Неофіційний переклад: не цитувати без згоди
| Вид материала | Документы |
- Неофіційний переклад: не цитувати без згоди, 276.85kb.
- Неофіційний переклад, 147.45kb.
- Неофіційний переклад, 1078.06kb.
- Даний художнiй твiр розповсюджується в електроннiй формi з вiдому та згоди власника, 1324.26kb.
- Особам без почуття гумору читати цей документ суворо забороняється. І навіть тим,, 87.32kb.
- Зміст Вступ. Переклад Т. Шарашидзе 7 Передмова, 9849.63kb.
- Програма фахових вступних випробувань для навчання на освітньо-кваліфікаційному рівні, 985.48kb.
- Реферат на тему, 187.41kb.
- Особам без почуття гумору читати цей документ суворо забороняється. І навіть тим,, 83.03kb.
- Вступ актуальність теми, 1986.65kb.
Неофіційний переклад: не цитувати без згоди автора
Розділ 2. Структурні зміни під час перехідного періоду 1990–2005: порівняння держав–нових членів ЄС і окремих країн СНД
Олег Гаврилишин
ВСТУП
Проект "Промислова реструктуризація в нових незалежних державах: досвід та уроки країн–членів ЄС” (INDEUNIS) мав на меті “забезпечити всеохопний і сучасний аналіз недавнього досвіду перехідних економік, промислової реструктуризації та інтеграції і в державах–нових членах ЄС, і в окремих країнах СНД: Білорусі, Казахстані, Молдові, Росії та Україні (нових незалежних державах). Метою цього розділу, по-перше, було наголосити ключові схожі та відмінні риси між двома групами країн, беручи до уваги глибину, час і природу структурних змін. Структурні зміни тут означають зміни з перебігом часу в галузевій структурі та структурі попиту, географічній орієнтації торгівлі, товарній структурі торгівлі, зокрема її ресурсо-, капітало- та технологічну місткість. Оскільки “перехід” означає відмову від централізованого планування на користь ринкової системи, ми спробуємо дати відповідь на одне запитання: наскільки близьким до завершення є цей перехід? Головним відкриттям цього порівняння буде той факт, що хоча нові незалежні держави відстають від держав–нових членів ЄС, однак вони проходять доволі подібний шлях, а відставання пояснюється здебільшого повільнішим темпом ринкових реформ.
По-друге, розділ має на меті накреслити певні припущення щодо політики на майбутнє: що ще потрібно зробити в державах–нових членах ЄС для завершення переходу? Які головні уроки з досвіду держав–нових членів ЄС можуть придатися новим незалежним державам? Яка оптимальна роль держави в сприянні подальшим структурним змінам у нових незалежних державах?
Нарешті, третя мета полягає у включенні результатів проекту в ширший контекст праць, присвячених перехідним проблемам, щоб з’ясувати, які нові дані додає INDEUNIS, підтвердити чи спростувати старі дані та окреслити напрямки політики, які вписуються в ту чи іншу “теоретичну школу” в ширшому масиві літератури. Емпіричні докази загалом будуть доволі загальними за своєю природою, а детальніша інформація щодо галузей і аналітичні статистичні дані містяться в розділі цього звіту та публікаціях у рамках проекту INDEUNIS (позначених як I). Макроекономічні показники на кшталт росту ВВП та інфляції тут не обговорюватимуться, хоча подекуди буде використано порівняльні показники у сфері торгівлі. Інакше кажучи, тут не буде звичного порівняння нормативних показників або контрольних показників добробуту: контрольним показником тут буде відстань, яку подолали країни на шляху від централізованого планування до ринкової економіки. Це нелегко виміряти, і щодо цього питання існують різні думки, однак це найбільш відповідний контрольний показник для розуміння структурних змін у трансформації посткомуністичних країн.
