Кримінально-виконавчий кодекс україни

Вид материала

Кодекс

Содержание Органи і установи виконання Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, се­реднього і максимального рівнів безпеки. Кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за по­ведінкою осіб, звільнених від відбування покарання 2. Засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у ви­правних колоніях

Подобный материал:

• Кримінально-процесуальний кодекс України, 3072.32kb.
• Кримінально-виконавче право України: Курс лекцій. Семаков Г. С, Гель А. П., Київ, 2000, 2338.08kb.
• Кримінально-процесуальний кодекс України, 3338.56kb.
• Президента України Віктора Януковича Андрій Портнов: Ухвалення нового Кримінально-процесуального, 429.21kb.
• Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень, 321.79kb.
• Кримінально-виконавче законодавство україни, 1221.59kb.
• 12. 00. 09 кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова, 67.92kb.
• О. В. Новіковим закон україни про внесення змін до Кримінально-процесуального кодекс, 52.38kb.
• Верховна Рада Українипостановля є: I. Внести до Кримінального ( 2341-14 ) та Кримінально-процесуального, 182.04kb.
• Верховна Рада України [Електронний ресурс] . - режим доступу до сайту : www zakon rada, 134.86kb.

Глава З

ОРГАНИ І УСТАНОВИ ВИКОНАННЯ

ПОКАРАНЬ

Стаття 11. Види органів і установ виконання покарань

1. Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція.
   
2. Установами виконання покарань є: арештні доми, кримі­нально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі — виховні колонії).
   
3. Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримі­нально-виконавчі установи відкритого типу (далі — виправні цен­три) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі — ви­правні колонії).
   
4. Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, се­реднього і максимального рівнів безпеки.
   
5. Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умо­вами тримання.
   
6. У межах, визначених цим Кодексом та законами України, виконання кримінальних покарань також здійснюють Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінар­ний батальйон.
   
7. Територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, арештні доми, виправні центри, виправні та виховні колонії організовуються і ліквідуються Державним департамен­том України з питань виконання покарань, а військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон — Міністерством оборо­ни України.
   

1. Діяльність, спрямована на виконання кримінальних пока­рань посідає значне місце в справі реалізації державної криміналь­ної політики. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку. Тому у кожній державі створена система органів, на які покладено виключно виконання покарань.
   
2. Побудова системи органів та установ виконання покарань безпосередньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством. Згідно зі ст. 51 КК України існують на­ступні види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для вій­ськовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі;
   

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Виконанням кожного з вказаних видів покарання займається певний орган (установа) держави, сукупність яких складає кримі­нально-виконавчу систему нашої держави. Загалом система — це множинність елементів, які знаходяться у відносинах та зв'язках між собою та утворюють певну єдність та цілісність.

3. Відповідно до ст. 11 КВК України кримінально-виконавчу сис­тему України складають органи та установи виконання Покарань. Таким чином, кримінально-виконавчу систему можна визначити як сукупність органів та установ держави, які здійснюють діяль­ність з виконання кримінальних покарань, наділені спеціальним статусом та знаходяться у відносинах субординації між собою.

Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець перш за все відносить такі ор­ганізації, які здійснюють, переважно, управлінські та адміністра­тивно-господарські функції. Очолює кримінально-виконавчу сис­тему Державний департамент України з питань виконання пока­рань.

4. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державну кримі­нально-виконавчу службу України», центральний орган виконав­чої влади з питань виконання покарань (яким нині є Державний департамент України з питань виконання покарань) утворюється, реорганізується та ліквідується Президентом України за подан­ням Прем'єр-міністра України. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань реалізує єдину державну по­літику у сфері виконання кримінальних покарань, спрямовує, ко­ординує та контролює діяльність Державної кримінально-вико­навчої служби України, у межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Центральний орган виконавчої влади з питань виконання по­карань узагальнює практику застосування законодавства з питань, що стосуються завдань Державної кримінально-виконавчої служ­би України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдоскона­лення, і вносить їх на розгляд відповідно Президенту України чи Кабінету Міністрів України. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань є державним замовником з оборон­ного замовлення та на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг за державні кошти для задоволення потреб національної безпеки.

Керівництво Державною кримінально-виконавчою службою України та діяльністю центрального органу виконавчої влади з пи­тань виконання покарань здійснює керівник центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, який несе персо-


52

53

нальну відповідальність за виконання завдань Державної кримі­нально-виконавчої служби України.

