Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська юридична академія» кримінальне право україни

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание Поняття судимості. Зняття судимості. Тема 20. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування Поняття примусового лікування, його юридична природа та кримінально-правовий зміст Тема 21. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності за КК України Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування Особлива частина Поняття та стадії кваліфікації злочинів. Особлива частина кримінального права Загальної і Особливої частин Кваліфікація злочину Види кваліфікації Юридичною підставою кваліфікації Сукупність злочинів Співучастю у злочині Закінченим злочином Тема 23. Злочини проти основ національної безпеки України Поняття злочинів проти основ національної безпеки України та їх види. Об’єктивна сторона ... Полное содержание

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 75.2kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни, 59.16kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «юридична, 93.19kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, 61.58kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Національний університет фізичного виховання І спорту україни, 562.33kb.
• Міністерство науки І освіти, молоді та спорту україни харківський національний університет, 157.11kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національна академія наук україни, 193.46kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.

Тема 19. Судимість та її правові наслідки


Поняття судимості.

Правові наслідки судимості.

Погашення судимості.

Строки погашення судимості: види та порядок обчислення.

Зняття судимості.


Відповідно до чинного законодавства судимість визнається юридичним наслідком засудження особи за вчинений злочин, етапом, що завершує реалізацію кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 89 КК погашення судимості, як автоматичне її припинення при наявності встановлених законом умов, залежить від категорії вчиненого злочину, особи винного, виду покарання й відбутого строку покарання. Відповідно до ст. 91 КК зняття судимості встановлюється рішенням суду до осіб, засуджених до обмеження або позбавлення волі, які після відбуття не менш половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК, зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці довели своє виправлення.


Тема 20. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування


Поняття примусових заходів медичного характеру

Види примусових заходів медичного характеру

Особливості продовження, зміни або припинення примусових заходів медичного характеру

Поняття примусового лікування, його юридична природа та кримінально-правовий зміст


Під час вивчення цієї теми необхідно з’ясувати і запам’ятати наступни поняття.

Примусові заходи медичного характеру – надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру мають подвійний характер. З одного боку – це міри примусу, тобто юридичні, з іншого – це міри медичні, оскільки зміст їх зводиться до діагностичного обстеження, лікування, клінічного нагляду, про­ведення реабілітаційних заходів.

Примусові заходи медичного характеру не є покаранням, оскільки вони принципово відрізняються від нього своєю метою і методами, але вони є мірою примусу, бо призначаються і припиняються тільки судом, незалежно від згоди хворого або його законних представників.

Застосування примусових заходів медичного характеру можливе до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; 3) які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Видами примусових заходів медичного характеру є:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та ліку­вання в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує три­мання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Примусові заходи медичного характеру не мають каральних ознак, не тягнуть за собою судимість і не переслідують цілі виправлення.

Особа, направлена судом на лікування, не може бути амністована або помилувана.

Застосовуючи примусові заходи медичного характеру, суд не визначає строк лікування, бо головне тут не термін лікування, а стан здоров'я.

Примусове лікування. Відповідно до ст. 96 КК примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчи­нили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Особливістю примусового лікування є те, що воно застосовується до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Примусове лікування відрізняється від примусових заходів медичного характеру тим, що особи, до яких воно застосовується, можуть усвідомлювати значення примусового лікування, розуміти, до чого їх примушують, і на них може бути покладений обов'язок належного його виконання.

До хвороб, що становлять небезпеку для здоров'я інших людей, належать ВІЛ/СНІД, алкоголізм, наркоманія, тяжкі інфекційні хвороби, наприклад проказа, холера, чума, туберкульоз легенів у фазі розпаду тощо. Вказані хвороби мають різні форми перебігу, заразливості, тому у кож­ному конкретному випадку суд повинен приймати рішення про застосування примусового лікування на підставі висновку судово-медичної експертизи.

