Geum.ru

Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

Вид материалаКурс лекцій

Содержание


Додаткова література до теми
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Додаткова література до теми:
  1. Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М. История Древнего мира: Древний Рим. - Минск, 1998.
  2. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. – М., 1988.
  3. Ладинский А. Н. В дни Каракаллы. - Минск, 1987.
  4. Левчук Л.Т. Історія світової культури”. – К., 1999.
  5. Момзен Т. История Рима. – СПБ., 1993.


Тема 6. Кризові явища в культурі

Культура в постійно знаходиться у становленні і розвитку, змінює свій вигляд, впливаючи на світ і відображаючи його у всіх проявах негативних і позитивних. Нинішня культура використовуючи величезні досягнення науки і техніки слугує задля її благополуччя. Але за комфорт порібно платити, надмірна гіперболізація до матеріальності призводить до кризи самої культури.

Сучасна культура стрімко перетворює навколишнє середовище, суспільство, побут людей, тому вона оцінюється як фактор творчого життєустрою і невичерпним джерелом суспільних нововведень.

У XX сторіччі. Як вважають багато дослідників, відбувся розрив соціального і культурного циклів. Це, власне кажучи, одна з історичних закономірностей нашого часу. Темпи культурних змін стали набагато більш швидкими. Тепер протягом одного життя може чергуватися кілька культурних епох.

Стрімко змінюється звичний уклад життя, іде в минуле те, що ще недавно складало зміст нашого буття. Міняються орієнтації. Падають святині. Рвуться сув’язі, що зв'язують нас із близькими людьми. Людина залишається самотньою перед невідомістю.

О. Тоффлер констатуючи кризу культури вбачає причину “футуршоку” (шоку від майбутнього) тільки в прогресі: його стрімкий розвиток народжує нечувані темпи змін, і тому мільйони людей охоплені зростаючим почуттям тривоги, не можуть адекватно пристосуватися до швидкоплинного життя. Вони не можуть орієнтуватися в навколишнім житті, утрачають здатність розумно керувати подіями, за низкою яких, здається, навіть устежити неможливо. Невмотивований страх, масові неврози, що не піддаються розумному поясненню акти насильства – усе це лише слабкі симптоми хвороби, що у недалекому майбутньому чекає усіх нас. Справа не тільки в прогресі, не тільки в темпах життя, що нав'язує нам технічна цивілізація. Перетворюється соціальне і культурне буття. Людина не просто включається в загальний потік нечуваних прискорень, - вона “включається” в ірреальні світи, ті світи, куди кличуть мрія і надія, безповоротно загублена гармонія. Позаду руїна, психологічні нестерпні муки, бо попереду лякаючи невизначеність.

Відірваність людини від рідної культури, звичаїв, переміщення в алогічному постійно змінному оточення, де їй доведеться миттєво реагувати на безліч абсолютно нових для неї уявлень про час, простір, релігію, любов, побут, і тоді стає зрозумілою разюча розгубленість що опановує індивіда. А якщо ще й забрати в людини всяку надію на повернення в знайоме соціальне середовище, то розгубленість із постійного неврозу переросте в депресію. Психологи все частіше ставлять діагноз пацієнтам – психологічне заціпеніння. Це моторошний симптом наших днів. Що буде з людиною надалі, якщо хаос і вся ієрархія цінностей буде постійно мінятися. Результатом буде не просто “футуршок”, а щось більше, що не має поки що чіткого означення.

Зміни, що відбуваються навколо нас, прийняли характер грандіозного сніжного обвалу. Більшість людей зовсім не готове до них. Ми “відчуваємо” життя інакше. Чим наші попередники, і саме в цьому полягає відмінність сучасної людини. Сучасні люди прискоривши темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони відмовилися від колишнього напряму думок, від колишніх почуттів, від колишніх прийомів пристосування до умов життя, що змінюються. Саме це ставить під сумнів здатність до адаптації. Але найбільш згубний вплив наростання темпів змін робить на нашу психіку, порушуючи внутрішню рівновагу, змінюючи спосіб нашого мислення і життя.

