Київський національний університет технологій та дизайну На правах рукопису Гращенко Ірина Семенівна
| Вид материала | Документы |
- Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису сенюта ірина, 1232.8kb.
- М міністерство освіти І науки україни тернопільський національний економічний університет, 747.46kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Кравчук Валентина, 1959.42kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Марценюк Олександр, 1452.87kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису шинкарук ярослав, 1124.82kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису мазур тамара, 1244.31kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису чехович, 992.98kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Калюк Олексій, 942.48kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису Орлова Олена, 2415.77kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису буткевич, 2287.53kb.
Розділ І
Теоретико-концептуальні підходи до Формування адаптивної системи управління інноваційними процесами на підприємствах
1.1. Сутність, зміст та логіка взаємозв’язку вихідних категоріальних понять
теорії управління та інноватики
Сьогодні одним з найбільш пріоритетних напрямів сучасної економічної науки є інноватика – галузь науки, що охоплює питання методології й організації інноваційної діяльності, вивчає різні проблеми теорії інновацій, зокрема, створення, реалізації нововведень, організаційне забезпечення інноваційних процесів. Дослідження онтологічної картини сутності та формування адаптивної системи забезпечення ефективності управління інноваційними процесами на підприємствах відбувається на засадах визнаної, зокрема, в економіці, теорії управління як явища, що означає форму вияву. Зовні об’єктивне існування і сутності системи управління інноваційною діяльністю виявляються відповідно до активності проведення багатьох різних політик (наукової, техніко-технологічної, та інших) на мікрорівні та в різних сферах економічної діяльності.
Основні дослідження в теорії управління нововведеннями відтворено в роботах класиків економічної думки, а саме: С. Вінтера, Г. Ганнта, Г. Досі, Р. Нельсона, В. Пригожина, Ф. Тейлора, Я. Тимбергена, Г. Форда та інших. Проблеми інновацій розглядалися у працях А. Амоша, А. Клайкнехта, М. Кондратьєва, Г. Менша, Б. Санта, Р. Солоу, Х. Фрімена, Й. Шумпетера. Активізація інноваційної діяльності в промисловості висвітлювалася у наукових дослідженнях багатьох відомих вітчизняних і зарубіжних вчених-економістів, зокрема: О. Алімова, І. Ансоффа, К. Вахрейна, Х-О. Длугопольського, Д. Черваньова, В. Раппопорта та інших. Вирішенням проблем порівняння та обрання нововведень займалися науковці О. Ларічев, Ю. Лисенко, Дж. Мартіно, А. Маршалл, Р. Саммерс, Б. Санто, Д. Сахал, П. Уайт, В. Чижова, В. Шапіро та інші. Питанням теорії систем присвятили свої праці такі видатні вчені як Р. Акофф, Н. Вінер, М. Месарович, Л. Рассел Л. Заде, Р. Акофф, Дж. Клир, А. Уемов, Ю. Урманцев, Р. Калман, П. Анохин, Р. Калман А. Кухтенко, Е. Ласло, І. Павлов, М. Туган-Барановський. Проблемою «великих систем», що об’єднує всі види організацій промислових, виробничих, та обслуговуючих систем займалися В. Афанасьев, Д. Гвишиані, В. Трапезніков. Серед вітчизняних теоретиків системи можна назвати І. Блауберга, В. Садовського, В. Тюхтіну, А. Уемову, Ю. Урманцева, К. Хайлова, Е. Юдіна та інших.