Місце проведення примусового лікування залежить від виду призначеного покарання. У разі покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі примусове лікування проводять заклади медичної служби кримінально-виконавчих установ, при інших видах покарання – спеціальні лікувальні заклади.


Тема 21. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх


Кримінально-правова характеристика неповнолітнього як суб’єкта злочину.

Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності за КК України

Види покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх та особливості їх призначення

Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування

Поняття та види примусових заходів виховного характеру.

Погашення та зняття судимості.


Під час вивчення цієї теми особливу увагу слід звернути на наступні положення щодо особливостей кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

Кримінальне законодавство передбачає ряд положень, відповідно до яких, органи, що забезпечують протидію злочинності, зобов’язані прагнути до перевиховання підлітків без застосування до них мір кримінального покарання. Якщо неповнолітній звільнюється від кримінальної відповідальності (ст.97 КК) або покарання (ст. 105 КК), до нього можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру.

Примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх. У ст. 97 КК передбачено, що неповнолітні, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, якщо буде визнано, що їх виправлення можливе без застосування кримінального покарання, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності з застосуванням до них примусових заходів виховного характеру. Неповнолітній, що вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано що внаслідок щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. До неповнолітнього можуть бути застосовані наступні примусові заходи виховного характеру: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітнього, що досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодуванню заподіяного майнового збитку; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищуючий 3 років.

Тривалість примусових заходів виховного характеру встановлюється судом. При ухиленні неповнолітнього, який вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Особливості призначення покарання неповнолітнім: до визнаних винними у вчиненні злочину неповнолітніх можуть бути застосовані такі види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк.

Штраф застосовується до неповнолітнього, що має самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Громадські та виправні роботи можуть бути призначені неповнолітніми у віці від 16 до 18 років. Тривалість громадських робіт не може перевищувати 2 годин на день у вільне від навчання чи основної роботи час, загальний строк громадських робіт може складати від 30 до 120 годин. Виправні роботи можуть бути призначені за місцем роботи неповнолітнього на строк від 2 місяців до 1 року з відрахуванням із заробітку від 5 до 10 % у доход держави .

Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який досяг 16 років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб.

Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років, крім випадків, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 102 КК України. Позбавлення волі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. За вчинений повторно злочин невеликої тяжкості може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років. За злочини середньої тяжкості – на строк не більше 4 років, за тяжкий злочин – на строк не більше 7 років, за особливо тяжкий злочин – на строк не більше 10 років. За особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, покарання неповнолітньому може бути призначене на строк до 15 років позбавлення волі.

До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 КК України з урахуванням положень, передбачених статтею 108 цього Кодексу.


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Тема 22. Поняття Особливої частини кримінального права, її значення та система. Наукові основи кваліфікації злочинів


Поняття і система Особливої частини кримінального права.

Співвідношення Особливої та Загальної частин кримінального права.

Поняття та стадії кваліфікації злочинів.

Особливості кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, та незакінчених злочинів.

Кваліфікація за сукупністю злочинів та конкуренцією кримінально-правових норм.


Під час вивчення цієї теми студенти повинні з’ясувати і запам’ятати наступні положення.

Предметом вивчення Особливої частини є аналіз кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за конкретні види злочинів, практики їх застосування, ефективність правозастосовчої діяльності.

Особлива частина кримінального права – це систематизована сукупність кримінально-правових норм, які встановлюють конкретні види злочинів і заходи кримінально-правового впливу, що застосовуються судом за їх вчинення.

Система Особливої частини кримінального законодавства уявляє собою послідовне об’єднання кримінально-правових норм, що містяться в ст. ст. 109–447 КК.

Статті Кримінального кодексу об’єднанні Законом в розділи. Розташування розділів стосовно один до одного і окремих видів злочинів усередині розділів залежить від об’єкту посягання, тобто від суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом.

Родовий об’єкт злочину вказан в назвах разделів Кримінального кодексу.

