Тематичний план спецкурсу 5 програма спецкурсу 6 Тема Поняття злочину та його ознаки 6 Тема Склад злочину. Кваліфікація злочинів. Стадії вчинення злочинів 9 Тема Об’єкт злочину 13 Тема Об’єктивна сторона складу злочину 18 Тема Суб’єкт злочину 25
| Вид материала | Навчально-методичний посібник |
- Тема: Суб’єктивна сторона складу злочину, 32.89kb.
- План. Вступ. Поняття злочину, як суспільно небезпечного діяння. Визначення поняття, 392.15kb.
- Тема: об’єкт злочину, 45.29kb.
- Суб'єкт злочину, 35.62kb.
- Основи кримінального права поняття, предмет, метод та завдання кримінального права, 314.41kb.
- Склад злочину поняття І значення складу злочину, 796.48kb.
- Реферат на тему: Виклад фактичних обставин злочину, 50.35kb.
- Розділ 1 поняття І ознаки підбурювання до злочину, 557.87kb.
- Злочин І його види, 65.84kb.
- " Кримінальна відповідальність неповнолітніх", 281.66kb.
Суб'єктом злочину є фізична осудна або обмежено осудна особа, яка досягла певного віку (ст.18 КК). Суб'єктом злочину може бути тільки людина: громадянин України, іноземець або особа без громадянства.
Для того щоб визначити, чи містить вчинене діяння склад злочину, а, отже, чи можлива кримінальна відповідальність, необхідно з'ясувати, чи володіє особа, яка вчинила це діяння, встановленими в законі ознаками. Такими ознаками, передбаченими у всіх складах злочинів, є осудність і досягнення певного віку.
Тому в процесі розслідування справ дуже важливо встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тих же випадках, коли відсутні документи, що підтверджують це, необхідно провести судово-медичну експертизу.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.97 р. №8 «Про судову експертизу у кримінальних і цивільних справах» для встановлення рівня загального розвитку неповнолітнього, ступеня його розумової відсталості й для вирішення питань, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою він міг керувати ними, може бути проведена відповідно до вимог ст.433 КПК судово-психіатрична, психологічна або комплексна психолого-психіатрична експертиза.
Вчинення будь-якого суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла до моменту вчинення злочину необхідного віку, свідчить, що немає суб'єкта злочину, немає злочину й немає його складу, а тому виключається й сама кримінальна відповідальність.
У ч.1 ст.22 КК прямо зазначено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Цей вік прийнято називати загальним віком кримінальної відповідальності. У ч.2 ст.22 КК встановлюється знижений, тобто з 14 років, вік кримінальної відповідальності за окремі, перераховані безпосередньо в законі, злочини. Передбачений ч.2 ст.22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність із 14 років, є вичерпним. При визначенні віку, з досягненням якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, за основу береться рівень свідомості людини, її здатність розуміти характер вчинених їм дій, їхню суспільну небезпеку й значення, а також керувати своїми діями.
У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тому що внаслідок характеру цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні, тобто особи, які не досягли 18 років. До їхнього числа варто віднести ухилення від призову на строкову військову службу, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.
Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є також осудність. Суб'єктом злочину може бути лише осудна (ч.1 ст.19 КК) або обмежено осудна (ст.20 КК) особа. Осудність – це здатність особи при вчиненні злочину усвідомлювати свої дії й керувати ними. Обмежено осудна особа внаслідок наявного в неї психічного розладу не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльності) і (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання й може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Питання про осудність (неосудність) особи виникає тільки у випадках і тільки у зв'язку із вчиненням злочину.
На практиці питання про осудність (неосудність) виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Не будь-яке психічне захворювання впливає на здатність особи усвідомлювати свої дії й керувати своїми вчинками. Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, але й та, хто страждає яким-небудь психічним захворюванням, однак за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювала свої дії й була здатна керувати ними. Осудність є передумовою кримінальної відповідальності.
Згідно ч.2 ст.19 КК неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, прийнято називати формулою неосудності. Причому в цю формулу неосудності включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії).
