Исококонкурентоспроможні "полюси зростання", які виступають потужною платформою економічного розвитку не лише власних країн, а й світового господарства в цілому

Вид материала

Документы

Содержание Глобальні процеси Формування економіки знань Локальні процеси

Подобный материал:

• Тенденції розвитку світового господарства, 119kb.
• Напрям: Економіка І підприємництво, 125.07kb.
• Назва реферату: Сучасне світове господарство. Полюси світового господарства Розділ, 274.48kb.
• О. В. Ковальчук, студ., Т. П. Мірзак,, 167.02kb.
• План Тема Теорії розвитку світового господарства та міжнародних економічних відносин., 962.29kb.
• Трансформація ідей Саймона Кузнеця в сучасній теорії економічного зростання, 613.17kb.
• План вступ Характеристика органів, які здійснюють фінансовий контроль > Види економічного, 145.6kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 490.38kb.
• Про стан виконання Програми соціально-економічного та культурного розвитку Петропавлівського, 80.72kb.
• Особливості виходу україни з кризи, 41.44kb.

Брикова І.В.

аспірантка кафедри міжнародної економіки Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана


Репозиціонування національних регіонів в системі глобальних конкурентних відносин


І. Вступ

Яскравим проявом дії закону нерівномірності економічного розвитку в кінці ХХ – на початку ХХІ століття є перетворення окремих національних регіонів постіндустріальних країн на своєрідні висококонкурентоспроможні “полюси зростання”, які виступають потужною платформою економічного розвитку не лише власних країн, а й світового господарства в цілому. Ця теза підтверджується численними статистичними даними, а також результатами масштабних аналітичних досліджень авторитетних міжнародних організацій. Так, за даними експертів ОЕСР, у 2001р. 38% ВВП та 54% від загальної кількості патентів, зареєстрованих на території ОЕСР, представляють лише 10% регіонів країн її членів [19, с.44. Крім того, у 2006р. експерти Міжнародного інституту розвитку менеджменту в Лозанні включили до Щорічника конкурентоспроможності країн світу 8 регіонів (Баварія, Каталонія, Іль-де-Франс, Ломбардія, Махараштра, Шотландія, Сан-Паоло, Че Янг), причому більшість з них посіли у рейтингу кращі позиції, ніж держави в цілому (Баварія – 16, Німеччина – 26; Каталонія – 34, Іспанія – 36; Іль-де-Франс – 28, Франція – 35; Ломбардія – 50, Італія – 56; Сан-Паоло – 48, Бразилія – 52) [25. Отже, можна констатувати перетворення національних регіонів на стратегічних гравців світової економічної арени, які паралельно з традиційними суб’єктами міжнародної конкуренції (держави, міжнародні організації, транснаціональні компанії, фізичні особи, регіональні союзи, інтеграційні угруповання) активно інтегруються в систему глобальних конкурентних відносин. Саме в даному контексті надзвичайної актуальності набуває аналіз механізму модифікації компетенцій національних регіонів та підвищення їх конкурентоспроможності в умовах динамізації процесу глобалізації.

Дослідженню теоретичних основ міжнародної конкурентоспроможності регіонів присвячено праці зарубіжних економістів М.Портера [11, П.Кругмана [26, Р.Камані [23, Р.Мартіна та П.Санлея [27, І.Бегга [22; соціологічні аспекти територіального розвитку висвітлено в роботах Р.Флориди [24, А.Венебла [31; інноваційні фактори регіональної динаміки проаналізовано скандинавськими економістами Б.Ашеймом та А.Ісаксеном [21. Масштабні дослідження методологічних засад забезпечення конкурентоспроможності на мезорівні проведено російськими дослідниками Н.Калюжновою [8, А.Гранбергом [6, Л.Шеховцевою [18, М.Гельвановським, І.Трофімовою, В.Жуковською [5, О.Селезньовим [14. Окремі аспекти забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національних регіонів розкрито в працях вітчизняних вчених А.Поручника [12, Л.Антонюк [1, В.Чужикова [17, С.Соколенка [16, З.Варналія [4.

Разом з тим, варто зазначити, що існує необхідність чіткого виокремлення основних процесів глобального економічного розвитку, які зумовлюють підвищення соціально-економічної ролі національних регіонів в системі міжнародних конкурентних відносин. Крім того, подальшого комплексного аналізу потребує характер трансформації регіональних конкурентних переваг та факторів міжнародної конкурентоспроможності регіонів в умовах збільшення масштабів глобалізації.

