадку існування неформального сектору економіки; і оцінюють реальні витрати домогосподарств.
Існують інші підходи щодо виміру бідності: концепція можливостей, запропонована А. Сеном, за якою реальна бідність визначається на основі можливостей індивідуума; концепція соціальної ексклюзії (виключення), розроблена у розвинутих країнах у 90-х роках ХХ ст. Детально розглянемо кожний з цих підходів.
Визначення межі абсолютної бідності, було запропоновано у 1901 р. Б. Роунтрі, як вартості основних потреб, що включала витрати на продукти харчування, одяг, житло, паливо та інші витрати на домогосподарство [49, 55]. Він ввів концепцію кошика базових продуктів і запропонував розрізняти “первинну” та “вторинну” бідність. “Первинна” бідність це нездатність придбати базовий кошик продуктів, внаслідок низького заробітку і неможливості знайти роботу через хворобу, травму чи незадовільну економічну ситуацію. “Вторинна” бідність визначається як витрати домогосподарств, які не є першочерговими, але в них є потреба, оскільки це відповідає прийнятим у суспільстві нормам.
Сучасне трактування абсолютної бідності базується на формальній відповідності (невідповідності) доходів домогосподарства мінімальному „споживчому кошику” (установленому прожитковому мінімуму – ПМ, де ПМ – це доход, який гарантує держава для збереження здоров’я і підтримки життєдіяльності людини або домогосподарства відповідно до визначеного рівні розвитку економіки) [186]. Проте, затрати і структура споживчого кошика значно відрізняється у господарствах різних соціальних груп, регіонів і країн. Тоді рівень бідності населення розраховується як відсоток населення у суспільстві, чиї доходи знаходяться нижче межі бідності (ПМ). Перевага цього виду показника у тому, що він розраховується в одиницях, які є загальноприйнятими і оцінюють добробут на практиці.
Країни, що розвиваються, часто визначають межу бідності, виходячи з мінімальних базисних потреб у харчуванні, або як частку прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. На її основі визначаються сім’ї, які належать до категорії бідних [186; 228; 339]. Відповідно до прожиткового мінімуму, з досвіду розвинутих країн, населення розподіляється на три групи: з особистим доходом, який є нижчим від ПМ – бідні; від одного до двох ПМ – малозабезпечені; від двох до п’яти ПМ– відносно забезпечені.
В межах абсолютної бідності дослідники розрізняють місцеву (первинну) і вторинну (екстремальну або загальну). Первинна бідність охоплює ту частину населення, яка не має доступу до основних ресурсів існування, а вторинна – визначає межу обмеження благ, що знаходяться вище рівня первинних потреб. Так, А. Сен вказує, що бідність може бути абсолютною величиною по можливостях (забезпечення продуктами харчування) і відносною по товарах [332]. Серед інших підходів визначення абсолютної бідності використовують методи: криву Е. Енгеля та метод М. Оршанські. На думку всіх дослідників абсолютна бідність призводить до негативних наслідків і неповинна мати місце у суспільстві. Недоліком є довільний характер вибору першочергових потреб.
Відносна бідності визначається шляхом порівняння найнижчого рівня життя населення з найбільш високим, або встановлення межі бідності на рівні 40–60 % середнього доходу у державі (медіанний підхід), що було запропоновано П. Таунсендом у 1970 р. [338]. Так, бідними вважаються ті, у кого доходи є нижчими від 40 – 60 % середнього доходу в країні. Міжнародний відносний критерій – 50 % медіанних витрат на умовно дорослого. Недоліком цього підходу є те, що він не враховує зміни стандартів життя у суспільстві. Серед інших підходів щодо виміру відносної бідності — шкала добробуту Кентріла, метод Деліка (метод Центру соціальної політики) і метод Євростату.
Відносна бідність має місце у будь-якому суспільстві, оскільки завжди є домогосподарства, доходи яких є нижчими за половину середнього доходу у країні. У країнах ЕС використовують, переважно, показники відносної бідності, межа відносної бідності у більшості країнах Європи визначається на рівні 50 % медіанного доходу, у країнах Скандинавії – 60 %, у США – 40 % [196]. Масштаби абсолютної бідності не співпадають з відносною. Абсолютна бідність може бути ліквідована, а відносна зберігається і навіть зростає коли стандарти життя всіх верств суспільства підвищуються. Відмінності в показниках бідності за абсолютним і відносним критерієм у постсоціалістичних країнах відображено у Додатку В.2.