Розділ структуровано таким чином: по-перше, я викладу концептуальну схему перехідного періоду, в якій буде визначено та виміряно структурні зміни. Центральна теза – посткомуністична трансформація полягає у відході від малопродуктивної позиції у виробництві до ефективної рівноваги ринкової економіки. Ця концепція також визначає головні очікування щодо структурних змін. Наступна частина описує головні стилізовані факти щодо перехідного періоду, пов’язані зі структурою попиту і галузевою структурою ВВП, тенденціями безробіття; географічною диверсифікацією торгівлі; змінами в продукції та порівняльних перевагах. За кожним напрямком змін буде наведено відмінності між державами–новими членами ЄС і новими незалежними державами – не тільки більший масштаб змін у перших, а й будь-які відмінності та схожі риси в природі та фазах перебігу цих змін. Потім буде висвітлено причини структурних змін, щоб пояснити виявлені відмінності між провідною групою держав–нових членів ЄС та іншими державами. Головними аспектами, які буде висвітлено, стануть стратегії та швидкість реформ; проблеми з виконанням політики; особлива роль ПІІ; “дисципліна”, яку запроваджують міжнародні фінансові установи; процес вступу до ЄС і СОТ; екзогенні обмеження, як-от географія та інші умови. В останній частині буде наведено певні рекомендації щодо політики для всіх країн, які було проаналізовано або в групах, або, за потреби, окремо.
Концептуальна схема: межа виробничих можливостей
Раніше під час дискусій часто казали, що теорії переходу до ринкової економіки не існує, а отже немає й дороговказів для переходу “SS Transition” до ринкової економіки. Однак існує зручна сурогатна теорія структурних змін, яка ґрунтується на простих, але потужних ідеях Kornai (1994) і Blanchard (1997). Обидва дослідники зазначають, що стартові позиції централізованого планування та властивої йому гнучкої бюджетної політики є неефективними порівняно з можливим ринковим рішенням. У контексті межі виробничих можливостей малюнка 1 з двома групами товарів А (обладнання) та В (споживчі товари) це означає, що централізоване планування випускає продукції на точці CPI чи навіть CPU1 в рамках межі виробничих можливостей, з відносним переважанням A над B порівняно з тим, що було б ефективним рішенням з огляду на світові ціни – точка M1. Центральна теза Kornai полягає в необхідності двох змін до політики в перехідних економіках: жорсткої бюджетної політики для стимулювання ефективності та лібералізації для досягнення обґрунтованих цін у точці WP. Внесок Blanchard полягає в зауваженні, що перехід до ринкової ефективності відбувається тільки за умови (суттєвого) перерозподілу ресурсів між фірмами і продукцією. Теоретично це означає: 1) перехід від CPU назад до CPI; (2+3) перехід до межі виробничих можливостей у CP*, точки ефективності соціалістичної економіки; 4) рух вдовж межі виробничих можливостей (PPF) до точки M12.
Ця схема наводить кілька простих, але корисних контрольних показників для аналізу структурних змін. Завершення переходу можна визначити як досягнення ринкової рівноваги M1. Будь-який подальший рух до вищого рівня кривих межі виробничих можливостей (M2 – з новими інвестиціями, зайнятістю населення, середньотерміновим застосуванням технологій) потрібно сприймати як розвиток і зростання екстенсивного характеру, а не перехідний період. Підхід межі виробничих можливостей теж розрізняє зміни в X-ефективності (перехід до межі ефективності) та перенесення виробництва у рамках межі виробничих можливостей як реакцію на світові ціни.
Межа виробничих можливостей дає змогу систематизувати ключові очікування щодо перехідного періоду.
- Надмірну індустріалізацію та наголос на устаткуванні, інвестиціях, важкій промисловості замість легкої буде подолано, тож вироблятимуть менше товарів групи А та більше товарі групи В. На практиці це означатиме меншу частку промисловості, зокрема обробної, у ВВП, вищу частку послуг і зростання частки приватного споживання у ВВП за рахунок суспільного споживання та інвестицій.
- Закрита економіка та державна торгівля згідно з певним планом зміняться. Торгівля не просто пожвавішає, а й розшириться за межі колишнього соціалістичного табору до глобальних масштабів, насамперед з близькими країнами Європи.
