Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» для студентів спеціальності 000014 «Управління інноваційною діяльністю» усіх форми навчання

Вид материала

Конспект

Содержание Формулювання стратегічних цілей інноваційного розвитку підприємства Організація трансферу знань

Подобный материал:

• Курс лекцій для студентів факультету економіки та менеджменту спеціальності 000014, 1569.39kb.
• Конспект лекцій з дисципліни „ Управління інноваційним розвитком" для студентів факультету, 2082.69kb.
• Конспект лекцій з дисципліни " Соціологія праці" для студентів спеціальності 050100, 400.19kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності "Економіка підприємства" денної й заочної, 882.83kb.
• Програма вступних випробувань за спеціальністю „ Управління інноваційною діяльністю", 184.37kb.
• Методичні рекомендації до самостійного вивчення дисципліни та контрольні завдання для, 683.09kb.
• Конспект лекцій з навчальної дисципліни «основи охорони праці» для студентів 3 курсу, 15.25kb.
• Конспект лекцій з курсу „ системи технологій" для студентів 1-3 курсів усіх форм навчання, 869.86kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності 8050201 Менеджмент підприємств та організацій, 203.46kb.
• Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.

Формулювання стратегічних цілей інноваційного розвитку підприємства

Аналіз впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на організаційну структуру


Проведення SWOT-аналізу зовнішнього інноваційного середовища

Аналіз існуючої організа-ційної структу-ри уп-равління

Формування та кла-сифікація функцій з досяг-нення цілей

Розподіл функцій між під-розділами з урахуван-ням їх спе-ціалізації

Установлення раціональ-них взаємо-зв’язків у відповідно до функцій


Формування рішень з розроблення організаційної структури







Установлення вимог до організаційної структури управління інноваційним розвитком


Розроблення варіантів організаційної структури управління





Обґрунтування критеріїв оцінки організаційної структури







Оцінка запропонованих варіантів організаційної структури на основі зіставлення витрат на реалізацію функцій та їх корисності

Ні

Формування остаточного варіанта організаційної структури
Так


Рисунок 7.6 – Алгоритм формування організаційної структури управління інноваційним розвитком підприємства на основі ФВА

У процесі управління підприємствами, що мають інноваційний характер розвитку, спостерігається обмежена кількість можливих базових стратегій розвитку, однак поява гнучких виробничих систем і супутникового зв'язку дозволяє позбутися цього обмеження на основі концепції так званих сегментів унітарного ринку.

Сприятливі умови для високоефективного розвитку можуть створити мережні структури великого підприємства (компанії), що стимулюють спільне зростання. Вибір сітьової організаційної структури стає умовою забезпечення зростання. Стратегія мережування аналогічна звуженню власної виробничої діяльності і передачі визначених видів виробництва зовнішнім виконавцям. Така стратегія уявляється доцільною для диверсифікованих підприємств.

Основними конкурентними перевагами таких структур є скорочення витрат, підвищення доходів і забезпечення швидкої реакції підприємства на зміни ринкової кон'юнктури.

Планування інноваційного розвитку підприємств забезпечує можливість: урахування майбутніх задач, розглядання діяльності підприємства як безперервного процесу, в якому поточні дії пов’язані з майбутніми, управління не тільки короткостроковими, а й довгостроковими цілями розвитку; визначення основних потреб ринку; здійснення впливу на зміни зовнішнього середовища. Крім того, саме планування сприяє поліпшенню координації дій на підприємстві, створює передумови для підвищення базової підготовки менеджерів, забезпечення необхідною інформацією, сприяє більш раціональному розподілу ресурсів, дає можливість чітко формалізувати обов’язки та відповідальність усіх працівників підприємства, поліпшувати контроль за їх діяльністю.

Важливою складовою стратегічного і тактичного планування є відображення потреб, інтересів усіх співробітників підприємства. В умовах трансформаційної економіки соціальна політика підприємства має метою створення необхідних передумов для задоволення основних потреб робітників, бо без ефективної реалізації цієї стратегічної задачі неможливе ефективне функціонування підприємства, у тому числі його інноваційний розвиток.

У роботі показано, що з методологічних позицій управління грошовими коштами повинне здійснюватися відповідно до етапу життєвого циклу продукції. Однією з важливих вимог щодо ефективного управління є вміння керівництва підприємства запроваджувати нову продукцію у той час, коли попередня стає зрілою, починає входити у стадію занепаду, але забезпечує позитивні грошові потоки. У результаті підприємство може забезпечити подальший інноваційний розвиток на основі коштів, одержаних від зрілої продукції.

Ця концепція повинна бути покладена в основу поєднання виробництва та продажу старої продукції поряд із новою, вона може охопити всі ринкові стратегії, що необхідні для забезпечення ефективного функціонування підприємства. Саме ефективне управління інноваційною продукцією дозволяє розраховувати час піку різної продукції та забезпечувати кошти від продажу і спрямувати їх на підтримку та розвиток продукції, яка певний час залишається ще нерентабельною. Наступною базовою складовою цієї концепції є необхідність використання різних підходів до управління продукцією на різних стадіях її життєвого циклу. Доцільним при цьому є зіставлення показників для кожної стадії.

Аналіз інноваційної продукції повинен забезпечувати можливість визначення того, наскільки продукція є прибутковою та наскільки вона задовольняє потреби покупців. У процесі планування інноваційної продукції необхідно здійснювати аналіз узгодженості продукції зі стратегією розвитку діяльності підприємства. Розроблення цієї стратегії базується на відборі таких видів продукції, що мають високий попит на конкурентному ринку і дають максимальні прибутки. Увага до основної спеціалізації підприємства передбачає також необхідність оптимізації використання оборотних коштів. При цьому необхідно розробляти схему процесу виробництва кожного виду продукції, здійснювати їх порівняння з відповідними характеристиками процесів конкурентів.