Послідовність розташування розділів в системі Особливої частини визначається значиміст’ю охоронюваного об’єкту посягання. Чим більшу цінність мають суспільні відносини, тим вище в системі розташований розділ, в якому містяться норми, які передбачають відповідальність за посягання на ці відносини.

Статті Особливої частини можуть містити декілька правових норм. В таких статтях розрізняють частини і пункти, які мають цифрове позначення, і містять різновиди одного і того ж складу злочину. При застосуванні Кримінального Закону вказується відповідна частина і пункт статті Кримінального кодексу. Наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб кваліфікується за п.1 ч.2 ст.115 КК України.

Норми Загальної і Особливої частин перебувають в неразривній єдності.

Ні одна норма Особливої частини не може бути застосована на практиці без відповідних встановлень Загальної частини Кримінального кодексу, а норми Загальної частини в їх ізольованому вигляді стають нежиттєздатними.

Загальна частина містить положення, які стосуються усіх злочинів, передбачених Особливою частиною, а саме: підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину, відповідальність за закінчений і незакінчений злочин, співучасть у злочині, поняття та систему покарань, загальні засади призначення покарання, підстави та порядок застосування примусових заходів медичного та виховного характеру і т. ін.

Особлива частина в її практичному застосуванні потребує при притягненні особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин досліджувати норми Загальної частини. Наприклад, обов’язково необхідно встановити чи має винна особа ознаки суб’єкта злочину – осудність, досягнення встановленого законом віку (розділ IV Загальної частини КК).

Структурно норми Загальної і Особливої частин різні. Для більшості норм Особливої частини характерна наявність диспозиції, в якій в простій, описовій, відсилочній і бланкетній формах визначається злочинне діяння, а також санкциї, де у відносно-визначеному, альтернативному або комбінованому виді визначаються заходи кримінально-правового впливу. Норми же Загальної частини можна розглядати в якості гіпотези в структурі правових норм щодо Особливої частини.

Кваліфікація злочину – це встановлення та юридичне закріплення повної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.

Кваліфікація злочину уявляє собою, з одного боку, процес, з іншого – результат. Кваліфікація як процес – це виявлення фактичних ознак вчиненого діяння, вибір кримінально-правової норми, в якій містяться ознаки конкретного складу злочину та розумова діяльність суб’єкта кваліфікації злочинів з співставлення одного та другого. Кваліфікація як результат – це висновок про те, що фактичні ознаки вчиненого діяння відповідають ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом, та юридичне закріплення цього висновку у процесуальному документі.

Види кваліфікації:

1. офіційна (легальна) – це кримінально-правова кваліфікація злочину, яка здійснюється по конкретній кримінальній справі особами, які вповноважені на це державою: працівники органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями;
   
2. неофіційна (доктринальна) – відповідна правова оцінка злочинного діяння, що надається окремими громадянами: науковими робітниками, авторами статей, монографій, підручників, учбових посібників та ін.
   

Юридичною підставою кваліфікації злочинів є склад злочину. Це сукупність або система об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Елементами складу злочину є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Фактичною підставою кваліфікації є наявність всіх обов’язкових фактичних обставин справи, які прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК.

За особливостями конструкції складів злочинів усі склади диференціюють на 3 види:

1. матеріальний – це такий склад злочину, в якому необхідними ознаками об’єктивної сторони є суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок між діянням та наслідками (ст.ст.115, 185 КК);
   
2. формальний – це такий склад злочину, в якому необхідною ознакою об’єктивної сторони є тільки суспільно небезпечне діяння (ст.328 КК);
   
3. усічений – це склад злочину, в якому момент закінчення злочину самим кримінальним законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. При кваліфікації усіченого складу злочину (ст.ст.129, 187 КК) посилання на статті 14 (готування до злочину),15 (замах на злочин) КК не потрібні.
   