Керівника центрального органу виконавчої влади з питань ви­конання покарань призначає на посаду Президент України за по­данням Прем'єр-міністра України та припиняє його повноважен­ня на цій посаді. Керівник центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань має заступників, які призначаються на посади та звільняються з цих посад у встановленому порядку.

5. Для забезпечення виконання завдань Державної криміналь­но-виконавчої служби України центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань утворюються територіальні органи управління — управління (відділи) в Автономній Республі­ці Крим, областях, місті Києві та Київській області, місті Севасто­полі.

Територіальні органи управління здійснюють керівництво опе­ративно-службовою та фінансово-господарською діяльністю підпо­рядкованих їм органів і установ та виконують функції, передбачені положеннями про територіальні органи управління. Положення про територіальні органи управління затверджуються централь­ним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

6. Державна кримінально-виконавча служба України відповід­но до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади з питань ви­конання покарань зі спеціальним статусом, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств уста­нов виконання покарань, інших підприємств, установ і організа­цій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України. Але необхідно звернути увагу на те, що зі змісту КВК України витікає, що установами ви­конання покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань.
   
7. Загальна чисельність персоналу Державної кримінально-ви­конавчої служби України, що утримується за рахунок Державного бюджету України, визначається відповідно до закону. Гранична чисельність працівників центрального апарату центрального орга­ну виконавчої влади з питань виконання покарань та його терито­ріальних органів управління визначається Кабінетом Міністрів України.
   

Структура, штати територіальних органів управління, підрозді­лів кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання пока­рань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних за­кладів, закладів охорони здоров'я та положення про них затверджу­ються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

54

До персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеці­алісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-ви­конавчій службі України (далі — працівники кримінально-вико­навчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здо­ров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Дер­жавній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до ста­жу державної служби відповідно до закону.

На службу до Державної кримінально-виконавчої служби Укра­їни приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, ділови­ми та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності ви­значаються нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести мі­сяців. Не можуть бути прийняті на службу особи, які раніше засу­джувалися за вчинення злочину.

Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служ­би регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціаліс­тів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України «Про державну службу», а віднесення посад цих спеціалістів до відпо­відних категорій посад державних службовців проводиться Кабі­нетом Міністрів України.

Особи рядового і начальницького складу та працівники кримі­нально-виконавчої служби не можуть бути членами політичних партій. Вони можуть бути лише членами громадських організацій, статутні положення яких не суперечать засадам діяльності Дер­жавної кримінально-виконавчої служби України, і можуть брати участь у їх роботі у вільний від виконання службових обов'язків час. Організація особами рядового і начальницького складу та пра­цівниками кримінально-виконавчої служби страйків та участь у їх проведенні забороняються.

Закон «Про загальну структуру і чисельність кримінально-ви­конавчої системи України» від 2 березня 2000 р. визначає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33 % від кіль­кості осіб, які утримуються в установах виконання покарань. Ця вимога розповсюджується на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та лікувально-

55


трудові профілакторії. Що стосується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в розмірі 5 % від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції. У ст. 5 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» встановлюється, що штатна чисельність персоналу уста­нов виконання покарань, слідчих ізоляторів і кримінально-вико­навчої інспекції, встановлена на рік, залишається незмінною про­тягом року незалежно від зміни чисельності осіб, які тримаються в цих установах, слідчих ізоляторах або перебувають на обліку в за­значеній інспекції.

8. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання по­карань, його територіальні органи управління, установи виконан­ня покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охоро­ни здоров'я, підприємства установ виконання покарань, інші під­приємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків.
   
9. Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та кон­фіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Також окремо законо­давець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань щодо засудже­них військовослужбовців.
   

10. Свою діяльність органи та установи виконання покарань ор­
ганізовують відповідно до закону та принципів кримінально-вико­
навчого права. Ст. 2 «Про Державну кримінально-виконавчу служ­
бу України» додатково називає основними принципами діяльності
Державної кримінально-виконавчої служби: 1) законність; 2) по­
вага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; 3) гума­
нізм; 4) позапартійність; 5) єдиноначальність; 6) колегіальність
при розробці важливих рішень; 7) взаємодія з органами державної
влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями грома­
дян, благодійними і релігійними організаціями; 8) відкритість для
демократичного цивільного контролю.