ІІ. Постановка завдання

Виходячи з вищезазначеного, метою даною статті є аналіз механізму впливу глобальних процесів суспільного розвитку на регіональну динаміку та, відповідно, позиціонування національних регіонів в ієрархії міжнародних конкурентних відносин.


ІІІ. Результати

На нашу думку, регіональний розвиток в умовах глобалізації являє собою результат суперечливої взаємодії глобалізації та регіоналізації, переплетіння глобальних та локальних процесів сучасного етапу еволюції світового господарства, які наведені в Табл.1.

Таблиця 1

Глобальні процеси економічного розвитку, які впливають на регіональну динаміку

Процес	Форма прояву		Характеристика процесів	Вплив на регіони
Глобальні процеси
Глобалізація	Прискорення темпів інтернаціоналізації світового господарства	Тісна взаємодія, та взаємозалежність національних економік		Тенденція до самоідентифікації та подальшої автономізації регіонів
	Підвищення ефективності світової комунікаційної системи	Зниження транспортних витрат, формування та розвиток глобальних інформаційно-комунікаційних мереж (Інтернет)		Зменшився вплив фактору географічного положення регіону на його інвестиційну привабливість
	Міжнародна мобільність капіталу	Вільний рух капіталу між країнами		Регіони конкурують за залучення інвестиційних ресурсів
	Динамізація транснаціоналізації світової економіки	Збільшення масштабів діяльності ТНК		Стратифікація регіонів на регіони-центри прийняття управлінських рішень та регіони-виробничі бази ТНК
	Прискорення інституціоналізації глобальної економіки	Розширення сфер впливу існуючих та виникнення нових глобальних інституцій (СОТ, МВФ)		Активізація діяльності органів місцевого самоврядування, інститутів соціального партнерства, розвиток інститутів державно-приватного партнерства
	Поглиблення процесу уніфікації та стандартизації бізнес-діяльності	Розробка та обов’язкове застосування міжнародних стандартів бізнес-процесів		Необхідність створення та розвитку локальних конкурентних переваг
Регіоналізація	Розвиток процесів федералізації	Автономізація окремих територій		Виникнення регіонів-держав, які провадять незалежну політику
	Посилення транскордонного співробітництва	Формування єврорегіонів		Розробка спільних стратегій регіонального розвитку та вирішення певних соціально-економічних проблем
	Феномен “нового регіоналізму”	Поява нових регіонів, що характеризуються високим конкурентним статусом		Створення унікальних (таких, що неможливо відтворити в інших місцях) регіональних переваг
Формування економіки знань	Перетворення інформації та компетенцій (знання та навички) на ключовий виробничий ресурс, а навчання – на основу процесу суспільного виробництва	Зростання витрат на НДДКР (як державного, так і приватного секторів). Стабільне підвищення капіталізації інноваційних компаній. Підвищення ролі нематеріальних активів у забезпеченні економічного зростання		Зменшення ролі традиційних конкурентних переваг, підвищення значення створених конкурентних переваг Виникнення та зміцнення позицій регіонів, що навчаються (learning region) Загострення міжрегіональної конкуренції за залучення висококваліфікованих працівників
Локальні процеси
Локалізація	Географічна концентрація економічної діяльності		Виділення своєрідних “полюсів інноваційного зростання” в обмеженій кількості регіонів	Формування та розвиток регіональних інноваційних систем. Розробка стратегій підвищення міжнародної конкурентоспроможності регіонів у довгостроковій перспективі
	Економічна агломерація		Локалізація технологічно складного виробництва та послуг, НДДКР та центрів прийняття рішень в регіонах, де сконцентрована значна частка високоосвічених працівників з творчими здібностями	Виникнення міжрегіональної конкуренції за залучення високоосвічених робітників, які володіють креативними здібностями. Створення сприятливого регіонального соціально-культурного середовища. Регіональний маркетинг
	Урбанізація		Утворення глобальних мегаполісів, зростання ролі міст в міжнародній економічній системі	Формування міст-регіонів. Наявність потужного урбаністичного центру виступає вагомим фактором конкурентоспроможності регіону

Джерело: Складено автором на основі Калюжнова Н.Я. Конкурентоспособность российских регионов в условиях глобализации. – М.: Теис, 2004. – 526с.