Сукупність злочинів (ст.33 КК) – це вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Сукупність злочинів може бути ідеальною і реальною. Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два або більше злочинів. Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два або більше злочинів. Від ідеальної сукупності слід відрізняти вчинення особою так званого складеного злочину. Складений злочин – це визначена КК як один злочин сукупність двох або більше тісно взаємопов’язаних діянь, кожне з яких при окремому розгляді вважалося б самостійним злочином (наприклад, розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень – ч.2 ст.187 КК).

Не є ідеальною сукупністю конкуренція кримінально-правових норм. Така конкуренція виникає, коли вчинене підпадає під ознаки двох або більше норм КК, одна з яких є спеціальним варіантом іншої (наприклад, погроза вбивством, насильством або знищенням майна щодо судді або його близьких родичів (ч.1 ст.377 КК) є спеціальним варіантом погрози вбивством (ст.129 КК), яка утворює загальний склад кримінально-правової норми). У випадках конкуренції норм скоєне діяння кваліфікується тільки за статтею Особливої частини КК, яка містить спеціальну норму. Конкуренцією норм є також випадки, коли діяння підпадає під ознаки одночасно норми про складний злочин та норм про інші прості одиничні злочини. У цих випадках конкуренція розв’язується на користь складеного злочину.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчинені умисного злочину (ст.26 КК). Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину співучасть може мати просту і складну форму. Проста форма співучасті (співвиконавство) передбачає таке об’єднання зусиль співучасників, за якого кожен з них вчиняє однакові з правової точки зору діяння і виступає як виконавець злочину. При простій співучасті дії співвиконавців кваліфікуються за статтею Особливої частини КК, що встановлює відповідальність за вчинений злочин, без посилання на ст.27 КК, так як кожний співвиконавець безпосередньо „виконує” склад злочину. Коли закон визнає кваліфікуючою обставиною вчинення злочину групою осіб (ч.3 ст.152 КК) або за попередньою змовою групою осіб (п.12 ч.2 ст.115 КК), дії співвиконавців кваліфікуються за тим пунктом та (або) частиною відповідної статті КК, яка передбачає цю обставину. Складна форма співучасті передбачає вчинення кожним із учасників різних за характером і правовою оцінкою дій або бездіяльності. Для такої форми співучасті характерним є розподіл ролей між співучасниками, які виступають як виконавець, організатор, підбурювач, посібник. При кваліфікації дій організатора, підбурювача, посібника необхідним є посилання на відповідну частину (ч.3, 4, 5) ст.27 КК.

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК (ч.1 ст.13 КК). Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (ч.2 ст.13 КК). При кваліфікації незакінчених злочинів необхідно посилатися на ст.14 (готування до злочину) або ст.15 КК (замах на злочин).

Кваліфікацію слід вважати правильною тоді, коли вона здійснена на підставі повного, всебічного і об’єктивного дослідження фактичних обставин справи та застосування кримінального закону відповідно до загальновизнаних принципів кваліфікації. Правильна кваліфікація:

• є передумовою оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого посягання;
  
• пов’язана з визначенням ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину;
  
• виступає запорукою успішного вирішення питання про відповідальність за причетність до злочину;
  
• детермінує вирішення питань, пов’язаних із звільненням від кримінальної відповідальності;
  
• лежить в основі призначення справедливого покарання;
  
• відіграє роль під час звільнення від кримінального покарання;
  
• враховується при визначенні віку, з якого настає кримінальна відповідальність, та застосуванні примусових заходів виховного характеру.
  

Тема 23. Злочини проти основ національної безпеки України


Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти основ національної безпеки України.

Поняття злочинів проти основ національної безпеки України та їх види.

Загальна характеристика злочинів проти основ національної безпеки України


Під час вивчення злочинів проти основ національної безпеки необхідно перш за все з’ясувати їх соціально-політичну характеристику. Держава як колективний суб’єкт виступає гарантом дотримання основних прав і свобод людини і громадянина. Саме тому розділ I „Злочини проти основ національної безпеки України” було винесено на перше місце в системі злочинів Особливої частини КК України. Злочини проти основ національної безпеки визнані законодавцем найбільш небезпечними і віднесені до особливо тяжких або тяжких злочинів.

