Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 37

Тема 26. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Загальна характеристика і система злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Під час вичення історії розвитку кримінального законодавства щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи слід з’ясувати вплив уявлень суспільства щодо статевих відносин між чоловіком і жінко на систему вказаних злочинів.

Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи - передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, що зазіхають на статеві відносини, властиві сформованому у суспільстві статевому укладу, які полягають в умисному вчиненні з метою задоволення статевої пристрасті сексуальних дій, які порушують статеві інтереси потерпілого чи нормальні для цього укладу статеві відносини між особами різної статі.

Видовим об'єктом цих злочинів є сукупність суспільних відносин, що забезпечують статеву недоторканність і статеву свободу особи. Додатковим об’єктом може бути здоров’я, свобода, честь та гідність особи, нормальний фізичний, психічний і моральний розвиток неповнолітніх, в тому числі малолітніх.

Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої особи самостійно обирати собі партнера для статевих відносин.

Статева недоторканність – це абсолютна заборона вступати в природні статеві зносини з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, в запереченні її волевиявлення.

Статевою свободою не володіють особи, які не досягли статевої зрілості – малолітні. До цієї категорії належать особи до 14-ти років. Будь-які дії сексуального характеру посягають на їх статеву недоторканність.

Об'єктивна сторона злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості особи виражається в активних діях, за допомогою яких заподіюється шкода чи створюється загроза її заподіяння статевим інтересам особистості. За законодавчою конструкцією статеві злочини мають фомальний характер, за виключенням кваліфікованого виду зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК) та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 3 ст. 153 КК).

Усі злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи вчинюються тільки з прямим умислом. Сексуальний мотив не є їх обов'язковою ознакою, тому що зґвалтування можливо, наприклад, з хуліганських спонукань, з помсти, з метою домогтися згоди потерпілої на вступ у шлюб, а при спонуканні особи до вчинення дії сексуального характеру з третьою особою можливі корисливі чи кар'єристські мотиви і цілі.

Суб’єктом вказаних злочинів є фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років, а при зґвалтуванні (ст. 152 КК) та насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) – 14-ти років.

Усі статеві злочини за безпосереднім об’єктом можна поділити на дві групи. Це злочини, безпосереднім об’єктом яких є:

1) статева свобода, здоров’я і честь дорослої людини: зґвалтування (ст. 152 КК), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК), примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК);

2) статева недоторканність і нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток неповнолітніх і малолітніх: кваліфіковані види зґвалтування (ч.3, 4 ст. 152 КК), кваліфіковані види насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2, 3 ст. 153 КК), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК).

Тема 27. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Історичні, соціально-економічні та політичні умови виникнення кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Загальна характеристика та види злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Під час вивчення історичних, соціально-економічних та політичних умов виникнення кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина особливу увагу слід звернути на те, що авторитет будь-якої сучасної держави на міжнародній арені залежить від того, наскільки вона сприяє реалізації прав, свобод і інтересів людини і громадянина. Принцип поваги прав людини є однією з найважливіших умов злагоди та співробітництва. Від дотримання цього принципу залежить добробут міжнародної спілки в цілому, тому Держава взяла на себе обов’язок дотримуватись історично досягнутих стандартів прав людини, які знайшли відображення у таких міжнародно-правових актах як: Загальна декларація прав людини (1948 р.); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) і протоколи до неї; Декларація прав дитини (1959 р.); Європейська соціальна хартія (1961 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Конвенція СНД про права і основні свободи (1995 р.). З урахуванням положень перерахованих міжнародно-правових актів щодо охорони прав і свобод людини і громадянина були прийняті Основні закони багатьох держав, у тому числі і Конституція України від 28 червня 1996 р.

В Україні, як і в багатьох інших сучасних державах (Німеччині, Швейцарії, Греції, Іспанії, Франції, Італії) встановлено кримінально-правовий захист основних прав і свобод людини і громадянина.

Окрім охорони таких природних прав людини, як право на життя, фізичну недоторканість, свободу, честь і гідність, законодавець в Розділі V Особливої частини КК України передбачив кримінальну відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Родовим об'єктом злочинів, передбачених Розділом V Особливої частини КК є суспільні відносини, що забезпечують конституційні права та свободи людини і громадянина (трудові, виборчі, право на недоторканість житла, особисту таємницю, свободу об’єднання, працю, та інші права, гарантовані Основним законом).

