Geum.ru

Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

Вид материалаКурс лекцій

Содержание


Панківське й авангардне мистецтво
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Панківське й авангардне мистецтво


Панківське й усе авангардне мистецтво є протидією як канонічним теоріям і технікам мистецтва, так і суспільству, яке їх продукує. Обидві течії, трактуючи митця як революціонера, орієнтуються на майбутнє; це вважається доречнішим баченням світу, ніж його відображення традиційними засобами. Ці течії також створюють відповідне артистичне середовище-соціальну верству зі специфічним ставленням до мистецтва. “Авангард” відповідає панківській ідеї “нової хвилі”. Обидві полягають на активній діяльності на межі творення нової естетики.

Створюючи важливу для себе естетику, перші панки використовували багато з тих революційних методів, які брали на озброєння представники авангардного руху початку двадцятого століття: незвичні форми, відсутність чіткої межі між мистецтвом і повсякденним життям, зіставлення, здавалося б, несумісних речей і способів поведінки, навмисне провокування публіки, наявність митців-дилетантів або довершеність техніки, і крута реорганізація (або дезорганізація) або часткове прийняття існуючих стилів і методів.

Панківська сцена викристалізувалася наприкінці 1970-х років спочатку в Англії, проте її корені, безперечно – північноамериканські. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х такі нью-йоркські групи, як “Velvet Underground” (її соліст Лу Рід пізніше став відомим як “Хрещений батько панку”), “The New York Dolls” i “The Ramones” почали створювати новий вид року, що був свідомо вуличним і песимістичним щодо майбутнього. Монолітний біт, розриваючий звук і зв’язок із нью-йоркським авангардним мистецьким середовищем, поставили цю нову музику збоку від більш оптимістичної за світобаченням і бездоганної технічно основної течії року. З успіхом “Mercer Arts Center”, “CBGB’s”, “Max’s Kansas City” та інших форумів андерґраунд-року, Нью-Йорк став орієнтиром для нових груп з усієї країни.

Цікавим прикладом є Іґґі Поп з детройтського “Iggy and the Stooges”, який став відомим завдяки тому, що виснажував публіку, ріжучи себе під час виступів битим склом. Англійці прийняли форму, відповідну до власної ситуації, і розвинули те, що стало відомим як панк-рок. Через найвищий рівень безробіття від часу Другої світової війни, постійно зростаючу дорожнечу життя, іронія, песимізм, і аматорський стиль нової естетики андеґграунд-року набули виразного соціального і політичного підтексту, а англійська панківська сцена стала настільки ж свідомо пролетарською, наскільки вона була естетичною.

1975 року у Лондоні Малкольм Макларен, колишній менеджер “The New York Dolls” прийняв групу, що називалася “Sex Pistols”, першу й найвідомішу з панківських команд. Слідом за нею з’явилися інші групи: “The Clash”, “The Damned”, “The Jam”, “Generation X” і “The Stranglers”, наприклад. Багато з цих груп не мали попередньої музичної освіти, а через брак почуттів їх музичні інструменти й апаратура часто були дешевими і тимчасовими. Панківська культура, представники якої через походження мали невеликі можливості спеціального навчання в будь-якій галузі, підкреслювали важливість недосвідчености. Розвинувся специфічний звук, навмисно некомерційний і аматорський. Він виражався у вібруючому рівні децибелів, що підкреслювало невірогідно швидкий, повторюваний ритм більше, ніж мелодію, і пронизливі слова, які були дуже нерозбірливими, хоча й важливими для панків (можна навести, наприклад, назви: “Гарненька вакансія”, “Анархія в U.K.”, “Білий бунт”, “Право на працю”).

Представники цього руху, як правило, були білою молоддю з найнижчих соціальних прошарків, що зазнали важкого удару від англійської економічної ситуації. Вони відчували, що “не мають майбутнього” (одне з гасел, що стало синонімом панківського світобачення), і що суспільство прирекло їх бути в хвості у людей із несправедливими перевагами (тобто грошима й політичною владою). Навіть закінчивши вищу школу, вони або не могли знайти роботу, або дістали місця, що їм здавалися нестерпно нудними, бо не потребували творчости і були низько оплачувані. Як і представники раннього авангардного руху, вони були антибуржуазними й антикапіталістичними. Мері Гаррон з газети “Village Voice” описувала ситуацію 1977 року: “Безробіття в Британії вразило молодь до двадцяти років більше, ніж будь-яку іншу групу”. Згідно з “New Statesman”: “Вага безробітних серед молодих 25-ти ймовірно перевищить у новому році 35 відсотків... Цього літа тисячі шістнадцятилітніх закінчать школу й сядуть на допомогу по безробіттю. Чим довше вони будуть без роботи, чим довше вони будуть без навчання, тим менше будуть спроможні працевлаштуватися. Бути на допомозі по безробіттю, значить жити з батьками і роздивлятися шпалери; 15-25 доларів на тиждень не залишають багато шансів на розваги. Це – не провінційна нудьга, це – безнадія. Можна зрозуміти, чому пісня Річарда Гелла “(Я належу до) Втраченого покоління” стала новою популярною серед молоді співанкою”.

Крім політичного й економічного становища, одним з найважливіших джерел панківського руху було невдоволення ситуацією в рок-н-ролі. На думку панків, традиційний рок не виконував потрібної функції. Він підтримував широку ієрархію суперзірок із супергрошима і майже непробивну індустрію платівок - приклад гнітючого економічного клімату і комерціалізації мистецтва.

Щоб протестувати проти цієї ситуації, панки виставляли себе соціальними покидьками, ніби кажучи: “Ми – ваші діти, що ви думаєте про свій витвір?” Панківська мода витягла на поверхню таку соціальну болячку, як садомазохізм. Суть була в тому, щоб виглядати настільки жахливо бридко, наскільки це можливо, стать мала жахати більше, ніж приваблювати.

Іншою шокуючою тактикою були фашистські погляди як елемент моди. Панківська мода була антимодою: все, що було агресивним щодо звичайної публіки, щось “неприродне” – багатобарвне волосся, поставлене диба за допомогою вазеліну, нерозчесана фризура, надмірна косметика – вигляд з фільмів жахів 1940-х років. Вів’єнн Вествуд, лондонська модельєрка, яка багато зробила для створення панківської естетики, стала відомою після виголошення Дайком Блейром її “маніфесту”: “Вів’єнн Вествуд... проголошує свої винаходи “одягом для героїв” і каже, що одягти їх - значить виразити своє ставлення і взяти певні зобов’язання; треба бути дуже сміливим, щоб вбратися в її одяг. Ти привертаєш до себе увагу на вулиці, і твоє вбрання – це демонстрація сили, яка може викликати протидію – іронію рабського одягу... Як би там не було, одяг часто може виражати ідеї краще, ніж слова. Він може бути такою ж руйнівною зброєю, як книжка, плакат або памфлет: людина, що сидить біля тебе в автобусі у футболці “Анархія в U.K.”, справляє враження”. Панки використовували манеру одягатися як революційне знаряддя, – багато в чому так, як це робили російські футуристи. Футуризм – рух, що його започаткував 1909 року Філіппо Марінетгі опублікуванням у велико-тиражній паризькій газеті “Le Figaro” праці “Заснування й маніфест футуризму”. Так, як і інші обговорювані в цій газеті авангардні рухи, футуризм був багатоплановим: включав у себе візуальне мистецтво, літературу й вистави. Він присвячував себе відкиданню традиційних мистецьких форм, незвичайним засобам вираження: шокуванню публіки. Російські футуристи, за Голдбергом, “...понесли свій футуризм до людей: вони ходили вулицями у несамовитих вбраннях – мали розмальовані обличчя, циліндри на галом, вельветові піджаки, сережки, редиску або ложку в петельці”. Панки, які хотіли винести свої соціальні переживання на вулицю, ходили по Кінґз Роуд у Лондоні в ланцюгах, собачих нашийниках, маючи різнобарвне волосся і косметику в стилі фільму жахів, – з подібним шокуючим ефектом.

У панківському середовищі великий обмін інформацією відбувався через розповсюдження маленьких публікацій, що називалися “fanzines”. Крім інформації про події і перформенси, і альтернативности до традиційної критики, “fanzines” включали в себе те, що Гебдідж називає “маніфестами”. Він пише на цю тему таке: “Sniffin Glue”, – перший “fanzine”, який набув найбільшого поширення, завдяки використанню однієї з найвиразніших форм пропаганди, виробленої субкультурою, – безапеляційної заяви створеної панками філософії – діаграми, що показувала позицію трьох пальців на грифі гітари і підпис: “Ось де один акорд, онде ще два, а зараз створюйте власну групу”.

