Geum.ru

Чернелевська Олена Леонідівна удк конкурентне закон

Вид материалаЗакон
2.1. Застосування заборонних норм у конкурентному законодавстві та шляхи їх вдосконалення
Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контро
Кваліфікація порушення
2.2. Застосування норм контролю за економічною концентрацією та шляхи їх вдосконалення
Висновки до розділу 2
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

2.1. Застосування заборонних норм у конкурентному законодавстві та шляхи їх вдосконалення

Відповідно до здійсненої у першому розділі роботи класифікації норм конкурентного законодавства за формою вираження припису зазначені норми поділяються на правоустановчі, дозвільні і заборонні. Історично склалося так, що основними нормами регулюючого конкурентного законодавства у більшості країн світу були і залишаються норми заборонного типу, оскільки однією з основних задач конкурентного законодавства є захист інтересів суспільства від проявів антиконкурентних дій.

Традиційно заборонні норми в конкурентному законодавстві поділяються на дві групи: заборони на антиконкурентну діяльність і заборони на недобросовісну конкуренцію .

Заборони на антиконкурентну діяльність у свою чергу діляться на: а) спрямовані проти угод (узгоджених дій) суб'єктів господарювання, що обмежують конкуренцію, б) спрямовані проти зловживань суб'єктом господарювання своїм домінуючим становищем, в) спрямовані проти зловживань органів влади та г) спрямовані проти обмежувальної та дискримінаційної діяльності суб’єктів господарювання, об’єднань.

Особливістю вітчизняного конкурентного законодавства є те, що крім заборон на монополістичну діяльність суб’єктів господарювання в ньому є заборони на дії органів влади і управління, які обмежують конкуренцію.

Так, ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції” [15] містить заборону на дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Стаття 6 цього ж Закону містить заборону на узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, а ст. 15 – заборону на прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Для доведення факту узгодженості дій суб’єктів господарювання органами Комітету бралися до уваги як прямі, так і непрямі докази, що не вписується у загальне правове поле та вітчизняні правові традиції. Зокрема, аналізувалися зміни у динаміці цін до імовірної дати антиконкурентної змови та після неї (так, за умов конкуренції зміни цін у різних суб’єктів господарювання відбувалися в різні періоди часу, а після укладення антиконкурентної угоди – практично синхронно), невідповідність динаміки цін ринковій структурі (наприклад, за умов збільшення обсягів реалізації готової продукції і практично незмінної ціни відбулося істотне зменшення закупівельних цін на вхідну сировину). Отримання прямих доказів антиконкурентних домовленостей між суб’єктами господарювання, як це було б необхідно виходячи з наших правових традицій, в ряді випадків є неможливим.

Застосування норм Закону «Про захист економічної конкуренції» щодо визначення антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, окремі з яких є принципово новими в українському законодавстві, потребує опанування органами Комітету нового інструментарію, набуття практичного досвіду. Крім того, збирання належних доказів в узгодженості дій суб’єктів господарювання потребує закріплення в законодавстві відповідних повноважень, що забезпечить органам Комітету статус правоохоронних органів. Крім того, органи Комітету потребують практичної допомоги тих міжнародних експертів, які тривалий час застосовували аналогічні норми, а саме формували систему доказів при розгляді справ про порушення.

Окремо зупинимося на аналізі практики запобігання та припинення антиконкурентних узгоджених дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування та адміністративно-господарського управління та контролю. Виявлення та припинення порушень законодавства цього виду в сучасних умовах є одним з основних механізмів захисту економічної конкуренції.

Для підготовки висновків щодо ефективності правової бази контролю за антиконкурентними діями органів влади та щодо діяльності органів Антимонопольного комітету України з припинення цього виду порушень необхідно здійснити певні групування, що наведені у таблиці 3 (більш детальний аналіз наведено у додатку 1).