У процесі стратегічного планування використовується система показників, які характеризують застосування досягнень науково-технічного прогресу на підприємстві і відображають окремі їхні характеристики. У цю систему входять показники оцінки: ресурсів (поточні витрати на інновації, приріст кількості фахівців і капітальних вкладень); накопиченого науково-технічного потенціалу (кількість зайнятих у інноваційній сфері, вартість основних виробничих фондів); результатів інноваційної діяльності (кількість винаходів і відкриттів, економічний ефект від упровадження інновацій). Крім того, використовуються такі показники, як: кількість патентів, авторських посвідчень, характеристика інноваційного заділу, частка прогресивних матеріалів і видів енергії, використаних у виробництві інновацій, відсоток відновлення основних виробничих фондів; кількість фахівців у сфері інновацій з вищою і середньою фаховою освітою; питома вага нової продукції у загальному обсязі продукції на підприємстві.

До системи цих показників ставляться такі вимоги: відкритість, комплексність, динамічність, можливість оптимізації найважливіших факторів технічного й організаційного удосконалювання виробництва з урахуванням результатів інноваційної діяльності, цілісність, кібернетичність, рівновага, сталість, стабільність тощо.

Кількісну оцінку впливу інноваційного розвитку на результати діяльності підприємства проведено з використанням факторного аналізу за типом факторизації CLASSICAL, який базується на використанні стандартизованої моделі факторного аналізу. Така модель має вигляд

, (7.1)

де Х_і – і-та багатовимірна ознака, що досліджується; a_ir – навантаження і-ї змінної на r-й чинник; f_r – r-й чинник; _і – випадкова величина і-ї змінної; m – кількість чинників.

При використанні факторного аналізу сформовані фактори можуть бути інтерпретовані як певні напрями інноваційного розвитку підприємства, а їх значення – як ступінь використання конкретного напряму з визначенням кожного з них у процесі змін внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства.

У результаті проведеного регресійного аналізу отримано нормалізовані моделі для підприємств легкої, харчової промисловості, машинобудування та металообробки, а також для сукупності підприємств (94) наведених галузей промисловості. Вони дають можливість кожному конкретному підприємству визначати основні напрями його інноваційної діяльності, що позитивно впливають на розмір прибутку.

Визначення організаційно-технічного рівня НДДКР може бути здійсненим за допомогою відповідної системи показників, яка охоплює як загальні показники, так і такі, що відображають специфічні особливості інноваційного розвитку підприємства в умовах конкуренції на ринках продукції, що виготовляється з використанням нововведень.

Одночасне врахування системи усіх показників вимагає різних методичних підходів до їх оцінки. Це передбачає необхідність визначення критеріїв оцінки організаційно-технічного рівня НДДКР, які повинні враховувати досягнутий рівень, темпи розвитку підприємства та визначати ступінь їх впливу з використанням економіко-математичних методів.

Оцінка науково-технічного рівня НДДКР вимагає значного обсягу інформації щодо перспективного розвитку підприємства, його організаційно-технічного рівня, визначення резервів підвищення та ступеня впливу на ефективність діяльності підприємства тощо. Вона містить визначення всього переліку робіт від формулювання функцій інноваційної діяльності до реалізації їх оптимального варіанта. Така оцінка здійснена на основі використання методу головних компонент.

Найбільш істотними в процесі формування першої головної компоненти стали: матеріаломісткість нової продукції (х₁), коефіцієнт конструктивної уніфікації (х₈), рівень кооперування (х₂) і коефіцієнт функціонального складу нової продукції (х₉). Аналіз означених показників дає можливість визначити цей напрям підвищення науково-технічного рівня НДДКР як удосконалення організації конструкторської та технологічної складових. Значення коефіцієнтів при інших показниках незначні і тому їх недоцільно враховувати при формуванні даного напряму.

Друга компонента містить такі показники: питома вага непродуктивних втрат робочого часу розробників нової продукції (х₄), питома вага нової продукції в загальному обсязі продукції, яку випускає підприємство (х₇), коефіцієнт спеціалізації підрозділів, які здійснюють інноваційну діяльність (х₅), коефіцієнт застосування нормативів (х₁₀). Цей напрям пов’язаний із удосконаленням організаційної складової інноваційного розвитку підприємства.

До складу третьої компоненти ввійшли такі показники: питома вага нової продукції в загальному обсязі продукції, яку випускає підприємство (х₇), рівень кооперування праці (х₂), рівень автоматизації інженерної праці (х₆), коефіцієнт застосування програмно-цільових методів планування інноваційної діяльності (х₃). Цей напрямок свідчить про необхідність удосконалення планової і соціально-психологічної складових інноваційного розвитку підприємства.

Важливе значення має також встановлення впливу науково-технічного рівня НДДКР на результати діяльності підприємства з використанням багатофакторних кореляційних моделей. Так, для показників трьох головних компонент встановлена така кореляційна модель, яка свідчить про їх вплив на прибуток підприємства:

y = 29,83+35,75x₁+33,92x₂+1,10x₃-0,09x₄+0,33x₅+1,65x₆-0,45x₇+0,73x₈.

Доцільність її використання в процесі оцінки ефективності діяльності підприємства з урахуванням його інноваційної діяльності підтверджена відповідними розрахунками.

Отже, за результатами вищевикладеного можна зробити такі висновки:

1. Вихід економіки України з кризового стану повинен базуватися перш за все на розвитку науково-технологічної сфери, яка може забезпечити інноваційний характер промислового виробництва. При цьому необхідне розроблення нової моделі економічного зростання з урахуванням реформування відносин власності, системи управління інноваціями, створення ринкового механізму регулювання економічних відносин.
   
2. Інноваційний характер промислового виробництва передбачає необхідність в стратегічному управлінні інноваціями на підставі використання досягнень науково-технічного прогресу. Вирішення проблем інноваційного розвитку підприємства вимагає розробки його стратегії.
   
3. Інновації завжди орієнтовані на ринок, на конкретну потребу споживачів, і тому стратегія інноваційного розвитку повинна базуватися на врахуванні взаємодії сприятливих можливостей зовнішнього середовища, потенціалу підприємства і функціональних стратегій його розвитку. Інноваційна діяльність на підприємстві являє собою складний і багатоплановий процес, який охоплює економічні, технологічні, організаційні, соціальні і екологічні фактори виробництва. Пріоритет інновацій є необхідною передумовою зростання техніко-економічного потенціалу виробництва.
   
