План. Вступ. Поняття злочину, як суспільно небезпечного діяння. Визначення поняття злочину в законодавстві та теорії права в Україні. Ознаки злочину

Вид материала

Закон

Содержание 1). Поняття злочину, як суспільно небезпечного діяння. 2. Визначення поняття злочину в законодавстві та теорії права в Україні. Ознаки злочину. 2.1. Ознаки злочину за законодавством України. 3. Соціальна природа і причини злочинів. Причини які зумовлюють вчинення злочинів в Україні. Список використаної літератури. 4). Коржанский Н.І. “Кримінальне право України.” — К. 1999 5). Тарарухин С.А. “Співвідношення злочину і покарання” . Право України № 9 1998

Подобный материал:

• Тематичний план спецкурсу 5 програма спецкурсу 6 Тема Поняття злочину та його ознаки, 1387.34kb.
• Суб'єкт злочину, 35.62kb.
• Тема: Суб’єктивна сторона складу злочину, 32.89kb.
• План вступ поняття І види обставин, які виключають суспільну небезпечність І протиправність, 342.56kb.
• Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
• Злочин І його види, 65.84kb.
• Розділ 1 поняття І ознаки підбурювання до злочину, 557.87kb.
• Тема: об’єкт злочину, 45.29kb.
• Реферат на тему: Судова риторика. Обґрунтування кваліфікації злочину. Характеристика, 47.34kb.
• Основи кримінального права поняття, предмет, метод та завдання кримінального права, 314.41kb.

Курсова робота

Поняття, ознаки та види злочинів


План.


Вступ.

1). Поняття злочину, як суспільно небезпечного діяння.

2. Визначення поняття злочину в законодавстві та теорії права в Україні. Ознаки злочину.

2.1. Ознаки злочину за законодавством України.

3. Соціальна природа і причини злочинів. Причини які зумовлюють вчинення злочинів в Україні.

Висновок.


Вступ.


Злочини являють собою особливу різновидність поведінки людей і інших суб'єктів суспільних відносин. Законом регулюються тільки поступки (вчинки) людей, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами права думки людей або певні риси характеру. Поза своїми діями, людина не існує для закону. Якщо ж закон карає за тенденцію, за образ думок, то він служить знищенню рівності людей перед законом, роз'єднує їх. За­кони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а образ думок діючої особи — це не що інше, як позитивні санкції беззаконня. Злочин — це, перш за все, діяння (дії або бездіяльність). Він відрізняється від права і від правомірної поведінки певною сукупністю ознак.

Тому, на мою є надзвичайно важливим знати поняття злочину, його ознаки природу та сутність. Це дасть змогу майбутнім юристам реально боротися з наростаючою загрозою злочинності в нашій державі.

1). Поняття злочину, як суспільно небезпечного діяння.


Поняття злочину, як і поняття можливого наслідку для особи, що вчинила його, — покарання, є наріжним, визна­чальними поняттями кримінального права. Визначення по­няття злочину дається як у законодавстві, так і в теорії кримінального права.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціаль­но-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.

Визначення поняття злочину в кримінальному законо­давстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття криміналь­ного закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочи­ну — його передбаченість кримінальним законом (зло­чин — це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність — властивість заподіювати шкоду об'єктам, взя­тим під охорону держави.

Так, у Кримінальному кодексі Франції, прийнятому в 1992 р., визначення поняття злочину взагалі не дається, в ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які засто­совуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє на злочини і проступки. Кри­мінальний кодекс ФРН 1871 р. у редакції від 2 січня 1975 р. у § 12 гл. 2 першого розділу ("Пояснення термі­нів") визначає: "Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання; Проступками є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий строк чи покарання у вигляді штрафу". У США існує як федеральне кримінальне законодавство, так і законодавство окремих штатів. У федеральному кримінальному законодавстві визначення поняття "злочин­ний акт" не дасться, а в кримінальних кодексах окремих штатів такі визначення є. Так, у п. 1 § 10.00 КК штату Нью-Йорк посягання визначається як поведінка, за яку покарання тюремним ув'язненням на строк чи штрафом передбачене будь-якою нормою цього штату чи взагалі будь-якою нормою права, місцевим правом або ордонансом органу політичної влади даного штату, або будь-яким на­казом, правилом чи інструкцією, які прийняті будь-якою урядовою установою у відповідності до наданих їй для цього повноважень. У § 15-109 КК штату Айдахо злочином або публічним кримінальним правопорушенням визначається дія, вчинена всупереч будь-якій нормі права, яка забороняє чи зобов'язує її вчинити, і за яку призначається одна з наступних санкцій: 1) смертна кара; 2) позбавлення волі; 3) штраф; 4) відсторонення від посади; 5) позбавлен­ня права займати в даному штаті посаду, що користується повагою, довірою чи приносить прибуток. У наведених визначеннях вказується на дві ознаки злочину: протиправність та караність.¹ У Кримінальному кодексі Китай­ської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: "Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну ціліс­ність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будів­ництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх особу, демократичні й інші права, а також інші суспільне небезпечні дії, за які в Кодексі пе­редбачене кримінальне покарання, є злочинами". У Кримі­нальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття зло­чину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Нема визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дасться практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: "Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспіль­ство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для загального морального духу суспільства".