Прискорення змін скорочує тривалість життєвих ситуацій. Сучасна людина за сталий відрізок часу більше переживає різних життєвих ситуацій, аніж люди, що жили раніш. Це впливає на її психіку. Цілковита апатія ще не означає спокійну розсудливість, а психологічне заціпеніння – тимчасовий “збій” у поведінці людини.

Проблема адаптації до сучасних реалій посилюється всезагальною уніфікацією світу. Більшість дослідників глобалізації визначають такі її основні виміри: асиметричність; універсалізація та гомогенізація світу; транснаціоналізація зв’язків і відносин, посилення впливу недержавних акторів; “розмивання”, “прозорість” національних кордонів, взаємопроникненість (пенетративність) спільнот; трансформація ролі держави на міжнародній арені, обмеження її впливу як на внутрішні, так і на зовнішні процеси; стихійність, нерегульованість процесів глобалізації, загроза світового хаосу, що дає підстави визначати сучасні суспільства як ”суспільства ризику” (У.Бек, Н.Луман) та обґрунтовувати необхідність механізмів глобального управління чи регулювання.

Суперечливість процесу глобалізації, його нелінійний характер зумовлює неоднозначність проявів і наслідків глобалізації, поєднання в межах цього процесу на перший погляд взаємовиключних (амбівалентних) тенденцій – процесів глобалізації та локалізації, диференціації та фрагментації, уніфікації та диверсифікації. Небезпідставно Р.Робертсон назвав глобалізацію “глокалізацією". Оцінка глобалізації попри визнання її об’єктивного характеру також коливається від позитивного сприйняття, акцентування на таких її аспектах та вимірах, як технологічний прогрес, ефективність, раціональність, розширення свободи і можливостей для самореалізації, до різко емоційного несприйняття і відповідно підкреслення негативних сторін та наслідків - диференціація світу та суспільств на багатих та бідних, глобалізація бідності, злочинності, тероризму, неконтрольована міграція, загроза національним культурам, ідентичностям спільнот.

Ф.Фукуяма у відомій праці “Кінець історії?” констатував не лише “кінець холодної війни або чергового періоду післявоєнної історії, а кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства і універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління”

Важливо також відзначити ще один чинник, що одночасно прискорював процеси глобалізації – розвиток технологій, найбільшою мірою інформаційних і комунікаційних. За метафоричним визначенням Дж.Розенау, саме високі технології “спустили з повідка” процеси глобалізації у другій половині ХХ ст. Комунікаційні технології – факс, інтернет, електронна пошта та ін. – значно здешевили та скоротили час на контакти між людьми та передання інформації, але найголовніше – технічно унеможливили існування закритих, ізольованих від решти світу суспільств, в яких політичні лідери, маніпулюючи масовою свідомістю, уже не могли нав’язувати людям викривлені уявлення про цінності та ідеали і загалом про світ. Як наслідок все більше членів цих суспільств, насамперед інтелігенція, усвідомлювали та засвоювали такі цінності демократії, як індивідуальні свободи, право на інакомислення. Разом з іншими чинниками це розширювало соціальну базу опозиції авторитарним і тоталітарним режимам. Таким чином, держава у гобсівському розумінні, створювана людьми для гарантування безпеки та підтримання порядку, втрачає свій сенс. Значною мірою, як влучно зазначив Зигмунт Бауман, “небезпека або, точніше, непевність (Unsi­cherheit), що включає поряд з відсутністю безпеки невизначеність та незахищеність” є ціною свободи сучасної людини від будь-яких зовнішніх обмежень, в тому числі опіки держави. (Бауман З. Индивидуализированное общество:Пер.с англ. /Под ред.В.Л.Иноземцева.– М., 2002) що було прагненням та ідеалом ліберальних демократів