Суб’єктивна бідність визначається за самооцінкою людини. З метою вивчення суб’єктивної думки населення щодо достатності їхнього доходу відділом статистики та іншими службами проводяться вибіркові соціально-демографічні обстеження „Базової захищеності населення” [73; 186; 271]. Серед критеріїв оцінювання виділяють потреби у продуктах харчування, оплаті житла, медичному обслуговуванні, придбанні одягу. Суб’єктивна бідність формується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного. Найбільш незабезпеченими, за суб’єктивною оцінкою, вважають себе пенсіонери та безробітні. Так, оцінка власного соціально-економічного статусу проводиться за такими критеріями самооцінки матеріальної забезпеченості: бідний, небагатий, цілком забезпечений, заможний, середній, дуже багатий. Складність підходу у полягає у проведенні досліджень між країнами.
Концепція фактичних можливостей, яка запропонована А. Сеном, формує новий підхід щодо бідності [223, 107]. Основою цього підходу є те, що на відміну від доходів домогосподарств, можливості – це кінцева мета, і вона визначається не розміром ресурсів, а результатом їх використання людиною, тобто якістю життя людей. Бідність проявляється у відсутності доступу до можливостей, коли люди не в змозі досягти визначеного рівня задоволення найважливіших людських потреб [79; 269]. До базових можливостей можна віднести: доступ до ресурсів; якісне медичне обслуговування; доступність якісної освіти; побутові умови для існування; можливість підтримувати екологічно здоровий стан життя та працевлаштування, згідно набутої освіти і кваліфікації.
Як правило, в основі показника межі бідності за можливостями покладені міжнародні стандарти для кожного критерію. Так, у міжнародних дослідженнях використовують стандартні показники частки відставання кваліфікації медичного персоналу і недосвідченості дорослого населення. Недоліком такого показника є неможливість чітко визначити перелік можливостей для оцінки рівня бідності через багатоаспектність підходу.
Концепція соціальної ексклюзії (виключення) використовується у розвинутих країнах для визначення маржиналізації і депривації суспільства з метою надання соціальної допомоги малозабезпеченим у межах економіки [277]. Одним з методів виміру бідності, що набув поширення в останні десятиріччя в розвинених державах Європи, є побудова індексу консенсусної депривації [196; 206]. Сучасний економічний підхід ексклюзії базується на оцінці трудових доходів домогосподарств на основі опитування респондентів за списком із складників, що пов’язані зі споживанням та способом життя, серед яких потрібно визначити, які з цих складників вони вважають необхідними для кожної людини, без яких неможливе цивілізоване існування в даній країні у даний період розвитку. За цим методом критерій бідності визначається як недобровільна відсутність 3-х і більше предметів першої необхідності у домогосподарстві респондента внаслідок недостатнього доходу. Ця концепція підтримує статус людини у суспільстві на основі повної зайнятості і одержанні високого доходу.
Аналіз робіт вітчизняних і зарубіжних вчених свідчить, що бідність розрізняють за міжнародними стандартами цивілізації в цілому і за національними стандартами країни. Цілком зрозуміло, що бідні за стандартами економічно розвинутих країн є заможними щодо бідних з країн, що розвиваються.
Порівнюючи світові дані про стан бідності, дослідники стикаються з двома проблемами: концептуальною, що розглянута вище, та практичною. Це пов’язано з багатоаспектністю категорії бідності, яка базується на урахуванні доходів домогосподарств та витрат на споживання, тривалості життя, якості житлових умов, забезпеченості населення соціально-культурними послугами тощо. Так, лауреат Нобелівської премії з економіки Т. Шульц [331] переконаний, що більшість населення світу бідна або дуже бідна, і наводить три впливових критерії бідності: коли половина чи більша частина індивідуального доходу витрачається на продукти харчування; коли середня тривалість життя не перевищує 40 років; коли рівень умінь, навиків і знань є низьким.
