Geum.ru

Озвитку такі, як глобалізація, регіоналізація, формування «нової економіки», зумовлюють підвищення ролі регіонів окремих держав в системі світового господарства

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Брикова І.В

(аспірантка Київського національного економічного університету)


ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНУ


Сучасні процеси економічного розвитку такі, як глобалізація, регіоналізація, формування «нової економіки», зумовлюють підвищення ролі регіонів окремих держав в системі світового господарства. Одним з проявів глобалізації в кінці ХХ - на початку ХХІ століття є надання національним регіонам статусу самостійних, незалежних суб’єктів міжнародних конкурентних відносин. Все частіше вони аналізуються як квазіпідприємства, які активно розпоряджаються власними ресурсами для підвищення рівня конкурентоспроможності в економічній, соціальній, науково-технічній сферах з метою залучення інвестиційних коштів та висококваліфікованого працездатного населення. Саме в даному контексті особливої актуальності набуває проблематика регіональної конкурентоспроможності, яка полягає у здатності регіону створювати, розвивати та захищати власні конкурентні переваги.

На думку російської дослідниці Н.Я.Калюжнової, «забезпечення міжнародної конкурентоспроможності регіону – це перша з проблем, яку можна назвати глокальною проблемою сучасності, тобто властивою регіонам (локалітетам) різних рівнів в різних країнах світу» [1, 83]. Окремі аспекти локального розвитку знайшли своє відображення ще в класичній економічній теорії (теорія абсолютних переваг А.Сміта та порівняльних переваг Д.Рікардо), агломераційній економіці (теорії індустріальних дистриктів А.Маршалла, полюсів зростання Ф.Перру, промислових штандортів А.Вебера тощо), теорії внутрішнього економічного зростання (кластерна теорія М.Портера), теорії інноваційного розвитку Й.Шумпетера. Значна увага дослідженню динаміки регіонального розвитку приділяється в працях відомих сучасних вітчизняних та західних економістів Антонюк Л.Л., Білоруса О.Г., Лук’яненка Д.Г., Поручника А.М., Соколенка С.І., Чужикова В.І., Р.Мартіна, І.Бегга, Р.Камані та інших. Разом з тим, необхідно зазначити, що перетворення окремих регіонів на самостійних суб’єктів багаторівневої просторово-економічної світогосподарської системи вимагає розробки нових теоретичних підходів щодо дослідження регіонального розвитку в умовах глобальної конкуренції.

Отже, метою даної статті є систематизація та узагальнення існуючих підходів щодо визначення міжнародної конкурентоспроможності регіону та детермінація індикаторів регіонального конкурентного статусу в умовах глобалізації.

Однією з центральних проблем сучасної теорії міжнародної конкуренції є вирішення дилеми: виступають регіони виключно у якості конкурентного середовища діяльності окремих компаній або являються самостійними учасниками глобальних конкурентних відносин. Прихильники першого підходу ідентифікують поняття «регіон» та «територія» і зазначають, що територія характеризується певними постійними фізичними характеристиками, які неможливо змінювати адекватно динаміці ринкової кон’юнктури, що лежить в основі конкурентного процесу. Тобто в даному випадку регіон-територія з усіма властивими йому характеристиками виступає виключно як місце розміщення та функціонування окремих фірм. Так, відомий економіст П.Кругман стверджує, що «конкурентоспроможність – це атрибут компаній» [2], тому дана категорія не може бути застосована в регіональному контексті. Як наслідок, він зосереджує свою увагу на дослідженні продуктивності виробництва, як ключового індикатора конкурентоспроможності компанії. Відомий американський економіст професор М.Портер в своїй книзі «Конкуренція» [3] стверджує, що конкурують не регіони або країни, а окремі компанії, в той час як регіони та країни виступають лише зовнішнім середовищем, яке позитивно (або негативно) впливає на конкурентний статус компаній. Акцентуючи увагу на факторах локалізації (розміщення), М.Портер розвиває теорію кластерів – сконцентрованих за географічною ознакою груп взаємопов’язаних компаній та споріднених підприємств, які конкурують між собою, але водночас провадять спільну діяльність. Головна перевага кластера – інтенсифікація інноваційної діяльності, що у найбільшій мірі проявляється в створенні високотехнологічних виробництв. Таким чином, М.Портер робить висновок, що джерелом основних конкурентних переваг в глобальній економіці часто виступає місцезнаходження (локалізація) кластера.