Таб. 3

АНТИКОНКУРЕНТНІ ДІЇ ОРГАНІВ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ОРГАНІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ ТА КОНТРОЛЮ

ЗА 1998 – 2005 РОКИ

КВАЛІФІКАЦІЯ ПОРУШЕННЯ
РОКИ

1998
1999
2000
2001
2002
2003
2004
2005

абз.2 ч.2 ст.15
35
37
38
33
18
37
42
34

абз.3 ч.2 ст.15
15
8
7
10
11
5
2
4

абз.4 ч.2 ст.15
87
31
56
31
32
21
18
22

абз.5 ч.2 ст.15
21
7
10
9
6
8
5
4

абз.6 ч.2 ст.15
33
20
22
8
10
4
12
3

абз.7 ч.2 ст.15
115
77
91
78
120
138
269
174

абз.8 ч.2 ст.15
176
123
142
134
42
89
78
128

абз.9 ч.2 ст.15
85
87
76
78
12
91
113
79

Для виявлення узагальнюючих тенденцій відобразимо структуру виявлених порушень за допомогою графіку 1.

Графік 3




Як видно з наведеної таблиці, найбільшу кількість антиконкурентних дій органів влади складали: надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів; створення несприятливих чи дискримінаційних умов діяльності порівняно з конкурентами або встановлення не передбачених законами України заборон та обмежень самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком. Це свідчить про суттєвий вплив адміністративного ресурсу на розвиток ринкової економіки в Україні. Усунення неправомірного втручання державних органів у діяльність суб’єктів господарювання створює сприятливі передумови не тільки для функціонування та розвитку механізмів добросовісної економічної конкуренції, але й для підприємництва загалом.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Проте зазначені принципи часто порушуються. Приміром, хоча швейцарський закон від 1 січня 1983 р. заснований на принципах європейського права, але до деяких дій, зокрема, до змови про участь у процедурі тендера, встановлення мінімальних або спеціальних цін та умов продажу товарів, використовується американське правило про незаконність окремих дій незалежно від позитивного ефекту (надалі принцип «per se illegal»). У США ж загальний принцип «per se illegal» на практиці застосовується далеко не до всіх таких дій 186, с.333.

Види горизонтальних угод, що розглядаються в США як «per se illegal», обмежуються таким переліком: установлення неринкових цін, розподіл ринку, груповий бойкот.

Що стосується вертикальних угод, то в законодавстві США історично склалося, що угоди, що зв'язують суб'єктів господарювання, і угоди щодо підтримки перепродажних цін розглядаються як «per se illegal». Проте останнім часом висловлюються думки, що часто ці дії призводять до значного позитивного ефекту, приміром, поліпшення якості продукції, захисту торгових інтересів, виходу на нові ринки. У зв'язку з цим має місце практика тлумачення подібних дій у США через правило «the rule of reason» (позитивний ефект) 185, с.16.

На нашу думку, у теперішній ситуації в Україні стосовно окремих угод, що обмежують конкуренцію, є виправданим правило, відповідно до якого визначені дії завжди признаються незаконними незалежно від позитивного ефекту. Це підвищує значення конкурентного законодавства в очах суб'єктів господарювання і змушує їх більш уважно підходити до висновку про ті або інші угоди. Водночас перелік дій, до яких застосовується таке правило, доцільно було б скоротити. Застосовуватися воно повинно лише до найбільш небезпечних дій, як-то до встановлення (підтримання, зниження) цін, розподілу ринків, спотворення результатів торгів. Що стосується вертикальних угод, то стосовно до них і надалі це правило слід використовувати більш виважено, оскільки вони менш небезпечні для конкуренції, ніж горизонтальні угоди.

У Законі «Про захист економічної конкуренції» не передбачені види угод, що завжди будуть правомірними, тобто ті угоди при здійсненні яких не може відбутися антиконкурентний ефект, передбачені лише винятки з застосування вимог ст. 6, що, на наш погляд, є значною вадою Закону. У період переходу до ринку, коли суб'єкти господарювання зустрічаються зі значними проблемами, приміром, у плані одержання інформації, проведення рекламних компаній, інвестицій тощо, доцільно встановити винятки для певних видів угод, а не лише для певних суб'єктів господарювання. Наприклад, угоди щодо оптової та роздрібної торгівлі, угоди щодо встановлення франшизи, угоди щодо перестрахування тощо.

