Кримінально-виконавчий кодекс україни

Вид материала

Кодекс

Содержание 1. Стаття 5. Принципи кримінально-виконавчого Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.

Подобный материал:

• Кримінально-процесуальний кодекс України, 3072.32kb.
• Кримінально-виконавче право України: Курс лекцій. Семаков Г. С, Гель А. П., Київ, 2000, 2338.08kb.
• Кримінально-процесуальний кодекс України, 3338.56kb.
• Президента України Віктора Януковича Андрій Портнов: Ухвалення нового Кримінально-процесуального, 429.21kb.
• Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень, 321.79kb.
• Кримінально-виконавче законодавство україни, 1221.59kb.
• 12. 00. 09 кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова, 67.92kb.
• О. В. Новіковим закон україни про внесення змін до Кримінально-процесуального кодекс, 52.38kb.
• Верховна Рада Українипостановля є: I. Внести до Кримінального ( 2341-14 ) та Кримінально-процесуального, 182.04kb.
• Верховна Рада України [Електронний ресурс] . - режим доступу до сайту : www zakon rada, 134.86kb.

у відповідній статті. Це стосується, наприклад, порядку відміни
звільнення від відбування покарання з випробуванням або звіль­
нення засудженого за хворобою. Постанови суду з цих питань,
згідно з ч. 4 ст. 408 та ч. З ст. 408-2 КПК, може бути оскаржена
протягом семи діб з моменту її оголошення. Аналогічним чином у
ст. 407 КПК України визначений семидобовий строк вступу в за­
конну силу постанови про заміну невідбутої частини покарання
більш м'яким або умовно-дострокового звільнення від відбування
покарання. У всіх інших випадках (наприклад, це стосується по­
станови про застосування амністії, встановлення адміністративно­
го нагляду) рішення суду виконується після закінчення загально­
го строку на оскарження, тобто п'ятнадцяти діб, оскільки іншого
порядку в законі прямо не встановлено.

9. Окремо слід зупинитися на процедурі обчислення строків
вступу судових рішень в законну силу. Даний вид строків відно­
ситься до кримінально-процесуальних строків, тому до них засто­
совуються правила, визначені у ст. 89 КПК. За цими правилами,
строки, встановлені КПК, обчислюються годинами, добами (дня­
ми) і місяцями. При обчисленні строків не беруться до уваги той
день і та година, від яких починається строк.

При обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах. При обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне чис­ло останнього місяця. Якщо закінчення строку припадає на неро­бочий день, то останнім днем строку вважається наступний робо­чий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.

10. Про поняття виконання та відбування покарання дивись ко­
ментар до статті 1.

Стаття 5. Принципи кримінально-виконавчого

законодавства, виконання і відбування покарань Кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбуван­ня покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконан-

20

ня і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної від­повідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуа­лізації виконання покарань, раціонального застосування приму­сових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєд­нання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ ви­конання покарань.

1. У даній статті вперше в історії національного законодавства, що регулює питання виконання і відбування кримінальних пока­рань, закріплені його принципи. Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль ад­міністрації органів та установ виконання покарань. Принципи кримінально-виконавчого законодавства є виразом головного, основного в даному акті, вони відображають стратегічну тенден­цію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано.

Принципи кримінально-виконавчого законодавства, відобража­ючи суть виконання покарань, є орієнтирами для суб'єктів вико­нання покарань, завдяки яким забезпечується одноманітний підхід до діяльності, спрямованої на досягнення мети покарання. Через це принципи виступають у ролі відмітних якостей процесу здійснення адміністраціями органів та установ виконання покарань правообмежень, властивих покаранню, а також відтворюють те, як реалізація кари відбивається на правовому положенні засуджених. У той же час, зміст принципів не розкрито, тому вирішення даного питання «віддано на відкуп» доктринальному тлумаченню.

2. Принцип невідворотності виконання і відбування покарань є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворот­ності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності по­карання, що визначає послідовність стадій кримінальної відпові­дальності і що виступає у кримінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконання покарання, установлює пра­вила, за якими здійснюється кара, виконуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності не­віддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконан­ня покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адмі­ністрації органів та установ виконання покарань, принципом ви­нятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовніш­нім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомогою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чин­ника — його вихідною засадою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворотності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об'єктивна необхід-

21

ність доведення до логічного завершення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.