Концептуальні підходи враховано у методиках національних та міжнародних організацій. Для порівняння масштабів бідності на міжнародному рівні використовують методики Світового банку, ООН, Люксембурзьких досліджень, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Євросоюзу, які дають можливість провести порівняльну оцінку бідності, визначити рівень нерівності доходів у країнах і регіонах.
За методикою Світового банку (СБ) до переліку основних показників бідності включають: долю населення з добовим доходом менше 1 і 2 дол. США; коефіцієнти (дефіциту) бідності у 1 і 2 дол. США; показники нерівності (коефіцієнт Джині і нерівності за доходами – індекси генералізованої ентропії); співвідношення між 90-м і 10-м децилями доходу або споживання; національну межу бідності та бідність сільського і міського населення [75 – 78]. Ці показники використовуються для реальної оцінки масштабів бідності в різних країнах.
Межа бідності, встановлена на рівні добового доходу або споживання менше 1 дол. США та 2 дол. США (за паритетом купівельної спроможності 1985 р. та 1,08 дол. США і відповідно 2,15 дол. США за ПКС 1993 р.) [190; 325], визначається Світовим банком відповідно як межа абсолютної бідності (дослівно екстремальна бідність) та межа помірної бідності для країн з найнижчим доходом, які в основному знаходяться у поясі помірного або тропічного клімату. Як відмічається у Звіті СБ доход важко виміряти, а споживання наближається до поняття рівня життя, тому для оцінки рівня бідності використовуються дані про споживання, а у випадку, коли дані про споживання відсутні, використовують інформацію про доходи [77, 266]. Нами у подальшому у якості показника міжнародної межі бідності буде використовуватися термін рівень добового споживання у 1 та 2 дол. США.
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
IV. Середній дефіцит доходу бідного населення - це сума коштів, яких в середньому не вистачає одному бідному до визначеної межі бідності. Цей показник показує наскільки одна людина є бідною по відношенню до прийнятої межі бідності.
V. Глибина бідності – це відхилення величини доходів (витрат) бідного населення від визначеної межі бідності. Коефіцієнт глибини бідності (Р1) визначається як відношення величини середнього дефіциту доходу до межі бідності за формулою (1.12):
(1.12)де Z – установлена величина межі бідності;
W – середні доходи (витрати) бідного населення в розрахунку на одного умовного дорослого.
Показник глибини бідності відображає скільки недостає бідними верствами населення до визначеної межі, тобто вимірює наскільки ці верстви бідні [206].
Названі методики виміру бідності оцінюють різні прояви бідності (матеріальні, гуманітарні, соціальні), але при цьому вони одновимірні. Цілком слушним є твердження О. Кангаса та В.-М. Рітакалліо [100] про те, що зосередження на якомусь одному вимірі бідності, приводить до втрати цінної інформації.
Отже, існує широкий спектр критеріїв, які використовують для оцінки рівня бідності (рис. 1.9).
Рис. 1.9. Критерії оцінки рівня бідності [Складено автором]
Таким чином, у науковій літературі і статистичних оцінках бідності міжнародними організаціями не існує єдиного комплексного показника, який враховував би бідність за різними критеріями і носив би узагальнений характер, що давало б можливість проводити порівняння в різних країнах, користуючись єдиною методикою. В основі комплексної оцінки бідності мають бути показники звітності міжнародних організацій, загально доступна інформація, а не одновимірні оцінки, суб’єктивні розрахунки або припущення.
Вивчення різних методик, показників виміру бідності та їх узагальнення дозволяє запропонувати у якості комплексного показника визначення бідності – рейтингову оцінки бідності за міжнародними і національними стандартами. На нашу думку, при вимірі бідності потрібно врахувати такі основні критерії: усеохопленість (багатовимірна оцінка бідності); цілісність (вимір національної бідності в різних країнах) та комплексність (врахування критеріїв бідності).
Метою комплексної рейтингової оцінки бідності є визначення рівня бідності за системою показників, які відображають реальний стан, і встановлення тенденцій та змін рівня бідності в системі світового господарства. Реалізація поставленої мети передбачає розробку відповідної методики оцінювання, за якою можна здійснювати рейтинг.