Розглянемо більш детально, як саме глобальні процеси суспільного розвитку впливають на зміну позицій регіонів в системі міжнародних конкурентних відносин.

Глобалізація

Результатом глобалізації процесів господарського розвитку виступає трансформація світового економічного порядку, зокрема модифікація просторової та суб’єктної структури геоекономіки та взаємозв’язків між її елементами. Вплив глобалізації на регіональний розвиток проявляється у перетворенні національних регіонів у самостійних акторів світогосподарської системи та активних учасників глобальних конкурентних відносин. Конкурують як фірми регіонів – за ресурси та споживачів, так і регіони як агреговані економічні суб’єкти – за ресурси та споживачів своєрідного товару “регіон” як місця для інвестування, бізнесу, проживання. Крім того, глобалізація кардинально змінює пріоритети в системі конкурентних переваг регіону: вона позбавляє регіони традиційних переваг, оскільки локальні ресурси набувають глобального характеру. Низька вартість праці, забезпеченість природними ресурсами, місткий внутрішній ринок – все це набуло назви “прозорих ресурсів” [28, які вільно використовуються транснаціональними компаніями. Причому прагнення отримати доступ до даних ресурсів виступає основним мотивом діяльності ТНК та, відповідно, однією з рушійних сил глобалізації. Дану тенденцію можна охарактеризувати, як глобалізацію локальних ресурсів. Забезпеченість регіону корисними копалинами або наявність надлишкової робочої сили більше не являються конкурентною перевагою в умовах, коли ці ресурси можна безперешкодно придбати на глобальних ринках. Місткий внутрішній ринок також не гарантує стабільності конкурентної позиції регіону, оскільки по-перше, на сьогодні транспортні витрати складають незначну частку собівартості продукції, а по-друге, споживачі обирають товар, звертаючи увагу, перш за все, на якість, марку товару, а не його національну приналежність.

Глобалізація не лише мінімізує значення традиційних регіональних конкурентних переваг, але й нівелює роль відстані як захисного бар’єру у конкурентних процесах. Розвиток інформаційно-комунікаційних систем, сітьових фірм, електронної комерції зняли “захист відстанню” від конкуренції та призвели до виникнення принципово нових видів конкурентної боротьби за території. Якщо раніше захоплення земель відбувалось в ході загарбницьких війн, то в сучасному світі воно набуває нової форми – економічної експансії. Чітко простежується тенденція стратифікації територій на регіони-управлінські центри та регіони-виробничі бази. Так, в регіонах з інтелектуальною спеціалізацією концентруються центри прийняття рішень потужних транснаціональних та глобальних компаній, які й залучають до виробничого процесу інші ресурсомісткі регіони. Як правило, прибутки, отримані в регіонах зі спеціалізацією більш низького типу, перетікають до регіонів зосередження штаб-квартир ТНК. Також формою використання ресурсів інших регіонів є залучення високоосвічених працівників. Причому сучасний рівень розвитку інформаційних технологій дозволяє виконувати замовлення іноземних працедавців, не змінюючи місця проживання (Бангалор в Індії перетворився на нову “Силіконову долину”, оскільки саме місцеві фахівці з комп’ютерних технологій займаються розробкою програмного забезпечення для компаній IBM та Microsoft).

Наслідком ліквідації захисної функції бар’єру відстані виступає також підвищення рівня відкритості регіональної економіки. Тобто економічні позиції навіть відносно закритих територій залежать від ситуації в інших країнах та регіонах (взаємозалежність трендів технологічного та інноваційного розвитку, фінансових ринків тощо).

Як було зазначено вище, на сучасному етапі еволюції глобальної економічної системи регіони набули статусу її повноправних суб’єктів. Таким чином, згідно теорії систем, всі протиріччя розвитку глобального господарства проявляються й на регіональному рівні. Зокрема, в даній роботі ми виділяємо 3 суперечливі тенденції розвитку світової економіки, які, на нашу думку, мають найбільший вплив на регіональний розвиток, а саме: єдність та боротьба глобального та локального, уніфікації та диференціації, розповсюдження та концентрації.