3. Законність як принцип кримінально-виконавчого права, кри­мінально-виконавчого законодавства, діяльності органів та уста­нов виконання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Кон­ституції України, де сказано, що виключно законами України ви­значається діяльність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон — акт Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади є джерелом нормативного регулювання діяльності органів та установ виконання покарань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов'язковий інструмент для здійснення кримінально-виконав­чої діяльності. Правоохоронна діяльність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовленому повною подібністю розу­міння законності як принципу кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип ґрунтується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кримінально-вико­навчого законодавства, на тому, що законність органічно пов'язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-вико­навчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і необхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого за­конодавства, так і для охорони прав та законних інтересів засудже­них. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адмі­ністрації органів та установ виконання покарань призводить до по­рушення останніх. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголосити права засуджених, а й гарантува­ти дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконання покарань обов'язку по забезпеченню суб'єктивних прав та законних інтересів засудже­них. Законність являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього. Як спосіб зв'язку структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності законність є щось внутрішнє. Вона організує структуру цієї діяльності і стає як би моментом реалізації кари. Як спосіб ре­гулювання, зовнішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покликано бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв'язку її структурних елементів.
   
4. Принцип справедливості ґрунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-вико­навчого законодавства України на засадах справедливості. Висту­паючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохо­ронних органів, справедливість посідає центральне місце в забез-
   

печенні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діян­ня і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та уста­нов виконання покарань, виступає способом існування криміналь­но-виконавчої діяльності, формою внутрішнього, об'єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв'яз­ку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяль­ності. Категорія справедливості пов'язана з характеристикою про­цесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кри­мінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливості побачити об'єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правооб­межень, притаманних покаранню.

5. Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають по­карання, ґрунтується на положенні ст. З Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя й здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Свою інфраструктуру цей принцип одержує в першу чер­гу в нормах кримінально-виконавчого законодавства, що визнача­ють правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпо­рувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність органів та уста­нов виконання покарань. У результаті такої інкорпорації розумін­ня гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, здобуває вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.

6. Принцип демократизму є принципом кодифікації законодав­ства і знаходить своє виявлення у колективних обговореннях за­конопроектів, що передує внесенню їх на розгляд Верховної Ради, врахуванні громадської думки, кваліфікованій оцінці проектів фахівцями відповідних галузей права, ознайомленню з ними ши­рокої громадськості.

Також у науковій літературі вказується, що елементи демокра­тизму при виконанні та відбуванні кримінальних покарань прояв­ляються і в інших напрямках: в порядку подання і вирішення звернень; мові звернень та листування; контролі органів держав­ної влади та місцевого самоврядування; судовому та відомчому контролі; прокурорському нагляді за діяльністю органів та уста­нов виконання покарань; участі громадських організацій у ви­правленні та ресоціалізації засуджених.


22

23

7. Принцип рівності засуджених перед законом, через те, що він є загальноправовим (базується на конституційному принципі рів­ності громадян, закріпленому у ст. 21 Конституції України), мож­на визначити наступним чином: засуджені до кримінальних пока­рань є рівними перед законом, і покарання щодо них виконується незалежно від раси, національності, релігійних переконань тощо. Дотримання принципу рівності засуджених перед законом досяга­ється за рахунок комплексу заходів, спрямованих на створення єдиних умов відбування покарання, незалежно від майнового ста­новища, національності, віросповідання, та інших соціально-полі­тичних, демографічних та інших ознак. Такі відмінності передба­чаються залежно від статі, віку, стану здоров'я, наявності вагітнос­ті або малолітніх дітей, а головне — від поведінки засуджених. Але це не може розцінюватись як порушення принципу рівності чи да­рування привілеїв. Якщо уявити, наприклад, що різні категорії за­суджених (чоловіки і жінки, дорослі та неповнолітні) мали б одна­кове коло спеціальних прав і обов'язків, піддавалися б однаковим дисциплінарним стягненням, зобов'язувалися б виконувати одні й і ті ж норми виробітку, то у такій ситуації фактичні умови відбу­вання позбавлення волі для жінок, неповнолітніх стали б або вза­галі нестерпними, або набагато важчими, ніж для дорослих чоло­віків. Це обумовлюється, окрім міркувань етичного характеру та особливостями психологічного розвитку, ще й певними психофізіо­логічними особливостями жінок та неповнолітніх, які більш враз­ливі у взаємодії з оточуючим світом, ніж чоловіки.
   