Прихильник другого підходу, президент Європейської асоціації регіональної науки Р.Камані, в своєму докладі «Концепція територіальної конкурентоспроможності: виправдана або оманлива?» [4] стверджує, що в глобальній економіці регіони не лише виступають економічним ареалом діяльності місцевих компаній, а й відіграють ключову роль в процесі акумуляції та дифузії знань, сприяють інтеркорпоративній взаємодії та виникненню новітніх форм бізнесу, тобто виступають активними самостійними суб’єктами конкурентних відносин. Крім того, Р.Камані наголошує на неможливості простої адаптації економічних законів розвитку національних економік до субнаціонального рівня, що робить надзвичайно актуальною розробку концепції міжнародної конкурентоспроможності регіону.

На нашу думку, можна виділити п’ять основних чинників, які обґрунтовують необхідність розробки концепції міжнародної конкурентоспроможності регіону.
  1. Проявом дії закону нерівномірності економічного розвитку в умовах інтенсифікації глобалізації виступає виникнення та розвиток явища «нової конкуренції» [5]. Сьогодні роль окремих регіонів та локалітетів у процесах міжнародної конкуренції зростає в такій мірі, що їх конкурентний статус може прирівнюватись або навіть перевищувати конкурентні позиції традиційних учасників міжнародної конкуренції (країн, ТНК). Перетворення окремих регіонів на потужні полюси економічного зростання особливо яскраво проявляється у створенні високотехнологічних кластерів («Силіконова долина», «Бостонський маршрут 122» в США; Північне Онтаріо в Канаді; третя Італія; «блакитний банан» в Європі тощо) .
  2. Зміни в системі міжнародного поділу праці. По-перше, відбувається поглиблення функціональної спеціалізації. Функції стратегічного планування, інформаційного забезпечення процесу прийняття рішень, маркетингу, фінансового планування та управління, логістики виділяються в окремі сфери бізнес-діяльності. Крім того, розповсюджується глобальна концепція аутсорсинга [6], тобто передача окремих функцій компанії іншим фірмам-виконавцям («на сторону»). По-друге, спостерігається стійка тенденція до укрупнення суб’єктів спеціалізації, розвиток територіально-функціональної спеціалізації. Так, окремі регіони спеціалізуються не лише на виробництві певних видів продукції та послуг – текстильні, автомобільні, нафтові, туристичні регіони тощо, але й на конкретних функціях – матеріального або нематеріального виробництва. По-третє, має місце посилення вертикального поділу праці на інтелектуальні та інші види діяльності саме між окремими регіонами. В регіонах з інтелектуальною спеціалізацією концентруються центри прийняття рішень потужних транснаціональних та глобальних компаній, які й залучають до виробничого процесу інші ресурсомісткі регіони. Як правило, прибутки, отримані в регіонах зі спеціалізацією більш низького типу, перетікають до регіонів зосередження управлінських центрів.
  3. Неможливість використання існуючого інструментарію та методик розробки ефективних національних конкурентних стратегій на субнаціональному (регіональному) рівні. На відміну від національних економік, які конкурують на основі принципу порівняльних переваг, окремі території (регіони, міста, локальні утворення) вступають у відносини міжнародної конкуренції на основі принципу абсолютних переваг. Це пояснюється відсутністю на регіональному рівні таких макроекономічних механізмів регулювання економіки, як зміна валютного курсу, рівня заробітної плати та цін [4, с.2396].
  4. Виникнення феномену «нової регіоналізації» [7,с.81], суть якого полягає у виникненні регіонів, які не пов’язані з існуючим адміністративним поділом країни та характеризуються високим міжнародним конкурентним статусом. За висловом ідеолога концепції нового регіоналізму М.Кітінга, «новий регіоналізм характеризується двома пов’язаними між собою особливостями: він не обмежується кордонами національного господарства; він стикає між собою регіони в конкурентній боротьбі, а не надає їм нові ролі у системі міжнародного поділу праці» [7,с.81].
  5. Формування нової економіки, заснованої на знаннях. На початку 90-х р.р. ХХст. відомий дослідник-регіоналіст А.Андерсон застосував поняття «С-регіонів», в яких віділив чотири детермінанти, що лежать в основі парадигми сучасного динамічного регіонального розвитку в умовах глобальної конкуренції. Це так звані «С-фактори»: компетенція (competence), культура (culture), комунікації (communication) та креативність (creativity). Він спрогнозував зниження ролі старих промислових регіонів (Ліверпуля, Манчестера, Філадельфії) та появу нових С-регіонів навколо центрів вищої освіти, які в союзі з потужними корпораціями перетворяться на реальні центри виробництва інноваційно-інформаційних продуктів [8].

Отже, можна зробити висновок про необхідність розробки концепції міжнародної конкурентоспроможності регіонів, яка повинна включати аналіз взаємодії регіонів як самостійних економічних агентів – учасників глобальних конкурентних відносин.

