Geum.ru

Кримінально-виконавчий кодекс україни

Вид материалаКодекс
Загальні положення виконання покарання
Подобный материал:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   42
Глава 15

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ

У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Стаття 86. Визначення засудженому до позбавлення волі виду колонії

Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань.

1. Рішення про первісне призначення засудженим до позбав­лення волі виду установи виконання покарань, у якій вони повин­ні відбувати покарання, здійснює великий вплив на всю діяльність Цих установ, на правове положення засуджених і у кінцевому ре­зультаті на досягнення цілей покарання. Вірне визначення виду Установи повинно не тільки забезпечувати реалізацію відповідно­го обсягу кари та здійснення індивідуальної превенції. Шляхом створення більшої ізоляції для осіб, які становлять більшу небез­пеку для суспільства, повинна не тільки регулюватися каральна сила позбавлення волі, а й досягатися загальнопревентивна мета.

262

263
2. У ст. 86 КВК України закріплено, що вид колонії, в якій за­
суджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається
Державним департаментом України з питань виконання покарань
а не судом, як це було раніше.

З 2001 р. ця процедура здійснюється відповідними Регіональ­ними комісіями, які створюються при кожному управлінні Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань в об­ластях і здійснюють розподіл та направлення для відбування по­карання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, та довічного позбавлення волі. Подібні комісії є українською новаці­єю, оскільки у жодній країні на пострадянському просторі схожо­го порядку не існує.

3. Здійснення визначення виду установи виконання покарань,
де повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі
ґрунтується на класифікації цих осіб.

У науці кримінально-виконавчого права під класифікацією за­суджених до позбавлення волі розуміють розподіл їх на відносно однорідні категорії за певними ознаками для створення найбільш ефективних умов у досягненні цілей покарання.

На основі загальновизнаних досягнень сучасної думки з ураху­ванням принципових і практичних позицій у сфері поводження з засудженими Європейські пенітенціарні правила у ст.12 рекомен­дують проводити класифікацію засуджених до позбавлення волі з метою: а) відокремити ув'язнених, яких в силу їх кримінального минулого або особистих якостей, доцільно ізолювати від інших, а також тих, хто може негативно вплинути на інших засуджених; б) розмістити ув'язнених таким чином, щоб полегшити виправ­ний вплив та їх соціальну реадаптацію, враховуючи при цьому ви­моги управління і безпеки.
  1. Первинна та вторинна класифікація засуджених до позбав­лення волі є двома окремими видами, які випливають один із одно­го в процесі виконання покарання, однак мають різні цілі й пер­винна класифікація детермінує вторинну. Наявність саме двох ви­дів (етапів) класифікації засуджених до позбавлення волі обумовлює наявність щонайменше двох суб'єктів, які її здійсню­ють. Первинна класифікація засуджених проводиться Державним департаментом України з питань виконання покарань (а точніше Регіональними комісіями, що створюються у всіх областях і діють при слідчих ізоляторах) шляхом визначення рівня безпеки коло­нії, вторинна — безпосередньо адміністрацією виправних установ при розміщенні засуджених у тій чи іншій дільниці.
  2. При визначенні виду колонії здійснюється так звана первин­на класифікація засуджених до позбавлення волі, тобто розподіл засуджених на певні групи, який, перш за все, має на меті створен­ня оптимальних умов для реалізації кари та індивідуального по­передження.

Вторинна класифікація засуджених — це розподіл засуджених на певні групи, який має на меті сприяння застосуванню заходів виховного впливу.
  1. Нова класифікація як засуджених до позбавлення волі, так і установ виконання покарань, була введена на виконання Спільної програми комісії європейського співтовариства й Ради Європи у галузі реформи правової системи, місцевого самоврядування та правоохоронної системи України, з метою приведення криміналь­но-виконавчої системи України з метою приведення кримінально-виконавчої системи України у більшу відповідність до західноєв­ропейських стандартів та Європейських в'язничних правил.
  2. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, за­суджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбав­лення волі, здійснюється комісіями з питань розподілу, направлен­ня та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі — Регіональні комісії), що утворюються в те­риторіальних органах управління Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань, та Апеляційною комісію Держав­ного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі — Апеляційна комісія), що утворюється в Державному департаменті України з питань ви­конання покарань (далі — Департамент).