8. Принцип взаємної відповідальності держави і засудженого є найбільш суперечливим принципом, оскільки покарання являє со­бою форму державного примусу, то його виконання визначає ха­рактер основного методу правового регулювання — імперативного, що припускає нерівність суб'єктів виконання й відбування пока­рання. У найбільш загальному виді його можна визначити наступ­ним чином: особа, притягнута до кримінальної відповідальності, зобов'язана підкоряти свою поведінку правообмеженням, що від­бивають зміст покарання, а адміністрація органів та установ вико­нання покарань так само «взаємно» зобов'язана підкоряти свою ді­яльність правам і інтересам засудженого.
   
9. Принцип диференціації та індивідуалізації виконання пока­рань є принципом окремих інститутів кримінально-виконавчого законодавства, зокрема такого, як визначення виду установи ви­конання покарань. Цей принцип, в свою чергу, як і у кримінально­му праві, обумовлюється принципом справедливості. Справедливо призначене покарання утворює міцну основу для його справедли­вого виконання. Лише наявність цих двох компонентів здатна за­безпечити досягнення цілей покарання. Диференціація виконан­ня покарання покликана забезпечити реалізацію справедливості, що визначається диференційованим підходом, відношенням до за­суджених різних груп. Диференціація виконання покарання про-
   

24

являється перш за все у встановленому порядку виконання та від­бування покарання (різних умовах тримання, різному правовому положенні, рівні ізоляції), який застосовується дозовано залеж­но від ступеня суспільної небезпеки різних категорій засудже­них, тобто шляхом фактичної реалізації кари, що випливає з по­збавлення волі. Так, цілком справедливо, що порівняно з іншими засудженими, наприклад, засуджені до довічного позбавлення волі, відбувають покарання в установах найвищого рівня безпе­ки. У цьому і виражається диференційований підхід до засудже­них залежно від суспільної небезпеки вчиненого злочину та особи засудженого. Диференціація виконання покарання означає, що до різних категорій засуджених залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, минулої злочинної діяльності, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання застосовується каральний вплив у різному обсязі.

Індивідуалізація ж виконання покарання полягає в тому, що в умовах дотримання загальних приписів закону відносно виконання покарання має місце індивідуальний підхід до кожного засуджено­го, що означає вибір потрібних саме даному засудженому заходів.

10. Принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки також є принципом окремих інститутів кримінально-виконавчого законодавства, що може бути реалізований, здебільшого при виконанні покарання у виді позбавлення волі. Даний важливий принцип вперше отримав узагальнене формулювання в законодавстві, що регулює виконан­ня покарань, хоча свою реалізацію він знаходив і у виправно-тру­довому законодавстві. У КВК України раціональне застосування примусових заходів закріплено в нормах, які встановлюють відпо­відальність засудженого (ст. 9, 27, 35, 40, 81, 166 та ін.), підстави, порядок і умови застосування до них заходів стягнення (ст. 46, 54, 69, 83,134 та ін.). При застосуванні цих заходів закон вимагає вра­ховувати обставини вчинення порушення, особу засудженого та його попередню поведінку.

Принцип стимулювання правослухняної поведінки не тільки закріплений у КВК України, але одночасно відображений і у бага­тьох нормах цього закону. Це, перш за все, заохочувальні норми (ст. ч. 2 ст. 46, ч. 1 ст. 54, 67, 81, 130 та ін.). Стосовно позбавлення волі важливу роль відіграють норми стимулювання, що регулю­ють зміну умов тримання засуджених у кращий бік, зокрема, пе­реведення до іншої дільниці на території установи або колонії ін­шого рівня безпеки. До заохочувальних норм можна віднести та­кож положення кодексу, що надають можливість певним категоріям засуджених проживати за межами установи виконан­ня покарань (ст. 59, 99 ).

Раціональне застосування засобів виправлення припускає ціле­спрямований виховний вплив на засуджених, організацію їх праці, професійне та загальноосвітнє навчання з урахуваннях їх типових

25

та індивідуальних особливостей. У даному випадку реалізується метод диференційованого та індивідуалізованого психолого-педагогічного впливу на засуджених. Цей метод виходить за межі прин­ципу диференціації та індивідуалізації покарання, але реалізуєть­ся у суворо визначених правових рамках.