Такі винятки широко застосовуються за кордоном. Це, приміром, винятки для закупівельних товариств за відсутності примусових закупівель і для картелів в умовах структурної кризи в Німеччині 62, с.9.

За законодавством ЄС є велика кількість винятків, що стосуються договорів про виняткове представництво, виняткових угод про збут, закупівлю, угод про наукові дослідження.

Законодавством Південної Кореї передбачені винятки для раціоналізаторських картелів 184, с.20.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

1) менше 40 % - це несуттєва частка, щоб мова йшла про монопольну владу,

2) 40-50% - це несуттєва частка, щоб довести монопольну владу, але вона може бути використана, щоб довести спробу до монополізації.

3) 50-60 % - це лінія, гранична між спробою і дійсною монополізацією,

4) 65 % і вище - це можлива монопольна влада.

Слід відзначити, що рівень частки в США, при якій мова йде про монопольне становище, протягом ряду років істотно змінювався. Так, майже 50 років тому суддя Леонард Хенд установив, що лише 90 % - це достатній рівень, а 60-64 % - сумнівний для того, щоб мова йшла про монопольну владу 198, с.77.

Проте згодом стали брати до уваги і інші критерії, і частка, при якій мова могла йти про монопольну владу, стала сильно знижуватися. Прикладом може бути справа Reazin v. Blue, коли наявність монопольної влади було визнано при частці в 47 % ринку.

Вкрай цікавим моментом є те, що навіть при частці в 100 % у ряді випадків припускається можливість відсутності монопольної влади, зокрема, якщо це короткочасна ситуація або якщо це викликано спеціальним регулюванням держави, приміром, коли держава запроваджує спеціальне регулювання цін на визначену продукцію.

Таким чином, за законодавством зарубіжних країн визначення домінуючого становища не зводиться лише до розміру частки ринку, а використовується і ряд інших критеріїв.

У зв’язку з вищевикладеним, на нашу думку, доцільним є закріплення аналогічного підходу до визначення критеріїв домінуючого становища і в законодавстві України. Водночас межу частки в 35%, при якій мова може йти про домінуюче становище, варто визнати занадто високою. Як вбачається із законодавства більшості зарубіжних країн, ця межа варіюється в межах 25-30 відсотків. Крім того, необхідно чітко підійти до визначення тих критеріїв, які, крім розміру частки, повинні братися до уваги для визнання домінуючого становища.

Суб'єкт господарювання, що займає домінуюче становище на ринку, має можливість для несумлінних дій, у зв'язку з чим виявлення зловживань із боку таких суб'єктів є одним із важливих напрямків діяльності антимонопольних органів.

Так, в Україні ціноутворенню законодавець завжди приділяв дуже велику увагу. Нормативними актами то запроваджувалося, то скасовувалося державне регулювання цін. Проте поступово контроль за цінами, навіть підприємств-монополістів, був обмежений. Почали застосовуватись вільні ціни (тарифи) на продукцію, за винятком тієї, що включена в спеціальні переліки продукції виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання і послуг, на які державне регулювання цін (тарифів) здійснюють Міністерство економіки України та облдержадміністрації.

Таким чином, основним інструментом контролю за ціноутворенням після скасування державного регулювання цін є, насамперед, контроль за встановленням монопольно високих, монопольно низьких і дискримінаційних цін.

Монопольно висока ціна – це ціна товару, встановлена суб'єктом господарювання, що займає домінуюче становище на ринку, з метою компенсації необґрунтованих витрат, викликаних недовикористанням виробничих потужностей, і (або) одержання додаткового прибутку в результаті зниження якості товару.

