Тематичний план спецкурсу 5 програма спецкурсу 6 Тема Поняття злочину та його ознаки 6 Тема Склад злочину. Кваліфікація злочинів. Стадії вчинення злочинів 9 Тема Об’єкт злочину 13 Тема Об’єктивна сторона складу злочину 18 Тема Суб’єкт злочину 25
| Вид материала | Навчально-методичний посібник |
- Тема: Суб’єктивна сторона складу злочину, 32.89kb.
- План. Вступ. Поняття злочину, як суспільно небезпечного діяння. Визначення поняття, 392.15kb.
- Тема: об’єкт злочину, 45.29kb.
- Суб'єкт злочину, 35.62kb.
- Основи кримінального права поняття, предмет, метод та завдання кримінального права, 314.41kb.
- Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
- Реферат на тему: Виклад фактичних обставин злочину, 50.35kb.
- Розділ 1 поняття І ознаки підбурювання до злочину, 557.87kb.
- Злочин І його види, 65.84kb.
- " Кримінальна відповідальність неповнолітніх", 281.66kb.
Обставини, що виключають злочинність діяння – це передбачені чинним КК України, правомірні, зовнішньо схожі зі злочинами діяння людини, що не є такими в силу своєї суспільної корисності або прийнятності, які виключають кримінальну відповідальність особи, що їх вчинила, за заподіяну шкоду. Ознаками цих обставин є:
- це свідомі та вольові діяння людей, які вчиняються при збігу вказаних в законі обставин;
- зовнішня схожість із злочином;
- правомірність заподіяння шкоди;
- обставини заподіяння шкоди фактично визнаються суспільно корисними;
- наслідками таких обставин є виключення кримінальної відповідальності.
Види обставин: 1) необхідна оборона (ст.36 КК); 2) затримання особи, що вчинила злочин (ст.38 КК); 3) крайня необхідність (ст.39 КК); 4) фізичний або психічний примус (ст.40 КК); 5) виконання наказу або розпорядження (ст.41 КК); 6) діяння, пов’язане з ризиком (ст.42 КК); 7) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК).
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади (ч.2 ст.36 КК).
Умови правомірності необхідної оборони стосуються акту посягання та акту захисту. Умовами правомірності, які стосуються акту посягання, є:
- посягання, що відвертається чи припиняється, має бути суспільно небезпечним, тобто таким, що заподіює істотну шкоду об’єктові кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди;
- посягання, що відвертається або припиняється, має бути наявним (дійсним, реальним), тобто існуючим об’єктивно, а не в уяві особи, яка здійснює акт захисту. Посягання є наявним, коли: а) існує реальна загроза його вчинення; б) воно розпочалося і триває; в) воно зупинене, але в будь-якій момент може продовжитися. Закінченим є посягання, коли воно: а) припинене посягаючим; б) перерване захистом.
Умови правомірності, що стосуються акту захисту:
- дії, що утворюють акт захисту, повинні бути своєчасними – зумовленими потребою негайного відвернення чи припинення суспільно небезпечного посягання на охоронювані законом права та інтереси особи, суспільства, держави;
- захист здійснюється шляхом вимушеного заподіяння шкоди посягаючому, а не третім особам. У випадках, коли внаслідок застосування необхідної оборони шкода заподіяна іншій (третій) особі, а не посягаючому, вчинене залежно від обставин справи може кваліфікуватися як: а) умисний злочин; б0 злочин, вчинений через необережність; в) казус (випадок);
- шкода, вимушено заподіювана посягаючому, повинна бути необхідною і достатньою для негайного відвернення чи припинення посягання, тобто вона не повинна перевищувати меж необхідної оборони.
Перевищенням меж необхідної оборони є умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Особа підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж необхідної оборони лише у випадках, передбачених у статтях 118 (вбивство) та 124 (тяжкі тілесні ушкодження) КК України. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч.4 ст.36 КК). Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає (ч.5 ст.36 КК).
Згідно з п.5 постанови Пленуму ВСУ №1 від 26 квітня 2002 р. „Про судову практику у справах про необхідну оборону” щоб установити наявність чи відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, необхідно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини. Якщо суд визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборони, у вироку слід зазначити, в чому саме воно полягає.
Перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності необхідної оборони. У випадках так званих „передчасної оборони” чи „запізнілої оборони” кримінальна відповідальність настає, за загальним правилом, на загальних засадах як за умисний злочин чи злочин, вчинений через необережність, залежно від обставин справи. Не можуть розглядатися як вчинені в межах необхідної оборони дії, вчинені щодо влаштування „про всяк випадок” ловчих ям, капканів, механічних довбень, самострілів, мінування певних територій чи предметів, отруєння продуктів харчування, використання електроструму високої напруги тощо. Однак, якщо подібні дії вчиняються для відбиття достовірно відомого нападу, що вже розпочався або який може негайно розпочатися посягаючим, то їх можна, залежно від обставин справи, розглядати і оцінювати в межах необхідної оборони або як такі, що вчинені з перевищенням цих меж.
Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується (ч.1 ст.1169 ЦК).
Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного діяння не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. За суб’єктивними ознаками уявну оборону можна поділити на два види:
- уявна оборона внаслідок добросовісної помилки, коли особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення про наявність суспільно небезпечного посягання, а обстановка, що склалася, давала цій особі підставі вважати, що мало місце реальне посягання. Така уявна оборона виключає кримінальну відповідальність (ч.2 ст.37 КК);
- уявна оборона внаслідок недобросовісної помилки, коли особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати (в обстановці, що склалася) помилковість свого припущення про наявність суспільно небезпечного посягання. Така особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність (ч.4 ст.37 КК).
Якщо при уявній обороні внаслідок добросовісної помилки особа перевищила межі захисту, вона підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж необхідної оборони, тобто за статтями 118, 124 КК (ч.3 ст.37 КК).
Згідно з п.7 постанови Пленуму ВСУ №1 від 26 квітня 2002 р. „Про судову практику у справах про необхідну оборону” питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. Якщо ж за обставинами справи не було об’єктивних підстав вважати, що має місце посягання, винний підлягає кримінальній відповідальності на загальних засадах.
Затримання особи, що вчинила злочин – це дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Умовами правомірності затримання особи, що вчинила злочин, є:
а) особа, що затримується, є суб’єктом злочину. Затримання і доставлення відповідним органам влади особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння і не є суб’єктом злочину, здійснюється за правилами крайньої необхідності;
б) характер вчиненого злочину, а також обстановка вчинення злочину і ознаки, що характеризують особу злочинця, свідчать про необхідність здійснення затримання особи, що вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам;
в) затримання здійснюється безпосередньо після вчинення посягання;
г) метою затримання є доставлення особи, що вчинила злочин, відповідним органам влади. Насильство при затриманні такої особи не може переслідувати мету помсти або розправи за вчинений злочин. Особа, що вчинить таке насильство, підлягає кримінальній відповідальності на загальних засадах. Відповідними органами влади є: правоохоронні органи, суд, органи державної влади і управління, органи місцевого самоврядування;
д) застосування насильства до особи, що вчинила злочин, з метою її затримання і доставлення відповідним органам влади є вимушеним – особа ухиляється від доставлення її відповідним органам влади;
е) відсутнє перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин.
Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, – це умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК. Умисне заподіяння шкоди особі, що вчинила злочин, після її затримання слід кваліфікувати як умисний злочин на загальних засадах.
Відмінність затримання особи, що вчинила злочин, від необхідної оборони:
- за часом вчинення – дії потерпілого та інших осіб, спрямовані на затримання особи, що вчинила злочин, можуть бути здійснені лише безпосередньо після вчинення злочину, а необхідна оборона допускається лише проти суспільно небезпечного посягання, яке реально загрожує або яке розпочалося;
- за метою вчинення – метою затримання особи, що вчинила злочин, є доставлення її відповідним органам влади, а метою необхідної оборони є відвернення чи припинення суспільно небезпечного посягання;
- за колом осіб застосування – при затриманні особи, що вчинила злочин, насильство може застосовуватися лише щодо особи, яка є суб’єктом злочину, а необхідна оборона може застосовуватися щодо будь-якої особи, яка вчиняє суспільно небезпечне посягання, або коли з її боку існує реальна загроза такого посягання;
- за розміром шкоди, яка може бути заподіяна – при затриманні особи, що вчинила злочин, шкода має відповідати небезпечності посягання і обстановці затримання, тобто має бути мінімально допустимою, а при необхідній обороні, за наявності умов, передбачених ч.5 ст.36 КК, вона може і перевищувати відвернену шкоду.
Крайня необхідність – це заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожувала особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
Перевищення меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч.2 ст.39 КК). Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідності заподіяної шкоди цій небезпеці.
Умови правомірності крайньої необхідності:
а) наявність стану крайньої необхідності – реальної небезпеки (неминучості шкоди) для охоронюваних законом прав і інтересів особи, інтересів суспільства або держави. Джерелом небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам, можуть бути сили природи, техногенні фактори, поведінка тварини, людина, колізія обов’язків службової чи посадової особи;
б) ця реальна небезпека не може бути відвернена іншим способом, ніж умисним заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. При наявності реальної можливості відвернути небезпеку для охоронюваних законом інтересів без заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам, особа, яка заподіяла таку шкоду, підлягає кримінальній відповідальності на загальних засадах;
в) заподіяна шкода не є більш значною, ніж шкода відвернена, тобто не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Особа підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності на загальних засадах. Відповідно до п.8 ч.1 ст.66 КК вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності є обставиною, яка пом’якшує покарання.
Згідно зі ст.1171 ЦК шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка цю шкоду заподіяла. Виходячи з обставин справи, суд може покласти обов’язок відшкодування такої шкоди на третю особу, в інтересах якої діяв той, хто заподіяв шкоду.