У ст. 14 нового Кримінального кодексу Російської Феде­рації, який набрав чинності з 1 січня 1997 р., дається таке визначення поняття злочину: "Злочином визнається винно вчинене суспільне небезпечне діяння, заборонене цим Ко­дексом гад загрозою покарання", тобто у цьому визначенні вказуються чотири ознаки злочину: суспільна небезпеч­ність, протиправність, винність і караність. Визначення по­няття злочину в Кримінальному кодексі Російської Феде­рації за змістом є відтворенням поняття злочину, що міс­титься в ст. 8 прийнятих 2 липня 1991 р. Основ кримі­нального законодавства Союзу РСР і республік: "Злочином визнається вчинене винно суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.²

2. Визначення поняття злочину в законодавстві та теорії права в Україні. Ознаки злочину.


Визначення поняття злочину, яке дається в теорії кримінального права, повинно грунтуватись на його законо­давчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне (нау­кове) визначення поняття злочину, його змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні по­няття злочину, як правило, деталізуються кого окремі ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремими ученим (групою вчених), який дає таке визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке "консерва­тивне", як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умо­ви життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливими.

У Кримінальному кодексі України 1960 р. поняття зло­чину дається в ст. 7, відповідно до якої: "Злочином виз­нається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну сис­теми, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільна небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок".


2.1. Ознаки злочину за законодавством України.


У цьому визначенні названо дві ознаки злочину: протиправність (протизаконність) — формальна, нормативна ознака, та суспільна небезпечність — матеріальна ознака, тобто в ст. 7 дається матеріально-формальне визначення поняття злочину. В теорії кримінального права обов'язковими ознаками злочину, здебільшого, також називають винність і караність або лише винність. Проектом Кримінального кодексу України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, у визначенні поняття злочину пропонується вказати на три його ознаки: суспільну небезпеку, забороненість кримінальним законом і винність.

Для визначення поняття злочину достатньо було б вка­зати лише його формальну ознаку — передбачення кримінальним законом. Проте вказівка лише на цю ознаку злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець визнає ті чи інші діяння злочинами, а тому у визначенні поняття зле чину мас бути вказана і його матеріальна озна­ка — суспільна небезпека, — яка свідчить про соціальну сутність такого явища як злочин.

Обєктивно суспільно небезпечне діяння може бути визнане злочином лише у разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно). У ст. З КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлюва­лася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (без­діяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи. Винність — одна з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака, а така, що характеризує суспільну небезпечність діяння, тобто є структурним елементом суспільної небезпечності.³

Під караністю суспільне небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передба­ченого санкцією кримінально-правової норми, якою визна­чений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання) що можуть, призначені особі, яка вчинила таке діяння. Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його вчинила, обов'язково буде призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж по­карання буде призначено інше, більш м'яке, чи призначе­но умовно або з відстрочкою його виконання. У іншому разі караність діяння означає, що кримінальним законом, яким воно заборонене, передбачена можливість застосуван­ня визначеного санкцією норми покарання. Караність суспільне небезпечного діяння є ознакою злочину, але ви­знавати її самостійною ознакою немає потреби, оскільки кримінально-правовою нормою, в якій формулюються ознаки складу конкретного злочину, одночасно визна­чається і покарання чи — альтернативне — кілька покарань, що можуть бути призначені особі, визнаній винною у вчиненні злочину. У чинному кримінальному законодавстві України відсутні норми, якими б не було передбачене і можливе покарання, тобто передбаченість діяння кримі­нальним законом (протиправність) означає одночасно і ка­раність такого діяння. Караність — не самостійна ознака злочину, вона є структурним елементом його іншої обов'язкової ознаки — протиправності. Протиправність злочину одночасно означає і його караність.