Медичний критерій міститься у встановленні наявності в особи хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. До хронічних психічних захворювань відносять: шизофренію, епілепсію, параною, прогресивний параліч і ін. Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, короткочасне, минаюче у вигляді приступів психічне захворювання (патологічні афекти, алкогольні психози й ін). Слабоумство (олігофренія) – найбільш важке психічне захворювання, що має наступні різновиди: ідіотія, імбіцільність і дебільність. Під іншим хворобливим станом розуміються такі хворобливі розлади психіки, які не охоплюються раніше названими трьома видами психічних захворювань (важкі форми психопатії). Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б одним із зазначених захворювань. Інші психічні стани, що негативно впливають на поведінку особи (фізіологічний афект), не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність. Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Наявність цього критерію є лише свідоцтвом наявності однієї із двох необхідних ознак.
Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок психічного захворювання. Отже, він містить у собі ознаки, що визначають зміст захворювання, глибину поразки психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчиненого діяння або керувати своїми вчинками. У цьому проявляється нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв.
У ст.19 КК юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не могла віддавати звіт у своїх діях; 2) вольовою – особа не могла керувати своїми діями. Під «своїми діями» тут розуміється не будь-яка поведінка душевнохворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), які передбачені певною статтею КК.
Особа може бути визнана неосудною, якщо встановлена одна з медичних і одна з юридичних ознак.
У відповідності зі ст.21 КК особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, підлягає кримінальній відповідальності. Отже, за загальним правилом стан сп'яніння не звільняє особу від кримінальної відповідальності. З огляду на підвищену небезпеку осіб, які вчиняють злочини в стані сп'яніння, у ст.67 КК закріплене, що ця обставина може обтяжувати покарання.
Спеціальними суб'єктами називаються суб'єкти, що володіють конкретними особливостями, зазначеними в диспозиції статті, тобто ті, які крім необхідних загальних ознак (осудність, досягнення певного віку) додатково мають спеціальні (особливі) ознаки. Отже, ознаки спеціального суб'єкта завжди доповнюють загальне поняття й тому вони завжди є додатковими (ч.2 ст.18 КК).
Визначаючи кримінальну відповідальність за деякі злочини, законодавець звужує коло можливих суб'єктів. Це обумовлено тим, що деякі злочини (посадові, військові злочини) можуть бути вчинені не кожною осудною і такою, що досягла певного віку особою, а лише тими особами, які виконують спеціальні функції за характером своєї роботи або займаної посади. Склади злочинів, у яких передбачена відповідальність зазначених осіб, називаються складами зі спеціальним суб'єктом. Особливістю спеціального суб'єкта є його службове становище (продавець магазина, сторож, посадова особа) або професія, демографічні дані (а не природні якості, споконвічно властиві людині, не психологічні риси, що сформувалися в процесі життєдіяльності). При цьому визнання певних категорій осіб спеціальними суб'єктами обумовлено не їхнім положенням (принцип рівності виключає нерівну відповідальність за однакові злочини), а тим, що ці особи внаслідок займаного положення можуть вчинити такі злочинні діяння, які не можуть бути вчинені іншими особами.
Ознаки, що ставляться до спеціальних суб'єктів, можуть бути класифіковані в такий спосіб: 1) ознаки, що характеризують державно-правове положення особи (іноземець, особа без громадянства); 2) ознаки, що характеризують їхнє професійне положення; 3) ознаки, що характеризують посадове положення, особливі якості виконуваної роботи; 4) демографічні ознаки – стать, вік, родинні відносини.
Невідповідність ознак, що характеризують суб'єкта злочину, ознакам, передбаченим диспозицією статті, виключає відповідальність по цій статті. В інших же випадках ознаки спеціального суб'єкта в самому законі прямо й не вказуються, але вони безпосередньо випливають із його змісту. Так у статті КК прямо не зазначено, хто є суб'єктом завідомо незаконного арешту, затримання або приводу. Однак шляхом тлумачення закону неважко встановити, що суб'єктом даного злочину можуть бути тільки ті працівники правоохоронних органів, які наділені правом здійснювати арешт, затримання або привід.
Нерідкі й випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем при описі кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів.