11. Принцип поєднання покарання з виправним впливом як га­
лузевий принцип кримінально-виконавчого права полягає в тому,
що виконання всіх видів покарання повинно супроводжуватись за­
стосуванням до засуджених різноманітних заходів виховання. Це
відноситься не тільки до засуджених, наприклад, до позбавлення
волі або виправних робіт, відносно яких застосовується весь комп­
лекс засобів виправного впливу, а й до інших строкових видів по­
карання. До засуджених повинні також застосовуватись в обов'яз­
ковому порядку загальні заходи виховного характеру. Правовою
підставою для застосування цих заходів служить вирок суду.

Під виправним впливом розуміється широкий комплекс вихов­них заходів та впливів: праця, навчання, професійна підготовка, розвиток самодіяльності та інші, що покликані формувати пози­тивні властивості засуджених, які у кінцевому підсумку і говорять про ступінь виправлення особи. Поєднання виконання покарання з заходами виправного впливу утворює карально-виховний процес.

12. Принцип участі громадськості в передбачених законом ви­
падках у діяльності органів і установ виконання покарань — прин­
цип окремих інститутів кримінально-виконавчого законодавства.
Даний принцип останнім часом широко популяризується у засо­
бах масової інформації, хоча в умовах соціальної нестабільності
ефективність його реалізації украй незначна. Але громадськість
має велику силу, без якої не можна успішно виконувати задачі ви­
правлення та ресоціалізації засуджених. Громадськість може
контролювати діяльність установ та органів виконання покарань і
поряд з цим надавати їм активну допомогу.

У роботі органів та установ виконання покарань громадськість приймає участь через спостережні комісії та інші громадські об'єд­нання (Міжнародна амністія, Фонд «Відродження», «Донецький Меморіал» та ін.). У ст. 53 Європейських пенітенціарних правилах від 12.02.1987 р. говориться, що пенітенціарна адміністрація роз­глядає у якості однієї з найважливіших задач постійне інформу­вання громадськості про роль кримінально-виконавчої системи та роботі персоналу, щоб сприяти кращому розумінню значимості її внеску у життя суспільства. У ст. 61 Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими від 30.08.1955 р. вказується на необхідність залучення громадськості до виховання засуджених.

13. Слід звернути увагу на існуючі відмінності між принципами
кримінально-виконавчого законодавства, сформульованими у ст. 5
КВК України й принципами кримінально-виконавчого права як
галузі права. Принципами кримінально-виконавчого права є:
справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність,

26

невідворотність виконання покарання. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом головного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сформульовані спочатку на­укою кримінально-виконавчого права правові принципи, об'єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-право­вих характеристик, одержали широке соціально-правове значен­ня. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрі­вати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого за­конодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.

14. Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходя­чи з того, що в його основі знаходиться Загальна декларація прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так і ре­гіонального рівня, що проголошують права й основні свободи лю­дини й громадянина, а також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Згідно з Засадами державної політики України в га­лузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визна­чати зміст і спрямованість діяльності органів держави в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав люди­ни виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати іс­нуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ вико­нання покарань при застосуванні державного примусу повинно га­рантувати суб'єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умо­ви тримання. Принцип поважання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнарод­них організацій, членом чи учасником яких є Україна.

15. Основоположні принципи поводження з особами, позбавле­ними волі, фундаментального характеру, містяться і в міжнародних документах. Вони ґрунтуються на необхідності забезпечувати права засуджених, що невіддільні від загальних прав людини. Це означає, що позбавлені волі мають право на: життя та особисту недоторкан­ність; здоров'я; працю; відпочинок; незастосування до них тортур чи іншого нелюдського поводження; повагу людської гідності; на­лежні правові процедури; свободу від будь-якої дискримінації; сво­боду від рабства; свободу совісті та думок; свободу віросповідання; недоторканність сімейного життя; самовдосконалювання.