Системологія як наука – це конкретизація системного підходу, а загальні та спеціальні теорії систем – це конкретні форми системного підходу [1 с. 18-24]. Аналіз об’єкта дослідження з позиції системного підходу та загальної теорії систем дає змогу сформулювати наступне. У дослідженні об’єкта з використанням системного підходу зумовлюються такі основні напрями: досліджується становлення, сучасний стан, перспективи розвитку об’єкту в різних сферах діяльності; проводиться формально-логічний аналіз; вивчається його логіко-методологічна основа і категоріально-змістова структура. Сприйняття об’єкта дослідження як системи в системі об’єктів такого ж рівня уможливлює: подати об’єкт дослідження як систему – сукупність елементів, що взаємопов’язані між собою деякими діями; отримати систему як класифікацію, що забезпечує послідовність вивчення всіх елементів системи; виявити в системі підсистеми та групи елементів, вивчити вертикальні, горизонтальні та діагональні взаємозв’язки; виявити закономірності та спрогнозувати подальший розвиток; відповідно до законів відповідності та симетрії встановити зв’язки з іншими системами; вирішити завдання, пояснити явища; виявити та виправити помилки; математизувати систему [2 с. 108-129].
У господарській практиці зазначені особливості та підходи майже не враховуються, що гальмує розвиток інноваційно–інвестиційних процесів. А створення і застосування науково-технічних інновацій є основою інноваційного процесу. Найбільш загальними, вихідними категоріями, які дозволяють розкрити сутність та зміст теорії інноватики економічна література визнала такі поняття як: «інновації», «інноваційна діяльність», «інноваційний проект», «інноваційний продукт», «інноваційні технології», «інноваційний цикл», «інноваційна сфера» та «інноваційний потенціал держави». Тому необхідно поєднати і систематизувати категорії, оскільки реалізація однієї з них не вирішує проблеми активізації інноваційних процесів в цілому.
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com
Велика кількість завдань, особливо в сучасних складних виробничо–економічних системах, вимагає кількісної міри визначення ефективності. Зазначимо, що економічна література в поняття «міра ефективності» вкладає не один а кілька критеріїв, тобто розглядає це поняття як багатокомпонентний вектор [13 с. 15]. Критерії ефективності інноваційних процесів відзначаються найбільш характерними ознаками, на основі яких проводиться кінцева оцінка об'єкта дослідження та приймаються ті чи інші управлінські рішення щодо впровадження інновацій. Крім критеріїв оцінки використовують велику кількість різних показників, що розкривають окремі характеристики об'єкту та його елементів. Кожен критерій та показник ефективності змінюється у визначеному інтервалі, виходячи з цього, потрібно визначити передусім межі їх існування, тобто максимальні та мінімальні їх значення [13 с. 14–18]. Межі ефективності залежать від того, які функції повинна виконувати система та за яких умов вона досліджується [13 с. 17].
Таким чином, щоб оцінити ефективність інноваційної діяльності, необхідно визначити схему операцій та умови функціонування виробничо-економічної системи. Термін ефективності повністю не охоплює всі проблеми, пов'язані зі створенням об'єктів (чи систем) та їх функціонуванням, не визначає витрати на розробку та виробництво та не оцінює фактор часу. Тому, автор вважає за доцільне, запропонувати нову систему показників, що можуть використовуватися під час оцінювання ефективності інноваційних процесів. Нову систему показників наведено в Додатку Б.3.
Проведені дослідження ефективності використання інновацій на підприємствах характеризуються такими недоліками: недостатньо розроблена методика системного аналізу прогресивних технологій; не враховується прискорення перетворень, які відбуваються у світовій та вітчизняній економіці, що вимагає постійних модифікацій існуючих методик і методів аналізу та прогнозу показників ефективності управління інноваційними процесами на підприємствах; потрібне ґрунтовнішого прогнозування техніко-економічних показників використання прогресивних технологій та їх трансфер.
Існуючі методи оцінки ефективності управління інноваційною діяльністю на підприємстві не мають універсального характеру і тому не завжди використовуються під час прийняття управлінських рішень. Такі проблеми виникають і за довгострокового прогнозування, виборі варіантів інноваційних проектів, оцінці результативності управлінських рішень і процесів, використані резервів інноваційної діяльності на підприємствах легкої промисловості України. Зауважимо, що у разі необхідності проведення експрес-аналізу ефективності інноваційних процесів за існуючих методик та показників зробити досить важко, не можливо також здійснити й попередню та узагальнену оцінку перспективності застосування нової техніки, технології чи високотехнологічної продукції (ВТП).