Описані процеси та тенденції формують ще одну потенційну загрозу людству – індивідуалізацію сучасного глобалізованого суспільства – зростання індивідуальної автономії сучасної людини, фрагментацію її соціально-політичної поведінки зумовленої ускладненням сучасного суспільства, труднощами адаптації індивідів до швидкозмінної реальності, послабленням і розпадом соціальних зв’язків і зв’язків між індивідом та суспільством і його інститутами представництва групових інтересів. З одного боку, індивідуалізація сучасних суспільств підживлюється безсиллям суспільних структур та інститутів, в тому числі представницьких, з іншого, – нездатністю громадян співвіднести особисті та громадські інтереси, усвідомлювати зв’язок між ними. Особливо гостро ця проблема проявляється у “молодих”, “делегативних” (термін О’Доннелла) демократіях, що характеризуються значною мірою автономізації народу та панівної еліти і в яких уже проявляється песимістичний прогноз З.Баумана стосовно майбутнього демократії: “одинокі громадяни приходять на agora тільки для того, щоб побути у товаристві таких же одиноких, як вони самі, і повертаються додому, ще більше утвердившись у своїй самотності”. Індивідуалізм підриває механізми представницької, парламентської демократії, які можуть ефективно функціонувати на основі організованих групових інтересів та інститутів, що створюються для їхнього представництва, а також співвіднесення з ними індивідуальних інтересів громадян, розуміння цінності політичної участі, громадянської активності та відповідальності. Отже, індивідуалізм із важливого принципу ліберальної демократії поступово під впливом наслідків глобалізаційних процесів перетворюється у її загрозу.

Визначені найголовніші причини нівелювання демократичних вартостей і відповідно демократичного ідеалу, які об’єктивно сприяють процесові делегітимації демократичного типу правління у сучасному світі і особливо у країнах, що модернізуються, об’єктивно пов’язані і детерміновані послабленням ролі й впливу держави, в тому числі на процеси внурішньосуспільного управління. Криза держави, розмивання держави, розмивання суверенітету – ці ознаки та тенденції відзначають більшість дослідників глобалізації. Сучасна модель держави, обґрунтована в межах ліберальної доктрини на основі договору, розглядалась як опора демократичного правління та гарант демократичних цінностей, насамперед свободи та прав особи. Ця теорія розглядає свободу і права природними, а відтак, універсальними, на відміну від політичних зобов’язань, які є конвенційними і дотримуватись яких слід лише стосовно тих, з ким укладено суспільний договір. Відповідно, аби забезпечити собі захист універсальних прав, людині слід долучитися до певного політичного ладу. Такі постулати були основою формування підтримки та лояльності до держави та демократичного правління. Держава також була вагомим чинником формування групової (етнічної) та громадянської ідентичності, а також солідарності між членами громадянського суспільства. В сучасних суспільствах, де спостерігається тенденція до космополітизації суспільної свідомості, з’являються нові чинники формування групової приналежності, не тотожні з державною приналежністю. Послаблення ролі держави, її несамодостатність, наслідком чого стає усвідомлення громадянами, що “важелі управління не у них вдома, а невідомо де”, піддає ерозії почуття лояльності, посилюючи автономізацію окремих груп та індивідів. Лояльність є явищем обміну і формується стосовно спільнот чи інститутів, які забезпечують матеріальні та психологічні вигоди для індивіда.

Остання чверть ХХ ст. і початок ХХІ ст. позначені двома взаємопов’язаними тенденціями: глобалізацією і демократизацією. Метафорою, що відтворює сенс глобалізації, є твердження про те, що ми живемо у “дедалі щільнішому світі” (a shrinking world), де події у будь-якій точці земної кулі так чи інакше стосуються людей, що перебувають у радіально протилежному місці. Глобалізація як об’єктивний історичний процес становлення єдиного цілісного світу, що просторово «стискається», “ущільнюється”, стала результатом еволюційного ускладнення та інтенсифікації відносин і взаємодій як всередині спільнот, так і між спільнотами та державами, що формувало все більшу взаємозалежність світу, яка є основою процесу глобалізації і дедалі посилюється під впливом багатьох чинників. На початку ХХІ ст. глобалізація усвідомлюється як багатоваріантне, складне та суперечливе явище, наслідки якого стають все відчутнішими як на різних рівнях світової системи, її елементів – національних і соціальних систем, так і на рівні локальних спільнот, окремого індивіда. Це зробило її об’єктом дослідження багатьох соціальних наук. Більшість дослідників глобалізації визначають такі її основні виміри: асиметричність; універсалізація та гомогенізація світу; транснаціоналізація зв’язків і відносин, посилення впливу недержавних акторів; “розмивання”, “прозорість” національних кордонів, взаємопроникненість (пенетративність) спільнот; трансформація ролі держави на міжнародній арені, обмеження її впливу як на внутрішні, так і на зовнішні процеси; стихійність, нерегульованість процесів глобалізації, загроза світового хаосу, що дає підстави визначати сучасні суспільства як ”суспільства ризику” та обґрунтовувати необхідність механізмів глобального управління чи регулювання.