- Торгівля, керована центральним планом, не була заснованою на порівняльних перевагах3, тож внаслідок перехідних процесів її товарна структура суттєво зміниться. Жодна структурна модель не могла легко передбачити нову порівняльну перевагу, тож сьогодні можна дискутувати, чи було досягнено оптимального рівня M1.
- Нарешті, такі потужні структурні зміни також означали тимчасове переміщення робочої сили внаслідок відмови від неефективної та надлишкової робочої сили (CPU на діаграмі). Високий рівень безробіття спаде з початком нової ефективної діяльності.
УЗАГАЛЬНЕНІ ФАКТИ ЩОДО СТРУКТУРНИХ ЗМІН
Насамперед впадають у вічі два найприкметніші факти. Перший – це видатна, можливо, унікальна в історії глибина та швидкість структурних змін з 1990-х років, особливо в державах–нових членах ЄС, де структурне “наздоганяння”4 було найпотужнішим протягом перших 5–10 років. Другий – це відставання країн СНД, що може сигналізувати про зупинку перехідного процесу. Хоча можливе й більш позитивне тлумачення: шлях, який вони проходять, змальовано в дослідженні МЦПД (I): “(теперішня) схема експорту в Україні нагадує ... держави–нові члени ЄС на початку 90-х”. Ще раніше звіт ЄБРР, присвячений перехідним економікам, за 1999 рік теж зазначив цю подібність, пояснюючи відставання повільнішим темпом реформ5.
Попит і галузева структура ВВП
Передусім потрібно взяти до уваги частку приватного споживання у ВВП (Мал. 2), яка різко зросла з близько 56–58% 1990 року до близько 63–64% 2001 року, не тільки надоганяючи, а й, можливо, перевищуючи показники країн з ринковою економікою з доходами вище середнього рівня та з високими доходами (61%)6. Вищі показники можуть пояснюватися кількома чинниками. Для нових незалежних держав спад під час перехідного періоду призвів до зменшення надходжень від оподаткування і потребував суттєвого скорочення державного бюджету, що лише зараз змінюється. Питома вага інвестицій у ВВП теж упала, поки не накопичилися структурні зміни, які стимулювали її відновлення. Нарешті, відкладений споживчий попит на якийсь час вибухнув у вільному ринковому середовищі. Всі ці чинники дають змогу передбачати, що співвідношення може стабілізуватися на рівні близько 60%, як у порівнюваних економіках. Тут достатньо буде сказати, що потужне антиспоживче викривлення соціалістичного періоду, здається, цілком подолано і в державах–нових членах ЄС, і в СНД.
Натомість виправлення надмірної індустріалізації ще не закінчено7. У 1990-х, коли в ЄС–15 частка промисловості становила приблизно 30% ВВП, у перехідних економіках вона становила близько 50%, крім Казахстану, що вже тоді відображало його ресурсні переваги. Лише за п’ять років частка промисловості в державах–нових членах ЄС упала на 14 пунктів (!) до 36%, а на 2004 рік – до 32%. Це лише трохи перевищувало рівень ЄС–15, який, типово для постіндустріальних країн, становив 25%. Досвід нових незалежних держав був неоднозначним: в Україні частка промисловості у ВВП зменшилася не так суттєво, залишаючись найвищою – 43% 2004 року. В інших трьох країнах спочатку відбулося різке падіння частки промисловості, однак скоро вона відновилася, і 2004 року ці країни, як і раніше, мали набагато вищий показник, ніж держави–нові члени ЄС. Знову ж таки, адаптація була найпотужнішою протягом перших п’ятьох років: у державах–нових членах – 14 з 18 пунктів; у нових незалежних державах – 8 з 10 пунктів. Прикметно, що СНД досі відстає від держав–нових членів ЄС, маючи набагато вищу частку промисловості, ніж ЄС–15 навіть на початковому рівні 1990 року. Питання про те, чи завершено зміни та досягнено “нормальних” показників, ми розглянемо згодом8.