Викладене дозволяє визначити, що правове значення загальних і спеціальних ознак суб'єкта злочину неоднаково. Відсутність хоча б однієї із загальних ознак суб'єкта означає разом з тим і відсутність складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта в певній мері є обмежувальними, тому що вони визначають, що той або інший злочин може вчинити не будь-яка, а тільки особа, яка володіє такими ознаками. Тому особи, які не володіють такими ознаками, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, тому що вони не є суб'єктами його складу. Такі особи або взагалі не несуть кримінальної відповідальності, або відповідають за злочини, які може вчинити будь-яка особа (загальний суб'єкт).
Тема 6. Суб’єктивна сторона складу злочину
Суб'єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає відношення її свідомості й волі до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив і ціль вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, однак їх зміст й значення в кожному випадку вчинення злочинів неоднакові. Вина особи є основною, обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину. Вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони й значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону й тим самим склад злочину.
Повна характеристика змісту суб'єктивної сторони багатьох злочинів можлива лише при встановленні й врахуванні мотиву й мети вчинення суспільно небезпечного діяння. На відміну від вини, мотив і ціль – факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони мають значення необхідних ознак лише у випадках, коли названі в диспозиції статті КК як обов'язкова ознака конкретного злочину.
Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування тих або інших емоцій, які відчуває людина при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Існує безліч емоцій, які розрізняються за своїм характером, змістом, часом виникнення. Як правило, всі вони перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання й ін.) або вплив цей дуже малий й тому не має істотного значення при формуванні в особі мотиву й мети вчинити злочин (жаль, жалість і т.п.). Але в деяких, передбачених в нормах Особливої частини КК випадках, такі емоції, як стан сильного душевного хвилювання, відіграють істотну роль у формуванні мотиву вчинення названих злочинів і тому входять в зміст суб'єктивної сторони за умови вказівки на них у диспозиції закону.
Суб'єктивна сторона – це обов'язковий елемент будь-якого складу злочину і її наявність або відсутність дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Відсутність мотиву або мети також може виключати склад злочину й кримінальну відповідальність. Суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежувати подібні за об'єктивними ознаками злочини.
У ст.62 Конституції України й ст.2 КК закріплений один з найважливіших принципів кримінального права – принцип кримінальної відповідальності тільки при наявності вини. Кримінальній відповідальності й покаранню підлягає тільки особа, яка визнана винною у вчиненні злочину, тобто умисно або через необережність вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Це положення знаходить своє конкретне вираження в ст.ст.23, 24, 25 КК, де надане загальне поняття вини та її форм: умислу й необережності. Більш детально ознаки суб'єктивної сторони конкретизовані в нормах Особливої частини КК. Все це свідчить про неприпустимість у кримінальному праві об'єктивного ставлення у вину, тобто відповідальності без встановлення вини особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння й суспільно небезпечного наслідку, що настав.
Вина – це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу або необережності. Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками. Найбільш важлива складова (елемент) у понятті вини є зміст вини. Для надання характеристики поняття вини необхідно виділити й проаналізувати інші її елементи. Серед них важливе значення має її соціальна сутність. Ця властивість проявляється в негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), які охороняються кримінальним законом. Важливе значення в понятті вини мають і такі її складові, як форми й ступінь вини.
Ступінь вини є оціночною, кількісною категорією, яка багато в чому визначає вагу вчиненого діяння й небезпеку особистості винного. Тому ступінь вини як би конкретизує поняття вини. Вона має й важливе практичне значення, оскільки реалізація кримінальної відповідальності й призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, із прямим або непрямим умислом вчинений злочин, мав місце умисел заздалегідь обдуманий або раптово виниклий, який вид необережності допустила особа й у чому вона виявилася.
Зміст вини – це сукупність свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) і їхнє співвідношення. При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, одні з яких усвідомлюються в повному обсязі, інші – лише приблизно, а деякі – помилково.
Правильне з'ясування змісту вини, її форм і видів – необхідна умова правильної кваліфікації злочинів. Значення вини полягає й у тім, що вона виступає важливим критерієм відмежування суміжних складів злочинів і впливає на визначення міри покарання за вчинене.
Форми вини – це окреслені в кримінальному законі сполучення певних ознак (елементів) свідомості й волі особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і знаходить свій вираз психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне законодавство виділяє дві форми вини – умисел і необережність. Це узагальнені законодавцем поняття, які лише загалом характеризують ставлення особи до вчиненого їм діяння і його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим й непрямим, а необережність проявляється в самовпевненості або недбалості.