Більшість методик не використовують єдині критерії оцінки рівнів ефективності інноваційної діяльності та конкурентоспроможності ВТП і технологій, не встановлено також умови і сфери дії окремих показників під час вибору технологій та їх перенесенні. Функціонування промислових підприємств потребує застосування нових принципів управління інноваційною діяльністю з урахуванням техніко-економічних характеристик інновацій. При цьому необхідно знати рівень попиту на певних ринках; цінову стратегію; ефективні методи розповсюдження та просування нової продукції. Прийняття управлінського рішення щодо впровадження прогресивних технологій передбачають наявність достовірної ринкової та статистичної інформації, яку підприємству потрібно отримувати самостійно та реагувати на неї у найкоротший термін [13, 25].
Однак нині існує глибоке протиріччя між об'єктивними вимогами управління та рівнем професійної підготовки керівних кадрів, які не мають досвіду роботи в умовах нестабільного зовнішнього середовища та чітких методичних рекомендацій з експрес-оцінки ефективності управління інноваційними процесами. Тому впровадження методичних рекомендацій є нагальною потребою практики, особливо під час визначення доцільності проведення тих чи інших заходів щодо підвищення рівня ефективності інноваційної діяльності підприємств легкої промисловості України.
Необхідність розробки нових методів та моделей для оцінки ефективності управління інноваційними процесами на підприємствах переробної промисловості зумовлена дією трьох груп факторів [13, 25]. Перша група факторів пов'язана зі специфікою соціально-економічного стану України на сучасному етапі становлення ринкових відносин. Друга група факторів зумовлена інтеграцією у міждержавні та міжрегіональні потоки фінансових та матеріальних ресурсів. Обсяг експортно-імпортних операційних послуг з країнами, які сьогодні є стратегічними партнерами України, зменшився. Це свідчить про низькі якісні параметри, високу собівартість української продукції та необхідність використання прогресивних технологій для її виготовлення. Однак важливою перевагою міжнародного ринку є те, що він надає можливість підвищити конкурентоспроможність вітчизняної продукції, і навіть деякою мірою компенсувати втрати економіки, пов'язані з її кризою. Третя група факторів тісно пов’язана зі ступенем досліджуваності проблем перенесення технологій та методів з країни в країну, з галузі в галузь, з підприємства на підприємство в межах однієї галузі [13, 25]. Підкреслимо, що нині з'явилися окремі розробки, які торкаються проблем прогнозування, перенесення та забезпечення ефективності прогресивних технологій, але практично відсутні дослідження, в яких комплексно розглянуті теоретико-методологічні та практичні передумови впровадження економічних схем та моделей заміщення технологій, оптимізації тривалості етапів виведення на ринок інновацій, визначення єдиних критеріїв оцінки та вибору нових технологій і доцільності їх впровадження.
Зазначеною проблемою займаються лише окремі автори. Наприклад, С. Лубенець, пропонує вважати єдиним показником ступінь задоволеності споживача продукцією для впровадження тієї чи іншої технології [14 с. 10–18]. Методика визначення ступеня задоволеності споживачів якістю продукції, яка використовується сьогодні для оцінки ефективності вибору технології, не дає змоги своєчасно реагувати і коригувати ефективність впровадження інновацій. Д. Сахал, А. Савченко [12, 15] запропонували методики аналізу за терміном служби прогресивних технологій на підприємствах з урахуванням витрат на одиницю продукції, а також загальних витрат. На погляд автора, недоліком зазначених методик є складність їх практичного використання. Все це викликає термінологічні труднощі у порівнянні результатів, отриманих за допомогою різних методик. Існують, також й інші показники оцінки ефективності та методи комплексної оцінки ефективності управління інноваційною діяльністю суб’єктів господарювання.