Для забезпечення цих прав міжнародні стандарти рекоменду­ють організувати функціонування місць позбавлення волі таким чином, щоб вони були добре організованими установами, тобто

27

місцями, де не повинна виникати небезпека для життя, здоров'я та особистої недоторканності як позбавлених волі, так і персоналу. У місцях позбавлення воля не повинна застосовуватись дискримі­нація щодо засуджених. Умови тримання осіб, засуджених до по­збавлення волі, не повинні додатково до обмежень, зумовлених фактом ізоляції, обмежувати права і свободи людини і громадяни­на. Режим позбавлення волі не повинен занадто обмежувати кон­такти засуджених із зовнішнім світом, тому міжнародні стандарти особливу увагу приділяють тим аспектам поводження з позбавле­ними волі, які спрямовані на підготовку цих осіб до повернення до життя у суспільстві.

Стаття 6. Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби

1. Виправлення засудженого — процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
   
2. Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соці­альному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативно­го життя в суспільстві.
   

Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.

3. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (ре­жим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загаль­ноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.
   
4. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосову­ються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого зло­чину та поведінки засудженого під час відбування покарання.
   

1. У ч. 1 ст. 6 КВК України визначається поняття виправлення засуджених. Вперше це поняття, достатньо складне з точки зору його юридичного оформлення, закріплено у кримінально-вико­навчому законодавстві.

Під виправленням розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести ко­рективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізува­ти негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарання, прищепити повагу до закону. Досягнення та­кого результату визнається юридичним виправленням, що само по собі важливий результат застосування покарання, суттєвий показ­ник його ефективності.

2. Ресоціалізація — це складна соціально-правова категорія, яка охоплює різні сторони оновлення соціальних зв'язків як під час відбування покарання, так і після цього. Саме тому у пенітен­ціарній педагогіці ресоціалізацію поділяють на пенітенціарну та постпенітенціарну. Пенітенціарна ресоціалізація являє собою ви­роблення у засудженого законослухняної поведінки в установі ви­конання покарань; до постпенітенціарної ресоціалізації відносять комплекс заходів з трудового та побутового влаштування і вста­новлення зв'язків у звільненого з метою його подальшої соціальної реабілітації після звільнення на свободу, в результаті чого забез­печується відновлення засудженого у соціальному статусі та по­вернення до самостійного життя.

Ресоціалізація у пенітенціарній педагогіці — це процес віднов­лення (а у деяких випадках — становлення) особи як соціального повноправного члена суспільства, що здійснюється на основі засто­сування до неї комплексу правових, організаційних, психологіч­них, виховних та інших заходів впливу на різних етапах криміналь­ної відповідальності з метою повернення її до самостійного загально­прийнятого суспільно-нормального життя. Проблема ресоціалізації достатньо складна, являє собою об'ємну соціально-правову пробле­му, у зв'язку з чим вона не вичерпується тими основними питання­ми, що були розглянуті вище. Говорити про досягнення ресоціаліза­ції можливо лише у тому випадку, коли у засудженого після звіль­нення вирішені всі проблеми як соціального, так і побутового плану: житлова проблема, проблема працевлаштування, фінансового за­безпечення тощо. Виходячи з цього, говорити про остаточну ресоці­алізацію засудженого безпосередньо під час відбування покарання неможливо, у цей період можна лише зробити певні кроки для за­безпечення її досягнення після звільнення.

Треба відмітити, що у Європейських тюремних правилах у по­рівнянні з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими з урахуванням змін, що відбулися у теорії й практиці застосування позбавлення волі, дещо зміщені пріоритети та акцен­ти. Європейські тюремні правила розроблені з урахуванням того, що виправлення та ресоціалізація не завжди дають очікуваних ре­зультатів, оскільки ці цілі як показав досвід минулих років не є реальними. У зв'язку з цим визнається, що головними передумо­вами успішного виправлення є готовність і добра воля самих засу­джених та налагодження зв'язків між установами виконання по­карань та вільним суспільством. Цілі виправного впливу на засу­джених полягають у тому, щоб зберегти їх здоров'я та гідність та сприяти формуванню у них почуття відповідальності та вироблен­ню навичок, які допоможуть реінтегруватися у суспільство, допо­можуть виконувати вимоги законності та задовольняти свої жит­тєві потреби власними силами після звільнення.

Виправлення засуджених за міжнародними документами має на меті мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особис-


28

29

тість та соціальну поведінку осіб, позбавлених волі. Європейські тюремні правила відображають зміни від попереднього підходу до процесу впливу на засуджених, спрямованого на виправлення їх по­глядів і поведінки до розробки моделей, орієнтованих на розвиток соціально корисних професійних навичок та особистих здібностей, що відкривають перспективи успішної соціальної реінтеграції.