Регіональна комісія у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міні­стрів України, наказами, розпорядженнями, рішеннями, вказів­ками, роз'ясненнями та методичними рекомендаціями Державно­го департаменту України з питань виконання покарань.

Підставою для визначення колонії з необхідним рівнем безпе­ки, де засуджені до позбавлення волі будуть відбувати покарання, є вирок суду та інші матеріали, які характеризують засудженого. Регіональна комісія відповідно до покладених на неї завдань:
  • здійснює у межах своєї компетенції визначення рівня безпе­ки виправної колонії, переведення засуджених до позбавлення волі, направлення та розподіл осіб, засуджених до позбавлення волі, до установ виконання покарання у межах регіону або відпо­відно до вимог Інструкції запитує у Державному департаменті України з питань виконання покарань наряди на направлення за­суджених осіб до установ виконання покарань;
  • направляє відповідні матеріали на розгляд Апеляційної ко­місії;
  • узагальнює практику застосування законодавства з питань, Що належать до її компетенції, розробляє пропозиції про вдоско­налення законодавства і нормативно-правових актів та в установ­леному порядку вносить їх на розгляд Апеляційної комісії;

265

264
  • забезпечує апробацію та впровадження інформаційних тех­нологій у практику своєї діяльності та здійснює їх інтеграцію в ін­формаційну систему Департаменту;
  • організовує підготовку, підвищення кваліфікації та стажу­вання членів Регіональної комісії; вносить пропозиції до Департа­менту щодо вдосконалення її діяльності;
  • здійснює іншу діяльність у межах своїх повноважень та по­кладених на неї завдань.

Регіональна комісія має право залучати спеціалістів установ і органів кримінально-виконавчої системи та інших відомств за по­годженням з їх керівниками для розгляду і вирішення питань, що належать до її компетенції; проводити в установах та органах кри­мінально-виконавчої системи соціальні дослідження.

Комісію очолює голова (перший заступник начальника терито­ріального органу управління Департаменту за посадою), який має двох заступників (заступника начальника територіального органу управління Департаменту з соціально-виховної та психологічної роботи та начальника слідчого ізолятора за посадою).

Голова Комісії здійснює керівництво діяльністю Регіональної комісії, несе персональну відповідальність за виконання покладе­них на Комісію завдань щодо законності прийнятих рішень, ви­значає ступінь відповідальності членів Комісії, затверджує струк­туру Комісії в межах чисельності її членів, затверджує положення про Комісію та функціональні обов'язки її членів, видає в межах своєї компетенції рішення та розпорядження, організовує і контро­лює їх виконання, діє від імені Комісії і представляє її у держав­них та громадських організаціях і установах.

Заступники голови Регіональної комісії та її члени признача­ються та звільняються наказами начальників територіальних орга­нів управління Департаменту за поданням голів Регіональних ко­місій. До складу комісії входять: начальники відділу, відділення (групи) по контролю за виконанням судових рішень, начальники медичної служби, начальники оперативного відділу, (відділення) територіального органу управління Департаменту та слідчого ізо­лятора. До складу комісії можуть включатись також інші фахівці.

Вищевказані особи виконують функцію розподілу засуджених на «громадських засадах», тобто поряд із виконанням основних функціональних обов'язків. Вони зобов'язані відвідувати СІЗО і розглядати матеріали особових справ засуджених без їх особистої присутності.

Контроль за діяльністю Регіональних комісій покладається на першого заступника Голови Департаменту. Регіональні та Апеля­ційна комісії підзвітні й підконтрольні Голові Департаменту.