За умов невизначеності майбутнього розвитку економіки однозначне визначення кількісних характеристик показників, потрібних для розрахунків, практично неможливе. Важко зіставити між собою ряд критеріїв, а також оцінити їх пріоритетність у майбутньому. В межах математичної моделі всі реальні об'єкти, зв'язки між ними та зовнішні зв'язки системи з іншими не підлягають адекватному опису, а спрощення моделі припускає умовну оптимальність. І. Дейч і М. Корнєєва пропонують взяти за критерій мінімізацію витрат без урахування потреб в інвестиціях чи рівня забруднення навколишнього середовища, що не дає коректних рішень з точки зору економічної ефективності [16 с. 10–15]. З урахуванням перелічених чинників під час створення системи математичних моделей зазначеними авторами запропоновано підхід, що ґрунтується на багатоваріантних розрахунках з використанням оптимізаційних та імітаційних моделей, моделей обробки експертних оцінок для підготовки первинних даних і багатофакторного аналізу [13, 25].
На погляд автора, це набагато ускладнює оцінку та прогнозування рівнів ефективності управління інноваційними процесами у промисловості. Прогнозування та оцінка ефективності управління інноваційними процесами набуде особливого значення на підприємстві під час впровадження інновацій з метою зниження собівартості продукції. Вдосконалення та розроблення нових методів оцінки нововведень та технологічного заміщення відтворено у роботах авторів Г. Доброва, О. Корінного, В. Мусієнко. Зазначені автори вважають, що під час аналізу ефективності інноваційної діяльності та прогнозуванні розвитку прогресивних технологій потрібно опиратися не тільки на кількісну об'єктивну інформацію, що розкриває економію витрат, ефект у виробництві, а й оцінювати енергоефективність за рахунок впровадження новітніх технологій у промисловість як самостійне завдання із загальнодержавними соціально-економічними пріоритетами та наслідками щодо забезпечення економічного зростання [17 с. 146–215]. Здійснення такої оцінки має передбачати мінімальні економічні витрати. А аналіз ефективності в цілому потребує особливих підходів, визначення нових аспектів та показників оцінки ефективності з метою першочергової підтримки найбільш прогресивних у технологічному відношенні заходів та процесів.
В Україні використовується також типова методика визначення економічної ефективності фінансових витрат за порівняльного аналізу варіантів господарських або технічних рішень, під час вирішення завдань вибору інновацій, ВТП, впровадження прогресивних технологій, що підготовлена під керівництвом академіка Т. Хачатурова авторами О. Бесчинським, Б. Вайнштейном, Я. Варенцовим та іншими. [18 с. 7–10]. Недоліком методики є те, що у визначенні ефективності по кожному з варіантів потрібно приводити до єдиного масштабу всі ознаки: об'єм продукції, її склад, якість, терміни виготовлення. Порядок приведення до єдиного масштабу об'єму виробництва та якості продукції визначався галузевими інструкціями досить суб'єктивно [18 с. 7–10]. Традиційний підхід, що використовувався в умовах планової економіки не відповідає новим умовам господарювання. Його застосування призводить до недостатнього урахування внутрішніх і зовнішніх факторів реалізації заходів щодо активізації інноваційних процесів на підприємствах.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com
– по-третє, безпосередньої діяльності субструктурних елементів підприємницької діяльності, що дозволяє досягати інноваційно-економічних орієнтирів підприємства за формулою «тут і одразу».
Тому до структури КУПЦІДП, окрім розділів з визначення термінів та методології дослідження інноваційних процесів підприємств, необхідно додати ще такі: 1) з обґрунтування та визначення критерію і узагальнених показників досягнення ефективності інноваційних процесів підприємства, індикаторів їх рівня; 2) з оцінювання попиту та пропозицій інновацій на 5–30 років за різними варіантами прогнозу; 3) з обґрунтування вибору базового варіанта як найбільш доцільного для підприємства; 4) з визначення етапів реалізації КУПЦІДП; 5) з оперативної деталізації напрямів досягнення ефективності інноваційних процесів на підприємствах (розробці та реалізації програм прискорення реалізації інновацій, реалізації програм підвищення технічного рівня та модернізації устаткування тощо.