Оцінка глобалізації попри визнання її об’єктивного характеру також коливається від позитивного сприйняття, акцентування на таких її аспектах та вимірах, як технологічний прогрес, ефективність, раціональність, розширення свободи і можливостей для самореалізації, до різко емоційного несприйняття і відповідно підкреслення негативних сторін та наслідків - диференціація світу та суспільств на багатих та бідних, глобалізація бідності, злочинності, тероризму, неконтрольована міграція, загроза національним культурам, ідентичностям спільнот.

Історично процеси глобалізації розвивалися як поширення та відтворення спочатку в регіональних, а пізніше у планетарних масштабах відносин і принципів регулювання, характерних для національних капіталістичних економік, що у ХХ ст. сприяло формуванню та функціонуванню єдиного економічного простору та світового ринку. Ці процеси стали базовими для поширення глобалізації на інші сфери: політичну, соціальну, сферу послуг і споживання, культури та ін., зумовили потребу у розробці спільних норм поведінки економічних і політичних суб’єктів, використання спільних “правил гри” на світовому ринку, а пізніше і в соціальній, гуманітарній та інших сферах.

Інтернаціоналізація національних економік, залучення держав і суспільств у світові фінансові, технологічні, інформаційні потоки, розвиток міжнародної кооперації та спеціалізації, які диференціюють процеси проектування, виробництва, маркетингу товарів і послуг, їх регулювання через міжнародні інститути та транснаціональні корпорації зумовили потребу більшої прозорості кордонів, сприяли наростанню кризових явищ у закритих, тобто авторитарних і тоталітарних режимах. Їхня неспроможність як учасників глобальної конкуренції зумовила економічну неефективність таких суспільно-політичних систем, нездатність авторитарних урядів і лідерів подолати кризові явища, наслідком якої ставала їхня делегітимізація та зростання привабливості саме відкритих, тобто демократичних суспільств. Як зазначив Томас Фрідмен, “чим демократичніший, контрольованіший та відкритіший ваш уряд, тим менша ймовірність, що ваша фінансова система потерпатиме від усіляких несподіванок (глобалізації). А коли вже її спіткає якийсь шок чи несподіване лихо, вона скоріше зможе пристосуватися до нових обставин та нових вимог”.

Важливо також відзначити ще один чинник, що одночасно прискорював процеси глобалізації – розвиток технологій, найбільшою мірою інформаційних і комунікаційних. За метафоричним визначенням Дж.Розенау, саме високі технології “спустили з повідка” процеси глобалізації у другій половині ХХ ст. Комунікаційні технології – факс, інтернет, електронна пошта та ін. – значно здешевили та скоротили час на контакти між людьми та передання інформації, але найголовніше – технічно унеможливили існування закритих, ізольованих від решти світу суспільств, в яких політичні лідери, маніпулюючи масовою свідомістю, уже не могли нав’язувати людям викривлені уявлення про цінності та ідеали і загалом про світ. Як наслідок все більше членів цих суспільств, насамперед інтелігенція, усвідомлювали та засвоювали такі цінності демократії, як індивідуальні свободи, право на інакомислення. Разом з іншими чинниками це розширювало соціальну базу опозиції авторитарним і тоталітарним режимам.

Важливий аспект впливу інформаційних технологій на процеси глобалізації пов’язаний з їхньою залежністю від політичної культури більшості громадян, оскільки демократичні інститути можуть бути сформовані без масової участі, але ефективно функціонувати чи навіть існувати без такої участі та підтримки демократія не може. Консолідація демократії передбачає масове сприйняття та засвоєння демократичної політичної культури, її вартостей, норм та орієнтацій. Завдяки інформаційним технологіям вони можуть формуватися під впливом не лише внутрішніх, а й зовнішніх чинників. Телебачення, інтернет та інші засоби відкривають окремим особам і групам (а через них – і всьому суспільству) широкий доступ до інформації, формуючи та розвиваючи в авторитарних суспільствах елементи демократичної культури, демонструючи привабливість демократичних суспільств, і водночас обмежують можливості контролю з боку авторитарних і тоталітарних режимів за інформацією, а отже, за думками, мисленням і життям своїх громадян.