Кримінально-виконавчій системі України притаманна єдність, її побудовано за принципами субординації та підпорядкованості, відповідність діяльності вимогам закону, відкритості діяльності органів та установ для громадськості, відповідальності органів та установ кримінально-виконавчої системи.

11. Органи і установи виконання покарань спрямовують свою діяльність на досягнення цілей, які стоять перед кримінальним покаранням, на досягнення мети і завдань кримінально-виконав­чого законодавства, а також намагаються досягнути виправлення

56

та ресоціалізації засудженого за допомогою тих засобів, які надані цим органам та установам законом.

Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби Украї­ни проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та гро­мадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за со­бою відповідальність згідно із законом.

Стаття 12. Державна виконавча служба

Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу і конфіскації майна у випадках та в порядку, передбачених цим Кодексом та законами України.

1. Відповідно до ст. З Закону України «Про державну виконав­
чу службу», органами державної виконавчої служби є: Департа­
мент державної виконавчої служби; державна виконавча служба
Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастопо­
ля; державна виконавча служба у районах, містах (містах обласно­
го значення), районах у містах.

Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства юстиції України, на яке покладається реалізація єдиної державної політи­ки у сфері примусового виконання рішень судів.

Державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва і Севастополя організовують виконання законів та здійснюють керівництво державною виконавчою службою у ра­йонах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

2. Виконання рішень, перелік яких встановлено у даній статті,
покладається на державних виконавців, якими є: заступник ди­
ректора Департаменту державної виконавчої служби, начальник
відділу примусового виконання рішень, заступник начальника
відділу примусового виконання рішень Департаменту державної
виконавчої служби, головний державний виконавець, старший
державний виконавець, державний виконавець відділу примусо­
вого виконання рішень Департаменту державної виконавчої служ­
би, начальники відділів примусового виконання рішень відділу
державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, об­
ластей, міст Києва і Севастополя, їх заступники, головні державні
виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці відді­
лів примусового виконання рішень державної виконавчої служби
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя,
начальник, заступник начальника, головний державний викона­
вець, старший державний виконавець, державний виконавець

державної виконавчої служби у районі, місті (місті обласного зна­чення), районі у місті.

3. Державний виконавець є представником влади і здійснює
примусове виконання судових рішень, постановлених іменем
України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання
яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, перед­
баченому законом.

Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Де­партамент державної виконавчої служби та державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Се­вастополя.

4. За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження, при ор­ганах державної виконавчої служби можуть утворюватися вико­навчі групи в порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби.
   
5. Інші органи, установи, організації і посадові особи здійсню­ють виконавчі дії у випадках, прямо передбачених законом, на ви­могу чи за дорученням державного виконавця.
   

Стаття 13. Кримінально-виконавча інспекція

1. Кримінально-виконавча інспекція виконує покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт.
   
2. Кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за по­ведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробу­ванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років,
   

3. Кримінально-виконавча інспекція встановлює періодич­
ність та дні проведення реєстрації засуджених до покарань у виді
громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від від­
бування покарання з випробуванням.

1. Кримінально-виконавча інспекція — це орган виконавчої влади, підпорядкований Державному департаменту України з пи­тань виконання покарань, який відповідно до законодавства здій­снює діяльність з виконання кримінальних покарань у виді по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною ді­яльністю, громадських робіт, виправних робіт. Крім цього, кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за поведін­кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жі­нок, які мають дітей віком до трьох років.

2. Кримінально-виконавчі інспекції створюються відповідними управліннями (відділами) Державного департаменту України з питань виконання покарань. У своїй діяльності кримінально-ви­конавчі інспекції керуються Конституцією України, іншими зако­нами та наказами Департаменту. Положення про кримінально-ви­конавчу інспекцію затверджується центральним органом вико­навчої влади з питань виконання покарань. Органи інспекції для виконання покладених на них функцій використовують гербову печатку та штамп.
   
3. Відповідно до наказу Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань від 21 листопада 2001 р. № 212, до складу кримінально-виконавчої інспекції та її органів входять: 1) управ­ління кримінально-виконавчими інспекціями Державного депар­таменту України з питань виконання покарань (структурний під­розділ центрального апарату; 2) відділи (відділення, групи) кримі­нально-виконавчої інспекції управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань в областях, м. Києві, Київській області та Севастополі (друга керівна ланка — структурні підрозділи обласних управлінь); 3) міські міжрайонні і районні відділи (відділення) кримінально-виконавчої інспекції (безпосередні виконавці покарань, що розташовуються в районах міста). Будь-яку кримінально-виконавчу інспекцію очолює на­чальник. Кількість персоналу інспекції визначається в розмірі 5% від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції.
   