У відповідності зі ст.24 КК злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Аналіз законодавчого визначення умисної вини дозволяє виділити в якості її складових три відмінні риси (ознаки), що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого їм діяння і його наслідків. Це усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) свого діяння; передбачення його суспільно небезпечних наслідків; бажання настання таких наслідків або свідоме їхнє допущення. Перші дві особливості (свідомість і передбачення) становлять інтелектуальну ознаку психологічної діяльності особи, а третя (бажання або свідоме допущення наслідків) – його вольова ознака. При вчиненні конкретних злочинів можливо різне сполучення інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення й лежить в основі поділу в теорії й на практиці умислу на прямій і непрямий.
Під прямим умислом розуміють таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільно небезпечних наслідків і бажає їхнього настання. Інтелектуальна ознака тут утворює усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки й передбачення її суспільно небезпечних наслідків.
Свідомість містить у собі не тільки чітке розуміння фактичної сторони вчиненого, його зміст, характер й всі інші об'єктивні ознаки, але й певне розуміння соціальної значимості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості. Передбачення означає, що у свідомості даної особи зложилося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа чітко усвідомлює, що саме від його конкретного діяння наступлять або можуть наступити суспільно небезпечні наслідки. Вольова ознака прямого умислу становить бажання настання наслідків своєї дії або бездіяльності.
Непрямий умисел – це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і свідомо їх допускає.
Зміст свідомості при непрямому умислі аналогічний змісту свідомості в умислі прямому. Передбачення при непрямому умислі має свою відмінну рису. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Однак наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Воля особи в цьому випадку не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Основна сутність непрямого умислу – у його вольовій ознаці. Особливість вольової сфери діяльності тут полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Тут має місце ситуація, при якій особа, не направляючи свою волю на досягнення наслідку, все-таки свідомо допускає його настання. Найчастіше таке свідоме допущення виражається в байдужному відношенні до наслідків, тобто особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж таки допускає таку можливість.
Крім розглянутих видів умислу в теорії й судовій практиці прийнято виділяти інші види умислу, які мають значення для юридичної оцінки й кваліфікації деяких злочинів. Для них характерні додаткові відмітні ознаки, такі як час виникнення, спрямованість, конкретизація бажаного наслідку й ін.
За часом виникнення й формування розрізняють умисел заздалегідь обдуманий (предумисел) і раптово виниклий. Афектований умисел є різновидом раптово виниклого умислу.
Залежно від спрямованості діяння й ступеня конкретизації винним наслідків, що передбачаються, умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований). Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Тут суб'єкт передбачає індивідуально визначені наслідки й бажає їхнього настання або свідомо їх допускає, наприклад, бажає викрасти гроші з каси магазина. Визначений умисел у свою чергу може бути простим, коли винний передбачає й бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, або альтернативним, коли особа передбачає й однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох або більше, але індивідуально визначених наслідків.
Невизначений умисел характеризується тим, що при передбаченні можливості настання суспільно небезпечних наслідків відсутня їх індивідуальна конкретизація. Особа бажає або свідомо допускає нанесення шкоди тим або іншим інтересам, але про те, яким фактично буде шкода, не має чіткого уявлення. Відповідальність і кваліфікація в подібних випадках наступають по фактично заподіяних наслідках.
Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію вчиненого злочину, або на ступінь суспільної небезпеки вчиненого й особистість винного й тому повинні враховуватися при індивідуалізації покарання.
Необережність поряд з умислом є основною формою вини в кримінальному праві. Особливу небезпеку для суспільства представляють наслідки необережних злочинів.
У відповідності зі ст.25 КК злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їхнє запобігання або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачати. Це визначення охоплює два види необережності: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість має місце тоді, коли особа, яка вчинила злочин, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їхнє запобігання. Злочинна самовпевненість характеризується двома ознаками – інтелектуальною і вольовою.
Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого їм діяння (дії, бездіяльності).
Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на запобігання суспільно небезпечних наслідків. При злочинній самовпевненості особа розраховує на цілком реальні обставини, які за своїми властивостями мають здатність запобігти настанню наслідків. Це його особисті якості (швидкість, уміння, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, вплив обстановки, чинників природи й т.д. Розрахунок же на втручання обставин, які в момент вчинення діяння були відсутні, а їхній прояв – не є закономірним, виключає самовпевненість.