Відмінність крайньої необхідності від необхідної оборони:
- за джерелом небезпеки – при необхідній обороні джерелом небезпеки є суспільно небезпечне посягання людини, а при крайній необхідності – будь-які фактори: діяння людини, поведінка тварин, сили природи, техногенні фактори, фізіологічні процеси людини тощо;
- за характером діяння – крайня необхідність може виражатися як у діях, так і в бездіяльності, а необхідна оборона здійснюється лише шляхом дій;
- за заподіюваною шкодою – а) при крайній необхідності заподіювана шкода не може перевищувати шкоду відвернену, а при необхідній обороні така умова не є необхідною – шкода має бути такою, що відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту; б) при крайній необхідності шкода наноситься право охоронюваним інтересам третіх осіб, а при необхідній обороні – посягаючому.
Фізичний примус – це застосування до особи фізичного насильства, що являє собою кримінально протиправний вплив на організм людини, який вчиняється проти її волі і спричиняє їй фізичну шкоду з метою змусити її до протиправної поведінки. Психічний примус – погроза заподіяти особі або її родичам чи іншим близьким особам, доля яких має для нього істотне значення, фізичної, майнової шкоди з метою змусити цю особу до протиправної поведінки.
Не є злочином дія або бездіяльність людини, якою заподіяно шкоду право охоронюваним інтересам, якщо ця дія або бездіяльність особи вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок застосування якого особа не могла керувати своїми вчинками (непереборний фізичний примус). Якщо особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, питання про кримінальну відповідальність такої особи вирішується за правилами крайньої необхідності (ст.39 КК).
У тих випадках, коли особа не звільняється від кримінальної відповідальності за вчинене під впливом фізичного чи психічного примусу, ця обставина може бути врахована судом як така, що пом’якшує покарання (п.6 ч.1 ст.66 КК).
Правомірною є дія або бездіяльність людини, що заподіяла шкоду право охоронюваним інтересам, якщо ця дія або бездіяльність була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Наказ, розпорядження – це усна або письмова вимога відповідної службової особи до іншої особи вчинити або не вчиняти певні дії. Лише законний наказ або розпорядження є обов’язковим для виконання. Вони є законними, якщо: а) віддані відповідною особою; б) віддані в належному порядку; в) віддані в межах повноважень відповідної особи; г) за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Особа, яка не усвідомлювала злочинності наказу чи розпорядження, але за обставинами справи повинна була і могла усвідомлювати їх злочинний характер, підлягає кримінальній відповідальності за злочин, вчинений через необережність. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Відповідна службова особа, яка віддала такий наказ, є співучасником вчиненого злочину. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.
Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.
Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.
Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності. Особою, яка виконує спеціальне завдання, може бути: а) працівник (у тому числі й негласний) оперативних підрозділів органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність; б) працівник розвідувального органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність; в) працівник іншого підрозділу органу, який має право здійснювати оперативно-розшукову діяльність; г) штатний чи позаштатний або негласний співробітник спеціального підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ чи Служби безпеки України; д) член організованої групи чи злочинної організації, який погодився на співпрацю з правоохоронними органами; е) інша особа, яка дала згоду на співпрацю з правоохоронними органами і на проникнення в організовану групу чи злочинну організацію для виконання спеціального завдання.
Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. При цьому дана особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.
Відповідно до п.9 ч.1 ст.66 КК виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину, є обставиною, яка пом’якшує покарання.
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ, ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ, НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА, РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА, ТЕСТОВЕ ЗАВДАННЯ
Вивчення цього спецкурсу слід почати з уважного ознайомлення з програмою спецкурсу „Теорія складу злочину та судова практика” для слухачів Інституту підготовки професійних суддів ОНЮА і цими методичними рекомендаціями, завданнями і планами практичних занять.
Вивчення тем спецкурсу повинно ґрунтуватися на знанні чинного кримінального законодавства – Кримінального кодексу України (далі – КК). Вивчення окремих питань теорії складу злочину та суміжних інститутів за спеціальною літературою повинно бути нерозривно пов’язано і відбуватися паралельно з вивченням відповідних норм КК.
Слід мати на увазі, що з метою вдосконалення чинного кримінального законодавства до нього можуть вноситися зміни та доповнення, за якими необхідно спостерігати і оперативно вносити до своїх текстів КК.
Окрім чинного кримінального законодавства потрібно вивчати постанови Пленуму Верховного Суду про практику застосування кримінального законодавства. Такі постанови публікуються в журналах „Право України”, „Вісник Верховного Суду України”, а також в систематизованих збірниках: „Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України”. – К.: Юрінком Інтер. Необхідно вивчити також судову практику з конкретних справ, матеріали якої публікуються в журналі „Право України” та інших юридичних виданнях.
Під час вивчення цього курсу слухачі повинні пам’ятати, що норми Загальної та Особливої частин кримінального права перебувають у нерозривному зв’язку. Тому вивчення теоретичних питань складу злочину та інших інститутів кримінального права (співучасть, множинність, обставини, що виключають злочинність діяння, та ін.) повинно бути пов’язаним з аналізом конкретних складів злочинів, передбачених Особливою частиною КК України, а також практичного матеріалу.
Тільки комплексне вивчення питань спецкурсу із урахуванням повної відповідності та узгодженості норм Загальної та Особливої частин кримінального права може забезпечити успішне вивчення спецкурсу.