Монопольно низька ціна це – ціна, встановлена суб'єктом господарювання, що займає домінуюче становище на товарному ринку в якості покупця, з метою одержання додаткового прибутку і (або) компенсації необґрунтованих витрат за рахунок продавця, або ціна товару, свідомо встановлена суб'єктом господарювання, що займає домінуюче становище на товарному ринку в якості продавця, на рівні, що приносить збитки від продажу даного товару, результатом установлення якої є або може бути обмеження конкуренції за допомогою витіснення конкурентів із ринку.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Що стосується регулювання зазначених дій безпосередньо в Законі «Про захист економічної конкуренції», то доцільно знову звернутися до досвіду вирішення цієї проблеми за кордоном. Як зазначає Бризгаліна А.В., у конкурентному законодавстві Європейського Співтовариства, а також більшості західних країн є постійним або, принаймні, таким, що превалює, правило, відповідно до якого органи влади і управління, або, якщо використовувати інший термін, «публічна влада» повинні розглядатися як підприємства, у випадках, коли вони займаються комерційною діяльністю на ринку. У цій якості вони, як будь-яке приватне підприємство, підпадають під дію антитрестовських норм або правил конкуренції. І навпаки, правила конкуренції не застосовуються до них у відношенні дій, що вони чинять у своїй якості політичної влади 78, с.108,.

Таким чином, на нашу думку, спеціально виділяти в Законі про конкуренцію статті про обмеження монополістичної діяльності органів влади і управління недоцільно, а доцільно застосовувати до них ті ж фінансові санкції, що і до інших порушників конкурентного законодавства. На жаль, це не було зроблено при доопрацюванні антимонопольного законодавства, і ці ж вади перейшли до Закону «Про захист економічної конкуренції».

Отже, для усунення зазначеного недоліку п. 1 ст. 52 Закону України “Про захист економічної конкуренції” пропонуємо доповнити абзацем наступного змісту “органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх господарської діяльності”.


2.2. Застосування норм контролю за економічною концентрацією та шляхи їх вдосконалення

Поряд із застосуванням заборонних заходів велике значення для попередження обмеження конкуренції має регулювання процесів економічної концентрації.

Сьогодні усе частіше висловлюється думка про те, що “вважати всяку концентрацію явно “неефективною і небезпечною" не тільки недальновидно, але це може затримати розвиток національної економіки, особливо в частині забезпечення конкуренції на світових ринках...” 95.

Водночас, процес концентрації не повинен заважати розвитку конкуренції, у зв'язку з чим у всіх розвинутих країнах, як і раніше, має місце регулювання процесів концентрації виробництва і капіталу 76, с.10. Розроблено численні теорії про те, що концентрація стає небезпечною для конкуренції, які ринки варто вважати слабоконцентрованими, середньоконцентрованими і висококонцентрованими. За кордоном ці теоретичні проблеми широко освітлювалися в роботах Уілкокса, Стиглера, Натера, Байна. Відповідно до теорії Уілкокса, наприклад якщо 4 фірми володіють 50% виробництва, то мова йде про висококонцентрований ринок [149, с.8]. Роберт Байн стверджує, що галузь олігополізована за наявності хоча б двох значних продавців, кожний із який має в руках достатньо велику частку ринку, коли при пропорційно невеличкому збільшенні його продажів буде мати місце відповідне скорочення продажів інших продавців 195, с.13.

У російському конкурентному законодавстві для оцінки ступеню концентрації на ринку діють Правила проведення аналізу і оцінки стану конкурентного середовища на товарних ранках Російської Федерації 60, у яких визначені критерії, що характеризують той або інший рівень конкуренції на визначеному товарному ринку. Ці правила застосовуються антимонопольними органами при вирішенні питання про дачу згоди на ту або іншу операцію, що впливає на рівень концентрації і, відповідно, конкуренції на окремому товарному ринку.

Прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 1994 року № 765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків» [47] можна вважати першим кроком до організації державного контролю за економічною концентрацією в Україні. Такий контроль, покладений на антимонопольні органи, являє собою один з найбільш ефективних заходів впливу держави на формування і функціонування товарних ринків. У його основі лежать конституційні гарантії. Зокрема ст. 42 Конституції України гарантовано, що «держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом» [1].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Суттєво знижуватиметься ефективність регулювання діяльності цих суб’єктів господарювання, що може призвести до створення більш сприятливих умов для зловживань і через непрозорість діяльності цих суб’єктів господарювання ускладниться виявлення можливих порушень. Зазначена проблема набуває ще більшої актуальності, оскільки регулювання здійснюють різні державні органи (у цьому випадку регулювання суб’єктів господарювання, що діють на ринках постачання електроенергії та газу, здійснює Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ), а тих, що діють на ринку теплопостачання, - місцеві органи державної влади (Київська міськдержадміністрація).