Залежно від їх безпосереднього об'єкта ці злочини можна поділити на:

злочини проти політичних прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК); фальсифікація виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомостей до органів Державного реєстру виборців чи фальсіфікація відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158 КК); незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму (ст. 158-1 КК); порушення таємниці голосування (ст. 159 КК); порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 159-1 КК); порушення законодавства про референдум (ст. 160 КК); перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК);

злочини проти трудових прав громадян: грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших, установлених законом виплат (ст. 175 КК);

злочини проти особистих прав і свобод людини: порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст. 163 КК); ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК); пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК); посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК);

злочини проти деяких культурних та фізичних прав людини і громадянина: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК); порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК); порушення прав на винохід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК); порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК).

Після з’ясування системи злочинів проти проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина можна перейти до аналізу окремих їх видів.

1. Злочини проти політичних прав громадян

Видовим об’єктом злочинів проти політичних прав громадян є суспільні відносини, які забезпечують можливість людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування, тобто суспільні відносини, які забезпечують політичні права громадян. Потерпілими від цих злочинів є, як правило, громадяни України.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, перешкоджанню здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК)), так і в бездіяльності (наприклад, перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК)).

Злочини проти політичних прав громадян вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (це злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти політичних прав громадян є час вчинення злочину (наприклад, час проведення виборів). Місце, спосіб, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти політичних прав громадян характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. Проте в деяких випадках вони передбачені диспозицією відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, втручання службової особи з використанням службового становища у здійснення виборчою комісією чи комісією з референдуму своїх повноважень (ч. 4 ст. 157 КК) вчиняється з метою вплинути на їх рішення, а мотивом переслідування журналістів за виконання професійних обов’язків, за критику (ч. 2 ст. 171 КК) є помста за оприлюднення певної інформації.

Суб’єкт злочинів проти політичних прав громадян може бути як загальний (фізична, осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, член виборчої комісії, службова особа).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти політичних прав громадян є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про вибори Президента України” від 5.03.1999 р.; „Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004 р.; „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 10.07.2010 р.; „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3.07.1991 р.; „Про політичні партії України” від 5.04.2001 р.; „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999 р.; „Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 р.; „Про інформацію” від 2.10.1992 р.; „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 р.; „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23.09.1997 р.

2. Злочини проти трудових прав людини

Видовим об’єктом злочинів проти трудових прав людини є суспільні відносини, що забезпечують право людини на працю, на оплату праці, на охорону праці, на відпочинок і дозвілля. У ст. 2 КЗпроП України передбачені права громадян України про працю. Проте, у ст. 5 Закону України „Про охорону праці” йде мова про охорону праці людини. Це означає, що іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють на підприємствах, розташованих на території України, мають також права на охорону праці, як і громадяни України. Тому потерпілими від злочинів проти трудових прав окрім громадян України можуть бути і іноземці, і особи без громадянства.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172 КК)), так і в бездіяльності (наприклад, безпідставна невиплата заробітної плати (ст. 175 КК)).

Злочини проти трудових прав людини вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків (це злочини із формальним складом).

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти трудових прав людини є спосіб вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173 КК). Місце, час, обстановка вчинення злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти трудових прав людини характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. У деяких випадках мотив передбачений диспозиціями відповідних статей і має обов’язковий характер (наприклад, незаконне звільнення працівника з роботи (ст. 172 КК) передбачає наявність особистих мотивів).

Суб’єкт злочинів проти трудових прав людини, як правило, спеціальний – особа, на яку покладено обов’язок дотримання трудового законодавства. Лише у разі примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку суб’єкт злочину загальний.

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти трудових прав людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до таких законів: „Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.; „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 р.; „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.; „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.; „Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.; „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р.; „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.; „Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 р.; „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 серпня 2003 р. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти трудових прав людини набуває Кодекс законів про працю України.

3. Злочини проти особистих прав і свобод людини

Видовим об’єктом злочинів проти особистих прав і свобод людини є суспільні відносини, що забезпечують можливість збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК), так і в бездіяльності (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК).

Злочини проти особистих прав і свобод людини, як правило, із формальним складом. Вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків. Проте деякі з них належать до злочинів із матеріальним складом. Наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166) вважається закінченим злочином із моменту настання тяжких наслідків.

Місце, спосіб, обстановка, час вчинення цих злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти особистих прав і свобод людини характеризується, як правило, умисною формою вини. Проте деякі з них вчиняються із змішаною формою вини, тобто коли протиправні дії вчиняються умисно, а ставлення до наслідків є необережним (наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК). Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають. У деяких випадках вони передбачені диспозиціями відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК) вчиняється з корисливою метою на шкоду підопічному.