4. Законодавець називає кримінально-виконавчу інспекцію се­ред органів виконання покарань, оскільки цей орган фактично здійснює організуючу та розпорядчу функції в сфері покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також здійснює контрольні функції щодо осіб, засуджених до таких покарань.
   
5. У ч. 2 ст. 13 визначено, що кримінально-виконавча інспекція встановлює періодичність та дні проведення реєстрації засудже­них до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням. Це, як вказує Верховний Суд України у абзаці 3 п. 9 Постанови від 10 грудня 2004 р. № 18 «Про внесення змін до Постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призна­чення судами кримінальних покарань», означає, що поклавши на засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не встановлює періодичність та дні проведення реєстрації, оскільки вирішення цього питання віднесено до компетенції кри­мінально-виконавчої інспекції.
   
6. Окрім вищевказаних функцій на кримінально-виконавчу ін­спекцію покладено обов'язок забезпечення формування у встанов­леному порядку оперативно-довідкового і дактилоскопічного облі­ку осіб, засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням
   

58

59

волі. За Інструкцією про порядок формування, ведення та вико­ристання оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку в ор­ганах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-вико­навчої системи, затвердженою спільним наказом Міністерства вну­трішніх справ України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 23.08.2002 р. № 823/188 (зареєстро­ваний в Міністерстві юстиції України 09.09. 2002 р. за № 738/7026), кримінально-виконавчі інспекції направляють до Департаменту інформаційних технологій при МВС України, управлінь (відділів) оперативної інформації при ГУМВС України в Автономній Респуб­ліці Крим та при управліннях МВС України в областях наступні документи та матеріали на засуджених: а) до виправних робіт, гро­мадських робіт та звільнених від відбування покарання з випро­буванням — сповіщення для управління (відділу) оперативної ін­формації (далі — УОІ-ВОІ) за териториальністю; б) до обмеження волі, засуджених судами областей або Автономної Республіки Крим, які направлені відбувати покарання в їх межах, — спові­щення для УОІ-ВОІ за териториальністю; в) до обмеження волі, до виправних робіт та звільнених від відбування покарання з випро­буванням, які прибули для відбування покарання з інших облас­тей, — облікові документи в одному примірнику для УОІ-ВОІ за териториальністю, а також сповіщення для УОІ-ВОІ за місцем за­судження. При одержанні рішення суду про зміну призначеного покарання, а також при звільненні засудженого від подальшого відбування покарання направляється повідомлення (списки) в од­ному примірнику в УОІ-ВОІ за територіальністю.

Стаття 14. Військові частини, гауптвахти

1. Військові частини, гауптвахти виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовос­лужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах, а також здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звіль­нених від відбування покарання з випробуванням.

1. Заст. 1 Статуту гарнізонної та вартової служби, затверджено­го Законом України від 24 березня 1999 р., військова частина пред­ставляє собою структурну одиницю гарнізону, розташовану по­стійно чи тимчасово в населеному пункті (пунктах) або поза ним (ними). До змісту цього поняття віднесено військові частини, шта­би, організації, установи та військово-навчальні заклади Зброй­них Сил України, а також військові частини Державної прикор­донної служби України, Служби безпеки України, внутрішніх

60

військ Міністерства внутрішніх справ України, військ Цивільної оборони України та інших військових формувань, утворених від­повідно до законів України.

2. Відповідно до додатку № 12 до вищевказаного Статуту, для тримання військовослужбовців, які відбувають покарання у виді арешту, обладнується спеціальне приміщення — гауптвахта.

Стаття 15. Арештні доми

1. Арештні доми виконують покарання у виді арешту.
   
2. В арештних домах тримаються повнолітні особи, а також неповнолітні, яким на момент постановлення вироку виповнило­ся шістнадцять років і які засуджені за злочини невеликої тяж­кості.
   

1. Арештні доми — це вид установ виконання покарань, в яких засуджені відбувають покарання у виді арешту. Відповідно до роз­ділу 19 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання по­карань, особи, засуджені до арешту, тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах за місцем засудження.
   