8. Розподіл та направлення для відбування покарання осіб, за­суджених до позбавлення волі на певний строк та довічного по­збавлення волі, до установ виконання покарань здійснюється на

підставі ст. 12, 64 ,65 КК України та ст. 11, 18, 19, 86, 87, 92, 93, 101,138,140,147 КВК України, за відповідними індивідуальними чи персональними нарядами.

При цьому важливого значення набуває вірне визначення наяв­ності чи відсутності у осіб попередніх судимостей. Як роз'яснив Пле­нум Верховного Суду України (постанова № 16 від 26.12.2003 р.), судимість є правовим станом особи, який виникає у зв'язку з її за­судженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків, і що правильне застосування правових норм про судимість, її погашен­ня чи зняття має важливе значення, зокрема, для вирішення пи­тання визначення виду установи виконання покарань (наприклад, при визнанні особи двічі судимою за вчинення певних категорій злочинів, в результаті чого визначається відбування покарання в установах різного рівня безпеки, враховуються виключно не зняті та непогашені судимості).

Під час розгляду питання визначення виду установи, в яких ви­рішується питання про наявність чи відсутність судимості, Регіо­нальні комісії в першу чергу повинні керуватися вироком суду. Зазвичай, установивши, що попередня судимість погашена, суди зазначають у вироку, що особа не має судимості, з посиланням на відповідні норми КК 1960 р. чи КК 2001 р., залежно від того, за яким законом вирішено це питання.

Однак на практиці достатньо часто трапляються випадки, коли суд при винесенні вироку не мав повної інформації про судимості осіб, в результаті чого ці дані не повністю вказуються у вироку. Вод­ночас, за правилами, встановленим КПК України, у вироку відобра­жаються тільки не зняті та непогашені у встановленому порядку судимості. В даних випадках при прийнятті рішення Регіональна комісія отримує інформацію в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок формування, ведення та використання оперативно-до­відкового і дактилоскопічного обліку в органах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-виконавчої системи, у відповід­них облікових установах органів внутрішніх справ чи виконання покарань, оскільки погашення судимості не потребує посвідчення спеціальним рішенням суду чи іншим документом.

При з'ясуванні питання щодо погашення чи зняття судимості, вказаної у вимозі управління оперативної інформації, Регіональні комісії (як і судові органи) керуються вимогами ст. 55 КК України (1960 р.) та ст. 88-91, 108 КК України (2001 р.). При цьому врахо­вується як те, що згідно з п. 11 розділу II «Прикінцевих та пере­хідних положень» КК 2001 р. правила щодо погашення і зняття судимості, встановлені КК 1960 р., поширюються на осіб, які вчи­нили злочини до набрання чинності новим Кодексом, за винятком випадків, коли відповідно до його положень пом'якшується кри­мінальна відповідальність цих осіб (про пом'якшення криміналь-

266

267
ної відповідальності дивись коментар до статті З КВК України), так і положення про особливості застосування цього інституту до осіб, які вчинили злочини до досягнення ними вісімнадцятирічно­го віку (ст. 108 КК). Тобто, у кожному конкретному випадку з'ясо­вується, в якому віці особою було вчинено попередній злочин, і, якщо особа раніше засуджувалася за злочин, вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосовуватися положення не тільки ст. 88-91 КК України 1960 р., а й ст. 108 КК України 2001 р.

Слід відмітити, що уст. 55 КК України 1960 р. строк погашення судимості встановлювався залежно від виду призначеного пока­рання або від строку фактично відбутого покарання, у той час як КК України 2001 р. — залежно не тільки від виду призначеного покарання (п. 1-6 ст. 89), а й від ступеня тяжкості вчиненого зло­чину (п. 6-9 зазначеної статті), тобто незалежно від строків при­значеного судом покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання.