На додаток до налагодження мережі філософського обміну в межах панківської традиції, “fanzines” внесли інший важливий елемент: встановлення естетики образотворчого мистецтва. Як і панківська мода, панківське мистецтво виходило з відсутности коштів і доступности. Воно було “антиприлизане”: нерівне, копійоване на ксероксі, чорно-біле (велика контрастність) і колажне. Воно вже самою появою наштовхувало на думку зруйнувати себе, через шокуючий ефект.

Панківський колаж відбивав зіставлення несумісних речей у панківській моді. Такий підхід – відомий аспект дадаїзму і сюрреалізму. “Дада”, що існувала в основному в межах 1916-22 pp., виникла у Франції невдовзі після Першої світової війни і рішуче відкинула всі попередні соціальні й естетичні вартості. Вона проповідувала нонсенс і антимистецтво, використовувала пародію і непристойний гумор, щоб викликати вороже ставлення публіки. Марсель Дюшан, провідна постать дадаїзму, прославився своїми “Readymades”, які він створював, ставлячи підпис на таких речах, як пісуари, коробки з-під пляшок, лопати для чищення снігу, і виставляючи їх як мистецькі твори. Інший дадаїст, Ганс Арп, робив колажі, кидаючи шматочки кольорового паперу на більший аркуш для створення мистецьких творів, що полягають на випадкових поєднаннях.

Сюрреалізм, заснований 1924 року групою приятелів Дюшана, цікавився більше нераціональним, нелогічним розумом, ніж раціональним чи логічним. Проте, сюрреалізм не виступав за заперечення одного іншим, як це робив дадаїзм, а радше припускав співіснування окремих, ніби несумісних істот. Він шукав способу вираження підсвідомого мислення, зокрема того, що виступає у снах і не “перекладається” свідомим, аналітичним розумом. Ландшафти (або “сношафти”) Сальвадора Далі – гарний приклад цього.

Панківські колажі коливаються від абсурдности дадаїзму до того, що Майкл Кірбі, професор Нью-Йоркського університету і визнаний авторитет у питаннях авангарду, визначає як “проникнення в іншу реальність” сюрреалізму. Наприклад, зразки ксеромистецтва, англійських шпильок і трубочисток ніби стикуються з нелогічною, безглуздою, випадковою естетикою “дада”. “Rauograph” – знімки предметів Мена Рея, зроблені без використання фотоапарата, – яскраві приклади, що показують таку ж висококонтрасну якість ксероробіт. З іншого боку, рекламні плакати концертів панк-року мають радше сюрреалістичний вигляд. Усі предмети з колажів не є незвичними для міських пейзажів, але їх розміри та сполучення – незвичайні. Як зазначає Кірбі, різні предмети – радше відмінні, ніж взаємозаперечні; вони одночасно не пасують і не не пасують один до одного.

Не всі панківські колажі підпадають під категорії дадаїзму або сюрреалізму, але, незважаючи на розмаїття стилів, усі вони мають одну спільну-рису: звичайні речі поміщаються в незвичайні обставини, зміна контексту змінює значення.

Панківські перформенси так само, як панківська мода й мистецтво, – руйнівні. Це – атака на розум. За останні п’ять років, вони помітно вдосконалилися, а на самому початку (кінець 70-х) перформенси відбувалися в маленьких, вщент переповнених, дешевеньких приміщеннях в горезвісних хуліганських районах. Учасники перформенсів у більшості своїй мали погану або й зовсім не мали спеціальної музичної освіти, користувалися лише дуже дешевою й простенькою апаратурою. Рівень децибелів був брутально високий, а поведінка як виконавців, так і публіки була агресивною і часто насильницькою. Як частину панківської політики провокацій виконавці часто включали до перформенсів такі атрибути, як блювання на сцені, плювання в публіку; демонстрація ран, що було результатом поширеного самокалічення – різання або биття себе скляними пляшками, гачками для риби і ножами. Роль публіки часто полягала на киданні завжди незакріплених стільців, пляшок з-під пива, склянок і всього, що тільки можна, у бік виступаючих. Конфронтація “виступаючі – публіка” також була елементом футуристичних і дадаїстичних вистав: бурхлива відповідь публіки на лайливу мову і зухвалу поведінку акторів у “Ubu Roi” Альфреда Жаррі – загальновідома; так само, як протест, з яким зустрілися в Берліні провокаційні вистави Ріхарда Гельзенбека, що вихвалювали війну, нападали на експресіонізм і ображали публіку.

Учасники панківського руху часто називали себе “неодадаїстами”. Наприклад, у своїй книжці “Панк”, що подавалася як погляд на сцену зсередини, автори писали: “Це був сильний, агресивний засіб. Графіті, колаж і мода, всі елементи панку, мають “неодадаїстичний” аромат”. Концерти також рекламувалися як “неодада”. Панки відчували й союз із футуристичним рухом. Бельсіто, Дейвіс, Кестер, наприклад, написали таку присвяту в своїй книжці “Street Art”: “ця книжка присвячується Філіппо Марінетті (1876-1944), поетові і мрійникові футуристичного руху, який написав:

“Ми хочемо оспівати любов до небезпеки, звичку до небезпеки і безрозсудности”.

“Немає краси більшої, ніж в боротьбі. Нема шедевру без агресивного характеру”.

Хоча жоден із цих письменників або митців детально не описав зв’язку між панком і авангардом, деякий взаємозв’язок – ясний. Ставлення до революційности й конфронтації, обговорені вище, – це два спільні знаменники. Ще один – це використання “сирого” матеріалу – відсутність спеціальної освіти або її недостатність. Гру неакторами “Перемоги над сонцем” Маяковського, наприклад, можна порівняти до “Readymades” Дюшана або до панка Джонні Роттена, якого вибрали основним співаком “Sex Pistols” радше завдяки агресивній зовнішності, ніж хисту до співів.

Хоча здавалося, що панки зі своїми мазохістськими тенденціями були проти всього, мов дадаїсти, які виступали проти всього, включно з дадаїзмом, – але так, насправді, не було. Мазохізм був шокуючою тактикою, що використовувалася поруч із іншими руйнівними елементами панку. Панки хотіли показати публіці, що вони думають про суспільство; вони виступали за анархію; за розвиток нового музичного стилю, який їм відповідав, і за те, щоб цю музику зробити доступною через незалежні фірми запису, “fanzines” і перформенси. Це відрізняється від дадаїстичного руйнування логіки. Панківська поведінка не була алогічною, – це був послідовний систематичний метод вираження ставлення до специфічних соціальних і естетичних проблем.

У сучасних постановках панківські перформенси мають велику подібність до експресіоністських вистав. Експресіонізм – це рух, що з’явився в Европі перед Першою світовою війною, і полягав радше на вираженні внутрішнього “я”, емоційного досвіду особистости, ніж показі реалістичного зовнішнього світу. Панк, як і експресіонізм, напористий, наступальний і дуже конкретний. Також, як і експресіонізм, він думає, як спровокувати рішучу реакцію глядача через атаку на почуття й емоційне перевантаження. Крик, емблематичний для експресіонізму, – мотив, що також зустрічається в панку, як в ліриці, так і в образотворчому мистецтві.

Панк також провокує рішучу реакцію за допомогою “body language” (“мови тіла”). Як і експресіонізм, він зображує конвульсивні й гіперактивні фігури. Надмірна косметика також спричиняє рішучу реакцію, – наприклад, косметика в стилі фільму жахів, популярна серед панків, і нерви, намальовані на тілах виконавців у “Murderer the Women’s Hope”, Кокошки викликають сильну емоційну реакцію. У “The Cabinet of Dr. Caligari”, відомому експресіоністичному фільмі Роберта Віне, Карпа Майєра і Ганса Яновітца, персонажі мають як надмірну косметику, так і конвульсивні, гіперактивні фігури, щоб мати візуальний і емоційний вплив, дуже подібний до панківського. Інтенсивний рівень децибелів, про який згадувалося вище, мала відстань між публікою й виконавцями (це важливий аспект панківського перформенсу), яка ще збільшує інтенсивність, – і фізична, й емоційна чіткість втілюється в негайну інтелектуальну реакцію.