Глобалізація сприяє відкритості суспільств і, як наслідок, формує важливі об’єктивні передумови для становлення та розвитку демократичних засад їхнього функціонування. Адже завдяки глобалізації всі країни виявились залученими у міжнародні політичні економічні, інформаційні процеси, що об’єктивно вимагало збільшення прозорості кордонів між різними національними політичними системами, нівелювало традиційні (етнічні, релігійні, ідеологічні) суперечності між ними. Діючи у такий спосіб, глобалізація робить національні відмінності не просто менш помітними, а й менш впливовими.

Найбільш помітні вияви кризи культури пов’язані з проблемою її ефективності (а отже, підтримки та легітимності) у сучасному світі. Ця проблема пов’язана зі здатністю (чи, скоріше, нездатністю) урядів забезпечити добробут, стабільність, безпеку громадян чи її відчуття. Життя сучасної людини у “суспільстві ризику”, за визначенням З. Баумана, характеризується непевністю її становища, прав і доступності засобів до існування, невизначеністю стосовно майбутнього, відсутності безпеки для фізичного тіла людини, його особистості та майна, соціального становища, спільноти. Ульріх Бек вирізняє три виміри загроз, що призводять до такої непевності: екологічні кризи, глобальні фінансові кризи, терористичні загрози з боку транснаціональних мереж терору. Вплив цих та інших загроз, що об’єктивно мають локальне походження та характер, посилюється зростанням взаємозалежності світу та більшою відкритістю суспільств. Визріваючи в одній державі, вони загрожують охопити цілий регіон чи навіть більшість держав світу. Національні уряди, навіть могутніх держав, неспроможні самотужки контролювати стан довкілля, міграцію робочої сили, боротися з тероризмом, поширенням наркотиків, СНІДу, SARS та іншими глобальними проблемами, для яких не існує державних кордонів, а отже, гарантувати безпеку своїм громадянам. Таким чином, держава у гобсівському розумінні, створювана людьми для гарантування безпеки та підтримання порядку, втрачає свій сенс.

Але обмеження автономії чи свободи індивіда часто не гарантує йому цілковитої безпеки та впевненості у майбутньому. Повноваження забезпечення безпеки національні уряди передають наднаціональним інституціям, з боку яких відсутні гарантії дотримання прав громадян. Тому в сучасному глобалізованому світі людина нерідко змушена брати на себе вантаж відповідальності в ситуації, яка їй не підвладна або й невідома, а інститути (і демократичні, насамперед), покликані долати проблеми індивідів, навпаки, виступають джерелом нових, зумовлених неефективними та неадекватними глобалізованому простору державними стратегіями. Крім того, кризові ситуації, породжені глобальними ризиками, можуть послужити підставою для обмеження урядами громадянських та особистих прав і поширення неправової практики (прослуховування телефонів, перегляд електронної пошти тощо) або з метою запобігання перебирає на себе важливі законодавчі функції, процес прийняття політичних рішень і попередження ризиків (терористичних актів, кібертероризму), або в інтересах правлячої еліти, що намагається приховати свою нездатність контролювати кризову ситуацію. .

Наступна загроза суспільним ідеалам з’явилася як вияв неоднозначного впливу технологій, насамперед комунікативних систем і мереж на свідомість людей. Розширюючи доступ до інформації та знань, і відповідно межі свободи особи, вони водночас можуть стати ефективним знаряддям маніпулювання її свідомістю в інтересах або авторитарних національних еліт, або транснаціональних фінансових груп. Разом з біотехнологіями вони можуть використовуватися для контролю за поведінкою людей та її моделювання в інтересах неототалітарних держав чи злочинних груп. Маніпулятивний вплив технологій на свідомість людей посилюється впливом масової культури, що формує уніфіковані стандарти споживання та стилю життя і відповідно нівелює об’єктивне розмаїття світу та важливий принцип демократії – плюралізм, формуючи основу для неототалітарного одноманіття. Уніфікаційний вплив культурної глобалізації загрожує локальним культурам та ідентичностям, які “втрачають коріння і замінюються символами товарного світу, запозиченими з рекламного та іміджевого дизайну мультинаціональних концернів”.