Визнання самостійними ознаками злочину винності і ка­раності допустиме (можливе), але недоцільне, оскільки у понятті мають вказуватися необхідні й достатні для визна­чення його сутності ознаки, тобто воно повинно бути ла­конічним. Включення до поняття інших ознак, які лише конкретизують його обов'язкові, необхідні ознаки, робить його громіздким. Таким чином, винність і караність є структурними елементами, відповідно, суспільної небез­печності і протиправності діяння, а тому визнання їх самостійними ознаками злочину не обов'язкове, хоча й допустиме.

Суспільна небезпечність діяння — це, перш за все, його, об'єктивна властивість заподіювати шкоду або ж створювати загрозу заподіяння шкоди тим об'єктам, які охоро­няються законом, у ньому виявляється негативне ставлен­ня особи до таких об'єктів, а іноді в цілому до панівних у суспільстві відносин.

Під діянням у теорії кримінального права розуміється не просто зовнішній прояв поведінки особи, а поведінки усвідомленої, яка знаходиться під контролем свідомості й волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам людської діяльності в її загальному психологічному значенні. Поділ суспільне небезпечного діяння на об'єктивну і суб'єктивну сторони має умовний характер, тому що реально характер і ступінь суспільної небезпечності злочину визначаються об’єктивною стороною – характером і розміром шкоди, способом дії та іншими об'єктивними ознаками, а також суб'єктивною стороною — ступенем усвідомлення заподіяння шкоди, активністю волі, мотивами і цілями поведінки особи, які поєднуються.

Суспільне небезпечне діяння в кримінально-правовому розумінні — це об'єктивоване назовні ставлення особи до панівного у певному суспільстві правопорядку, яке виявляється у посяганні на нього, внаслідок чого завжди за­вдасться шкода певним соціальним цінностям.⁴

Суспільна небезпечність діяння — об'єктивна власти­вість будь-якого правопорушення, включаючи і злочин. Злочином суспільне небезпечне діяння стає тоді, коли ступінь і характер його небезпечності для панівних у суспіль­стві відносин змушують законодавця вести з ним боротьбу кримінально-правовими заходами, тобто коли криміналь­ним законом воно визнається злочином.

Суспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми, фактичними, об'єктивними ознаками, а й суб'єктивними. При цьому неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній із цих ознак у визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності діяння слід визначати, виходячи з його спря­мування на певні об'єкти (основні інтереси, цінності суспільства), тобто як посягання на них. Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння.

Головне заперечення проти визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б розглядати дії не­осудних, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, не як суспільне небезпечні, тому що багатьма вченими суспільна небезпечність поділяється на об'єктивну (дії нео­судних і невинні дії) і суб'єктивну (винні дії).

Дії неосудних не можна розглядати як суспільне небез­печні, тому що в таких випадках взагалі немає діяння в кримінально-правовому значенні. Діяння — це вольова, усвідомлена поведінка. Суспільне небезпечними можуть бути тільки вольові, усвідомлені дії особи. Дії ж неосудних не с суспільне небезпечними, а просто небезпечними, тоб­то слід розрізнити поняття "суспільна небезпечність" і "не­безпечність".

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його пося­гання на об'єкти, що охороняються законом, у ньому (діянні) виявляється негативне до них ставлення.

Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормотворчості (криміналізації і декриміналізації) та застосу­вання кримінально-правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання).

Поняття суспільної небезпечності діяння в нормотворчій діяльності своєрідно очолює ієрархію критеріїв (принципів) криміналізації і декриміналізації. Крім того, суспільна не­безпечність діяння є критерієм класифікації злочинів у кримінальному законі та теорії кримінального права.

Законодавець визнає злочином не самі по собі об'єктивно суспільне небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі осо­би, — дії винні. При цьому від суб'єктивних ознак зале­жить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед, визнання самого діяння суспільне небезпеч­ним. Так, легке тілесне ушкодження злочином визнається тільки тоді, коли воно вчинене умисно; необережне заподіяння такого ушкодження злочином не вважається; тільки умисний обман покупців тягне кримінальну відповідальність тощо.