Менш завершену та послідовну еволюцію галузевих часток у нових незалежних державах досліджували в кількох публікаціях проекту INDEUNIS. Burzynski і Kopec (I) простежують перехід промислових секторів у Польщі до дедалі технологічно місткіших підгалузей. Ця схема розвитку ще очевидніша в Чехії та Угорщині (Borbely 2004, Dulleck et.al., 2005, Wziatek-Kubiakand Magda 2006; Kandogan, 2005). У Білорусі зберігається спеціалізація, яка існувала ще з радянських часів, – споживчі товари легкої промисловості, вантажні автомобілі й трактори, з певним зсувом до товарів хімічної промисловості та світлих нафтопродуктів (Vassilevsky, Medvedev, Kurilionak (I)). Rakhmatulina пише, що спеціалізація Казахстану на пальному та сировині зросла ще більше, що, вочевидь, не дивно, оскільки видобуток нафти стабільний. Libman пише, що в Молдові зросла частка послуг і зменшилася частка сільського господарства та промисловості, однак зазначає, що порівняно з іншими вона “досі залишається переважно аграрною країною”. В Україні теж зберігається спеціалізація, характерна для радянського періоду, проте відбуваються й важливі зміни. Pindyuk використовує індекси виявленої порівняльної переваги, щоб показати зростання частки трудомістких товарів (у країні з великою кількістю робочої сили); однак реструктуризація далека від закінчення, а серед експорту досі переважають товари з малим ступенем переробки. Vinhas de Souza et.al. (2006) дійшли таких самих висновків щодо України. У своїх розділах присвячених Росії, Миронов і Дорогов, Філатов і Грінберг називають це “проблемою низької якості”, стверджуючи, що Росія більше орієнтується на ресурси, а решта секторів програють9.
Розглянемо питання, чи завершено вирівнення перекосу в бік промисловості. За контрольний показник взято порівняння з “подібними” ринковими економіками. З часів Кларка (1940) економісти мислили в термінах трьох довготермінових фаз економіки: сільськогосподарської, промислової та економіки послуг, або постіндустріальної. Kuznets (1971) відстежив ці схеми структурних змін, які відбувалися протягом двохсот років, а Chenery, Robinson, Syrquin (1986) економетричним способом приблизно визначили зв’язок між рівнем доходів, запасами природних ресурсів і секторальними частками країн, що розвиваються, в другій половині ХХ століття.
Спад частки промисловості, який становив 10–18 відсоткових пунктів приблизно за 10 років, відбувся дуже швидко порівняно з історичним досвідом. У країнах–піонерах індустріалізації – Британії, Франції, США, Німеччині – таке зростання тривало близько століття. Наступники (Швеція, Італія, Канада, Норвегія) рухалися швидше: вони за 40–80 років перейшли від 20% до понад 30%. Піком для індустріальних країн стали 45–50%, яких вони досягли близько 1960 року. Перехід до фази економіки послуг був набагато швидшим – частка промисловості спала до 20–25% за 40 років, однак це все одно було повільніше, ніж майже 20% у державах–нових членах ЄС за 15 років. Певно, найкраща гіпотеза, яка пояснює цей унікальний історичний шлях, полягає в тому, що піднесення та спад промисловості в ринкових економіках були природним рухом дуже довгого шляху врівноваженого розвитку, тимчасом як спад у країнах з перехідною економікою був різким виправленням суттєвого дисбалансу та колишньої стрімкої “форсованої індустріалізації”.