Перед сучасними суспільствами постає проблема пошуку рівноваги не лише між свободою та безпекою, але й між свободою та рівністю й справедливістю. Асиметричність глобалізаційних процесів зумовлюють нові принципи диференціації та формування соціальної нерівності, які З.Бауман метафорично визначив як “глобалізоване багатство та локалізована бідність”. Такий принцип диференціації характерний у глобальному масштабі, поглиблюючи прірву між суспільствами Півночі та Півдня, такий принцип диференціації спостерігається і всередині сучасних суспільств. Формальна рівність, обґрунтована в межах Просвітництва й лібералізму та закріплена в громадянських і політичних правах, нівелюється у суспільства, де основним товаром є інформація та знання, а можливості та статус забезпечує не володіння ними, а здатність ними користуватися, а також готовність жити в умовах непевності та непередбачуваних ризиків. Саме ці чинники поглиблюють протистояння між багатими та бідними всередині сучасних держав, посилюючи автономізацію сучасних суспільств, руйнуючи середній клас, що виступає соціальною основою демократії. С.Стрендж говорячи про багатих, що належать до різних суспільств, зазначає, що між ними - “високоосвіченими і пов’язаними гіперпростором, що розмовляють однією мовою про технології, торгівлю, професії і поділяють приблизно однаковий стиль життя”, – існує набагато більше спільного, ніж між бідняками власної країни, безмежно іншими за психологією, навичками і матеріальним добробутом”.

Описані процеси та тенденції формують ще одну потенційну загрозу демократичним вартостям – індивідуалізацію сучасного глобалізованого суспільства – зростання індивідуальної автономії сучасної людини, фрагментацію її соціально-політичної поведінки зумовленої ускладненням сучасного суспільства, труднощами адаптації індивідів до швидкозмінної реальності, послабленням і розпадом соціальних зв’язків і зв’язків між індивідом та суспільством і його інститутами представництва групових інтересів. З одного боку, індивідуалізація сучасних суспільств підживлюється безсиллям суспільних структур та інститутів, в тому числі представницьких, з іншого, – нездатністю громадян співвіднести особисті та громадські інтереси, усвідомлювати зв’язок між ними. Особливо гостро ця проблема проявляється у “молодих”, “делегативних” (термін О’Доннелла) демократіях, що характеризуються значною мірою автономізації народу та панівної еліти і в яких уже проявляється песимістичний прогноз З.Баумана стосовно майбутнього демократії: “одинокі громадяни приходять на agora тільки для того, щоб побути у товаристві таких же одиноких, як вони самі, і повертаються додому, ще більше утвердившись у своїй самотності”.

Зіштовхнувшись із проблемами глобалізації і її кризовими проявами в культурі ми живемо, занурившись у нігілізм, невислуханим пророком якого у ХІХ столітті був Ніцше. Саме з нігілізму, який можна розуміти загалом як духовний феномен, пов'язаний зі смертю Бога та його надчуттєвих ідеалів, розпочалася нинішня криза етики. Нігілізм характеризується також смертю ідеологій та великих тоталітарних концепцій. Йдеться про спосіб мислення просвітителів, які бачили в історії раціональну телеологію; гегелівську теорію, що розглядала утворення Духу в світі; марксизм та його панування цілей, яке розуміли як безкласове суспільство.

Нігілізм та смерть ідеологій ведуть до руйнування законів, на які спиралася етика, позбавлена тепер традиційних непохитних істин, що були її виправданням.

Чи реально уникнути нігілізму? На це запитання можна дати позитивну відповідь. Той же Ніцше, пророк, який сформулював теорію нігілізму, вгадує в «бажанні могутності» можливе рішення. Але для цього слід встановити нові принципи, оскільки будь-яка побудова потребує фундаменту, без якого споруда втрачає стійкість. На які ж принципи спиратиметься нова етика?

Найнебезпечніша пастка для людини криється у надмірному сцієнтизмі, який створює ілюзію, що наука може розв'язати будь-яку людську і етичну проблему. Наука може розв'язати наукові проблеми, а не етичні, які належать, як показав Кант, до іншої категорії.