В останні роки з’явилася нова течія в панківській виконавській естетиці – естетика виконавця – робота. Ця “дехарактеризація” прозирає в американській групі “Devo”, яка представляє себе у виді конвульсивних “гуманоїдів”. Одягнені так, щоб виглядати якомога подібніше один до одного, з дуже схожими фізичними даними, члени групи виконують свої пісні, використовуючи механічні, роботоподібні рухи. Цю ідею виконавця – маріонетки або механічної істоти також знаходимо у футуризмі, хоча там її призначення інше. Тоді як футуристи вихваляли машини й еру техніки, панки бачили парадокс у зростаючій залежності їх покоління від техніки, оцінювали її як спустошуючу силу поза їх контролем. Панківське покоління, що зростало в часи В’єтнаму й ядерної загрози, телебачення, джук-боксів й електрогітар мало іронічніші погляди на механізацію; тому панк-виконавець часто постає мертвим, байдужим, запрограмованим членом апатичного суспільства. Іронія полягає на відразі, яку панки відчувають до суспільства, приналежність, до якого не можуть заперечити.

Захоплення багатоплановим підходом до мистецтва (важлива риса авангарду) мало великий вплив на американський панк. За Блейром: “Виконавці перформенсів нарешті знайшли публіку. Перші панківські групи Нью-Йорка грали на “Mercer Arts Center”; в Торонто, Клівленді й Сан-Франциско художні школи дали музикантів і публіку для місцевих сцен. Патті Сміт і Том Верлен оберталися в поетичних колах перед тим, як потрапили в рок-н-рол. “Talking Heads” зустрілися в художній школі, Амос По суміщав панк з кіно, – є багато відеомагнітофонів, і всі мають фотоапарати, – панк такий фотогенічний!”

Однак, різниця між багатоплановим підходом авангарду і панку полягала на тому, що авангард найчастіше цікавиться нечіткими межами між жанрами мистецтва з самого початку, тоді як панк, як і інші течії рок-н-ролу, перш за все орієнтується на музику. Панківський стиль впливає на інші жанри мистецтва не свідомими зусиллями спрямованими на дослідження багатопланового мистецького руху, а так як Лорі Андерсон, актриса, яка часто виступала в панківських клубах США, або Твіла Тарн, танцівник, який багато зробив як для поповнення агресивного словника рухів панку, так і для появи специфічних композицій панк-року (найвідоміші – в “The Catherine Wheel” з музикою Дейвіда Бірна з “Talking Heads”). Ці митці хотіли зблизитися з панківською естетикою як з добрим матеріалом для творчости; приблизно так само футуристи використовували цирк і вар’єте.

Як ми побачили, панк розділяє багато із своїх революційних методів з авангардом, і виражає свідомий союз із ним. Першорядне значення має те, що ці жанри – бунтівні у мистецькому і соціальному сенсі, вони тісно переплітаються і часто неподільні. При вивченні панку і авангарду, політична природа історії мистецтва стає очевидною: традиція, бунт, традиція і т.д. Те, як митці нового десятиліття виступають проти того, що вже стало традицією панк-року, може бути цікавим.


Додаткова література до теми:
  1. Кулік В., Голобуцька Т., Голобуцький О. Молода Україна: Сучасний організований молодіжний рух та неформальна ініціатива. – К., 2000.
  2. Кон И.С. Социология молодежи. - М., 1988.
  3. Социология молодежи. Под ред. В. Т. Лисовского. - СПб., 1996.
  4. Молодежный экстремизм. Под ред. А. А. Козлова. - СПбГУ.1996.
  5. Сорокин П. Человек.Цивилизация.Общество. - М.,1992
  6. Семенов В.Е. Искусство как межличностная коммуникация. - СПб, 1995.


Тема 8. Ідея рівноправності культур у сучасному світі.

Історія свідчить, що людство формує різноманітні культури залежно від природних умові снування того чи іншого народу, релігійних, політичних та мистецьких традицій, які складалися століттями, і будь-яке зіткнення різних за типом культур обов’язково веде до кризової ситуації і конфліктності. Так, коли європейці почали колонізувати світ, вони зіткнулися не лише з “відсталими” народами, що жили у кам’яному віці, а й з високорозвиненими культурними системами, які були для них закриті і не зрозумілі. Першою і примітивною реакцією на це розмаїття було зневажливе ставлення, яке часто набувало крайніх форм расизму. Характерне гасло відомого англійського поета Кіплінга, який оспівував колонізацію британцями Індії: “Захід є Захід, Схід є Схід, їм ніколи не зійтись”. Проте з часом стало очевидно, що “залізного” кордону тут не існує – досить пригадати, як багато прихильників індійської культури в сьогоднішньому західному світі.

Якщо раніше спостерігалася довготривала взаємо ізольованість культур або боротьба між ними за панування , то в сучасному світі все більше утверджується ідея рівноправності культур. Кожна з них сприймається як неповторний національний досвід окремого народу або своєрідне переживання ним загальнолюдських культурних парадигм.

Той факт, що ми здатні до “культури”, має генетичну передумову. Ця генетична схильність, можливо, є спільною для всіх людей. Таку думку обстоював Ноам (Абрам) Хомський (нар. 1928 р. - американський лінгвіст, автор теорії генеративної граматики. Український переклад праць: Хомський Ноам. Роздуми про мову. — Львів, 2000), посилаючись на здатність людини опановувати мову.

Якщо ця думка відповідає дійсності, її можна застосувати не лише до мови у вузькому лінгвістичному значенні, а й до всієї культури як такої. Наявність “культури” уможливлює певний спосіб передання рис чи соціального досвіду від покоління до покоління — це вже не залежить від генетичної природи членів групи. Те, що таке передання можливе, повністю змінює правила гри: воно уможливлює більшу розмаїтість і здатність до швидших змін — тільки з поверхового погляду здається парадоксальним, що звільнення від генетичних обмежень само має генетичну основу. Потрібна специфічна генетична основа, яка робить неможливою культуру: коли ж культура вже існує, вона уможливлює розвиток, вільний від обмежень, джерелом яких є закони, яким підпорядковані генетичні зміни.

Здатність до набуття культури як такої повинна мати генетичну передумову. (Звісно, вона не обов’язково має бути однаковою для всіх істот: можливо, певним чином виник один специфічний генетичний набір, який уможливив цю здатність до творення культури. Маловірогідно, щоб таке диво могло статися незалежно більше одного разу, але з суто логічного погляду така можливість не виключається). Водночас ця наша здатність до культурного саморозвитку не визначає наперед, якою саме має бути культура. Культури різних спільнот відрізняються у найрізноманітніший спосіб, окрім того, вони можуть дуже швидко змінюватися в межах однієї спільноти. Існують суспільства, які, наприклад, колективним рішенням з політичних міркувань змінили свою мову. Одна гімалайська община, що спеціалізується на торгівлі, вирішила пов’язати своє майбутнє з індуїстською непальською державою, відмовившись від попередньої прихильності до колись престижної буддійської тибетської культури — відповідно, вона перейшла зі своєї племінної мови на непальську і від буддизму до індуїзму. Особливості культури, хоч і приймаються як дані в готовому вигляді, все ж піддаються свідомому контролю. Закони культурної спадковості, хоч якими б вони були, істотно відрізняються від законів генетичної спадковості. За визначенням, вони уможливлюють утримання і передання набутих ознак: можна сказати, що культура є банком набутих ознак, які вона увічнює, іноді змінює та маніпулює ними. Наслідки цього в суспільному житті колосальні: розмаїтість стає величезною, зміни — дедалі швидшими.

Людські суспільства характеризуються не лише наявністю культур, їм властива наявність суспільного устрою. Людські істоти в будь-якій групі різняться щонайменше віком і статтю, зазвичай набір відмінних ознак є набагато більшим. Людська група ніколи не буває простою сумою індивідів; це завжди спілка, члени якої мають певний соціальний статус, якому відповідають певні права і обов’ язки, привілеї та зобов’ язання.

Ці дві компоненти — культура і організація — є, так би мовити, сировиною суспільного життя. Це два його підставові елементи. Вони не можуть бути взаємно автономними: певна модель суспільної організації може панувати над культурою або якась конкретна форма організації може потребувати відповідного типу культури. Індуїзм, наприклад, є культурою, яка передбачає кастову організацію; головні культурні засади вимагають поділу людей на касти і чіткого визначення та непорушності меж цих каст. Або навпаки: егалітарне суспільство може заборонити різкі культурні відмінності між його членами. Наприклад, деякі держави, що утворилися після розпаду імперії Габсбургів, заборонили вживання аристократичних титулів. Утім, хоча згадані підставові елементи суспільного життя реально не існують цілком відокремлено, для нас дуже важливо їх розмежувати. І культура, і організація однаково охоплюють усі сфери життя суспільства.