2. Вимоги до створення та внутрішньої і просторової організації арештних домів встановлюються законодавством та таким відом­чим нормативно-правовим актом, як Правила внутрішнього роз­порядку установ виконання покарань.
   

Стаття 16. Виправні центри

Виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяж­кості, а також засуджених, яким даний вид покарання призначе­но відповідно до статей 82, 389 Кримінального кодексу України (2341-14).

1. Місцями відбування покарання у виді обмеження волі є ви­правні центри, що представляють собою кримінально-виконавчі установи відкритого типу.
   
2. Правову основу діяльності виправного центру складають КВК України, Правила внутрішнього розпорядку установ вико­нання покарань, інші нормативно-правові акти, а також Ін­струкція з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, затверджена наказом Державного депар­таменту України з питань виконання покарань 16.02.2005 № 27 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 5 березня 2005 р. за №290/10570).
   

61

3. Завданнями виправних центрів є:

• організація виконання покарання у виді обмеження волі та забезпечення оптимальних умов відбування покарання засудже­ними з метою їх виправлення і ресоціалізації;
  
• запобігання вчиненню засудженими нових злочинів;
  
• забезпечення правопорядку і законності, безпеки засудже­них, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебува­ють на їх території;
  
• залучення засуджених до суспільно корисної праці з ураху­ванням їх стану здоров'я, загального і професійного рівнів;
  
• забезпечення охорони здоров'я засуджених;
  
• здійснення оперативно-розшукової діяльності відповідно до законодавства.
  

4. Слід звернути увагу, що, оскільки обмеження волі відповідно
до ст. 69 та 82 КК України може бути призначене і за вчинення
тяжких та особливо тяжких злочинів, виправні центри виконують
покарання також і відносно засуджених цієї категорії.

Стаття 17. Дисциплінарний батальйон

Дисциплінарний батальйон виконує покарання у виді триман­ня в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбов­ців строкової служби.

1. Направлення в дисциплінарний батальйон є покаранням за вчинений злочин і має на меті виправлення засуджених у дусі чес­ного ставлення до праці та військової служби, суворого додержан­ня ними Конституції та законів України, точного виконання Вій­ськової присяги і військових статутів та запобігання вчиненню нових злочинів.
   
2. Організація і діяльність дисциплінарних батальйонів визна­чається Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України.
   
3. Дисциплінарний батальйон (окрема дисциплінарна рота) є військовою частиною, яку утримують за окремим штатом. Органі­заційну структуру і чисельність дисциплінарного батальйону ви­значає Міністр оборони України.
   
4. Контроль за діяльністю дисциплінарного батальйону, додер­жанням у ньому вимог військових статутів та вказаного Положен­ня здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України.
   

Стаття 18. Виправні колонії

1. Виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення

волі на певний строк, довічного позбавлення волі.

62

2. Засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у ви­правних колоніях:

мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами триман­ня — засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загаль­ними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в по­рядку, передбаченому цим Кодексом;

мінімального рівня безпеки із загальними умовами триман­ня — чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини не­великої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини.

У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, вста­новленому статтею 147 цього Кодексу;

середнього рівня безпеки — жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбав­ленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особ­ливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;

максимального рівня безпеки — чоловіки, засуджені до пока­рання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким пока­рання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного по­збавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у по­рядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умис­ного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з коло­ній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Ко­дексом.

3. Слідчі ізолятори виконують функції виправних колоній міні­мального рівня безпеки із загальними умовами тримання і ви­правних колоній середнього рівня безпеки стосовно засуджених, які залишені для роботи з господарського обслуговування.

1. Виправні колонії представляють собою установи виконання покарань закритого типу, що покликані практично виконувати два види кримінального покарання: позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі та, як наслідок, вони повинні прагнути досягнення тих цілей, які ставляться перед криміналь-

ними покараннями. Цілями покарання, як відомо, є кара, ви­правлення засудженого, індивідуальне та загальне попереджен­ня. У досягненні цих цілей і полягає задача установ виконання

покарань.