Отже, після отримання АЕК “Київенерго” в управління майна ДКП “Київгаз” створилися б умови для порушень законодавства про захист економічної конкуренції. Крім того, у разі здійснення зазначеної концентрації споживачі будуть фактично позбавлені вибору прийнятних для себе схем забезпечення тепловою енергією. Це стримуватиме розвиток і лібералізацію ринку централізованого теплопостачання та усуватиме перспективи виведення цього ринку чи його частини зі стану природної монополії.

Передача в управління АЕК “Київенерго” цілісного майнового комплексу ДКП “Київгаз” призведе до підтримання та посилення монопольного становища АЕК “Київенерго”, яка, у разі відсутності конкуренції, не буде зацікавлена вживати заходів до зниження власних витрат на виробництво теплової енергії та покращення якості надання послуг.

Враховуючи викладене, Київській міськдержадміністрації, АЕК “Київенерго” та ДКП “Київгаз” рішенням Комітету було заборонено концентрацію у вигляді одержання АЕК “Київенерго” в управління майна цілісного майнового комплексу, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Києва і закріплене на праві господарського відання за ДКП “Київгаз”.

Заявники оскаржили рішення Комітету в суді, однак суд відмовив у задоволенні вимог скаржників.

У зв’язку із розглядом заяв про злиття суб’єктів природних монополій Комітет звернувся з листом до Ради національної безпеки та оборони, в якому запропонував законодавчо заборонити протягом визначеного терміну здійснення суб’єктами природних монополій інших видів діяльності, крім ліцензованої діяльності на відповідному ринку природної монополії, та заборонити здійснення концентрацій між суб’єктами господарювання, що діють на різних товарних ринках, що перебувають у стані природної монополії.

Для того, щоб сформулювати висновки та пропозиції щодо ефективності контролю за економічною концентрацією та виявити недоліки, які не дозволяють здійснювати ефективно контрольну функцію Антимонопольного комітету, проведемо деякі групування (більш детальний аналіз наведено у додатку 2).




Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Правом визначати умови господарської діяльності є право видачі однією стороною і обов'язкове виконання іншою стороною будь-яких розпоряджень, що стосуються підприємницької діяльності цієї сторони. Одержання прав може відбутися шляхом договору або внесення відповідного положення до статуту, що не враховано в українському законодавстві. Але, як показує практика, подібні права нерідко одержують неформальним шляхом, наприклад, на підставі непрямого контролю, одержання кредиту, зміни частки участі в результаті зменшення статутного капіталу, конвертації акцій, внесення особою у вигляді внеску значного пакета акцій (часток) якогось господарського товариства в статутний капітал нової юридичної особи. Ці аспекти теж не враховані в українському законодавстві.

Для врегулювання ситуації, що склалася, на нашу думку, доцільно було б п. 2 ч. 2 ст. 22 Закону України “Про захист економічної конкуренції” доповнити підпунктом г) наступного змісту:

“Безпосереднє чи опосередковане набуття права, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання; можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання”.

Безпосередньо регулюванню питань концентрації присвячено розділ V Закону «Про захист економічної конкуренції». Вимоги цих статей конкретизовані в Положенні про контроль за економічною концентрацією, затвердженому розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 року № 33-р [54].

У ст. 22 Закону визначені можливі варіанти процесів концентрації. Узгодження потрібне при досягненні організаціями-учасниками визначеного порогу за двома критеріями - розміром суб'єктів і обсягом операцій. Саме ці критерії присутні і в законодавстві зарубіжних країн (у США: size of Person and size Transaction) 189.

Відповідно до ст. 24 Закону для вчинення дій, що потребують погоджень з антимонопольними органами, установлені певні розміри суб'єкта господарювання. Так, концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України:

1) у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 Закону та іншими актами законодавства, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:

а) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та

б) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року.