4. Підвищення ефективності інноваційної діяльності підприємств повинне базуватися на розробці концепції стратегічного управління, що вимагає чіткого формулювання цілей ефективного управління інноваціями, точного визначення основних концептуальних понять і категорій, які достатньо повно відображають інноваційну діяльність. Основу такої концепції мають становити єдність та нерозривність природного, інтелектуального, соціального і економічного середовища, в якому перебувають робітники підприємств у своєму прагненні досягти власних цільових орієнтирів.
   
5. Формування напрямків інноваційного розвитку підприємства базується на декомпозиції системи цілей та встановленні критеріїв розвитку, проведенні структурного аналізу системи управління, прогнозуванні напрямів інноваційного розвитку з використанням економіко-математичних методів, формулюванні альтернативних варіантів, їх аналізі, оцінці та виборі оптимального з них із метою реалізації.
   
6. Стратегія інноваційного розвитку підприємства повинна у максимальному ступені відповідати специфіці галузі, до якої воно віднесено, конкурентному зовнішньому середовищу, бути спрямована на забезпечення можливостей зростання та захисту від зовнішніх загроз, орієнтована на організаційну силу та власні конкурентні можливості.
   
7. Основні цілі стратегії інноваційного розвитку підприємства повинні знаходити своє відображення в комплексній програмі його технічного розвитку. Вони передбачають: оновлення та випуск конкурентоспроможної нової продукції; підвищення її технічного рівня і якості; створення безперервного циклу робіт із інноваційного розвитку, починаючи від наукових досліджень, розробок та закінчуючи випуском нової продукції; вирішення важливих соціально-економічних проблем розвитку підприємства тощо. Досягнення цих цілей вимагає розроблення концептуального підходу до формування стратегії інноваційного розвитку.
   
8. Ефективність інноваційного розвитку підприємства залежить від його здатності адаптуватися до мінливих змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Це може бути досягнуто на основі запропонованої моделі, яка базується на інноваційному потенціалі розроблених і освоєних інновацій та чинниках зовнішнього середовища. Вона повинна бути динамічною, оновлюватися разом із розвитком підприємства та орієнтована здебільшого на зміни зовнішнього середовища, бо спрямованість тільки на внутрішні чинники може призвести до двох небезпек – використання застарілої стратегії та відсутності врахування ризику.
   
9. Стратегія інноваційного розвитку підприємства, що діє в ринковій економіці, має свої особливості, і тому її вибір залежить від великої кількості факторів і стратегічної спрямованості інноваційної діяльності підприємства на запити споживачів, визначення змісту нововведень, адекватних інтересам споживачів. Стратегію інноваційного розвитку слід розглядати як систему довгострокових концептуальних установок розподілу ресурсів при зміні зовнішніх і внутрішніх умов функціонування. В умовах структурної перебудови промислового виробництва важливим пріоритетним напрямом є інноваційна діяльність в енергозбереженні, що зумовлено обмеженістю енергетичних ресурсів і постійним зростанням вартості енергоносіїв. При цьому необхідне вирішення таких завдань: покращання екологічної ситуації, зниження у структурі собівартості продукції витрат на енергозабезпечення та тарифів на електроенергію.
   
10. Ефективність НДДКР можна оцінити тільки після їх завершення та впровадження у виробництво, що передбачає необхідність врахування фактора часу. При цьому інновації можуть бути впроваджені тільки на тих підприємствах, які мають сучасну матеріально-технічну базу проведення наукових досліджень і висококваліфікованих науково-технічних робітників. Тому показниками ступеня науково-технічного розвитку підприємства є питома вага робітників, які здійснюють проведення НДДКР у загальній кількості персоналу підприємства, питома вага витрат на НДДКР у загальній сумі витрат, кількість інновацій з урахуванням рівня їх новизни. Оцінка інноваційного потенціалу підприємства, складовими якого є виробничий, технологічний, науково-технічний, кадровий, фінансовий та економічний його види, може здійснюватись на основі відповідної системи показників.
    
11. При розробленні стратегії інноваційного розвитку важливого значення набуває методологія дослідження та проектування організаційних структур управління з урахуванням можливостей підприємства та вимог, які регламентують діяльність усіх його структурних підрозділів. Побудова управління здійснена на основі організаційного моделювання з використанням принципів та методики проведення функціонально-вартісного аналізу, що дозволяє проводити оцінку варіантів організаційної структури і перевірку її відповідності цілям інноваційного розвитку.
    
12. Зміст планування як функції управління підприємством полягає в обґрунтуванні основних напрямів його розвитку з урахуванням матеріальних ресурсів і попиту ринку. Сутність планування виявляється в конкретизації цілей інноваційного розвитку підприємства і всіх його підрозділів у визначений період часу, формулюванні задач і засобів їхнього досягнення, термінів і послідовності вирішення, виявленні необхідних видів ресурсів.
    
13. У процесі розроблення стратегії інноваційного розвитку підприємства важливе значення належить моделюванню. З точки зору функціонування підприємства під впливом інноваційного розвитку велике значення має оцінка кінцевих результатів його діяльності.
    
14. Визначення організаційно-технічного рівня НДДКР може бути здійсненим за допомогою відповідної системи показників, яка містить як загальні показники, так і такі, що відображають специфічні особливості інноваційного розвитку підприємства в умовах конкуренції на ринках продукції, що виготовляється з використанням нововведень. Одночасне врахування системи усіх показників вимагає різних методичних підходів до їх оцінки. Це передбачає необхідність визначення критеріїв оцінки організаційно-технічного рівня НДДКР, які повинні враховувати досягнутий рівень, темпи розвитку підприємства та визначати ступінь їх впливу з використанням економіко-математичних методів [8-26].
    

ТЕМА 8

ОРГАНІЗАЦІЯ ТРАНСФЕРУ ЗНАНЬ


8.1 Основні напрями реалізації науково-методичної роботи в навчальних закладах


Ефективність науково-методичної роботи як важливої складової системи післядипломної освіти педагогічних кадрів значною мірою визначається рівнем її організації.