3. Основними засобами виправлення та ресоціалізації засудже­них закон називає: встановлений порядок виконання та відбування покарання; суспільно корисна праця; соціально-виховна робота; за­гальноосвітнє і професійно-технічне навчання; громадський вплив.
   
4. Встановлений порядок виконання та відбування покаран­ня — це не що інше, як режим виконання та відбування покаран­ня, відповідно до визначення, наведеного у ст. 102 КВК України. Режим, являючись одним із засобів виправлення засуджених, по суті створює основу для застосування всіх інших засобів впливу на них, тому законодавство приділяє найбільшу увагу його регулю­ванню.
   

5. Суспільно корисна праця в силу винятково великих вихов­
них можливостей впливу на особистість виступає найважливішим
засобом виправлення засуджених; свого часу праця у відповідних
законах нашої держави визнавалась основою всього процесу ви­
правлення та перевиховання засуджених. Нині у політиці в сфері
виконання покарань та кримінально-виконавчому законодавстві
зміщений акцент з трудового аспекту на кримінально-виконав­
чий. Однак праця продовжує відігравати важливу роль при вико­
нанні багатьох видів покарань, зокрема у зв'язку з тим, що вона
залишається обов'язковою для деяких категорій засуджених (так,
наприклад, ст. 42 КВК України визначає, що засудженим до ви­
правних робіт забороняється звільнятись за власним бажанням
протягом строку відбування покарання; у ст. 59 КВК України вка­
зано, що засуджені до обмеження волі зобов'язані сумлінно пра­
цювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру).
Залучення до праці спрямоване, насамперед, на приучення засу­
джених ставитися до праці, як до позитивної та необхідної складо­
вої їх життя, у тому числі й подальшого життя на волі. Такі ж ви­
моги ставлять до праці ув'язнених Європейські тюремні правила.
Необхідно, щоб звільнившись із установи виконання покарань
особа мала певні навички та вміння, які дозволять їй знайти «за­
конні» засоби для існування та допоможуть безболісно увійти у
життя на волі. Слід відмітити, що умови праці засуджених регу­
люються у своїй основі законодавством про працю.

6. Соціально-виховна робота — це цілеспрямована діяльність персоналу органів та установ виконання покарань та інших соці­альних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціаліза­ції засуджених (ст. 123 КВК України). Це комплекс заходів, що проводяться із засудженими з метою формування у них поважного ставлення до людини, суспільства, праці, норм, правил та традицій

людського співжиття та стимулювання правослухняної поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів. Проведен­ня соціально-виховних заходів (соціально-виховної роботи) є необ­хідною умовою виправлення засуджених. їх комплекс включає ве­ликий набір різноманітних засобів та методів їх застосування. Під засобами розуміються різні прийоми, дії, що застосовуються для досягнення цілей покарання засуджених, а під заходами впливу розуміються конкретні прийоми, заходи застосування засобів. На практиці органами та установами виконання покарань застосову­ються способи й методи виховного впливу на засуджених, заснова­ні на категоріях психології й педагогіки. Суттєвою ознакою, що відрізняє засоби та методи впливу на засуджених, є те, що застосо­вування основних засобів виправлення засуджених безпосередньо передбачено кримінально-виконавчим законодавством. Заходи ж виховного впливу кримінально-виконавчим законодавством не ре­гламентовані, оскільки вони являють собою заходи педагогічного характеру. Цими проблемами займається пенітенціарна педагогіка у її прикладній частині.

Характер соціально-виховної роботи залежить від виду кримі­нального покарання та виду установи чи органу виконання пока­рань. Так, основними формами і методами соціально-виховної ро­боти із засудженими до позбавлення волі законодавство називає моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігіє­нічне та інше виховання засуджених, що сприяє становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності (ст. 124 КВК України). Участь за­суджених у проведенні соціально-виховних заходів враховується при визначенні ступеня їх виправлення, а також при застосову­ванні до них заходів виправлення, заохочення та стягнення.