2) у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 Закону та іншими нормативно-правовими актами, незалежно від сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів учасників концентрації, коли:

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Крім того, в українському законодавству усі види злиттів – і горизонтальні, і вертикальні – регулюються однаково. Виходячи з аргументів, що наводилися раніше, якщо горизонтальні угоди більш небезпечні, ніж вертикальні, то і горизонтальні злиття повинні регулюватись більш жорстко. На нашу думку, більш доцільною є зміна критеріїв, при досягненні яких необхідно узгодження, зробивши їх більш жорсткими для горизонтальних злиттів і більш м'якими – для вертикальних.

Вирішення всіх цих питань украй необхідне в зв'язку з тим, що конкурентні відносини на українському ринку ще тільки формуються і не можна припустити, щоб у результаті недоліків правового регулювання окремих відносин концентрації посилився негативний вплив на конкурентні відносини, що тільки зароджуються.

З урахуванням викладеного, вважаємо за доцільне розділ 3 “Порядок подання заяви” доповнити пунктом, який би регламентував обсяг інформації, що надається, залежно від виду злиття, зокрема: при злитті на різних товарних ринках – обсяг інформації може бути мінімальним; при вертикальному злитті (злитті на суміжних товарних ринках) – повний обсяг інформації по тих ринках, які є суміжними, і обмежений обсяг інформації по інших товарних ринках; при горизонтальному злитті (злитті на одному товарному ринку) – повний обсяг інформації.

Крім того, доцільно було б скоротити строк розгляду заяв про економічну концентрацію у випадках злиття на різних товарних ринках, яке не може призвести до обмеження конкуренції. Аналіз практики свідчить про виправданість установлення нетривалого періоду часу, протягом якого повинне бути вирішене питання про правомірність або неправомірність зазначеної дії. Існуючий у ряді країн (Угорщина, Румунія) досить тривалий період часу невиправдано затягує процес прийняття рішення і часто спонукає суб'єктів господарювання до вчинення дій, не дочекавшись кінцевого рішення антимонопольних органів про долю угоди, або ставить перешкоди на шляху конкуренції, а у ряді випадків – навіть виживання суб'єкта господарювання 146, с.39.

Аналогічна практика складається і в Україні, де загальний термін розгляду заяви складає 45 днів, незалежно від складності прийняття рішення, а у більш складних випадках може бути порушена справа про економічну концентрацію і строк її розгляду складатиме три місяці. Але навіть і цей строк не є остаточним, оскільки є випадки, у яких строк розгляду справи може бути подовжений. Тому, на нашу думку, окрім зазначення на скорочення обсягу інформації, п. 1 ст. 27 Закону України “Про захист економічної конкуренції” доцільно доповнити абзацом наступного змісту:

“Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України розглядають заяву про надання дозволу на концентрацію на різних товарних риках протягом пятнадцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України”.

Висновки до розділу 2

Основною складовою конкурентного законодавства у більшості країн світу були і залишаються норми заборонного типу, оскільки одним із основних завдань конкурентного законодавства є захист інтересів суспільства від проявів антиконкурентних дій.

Аналіз застосування заборонних норм, проведений у роботі надав можливість виявити певні тенденції застосування органами Антимонопольного комітету заборонних норм. Наявність таких тенденцій обумовлює необхідність розроблення та науково обґрунтовання ряду змін та доповнень до законодавчої бази, які дозволять вдосконалити їх правозастосування.

Зокрема межу частки на ринку в 35%, при якій мова може йти про монопольне (домінуюче) становище згідно вимог статті 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, варто визнати занадто високою. Крім того, необхідно чітко підійти до визначення тих критеріїв, що крім розміру частки повинні прийматися до уваги для визнання домінуючого становища. В Україні вони взагалі відсутні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» порушенням є обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям. Оскільки обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання з боку монопольних утворень є негативом для ринку і завдає йому шкоди, то доведення саме мети такого обмеження є, на думку міжнародних експертів, які давали висновки стосовно змін у конкурентному законодавстві, не лише недоцільним, але і помилковим;

інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» усунення субєкта господарювання з ринку також є порушенням, проте такий вид порушення не відображений в ГК;

встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

Відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» застосування різних цін до рівнозначних угод також є порушенням встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Крім того, відповідно до ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» також порушенням є часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин. Відсутність аналогічних кваліфікацій у ГК ускладнює процедуру їх правозастосування відповідно до вимог законодавства і дозволяє монополістам зловживати своєю владою, що є особливою загрозою саме на етапі формування більшості ринків.