До руйнації особистості докладається і масмедійний комплекс, який є однією з підвалин демократичного суспільства, — за винятком окремих і поки що нечисленних анклавів інтелектуального і громадянського опору, — став слухняним утриманцем влади. І якщо ще значні масиви преси виявляють вперту волю до життя, то, наприклад, телебачення, яке на Заході не випадково називають, за Орвеллом, «Старшим Братом» всієї сьогоднішньої цивілізації, перетворилося в Україні на справді досконалий механізм зомбування суспільства, і не лише в інтелектуальному та громадянському, а й в етично-моральному та лінґвістичному планах. Тому й не дивно, що формування громадянської свідомости припинилося, не розпочавшись. І що далі, то більше поняття «громадянської свідомости» ризикує перетворитися на риторичну формулу, не згірш радянських стереотипів на кшталт «соціальної справедливости» чи «дружби народів-братів».

Ми живемо в епоху глобалізації та ідеології постмодернізму. Глобалізація — прояв дій планетарного людства в єдиному часі-просторі нової, по суті, ще не відомої, штучної технобіосфери. Що ж до ідеології постмодернізму, то вона реалізується в широкому спектрі проявів — від втрати відчуття цілісності світу до спокус зняття всіх заборон. Це спричинює наростання у людини розгубленості, втрати смислу власного існування, причому в загрозливих розмірах. Причини тут різні: як недосконале знання тих нових процесів та явищ, котрі з шаленою швидкістю наповнюють людське життя, так і невиважене ставлення до них. З позиції логіки сенсу це сприймається як зриме збільшення абсурду, з позиції простору буття цих речей — матеріальних та/чи духовних — у широкій палітрі: від облудних надій до ситуацій, коли очікувані події реалізуються з точністю до навпаки.

Виникає нагальна необхідність того, що можна означити як «просвітництво сенсу» (спрощено — здорового глузду), тобто такого людського розуміння і світосприйняття, котре одночасно зорієнтоване і на пізнання законів універсуму (світу як цілісності), і на відповідне їх коректне, «контр-абсурдне» використання. Підкреслимо, що, по-перше, це має бути просвітництво саме того переважаючого людського загалу, котрий керується доброю волею, вірить у можливість справедливості та існування істини, але схильний до самонавіювань і переконань у швидкому та остаточному розв'язанні своїх проблем, здебільшого науково-технологічним шляхом із радикальним «перевідтворенням» існуючого природного світу. По-друге, тут не можна ставити під сумнів як реальність фізичних, хімічних, біологічних тощо законів природи, так і необхідність їх використання людиною у процесі творення свого «дому» — штучної технобіосфери. Однак варто пам'ятати про спрямованість і, особливо, масштаби застосування цих законів, коли вони, виступаючи як виразники властивостей певних сфер буття, починають загрожувати існуванню інших його сфер, більш вразливих і крихких — органічної та духовної. (Згадаймо влучне зауваження М. Гайдеггера, що людина — не володар сущого і мусить бути тільки пастухом буття.) По-третє, йдеться про просвітництво особливого типу, провідниками якого мають стати люди глибоких наукових знань і морального авторитету, спроможні дохідливо пояснювати ті складні речі, котрі врешті-решт можуть бути «згорнуті» до кількох зрозумілих умоглядних положень.

Розвиток інформаційно-комп'ютерної технології, передусім її носія — світову мережу Інтернет, демонструє картину, яка вражає уяву. Адже вже на межі тисячоліть Інтернет стає по суті глобальним середовищем. «Павутиння» непомітно перетинає державні кордони, пов'язуючи як окремих користувачів, так і цілі спільноти. Досить дешево, без особливих технічних складнощів Інтернет обіцяє надавати користувачам будь-яку інформацію, котру вони можуть знайти, і пов'язувати постачальників інформації з потенційними користувачами з такою швидкістю та легкістю, яку вони раніше не могли навіть уявити. Ба більше, є вагомі підстави говорити про можливість створення на основі відповідним чином налаштованого Інтернету певного «Супермозку». Адже формується комунікаційна мережа, яка поєднує кінцевих користувачів — живих людей, наділених індивідуальною свідомістю. Природна аналогія з нейронними мережами мозку людини, де взаємодіють живі клітини, ще більше підсилюється, якщо порівняти кількість цих клітин — нейронів — у мозку (а їх близько 10 млрд) з населенням Землі (6 млрд). За умови прогнозованого зростання її населення до 10–12 млрд і реалізації для кожного мешканця планети можливості виходу в Інтернет аналогія вже переходить у синергетичний принцип фрактальності (самоподібності побудови складної системи на різних її рівнях) і починає прямо працювати на ідеї В.І. Вернадського про становлення ноосфери. Це, нагадаймо, те знання про речі (додамо: і вміння їх використовувати — «техне», за Арістотелем), яке у Ж. Дельоза визначає «необхідну» умову сенсу інформаційно-комп'ютерної технології.