1. Взаємопереплетіння глобального та локального може бути охарактеризовано новим терміном “глокальність” – поєднанням глобальних і локальних інтересів та орієнтацій [13. Глобалізація актуалізує для регіонів та локальних утворень необхідність визначення та розвитку стійких конкурентних переваг, як критерію їх життєздатності в умовах глобальної конкуренції. Перетворюючи традиційні локальні ресурси на глобальні (тобто загальнодоступні), глобалізація обумовлює постановку проблеми конкурентоспроможності регіону як його здатності відповідати на виклики глобального середовища шляхом створення та захисту унікальних (як таких, що не можливо відтворити або скопіювати в інших місцях) локальних конкурентних переваг.
   
2. Суть суперечливої взаємодії уніфікації та диференціації можна охарактеризувати наступним чином: з одного боку, уніфікація та стандартизація бізнес-процесів та принципів ведення господарської діяльності в регіоні, а з іншого – підвищення ролі тих елементів локального середовища, які надають їм унікальності, самобутності та забезпечують конкурентні переваги, що неможливо відтворити в інших містах (соціальний капітал, імідж, регіональна інноваційна система). За даних умов виникає парадокс: в умовах глобальної конкуренції суб’єкти конкуренції стають все більш глобальними, а конкурентні переваги – все більш локальними. Він пояснюється тим, що всі “прозорі” (традиційні) локальні переваги швидко нівелюються та адсорбуються, поглинаються глобальними ринками в той час, як критичного значення для забезпечення конкурентоспроможності регіонів набувають ті переваги, які не можуть бути переміщені та відтворені в інших містах.
   
3. Ще один вузол протиріч – це глобалізація інноваційної діяльності (перш за все в межах підрозділів ТНК) та одночасно її зосередження в обмеженій кількості регіонів. Необхідно зазначити, що передумовою ефективного розповсюдження інновацій є географічна близькість та взаємна довіра між учасниками інноваційного процесу. Таким чином, відстань знову виступає суттєвим чинником створення локальних конкурентних переваг, але в новій якості – фактором формування регіонального середовища поширення інновацій. Саме в даному контексті конкурентний статус окремих національних регіонів може бути рівним або навіть перевищувати позиції традиційних учасників глобальної конкуренції (держави, ТНК).
   

Отже, глобалізація перетворює регіони на повноправних учасників міжнародних економічних відносин, але разом з тим актуалізує для них необхідність ідентифікації та захисту унікальних локальних конкурентних переваг як імперативів підвищення міжнародної конкурентоспроможності в умовах глобальної конкуренції.

Регіоналізація

Іншим глобальним процесом, який визначає тренди розвитку територіальних утворень є регіоналізація. Як правило, в економічній літературі регіоналізація розглядається як розвиток економічних, політичних, соціально-культурних та інших зв’язків між країнами одного регіону або як виникнення регіональних об’єднань (блоків) держав [2, с.328. Однак, дане тлумачення відображає лише частину сутності категорії “регіоналізація”. На нашу думку, на сучасному етапі розвитку світового господарства до процесу регіоналізації активно включаються як суб’єкти макрорівня (держави), так і мезорівня (національні регіони), що призводить до виникнення мегарегіонів (МЕРКОСУР, НАФТА, КАРІКОМ тощо) та нових економічних регіонів відповідно. Формування нових економічних регіонів було зафіксовано та теоретично обґрунтовано у 90-х рр.. ХХ століття англійським економістом М.Кітінгом. Він стверджує, що поняття нового регіоналізму об’єднує ряд різнорідних процесів, суть яких полягає в утворенні регіонів, що не пов’язані з офіційними кордонами та характеризуються високим конкурентним статусом [9,с.69. Так, за підрахунками К.Омае автора відомої праці “Кінець національної держави”, якщо Токіо та три прилеглі префектури утворили б самостійну державу, вона посіла б третє місце в світі після США та Німеччини за обсягами ВВП. Інший регіон Японії (Осака, Кіото, Кобе) посів би шосте місце після Великобританії [30,с.80. Іншим прикладом формування високорозвиненого регіону виступає “велика п’ятірка” (urban pentagon ) на території ЄС, до складу якої входять Лондон, Париж, Мілан, Мюнхен, Гамбург: охоплюючи менше 20% території ЄС, вона виробляє 50% ВНП [7.

Необхідно зазначити, що процес регіоноутворення згідно концепції нового регіоналізму має три основні форми [3, с.16:

• виокремлення висококонкурентних регіонів в межах існуючих адміністративних районів країни;
  
• виникнення віртуальних регіонів, які не мають чітких просторових кордонів, але володіють доступом до інноваційних ресурсів;
  
• формування транскордонних регіонів на територіях кількох держав.
  