Тому, цілком природно, що організаційно-практичний зміст КУПЦІДП теж визначається додатковими, з погляду дисертанта, кількома групами напрямів її втілення: першу групу утворюють процеси управління інноваційною діяльності підприємства; друга група – це процеси регулювання економічних відносин з іншими підприємствами, промисловими об'єднаннями; до третьої групи належать процеси практичного управління розробкою КУПЦІДП. Програму дій щодо реалізації зазначених напрямів необхідно покласти в основу багаторічної програми активізації інноваційних процесів промислових підприємств України та підвищення ефективності від запровадження інновацій і нововведень.
Підвищення ефективності інноваційної діяльності має забезпечуватися завдяки: збільшенню кількості інноваційних розробок; зменшенню часу, потрібного на впровадження та реалізацію інновацій; збільшенню кількості впроваджень інновацій у виробництво; збільшенню кількості інноваційних товарів та послуг від загального обсягу виробництва; збільшенню обсягів виробництва з використанням інноваційних технологій; обов’язковому запровадженню інноваційних механізмів управління.
Зазначимо, що завдяки НТП збільшилася кількість інновацій, котрі використовуються у промисловому виробництві. Але все ж таки кількість впроваджених інновацій є дуже обмеженою, що призвело до зниження конкурентоспроможності підприємств, підвищення рівня ввезення іноземних техніки, технологій та товарів, необґрунтованого підвищення цін на них та взагалі значимості конкурентних позицій Україні у міжнародному середовищі. Спроби за допомогою відомих наукових методів досліджувати техніко-економічні явища і процеси, що відбуваються останніми роками в наукоємних галузях за створення та впровадження прогресивних високих технологій зазнають нездоланних труднощів, котрі пов'язані передусім з формалізацією процесів і умовами їх реалізації, виявленням і обліком найважливіших чинників, оцінкою достовірності отриманих результатів [13 с. 171–174].
Пошук методів і напрямів дослідження процесів забезпечення розвитку активності та стабільності інноваційної діяльності потребує одночасного вивчення трьох складноорганізованих систем: економіки та її галузей; наукового інноваційного комплексу (технопарків) і промислових галузей; споживання інновацій [34 с. 773–776]. Для досягнення стійкого економічного зростання необхідно забезпечити збалансовану реалізацію промислової й інноваційної політики. Розв’язання зазначеного завдання має охоплювати кілька важливих аспектів: комплексне освоєння інновацій; технічне переоснащення підприємств промисловості; ефективне використання природозберігаючих технологій, рекреаційних енергоресурсів; географічну диверсифікацію товарного портфелю.
Підсумовуючи, і певною мірою розвиваючи наведені автором у даному розділі поняття теорій: економічного зростання, економічної рівноваги, інвестицій, інноватики, нової експлуатації, порівняних виробничо-економічних систем, загальної теорії управління тощо, пропонуємо наступне: КУПЦІДП є впорядкованою взаємодією її складових; потрібна структурно-функціональна оптимізація системи до вигляду, за якого можливо задовільно вирішувати актуальні проблеми реалізації інноваційної моделі економічного зростання підприємств. Зазначені пропозиції схематично зображено на рис. 1.3. Таку впорядкованість досягнуто двома способами: по-перше, за рахунок зовнішніх щодо інноваційної політики факторів (насамперед, державного, регіонального і глобального походження), що дозволяє формулювати проблему організації інноваційної політики підприємства; по-друге, за рахунок внутрішньої узгодженості взаємодії елементів, які утворюють інноваційну політику як складну систему, що визнає існування самоорганізаційних чинників еволюції інноваційної політики підприємства [13, 36].
Рис. 1.3. Схема побудови конструкції АСУІПП на підприємстві (побудовано автором)
Умовні позначення до схеми побудови конструкції АСУІПП:
Цільові підсистеми: 01 – підсистема забезпечення (ПС); 02 – підсистема моніторингу (ПМ); 03 – підсистема оновлення продукції (ПОП); 04 – підсистема обґрунтування техніко-організаційного рівня виробництва (ПОТОРВ); 05 – підсистема прогнозу і контролю (ППіК);
* багатоцільові та специфічні функції ґрунтовно розроблено та подано автором у розділі 3.