Тенденція до створення національних культур на початку ХІХ ст. вважається не перспективною: у Франції щодо цього періоду письменник П.Меріме заявляє, що він, передусім, - громадянин світу (Космополіт”), а вже потім – громадянин Франції. Мислителі ХІХ ст. охоче мусують тезу про створення “світової культури” та майбутнє стирання національних особливостей (як, наприклад, К.Маркс і Ф.Енгельс у “Комуністичному маніфесті”, використовуючи думку Гьоте про єдину світову літературу).

Але вже ХХ ст. справедливо іменують “віком націоналізму”. Коли стало очевидно, що в міжнародний ужиток широко запроваджується аж ніяк не рафіновані плоди високої духовності, а культура Старого світу знаходиться у глибокій кризі, про що завбачливо наголошували у своїх творах мислителі ХХ ст. О.Шпенглер - “Сутінки Європи”, Х.Ортега –і-Гасст - “Дегуманізація суспільства”. А честолюбні спроби побудувати небачено високу культуру шляхом штучног й насильницького руйнування того, що ще вціліло (тоталітарні режими ХХ ст.), ведуть до прірви, а те що отримало назву американізму – забезпечує сурогат культурності. Слід врахувати що сучасна конгломератна культура (єдність неоднорідності культур) - у суспільстві водночас і паралельно функціонують, часом пересікаються і взаємно впливають одна на одну, часом ворогують різні системи (співіснування в одному й тому самому суспільстві сільської фольклорної, елітної та міської культур). Все це повертає народи до витоків своєї апробованої, гартованої століттями культури на високих зразках етичних імперативів. Тільки ті народи які не не заперечать свою глибинну традиціоналістську, національну сутність – мають шанс і право й надалі розвивати і рухати світову цивілізацію до її вищих суспільних форм гармонійного співжиття різних високодуховних націй.

Сучасні тенденції в розвитку держав свідчать про те, що делегування національними урядами владних повноважень відбувається не лише до наднаціональних інститутів та світових ринків (Електронного Стада, за Фрідменом), а й у протилежному напрямі – до локальних спільнот через розвиток регіоналізму та місцевого самоврядування. Саме ці елементи демократії слід розвивати, щоб, “розвантажуючи державу” від непосильних соціальних функцій, які до того ж вона часто не в змозі реалізовувати, не загрожувати демократії, тобто свободі, автономії та вільному розвитку культури і формуванню умов, які б враховували нові, порівняно з попередніми епохами, умови в майбутніх тенденціях глобального розвитку.

Нині суб’єктами глобалізації стали переважно великі об’єднання, транснаціональні корпорації, міжнародні організації. Скажімо, Європейський Союз веде свою спільну зовнішню політику, має представництва в ООН, у різних країнах. Це типовий приклад, коли міжнародна організація перетворюється на суб’єкт міжнародних відносин. Нині всі континенти переплетені такими зв’язками так, що можна говорити про світову взаємозалежність в економіці, частково в культурі. І диктують у цьому могутні корпорації, регіональні об’єднання..

Є вчені, які вважають: регіональні культури відімруть, натомість утворяться нові форми і нові інструменти управління світом через транснаціональні корпорації, через міжнародні організації, різноманітні об’єднання. Дехто каже: не буде Європи націй - буде Європа етнічностей.

Національні держави і надалі залишатимуться основними суб’єктами міжнародних відносин. Інакше в процесі глобалізації збільшення суб’єктів викличе ускладнення системи, вона стане хаотичною. Тим більше, що ті ж транснаціональні корпорації дбають переважно про власні інтереси, вони байдужі до інтересів людей, серед яких діють. У гонитві за прибутками вони часто не дбають про загальні людські цінності, зокрема про навколишнє середовище, мову, культуру тощо.

Тож тут потрібна регулююча функція держави. Щоправда, ресурси кожної держави щодо цього різні. Україна має обмежені ресурси. Тому поки що вона є об’єктом, а не суб’єктом глобалізації. Щоб стати суб’єктом процесу, треба відшукати і твердо зайняти свою нішу у світовій економіці, політиці, культурі, в інформаційному просторі тощо. Без цього зберегти перед глобалізацією, так би мовити, своє “я” важко.

Правда, у всьому світі набуває сили антиглобалізаційний рух. Його породили вади глобалізації. Це, по-перше, безсистемне використання природних ресурсів - без урахування інтересів народів. Це також універсалізація, а то й уніфікація культур, мов. Розмаїття культур - це, без сумніву, величезне надбання людства, і робити його на один копил викликає законне невдоволення мільйонів людей. Крім того, глобалізація консервує систему управління. Кількість зв’язків зростає, розширюється співпраця, а схема залишається та сама. Виникла вона на основі “золотого мільярда” - виходячи з інтересів “великої сімки”, країни якої мають близько мільярда населення. Це високорозвинуті країни, які збагатилися в результаті несправедливого розподілу ресурсів світового економічного порядку. Головно - завдяки великій різниці у цінах на сировину і на готові товари. Цей принцип збільшує прірву між багатими і бідними.

Глобалізація, як відомо, іде шляхом універсалізації не тільки в техніці чи технологіях, а й у духовності, в культурі, мові. Захід вважає: оскільки він має високі досягнення, то й інші на шляху до успіху мають утверджувати його стандарти життя, його цінності, норми тощо. Це, зрозуміло, наражається на опір з боку інших культур. А коли під цими культурами слабка економічна основа, вони не спроможні протистояти іншим впливам, які здійснюються інформаційними методами. Безпорадність людини при спостереженні за розмиванням звичних для неї традицій, релігії, сімейного укладу, мови, культури часом доводить її до відчаю. Проявом такого відчаю є нинішній тероризм. Виправдати його неможливо, але треба вивчати сукупність причин.

Наша країна входить у різноманітні міжнародні контакти не тому, що ось раптово стала відкритою. Це - імператив часу, тобто об’єктивний процес. Але виникає питання: через який канал входити - через Європейське Співтовариство чи через Євразію? Другий канал - простіший, легший, але малоефективний і, по суті, безперспективний. Власне кажучи, це шлях у культурний, політичний та економічний застій. Перший - складний, важчий, але значно ефективніший, перспективніший. Усе залежить від інтелекту і духовності української еліти, її здатності мислити патріотично. Проте не можна не зважати на те, що в еліти може пересилити прагнення сьогоденної вигоди. А це - втрата всього того, що ми називаємо святим. Тим більше, що в спадок маємо стійку тенденцію, коли національна еліта регіонального рівня, на жаль, всіляко намагається демонструвати свою неукраїнськість, глузує з національного: мовляв, сьогодні національні почуття - це несучасні сентименти, сучасність, мовляв, - це насамперед прагматичність, вигода.

Найперше еліті - варто знати: найуспішніше у процесі глобалізації, яка є по суті інтернаціоналізацією світової економіки, діють ті держави, чия керівна еліта стоїть на засадах культурницького традиціоналізму й у звичаєвому “укоріненні”. Тобто там, де пріоритет віддають національним інтересам. І це природно, адже за таких умов на успіх працюють усі. У нас же, на жаль, поняття націоналізму досі тлумачать у дусі радянсько-комуністичних догм, приписуючи йому всякі страхіття. Та ясно як день: найвищих успіхів досягають ті, для кого його країна, його народ є смислом життя. Це люди, які певно вірять: не тільки вони, а й їхні діти та онуки житимуть тут, а тому треба дбати про цю країну, а не ховати свої прибутки подалі за рубежем і там же заздалегідь підшукувати собі затишне місце. Найефективніше самореалізація цих людей здійснюється саме через процвітання їхньої нації, через їхній внесок у це процвітання.

В Україні досі побутує вироблений за радянських часів стереотип негативного ставлення до людей, які дорожать українськістю, свято ставляться до свого національного. Мовляв, сучасна людина стоїть вище всяких там національних сентиментів. І збиті з пантелику люди віддають своє довір’я не тим. Україна вступаючи у процес глобалізації має керуватися елітою, якій не байдужі інтереси нації, держави. І яка здатна оберігати, розвивати і плекати незалежність України. Бо у сім’ї сильних народів слабка і не самодостатня нація приречена до асиміляції і зникнення. Але на останній фазі існування самобутньої культури (зникнення мови, манкуртизм, віталізація, вегетизм, маскульт) спрацьовують ментальні захисні механізми (інстинкт самозбереження); посилюються тенденції до локальних спалахів екстремізму, шовінізму, національної нетерпимості, пошуку ворога (винуватця руйнації автохтонної культури) із наростаючими всеохоплюючими спалахами акцій “помсти” з переходом у перманентні терористичні акції, аж до повної руйнації суспільного організму, і в епоху глобалізації - виходом на світову арену, вносячи елементи дестабілізації і породження нових конфліктів.