Виокремлення відносно самостійно функціонуючих регіонів в межах існуючих адміністративних одиниць проявляється у створенні так званих господарських анклавів - філій або дочірніх підприємств транснаціональних компаній. Дані підрозділи утворюють локальні закриті мікрорегіони, які повністю або частково автономні від оточуючого середовища та не мають спільних інтересів з територією господарювання. Вплив таких утворень на регіональну економіку носить суперечливий характер. З одного боку, має місце створення нових робочих місць та поповнення місцевих бюджетів. З іншого боку, у стратегічні плани анклавів, як правило, не входить розвиток території базування, крім того часто наслідком їхньої діяльності є нераціональне використання та навіть виснаження локальних ресурсів.

Іншим шляхом формування нових економічних регіонів в межах існуючих адміністративних одиниць є виникнення висококонкурентних територій, які не мають чітких кордонів і характеризуються акумуляцією та активним використанням новітніх технологій, прогресивних видів організації виробничого процесу, розвитком сфери НДДКР, активною інноваційною діяльністю та стійкими конкурентними позиціями на глобальному ринку. Найбільш відомі серед них Силіконова долина, Помаранчеве графство, Маршрут 122 (США), Третя Італія (адміністративний район Емілії-Романії в Італії), Баден-Вюртемберг (Німеччина), Північне Онтаріо (Канада). Як правило, дані регіони виникають на основі інноваційних кластерів.

Другою формою нової регіоналізації є утворення віртуальних регіонів, існування яких обумовлено доступом до нових економічних ресурсів, а саме – фінансових та інформаційних потоків. Так, в США триває робота над створенням штучного регіону, який об’єднає 110 університетів, дослідницьких центрів та корпорацій та буде використовувати відокремлену інформаційно-комунікаційну мережу Інтернет-2, що забезпечить домінування американських вчених в сфері НДДКР та вищої освіти [10, с.20.

Третя форма регіоноутворення – формування транскордонних регіонів, метою яких є досягнення синергетичного ефекту від співробітництва національних регіонів кількох держав. Причому транскордонні регіони виникають як між територіально близькими регіонами різних країн (Саар-Ленд), так і на територіях, які не мають спільних кордонів (“Блакитний банан” в Європі, який об’єднує Мілан, Мюнхен, Амстердам) [8, с.98-102.

Отже, можна зробити висновок, що регіоналізація зумовлює прискорення автономізації та зростання ролі окремих регіонів у процесі підвищення конкурентоспроможності національних економік.

Формування економіки знань

Термін “економіка знань” був введений до наукового лексикону австрійським вченим Фрицем Махлупом у 1962 для позначення високотехнологічних секторів народного господарства. Сьогодні він використовується для визначення такого типу економіки, в якому інформація перетворилась на основний виробничий ресурс, а знання та компетенції виступають ключовими факторами економічного зростання. Становлення економіки знань характеризується поглибленням двох діаметральних процесів: з одного боку, продукування фундаментальних знань концентрується у обмеженій кількості світових центрів, з іншого – прикладні дослідження набувають глобального поширення. Специфічними характеристиками економіки знань є наступні.

1. Матеріальною основою нової економіки являються розвиток комп’ютерної техніки, інформаційно-комунікаційних технологій та прискорення процесів передачі інформації.
   
2. Підвищення інформаційної прозорості та довіри між контрагентами у міжнародному бізнесі, виникнення некомерційних взаємозалежностей (неформальних довірчих відносин між економічними суб’єктами, що активізують обмін інформацією та поширення знань).
   
3. Відбувається модифікація конкурентних відносин: традиційне протистояння та конфронтація конкурентів трансформується у співробітництво та взаємовигідну взаємодію. Все частіше на глобальних ринках фіксується створення тимчасових об’єднань компаній – стратегічних альянсів – для проведення масштабних наукових досліджень.
   
4. Основними факторами економічного розвитку виступають нематеріальні активи, а також компетенції (знання, навички). Здатність до навчання та мобільність в оволодінні новими компетенціями визначають конкурентні позиції суб’єктів господарювання на міжнародних ринках.
   