2. У ч. 2 ст. 18 КВК України визначено загальні категорії засу­джених, які відбувають покарання в виправних колоніях того чи іншого рівня безпеки. Більш конкретно ці категорії визначені в Ін­струкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. Від­повідно до цього нормативно-правового акту:

1) до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегше­ними умовами тримання із СІЗО направляються особи, засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості. Не підлягають розподі­лу та направленню із СІЗО до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання: 1) особи, які злісно порушували вимоги режиму в місцях попереднього ув'яз­нення; 2) інваліди першої та другої груп та особи, які досягли пен­сійного віку; 3) вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей віком до трьох років; 4) особи, які не пройшли повний курс ліку­вання венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та наркоманії; 5) особи, які засу­джені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; 6) особи, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбування покарання у виді арешту або обмеження волі;

2) до виправних колоній мінімального рівня безпеки із загаль­ними умовами тримання із СІЗО направляються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини; особи, які вчинили злочин у неповнолітньому віці і до набрання вироком законної

сили досягли повноліття;

3) до виправних колоній середнього рівня безпеки із СІЗО на­правляються жінки, засуджені до покарання у виді довічного по­збавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше за­суджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину невеликої та середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбав­лення волі;

4) до виправних колоній максимального рівня безпеки із СІЗО направляються чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари

64

замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено по­збавленням волі на певний строк у порядку помилування або ам­ністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чо­ловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлен­ня волі;

5) до виправних колоній максимального рівня безпеки з відбу­ванням покарання у звичайних жилих приміщеннях направля­ються: чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довіч­ного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умис­ні особливо тяжкі злочини, які мають не зняту та не погашену су­димість за умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин, за який вони фактично відбували покарання в місцях позбавлення волі; чоловіки, які раніше двічі в будь-якій послідовності були засудже­ні та фактично відбували покарання у виді позбавлення волі за такі злочини: проти основ національної безпеки України; умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкодження; захоплення заруч­ників; зґвалтування; розбій, вчинений при обтяжуючих обстави­нах; вимагання, вчинене при обтяжуючих обставинах; виготов­лення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезен­ня в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, держав­них цінних паперів чи білетів державної лотереї; створення зло­чинної організації; бандитизм; терористичний акт; створення непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань; викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойо­вих припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службо­вим становищем; незаконне заволодіння транспортним засобом при обтяжуючих обставинах; контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; незаконне ви­робництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; посягання на життя пра­цівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; посяган­ня на життя представника іноземної держави і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до по­карання у виді позбавлення волі.

65

6) до виправних колоній або секторів максимального рівня без­пеки з відбуванням покарання у приміщеннях камерного типу на­правляються: чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, засуджені до по­карання у виді позбавлення волі на певний строк за посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, яке призвело до загибелі людей або інших тяжких наслідків; державну зраду; посягання на життя державного чи громадського діяча; диверсію; шпигунство; умисне вбивство: двох або більше осіб; заручника; особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку; вчинене на замовлення; вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винят­ком вбивства, передбаченого ст. 116, 118 КК України; захоплення заручників, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або ор­ганізованою групою, або були поєднані з погрозою знищення лю­дей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки; створення злочин­ної організації; бандитизм; терористичний акт, вчинений повтор­но або за попередньою змовою групою осіб, або якщо він призвів до заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків або загибелі людини; створення терористичної групи чи терорис­тичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше спри­яння створенню або діяльності терористичної групи чи терорис­тичної організації; посягання на життя працівника правоохорон­ного органу, члена громадського формування з охорони громад­ського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; по­сягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з ді­яльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги; посягання на життя представника іноземної держави; захоплення представ­ника влади або працівника правоохоронного органу як заручника; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлен­ня волі; чоловіки, які раніше були засуджені до позбавлення волі за будь-який з таких злочинів: проти основ національної безпеки України; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; захоплен­ня заручників; зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі на­слідки, а також зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього, малолітньої чи малолітнього; розбій, вчинений організованою гру­пою або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень; вимагання, вчинене організованою групою або поєднане із заподі­янням тяжкого тілесного ушкодження; створення злочинної орга­нізації; бандитизм; терористичний акт; посягання на життя пра­цівника правоохоронного органу, члена громадського формування

66

з охорони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засудже­ні до покарання у виді позбавлення волі.