Регіональні комісії не мають права самостійної перекваліфіка­ції дій особи з КК України 1960 р. на КК України 2001 р., оскільки це є виключним повноваженням суду. Тому у випадках, коли для з'ясування питання про погашення попередньої судимості необ­хідно чітко визначити кваліфікацію минулого злочину як за КК України 1960 р., так і за КК України 2001 р. з тим, щоб обрати оптимальний строк її погашення, що є неможливим без наявності вироку, Регіональні комісії повинні або безумовно дотримуватись висновків суду, або, якщо таке рішення викликає сумнів, зверну­тися до нього за уточненням.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК України 2001 р. особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвину­вальним вироком і до погашення або зняття судимості.

При вирішенні питання про погашення судимості правове зна­чення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості, або починає обчислюватися строк, протягом якого вона вважати­меться такою, що має судимість.

Відповідно до ч. З ст. 88 КК України такими, що не мають суди­мості, визнаються особи, яких засуджено за вироком суду без при­значення покарання або яких повністю звільнено від покарання, чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом. При цьому необхідно враховувати, що КК України 2001 р. декриміналізовано значну частину діянь, які за КК України 1960 р. визнавалися злочинними.

Такими, що не мають судимості, визнаються згідно з ч. 4 ст. 88 КК України 2001 р. також особи, яких було реабілітовано, тобто ті, яких визнано несправедливо репресованими в судовому або по-

268

засудовому порядку з поновленням в усіх правах, у тому числі на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних ре­пресій на Україні».

Відповідно до ст. 5 КК України 2001 р. на осіб, які були засу­джені за КК України 1960 р. до позбавлення волі на строк більше десяти років і щодо яких відповідно до п. 8 ст. 55 цього Кодексу питання про погашення судимості вирішувалося судом, поширю­ється положення п. 9 ст. 89 КК України 2001 р. про те, що особи, засуджені за особливо тяжкий злочин, визнаються такими, які не мають судимості, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину.

Відповідно до п. 9 розділу II «Прикінцевих та перехідних поло­жень» КК України 2001 р. погашення не знятої судимості у осіб, які раніше були визнані особливо небезпечними рецидивістами і відбули призначене їм покарання, здійснюється за правилами, пе­редбаченими ст. 89 і 90 цього Кодексу.

9. При розподілі осіб, засуджених до позбавлення волі, врахо­вуються рішення та судимості за ними:

а) судів України;

б) судів республік колишнього СРСР (до 01.12.1991 р., тобто до
моменту, коли Україна була офіційно проголошена незалежною
демократичною державою. З цього моменту всі інші країни, в тому
числі й колишнього СРСР, набули відносно неї статусу іноземних
країн. І хоча формально незалежність України була проголошена
24.08.1991 р. шляхом постановлення Акту проголошення неза­
лежності України, цей документ набрав свою чинність (як безпо­
середньо зазначено у Акті) з моменту схвалення республіканським
референдумом — з 01.12.1991 р.);

в) судів іноземних держав, якщо відповідно до міждержавних
угод засудженого було прийнято на територію України для подаль­
шого відбування покарання;

г) судів іноземних держав, якщо відповідно до ст. 9 КК Украї­
ни правові наслідки вироку суду іноземної держави враховано су­
дом України при кваліфікації нового злочину та призначенні по­
карання.

За ст. 9 КК України засудження за межами України її громадя­нина, іноземця або особи без громадянства, у разі вчинення ними на території України нового злочину, має для них певні правові на­слідки, оскільки відповідно до ч.2 вказаної статті, рецидив злочи­нів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідаль­ності та покарання. Таким чином, законодавець зобов'язує суд в обов'язковому порядку враховувати факт засудження особи за Межами України при встановленні наявності рецидиву злочинів, приєднанні невідбутої частини покарання відповідно до ст. 70 та

269

71 КК України та визначенні інших правових наслідків (напри­клад, визначення повторності злочинів). Тому у випадках, коли особа раніше засуджувалась за межами України, а суд з невідомих причин не врахував цю судимість при винесенні вироку (або про­сто вказав, що дана судимість у вироку не враховується, оскільки виникла не території іншої держави), Регіональні комісії повинні вживати таких же заходів, як і у випадку встановлення інших по­милок у вироку, бо в результаті можуть змінитися й інші правові наслідки вироку, наприклад, кваліфікація злочину (про необхідні у таких випадках дії дивись коментар до статті 4 КВК України);

д) судів іноземних держав, якщо вони визнані відповідно до п. 19 Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., який ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 03.03.1998 р.