Лише незначна кількість суспільне небезпечних діянь визнається злочинами незалежно від форми і виду вини. Для більшості злочинів, передбачених кримінальним зако­ном України, характерна умисна вина, а для деяких із них необхідна наявність певних мотиву і мети. Крім того, за­лежно від форми вини різним буде ступінь суспільної не­безпечності однакових за об'єктивними ознаками дій, що знаходить відображення в диференціації криміналізації та­ких дій (умисне вбивство, необережне вбивство тощо).

Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, сту­пінь суспільної небезпечності якого (з урахуванням інших критеріїв криміналізації у їх взаємозв'язку) досяг рівня, що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-правовими заходами. У разі недотримання цієї умови виникне так зване розходження між суспільною небезпечністю діян­ня і його протиправністю — надмірна криміналізація діян­ня. За умов надмірної криміналізації виникає невідповід­ність між правосвідомістю законодавця, з одного боку, і правосвідомістю правозастосовчих органів та більшості населення, з другого. Це призводить до повного незастосування або виняткового застосування на практиці кримінально-правової норми за значного поширення дій, що нею криміналізовані, або ж до притягнення до відповідальності осіб, дії яких формально протиправні, але позбавлені не­обхідного для злочинів рівня суспільної небезпечності. Роз­ходження між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю може мати місце також і у випадку втрати діянням характеру суспільне небезпечного внаслідок зміни у соціально-політичному житті країни при відсутності декриміналізації діяння.

За умов надмірної криміналізації і несвоєчасної декри­міналізації діяння, яке втратило необхідний ступінь суспільної небезпечності, суспільна небезпечність діяння буде своєрідною нейтралізуючою ознакою щодо протиправності. Тобто, відсутність необхідного рівня суспільної не­безпечності діяння як матеріальної ознаки злочину свід­читиме і про відсутність самого злочину. Цим, здебіль­шого, і зумовлене фактичне незастосування значної кіль­кості кримінально-правових норм чинного Кримінального кодексу за значного поширення дій, передбачених його статтями.⁵

Для розкриття змісту поняття "ступінь суспільної небез­печності" використовується поняття "характер суспільної небезпечності". Якщо ступінь суспільної небезпечності є показником рівня суспільної небезпечності окремо взятого, конкретного діяння, її "кількісною" характеристикою, то характер суспільної небезпечності діяння — це показник рівня суспільної небезпечності певної групи злочинів, який визначається, перш за все, місцем цінностей, на які пося­гає певна група злочинів, у ієрархії цінностей, що є об'єктом кримінально-правової охорони. Тому, наприклад, за інших рівних умов злочини проти життя і здоров'я людини будуть за характером більш суспільне небезпечни­ми, ніж злочини проти власності, оскільки згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Характер і ступінь суспільної небезпечності кримінальним законом визнаються структурними елементами (критеріями) одного із загальних начал призначення покарання, встановленого ст. 39 КК: призна­чаючи покарання, суд поряд з іншими критеріями врахо­вує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину.

У процесі застосування кримінально-правових норм суспільна небезпечність діяння с критерієм: 1) кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопору­шень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не є суспільно-небезпечними; розмежування зло­чинів як таких); 2) індивідуалізації кримінальної відпові­дальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті (частини, пункту статті) Кримінального кодексу.

Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину. Суть цієї ознаки злочину в тому, що злочином може бути визнане лише діяння, передбачене як таке (як злочин) безпосередньо кримінальним, а не будь-яким іншим законом. Як уже зазначалося, в чинному кримі­нальному законодавстві склади конкретних злочинів перед­бачені в Особливій частині Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у вересні 199б.р. національної валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання була передбачена не Кримі­нальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. Цей Указ, очевидно, є чин­ним і понині, оскільки при виявленні фактів вчинення особою передбачених ним дій вона в принципі має притя­гатися до кримінальної відповідальності за цим Указом. Строки ж давності притягнення до кримінальної відпо­відальності за виготовлення з метою збуту або збут під­роблених купонів багаторазового використання закінчаться через 10 років після вчинення відповідних дій.

Протиправність означає закріплення в кримінальному законі принципу "nulum crimen sine leqe" (немає злочину без вказівки про це в законі). Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.

Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві, пов'язані зі становленням нових економічних відносин, по­роджують появу діянь, які в умовах соціалістичної еко­номіки не могли бути вчинені: обмеження конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної небезпечності певних дій чи навпаки, втрату певними діяннями суспільної небезпечності взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть відображені в кримінальному законі, відповідно дії або не можуть визнаватися злочином, незважаючи на їх високу суспільну небезпеку, або ж навпаки, формально вважатися злочинними, аж поки відповідні норми не будуть вилучені з кримінального закону.

Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також означає, що не допускається застосування кримінального закону за аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському кримінальному праві у визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку — протиправність — не було, а навпаки, законодавче була закріп­лена можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч. 2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільне небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Ко­дексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером".

Отже, як бачимо з вищенаведеного злочин, як і будь яке інше поняття має певне визначення та ознаки. Вивчення та дослідження поняття злочину має надзвичайно важливе значення, оскільки дасть змогу майбутнім юристам краще розуміти ньюанси кримінального судочинства.⁶


3. Соціальна природа і причини злочинів. Причини які зумовлюють вчинення злочинів в Україні.


Питання про соціальну природу і причини вчинення злочинів досить складне і відповісти на нього однозначно неможливо, оскільки в правознавстві існує багато концепцій про причини злочинності. Вивченням причин і умов вчинення саме злочинів займається кримінологія. Вона вивчає, в першу чергу, причини злочинності, інші правопорушення вивчаються окремими галузями права, в тому числі адміністративним, трудовим і цивільним. Аналізу причин і умов вчинення злочинів у нас, на жаль, майже немає в науковій літературі.

Проте, науковці серед причин і умов вчинення злочинів виділяють об'єктивні і суб'єктивні причини. Об'єктивними причина­ми виступають конкретні протиріччя в суспільному бутті, в економічних, політичних і соціальних відносинах людей. До суб'єктивних причин правопорушень виносять деформації в правосвідомості в потребах, мотивах, позиціях, в низькому рівні моральної і правової культури.

Щоб розглядати питання про причини і умови вчинення злочинів, потрібно вияснити поняття причини і умови. Діалектичний матеріалізм визначає причинність як об'єктивний, загальний, генетичний зв'язок між явищами. Процес причинності послідовно розвивається в часі, і причина в часі завжди попереджує наслідок.

Причинність полягає в переносі матерії, енергії, інфор­мації від причин до наслідків. Передача інформації — типо­ва властивість причинності в сфері суспільних відносин. Інформація про різні людські проступки, про правила поведінки, систему цінностей, про дійсність засвоюється особами через різні джерела і канали інформації і формує світогляд і психологію суспільства і соціальних груп.

Причина — наслідок — безкінечна низка (ланцюг) причинності. У останньої причини є її друга причина, а в на­слідку — його наслідок останній, другий, перший і т.п. Взає­мозв'язок «причина — наслідок» залежить від умов — су­купності явищ, обставин, які утворюють його середовище, супроводжують і забезпечують певний його розвиток. Місце причин і умов в механізмі причинності різне: причина по­роджує наслідок, умови цьому допомагають (сприяють), але мова завжди йде гро сумісну їх дію, як необхідний зв'язок елементів єдиної системи. Комплекси причин і умов, суміс­на дія яких визиває наслідки — злочин і злочинність, — називаються детермінантами.⁷

Причини і умови злочинності — це система негативних для відповідної суспільно-економічної формації соціальних явищ, детермінуючих злочинність як свій наслідок. Причини і умови злочинності по походженню і по суті соціальні. Вони завжди включені в систему соціальних протиріч суспільства. Причини і умови конкретних злочинів виступають первинним елементом криміногенної системи.

Причини — це ті соціальні явища які взяті в двохланковому (бінарному) зв'язку, породжують і відтворюють злочинність і злочини як свої закономірні наслідки. Умови — це такі явища, які самі не породжують злочинність і злочи­ни, а сприяють, полегшують, інтенсифікують: а) формуван­ня; б) дії причин.

Всі причини і умови злочинності можна класифікувати по різним критеріям:

1) по рівню дії (субординації): а) злочинності в цілому; б) видів (категорій, груп); в) окремих злочинів;

2) по змісту криміногенні детермінанти поділяються на діючі в соціально-економічній, ідеологічній, політичній, соціально-психологічній, культурно-виховній, організаційно-управлінській сферах;

3) соціальна суть криміногенних причин і умов визначається по взаємозв'язках з основними закономірностями роз­витку суспільства;

4) повні і специфічні причини злочинності (частина пов­ної причини);

5) по природі причини і умови злочинності поділяють на об'єктивні, об'єктивно-суб'єктивні і суб'єктивні.