Виходячи з теорії кримінального права, родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини з охорони основ національної безпеки України. Згідно ст. 1 Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Під національними інтересами розуміються життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

Об’єктивна сторона злочинів проти основ національної безпеки полягає в активних діях.

За своєю конструкцією ці злочини або із формальним складом, або усіченим. Злочини із формальним складом вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків. Момент закінчення злочинів із усіченим складом переноситься на стадію готування чи замаху на злочин. Наприклад, змова про вчинення дій, передбачених ст.109, розглядається як закінчений злочин, хоча є лише готуванням до його вчинення. Посягання на життя державного чи громадського діяча, відповідальність за яке передбачено ст. 112, вважається закінченим злочином з моменту замаху на вбивство.

У деяких випадках обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу злочинів проти основ національної безпеки є:

- час вчинення злочину (наприклад, перехід на бік ворога в період збройного конфлікту (ст. 111);

- обстановка (наприклад, перехід на бік ворога в умовах воєнного стану (ст. 111);

- спосіб (наприклад, публічне вчинення дій, які передбачені у диспозиціях відповідних статей (ст. 109-110).

Суб’єктивна сторона злочинів проти основ національної безпеки характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони майже всіх складів цих злочинів є мета (наприклад, мета насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109); мета зміни меж території або держаного кордону України (ст. 110); мета ослаблення держави (ст. 113) та ін.)

Суб’єкт злочинів проти основ національної безпеки може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років (ст. 109, 110), або 14-ти років (ст.ст. 112, 113), так і спеціальний (наприклад, представник влади (ч. 3 ст. 109, ч.2 ст.110), громадянин України (ст. 111), іноземець або особа без громадянства (ст. 114).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти основ національної безпеки бланкетні, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися до Конституції України та наступних законів: „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003 р.; „Про державний кордон України” від 4.11.1991 р.; „Про державну таємницю” від 21.01.1994 р.

Під час вивчення історії розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти основ національної безпеки України особливу увагу слід приділити аналізу наступних правових актів: Кримінальному кодексу УРСР 1922 р.; Положенню про злочини державні від 22 лютого 1927 р., яке з часом увійшло до Особливої частини Кримінального кодексу УРСР від 8 червня 1927 р.; Кримінальним кодексом УРСР 1960 р. Такий аналіз дозволить зрозуміти принципи криміналізації та декриміналізації злочинів проти основ національної безпеки України.

З’ясувавши наведені вище питання можна перейти до аналізу окремих складів злочинів проти основ національної безпеки.

1. Дії спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109)

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону конституційного ладу і державної влади в країні. Згідно із ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Державна влада в Україні проявляється в трьох самостійних, але взаємодіючих формах: законодавчій, виконавчій, судовій. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених конституцією України межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції України).

Об’єктивна сторона злочину полягає:

1. у діях, спрямованих на насильницьку зміну або повалення конституційного ладу (ч.1 ст. 109);
   
2. у діях, спрямованих на насильницьке захоплення державної влади (ч. 1 ст. .109);
   
3. у змові про вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109);
   
4. у публічному заклику до таких дій (ч. 2 ст. 109);
   
5. у розповсюдженні матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст. 109).
   

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії, яка утворює об’єктивну сторону, незалежно від настання наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю прямого умислу. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета вчинення злочину – насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 16 років.

Кваліфікуючими ознаками дій, передбачених ч. 2 ст. .109, є вчинення цих дій:

1. представником влади;
   
2. повторно;
   
3. організованою групою;
   
4. з використанням засобів масової інформації.
   

2. Посягання на територіальну цілісність і недоторканість України (ст. 110)

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують територіальну цілісність і недоторканість України. Частина 3 ст. 2 Конституції України передбачає, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою.