Найбільш суперечливими є норми, що регламентують антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання. У ГК цьому питанню присвячена усього одна стаття «Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання». Норми, що регулюють ці ж відносини, містяться і в Законі „Про захист економічної конкуренції”, але вони кардинально відрізняються від норм Закону „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльн6ості”, який був взятий за основу при підготовці ГК України. Як відзначають практикуючі юристи, зокрема С. Гавріна[90], недоліком норм ГК, які регулюють конкурентні відносини, є те, що кваліфікація узгоджених дій визначається через ознаку спрямованості на досягнення антиконкурентної мети. У європейській правовій доктрині конструкція «спрямовані на» розглядається як вказівка на наслідки погоджених дій, тоді як в українській – прив'язана до суб'єктивного аспекту правопорушення, тобто до доведення переслідуваної правопорушником мети. Такий підхід до визначення антиконкурентных узгоджених дій (через суб'єктивний аспект) вже існував у нашому законодавстві і показав свою неспроможність. Законодавець врахував цей момент, і при кваліфікації узгоджених дій у Законі „Про захист економічної конкуренції” прив'язка до цілі правопорушника (тобто словосполучення «спрямовані на») відсутня, а узгоджені дії визначаються через їхні наслідки, що полегшує процес доведення.

Ще одним недоліком норм ГК, що регулюють конкурентні відносини, як відзначає С. Іващенко, є те, що Кодексом встановлюється абсолютна заборона на узгоджені дії. У той же час у Законі „Про захист економічної конкуренції” було враховано напрацьований досвід, що показав недоцільність зборони всіх узгоджених дій тому, що вони можуть у певних випадках приносити користь ринку та економіці в цілому [111].

Саме враховуючи восьмирічний досвід роботи органів Антимонопольного комітету України, в Законі „Про захист економічної конкуренції” нині встановлено, що горизонтальні узгоджені дії (їх здійснюють суб'єкти господарювання, що займаються однаковим видом діяльності на ринку) можуть бути дозволені Антимонопольним комітетом (якщо ці дії сприяють: вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва) або Кабінетом Міністрів України (якщо їхні учасники доведуть, що в результаті позитивний ефект для інтересів суспільства буде переважати над негативними наслідками обмеження конкуренції).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Ще один спектр проблем викликаний розбіжністю видів адміністративно-господарських санкцій, що передбачені з одного боку Господарським кодексом, а з іншого – актами конкурентного законодавства. Зокрема, ст. 239 ГК не передбачено санкцій, що встановлені статтями 52 та 55 Закону „Про захист економічної конкуренції”: примусовий поділ та відшкодування шкоди за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Також ст. 244 ГК передбачено застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів за вчинення дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція. Відповідно до вимог Закону „Про недобросовісну конкуренцію” вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених цим Законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.

Статтею 251 ГК передбачається накладання штрафів за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, що не узгоджується з положеннями статтей 3 та 50 Закону „Про захист економічної конкуренції”. Крім того Кодексом передбачено накладення штрафів за відновлення первинного стану або зміну угод, що суперечать антимонопольно-конкурентному законодавству, це є нонсенсом, оскільки законодавством не може передбачатись штраф за відновлення первинного стану або зміну угод, в звязку з тим, що останні є видами адміністративно-господарських санкцій. Уявляється недоречним також встановлення в ГК штрафу за ліквідацію суб'єктів господарювання без згоди на це Антимонопольного комітету України чи його органів. Оскільки конкурентним законодавством не встановлено обовязку отримання такої згоди, то не може бути встановлено і відповідальності за його невиконання.

Деякі розбіжності існують між нормами щодо подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням. Тут ГК повертається до норми Закону „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” про подачу „завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням”, проте досвід діяльності антимонопольних органів засвідчив неможливість практичного доведення „завідомості” недостовірності інформації, тому відповідні правові норми у Законі „Про захист економічної конкуренції” зазнали змін.