Культура і суспільна організація є явищами загальнолюдськими і дуже давніми. Держава і націоналізм - ні. Це для нас головний і визначальний факт. Жодна теорія, яка не визнає його, не може претендувати на неупередженість. Якщо культура і суспільна організація існують повсюдно і на всіх етапах розвитку людського суспільства, то нації і націоналізм - ні. Це дає нам змогу точно сформулювати питання: який саме варіант взаємодії культури і організації іноді (але не завжди) породжує націоналізм?

Проблема полягає в тому, що багато людей, передусім глибоко відданих ідеї націоналізму, не здатні визнати цей факт, а тим паче зрозуміти і пояснити його. Наявність централізованої держави - важлива складова націоналістичного бачення світу. Однак держава як така не є повсюдним явищем: існують, наприклад, бездержавні племінні суспільства, порядок в яких підтримується завдяки балансу влади між окремими складовими, а не зусиллями центральної інституції, наявність якої ми вважаємо чимось цілком природним. У нашому відправному визначенні націоналізму наголошено на зв’язку між організацією і культурою: одиниця є легітимною, якщо вона складається з людей однієї культури. Формально це правильне твердження, але йому бракує того, що є, мабуть, найбільш емотивним елементом націоналістичного світогляду: йдеться не лише про визначення меж згаданої одиниці, а й про необхідність її інституційного проводу ("держави"), а також про те, щоб цей провід складався з людей, які належать до "національної" культури, яка визначає цю одиницю. Простіше - чужинці не можуть правити нами! Цю вимогу, безперечно, містить саме визначення націоналізму, однак варто наголосити, що саме цей елемент викликає найпотужніші почуття.

Націоналісти (і не тільки вони) мають звичку подавати державу як універсальний, вселюдський, всюдисущий інститут суспільства. Деякі політичні теорії навіть вивели це на доктринальний рівень: не може бути суспільства без порядку, порядку - без примусу, примусу - без відповідних інституцій (держави). Однак, як ми вже зазначили, держави не є повсюдним явищем: "обезглавлені" суспільства примудряються утримувати порядок, не маючи окремих інституцій чи кадрів, що спеціалізуються саме на примусі. Племена збирачів навряд чи можна назвати державними утвореннями, хоч у них і є вожаки. Часом і численне населення аграрних і скотарських суспільств та міські спільноти можуть обходитися без стабільної централізованої влади: порядок підтримується внутрішнім протистоянням підгруп або періодичним веденням переговорів, а не делегуванням цих функцій фахівцям відповідного профілю та їх інституалізацією. Найбільша турбота націоналістів - не допустити чужинців до головних посад у державі, тому центральна проблема націоналізму не може виникнути там, де нема держави і відповідних посад. Отже, слід мати на увазі, що головне питання націоналізму постає лише у світі, в якому державу сприймають як даність, і воно не стосується людства в цілому.

Однак держави існували не завжди і не повсюдно, націоналізму це стосується ще більшою мірою. Річ не в тому, що завжди і всюди люди нібито прагнули, щоб межі суспільних одиниць і культур збігалися, або, простіше, що вони нібито хотіли жити лише серед своїх, виганяючи "чужих". Навпаки: люди дуже часто жили в одиницях, існування яких було порушенням цього принципу, і здебільшого це порушення не породжувало протестів чи опору, звісно, через брак усвідомлення його важливості й універсальності. Як націоналісти дають собі з цим раду?

Звідси і наголос на відмінності між власним образом націоналізму і тим, чим він є насправді. Цілком зрозуміло, що сам для себе націоналізм - це вселюдський, вічний і, звісно, за своєю природою правомірний принцип. Згідно з ним цілком "природним" є те, що люди хочуть жити з подібними собі, що вони не бажають жити з людьми іншої культури і понад усе не хочуть, щоб ці останні панували над ними. Це, мабуть, одна із найстандартніших "теорій" націоналізму: в певному сенсі її навіть важко назвати теорією, оскільки вона трактує згаданий принцип як природну властивість людини чи людського суспільства, настільки очевидну, що не потребує якихось особливих пояснень. Єдине, що вимагає пояснень, — порушення цього принципу або його відсутність. Зрештою, відсутність націоналістичних рухів у минулому також потребує від націоналіста пояснень.

Ця теорія небезпечна не лише тому, що вона хибна, а передусім через самоочевидність, яку вона собі приписує, - унаслідок цього її адепти взагалі не вважають її теорією. Вони не усвідомлюють її можливої спірності, вона для них — самодостатня істина. Їм здається, що вони просто констатують щось самозрозуміле, яке взагалі не потребує теоретичного осмислення. Те, що не вважається дискусійним, не потребує виправлень. Якщо теорія здається хибною — це лише через несприятливі обставини.

Насправді націоналісти знають про ті реалії, які дають нам право сумніватися в повсюдності й одвічності націоналістичних почуттів: вони визнають (нерідко з обуренням), що в багатьох суспільствах і в багатьох історичних епохах націоналізм просто відсутній. З особливою гіркотою вони сприймають це, коли йдеться про недавнє минуле їхньої нації. Однак у них є пояснення, що ґрунтується на одному з найуживаніших понять націоналістичного словника - пробудження. За часів нацизму популярним серед німців було гасло: "Deutschland erwache!" - "Німеччино, прокидайся!". Слово "будитель" (наприклад, у чеській мові - buditel) є надзвичайно широковживаним у риториці центрально - і східноєвропейського націоналізму. Його корінь такий самий, як і в імені Будди, але зрозуміло, що тут йдеться передусім про національне, а не особисте духовне пробудження. Людина має пробудитися не для того, щоб позбутися негараздів матеріального світу і страждань, а для того, щоб усвідомити своє національне "Я" та політичні імперативи, які воно охоплює: потребу в захисті національної культури за допомогою власної держави, потребу в тому, щоб виявити, нейтралізувати і вигнати чужинців, які намагаються зруйнувати і позбавити цю культуру підґрунтя. Як Будда, так і будитель прагнуть пробудити нас, але ідеї, до яких вони звертаються, аби вивести нас з летаргії, і реальність, яку вони нам пропонують, дуже різні. Для тих, хто вважає, що існування людей неможливе без національної свідомості та успішної її політичної реалізації, національне пробудження є набагато важливішим за пробудження духовне, оскільки перше є формою другого, можливо, найвищою його формою.

Узгоджуючи твердження про вселенський характер націоналізму з фактом його досить поширеної відсутності в реальному світі, зокрема в минулому, націоналіст стверджує, що націоналізм насправді існував, але був приспаний. Наша нація завжди була тут, це вічна, безсмертна спільнота, яка існує трансцедентно, понад ефемерними живими істотами і поколіннями, які є її тимчасовими інкарнаціями. Нації - ось цеглини, з яких будується людство, їхнє існування є фактом не випадковим і морально значущим — воно є невід’ємною частиною реалізації людини. Культурна розмаїтість дарована нам долею, люди реалізуються у власній культурі, а не в якійсь безкровній вселюдськості. Проте, будучи вічною, нація за всієї її культурної своєрідності іноді впадає в летаргію або навіть ховається. Очевидно, в цьому зацікавлені її вороги, які користуються ситуацією, щоб зміцнити власну могутність. Образ нації - "сплячої красуні" (хоча сам він не вдається до таких термінів) — важливий елемент націоналістичної доктрини. Він є не випадковим, а необхідним. Без нього неможливо було б узгодити претензії на вселюдський характер, самоочевидність і природність націоналістичного принципу (ідея, яку націоналісти так пристрасно боронять), і часто з тим очевидним браком будь-якого реального інтересу до цього принципу в історії людства. Останнє є доконаним фактом, з яким з великою нехіттю погоджуються догматики "приспаного" націоналізму, звісно, щоб визнати його поверховим, таким, що підлягає якнайскорішому виправленню.

Якщо націоналізм - вселюдське і вічне явище, то він, очевидно, є необхідністю, тобто чимось природним, завжди притаманним людській психіці і людському суспільству. Саме так націоналізм бачить сам себе і свій статус, і (що дуже важливо) такий статус приписують йому його опоненти. Інтернаціоналісти-гуманісти, які нарікають на партикуляризм, зверхність, нетолерантність, обмеженість і брутальність націоналізму, все ж досить часто, хоч і з великим жалем, визнають, що ці риси глибоко закорінені в людському серці й розумі. Вони вважають, що їм доводиться вести важку, неприємну боротьбу з атавістичними (тому такими могутніми) покликами людської натури. Вони намагаються подолати ці поклики, але не без того, щоб визнати їхню силу і масштабність. Вони тішать себе надією на те, що відкритість, щирість і всесвітнє братерство переможуть, але вони глибоко занепокоєні протилежними тенденціями.