Модель на зразок запропонованої Chenery, яка пов’язує секторальні частки з доходом на душу населення та іншими змінними, як-от розміром і запасами природних ресурсів, було застосовано до деяких перехідних країн у двох недавніх дослідженнях – Doehrn and Heilemann (2005) і Thiessen (2005). Їхній підхід полягає в оцінюванні такого регресу та використанні коефіцієнтів для симулювання розміру часток у кожній перехідній країні, якби ті були в “нормальній” формі. Обидва дослідження доходять однакових висновків. Частка промисловості в державах–нових членах ЄС 1988 року була набагато вища за нормальну, проте 1998 року вона впала до “прогнозованих” значень. Отже, наприклад, Польща, Чехія та Словаччина мали початкові показники від 52% до 58%, згідно з прогнозом регрес мав становити 30–35%, а фактично 1998 року частка промисловості становила 32–37%. Для Угорщини відповідні початкові показники становили 38%, прогнозовані – 31–34%, а фактичні – 29%. Видається, для цих країн корегування завершено. Thiessen аналізує більшу кількість перехідних економік (10 держав–нових членів ЄС і 16 інших), хоча й у трохи інший спосіб. Він чітко демонструє, що держави–нові члени ЄС (загалом з вищим ВВП на душу населення, ніж у СНД), хоча й стартували вище економетричних оцінок, просунулися до нього набагато більше, ніж інші перехідні країни. Однак його результати також припускають, що для країн СНД адаптація до нормального стану за Chenery наразі не закінчена.
Тенденції безробіття
Загальновизнано, що безробіття було набагато вищим і стійкішим, ніж очікували (див. Havlik, розділ 3). Безробіття на рівні 30% у Південно-східній Європі було зумовлено нестабільністю, породженою громадянськими конфліктами. Що більш дивно, Центральна Європа та балтійські країни (переважно держави–нові члени ЄС) досі демонструють безробіття на рівні 10%, що набагато вище, ніж у СНД. Це до певної міри пояснюється необ’єктивністю даних: у державах–нових членах ЄС безробіття було вищим через відсутність стимулів до вищих прибутків і можливості тимчасової роботи в ЄС10; а в нових незалежних державах – нижчим через відкладання реформ, яке унеможливлювало скорочення зайвих працівників11. Недавнє зростання безробіття в нових незалежних державах і спад у державах–нових членах ЄС підтверджують цю гіпотезу.
Аналітичне явище, яке лежить в основі цього, Havlik і Landesmann (2005) описали як U-подібну криву зайнятості або як перевернену літеру U для безробіття, як показано на малюнках 3 і 4. Структурні зміни означають надолуження продуктивності завдяки скороченню робочої сили, насамперед у старих секторах, які досі становлять велику частку в загальному ВВП. Крайня точка спаду настає, коли скорочення робочої сили досягає завершення, і нові сектори, які менше потребували надолужування продуктивності, починають здобувати більшу частку у ВВП. Для безробіття це означає перевернену U. Гавлік модернізує цей аналіз і підтверджує, що донедавна скорочення робочої сили та ріст безробіття були найвищими там, де відбувалися найбільші структурні зміни. Наслідком цього була дуже низька, а часом і негативна еластичність зайнятості щодо випуску. Ось чому Ось чому в державах–нових членах ЄС рівень безробіття іноді становив аж 15–20% навіть через десять років після початку відновлення ВВП.
Де на U-подібній кривій перебувають зараз перехідні країни? Судячи з усього, держави–нові члени ЄС перебувають в останній фазі, оскільки рівень безробіття вочевидь спадає приблизно з 2000–2001 років (Мал. 3). Landesmann і Christie (2007) демонструють, що зростання зайнятості в 10 державах–нових членах ЄС у 1996–2000 роках було загалом негативне, проте у 2001–2006 роках стало позитивним12 внаслідок структурного розриву еластичності зайнятості до ВВП у державах–нових членах ЄС близько 2000 року. Для Вишеградської четвірки зайнятість зросла з 0,117 у 1995–2000 роках до 0,183 у 2001–2006 роках, а в решті шістьох державах–нових членах ЄС навіть більше: з –0,261 до + 0,199. Gabrisch і Buscher у своєму економетричному аналізі змін ринку праці в державах–нових членах ЄС (2006) йдуть іще далі, роблячи висновок, що “перехідний період на ринку праці можна вважати завершеним, оскільки безробіття є реакцією на зміни випуску, а не на зміну інституційного середовища, яке ліквідує робочі місця в державному секторі”.