Вважаємо, що реалізація запропонованих у даному дослідженні методологічних підходів дозволить створити логічну та результативну інноваційно-інвестиційну модель економічного зростання підприємств переробної галузі та різних за формою власності об’єднань на засадах реалізації дієвої авторської КУПЦІДП.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com
Ризик інноваційної діяльності щодо способу розробки, впровадження та реалізації інновацій – це об’єктивно–суб'єктивна економічна категорія, яка пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відтворює ступінь того, що підприємству не вдасться своєчасно та у повному обсязі скористатися існуючими розробками.
Ризик інноваційної діяльності щодо реалізації ВТП – це об'єктивно–суб'єктивна економічна категорія, що пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає ступінь того, що споживач може не зацікавитися новою продукцією, при цьому підприємству не вдасться своєчасно і в повному обсязі скористатися коштами для забезпеченням інноваційної діяльності та для покриття можливих втрат від неї.
Таким чином, можна зробити висновок, що ризик інноваційної діяльності – це добуток (одночасна поява) наступних ризиків: інноваційної діяльності щодо контрагентів; інноваційної діяльності щодо способу розробки, впровадження та реалізації інновацій; інноваційної діяльності щодо реалізації ВТП; помилкового вибору інноваційного проекту; недостатнього рівня фінансування; маркетингових; виникнення непередбачуваних витрат та зниження доходів; посилення конкуренції; недостатнього рівня кадрового забезпечення; пов’язаних з забезпеченням прав власності на інноваційний проект. А звідси випливає, що загальний рівень ризику інноваційної діяльності завжди буде меншим від окреслених видів ризику інноваційної діяльності. Ця обставина є дуже важливою під час прийняття управлінських рішень щодо проведення інноваційних процесів на промислових підприємствах.
З огляду на основні положення, запропоновані визнаною методологією загальної теорії економічного ризику, за яку йдеться у роботі [54 с. 54-93], стратегія ризику інноваційної діяльності може бути деталізована за такою схематичною послідовністю: якісний аналіз ризику інноваційної діяльності – кількісний аналіз ризику інноваційної діяльності – система показників кількісної оцінки ступеня ризику інноваційної діяльності – моделювання ризику інноваційної діяльності – методи зниження рівня ризику інноваційної діяльності в діяльності підприємства. Зазначимо, що стратегія управління кожним видом ризику інноваційної діяльності, яким обтяжене підприємство, має свої специфічні (притаманні лише цьому виду ризику) особливості та інструментарій. Тому аналіз їх має суттєве практичне значення. Стратегія ризику інноваційної діяльності на підприємстві підпорядковується чинному законодавству, нормативним актам, спирається на загальні принципи управління, а також реалізується з урахуванням наступних ключових засад стратегічного управління та планування.
1. Стратегія ризику реалізації інноваційних процесів має задовольняти дві основні вимоги: по–перше, перебувати у загальній стратегії підприємства, зорієнтованій на оцінку інтегрованого ризику, яким воно обтяжене; по–друге, відповідати цілям затвердженої інноваційної політики, в межах якої здійснюється стратегія ризику реалізації, активізації та стимулювання інноваційних процесів.
2. Оскільки повністю уникнути ризику та загроз інноваційної діяльності практично неможливо, тому питому вагу інновацій, які класифікуються як нестандартні в товарному портфелі підприємства, можна зменшити, застосовуючи систематично відповідний інструментарій для прийняття раціональних рішень щодо вибору інновацій та здійснюючи їх моніторинг. Як тільки з’являється ідея на розробку інновації, потрібно детально проаналізувати можливості та загрози, визначити ступінь ризику тощо. Аналіз має виявити сильні й слабкі сторони інноваційної діяльності, а також забезпечити можливість визначення ймовірності своєчасної та повної реалізації інноваційного процесу. Лише після того, як рішення щодо розробки, впровадження та реалізації інноваційного проекту буде офіційно ухвалене, визначений фахівець нестиме відповідальність за здійснення ефективного контролю за термінами, обсягом та витратами на запровадження інноваційних процесів (щодо використання певних коштів за призначенням), контролює виконання термінів реалізації інноваційного проекту тощо.