Методичний кабінет навчального закладу є центром організації підвищення кваліфікації викладачів у міжкурсовий період.

Завідувач методкабінету, голови циклових комісій зуміли забезпечити оперативність та мобільність науково-методичної роботи, її випереджальний характер і оптимальне поєднання індивідуальних та колективних форм, практичну спрямованість, науковість.

У навчальному закладі сформувалася структура методичної роботи, основу якої склала діяльність циклових комісій. Багаторічний досвід свідчить про її оптимальність.

Серед групових форм методичної роботи застосовуються такі:

• предметні комісії;
  
• циклові комісії;
  
• методоб’єднання викладачів;
  
• школи молодого викладача, молодого керівника академічної групи;
  
• семінари-практикуми для досвідчених викладачів, керівників структурних підрозділів;
  
• цільові і проблемні семінари;
  
• творчі групи, школа педагогічної майстерності під керівництвом творчих викладачів, викладачів-методистів;
  
• клуби за інтересами.
  

Із масових форм методичної роботи ми практикуємо:

• науково-практичні конференції;
  
• педагогічні читання;
  
• тижні педагогічної майстерності (дні відкритих дверей викладачів-методистів, старших викладачів);
  
• методичні місячники, тижні.
  

Як індивідуальні форми методичної роботи використовуємо:

• стажування та наставництво;
  
• індивідуальні та групові консультації;
  
• конкурси “Викладач року”, “Кращий керівник групи”;
  
• післяатестаційну роботу;
  
• докурсову та післякурсову роботу з викладачами;
  
• роботу з творчими викладачами;
  
• творчі звіти викладачів, що атестуються на присвоєння звання, тощо.
  

Суть науково-методичної діяльності в навчальному закладі полягає в системному підході до підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, що забезпечує діалектичну єдність мети і завдань, змісту, форм і методів навчання та виховання студентів. Запорукою успіху є конкретна постановка мети і завдань науково-методичної роботи, зорієнтованої на кінцеві результати.

Методкабінет успішно культивує традиційно-інформаційні та активні форми і методи роботи з викладачами. Висока ефективність колективних форм методичної роботи досягається шляхом чіткого формулювання науково-методичних тем, конкретної постановки мети, детального планування підготовки і проведення заходів, рецензування доповідей і виступів, забезпечення гласності тематики, термінів проведення, підготовки рекомендацій.

Широко практикуємо таку гнучку мобільну форму роботи, як методичні оперативні наради. За їх допомогою ми забезпечуємо трансформацію в педагогічному колективі інформації про нову літературу, методичні листи, нормативні документи, накази, інструкції, нові знахідки педагогів.

Добре зарекомендували себе і набули поширення такі форми роботи з викладачами, як творчі групи, які організовуються для впровадження в практику досягнень педагогічної науки і передового педагогічного досвіду. Члени творчої групи розробляють рекомендації, забезпечують інформацію про наявні в науці рекомендації, проводять консультації, систематично надають допомогу в створенні передового педагогічного досвіду на основі нових педагогічних ідей.

У роботі з педагогічними кадрами поширено творчі звіти майстрів педагогічної праці. Ці звіти супроводжуються демонстраціями досвіду, часто перетворюючись на свята педагогічної праці, розкриття “секретів” успіху. Такі звіти поєднуються зі вшануванням педагогів-майстрів.

Під час планування роботи з педагогічними кадрами враховуються їх запити, які вивчаються за допомогою анкетування, фіксації усних побажань.

Висока ефективність науково-методичної роботи досягається за рахунок її чіткої організації.

Ми зосереджуємо свою увагу на вирішенні найбільш актуальних проблем навчально-виховного процесу. Це – посилення методичної підготовки педагогічних кадрів до оновлення освіти, її розбудови, національного, патріотичного виховання студентів, упровадження у практику навчального закладу основних положень концепції перебудови навчально-виховної роботи, підготовка викладацьких кадрів до успішної реалізації удосконалених і нових навчальних програм, удосконалення навчально-виховного процесу в навчальному закладі.

Методичний кабінет послідовно удосконалює вивчення, узагальнення та впровадження передового педагогічного досвіду. Удосконалюються проблематика, зміст і оформлення друкованих матеріалів кабінету. Їх тематика характеризується актуальністю, органічним поєднанням методичних рекомендацій та опису передового досвіду викладачів [56].

Форми самостійної роботи студентів.

Не викликає сумніву той факт, що самостійна робота студентів є основною формою навчання, особливо у вищій школі, оскільки вона прищеплює студентам необхідне вміння вчитися, сприяє формуванню високої культури розумової праці. Питання лише у тому, як розвивати у студентів потребу в самостійній праці, як стимулювати індивідуальний творчий процес пізнання.

Самостійна робота студентів традиційно поділяється на аудиторну та позааудиторну. Ми розглядаємо її не як набір окремих прийомів, а як єдину комплексну систему засобів, що поєднує різні види аудиторної та позааудиторної роботи (див. таблицю №1).

З метою активізації розумової діяльності ми використовуємо різноманітні методи: роботу з навчальною літературою, різними посібниками, лабораторний практикум, участь в наукових дослідженнях та ін.

З метою зменшення частки самостійної праці студента в позааудиторний час ми максимально інтенсифікуємо навчання у лабораторіях, при цьому більша частина матеріалу засвоюється на заняттях. Використовуються різні форми підвищення активності та контролю самостійної роботи студента: письмові контрольні роботи, програмований контроль, захист практичної роботи, тестовий контроль тощо.

Кожен предмет має свою специфіку. Так, в аналітичній хімії лабораторні заняття самі по собі мають високу частку індивідуальності та самостійності.

Специфіка вивчення курсу полягає у тому, що практикум вимагає прийняття самостійних рішень. Студент, користуючись загальною схемою, має досліджувати конкретну, невідому сталу речовину – якісно та кількісно, що потребує нестандартного підходу у кожному випадку.