Ст. 252 ГК запровадила процедуру адміністративної відповідальності посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, яка на сьогодні не передбачена ні конкурентним законодавством, ні Кодексом України про адміністративні правопорушеня.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством.

Розгляд ознак порушень законодавства про захист економічної конкуренції відбувається в адміністративно-господарській процедурі, що залишається основним засобом реагування на порушення конкурентного законодавства. Антимонопольні органи уповноважені приймати відповідні рішення за результатами розгляду відповідних справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

С.А. Данилюком пропонується розрізняти рішення конкурентних органів за адресатами та змістом 93,с.21. Це, на його думку, дозволить структурувати рішення та зробить їх більш правильними з точки зору застосування санкцій. Адресатами в даному випадку виступають суб’єкти господарювання, щодо яких приймаються рішення. Що стосується змісту, то під ним розуміється сукупність юридично значимих елементів рішення: місце і дата його винесення, найменування органа, що видав рішення, перелік конкретних дій, підметів порушення, тощо.

Українському конкурентному законодавству притаманний підхід, згідно з яким субєкти господарювання-фізичні особи відповідають за порушення у адміністративній та кримінальній процедурі, а субєкти господарювання-юридичні особи – у адміністративно-господарській процедурі. Також існує можливість класифікації рішень за звітним періодом, підвідомчістю та предметним складом порушення.

При невиконанні раніше прийнятих рішень антимонопольні органи мають право накладати штрафи за невиконання рішень органів Комітету. Штраф як вид відповідальності, за твердженням Т.Даурової, не є основним методом впливу і, як правило, застосовується не за самий факт порушення законодавства, а за невиконання вимог законодавства та нормативних актів антимонопольних органів, крім штрафів за неподання інформації 94, с.14.

У науковій літературі висловлюється й інша думка, якої притримується і авторка цієї роботи. Зокрема Журик Ю.В. зазначає, що необхідно накладати штрафи не стільки за невиконання рішень, скільки за самі конкретні порушення конкурентного законодавства. У такому випадку рішення антимонопольного органу в справі, що констатує факт зловживання монополістичною діяльністю, повинне передбачати:

визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

зобов’язання щодо припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

накладення штрафу 108, с.14 .

Запровадження карності причини, а не наслідку може зробити боротьбу з найбільш небезпечними порушеннями закону більш ефективною, зазначає Колотшов В.І. 121. Саме така думка превалює і в українському конкурентному законодавстві, що на наш погляд, не зовсім правильно.

Наприклад, у законодавстві ряду країн, які раніше входили до СРСР (Азербайджан, Казахстан), передбачається накладення штрафу лише безпосередньо за порушення заборон, встановлених у Законі. Надання антимонопольним органам права накладати штрафи одночасно з винесенням рішень за результатами порушення загальних норм конкуренції, як свідчить закордонний досвід, привело б до більш виважених дій суб'єктів господарювання, у частині дотримання конкурентного законодавства, і це дійсно так. Однак такий підхід містить і небезпеку, оскільки демократичні принципи формування суспільства та його нагляд за діями органів влади є досить обмеженими у пострадянських країнах, і такий підхід містить загрозу для проявів корупції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Це дуже відрізняється від того становища, у якому знаходиться Антимонопольний комітет України, де штат співробітників постійно скорочується; слідчі ж повноваження у комітету присутні лише номінально. Для налагодження нормальної роботи Антимонопольного комітету, у першу чергу, для ініціювання кримінальних розглядів необхідна його фінансова підтримка, приток кваліфікованих кадрів, реальна можливість проводити слідчі дії.

Активізації роботи антимонопольних органів по виявленню порушень і ініціюванню судових розглядів може служити тісне співробітництво з іншими державними органами.

Таким чином, для того, щоб відповідальність стала реальним чинником, що перешкоджає вчиненню порушень конкурентного законодавства, необхідні, з одного боку, жорсткіші санкцій за його порушення, а з іншого – послідовне удосконалення роботи самих антимонопольних органів шляхом надання їм правової, матеріальної, організаційної й іншої допомоги з метою активізації їх діяльності з судами і самостійного розгляду справ в адміністративній та кримінальній процедурах.