5. Виникає новий тип знань – невіддільне або некодифіковане знання (tacit knowledge). На відміну від традиційного, кодифікованого (книги, електронні носії інформації, Інтернет-ресурси тощо) знання, яке є віддільним від носія та може бути передано без персонального контакту, некодифіковане знання існує тільки у свідомості конкретної особистості та передається лише при безпосередньому спілкуванні з його носієм.
   
6. Має місце перехід від лінійної інноваційної моделі до інтерактивної (або діалогової) інноваційної моделі [29, яка пов’язує інновації не лише з виробництвом нових продуктів та технологій, а й із взаємодією між людьми, компаніями, бізнес-середовищем. В рамках цього діалогового підходу стверджується, що в усіх секторах економіки існують інноваційні компанії, конкурентоспроможні на глобальних ринках та, відповідно, передбачається розширення спектру потенційно інноваційноспроможних суб’єктів. Крім того, в результаті зміщення акцентів з суто технологічних на соціальні компоненти інноваційного процесу зростає значення локальних процесів навчання, як важливого конституюючого елемента регіональної бази знань. Оскільки саме в регіонах фокусується процес створення нових знань та інтерактивного навчання, інноваційна активність на мезорівні набуває вирішального значення.
   

Необхідно зазначити, що становлення економіки знань зумовлює перехід від статичної цінової до динамічної конкуренції на основі володіння нетривіальними¹, такими, що важко скопіювати, ресурсами, які забезпечують не кон’юнктурні, а стабільні конкурентні переваги суб’єктів міжнародного бізнесу у довгостроковій перспективі. Конкурентоспроможність у суспільстві, заснованому на знаннях, залежить від здатності його акторів створювати власні компетенції, використовуючи “прозорі”, тобто загальнодоступні ресурси, та постійно вдосконалювати якість власних знань шляхом інтерактивного навчання.

Таким чином, підтверджується теза про створення та нарощення конкурентних переваг через високолокалізовані процеси навчання. Саме в регіонах фокусується створення нового знання та його подальшої дифузії. Передача знань є ефективнішою при безпосередньому контакті з їх носієм, ніж при використанні додаткових ланок інформаційних каналів, що надає регіонам статусу ключових економічних одиниць глобальної економіки. Разом з тим, успішна інтеграція національних регіонів до нового економічного середовища знань залежить від їх здатності опанувати принципи створення унікальних компетенцій та перманентного навчання, тобто перейти до такої моделі територіального розвитку, як “регіон, що навчається”.

Локалізація

Кінець ХХ – початок ХХІ століття характеризується ескалацією локалізації суспільного виробництва. Як правило, в економічній літературі локалізація розглядається як процес, за своєю суттю протилежний глобалізації, та представляє собою обмеження місця дії того чи іншого явища, процесу певними просторовими межами [15,с.187. Локалізація проявляється у концентрації факторів економічного зростання у обмеженій кількості регіонів. Так, в таких країнах-членах ОЕСР, як Австрія, Канада, Фінляндія, Угорщина, Японія, Корея, Мексика, Португалія, Іспанія, Швеція та Туреччина, 40% ВВП виробляють лише 10% внутрішніх регіонів [19,с.16. Саме тому на сучасному етапі розвитку світового господарства конкурентоспроможність національних економік залежить від наявності на території країни висококонкурентних регіонів, своєрідних “полюсів зростання” як центрів формування економічної потужності держави.

Констатуючи збільшення масштабів локалізації економічної діяльності, експерти ОЕСР стверджують, що спостерігається процес формування агломераційної економіки, як феномену позитивного впливу концентрації на темпи економічного зростання [19,с.60. При цьому динамізація регіонального розвитку пояснюється наступним чином. По-перше, передача інформації є більш ефективною при безпосередньому контакті (face to face), ніж при застосуванні довгих каналів зв’язку. Тобто регіональне середовище сприяє більш ефективній інтеркорпоративній взаємодії, взаємному навчанню, виникненню спіловерних ефектів. По-друге, розміщення значної кількості підприємств на обмеженій території та широкі можливості працевлаштування приваблюють до регіону висококваліфікованих працівників, що в свою чергу підвищує продуктивність місцевих компаній. По-третє, тісне співробітництво локальних компаній в сфері НДДКР сприяє формуванню інноваційних кластерів та на їх основі – високоефективних регіональних інноваційних систем.