Варто зазначити, що на сьогодні відсутнє єдине, загальновживане визначення поняття міжнародної конкурентоспроможності регіону, що зумовлюється його дискутивністю та багатовимірністю.

За визначенням Європейської Комісії, регіональна конкурентоспроможність – це здатність регіону виробляти такі товари та послуги, які користуються попитом на міжнародних ринках, та водночас забезпечують стабільний і високий рівень прибутків місцевого населення; або (узагальнено) здатність регіону в умовах зовнішньої конкуренції забезпечувати відносно високий рівень прибутків та зайнятості [9, с.75].

На сучасному етапі розвитку теорії міжнародної конкуренції виділяють два підходи щодо трактування даної категорії. Перший розглядає регіональну конкурентоспроможність як агрегований показник конкурентоспроможності локальних фірм, другий – як похідну функцію від показника макроекономічної, тобто національної, конкурентоспроможності.

Основна теза першого підходу – розбіжність у економічних інтересах фірм та регіонів, в яких вони функціонують. Однак, дане твердження видається нам помилковим, оскільки пріоритетна мета будь-якої компанії – це максимізація прибутку, необхідною передумовою якої виступає зростання продуктивності виробництва. Разом з тим ключовими індикаторами конкурентоспроможності регіону виступають підвищення рівня зайнятості та добробуту місцевого населення, які у підсумку і визначають рівень регіональної конкурентоспроможності. Так, експерти Європейської Комісії зазначають, що при визначенні поняття міжнародної конкурентоспроможності регіону необхідно враховувати, що «незважаючи на наявність конкурентоспроможних та неконкурентоспроможних фірм у кожному регіоні, завжди існує загальне регіональне середовище, яке впливає на формування конкурентного статусу всіх локальних фірм» [9,с.5].

М.Портер також наголошує, що «реальний рівень конкурентоспроможності визначається рівнем продуктивності праці, оскільки висока продуктивність гарантує високий рівень заробітної плати, стабільність національної валюти, прибутковість капіталу та, як наслідок, підвищення стандартів життя населення» [10].

Однак, незважаючи на вагоме значення фактору продуктивності праці, при розробці локальних конкурентних стратегій необхідно також враховувати інституціональну та ринкову структуру регіону. Так, професор Р.Мартін стверджує, що «регіональна конкурентоспроможність – це здатність регіональної економічної системи оптимізувати локальні ресурси для того, щоб успішно конкурувати на національному та міжнародному ринках та адекватно й оперативно реагувати на зміни, що відбуваються на цих ринках» [11, с.2-3].

Другий підхід щодо визначення міжнародної конкурентоспроможності регіону як похідної від рівня національної конкурентоспроможності є дещо обмеженим. Певна група макроекономічних законів та закономірностей є недієвою на субнаціональному рівні. Так, наприклад, регіони, на відміну від національних економік, не мають порівняльних переваг у різниці обмінних курсів валют. Разом з тим, інтеррегіональна мобільність факторів виробництва може виявитись критичним чинником локального розвитку [4,с.2397]. Отже, внаслідок відсутності розгалуженого апарату інструментів макроекономічного регулювання на регіональному рівні базові засади теорії національної конкурентоспроможності не можуть виступати основою розробки концепції міжнародної конкурентоспроможності регіону.

Італійські дослідники Р.Селліні та А.Сочі дотримуються іншої точки зори щодо ідентифікації міжнародної конкурентоспроможності регіону. Вони стверджують, що конкурентоспроможність регіону не є простою інтерпретацією ані макроекономічної, ані мікроекономічної конкурентоспроможності, тобто регіони не можна аналізувати ані як просту сукупність компаній, ані як спрощену модель національної економіки [12]. Підтримують дану позицію спеціалісти науково-дослідного інституту ЕКОРІС, які у роботі «Конкурентоспроможність локальних утворень та територій» розробили модель «дерева» конкурентоспроможності регіону [13]. «Дерево» ілюструє, яким чином фактори конкурентоспроможності впливають на формування добробуту, високих стандартів життя та соціалізацію економічної системи. За висловом авторів, обраний символ дерева акцентує увагу на органічності та циклічності моделі [13,с.11]: якість ґрунту та ефективність функціонування корінної системи, стовбуру й гілок визначають здатність дерева до плодоношення. Динамічність моделі підкреслюється тим, що родючість ґрунту частково відновлюється за рахунок плодів дерева. Отже, конкурентоспроможність регіону може бути представлена наступним чином:

Коренева система в ґрунті – детермінанти конкурентоспроможності (вхідні потоки):
  • родючий ґрунт – ключовий фактор конкурентоспроможності (інновації та підприємницький талант);
  • коренева система ілюструє здатність локальних компаній використовувати наявні переваги та перетворювати їх у власні сильні сторони (прямі іноземні інвестиції).