3. Усі інноваційні проекти необхідно також періодично переоцінювати, щоб визначити, чи є суттєві зрушення в їх реалізації та ступені ризику. Для цього здійснюється моніторинг ризику.
4. Структуризація портфеля інноваційних проектів за класами ризику, їхнє порівняння зі справжніми збитками та прибутками, визначення одного показника міри ризику з портфеля інноваційних проектів. Обчислення обсягу сумарних збитків у свою чергу визначає обсяг необхідних резервів на покриття збитків за інноваційними проектами портфеля. Підприємство може також знизити ступінь ризику, здійснюючи диверсифікацію за різними типами інновацій (не концентруючи інновації в окремих галузях чи одному сегменті ринку).
5. Основним методом аналізу і кількісного оцінювання ризику інноваційної діяльності визнано аналіз ринкового середовища й платоспроможності замовника. На підставі здобутої інформації про попит та ринкове середовище обчислюються кількісні показники ступеня ризику і приймається рішення про розробку та впровадження інновацій. Важливо, щоб ці показники не виявилися лише механічним обчисленням, а адекватно відтворювали реальний стан справ. У практичній діяльності підприємств з управління ризиком усе більше використовуються методи економіко–статистичного аналізу для оцінювання ринку, попиту та платоспроможності замовника.
6. Впроваджуючи інноваційний проект, а також ураховуючи динаміку й не стаціонарність макроекономічних процесів, доцільно через певні проміжки часу проводити розгорнутий аналіз процесу впровадження з метою контролю за поточним фінансово–економічним станом, а також систематично здійснювати так званий експрес–аналіз зовнішніх чинників, що мають найбільший вплив на можливість виникнення ризику.
Якісний аналіз ризику інноваційної діяльності полягає в ідентифікації чинників ризиків та виявленні його джерел і вимагає ґрунтовних знань, досвіду та інтуїції у цій сфері діяльності підприємства. Якісний аналіз ризику інноваційної діяльності доцільно здійснювати за двома аспектами. Перший аспект пов’язаний із визначенням можливих джерел ризику та збитків, розгорнутим аналізом чинників. Проводиться класифікація та структуризація ризиків інноваційної діяльності. Другий аспект пов’язаний із визначенням суб’єктивної складової ризику інноваційної діяльності, з виявленням інтересів суб’єктів ризику тощо.
Кількісний аналіз ризику інноваційної діяльності може спиратися на низку методів, серед яких: статистичний; експертних оцінок; аналогій; аналіз чутливості (вразливості) ринку; імітаційного моделювання тощо. Зауважимо, що структура та ступінь ризику інноваційної діяльності підприємства залежать, зокрема, від таких чинників: 1) ступеня концентрації інноваційної діяльності підприємства у певній сфері (галузі чи сегменті) ринку, чутливої (вразливої) до змін в оточуючому економічному середовищі, тобто коли наявний еластичний попит на продукцію певної галузі, сегменту ринку; 2) питомої ваги інновацій, які розраховані на споживачів, котрі мають певні фінансові труднощі; 3) концентрації інноваційної діяльності підприємства в маловивчених та нетрадиційних сферах; 4) внесення досить частих чи суттєвих змін у продукцію та послуги підприємства, стратегії формування портфеля; 5) розгляд інноваційних проектів, які можуть виявитися неліквідними.