3. При визначенні рівня безпеки враховуються рішення (Ін­
струкція про порядок розподілу, направлення та переведення для
відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі): а) су­
дів України; б) судів республік колишнього СРСР; в) судів інозем­
них держав, якщо відповідно до міждержавних угод засудженого
було прийнято на територію України для подальшого відбування
покарання; г) судів іноземних держав, якщо відповідно до статті &
Кримінального кодексу України правові наслідки вироку суду іно­
земної держави враховано судом України при кваліфікації нового
злочину та призначенні покарання; г) судів іноземних держав,
якщо вони визнані відповідно до пункту 19 Протоколу до Конвенції
про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних
та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, який ратифікова­
но Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1998 року.

4. Відповідно до вищевказаної Інструкції, особа визнається та­кою, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі у разі, якщо вона раніше була засуджена до покарання у виді позбавлення волі та фактично його відбувала в установах кримінально-виконав­чої системи, незалежно від погашення або зняття судимості.
   
5. Господарське обслуговування слідчих ізоляторів — це штати співробітників з числа засуджених, які виконують роботи з госпо­дарського обслуговування чи благоустрою. Відділення з господар­ської обслуги формуються з числа засуджених, вирок відносно яких набув чинності, у зв'язку з чим вони відбувають призначене покарання, однак не у виправній колонії, а на території слідчого ізолятору. Тобто, хоча слідчі ізолятора є місцями попереднього ув'язнення і законом не віднесені до оргалів чи установ виконання покарань, вони виконують покарання у виді позбавлення волі щодо осіб, зарахованих до господарчої обслуги.
   

Про порядок відбору, зарахування осіб до господарської обслу­ги дивись коментар до ст. 89 КВК України.

Стаття 19. Виховні колонії

Виховні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх.

1. Виховні колонії як вид установи виконання покарань при­значені для відбування покарання неповнолітніми, засудженими

67

до позбавлення волі. У них забезпечується ізоляція засуджених та застосування до них виховного впливу.

2. На відміну від виправних колоній, виховні колонії не поді­ляються за рівнями безпеки, тобто у всіх цих установах встанов­люються однакові умови відбування та виконання покарань.
   
3. Як і виправні колонії, виховні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі та здійснюють виховний вплив на засудже­ного з урахуванням характеру вчиненого злочину, попередньої злочинної діяльності, соціально-педагогічної занедбаності та віку. Перед ними стоять такі ж задачі, як і перед іншими установами виконання покарань (досягнення цілей покарання), а виконання покарання відбувається на єдиних підставах та принципах.
   
4. Відповідно до нормативних актів Державного департаменту України з питань виконання покарань, зокрема Інструкції про по­рядок розподілу, направлення та переведення для відбування по­карання осіб, засуджених до позбавлення волі та Переліку установ кримінально-виконавчої системи, які виконують покарання у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довіч­ного позбавлення волі, затвердженого наказом Державного депар­таменту України з питань виконання покарань від 12.12.2003 р. № 251, неповнолітні особи чоловічої статі, які раніше відбували по­карання у виді позбавлення волі, незалежно від погашення чи знят­тя судимості, відбувають покарання в Маріупольській виховній колонії Донецької області, а засуджені неповнолітні особи жіночої статі — у Мелітопольській виховній колонії Запорізької області.
   

Стаття 20. Повідомлення про місце відбування покарання

1. Про прибуття засудженого до місця відбування покарання адміністрація органу чи установи виконання покарань, команду­вання дисциплінарного батальйону, військової частини чи на­чальник гарнізону зобов'язані протягом трьох діб повідомити од­ного із членів сім'ї або близьких родичів за вибором засудженого.
   
2. Про місце відбування покарання засудженого повідомляєть­ся суд, який постановив вирок.
   

1. Ч. 1 статті, що коментується, покладає обов'язок на адміні­страцію органів та установ виконання покарань, не пізніше трьох діб з дня прибуття засудженого до місця відбування покарання на­правити поштою повідомлення про це одному з родичів за вибором засудженого. Таке повідомлення направляється поштою.
   
2. За Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань у повідомленні повинна бути зазначена адреса установи і роз'яснюються права засудженого на листування, отримання поси­лок, передач, бандеролей, користування побаченнями та ведення
   

телефонних розмов. Також обов'язково наводиться перелік про­дуктів харчування, предметів першої потреби та засобів особистої гігієни, які можна відсилати засудженим у посилках (передачах) та зазначається адреса регіонального управління, куди родичі мо­жуть звертатися з усіх питань щодо тримання засудженого.

3. У разі прибуття до установи засуджених іноземних громадян адміністрація письмово роз'яснює їм їхні права та обов'язки і не пізніше трьох діб направляє відповідне повідомлення до Держав­ного департаменту України з питань виконання покарань.
   