Згідно із ст. 1 Закону України „Про держаний кордон України” державний кордон – це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору.

Об’єктивна сторона злочину виявляється у таких формах: 1) діях, спрямованих на зміну меж території України; 2) діях, спрямованих на зміну державного кордону України; 3) публічних закликах до вчинення таких дій; 4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії щодо територіальної цілісності або недоторканості державного кордону України, незалежно від настання наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини, вид умислу прямий. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета – змінити межі території або державного кордону України.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років.

Кваліфікуючими ознаками посягання на територіальну цілісність і недоторканість України є:

1. вчинення дій, передбачених ч.1 ст. 110:
   

• особою, яка є представником влади;
  
• повторна;
  
• за попередньою змовою групою осіб;
  
• поєднаних з розпалювання національної чи релігійної ворожнечі (ч.2 ст. 110).
  

2. вчинення дій, передбачених ч. 1 або 2 ст. 110, які призвели:
   

• до загибелі людей – хоча б однієї людини;
  
• до інших тяжких наслідків, під якими слід розуміти заподіяння тяжких тілесних ушкоджень хоча б однієї особи чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом і більше особам, зруйнування або пошкодження будівель, споруд, життєзабезпечувальних комунікацій тощо (ч. 3 ст. 110).
  

3. Державна зрада (ст. 111)

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, обороноздатності, державної, економічної чи інформаційної безпеки України.

Об’єктивна сторона злочину виявляється у таких діях: 1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; 2) шпигунство; 3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії, передбаченої у диспозиції ст. 111, незалежно від настання наслідків (склад злочину формальний).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини, вид умислу прямий. Особа усвідомлює, що її дії вчиняються на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, передбачає шкідливі наслідки цих дій і бажає їх настання. Мотив є факультативної ознакою суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливає.

Суб’єкт злочину спеціальний – громадянин України, якому виповнилося 16-ть років.

Частина 2 ст. 111 містить спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, яка застосовується до громадян України, за наявності двох умов: 1) особа не вчинила ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників; 2) добровільно заявила органам державної влади про свій злочинний зв’язок з перерахованими суб’єктами та про отримання завдання.

Відсутність хоча б однієї з цих умов виключає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності.

4. Посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність суб’єктів державної влади, а також керівників політичних партій. Обов’язковим додатковим безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону життя людини.

Потерпілими від цього злочину, згідно із ст. 112, можуть бути: Президент України, Голова Верховної Ради України, народний депутат України, Прем’єр міністр України, член Кабінету Міністрів України, Голова чи суддя Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генеральний прокурор України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Рахункової палати, Голова Національного банку України, керівник політичної партії. Цей перелік є вичерпним. Посягання на життя членів сім’ї чи родичів державного чи громадського діяча утворює злочин проти життя особи.

Об’єктивна сторона злочину полягає в посяганні на життя державного чи громадського діяча, під яким слід розуміти умисне вбивство або замах на вбивство.

Злочин вважається закінченим з моменту посягання на життя державного чи громадського діяча, незалежно від настання смерті вказаних осіб (склад злочину усічений).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини. Мотиви вчинення злочину можуть бути різні, проте вони все рівно повинні бути пов’язані із державною чи громадською діяльністю осіб, перерахованих у диспозиції ст. 112. Тому якщо посягання на життя державного чи громадського діяча вчинено на грунті особистих взаємовідносин, то дії винного кваліфікуються за відповідною частиною ст. 115, а у разі замаху на вбивство ще і з посиленням на ст. 15.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 14-ти років.

5. Диверсія (ст. 113)

Основним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону внутрішньої безпеки держави. Додатковим безпосереднім об’єктом злочину можуть бути суспільні відносини, що забезпечують охорону життя і здоров’я людей; об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; тваринного і рослинного світу.