Стовбур та гілки – основний зміст конкурентоспроможності (продуктивність)
  • стовбур дерева уособлює промислову структуру регіону та рівень продуктивності праці;
  • гілки – рівень зайнятості, прибутків, податків.

Плоди – рівень конкурентоспроможності регіону: сильне дерево принесе лише такі плоди, як добробут, підвищення рівня життя населення та соціалізація економіки.

Відомі економісти Кембріджського університету Б.Гардінер, Р.Мартін, П.Тайлер у своєму дослідженні «Конкурентоспроможність, продуктивність та економічне зростання через призму Європейських регіонів» акцентують увагу на продуктивності праці, як ключовому індикаторі рівня конкурентоспроможності регіону [14]. Ними пропонується модель «піраміди конкурентоспроможності регіону» (рис.1).



Рис.1. «Піраміда» конкурентоспроможності регіону [14,с.7]

На регіональному рівні продуктивність праці залежить від низки чинників (враховуючи специфіку локального бізнес-середовища), які також впливають на рівень зайнятості. Поєднання двох показників – рівня продуктивності та зайнятості – виступає «усвідомленою конкурентоспроможністю», яка являється ключовим компонентом ефективності регіонального розвитку та зростання добробуту місцевого населення.

Італійський дослідник І.Бегг також вважає, що індикаторами конкурентоспроможності регіону є продуктивність та зайнятість, а якість життя місцевого населення - її неодмінною характеристикою [15]. Основними факторами регіональної конкурентоспроможності, за Беггом, виступають зміни у співвідношенні секторів економічної діяльності та «макровплив» на регіон, характеристики локальних компаній, бізнес-середовище та здатність до інновацій. Результати своїх досліджень І.Бегг узагальнює у вигляді «лабіринту» регіональної конкурентоспроможності (рис.2).



Рис.2 «Лабіринт» конкурентоспроможності регіону [15,с.15]

Отже, на основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що міжнародна конкурентоспроможність регіону – це здатність регіону в умовах зовнішньої конкуренції на основі ефективного використання традиційних та створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення продуктивності виробництва та рівня життя місцевого населення у довгостроковій перспективі.


Література:
  1. Калюжнова Н.Я. Конкурентоспособность российских регионов в условиях глобализации. – М.: Теис, 2004. – 526с.
  2. Krugman P. Making sense of the competitiveness debate. – Oxford Review of Economic Policy. - 12(3). – 1996. – p.17-25.
  3. Портер М. Конкуренция: Пер с англ. М.: Издательский дом «Вильямс», 2000. – 495 с.
  4. Camagni R. On the concept of Territorial Competitiveness: Sound or Misleading? – Urban Studies. – Vol.39. – No13. – 2002. – p.2395-2411.
  5. Бест М. Новая конкуренция. Институты промышленного развития / М.Бест / Пер.с англ. М.:ТЕИС, 2002, 356с.
  6. Хейвуд Дж.Б. Аутсорсинг: в поисках конкурентных преимуществ. М.: Издательский дом «Вильямс», 2002. – 176с.
  7. М.Китинг. Новый регионализм в Западной Европе. Логос №6 (40), 2003, с.67-116.
  8. Anderson A. Infrastruktur zur Entwicklung von Regionen // Der Ministerpräsident des Landes Schleswig-Holstein – Denkfabrik (ed.) Infrastruktur der Kommunikationsge-sellschaft. – Schleswig-Holstein als K-region. Projektgrüppe der Denkfabrik Schleswig-Holstein. – p.16-19.
  9. Sixth Periodic Report on the Social and Economic Situation and Development of Regions in the European Union, Brussels,1999.
  10. Porter M., Ketels C.H.M. UK Competitiveness: Moving to the Next Stage. – DTI Economics Paper 3. – London: Department of Trade and Industry. – 2003.
  11. A Study on the Factors of Regional Competitiveness. A draft final report for The European Comission Directorate-General Regional Policy.
  12. Cellini R, Soci A. Pop competitiveness. – Banca Nazionale del Lavoro. – Quarterly Review. – LV 220. – p.71-101.
  13. ECORYS. The Competitiveness of Places and Spaces. – Rotterdam/Leeds/Birmingham/Brussels. – 2004.
  14. Gardiner B., Martin R., Tyler P. Competitiveness, Productivity and Economic Growth across the European Regions. – London. – 2004.
  15. Begg I. Cities and competitiveness. – Urban Studies. – Vol.36. – 1999. – p.795-809.