На заняттях з фармакогнозії робота студентів проводиться в парах, вивчаються гербарії та сировина. Кожний студент, самостійно користуючись алгоритмічними схемами, приймає рішення при проведенні одного з етапів товарознавчого аналізу.

Така форма роботи дозволяє викладачам використовувати взаємоконтроль за рівнем засвоєння студентами зовнішніх ознак рослини, застосування її в медицині, а також індивідуальний контроль.

Самостійна робота на заняттях із фармакології спрямована на самостійне опрацювання інструкції до лікарських препаратів, виписування рецептів, ознайомлення з рекламками на нові лікарські засоби.

Невід’ємною складовою підготовки фармацевтів до практичної діяльності є вироблення навичків приготування рецептів на заняттях технології лікарських форм. Базуючись на теоретичних знаннях, студенти виготовляють різні лікарські форми.

Виконуючи як теоретичне, так і експериментальне завдання студенти повинні самостійно синтезувати знання, які вже їх мають, та додатково звернутися до підручника, інструкції, зробити необхідні розрахунки.

Такий вид самостійної роботи сприяє доброму засвоєнню матеріалу та не вимагає великої додаткової витрати часу.

Для забезпечення самостійної роботи викладачі циклової комісії мають:

• методичні рекомендації для організації позааудиторної самостійної роботи студентів;
  
• методичні розробки з усіх тем, курсів;
  
• розроблені контрольні запитання, подані типові задачі.
  

Проте регламентоване планування самостійної роботи студента, чіткі рекомендації, наявність методичних розробок, сприяючи кращому засвоєнню матеріалу, можуть деякою мірою знизити творчу ініціативу студентів.

Щоб запобігти цьому, для активізації набутих знань використовуються й деякі інші шляхи в організації самостійної роботи, а саме:

- створення проблемних ситуацій як у практичній роботі, так і на лекціях, вихід з яких знаходять самі студенти. Це стимулює та спрямовує розумову діяльність студентів;

- до практикуму введені елементи наукових досліджень у вигляді навчально-дослідницької роботи студентів.

Отже, самостійна робота студентів є обов’язковою складовою частиною навчального процесу. Найбільш вагомим результатом цього виду діяльності є підвищення рівня знань студентів, поліпшення їх професійної підготовки, вміння самостійно мислити та приймати рішення.

Наш погляд на організацію системи контролю якості

навчання в навчальному закладі

І. Визначення форм контролю знань студентів

Корінне поліпшення якості підготовки спеціалістів може бути забезпечене не тільки суттєвим удосконаленням методів навчання, але й надійним зворотним зв’язком, який реалізується через навчальну, творчу та практичну діяльність студентів. Контроль цієї діяльності, тобто контроль якості результатів навчання, – одна з важливих проблем методичного характеру. Саме тому посилення уваги до проблеми контролю занять викликане не тільки бажанням визначити ступінь підготовленості студентів, рівень якості викладання, але й потребою вдосконалити всю систему навчання.

За місцем, яке посідає контроль у навчальному процесі навчального закладу, розрізняємо попередній (вхідний), поточний, рубіжний і підсумковий контроль.

Попередній контроль (діагностика вихідного рівня знань студентів) застосовуємо як передумову для успішного планування і керування навчальним процесом. Він дає змогу визначити наявний рівень знань дня використання їх викладачем як орієнтування у складності матеріалу. Фор­мою попереднього контролю є вхідний контроль знань. Він проводиться на 1-му курсі, щоб оцінити реальність оцінок, отриманих на вступних іспитах із певного предмета. Попередній контроль у вигляді перевірки і оцінки за­лишкових знань проводимо також через деякий час після підсумкового іспиту з певної дисципліни як з метою оцінки міцності знань, так і з метою визначення рівня знань із забезпечуючих предметів для визначення можливості сприйняття нових навчальних дисциплін.

Поточний контроль знань є органічною частиною всього педа­гогічного процесу і слугує засобом виявлення ступеня сприйняття (засвоєння) навчального матеріалу. Управління навчальним процесом можливе тільки на підставі даних поточного контролю. Завдання поточного контролю зводяться до того, щоб:

1) виявити обсяг, глибину і якість сприйняття (засвоєння) матеріалу, що вивчається;

2) визначити недоліки у знаннях і намітити шляхи їх усунення;

3) виявити ступінь відповідальності студентів і ставлення їх до роботи, встановивши причини, які перешкоджають їх роботі;

4) виявити рівень опанування навиків самостійної роботи і намітити шляхи і засоби їх розвитку;

5) стимулювати інтерес студентів до предмета і їх активність у пізнанні.

Головне завдання поточного контролю - допомогти студентам ор­ганізувати свою роботу, навчитись самостійно, відповідально і систематич­но вивчати всі навчальні предмети. Поточний контроль - це продовження навчальної діяльності педагога і педагогічного колективу, він пов’язаний з усіма видами навчальної роботи і має навчити студентів готуватись до пе­ревірки з першого дня занять і кожного дня, а не наприкінці семестру або навчального року. Разом із тим поточний контроль є показником роботи і педагогічного колективу. Звісно, що студенти у семестрі вивчають одно­часно до десяти предметів, і не всі викладачі ставлять до них однакові ви­моги. Нерідко деякі викладачі ставлять дещо підвищені вимоги, і студенти змушені весь семестр займатись тільки одним предметом за рахунок інших. У цьому разі показники поточної успішності можуть бути сигналом про серйозні порушення навчального процесу.

Зазначені завдання поточного контролю вимагають від викладачів і адміністрації відпрацювати певну систему і методику його прове­дення з урахуванням рівномірного і узгодженого розподілення контроль­них знань відповідно до бюджету часу студентів.

Рубіжний (тематичний, модульний, блоковий) контроль знань є показником якості вивчення окремих розділів, тем і пов'язаних із цим пізнавальних, методичних, психологічних і організаційних якостей студентів. Його завдання – сигналізувати про стан процесу навчання студентів для вживання педагогічних заходів щодо оптимального його регулювання. Якщо поточний контроль проводимо лише з метою діагностики першого рівня засвоєння, тобто рівня загального орієнтування у предметі, то рубіжний контроль дає можливість перевірити засвоєння отриманих знань через більш довгочасний період і охоплює більш значні за обсягом розділи кур­су. Відповідно змінюється методика контролю, від студентів можна вима­гати самостійної конструктивної діяльності, а також виявити взаємозв'язки з іншими розділами курсу.