Іншим проявом впливу локалізації на територіальний розвиток є прискорення процесів урбанізації – підвищення ролі великих міст (мегаполісів) у світовій економіці. На сьогодні в країнах ОЕСР існує 78 мегаполісів з населенням 1,5 млн. осіб та більше, в яких спостерігається високий рівень ділової активності. Так, частка таких міст, як Будапешт, Сеул, Копенгаген, Дублін, Хельсінкі, Рандстад, Брюссель, у ВВП відповідних країн складає близько 50%, а частка Осло, Лондона, Окленда, Праги, Стокгольма, Токіо та Парижу – приблизно третину. Крім того, у 66 з 78 мегаполісів фіксується вищий, ніж в середньому по країні рівень ВВП на душу населення, а в 65 – показники продуктивності праці вищі, ніж середні показники у відповідних країнах в цілому [19, с.12.

Процес формування конкурентних переваг мегаполісів зумовлений дією ряду факторів. По-перше, агломераційна економіка сприяє концентрації у великих містах глобальних та регіональних штаб-квартир ТНК, що, в свою чергу, активізує розвиток місцевої інфраструктури бізнесу та розширення спектру ділових послуг. Дія агломераційного ефекту підтверджується позитивною кореляцією між розмірами та прибутками мегаполісів, особливо у тих випадках, коли в них сконцентровано більше 20% національного ВВП. По-друге, диверсифікована структура урбаністичної економіки та наявність великої кількості високоосвічених кваліфікованих працівників пояснюють той факт, що саме в мегаполісах зосереджена вагома частка НДДКР та інноваційної діяльності. Так, в країнах ОЕСР 81% всіх зареєстрованих патентів припадає на великі міста [20,с.34. По-третє, мегаполіси характеризуються високорозвиненою інформаційно-комунікаційною та транспортною інфраструктурою. По-четверте, великі міста виступають центрами тяжіння для представників креативного класу. Крім того, демографічна структура мегаполісів є більш сприятливою, ніж в середньому по країні.

Таким чином, поглиблення процесу локалізації економічної діяльності перетворює окремі національні регіони та великі міста на потужні “полюси зростання”, які виступають двигунами економічного зростання власних держав.

ІV. Висновки

Динамізація таких процесів економічного розвитку, як глобалізація, регіоналізація, формування “нової економіки”, локалізація, на сучасному етапі еволюції світового господарства зумовлює радикальну зміну позицій окремих територіальних утворень в ієрархії глобальних конкурентних відносин. Спостерігається інтенсивна автономізація та розширення обсягу повноважень щодо прийняття стратегічних рішень національного значення, а також підвищення ролі висококонкурентноспроможних та інноваційно активних внутрішніх регіонів певних держав, які швидкими темпами інтегруються в систему міжнародних економічних відносин.

Проведене дослідження дає нам змогу зробити наступні висновки щодо характеру впливу глобальних процесів суспільно-економічного розвитку на регіональну динаміку.

1. Глобалізація світового господарства зумовлює якісну зміну інтернаціонального статусу національних регіонів, а саме – перетворює їх на автономних, активних суб’єктів міжнародного бізнесу та, відповідно, самостійних акторів глобальних конкурентних відносин. Разом з тим, глобалізація обумовлює постановку проблеми конкурентоспроможності регіонів як їх здатності відповідати на виклики глобального середовища шляхом ідентифікації, генерування, нарощення та захисту унікальних (такі, що неможливо скопіювати або відтворити в інших містах) локальних конкурентних переваг.
   
2. Регіоналізація прискорює процеси автономізації національних регіонів, та стимулює пошук ендогенних механізмів регіонального зростання. Яскравим проявом застосування ефективних стратегій регіонального розвитку є формування нових економічних регіонів – високо конкурентоспроможних територіальних утворень, які виступають основою підвищення міжнародного конкурентного статусу власних національних економік.
   
3. В умовах формування “нової економіки” інформація перетворюється на основний виробничий ресурс а навчання на ключовий процес суспільного розвитку. За даних умов імперативом міжнародної конкурентоспроможності регіонів виступає їх здатність опанувати принципи створення унікальних компетенцій та забезпечення перманентного навчання, тобто перейти до такої моделі територіального розвитку, як “регіон, що навчається”.
   
4. Інтенсифікація процесів локалізації економічної діяльності перетворює інноваційно активні та висококонкурентоспроможні міста та регіони на своєрідні “полюси зростання”, які виступають не лише платформою підвищення конкурентоспроможності власних держав, а й прискорюють формування глобального господарства.
   