Суб’єкт злочинів проти особистих прав і свобод людини може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, батьки, опікуни, піклувальники, діти тощо).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти особистих прав і свобод людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися: по-перше, до законів: „Про міліцію” від 20 грудня 1990 р; „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р.; „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р.; „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р.; „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.; по-друге, до підзаконних актів: Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти, МОЗ, Міністерства праці та соціальної політики від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88; Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновленні, осіб, які можуть усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377; Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. №564; Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26 квітня 2002 р. № 565; Положення про Державний комітет України у справах релігій, затвердженого Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1229/2000. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти особистих прав і свобод людини мають: Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.; Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р.; Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.; Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.

4. Злочини проти деяких культурних та фізичних прав людини і громадянина

Видовим об’єктом злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є суспільні відносини, що забезпечують право людини і громадянина на освіту, наукову техніку і художню творчість, авторські і суміжні права, а також право на медичне обслуговування.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає лише в активних діях.

У деяких випадках обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є:

- настання наслідків у вигляді матеріальної шкоди та наявність причинного зв’язку між діянням і цими наслідками (наприклад, ст. ст. 176, 177 КК);

- місце вчинення злочину (наприклад, державні чи комунальні заклади охороні здоров’я (ст. 184 КК)

- способи вчинення злочину (наприклад, обман, зловживання довірою, примус є способами грубого порушення угоди про працю (ст. 173 КК).

Злочини проти культурних та фізичних прав людини і громадянина можуть бути як з формальним, так і матеріальним складом.

Суб’єктивна сторона злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина може бути як загальним (ст. ст. 176, 177 КК), так і спеціальним (ст. ст. 183, 184 КК).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти культурних та фізичних прав людини і громадянина є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до Цивільного кодексу України та законів України: „Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р., „Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р., „Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р., „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р., „Про охорону прав на сорти рослин” від 21 квітня 1993 р., „Про освіту” від 23 травня 1991 р.

Тема 28. Злочини проти власності

Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності.

Поняття та види злочинів проти власності.

Поняття, форми та види розкрадання.

Загальна характеристика корисливих злочинів, не пов’язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб.

Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності.

Некорисливі посягання на власність.

Характеристику злочинів проти власності слід розпачати з аналізу родового об’екту. Родовим об’єктом злочинів, передбачених Розділом VI Особливої частини КК, є право власності, яке полягає у володінні, користуванні і розпорядженні майном. Додатковими об’єктами можуть виступати життя, здоров’я, психічна і фізична недоторканість людини.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет (приватне, комунальне або державне майно). Майно як предмет злочину має такі ознаки: 1) юридична – право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охороною, для винного майно є чужим; 2) економічна – майно має представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість, є втіленням праці людей; 3) фізична – це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо. За винятком, якщо ці предмети вже вилучені з природного стану за допомогою праці людини, або вирощуються людиною тощо. Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні та шахрайстві. Об'єктивна сторона більшості складів злочинів проти власності сконструйована законодавцем як злочини з матеріальним складом. Однак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (так звані усічені склади злочинів).

Суб'єктивна сторона більшості злочинів проти власності характеризується прямим умислом, коли особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення. Поряд з цим знищення або пошкодження майна може бути вчинене і з непрямим умислом, а необережне знищення або пошкодження майна і порушення обов'язків щодо охорони майна можуть бути вчинені через необережність.

Злочини, що утворюють групу посягань проти власності, розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Їх можна поділити на: 1) корисливі (статті 185-193, 197-1 КК): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185-191,197-1 КК); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 КК); 2) некорисливі (статті 194-197 КК).

Загальними ознаками, що об’єднують першу групу злочинів, є: протиправне і безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб; корисливий мотив – прагнення до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Протиправність означає, що суб’єкт не має права на майно, або вилучає його у спосіб, заборонений законом. Під безоплатністю розуміється вилучення майна без певної заміни, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику в еквіваленті його вартості.

Об’єктивна сторона цих злочинів характеризується різними способами обернення чужого майна на користь винного чи третіх осіб: 1) викраденням (ст. 185-187 КК); 2) вимаганням (ст. 189 КК); 3) заволодінням іншим шляхом (ст. ст. 190-191 КК). Більшість згадуваних злочинів відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки – матеріальна шкода.