Рубіжний контроль може проводитись усно й письмово, у вигляді контрольної роботи, індивідуально або у групі.

Підсумковий контроль являє собою іспит студентів із метою оцінки їх знань і навиків відповідно до моделі молодшого спеціаліста.

До підсумкового контролю належать семестрові, перевідні і державні іспити, а також заліки перед іспитом. Основна мета іспитів - установлення дійсного змісту знань студентів за обсягом, якістю і глибиною і вміннями застосовувати їх у практичній діяльності.

Основними формами контролю знань студентів є контроль на лекції, на семінарських і практичних заняттях, у позааудиторний час, на консуль­таціях, заліках і іспитах.

1. Контроль на лекції ми проводимо як вибіркове усне опитуван­ня студентів або з застосуванням тестів за раніше викладеним матеріалом, особливо за розділами курсу, які необхідні для зрозуміння теми лекції, що читається, або ж для встановлення ступеня засвоєння матеріалу прочитаної лекції (проводиться, як правило, у кінці першої або на початку другої години лекції).

Поточний контроль на лекції покликаний привчити студентів до си­стематичного опрацювання пройденого матеріалу і підготовки до майбутньої лекції, встановити ступінь засвоєння теорії, виявити найбільш складні для сприйняття студентів розділи з подальшим їх роз'ясненням. Контроль на лекції не повинен займати багато часу.

Поточний контроль на практичних, семінарських і лабораторних заняттях проводиться з метою з’ясування готовності студентів до занять у таких формах:

1. Вибіркове усне опитування перед початком занять.

2. Фронтальне стандартизоване опитування за карточками, тестами протягом 5-10 хв.

3. Фронтальна перевірка виконання домашніх завдань.

4. Виклик до дошки окремих студентів для самостійного розв'язування задач, письмові відповіді на окремі запитання, дані на ла­бораторному занятті.

5. Оцінка активності студента у процесі занять, внесених пропозицій, оригінальних рішень, уточнень і визначень, доповнень попередніх відпо­відей і т. ін.

6. Письмова (до 45 хв.) контрольна робота.

Контроль у позааудиторний час.

1.Перевірка ходу виконання домашніх завдань, науково-дослідних і контрольних робіт. Оцінюються якість і акуратність виконання, точність і оригінальність рішень, перегляд спеціальної літератури, наявність елементів дослідження, виконання завдання у встановленому обсязі відповідно до заданих строків.

2.Перевірка конспектів лекцій і рекомендованої літератури.

3.Перевірка і оцінка рефератів з частиною лекційного курсу, який самостійно опрацьовується.

4.Індивідуальна співбесіда зі студентом на консультаціях.

5.Проведення навчальних конкурсів і олімпіад на кращого знавця предмета зі спеціальності, краще виконання лабораторних, особ­ливо навчально-дослідних робіт.

Консультації

Дослівно термін "навчальна консультація" означає відповідь, роз'яснення викладача студентам з будь-якого навчального пи­тання. Це одна з форм, яка виправдала себе щодо надання студентам до­помоги у їх самостійній роботі, допомоги, яка особливо необхідна при підготовці до іспитів.

Мета більшості консультацій - допомогти студентам розібратись у складних питаннях, вирішити ті з них, у яких студенти самостійно розібратись не можуть. Одночасно консультації надають можливість проконтро­лювати знання студентів, скласти правильне уявлення про хід і резуль­тати навчальної роботи.

Не можна обмежуватись формою консультації “питання-відповідь" вона має переходити у бесіду зі студентами з найбільш важких і важливих проблем курсу, що вивчається.

Заліки

Із деяких предметів (теоретичні курси, виробнича практика) застосовуємо диференційований залік із виставленням оцінок за п’ятибальною шкалою.

Заліки з практичних (лабораторних) робіт приймаються після виконання кожного завдання. При цьому студент подає записи, розрахунки, схеми, плани. Викладач відмічає виконання кожної роботи у своєму журналі, а після завершення програми може виставити залік після захисту звіту і повторного перегляду результатів виконання всіх завдань.

Семінарські заняття не можна вважати заліковою процедурою. Але активні виступи, чіткі відповіді, ставлення до занять, дисциплінованість можуть слугувати основою для оформлення заліку без опитування.

Заліки з виробничої практики проставляються на основі поданого звіту і характеристики керівника. Залік - диференційований, а оцінка скла­дається з середніх оцінок з усіх розділів практики.

Іспити

Іспити є підсумковим етапом вивчення всієї дисципліни або її частини і мають на меті перевірку знань студентів з теорії і виявлен­ня навичок застосування отриманих знань при вирішенні практичних зав­дань, а також навиків самостійної роботи з навчальною і науковою літера­турою.

Іспит дає можливість кожному студенту у порівняно короткий про­міжок часу осмислити весь пройдений курс у цілому, сконцентрувати увагу на вузлових його моментах, закріпити у пам'яті його основний зміст.

Відомі два основних види іспитів: без іспитових білетів - вид найбільш високого рівня, методика проведення якого в нашому навчальному закладі лише опрацьовується, і за іспито­вими білетами. Перший вид іспитів – іспит-бесіда – проводиться приблизно так: студенту, який складає іспит, пропонується для початку бесіди одне за­питання і дається деякий час для його обдумування. Бажано, щоб це запи­тання було не другорядним і не ізольованим від основних понять курсу. У ході відповіді залежно від її якості той, хто екзаменує, поступово може розширити поставлене перед студентом завдання. Бесіда дає змогу з’ясувати не тільки формальні знання з даного питання, але й поняття його ролі у всьому курсі, його зв'язку з іншими питаннями. При цьому з'ясовується: чи користувався студент при вивченні всього курсу додатко­вою літературою.