Література

1. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації. – К.: КНЕУ, 2004. – 276с.
   
2. Большой экономический словарь под ред. А.Н.Азрилияна. – М.: Институт новой экономики, 1998, с.558
   
3. Брикова І.В. “Концепция нового регионализма в контексте повышения международного конкурентного статуса региона”, тези доповіді, ІV Міжнародна науково-практична конференція “Динаміка наукових досліджень-2005”, 20-30 червня 2005р. Дніпропетровськ, Т.19 Регіональна економіка, с.15-18
   
4. Варналій З.С. “Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку”, ссылка скрыта.
   
5. Гельвановский М., Трофимова И, Жуковская В. Конкурентоспособность в микро-, мезо-, макроуровневом измерении // Российский экономический журнал. – 1998. - №2. – с.18
   
6. Гранберг А.Г. Основы региональной экономики. – М.: ГУ ВШЭ, 2004. – 493с.
   
7. Доклад ЦСИ ПФО «На пороге новой регионализации России», ссылка скрыта
   
8. Калюжнова Н.Я. Конкурентоспособность российских регионов в условиях глобализации. – М.: Теис, 2004. – с.98-102.
   
9. М.Китинг. Новый регионализм в Западной Европе. Логос №6 (40), 2003, с.67-116.
   
10. Модестов С.А. Информационное производство как фактор гкополитической конкуренции. – М.: МОНФ, 1999, с.20.
    
11. Портер М. Конкуренция: Пер с англ. М.: Издательский дом «Вильямс», 2000. – 495 с.
    
12. Поручник А. М., Чужиков В. І. Сучасна парадигма регіонального розвитку постсоціалістичних країн. Збірник наукових праць “Економіка та підприємництво”. Випуск 9. – К.: КНЕУ, 2002.
    
13. Проективнй лексикон М.Эпштейна, old.russ.ru/antolog/intelnet/dar19.php
    
14. Селезнёв А.З. Конкурентные позиции и инфраструктура рынка России. – М.: Юрист, 1999, с.30
    
15. Словник іншомовних слів за ред. О.С.Мельничука. – К.: Українська радянська енциклопедія, 1977, с.399.
    
16. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці. – К.: Логос,2004. – 848с.
    
17. Чужиков В.І. Регіональні інтеграційні стратегії постсоціалістичних країн Європи. – К.: КНЕУ, 2003. – 296с.
    
18. Шеховцева Л.С.Конкурентоспособность региона: факторы и метод создания // Маркетинг в России и за рубежом. – 2001. - №4. – с.23
    
19. OECD Regions at a Glance, OECD 2005
    
20. OECD, Territorial Review, Competitive Cities in the Global Economy, 2006
    
21. Asheim, B., Isaksen, A. Location, agglomeration and innovation: Towards regional innovation system in Norvey? STEP GROUP Report №13-96, Oslo, 1996. – 64p.
    
22. Begg I. Cities and competitiveness. – Urban Studies. – Vol.36. – 1999. – p.795-809.
    
23. Camagni R. On the concept of Territorial Competitiveness: Sound or Misleading? – Urban Studies. – Vol.39. – No13. – 2002. – p.2395-2411.
    
24. Florida, R. (2002), The Rise of the Creative Class, New York: Basic Books.
    
25. ссылка скрыта
    
26. Krugman P. Making sense of the competitiveness debate. – Oxford Review of Economic Policy. - 12(3). – 1996. – p.17-25.
    
27. Martin R., Sunley P. Slow convergence? Post-neoclassical Endogenous Growth Theory and Regional Development. Working Paper 44, ERSC Center for Business Research. University of Cambridge. Cambridge, 1996.
    
28. Maskell P. and Tornqist G. Building a Cross-Border Learning Region, ссылка скрыта
    
29. National Systems of Innovation: Towards a Theory of Innovation and Interactive Learning / Edited by B.-Å. Lundvall. L.: Pinter Publishers, 1992. – 342p.
    
30. Ohmae K. The End of Nation State: The Rise of Regional Economies. L., 1995. Р. 80
    
31. Venables,A. J. (2003), ‘‘Buzz: The Economic Force of the City,’’ Paper presented at the DRUID Summer Conference 2003 on ‘‘Creating, sharing and transferring knowledge: the role of geography, institutions and organizations,’’ Elsinore, Denmark.