4. Направлення повідомлення до суду, передбачене у ч. 2 цієї статті, обумовлене тим, що суд здійснює судовий контроль за ви­конанням вироку. Суду необхідно знати, що адміністрація органу або установи виконання покарань приступила до виконання пока­рання, оскільки це входить до змісту судового контролю за вико­нанням вироку. Крім того, суду потрібно мати інформацію про міс­це відбування покарання засудженим, оскільки часто виникає не­обхідність направити до установи виконання покарань відповідні судові рішення, виконавчий лист тощо.
   

Стаття 21. Застосування до засуджених заходів медичного характеру

1. Стосовно засуджених, які мають хворобу, що становить не­безпеку для здоров'я інших осіб, та не пройшли повного курсу лі­кування, органами і установами виконання покарань здійснюєть­ся лікування.
   
2. Якщо під час відбування покарання буде встановлено, що за­суджений захворів зазначеними в частині першій цієї статті за­хворюваннями та відмовляється від лікування, орган або устано­ва виконання покарань вносить до суду подання про застосування до такої особи відповідного примусового лікування.
   

1. Дана стаття передбачає застосування до засуджених лише од­ного виду заходів медичного характеру — примусового. Примусові заходи медичного характеру застосовуються відносно засуджених, що страждають на хворобу, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Ці заходи можуть застосовуватись лише на підставі су­дового рішення, що і обумовлює примусовість їх виконання адмі­ністрацією органів та установ виконання покарань.
   
2. Примусове лікування застосовується у двох випадках: пер­ший — коли воно призначено засудженому вироком суду відповід­но до ст. 96 КК України, другий — коли таке лікування вироком призначене не було, а потреба у ньому виникла вже при відбуванні покарання.
   
3. Хвороби, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб визначаються в різних нормативних актах. Наприклад: «Основи
   

68

69

законодавства України про охорону здоров'я»; закони України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення», «Про бо­ротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про забезпечення сані­тарного та епідеміологічного благополуччя населення»; «Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб», затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.07.1995 р. № 133 та ін.

Соціально небезпечними захворюваннями є туберкульоз, пси­хічні, венеричні захворювання, СНІД тощо, а також карантинні захворювання.

Особливо небезпечні інфекційні хвороби — інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що харак­теризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я у знач­ної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поши­ренням цих хвороб серед населення.

4. Порядок здійснення примусового лікування регламентова­ний спільним наказом Міністерства охорони здоров'я України та Державного департаменту України з питань виконання покарань «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізолято­рах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань».
   
5. Підставою для застосування примусового лікування є медич­ний висновок про те, що засуджена до покарання особа страждає на хворобу, що становить небезпеку для інших осіб, яка не має протипоказань до такого лікування. Медичний висновок має зна­чення одного з доказів, який підлягає перевірці та оцінці судом. Рекомендації, які містяться в медичному висновку про необхід­ність застосування примусового лікування для суду не обов'язко­ві. Призначення примусового лікування — право, а не обов'язок суду. Свою незгоду він повинен мотивувати у рішенні.
   

Суддя розглядає зазначені питання з участю прокурора, пред­ставника адміністрації установи або медичного закладу, що звер­нулася з поданням, представника лікарської комісії, що дала ви­сновок, і, як правило, засудженого. Неявка в судове засідання про­курора не зупиняє розгляду суддею цих питань. На постанову суду з цих питань протягом семи діб з дня її оголошення прокурор, за­суджений вправі подати апеляції до апеляційного суду.

6. При виявленні в засудженого, який проходить примусове лі­
кування, протипоказань щодо його проведення медична комісія у
складі начальника медичної частини установи виконання пока­
рань, лікаря психіатра-нарколога та лікаря-терапевта вирішує пи­
тання про припинення лікування. Рішення приймається після ре­
тельного обстеження хворого. Матеріали про припинення ліку-

вання передаються комісією адміністрації установи виконання покарань для направлення в суд.

7. Відмова від лікування, призначеного у примусовому поряд­ку, є серйозним порушенням режиму відбування покарання. Піс­ля того, як будуть вичерпані всі методи психотерапевтичного впливу, і засуджений продовжує відмовлятися від лікування, його карають правами начальника установи виконання покарань на підставі подання начальника медичної частини.