У слідчій і судовій практиці особливе ускладнення викликає відмежування злочинної самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що за інтелектуальними ознаками ці види вини мають подібність. Так, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпевненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслідків, то при непрямому умислі – реальну можливість їхнього настання. По вольовій ознаці відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу така: при злочинній самовпевненості воля особи спрямована на запобігання можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Розрахунок особи – конкретний, спирається на обставину або групу обставин, які здатні запобігти настанню наслідків.
Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, хоча повинна була й могла їх передбачити.
Інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю в особи усвідомлення суспільної небезпеки вчиненої нею дії (або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків.
При визначенні злочинної недбалості в поведінки особи важливе місце займає встановлення обов'язку суб'єкта передбачати суспільно небезпечні наслідки (об'єктивного критерію злочинної недбалості) і можливості передбачення (суб'єктивного критерію). Для констатації злочинної недбалості необхідне сполучення об'єктивного й суб'єктивного критеріїв.
Об'єктивний критерій злочинної недбалості ґрунтується на вимогах персональної відповідальності суб'єкта, цей критерій означає обов'язок конкретної особи передбачати можливість настання суспільно небезпечних наслідків при здійсненні їм дій, які вимагають дотримання певних запобіжних заходів. Це можуть бути як елементарні (прості) міри, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей один з одним, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності.
Суб'єктивний критерій злочинної недбалості – встановлення фактичної можливості особи передбачати зазначені в законі наслідки. Цю можливість необхідно погоджувати, по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовленості й кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обережності, наявність життєвого й професійного досвіду, стан здоров'я й т.д.); по-друге – з тією конкретною обстановкою, у якій діяла дана особа. Наявність цих двох умов робить для суб'єкта реально можливим передбачення суспільно небезпечних наслідків. Вказівка в законі на те, що при злочинній недбалості крім обов'язку повинна бути й можливість передбачення суспільно небезпечних наслідків свого діяння, виключає об'єктивне зобов'язання.
Вольова ознака злочинної недбалості полягає в тому, що особа, маючи реальну можливість передбачати суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здатності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні для попередження таких наслідків.
«Випадок» у правовій літературі розглядається як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, які настали, перебувають у причинному зв'язку з дією (або бездіяльністю) особи, яка не тільки не передбачала можливості їхнього настання, але й не могла їх передбачати.
«Випадок» виключає вину в поведінки особи. Поняттям «випадок» охоплюються ситуації, коли, незважаючи на наявність в особи обов'язку передбачати суспільно небезпечні наслідки (об'єктивного критерію), вона внаслідок конкретних обставин не має реальної можливості їх передбачати (відсутній суб'єктивний критерій).
У відповідності зі ст.ст.24, 25 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. Інших форм вини закон прямо не передбачає.
Однак наука кримінального права на основі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної вини (іноді її називають складною або подвійною виною). Змішана вина являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу й необережності до різних об'єктивних ознак того самого складу злочину. При змішаній вині у відношенні до одних ознак складу має місце умисел (прямій або непрямий), у відношенні до інших – необережність (самовпевненість або недбалість). Питання про змішану вину виникає в тих складах злочину, у яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною.
При наявності змішаної вини потрібно вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним: умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки характеру й ступеня його суспільної небезпеки. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною виною. Перша група – це злочини, у яких діяння саме по собі не є злочинним, а стає ним тільки за умови, що воно заподіяло тяжкі наслідки, де вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно й визначає віднесення цих злочинів до необережних. Друга – злочини, де відносно обов'язкового наслідку передбачається умисел (прямій або непрямий), а у відношенні до кваліфікуючого наслідку – необережність, злочин у цілому визнається умисним. У цих злочинах саме умисне відношення до діяння й найближчого наслідку визначає спрямованість діяння й характер його суспільної небезпеки.
Мотив – це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст, і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого. Ціль – це уявне подання про бажаний результат, до якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Мотив і ціль як психічні ознаки характерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. У їхній основі лежать потреби, інтереси людини. Однак коли мова йде про мотив і мету злочину, їхній зміст визначається антисоціальною спрямованістю.