Суб'єктом корисливих злочинів (крадіжки, грабежу, розбію, вимагання) є будь-яка осудна особа, якій виповнилося 14 років. В інших випадках – осудна особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем суб’єкт спеціальний – особа, якій майно ввірено чи перебувало в її віданні або службова особа.

Суб'єктивна сторона цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою.

Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна.

Злочинам цієї групи властиві наступні кваліфікуючі і особливо кваліфікуючі ознаки, тобто вчинення їх: повторно, за попередньою змовою групою осіб; організованою групою; у великих або особливо великих розмірах; із заподіянням значної шкоди потерпілому.

В кримінально-правовій літературі злочини, пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, називаються розкраданням. Під розкраданням слід розуміти умисне протиправне обернення винною особою певним способом чужого майна на свою користь або користь іншої особи з корисливих спонукань.

Безпосереднім об'єктом посягання при розкраданні є право власності на майно.

Предметом розкрадання може бути майно, яке має вартість, ціну і перебуває у чужій для винної особи власності. Будь-яка річ, яка має матеріальну цінність, може бути предметом розкрадення, в тому числі національна й іноземна валюта, цінні папери, які мають номінальну вартість, за якою вони реалізуються, а також документи, що виконують роль грошового еквіваленту.

Об'єктивна сторона розкрадання полягає в тому, що винна особа тим чи іншим способом обертає чуже майно на свою чи іншої особи користь.

У ст.ст. 185-191 КК передбачена відповідальність за різні форми розкрадання чужого майна. Розкрадання може бути вчинене у формі крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), розбою (ст. 187 КК), а також у формі вимагання (ст. 189 КК), шахрайства (ст. 190 КК), привласнення, розтрати (ч. ч. 1 і 2 ст. 191 КК), заволодіння майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК). Характерною ознакою кожної з цих форм розкрадання є особливий, притаманний лише їй, спосіб дії винної особи. При цьому будь-який спосіб розкрадання пов'язаний з наявністю спеціальної мети – обернути майно на свою чи іншої особи користь.

Обернення майна на свою або іншої особи користь – одержання матеріальної вигоди за рахунок зменшення матеріальних цінностей без оплати їх вартості та відшкодування їх еквіваленту.

Розкрадання вважається закінченим злочином з моменту обернення винним майна на свою або іншої особи користь (розбій вважається закінченим з моменту нападу за наявності такої цілі, а вимагання – з моменту вимоги майна під відповідною погрозою потерпілому).

Суб'єктом крадіжки, грабежу, розбію і вимагання може бути осудна особа, якій виповнилося 14 років. Суб'єктом шахрайства, привласнення, розтрати, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем – осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона розкрадання характеризується виною у формі прямого умислу. Суб'єкт злочину усвідомлює, що майно, яке він викрадає, є для нього чужим і що він вчиняє протиправне вилучення такого майна, а також бажає його вчинити. Винний, звертаючи майно на свою користь, робить це всупереч волі власника.

До обставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, крім вищеназваних, віднесено вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Злочини, не пов’язані з оберненням майна на користь винного чи інших осіб (ст. ст. 192, 193, 198 КК), характеризуються заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи інших осіб чужого або нічийного майна.

Суб’єктивна сторона цієї групи злочинів характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Групу некорисливих посягань на власність складають злочини, передбачені ст.ст. 194-197 КК. Від інших злочинів проти власності їх відрізняє те, що: вони не містять корисливого мотиву; пов’язані з заподіянням матеріальної шкоди специфічними способами – шляхом знищення або пошкодження майна чи порушення обов’язків щодо охорони майна.

Ці злочини в свою чергу поділяють на: 1) діяння, що пов’язані із знищенням або пошкодженням майна чи погрозою його знищення (ст. ст. 194-196 КК); 2) діяння, що полягають у порушенні обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Предмету злочинів проти власності (майну), пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням (ст. ст. 194–196 КК), притаманні певні особливості порівняно предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем. Викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких є неможливим, на відміну від їх знищення або пошкодження, які є реально можливими. До того ж, неможливо знищити право на майно, а вимагати таке право можливо.

Предметом злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсування) таких видів майна, як: об’єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113 КК), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178 КК), релігійні святині (ст. 179 КК), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245 КК), дерева і чагарники у лісах, лісові насадження (ст. 246 КК), території, взяті під охорону держави, та об’єкти природи заповідного фонду (ст. 252 КК), радіоактивні матеріали (ст. 265 КК) тощо.

Предмет знищення або пошкодження майна – лише чуже майно.

Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна) виною.

Blog

Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни

Содержание