Ми вже висловили наш скептицизм щодо цього нібито всесвітнього характеру націоналізму та національного почуття, цього бачення світу як арени воістину маніхейської боротьби між атавістичним партикуляризмом і освіченим універсалізмом (погляду, який поділяють обидві сторони, навіть якщо вони виступають за різні команди в цих історичних перегонах); ми також висловили наші сумніви щодо теорії "сплячої красуні", яка є зручним знаряддям для узгодження тези про всюдисущість націоналізму з історичною реальністю, в якій його досить часто не існує. Вона також відповідає тій героїчній ролі, якою націоналізм наділяє будителів. Крайньою альтернативою цій теорії, що наділяє національне почуття атрибутами необхідності, є цілком протилежний погляд, згідно з яким націоналізм — це абсолютна випадковість, несподіваний винахід, побічний продукт писань окремих мислителів, що виник у конкретній історичній ситуації.

Той факт, що потужний вплив націоналізму на наші душі пояснюється певними соціальними обставинами, нехай дуже значущими і поширеними, створює у людей враження, неначе їм нав’язують якусь “редукціоністську” теорію, намагаються “понизити” національне почуття до рівня емоцій, породжених повсякденністю. Навіть люди з відносно м’яким, гуманістичним і помірним національним почуттям можуть висловлювати якщо не обурення, то принаймні роздратування щодо таких міркувань, які вони вважають принизливими. Вони люблять свою країну, свій народ і свою культуру. Це щира і глибока любов, позбавлена меркантильності. Саме вона допомагає їм та їхнім співвітчизникам виявляти такий альтруїзм і самопожертву, на які вони були б не здатні без неї. Тому їм не подобається це теоретизування, яке знижує шляхетне, жертовне почуття до рівня продукту соціальних обставин. Таке роздратування є цілком природним, і його можна зрозуміти, але воно безпідставне. Певне почуття може породжуватися саме соціальними обставинами, але від цього воно не стає нещирим, неправдивим чи неспроможним підштовхнути людей до героїчної самопожертви. Запропоноване пояснення може бути хибним лише тоді, коли ви наполягатимете на тому, що ваше національне, патріотичне почуття виникає безпосередньо з глибин психіки, що воно не зумовлене жодними впливами соціального середовища. (Цікаво, що це парадоксальним чином суперечить націоналістичній тезі про культурну специфічність і могло б пов’язати націоналізм з чимось вселюдським, таким, що перебуває понад культурами і націями.) Якщо ви потребуєте саме цього, то, звісно, наша теорія буде для вас образливою.

Якщо почуття знецінюється будь-яким раціональним поясненням, якщо згідно з твердженням Канта моральне почуття має вагу лише тоді, коли воно формується самостійно і не зіпсоване будь-якою причинністю, такі нарікання мають певний сенс. Однак ті основи націоналістичного почуття, про які говоримо ми, не є поверховими чи дріб’язковими. Очевидно, що вони не зачіпають усіх без винятку людей і не приживаються у будь-якому суспільному кліматі, однак вони глибоко вкорінені в обставинах людського життя нашої доби. В наших умовах вони сягають найглибших основ буття. Їхня надзвичайна могутність є небезпідставною. Не всі їхні вияви можна вважати прийнятними, але самі по собі ці основи є даністю, якої не уникнути і яку не можна зневажати. Ми ще повернемося до їх аналізу, а наразі обмежимося тим, що зазначимо: звинувачення в редукціонізмі (які нам нерідко доводиться чути) є безпідставними. Національні почуття можуть бути і часто таки є щирими і глибокими, однак ті, хто перебуває в полі їхнього впливу, не повинні вважати, що цей факт сам по собі вже перекреслює представлену тут теорію. Ніхто не заперечує і не зневажає силу й глибину цих почуттів: навпаки, визнання їхньої сили є однією з наших ключових тез. Саме на цьому ми наголошуємо і саме це ми намагаємося зрозуміти і пояснити. Запропонований підхід може бути чи не бути слушним — це інша річ, і нехай йому дають оцінку інші. Наголосимо ще раз — тут навіть не йдеться про те, щоб заперечувати чи ігнорувати силу та правдивість національного почуття. Йдеться про діаметрально протилежне.

Наша настанова у питанні про необхідність чи випадковість — якраз посередині: ми заперечуємо обидві крайності і стверджуємо, що націоналізм за певних суспільних умов (про які ми ще поговоримо) є необхідністю, але ці умови не є універсальними. Наша серединна позиція у цій справі пов’язана з цілком іншою настановою в іншому питанні: і тут ми вже не посередині, а переходимо до лав прибічників однієї зі сторін. Йдеться про іншу суттєву проблему в дискусіях про націоналізм: протистояння між модерністами і примордіалістами. Перші відносять час походження націоналізму до сучасності, другі шукають його у сивій давнині.

Жодна з сучасних течій російської суспільної думки (чи то офіційної, чи з “андерграунду”) не привертала такої уваги західних дослідників, як національно-релігійне та “культурологічне” спрямування з усіма їхніми відгалуженнями. Православна релігія та церква, їхня роль в історії Росії, їхній духовний вплив на формування модерної російської ідентичності — такі теми в центрі уваги цих російських діячів. Оцінка окремих постатей та подій російської духовної історії, вплив минулого на сучасні духовні та політичні проблеми — це ті теми, стосовно яких точаться головні, часом досить гострі дискусії в цьому середовищі.

Як же далі бути Україні, в загальносвітовому культурницькому контексті, в умовах посилення і поширення такого потужного загальноцивілізаційного процесу, як глобалізація економіки, торгівлі, інформаційного простору, освіти, культури, що дедалі сильніше впливає на всі сегменти суспільного життя України, зрештою, як і кожної сучасної держави (йдеться насамперед про певні види національної безпеки, проблеми інтелектуальної власності, перетікання творчих умів, тобто про екзистенцію України як конкурентоспроможного і водночас рівнопартнерського суб'єкта міжнародних взаємин); духовне і національне відродження народів і народностей світу, які донедавна зазнавали (чи ще зазнають) колоніальних (тоталітарних) утисків, тобто інтенсифікація процесів ренаціоналізації та виникнення нових національних держав усупереч зовнішньому (часто глобальному) тиску.

З огляду на актуальність і масштаби цих світових тенденцій і векторів вітчизняного розвитку аксіоматичного звучання набуває твердження: час дискусій і суперечок навколо них, час картання глобалізації та пов'язаних з нею наслідків минув. Варто зазначити, що з трьох можливих варіантів суспільного розвитку – “рух на місці”, “рух навздогін”, “рух на випередження” - нам найбільше підходить останній, тобто випереджальні стратегії розвитку. Україна не має їм альтернативи, якщо не хоче опинитися на маргінесі історії та прогресу.

Сьогодні всі, хто здатний мислити і кому не байдуже майбутнє власної культури, не можуть не розуміти, що тільки створивши комплекс інноваційних структур випереджального і потужного духовно-інтелектуального потенціалу (системи національної науки, освіти, культури, економіки тощо), а також використовуючи творчі і патріотичні зусилля народу, Україна спроможна вибудувати концепцію власного розвитку і віднайти ефективні механізми гуманізації сучасних глобалізаційних процесів чи, принаймні, синхронізувати їх зі своїм становленням. Втім, це стосується не тільки України, а й багатьох інших держав, які прагнуть стати розвиненими та інтегруватися у світовий простір як рівні серед рівних, а не як денаціоналізовані єврожебраки.

Отже, йдеться про необхідність нового підходу до етики глобалізації, зокрема про гуманізацію її процесів. Необхідно виробити нові “правила гри”, які враховували б інтереси народів посттоталітарних (постколоніальних) просторів. А це потребує нової соціогуманістичної політики у сфері міжнародних відносин. При цьому домінантним має бути принцип створення однакових можливостей для всіх народів, зокрема щодо побудови нової постіндустріальної інформаційної економіки, випуску вітчизняної наукоємної продукції, повноформатного функціонування реабілітованих мов, культур, повернення національної пам'яті гнобленим народам тощо.