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
Соціально-демократична модель, яка застосовується у Швеції, характеризується забезпеченням соціальних прав та пільг всім громадянам. У країні зберігається універсальна система соціальних програм, високий ступінь колективної безпеки, дієвий рух профспілок, високий рівень витрат на базові державні програми, які фінансуються за рахунок загальних податків, обмеження адресних програм, (табл. 2.11).
Таблиця 2.11
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
Вартісна величина прожиткового мінімуму (межа бідності базується на даних про ПМ) за період з 2000 по 2007 рр. в Україні зросла майже у 2 раза (табл. 2.18), проте рівень національної бідності зріс на 2%. За оцінками Світового банку, які ґрунтуються на даних обстеження умов домогосподарств України, рівень бідності встановлений з використанням критерію прожиткового мінімуму (у якості межі бідності на одну особу на рік у цінах 2003 р. становив 4393 грн. [33]) протягом 2003–2006 рр. скоротився з 83,7 до 67,7%.
Таблиця 2.18
Розмір прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць за 2000–2008 рр. на кінець періоду, грн.
| Верстви населення | 2000 | 2001 | 2002,2003 | 2004 | 2005 | 2006 | 2007 | 1.10.2008 |
| Діти віком до 6 років | 240,71 | 276,48 | 307 | 324,49 | 376 | 410 | 450 | 557 |
| Діти віком від 6 до 18 років | 297,29 | 245,66 | 384 | 404,79 | 468 | 527 | 579 | 710 |
| Працездатні особи | 287,63 | 331,05 | 365 | 386,73 | 453 | 496 | 548 | 669 |
| Особи, які втратили працездатність | 216,56 | 248,77 | 268 | 284,69 | 332 | 359 | 395 | 498 |
| Загальний показник | 270,10 | 311,30 | 342 | 362,23 | 423 | 465 | 510 | 626 |
[72; 92]
Упродовж 2000–2008 рр. спостерігається ситуація невідповідності розміру мінімальної заробітної плати величині прожиткового мінімуму, проте, за останні роки розрив між цими показниками скорочується (рис. 2.11).
Рис. 2.11. Співвідношення заробітної плати і прожиткового мінімуму в Україні, 2000–2008 рр. [складено на підставі джерел: 30; 72; 92]
Відповідно до законодавства України розміри соціальних стандартів, до яких належить мінімальна заробітна плата, не можуть бути нижчими за встановлений прожитковий мінімуму. Уряд продовжує тримати заробітну плату на рівні нижче, ніж прожитковий мінімум, тобто мінімальна заробітна плата не використовується як соціальний стандарт оплати праці. Впродовж останніх 8 років розмір мінімальної заробітної плати збільшився з 118 грн. у 2000 р. до 605 грн. у 2008 р. (на кінець року), що складає 96% забезпечення прожиткового мінімуму, тобто зріс у 5 раз, проте не досяг рівня ПМ.
До 2003 р. мінімальна заробітна плата встановлювалася шляхом тристоронніх переговорів під час підписання Генеральної угоди між Федерацією профспілок, Конфедерацією роботодавців та Кабінетом Міністрів України. Урядом у 2003 р. було запропоновано визначення рівня мінімальної заробітної плати, самостійно, що пізніше було затверджено Верховною Радою в Законі. Починаючи з 2004 р., мінімальна заробітна плата встановлюється Законом про Державний бюджет [92]. Судячи з даних, темпи зростання мінімальної заробітної плати в Україні повинні бути вищими ніж зростання соціальних виплат, як це відбувається у розвинутих країнах світу.
Останніми роками соціально-економічна ситуація в Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в умовах інфляції, зміни форм власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання безробіття. Істотно змінилися величина та структура доходів і витрат населення. У структурі грошових доходів питома вага заробітної плати зменшилась. В Україні упродовж останнього десятиріччя відбувається процес знецінення робочої сили – типова ознака бідного суспільства, це проявляється у зменшенні частки оплати праці у ВВП з 60% у 1990 р. до 43% у 2007 р. [72] (Додаток Л.), у країнах Європи така частка становить у середньому 65% [47; 256].