Предметом злочину можуть бути важливі споруди та комунікації народногосподарського чи оборонного значення (вокзали, електростанції, склади тощо).

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) вибуху, підпалі або інших діях, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; 2) у діях, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії, яка передбачена у диспозиції ст. 113, незалежно від настання наслідків (склад злочину формальний).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю прямого умислу. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета вчинення злочину – ослаблення держави, тобто спричинення шкоди її внутрішній безпеці.

Суб’єкт злочину загальний – фізична осудна особа, яка досягла 14-ти років.

6. Шпигунство (ст. 114)

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону зовнішньої безпеки України.

Предметом злочину є відомості, що становлять державну таємницю. Відповідно до ст. 1 Закону України „Про державну таємницю” державна таємниця – це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; 2) збирання з метою передачі перерахованим адресатам відомостей, що становлять державну таємницю.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії, яка передбачена у диспозиції ст. 114, незалежно від настання наслідків (склад злочину формальний).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю прямого умислу. Мотив злочину є факультативною ознакою суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливає.

Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-ти років.

Частина 2 ст. 114 містить спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, яка застосовується до іноземців і осіб без громадянства, за наявності трьох умов: 1) особа припинила діяльність, передбачену ч. 1 ст. 114; 2) добровільно повідомила органи державної влади про вчинене; 3) внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

Відсутність хоча б однієї з цих умов виключає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності.


Тема 24. Злочини проти життя та здоров’я особи


Особа як об’єкт кримінально-правового захисту на різних етапах суспільного та державного розвитку.

Загальна характеристика, поняття та види злочинів проти життя особи.

Момент початку та закінчення життя людини.

Поняття та види вбивств.

Поняття та види злочинів проти здоров’я особи.

Поняття та види злочинів проти особистої безпеки.

Поняття та види злочинів у медичній діяльності.


Під час вивчення цієї теми треба мати на увазі, що у другому розділі Особливої частини КК України передбачені лише ті злочини, що безпосередньо посягають на життя та здоров’я особи (в Особливій частині КК містяться й інші злочини, які посягають на життя та здоров’я особи, проте відносини, що забезпечують охорону життя та здоров’я особи, є не безпосереднім, а додатковим об’єктом цих складів злочинів).

Об’єктом злочинів, передбачених розділом II Особливої частини КК України є суспільні відносини, спрямовані на захист життя та здоров’я особи.

Життя і здоров’я як об'єкти кримінально-правової охорони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням усіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично відображає поняття «людина» і «особа». Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони - біофізичну (жива біологічна особа) і суспільну (сукупність суспільних відносин).

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. Визначаючи об'єкт посягання при вчиненні посягання на життя і здоров’я особи, важливо відрізняти в людині її суспільну та біологічну сутність. Біологічна сутність людини - в її фізичному стані, у стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, діяльність серця, мозку, інших органів, відсутність хвороб чи аномалій і т. ін.

У кримінально-правовому розумінні біологічне в людині - це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості - об'єкт.

Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кін­цевим моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть мозку. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку, тобто повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вен­тиляції легенів. Від незворотної смерті слід відрізняти клінічну смерть, коли життєздатність організму протягом певного часу (в середньому близько 6 - 8 хвилин) зберігається і, при належному наданні медичної допомоги, людину, що перебуває у такому стані, можна повернути до життя.

Суспільно небезпечне діяння при вчиненні злочинів проти життя може проявлятися як у формі дії (наприклад, порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини) так і у формі бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані). Посягання на життя може бути вчинене як умисно, так і з необережності.

Студентам необхідно мати чіткі уявлення щодо системи злочинів проти життя та здоров’я особи, а також підстав їх класифікації.

Злочини, передбачені розділом другим Особливої частини КК України, можуть бути систематизовані так, як це запропоновано в схемі 1.


Схема 1.

Злочини проти життя особи

(ст.ст. 115-120,129 КК)