Науковці дедалі більше схиляються до думки, що “сталий розвиток суспільства - не система показників, які мають бути досягнуті у відповідні строки на відповідній території, а насамперед духовний - духовно-інформаційний напрям, в якому мають рухатися суспільства, народи, держави й окремі індивіди вже сьогодні, завтра і в далекому майбутньому”. Теорія сталого розвитку на будь-якому його рівні (країни чи регіону, нації чи окремої особи) має цілісно і всебічно охоплювати весь комплекс стратегічних пріоритетів та базових чинників, які уможливлюють такий розвиток у плані збереження для наступних поколінь як національної окремішності, так і розмаїття світу. Її предметом не можуть бути лише завдання, які сьогодні стоять перед економістами, захисниками природного середовища чи працівниками соціального захисту. Поле досліджень тут значно ширше. Воно охоплює насущні для людини і нації духовно-моральні, інтелектуально-інноваційні, інформаційно-мовні, етнокультурні, демографічні, соціально-психологічні, зрештою суспільно-політичні проблеми. Без їх розв'язання неможливий сталий розвиток того чи іншого соціуму.

Отже, сталий розвиток — це не тільки забезпечення кадрами тієї чи іншої галузі виробництва, проведення належної екологічної та соціальної політики, а й загальноцивілізаційний рух до пізнання, коли якість знань, національної освіти і науки, рівень культури, а також інформаційні комунікації дедалі більше визначають духовно-інтелектуальний потенціал суспільства. А від нього значною мірою залежать демократичність устрою країни, життєвий добробут, соціальний захист, стан екології, здоров'я населення тощо. Як свідчить практика, саме високий інтелектуальний та інноваційний потенціали, духовно-освітній рівень людей детермінують ефективність розв'язання екологічних і побутових проблем, а не навпаки.

Усе це свідчить про необхідність диференційованого підходу до концепції сталого розвитку. Причому при виборі його стратегії особливого значення набуває враховування специфіки країн, які стають на шлях утвердження своєї державної самостійності. Передусім це стосується соціогуманістичної компоненти, яка буде різною для країн-глобалізаторів і тих, що виступають переважно пасивними об'єктами впливу глобалізаційних процесів. Так, для другої групи країн важливим моментом у становленні їхньої державності є не тільки вибір інноваційної моделі свого розвитку, а й забезпечення умов для того, щоб ці інновації базувалися на вітчизняній інтелектуальній власності, випереджальному розвиткові національної науки, освіти, їх відповідному фінансовому забезпеченні тощо.

Важливою соціогуманістичною компонентою стратегії сталого розвитку є освіта. Жодна країна, яка піклується про розвиток національної освіти, не задоволена її ефективністю принаймні з трьох причин. По-перше, через недостатню оперативність впровадження нових знань у навчальний процес, тобто низький рівень інтеграції таких окремих і взаємопов'язаних систем, як наука і освіта. По-друге, через недотримання принципів соціальної справедливості, згідно з якими кожна молода людина, що прагне знань, повинна мати умови, аби їх здобути. По-третє, ринок освіти недостатньо відгукується на потреби часу, практики тощо. Крім того, країни, які звільнилися з-під імперського ярма, в тому числі й Україну, хвилює питання утвердження в світі, науці, театрі, церкві, армії, зрештою загалом в інформаційному просторі рідної мови як державної. Для цих країн розвиватися означає національно і духовно відроджуватися.

Нині в Україні термін “соціогуманістичний” не може стосуватися лише соціального захисту людини. Маємо подивитися з цих позицій і на проблему безпеки українського народу загалом за умов, коли він ще не викристалізувався як модерна нація. Адже від його національного “Я” досі не відпали вікові нашарування колоніальної денаціоналізуючої системи. На жаль, теорія сталого розвитку враховує лише три фактори поступу — економічний, соціальний і екологічний, — залишаючи на маргінесі мовно-інформаційний, духовно-інтелектуальний, національно-інноваційний. Тим часом без цих складових соціогуманістичної компоненти, без ренесансу націй і народностей гармонізація світу просто неможлива.

Отже, теорія сталого розвитку, принаймні у сьогоднішньому її трактуванні, не розв'язує проблеми духовного і національного відродження народів, які вибороли (чи виборюють) свою державну самостійність, зокрема проблеми співвідношення традицій і новацій у процесі розвитку. Оскільки новації генеруються переважно країнами-глобалізаторами, то їх запровадження у практику інноваційного розвитку ослаблених тривалою асиміляцією постколоніальних країн загрожує останнім: якщо вони не творитимуть своєї інтелектуальної власності, своїх ноу-хау у різних сферах життєдіяльності, то опиняться на периферії прогресу, до того ж - як денаціоналізовані елементи.

Глобалізація - загальноцивілізаційний процес, який відкриває перед людством величезні можливості щодо розширення обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями та капіталом. Водночас для значної частини людства вона несе «істотні загрози, зумовлюючи розшарування країн на “цивілізаційний центр” і “периферійну зону”, поглиблюючи їх диференціацію у соціально-економічному розвитку. Тому соціогуманістичний імператив треба перевести у площину адекватної нової світової політики. Тобто соціогуманістичну політику слід розглядати не тільки в її вузькому побутовому розумінні, скажімо, на рівні соціального захисту новатора, підприємця чи окремого творця — навіть геніального, а й на рівні захисту самобутності нації, її розвитку. Не може бути захищеною людина, якщо незахищена її нація чи країна в цілому.

Для комплексного захисту і людини, і нації від негативів глобалізації потрібне концептуально нове трактування низки складних понять і термінів. Зокрема, це стосується бінома “соціогуманістичний”, який має відображати не лише стан людини у соціумі, а й екзистенцію соціуму в системі світових відносин. Запропонований біном має адекватно віддзеркалювати процеси у сфері міжнародних стосунків націй і прав людини як взаємодію, взаємопроникнення і взаємозумовленість таких основних і багатовекторних конструкцій цивілізації, як “соціум” і “гуманізм”. Лише таке розуміння введеного поняття уможливить системне дослідження творчо-пошукових, науково-дослідних, проектно-конструкторських та інших життєво необхідних інноваційних циклів на рівні проблемно-продуктивних результатів і реальних перспектив сталого розвитку держави чи більш глобальних утворень.

Сьогодні вже недостатньо дотримуватись установки на те, що багаті країни, регіони, особи мають ділитися з бідними, слабо розвиненими. Важливо зробити все, щоб глобалізація не була одностороннім рухом багатих на шляху до прогресу. Необхідна глобальна справедливість, однакова як для країн, котрі є об'єктом глобалізації, оскільки мають старі, переважно індустріальні (чи ще гірше - перехідні) економіки, так і для країн-глобалізаторів, які освоїли економіки інформаційного рівня і завдяки інтелектуально-інформаційним ресурсам здобули абсолютний простір для саморозвитку.

Отже, Україні потрібна стратегія випереджального інтелектуально-інноваційного розвитку. Саме він може забезпечити справедливі та рівні можливості для всіх народів (народностей) у плані генерування нових технологій, знань, нової інформації як першоідеї будь-якого розвитку - світового, національного чи регіонального. Від рівня освіти, науки, їх ефективної інтеграції залежать нині всі атрибути інформаційного суспільства, а також компоненти інформаційної економіки. До перших належать якісно нові системи навчання, організації та управління виробництвом, зміст праці і структура зайнятості, де домінує розумова праця, перевага сфери послуг, у тому числі зв'язку, над матеріальним сектором, високий рівень екологічного забезпечення тощо. Другі - це інформаційно-телекомунікаційні технології, розробка програмного забезпечення, виробництво ЕОМ, насиченість послугами комп'ютерної мережі Інтернет, онлайновий бізнес тощо. За глобалізації відбувається взаємопроникнення економік на базі нових інформаційних технологій і систем міжнародних комунікацій. Для України розбудова економіки, де інформація буде предметом і результатом творчої, високоінтелектуальної праці, має стати стратегічним напрямом.

Інформаційна економіка - це сучасна форма економічної діяльності, що базується на глобальному електронному середовищі, в якому домінують знання та інформація як важливі елементи продуктивних сил, і на прискореній динаміці між попитом та пропозицією. До такої економіки раніше чи пізніше прийдуть усі країни, але кожна своїм шляхом - за допомогою своєї моделі інноваційного розвитку і створення власної інформаційної спільноти. Побудова інформаційного суспільства і розвиток відповідної економіки - взаємодетерміновані процеси. Причому йдеться не лише про велику питому вагу надходжень у ВВП країни від виробництва інформації з інформації і за допомогою інформації, не тільки про важливу роль штучного (машинного) інтелекту, роботизації, комп'ютеризації тощо. Це тільки необхідні умови інформатизації, за яких відбувається перехід від індустріального до інформаційного суспільства. Водночас ми маємо віддавати належне і людському виміру. Національна свідомість молодого покоління, його духовність і прагнення максимально реалізувати свої творчі можливості будуть вирішальними для нарощування інноваційного потенціалу розвитку.