У документах Світового банку щодо стратегії подолання бідності включені методики поступової ліквідації крайньої форми нерівності у доходах за місцем проживання. Дані вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України свідчать про те, що достовірнішими є розрахунки саме за показниками витрат (споживання), а не доходу, оскільки частка прихованих доходів прямо залежить від частки тіньової економіки. Процес реформування економіки привів до стратифікації суспільства, що знайшло відображення у зростанні нерівності. Гострота бідності є показником середньої глибини бідності, що враховує не тільки відстань, яка відділяє бідних від межі бідності (глибина бідності), а й нерівність між бідними (надаючи перевагу тим бідним, які перебувають нижче межі бідності). Розрахунки децилів доходу дають уявлення про неприховані (зареєстровані) доходи. Коефіцієнт Джині, розрахований за рівнем сукупних грошових витрат на душу населення, характеризує ступінь нерівномірності в розподілі за майновими групами. Структура розподілу грошових витрат між децильними групами населення України свыдчить, що 25% витрат здійснювали 10% найбагатшого населення; така сама частка припадала на 55% біднішого населення. Криву Лоренца, побудовану за рівнем грошових витрат, наведено на рис. 2.12.
Рис. 2.12. Крива Лоренца, розподіл за децилями в Україні та світі, 2006 р. [72; 205]
Протягом 2003–2006рр. коефіцієнт Джині в Україні залишався практично незмінним (0,29–0,28), що характеризує високий ступінь майнової нерівності. За даними Світового банку децильний коефіцієнт диференціації доходів за 2003–2006 р. всередньому у світі дорівнював 68,7; у розвинутих країнах – 11,6; США – 15,7; Німеччині – 6,9; Франції – 9,0; Росії – 14,8 (Додаток М). Загальні показники ступеня нерівномірності розподілу матеріальних ресурсів свідчать, що на сучасному етапі процеси майнового розшаркування дещо уповільнилися.
Оскільки показники витрат в умовах перехідної економіки більш точно характеризують реальний стан матеріальної забезпеченості, ніж доходів, нерівність розподілу сукупних витрат за децільними групами населення можна трактувати як фактичну диференціацію за рівнем добробуту. Саме у перших децилях зосереджені найбідніші верстви населення, склад яких відображає особливості бідності в Україні (Додаток М.2).
На підставі даних можна зробити висновок, що майже 50% всього населення має низькі доходи або бідне, 10% має ризик збідніти, 30% можна віднести до середньозабезпечених за доходами і 10% – заможне населення. У таких умовах ефективним механізмом скорочення бідності є підвищення життєвого рівня доходів для малозабезпечених. За таких умов зростає ризик бідності (визначається як співвідношення між рівнем бідності у досліджуваній групі і загальним рівнем бідності у країні) в Україні серед соціально незахищених верств населення у демографічній структурі суспільства. Аналіз свідчить, що рівень доходів населення в Україні, за міжнародними критеріями, досить низький і заходиться біля критичної межі. Для більш ретельного аналізу бідності в Україні доцільно дослідити ризик бідності за структурними верствами населення: серед сімей з дітьми, працюючих, безробітних, молоді, непрацездатних, сільського населення.
Незважаючи на позитивні тенденції розвитку економіки України протягом 2000–2007 рр., як і раніше у групі ризику перебувають домогосподарства з дітьми. Рівень бідності зростає з розмірами домогосподарств: для домогосподарств з одним або двома членами властиво досить низький рівень бідності, а для великих домогосподарств – вищий. Більш ніж половина бідних домогосподарств складається з чотирьох або п’ятьох осіб; понад 20% бідних мають шість і більше членів сім’ї, і саме вони належать до найбідніших груп [72; 128–130; 137; 138; 205]. Наявність в сім’ї дітей розглядається як фактор, що має безпосереднє відношення до бідності, тому, що діти є утриманцями і не мають свого доходу. Чим більша кількість дітей та менший вік їх, тим виший ризик сім’ї потрапити до категорії бідних (табл. 2.19).
Вырезано.
Для приобретения полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.
РОЗДІЛ 3
УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ПОДОЛАННЯ БІДНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