Основна перевага іспиту-бесіди полягає у тому, що у даному випадку надається можливість отримати достатньо повне уявлення про якість підготовки студента з даного курсу і з'ясувати його потенційні можливості у вивченні науки. Випадковість оцінки при такій формі іспиту, як правило, неможлива. Але такий іспит потребує високої кваліфікації екзаменатора і повної довіри до нього студентів. Іспит-бесіда потребує від екзаменатора достатньо великої напруженості сил і великих затрат часу. Ця форма не застосо­вується у тих випадках, коли мають на меті перевірку засвоєння практичної частини курсу, і тому, хто складає іспит, необхідно запропонувати для вирішення визначену кількість завдань. Екзамени у формі бесіди краще проводити на старших курсах, причому з деяких спеціально відібраних для цієї мети дисциплін.

Другий основний тип іспиту - за іспитовими білетами - є загальновідомим. У цьому разі особливої уваги потребує складання іспитових білетів. Рівномірне розподілення матеріалу в білетах, різноманітність запи­тань, повнота охоплення прочитаного курсу, вдалий підбір завдань - усе це значною мірою полегшує хід іспиту і сприяє об’єктивності оцінки. Іспит за білетами ніяк не містить бесіди з тим, хто складає іспит. Мета її полягає у послабленні випадкового фактора, який проявляється при такій формі іспи­ту. Додаткові запитання при цьому, як правило, задаються з того матеріа­лу, який висвітлює або якого побічно торкається у своїй відповіді студент. Але можливі випадки, коли для уточнення оцінки знань доводиться розглядати й інші розділи курсу.

Відома загальноприйнята рекомендація: не перебивати студента до тих пір, поки він не закінчить відповіді. Але якщо студент відповідає явно не по суті запитання або неправильно, то тут потрібне втручання екзаменатора.

При будь-якій формі іспиту (без білетів або з білетами) екзаменатору, який веде бесіду зі студентом, необхідно керуватись деякими правилами, пору­шення яких може призвести до небажаних наслідків:

1. Не можна допускати, щоб запитання до студента, який екзаме­нується, ставились одне за одним. Це позбавляє студента можливості зосе­редитись, а іноді й можливості міркувати.

2. Не можна надто відверто висловлювати своє обурення з приводу неправильної відповіді. Це може передчасно збентежити студента, що знач­но знизить якість відповідей на інші запитання.

3. Не можна виявляти перед студентом свої вагання з приводу оцінки його відповіді і змінювати вже прийняте рішення.

Потрібно заздалегідь психологічно готувати студентів до екзаменів, навівати їм, що відповідь потрібно шукати, мобілізувати всі свої внутрішні сили, взяти себе в руки і змусити інтенсивно працювати свій мо­зок. Необхідно мотивувати оцінку, щоб студент був переконаний у її спра­ведливості і йшов з іспиту без образи на екзаменатора [56].


8.2 Коучинг у системі трансферу інновацій [42]


Стрімкі темпи науково-технічного прогресу та загострення конкуренції на сучасному глобалізованому ринку визначають безумовну пріоритетність інноваційного шляху розвитку економіки країн, галузей та окремих підприємств. Інноваційне законодавство України також орієнтує нашу економіку на інноваційну модель розвитку країни у ХХІ столітті.

Економічно-правове формування інноваційної сфери, закони «Про інноваційну діяльність» та «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» разом із державними програмами підтримки і структурної перебудови інвестиційної та інноваційної сфер створюють необхідні умови для спеціальних режимів взаємодії науки і виробництва.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальним проблемам інтеграції науки виробництва і освіти у сучасних ринкових умовах присвячені наукові розробки відомих вчених П. Друкера, К. Боумена, Д. Стока, Н. Кондратьєва, С. Глазьєва, Б. Саймона, П. Саблука, В. Ільчука, С. Корсунського, І. Макаренко, В. Олександрової, дисертаційні роботи О. Сиволовської, О. Біловодської та інш.

Невирішена частина проблеми. Аналізуючи систему інноваційних процесів, слід відмітити недостатню науково-теоретичне та методичне розроблення найбільш вагомого на сьогодні з економічної та практичної точок зору комплексу впровадження новацій у виробництво. З’явилося досить багато відгалужень цієї проблеми:

бенчмаркінг – пошук новацій у практичній діяльності зовнішніх фірм;

фандрайзинг – пошук інвесторів для фінансування інноваційних програм;

аутсорсинг – передача частки неосновних функцій спеціалізованим високотехнологічним організаціям;

менеджмент-консалтинг – консультування з науково-технічних та економічних аспектів управління інноваційною діяльністю фірм з метою підвищення їх конкурентоспроможності.

В умовах глобалізації світового ринку закони конкуренції вимагають прискорення темпів трансферу і дифузії інновацій [7].

На рис. 8.1 скомпоновано основні напрямки реалізації трансферу інновацій.

Комплексні цільові інноваційні програми передбачають виконання процедур трансферу і комерціалізації технологій через відповідні структури.

З метою сприяння трансферу знань та інновацій цією проблемою займаються спільні центри досліджень і розвитку, програми технічної допомоги, офіси трансферу технологій, центри розвитку малого бізнесу, центри розвитку підприємництва в університетах, незалежні центри розвитку підприємництва і бізнесу, галузеві центри підтримки бізнесу, регіональні ради з питань розвитку або агентства економічного розвитку, в яких технологічна складова відіграє помітну роль. Асоціації, ради та інші громадські організації також виступають на підтримку інноваційно-орієнтованого бізнесу.

Процеси трансферу інновацій

Спільні дослідження

Інформаційний обмін

Технічна допомога

Проведення конференцій, симпозіумів, виставок, семінарів

Запрошення на роботу фахівців-науковців

Консалтинг Експертний тренінг КОУЧИНГ

Внутрішнє: передача інноваційного продукту власним підрозділам

Ліцензування

Традиційне: продаж інтелектуальної власності –запатентованої наукової продукції

Створення стратегічних науково-дослідних альянсів

Тимчасове залучення зовнішніх експертів-спеціалістів

Партнерство університетів з бізнес-структурами

Лізинг спеціалізованого обладнання та технологій

Організація технополісів, технопарків та ін.