Про мотиви й цілі злочину можна говорити лише у випадку вчинення умисних злочинів. При цьому мета може бути тільки в злочинах із прямим умислом, тому що вона є показником бажання особи. Якщо мотив і ціль виступають як необхідна ознака суб'єктивної сторони певного виду злочинів, то це свідчить про те, що дане суспільно небезпечне діяння законодавець відніс до групи умисних злочинів.
Мотиви можуть бути різними: низинними (наприклад, користь, помста, хуліганський), що не мають низинного характеру (наприклад, жаль, прагнення допомогти іншій людині, невірно зрозумілі інтереси служби).
Цілі також бувають різними, наприклад, ціль незаконного збагачення, мета сховати інший злочин і ін.
Мотив і ціль законодавець використовує при конструюванні законодавчої моделі далеко не всіх злочинів. Ці ознаки не завжди вказуються в законі в числі необхідних ознак складу злочину. У зв'язку із цими обставинами мотив і ціль у теорії кримінального права віднесені до групи факультативних ознак складу злочину. Мотив відповідає на запитання заради чого й чому відбувається та або інша дія, а ціль – заради чого, для якого результату відбувається дія.
Залежно від законодавчого опису суб'єктивної сторони мотив і ціль можуть виконувати роль обов'язкових, кваліфікуючих ознак або ознак, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Обов'язковими ознаками мотив і ціль виступають у тих випадках, коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або прямо вказує, або ці мотиви й цілі однозначно випливають із характеру діяння. Так, у диспозиціях деяких статей прямо зазначені корисливі спонукання або інша особиста зацікавленість як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони цього складу злочину.
Оскільки певні мотиви й цілі впливають на ступінь суспільної небезпеки злочину, то законодавець може передбачати їх у ряді ознак, що підвищують небезпеку конкретних складів злочинів, що роблять ці склади злочину кваліфікованими, тобто більш небезпечними в порівнянні із простими складами. У цих випадках мотив і ціль називаються кваліфікуючими ознаками, що впливають на кваліфікацію вчиненого діяння. Так, простий склад умисного вбивства, являє собою незаконне умисне позбавлення життя іншої людини незалежно від мотивів і цілей. Однак якщо це вбивство відбувається з користі або з хуліганських спонукань, то воно стає більш небезпечним і законодавець визнає його не простим, а кваліфікованим, яке потребує кваліфікації за ч.2 ст.115 КК. Якщо законодавець у статтях Особливої частини КК, описуючи суб'єктивну сторону злочину, не вказує на конкретні мотиви й цілі як на обов'язкові або кваліфікуючі ознаки, то вони, не визначаючи кваліфікацію, можуть впливати на міру відповідальності особи й враховуватися судом при призначенні покарання як пом'якшуючі або обтяжуючі обставини.
Отже, суб'єктивна сторона злочину – це психічне ставлення особи до вчиненого нею злочину, що характеризується конкретною формою вини, мотивом і метою. Встановлення суб'єктивної сторони необхідно для розкриття внутрішньої сутності злочину.
Виходячи з єдності суб'єктивної й об'єктивної сторін складу будь-якого злочину, питання про зміст умислу й необережності в конкретному злочині необхідно вирішувати відповідно до особливостей об'єктивної сторони складу даного злочину.
Значення суб'єктивної сторони полягає в тому, що при її допомозі точно кваліфікуються злочини, відмежовуються друг від друга подібні склади, індивідуалізується відповідальність.
Помилка в кримінальному праві – це неправильне уявлення особи про юридичне значення й фактичний зміст свого діяння, його наслідки і обставини, які передбачаються як обов'язкові ознаки в конкретному складі злочину. У теорії кримінального права виділяють юридичні й фактичні помилки. Юридична помилка – це неправильне уявлення особи щодо юридичної характеристики вчиненого діяння. Юридична помилка може мати місце щодо злочинності або незлочинності діяння, щодо кваліфікації вчиненого й щодо покарання.
Фактична помилка – це не правильне уявлення особи щодо характеру й фактичних наслідків своєї діяльності. Фактична помилка буває декількох видів: помилка в об'єкті або предметі, помилка в об'єктивній стороні (помилка в розвитку причинного зв'язку, у характері діяння й у наслідках), помилка в обставинах, які кваліфікують злочин.