Існують і інші критерії класифікації причин і умов зло­чинності. В цілому спеціалісти нарахували більше 200 причин і умов конкретних злочинів.

Виясненням причин злочинності займались давно, ще з часів Арістотеля і Платона. Більш детально почали вивчати причини злочинності в XIX—XX століттях, що було обумовлено великим ростом злочинності, збільшенням населення, розвитком капіталізму та іншими причинами.

Кримінологічна наука нараховує декілька десятків найбільш розповсюджених теорій причин злочинності. Всі концепції про причини злочинності в західній кримінології можна поділити на дві основні групи: соцілогічні і біосоціологічні. Перші характерні для американської і англійської криміно­логії; другі — для європейської і латино-американської кри­мінології.

І. Соціологічні теорії причин злочинності. Ведучою теорією являється теорія науково-технічної революції як комплексної причини злочинності в XX столітті. НТР визиває такі сер­йозні соціальні зміни, як індустріалізацію, урбанізацію, ав­томобілізацію, міграцію. Вони порушують традиційні фор­ми сімейних звязків, релігії, культури, внаслідок чого відбу­ваються відчуження і знеособлення людини, придушення її індивідуальності. Концентрація населення в містах, розповсюдження загальної байдужості підвищують агресивність, егоїзм, індивідуалізм і емоційну нестриманість, що веде до злочинності.

2) Вчення Є.Сатерленда про диференціальні асоціації (різні зв'язки). Суть цієї теорії зводиться до того, що злочинцями не народжуються, а навчаються в процесі багатогранних контактів особи в мікрогрупах: в сім'ї, на вулиці, в профспілках і т.п. Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і позицій веде до злочинності інших осіб і навпаки. Але ця теорія не пояснює походження злочин­ності, вона вважає що злочинність вічно присутня людсько­му суспільству. Вона критикує біопсихіатричні фактори зло­чинності і ігнорує свободу волі людини.

3) Теорія соціальної дезорганізації (аномії). Її суть: різний рівень багатства і бідності, велика соціальна нерівність ведуть до злочинності. Американський кримінолог Т.Є.Шур вважає США злочинним суспільством, оскільки воно нерівноправне суспільство. Соціальна єдність суспільства веде до нормального життя і зменшення злочинності.

4) Теорія багатофакторності (Кетле, Гере). До таких факторів відносять: фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні. Барт нарахував більше 170 таких факторів, хоча і ця теорія не давала системного аналізу.

5) Класова теорія. Її суть зводиться до того, що основною причиною злочинності є класова приналежність і майнова нерівність.⁸

Крім того, французький вчений Стансю називає 11 основних факторів злочинності: 1) дегуманізація людських законів в результаті НТР; 2) урбанізація — ріст великих міст; 3) інду­стріалізація; 4) конкуренція; 5) бідність і велика розкіш на­селення; 6) фрустрація — емоційне незадоволення потреб і інтересів багатьох людей; 7) страх перед новими хворобами; 8) нудьга і незайнятість; 9) алкоголізм; 10)етнічно-психоло­гічна несумісність; 11) почуття неповноцінності в результаті багатьох факторів.

II. Біосоціальяі теорії причин злочинності

Серед цих теорій причин найбільш розповсюджені теорія небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії, теорія психопатологічних причин, спадкові теорії, теорії конституціональної схильності.

1) Небезпечний стан — перманентна (змінююча) іманентна (внутрішньо присутня) людині схильність до здійснення злочинів. Небезпечний стан — це явище не юриспруденції, а медицини.

2) Фрейдистські теорії злочинності отримали розповсюдження з початку XX століття під впливом лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда. Суть цієї теорії полягає в тому, що людина з часу народженця біологічно приречена на постійну жорсто­ку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів — агре­сивних, статевих, страху — з моральними установками особи

З цим пов'язаний комплекс неповноцінності, особливо часто цим пояснюють злочинність неповнолітніх. Особистість людини формується в дитячому віці, то відношення матері до сина і сина до матері (комплекс Едіпа), а також батька до дочки і навпаки (комплекс Електри) розглядаються роковим формуючим фактором, від якого людина не може позбавитися все своє життя.

3) Теорія психопатологічних, причин. Головна теза цієї теорії — злочинець завжди психопатична або розумово відста­ла особа.