Однією з важливих (системоутворюючих) складових у концепції ризику інноваційної діяльності є обрання адекватної системи показників кількісної оцінки ступеня ризику у здійсненні інноваційної діяльності. Найчастіше за ступінь ризику інноваційної діяльності береться ймовірність того, що продукція або послуга може не мати достатнього попиту і не реалізовуватися відповідним чином. Без сумніву, це один із найважливіших показників, що визначає ступінь ризику інноваційної діяльності, але він не єдиний. Тому, дисертант, розглядаючи у даному аналітичному розділі проблеми управління ризиками і загрозами адаптивної системи управління інноваційними процесами на підприємствах, наголошує, що для оцінювання, ранжування та прогнозування ризиків і загроз потрібно використовувати системний аналіз (застосовується у теорії під час планування й обґрунтування експериментів, про що йтиметься у Розділі 3) та адекватне врахування множини керованих і некерованих чинників з метою упередження ризиків та їх мінімізації. З огляду на прямі й зворотні зв'язки між ключовими факторами впливу на різноспрямовані конститутивні предиктори, управління ризиками інноваційної діяльності має також спиратися на наступне: 1) якісний і кількісний аналіз ризику; 2) раціонально обрану (за прийнятої системи гіпотез) множину кількісних показників ступеня ризику; 3) аналіз структури асортиментного портфеля тощо.
Управління ризиками інноваційної діяльності у широкому розумінні передбачає: 1) ухвалення рішень щодо розробки інновацій, взяти на себе ризик, витрачаючи власні та залучені кошти; 2) ухилитися від ризиків інноваційної діяльності (відмовитися впроваджувати інновації); 3) підприємство передбачає вирішити низку проблем, пов’язаних зі зниженням ступеня ризику та урахуванням кількісних показників ступеня ризику. Способи та методи, які доцільно й необхідно застосувати для зниження ступеня ризику в інноваційній діяльності, можна поділити на зовнішні та внутрішні. Основні з них наведено у Додатку Ж.3.
Зовнішні способи зниження ступеня ризику здійснюються, по–перше, шляхом адміністративного та економічного регулювання підприємницьких ризиків з боку держави, а по–друге, підприємство передає ризик (повністю чи частково) комусь іншому, наприклад, фірмі що займається розробкою інновацій, тощо. Внутрішні способи зниження ступеня ризику досить різноманітні й реалізуються адекватними внутрішніми підприємницькими засобами менеджменту й маркетингу.
Одним із способів зниження інноваційного ризику є диверсифікація інноваційної діяльності, суть якої – розподілення зусиль дослідників–розробників та фінансування різнобічних інноваційних проектів, що не пов’язані між собою. Наступним методом зниження ризику є трансфер ризику шляхом підписання контрактів. Найважливішим методом зниження ризику інноваційної діяльності є їх страхування. Ще одним з можливих способів зниження ризику є прямі управлінські впливи на можливі фактори ризику. Такими управлінськими впливами є: аналіз та оцінка інноваційного проекту; перевірка майбутніх партнерів по інноваційному проекту; планування та прогнозування інноваційної діяльності; підбір персоналу, що планується залучити до інноваційної діяльності та інше.
Величезне значення має захист комерційної таємниці на підприємстві, що займається інноваційною діяльністю. Також у підприємницькій діяльності для зниження ризику інноваційної діяльності використовуються методи компенсації ризиків: 1) стратегічне планування інноваційної діяльності підприємства; маркетинг; прогнозування зовнішнього середовища; моніторинг соціально–економічного та правового середовища; 2) створення системи резервів; методи розподілення ризиків; диверсифікація видів інноваційних проектів; диверсифікація збуту інноваційної продукції та постачань; диверсифікація кредиторської заборгованості; диверсифікація інвестицій; 3) розподіл відповідальності між учасниками; розподіл інноваційних ризиків у часі; методи локалізації інноваційних ризиків; створення організацій, що використовують венчурне фінансування; створення спеціальних підрозділів для виконання ризикованих інноваційних проектів; 4) методи відмови від ризиків: відмова від ненадійних партнерів; відмова від ризикованих інноваційних проектів; страхування різних видів інноваційних ризиків; пошук гарантів. Відтак, автор вважає, що вибір шляху зниження ризиків інноваційної діяльності залежить від можливостей підприємства та вмілого керівництва.