Пункт «г» ст. 66 Європейських в'язничних правил рекомендує впроваджувати такі системи контактів і методів керівництва, які б сприяли встановленню позитивних стосунків між персоналом і за­судженими з метою досягнення мети виправлення. Такий підхід Європейських в'язничних правил відображає сучасну філософію виправного впливу на засуджених. Дослідження з цього приводу основною передумовою виправлення вважають особисте бажання засудженого та тісне співробітництво з персоналом установи та вільним суспільством, тобто з рідними, близькими, представника­ми державних, громадських та релігійних організацій.

Безпосередня організація соціально-виховної роботи, як одного з основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, по­кладена на соціально-психологічну службу установ виконання по­карань. Але, як свідчать перераховані вище національні та між­народні правові норми, всі категорії персоналу — від молодшого інспектора до начальника установи — повинні брати участь у ви­ховному процесі із засудженими.


ЗО

31

7. Отримання засудженими загальної освіти та професійної під­готовки є могутнім засобом їх виправлення. Тут мова йде не просто про отримання засудженим того чи іншого рівня освіти, спеціаль­ності чи її удосконалення, а про учбово-педагогічний процес, який має виключно високу виховну спрямованість.

Порядок та умови отримання засудженими освіти врегульовано законами України «Про освіту» та «Про загальну середню освіту», Положенням про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кри­мінально-виконавчої системи та Положенням про навчальний центр при установі виконання покарань.

Організація професійно-технічного навчання засуджених здій­снюється відповідно до законів України «Про освіту», «Про за­гальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту» в по­рядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У теперішній час навчання робітничим професіям в установах виконання пока­рань відбувається як на власному виробництві, так і у спеціально створених професійно-технічних навчальних закладах Міністер­ства освіти і науки України, які функціонують при виховних коло­ніях для неповнолітніх. Відповідно до Указу Президента України від 18 лютого 2002 р. № 143 «Про заходи щодо дальшого зміцнен­ня правопорядку, охорони прав і свобод громадян» (п.8), Програ­ми подальшого реформування та державної підтримки криміналь­но-виконавчої системи на 2002-2005 р., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. №167, система професійно-технічної освіти засуджених в установах криміналь­но-виконавчої системи повинна забезпечувати навчання засудже­них з урахуванням не тільки інтересів власного виробництва, а і потреб ринку праці після їх звільнення з місць позбавлення волі.

8. Громадський вплив на засуджених здійснюється шляхом
участі громадських формувань або органів місцевого самовряду­
вання в діяльності органів та установ виконання покарань у таких
формах: проведення правової пропаганди з засудженими та орга­
нізація шефства над важковиховуваними; залучення засуджених
до культурно-масових та спортивних заходів; надання економіч­
ної допомоги засудженим; сприяння в організації виховної роботи
на всіх рівнях. Організаційні форми участі громадських організа­
цій та інших органів чи установ різноманітні: спостережні комісії,
комісії у справах неповнолітніх, шефські формування колективів
підприємств, учбових закладів, наставництво тощо.

9. У ч. 4 ст. 6 КВК вказується, що засоби виправлення засудже­
них застосовуються з урахуванням виду покарання, характеру та
ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи засу­
джених та їх поведінки, тобто, з урахуванням розглянутого вище
принципу диференціації та індивідуалізації. Відносно окремих

видів покарань КВК України детально регламентує використання тих чи інших засобів виправлення засуджених, акцентуючи особ­ливу увагу на тих з них, які поєднані з виправним впливом.

Слід відмітити, що застосування засобів виправлення має певні особливості: дані заходи не носять характер «відплати за вчинене» та, на відміну кримінально-каральних правообмежень, не мають відносно «жорсткого» кримінально-правового зв'язку з вчиненим злочином. Для них останнє відіграє роль свого роду «симптому» певного ступеня й характеру суспільної небезпечності та соціаль­но-моральної занедбаності особи злочинця.

Перш за все, набір засобів виправлення залежить від виду по­карання, застосованого до засудженого. Але навіть у рамках одно­го виду покарання набір та змістовна сторона цих засобів не будуть однаковими. Поведінка засудженого під час відбування покаран­ня впливає на визначення умов, в яких воно відбувається, а також на обсяг пільг, які йому надаються, на можливість дострокового звільнення або на зміну режиму тримання на більш легкий. У да­ному випадку в повній мірі розкривається принцип кримінально-виконавчого законодавства про диференціацію та індивідуаліза­цію виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів та стимулювання правослухняної поведінки.