Використання програмних навчальних засобів

Рисунок 8.1 – Структура процесів трансферу інновацій


Одним із основних механізмів трансферу інновацій є ліцензування або продаж інтелектуальної власності, включаючи патенти і торговельні таємниці.

Трансфер технологій у формі технічної допомоги здійснюється на платній або безоплатній основі шляхом надання експертних консультацій з чітко визначеного окремого питання фахівцями дослідницької установи на запит промислового підприємства. Безкоштовні технічні консультації можуть надаватися більше з рекламною метою з розрахунку на укладення контракту в майбутньому [41].

Технічна допомога може бути надана також шляхом доступу фірм до унікального дослідницького обладнання, яке знаходиться в розпорядженні наукової організації або лабораторії. За орендну плату фахівці компанії можуть мати можливість провести дослідження, які без цього обладнання були б неможливими або занадто дорогими.

Найчастіше трансфер технологій повинен здійснюватися шляхом інформаційного обміну. Принциповою відміною цього виду трансферу технологій від інших є те, що будь-хто з учасників цього процесу може отримати можливість доступу до існуючої технічної інформації, яка не є спеціалізованою щодо потреб конкретного розробника або користувача. Використання цієї інформації не пов’язане з трансфером прав інтелектуальної власності і є вигідним настільки, наскільки ця інформація відповідає потребам споживача, рівню його технічної підготовки та ступеню обізнаності з предметом досліджень.

Але при цьому проблемними для трансферу залишаються процеси впровадження новацій у виробництво на кожному підприємстві, і не тільки матеріально-фінансові, але й психологічні. Будь-яке ноу-хау пов’язане з обов’язковими змінами, інформаційними, і зрештою, зі змінами у виробничих відносинах, що викликає особистий чи груповий опір тих виконавців, від яких ці новації вимагають певної професійної переорієнтації, оновлення знання та навичок, а можливо, і зміни посадового статусу. Управління інноваційною діяльністю, у тому числі й управління опором інноваційним змінам, передбачає певну послідовність менеджмент-процесів: усвідомлення і переконання керівників і виконавців у доцільності, необхідності і вигідності впровадження інновацій; навчання з метою загально-інтелектуального та професійного особистого зростання; індивідуальне освоєння прогресивних технологій, досягнень науково-технічного прогресу, стратегій, форм і методів інноваційної діяльності; усвідомлення і узгодження персональних і корпоративних цілей.

Саме такими індивідуалізованими персонал-технологіями володіє коучинг, який у загальному плані можна визначити як філософію, систему технологій і методів, спрямованих на постановку та максимально швидке досягнення глобальних цілей за допомогою консалтингової підтримки експертів та тренінгу з безпосередньою участю коуч-консультантів. На рис. 8.2 пропонується структура видів коучингової діяльності.

Ефективність трансферу інновацій залежить, як правило, від швидкості їх упровадження, адаптації до реальних умов конкретної організації та можливостей удосконалення новації завдяки інтелектуальному потенціалу партнерської взаємодії коуча та проектної команди, сформованої з найбільш активних «агентів змін» - творчих працівників організації [46].

Трансфер інновацій, в якому найбільш доцільно використовувати принципи і технології коучингу, стосується основних сфер функціонування і розвитку підприємства: продуктової, технічної, технологічної, організаційно-управлінської, економічної. Але в будь-яких інноваційних проектах завданням коуча є партнерська допомога у виявленні та розкритті потенціалу працівників підприємства в процесі їх сумісної з коучем роботи з вибору інноваційних цілей, формування реальних задач та альтернативних програм їх реалізації, моніторингу та організації поетапного зворотного зв’язку при впровадженні проекту.






Рисунок 8.2 – Сфери використання коучингу


При цьому незалежно від характеру інновації залишаються незмінними основні принципи коучингу:

1. Створення атмосфери довірчої взаємодії та взаєморозуміння кожного працівника – з самим собою, з коучем, з навколишнім середовищем.

2. Усвідомлення важливості інноваційних цілей та особистої відповідальності кожного за їх досягнення.

3. Відсутність у коуча жорсткої експертної, тренерської, наставницької чи консультантської позиції при вумінні використовувати всі ці прийоми для стимулювання інноваційної активності команди змін.

4. Взаємозв’язки співробітництва в процесі колективного пошуку найкращих рішень з використанням знань і досвіду коуча, інтуїції і оцінки реальних можливостей підприємства менеджерами (управлінської мудрості осіб, що приймають рішення), професійних умінь та творчих здібностей виконавців.

5. Рівноправність та комунікативні відносини партнерства в процесах бізнес-коучингу.

6. Управління опором змінам: подолання групового опору, вербування прихильників змін, мотивація тих, що сумніваються; видалення непохитних і агресивних противників змін.

7. Ієрархія розвитку взаєморозуміння: егоцентризм, групоцентризм, корпоративні та загальнолюдські цінності.

8. Етапність реалізації інноваційного проекту: кожна нова задача при послідовному поступу на шляху досягнення цілі – в межах «ближньої зони» розвитку та ресурсних і технічних можливостей.

9. Моніторинг відповідності дій команди інноваційного проекту головним цілям трансферу – впровадженню необхідного підприємству ноу-хау у найкоротші строки з мінімальними витратами ресурсів при максимальному пристосуванні новації до потреб і умов власного виробництва.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Сучасні ринкові умови конкурентної боротьби підприємств вимагають зростання темпів трансферу і дифузії інновацій. Аналіз форм і методів активізації процесів поширення і прискореного впровадження у виробництво досягнень НТП підтвердив сучасність і ефективність коучингу, орієнтованого перш за все на використання інтелектуального потенціалу підприємств за участю коучів як каталізаторів цих процесів.

Подальшим розвитком цього науково-практичного напряму менеджменту можуть бути конкретні моделі поведінки коуча та особистості працівника фірми, технологічні процедури їх партнерської взаємодії [68].