10. У деяких статтях КВК України, що стосуються визначення виду установ виконання покарань вживається термін «засудже­ний вперше до позбавлення волі». У теорії кримінального права прийнято вважати, що особа визнається вперше засудженою до по­збавлення волі у випадках, коли вона: а) зовсім не притягувалась до кримінальної відповідальності; б) засуджувалась до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; в) засуджувалась до покаран­ня у виді позбавлення волі, але судимість була знята чи погашена у встановленому законом порядку; г) засуджувалась до виправних робіт, які були замінені позбавленням волі в порядку ст. ЗО КК України 1960р.; д) засуджувалась до позбавлення волі, але була реабілітована; є) засуджувалась до позбавлення волі за вчинення діяння, що в подальшому було декриміналізовано.

11. Виходячи з роз'яснення Державного департаменту України з питань виконання про визнання такими, що раніше відбували по­карання в місцях позбавлення волі, осіб у разі, якщо вони раніше були засуджені до покарання у виді позбавлення волі та фактично його відбували в установах кримінально-виконавчої системи, неза­лежно від погашення чи зняття судимості, слід віднести до цієї ка­тегорії наступних засуджених: а) ті, що раніше були засуджені до позбавлення волі та відбули покарання в установі виконання пока­рань будь-якого виду (виправній чи виховній колонії); б) умовно-звільнені з місць позбавлення волі для роботи на будівництві дер­жавних об'єктів (за КК України 1960 р.); в) умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, якщо ці осо­би з підстав, зазначених у ч. 5 ст. 25-1 КК України (1960 р.) були направлені для відбування покарання у виді позбавлення волі; г) за­суджені до позбавлення волі, які після набрання вироком законної сили відбували це покарання у слідчому ізоляторі і були умовно звільнені для роботи на будівництві державних об'єктів (за КК України 1960 р.); д) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою ви-

270

конання вироку (ст. 45, 46-1, 46-2 КК України 1960 р.) та звільнені від відбування покарання з випробуванням при засудженні до по­збавлення волі (ст. 75, 79,104 КК України 2001 р.), які за порушен­ня порядку та умов відбування покарання були направлені в місця позбавлення волі; є) засуджені до позбавлення волі, які після на­брання вироком законної сили відбували це покарання у слідчому ізоляторі хоча б протягом декількох днів (про порядок набрання вироком законної сили дивись коментар до статті 4 КВК України). Поряд з цим не можуть визнаватися такими, що раніше відбу­вали покарання у виді позбавлення волі: а) особи, які раніше фак­тично відбували покарання в місцях позбавлення волі, але були реабілітовані; б) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою вико­нання вироку (ст. 45, 46-1, 46-2 КК України 1960 р.), звільнені від відбування покарання з випробуванням при засудженні до позбав­лення волі (ст. 75, 79, 104 КК України 2001 р.), що фактично не відбували призначене покарання (якщо після закінчення строку відстрочки чи випробування засуджений був звільнений від відбу­вання покарання), у зв'язку із застосуванням амністії, помилуван­ня або незвернення вироку до виконання через закінчення строків давності, встановлених законом тощо; в) особи, засуджені до на­правлення у дисциплінарний батальйон; г) особи, що були направ­лені до виправно-трудових профілакторіїв; д) особи, які знаходи­лися в місцях позбавлення волі, але вирок щодо них було скасова­но із закриттям справи або змінено з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавлення волі, чи застосуванням звільнення від відбування покарання з випробуванням; є) умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (за КК Укра­їни