Україна має творчо підійти до світової парадигми сталого розвитку, пристосувавши її до потреб свого комплексно-гармонійного відродження. У цьому контексті побудова інформаційної спільноти не може розглядатися поза національними рамками, поза людиною, її духовністю, менталітетом, культурними традиціями та іншими людськими вимірами, які визначають національну ідентичність кожного народу, зберігаючи водночас розмаїття світу в умовах глобалізації. Тобто машинній інформатизації слід віддавати машинне, а людині, з її творчо-креативними зусиллями, знаннями та досвідом, потребами і соціальною активністю — людське. Необхідно віднайти і поєднати такі національні і загальнолюдські механізми, які б враховували, з одного боку, спадковість (традиційність), а з другого - інноваційність розвитку.

Механізмом, здатним забезпечити збереження культурних традицій, їх врахування при формуванні системи освіти, науки, інформаційно-мовного простору та інших елементів духовно-інтелектуального потенціалу як у національному, так і в євроінтеграційному контекстах, може стати підвищення духовної інформаційної мобільності нації. Цей механізм реалізується у вертикальній (передача знань з покоління у покоління) та горизонтальній (творення соціально нових знань, досвіду) формах.

Вертикальна форма репродукування (передачі) традиційних знань і набутого досвіду конкретизується через сім'ю, національну освіту, культуру, ЗМІ, громадську думку тощо. Завдяки виробленню виховного ідеалу і ціннісних орієнтацій, норм поведінки формуються історична пам'ять, духовність, національна свідомість, менталітет народу, створюється базовий (ресурсний) рівень культури, знань і досвіду. Передача інформації з покоління у покоління сприяє вертикальній ідентифікації людини на основі одержаних від навколишнього середовища знань, засвоєння традицій, звичаїв тощо. Тобто діють вертикальні генно-етно-середовищні механізми впливу - ті внутрішні та зовнішні інформаційні чинники, які творять пізнавальне духовно-інтелектуальне національне середовище і відповідне інформаційне поле впливу (навчання, виховання, наслідування тощо).

Горизонтальну форму продукування (творення) нових знань і модерної практики (на рівні одного покоління чи особи) реалізують системи вітчизняної науки, різні структури національних інноваційних центрів, творчо-інтелектуальні організації, пошукові групи. Завдяки їх творчо-креативним зусиллям створюються інтелектуальна власність народу, нові проекти і товари, винаходи, наукоємні технології, ноу-хау, методики і методи у різних напрямах діяльності. Тут людина виступає не лише об'єктом навчання чи пасивного впливу інформації, а й її творцем, тобто активним творчим суб'єктом.

Створюючи суспільно нову інформацію (знання, досвід), тобто прирощуючи існуючі знання і досвід, людина не тільки самоідентифікується з іншими членами спільноти, а й самоутверджується через створене як особистість, стає лідером завдяки інтелектуальному, духовному чи іншому творчому внеску в суспільний (науково-технічний, соціально-економічний, культурний тощо) розвиток своєї країни, сприяє зростанню її авторитету, інтеграції у світову спільноту на засадах рівнопартнерства, а часом і лідерства. У цьому випадку діють горизонтальні особистісно-національні пошукові механізми.

Форми духовної інформаційної мобільності є своєрідними соціальними амортизаторами між процесами глобалізації та ренаціоналізації: вони стимулюють соціальний рух інформації у країні в напрямі підняття “планки” знань, освіти, науки до світового рівня, їх позитивну конвергенцію і водночас допомагають виявляти ті внутрішні чинники екзистенції нації, які можна задіяти для підняття цієї планки. До того ж вони допомагають певною мірою гармонізувати зовнішні інформаційні впливи, протистояти їм, активізувавши локальні детермінанти ренаціоналізації як пріоритетні для духовного і культурного забезпечення внутрішніх етноренесансних процесів. Якщо конвергенція інформації (знань) більше пов'язана зі світовою тенденцією глобалізації, то інформатизація нації - з ренаціоналізацією світу. Точніше вона є локальною системою її здійснення.

Мобільність, адекватна реакція на світові тенденції, іноваційність, креативність, зі збереженням матриці традиційної культури - це універсальний механізм соціалізації позитивних здобутків в епоху глобалізації без втрати власної етнічної, культурної, мовної, релігійної ідентичності. І можливо, це єдиний шлях здобуття нацією статусу суб'єкта загальноцивілізаційного розвитку як планетарного процесу.

Таким чином, форми духовної інформаційної мобільності нації у вузькому аспекті охоплюють суспільні національні інституції культурно-духовного відродження того чи іншого народу (освіту, науку, культуру, економіку тощо), розвиток і залучення яких є доленосними для його утвердження як самостійної одиниці світової спільноти. Водночас у широкому контексті вони виступають як механізми процесу ренаціоналізації, примноження багатства і різноманітності світу. І позитивні імпульси тут повинні надходити насамперед від національних еліт, від лідерів країни.

Творчо-креативні зусилля потрібні як у вертикальному, так і в горизонтальному напрямах. Проте інновації акумулюються на горизонтальному рівні. У системі освіти, якою б вона досконалою та передовою не була, людина переважно є об'єктом впливу інформації без достатньої її оцінки. Лише розвиваючи у випереджальному режимі вітчизняну науку та інтегруючи з нею національну освіту, можна створити необхідну базу для справді сталого розвитку країни та її входження до кола найбільш розвинених держав. Сюди долучаються такі важливі фактори збереження національної ідентичності, як культура, релігія, мова.

Саме на весь цей системний комплекс чинників орієнтує кожну людину (сім'ю, громаду) концепція творчої нації, вказуючи, що для сталого розвитку кожного народу слід комплексно розвивати численні перманентні процеси передачі знань по вертикалі та їх творення по горизонталі. Йдеться про сукупний розум - і не лише український, а й світовий, тобто про ноосферний розвиток людства загалом, про роль у ньому сукупного світового інтелекту, науки, інформації тощо. Найкращі світові новації мають ставати національними традиціями і забезпечувати наступність у розвитку того чи іншого соціуму, його інноваційну спіраль.

Такий підхід до новацій і традицій передбачає тлумачення понять “інтелект”, “розвиток”, “інформація” в якнайширшому контексті творення добра і зла на шляху прогресу людства. Наскрізною тут є теза про те, що ні у природі, ні у суспільстві немає “анти інтелекту” як такого, що творить лише зло. Ніхто — жоден батько чи мати, жодна нація з її традиційною культурою і релігією — не виховують підростаюче покоління для зла, а лише для продовження роду, розвитку громади, регіону чи країни загалом. Зло не має окремої субстанції. На жаль, інтелект творить і добро, і зло. Він продукує не лише інформацію, а й дезінформацію, спричиняє не тільки розвиток (тим більше не завжди — соціогуманістичний, сталий, ноосферний), а й чинники, які його гальмують. Термін «розвиток» варто розглядати у комплексно-гармонійному контексті, який, окрім соціально-економічних, екологічних, охоплює ще й духовно-інформаційні, культурно-мовні, національно-інтелектуальні та інші невід'ємні та доленосні складові самобутності кожного народу, кожної людини.

Отже, поряд із збереженням традиційного державного регулювання науково-технічного чи іншого розвитку ми маємо використовувати сучасні ринкові механізми продукування і широкого впровадження нових ідей, знань. Ці механізми забезпечують високу динаміку попиту і пропозицій, ефективний маркетинг і менеджмент інноваційних процесів. Інноваційність національної економіки - це здатність країни, з одного боку, творити і поширювати власні нові ідеї та знання, з другого - вміло запозичувати нове для підвищення свого духовно-інтелектуального потенціалу, нарощування темпу впровадження наукоємних, високотехнологічних та екологічних технологій. Уміння оперативно їх адаптувати допоможе інтегруватися у світовий ринок інновацій, уникати небезпек в умовах не завжди чесної конкуренції тощо. Проте і в інноваційних, і в євроінтеграційних процесах гасло “Людина - понад усе” є універсальним.

Таким чином, інноваційна модель розвитку будь-якої країни, у тому числі й нашої, обов'язково має враховувати соціогуманістичне начало. Тільки тоді можна сподіватися на успішне розв'язання в умовах глобалізації таких важливих проблем сучасності, як збереження національної ідентичності народів і розвиток розмаїття світу в його інтеграційній єдності.