4) Спадкові теорії — вважають причиною злочинності, яка передається по спадщині. Ця причина знаходиться в хромо­сомах, генетичному коді людини, яка має схильність до ан­тисоціальної поведінки. Іноді її називають «теорія сімейно­го древа». Ця теорія практично не підтверджується, хоча в окремих випадках такі приклади можуть бути.

5) Теорія конституціональної схильності (Е.Кречмер, нім, проф. медицини). Її суть полягає в тому, що між будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характе­ром, існує прямий звязок. Чим більш рання злочинність, небезпечна і регулярна, тим значніша роль біологічних факторів. Це, по суті, антропологічна теорія.

6) Правові теорії. Їх суть полягає в тому, що окремі раси людей більш схильні до антисоціальної поведінки, ніж біла раса. Разом із тим на злочинність більш впливають соціально-економічні фактори, а також національність, відношення суду до підсудних тощо.

Існують і інші теорії і підходи до причин і умов злочин­ності. Деякі системні дослідження і висновки про причини антисоціальної поведінки були висказані ще Ш.Монтескьє і І.Бентамом, які пробували інтерпретувати правопорушення і, перш за все, злочинність з точки зору впливу на людину географічного середовища, клімату, стану здоров'я, а також деяких соціальних факторів. Чарльз Ломброзо висунув теорію «уродженого» злочинця, в якій на перший план поставив антропологічні, біологічні, психобіологічні фактори злочинності, а його послідовник Феррі Е. пробував поєднати антропологічні, фізичні і соціальні фактори антисоціальної поведінки в одну класифікацію. Існують також психологічні правові і політичні підходи тощо.⁹

Для більшості теоретиків немає доказів того, що біо­логічні фактори обумовлюють злочинність. В кожній расі існують біологічно неповноцінні представники, які схильні до правопорушень.

Маркс, Енгельс, Ленін основну причину злочинності вбачали в соціальних умовах життя людей, які визивали анти соціальну поведінку Практикою західних країн у країнах колишнього СРСР доказано, основними причинами злочинності є кризові явища в економічній і політичній системі Як підтверджує статистика, в колишніх соціалістичних дер­жавах, в тому числі в СРСР, рівень злочинності був значно нижчий, ніж в західних цивілізованих країнах. Розпад Ра­дянського Союзу, перехід до нової економічної системи кризові явища породили безліч причин і умов злочинності.

Можна також сказати, що існують різні при­чини і умови злочинності і правопорушень — як соціальні. так і біологічні, психологічні, ідеологічні, економічні і політичні та інші причини і умови.

На даний час в Україні не зважаючи на значні ресурси та заходи спрямовані на попередження злочинності все ж таки існують безліч причин, які її породжують. На мою думку слід вжити насамперед заходів щодо попередження злочинності серед неповнолітніх, адже саме з іще несформованої дитини може вирости закоренілий злочинець. Тому завданням держави є звести ці причини до найнижчого рівня, що дасть суспільству можливість ефективно здійснювати контроль та впливати на стан суспільних відносин.

Висновок.


Як, бачимо з вище наведеного злочини, зумовлюються, як правило, не однією окремою і причиною, а відразу кількома. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їхнього усунення є одним із завдань правоохоронних органів і посадових осіб держави.

Проте усунути всі причини правопорушень неможливо, оскільки нереально ліквідувати всі суперечності, які існують у суспільстві. Тому завдання держави - звести ці причини до найнижчого рівня, що дасть суспільству можливість ефективно здійснювати контроль та впливати, насамперед, на злочинність.

Хочу також зазначити, про важливість вивчення та дослідження поняття злочину, вивчення його ознак. Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціаль­но-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.

Дослідження даного поняття є важливим для кожного майбутнього юриста. Це дасть змогу максимально ефективно боротися із злочинністю.


Список використаної літератури.


1). Зелинский А.Ф. “Квалификация повторных преступлений” Волгоград, 1976.

2). Кудрявцев В.Н. “Общая теория преступлений.” – М. 1983

3). Куринов Б.А. “Научные основи квалификации преступлений.”- М., 1984.

4). Коржанский Н.І. “Кримінальне право України.” — К. 1999

5). Тарарухин С.А. “Співвідношення злочину і покарання” . Право України № 9 1998

6) Кримінальний кодекс України

7). Кримінально-процесуальний кодекс України.