Нові незалежні держави можуть досі перебувати в першій частині U-подібної кривої, і рівень безробіття може зростати мірою просування реформ і вирівнювань колишніх перекосів, як це відбулося в Румунії (Мал. 4). Те, що ринок праці не дуже чутливий, у випадку України ілюструє дослідження Pindyuk. Аналогічне питання для нових незалежних держав не було достатньо висвітлено в дослідженнях і потребує більшої уваги. Поза сумнівом, це надзвичайно важливе соціальне питання: чи повторять вони шлях такого самого високого безробіття, як держави–нові члени ЄС, чи їхній злет починаючи з 2000 року дасть їм змогу зберегти нижчий рівень безробіття?
Географічна диверсифікація торгівлі
З-поміж усіх очікуваних змін вочевидь найвиразнішою та найближчою до завершення є глобальне відкриття соціалістичних економік і поширення торгівлі в них за межі колишньої Ради економічної взаємодопомоги та СРСР. Велике збільшення відкритості (співвідношення загального товарообігутата та ВВП) уже було детально висвітлено в інших працях – наприклад, Broadman (2005) та EBRD (2003). Найважливішими висновками цих досліджень стало, по-перше, те, що в більшості країн відбулося суттєве зростання цього співвідношення, по-друге, співвідношення для держав–нових членів ЄС зараз наближається до рівня подібних ринкових економік, що розвиваються, тимчасом як у СНД досі залишається низьким13. Дані, наведені в Табл. 1 (див. також розділ про торгівлю), підсумовують драматичну історію широкого та стрімкого переорієнтування торгівлі в бік ЄС–15. Для п’ятьох держав–нових членів ЄС (Центральна Європа) переорієнтація почалася наприкінці 80-х мірою того, як розвалювалася Рада економічної взаємодопомоги, досягши 39%, що набагато вище, ніж у всіх країнах СНД і Балтії, де вона не сягала навіть 10%. Зміни настали дуже раптово, і до 1995 року ця частка майже подвоїлася, сягнувши 61%, а 2000 року збільшилася до 69%. Утім, зараз переорієнтація вочевидь стабілізувалася на рівні 65%. Схожа історія трапилася і з Південно-східною Європою, де зростання протягом 15 років становило від 21% до 55%.
Частка експорту колишніх радянських республік (зокрема балтійських) за часів СРСР до ЄС становила всього кілька відсотків. Лише частка Росії була набагато вищою через експорт енергетичних товарів. Водночас частка України у 1990-х становила близько 4–5%14. Ця неприродна ситуація різко змінилася: за одне десятиліття частка зросла більш як учетверо, до 18%. Це набагато менше, ніж у державах–нових членах ЄС (або балтійських країнах, в яких ця частка становить 50–60%), що, знову ж таки, свідчить про ефект відставання 15. Підрахунки згідно з гравітаційною моделлю для різних груп країн (Табл. 1) підтверджують, що держави–нові члени ЄС і країни Балтії майже завершили цю переорієнтацію, а країни СНД, зокрема Україна, досі відстають. Такі оцінки свідчать, що нова рівноважна частка для України набагато нижча, ніж у державах–нових членах ЄС (35% проти понад 70%)16. У більшості країн поточні частки загалом трохи менші, ніж розраховані за моделлю. Судячи з усього, географічна переорієнтація здебільшого завершена для держав–нових членів ЄС і, можливо, Росії. Видається, що Росія закінчила свою переорієнтацію на ЄС, хоча це можна пояснити роллю експорту енергетичних товарів, тимчасом як Україна суттєво відстала17, як, згідно з Kurilionak et. аl, і Білорусь. У нових незалежних держав є одна особливість, пов’язана з імпортом: з огляду на їхню високу енергомісткість та залежність від російських енергоносіїв і транзиту енергоносіїв, частка імпорту з Росії в них дуже велика.