Ці чинники функціонують на тлі сучасних процесів глобалізації, які разом утворюють ту особливу цілісність, котра є реальною формою буття сьогодення. Якщо розуміти глобалізацію як об'єктивну реальність, зумовлену таким рівнем економічної, політичної та інформаційної сполученості планетарного людства, коли його єдність визначається вже не тільки спільним простором, а й розвитком подій у реальному масштабі часу (синхронно), то для нинішнього етапу глобалізації характерна гранична антиномічність усіх процесів. Вони реалізуються у двох площинах. Перша лежить буквально на поверхні і відображає геополітичний поділ на найзаможніші країни І світу («золотого мільярда») і значно бідніші країни ІІ і ІІІ світів (відповідно держави колишнього соціалістичного блоку і ті, що розвиваються). Друга площина, пов'язана з процесами глобалізації, є зовсім не очевидною і йде в їхню глибину. Вона виявляє той проблемний стан речей, який можна визначити так: незрозуміло, чи отримує окрема людина та людство загалом внаслідок глобалізації додаткове виправдання свого існування, приріст його сенсу, чи, попри затрачувані величезні зусилля, відбувається зменшення сенсу, самовідчуження людини? У першій площині процеси глобалізації піддаються певному цільовому спрямуванню. Адже вони виникли як відповідна «надбудова» до моделі життя країн «золотого мільярда» (звідси — явне небажання мешканців останніх ділитися благами глобалізації з іншими — мовляв, «прогресу на всіх не вистачить»). Отже, ідеологічним чинником, що зумовлює менталітет критичної маси сучасного світового загалу (байдуже — свідомо чи несвідомо), є постмодернізм. Уже на кінець ХХ століття він стає домінуючим світосприйняттям. Діючи як специфічна «надламна» (А. Тойнбі, Л. Гумільов) фаза циклічного цивілізаційного розвитку і спекулюючи на реальних властивостях буття, постмодернізм сформувався як своєрідна контр-культурна (стосовно культури в класичному розумінні) система з низкою характерних особливостей.

По-перше, істотно знизився творчий потенціал порівняно з попереднім модерн-проектом («постмодернізм — культура вже готових цитат»). Цивілізаційний розвиток на основі перманентно оновлюваного наукового знання про фундаментальні особливості світу та зразків високої культури/мистецтва, притаманний модерн-проекту, замінюється розвитком, який відбувається здебільшого за рахунок перерозподілу та оптимізації раніше отриманих людством знань (і чи не найдосконаліший тут інструмент — інформаційно-комп'ютерна технологія) з паралельним поширенням різних форм напівдеструктивної та прямо кримінальної діяльності (нарко- і порнобізнес, торгівля зброєю, гральний бізнес, «розкрутка» поп-зірок).

По-друге, стає реальністю спекулятивне використання можливостей семіотики, утверджується незалежність змісту знаків про універсум від реальних властивостей універсуму, яким вони мають відповідати. Граничним наслідком цього стає інтертекстуальність — легітимізація текстів, для яких критерієм є не семантична («вертикальна») співвіднесеність з реальністю, а синтаксична («горизонтальна») співвіднесеність з іншими штучними текстами. Звідси — можливість їх довільного трактування. Розповсюджуються і стають самодостатніми симулякри — імітатори дійсності, «кращі», ніж сама дійсність.

По-третє, постмодернізм тяжіє до «слабких спокус» (Ж. Бодріяр) неорганічно-штучних форм буття. Іміджеманія, PR-технології — це провідники та втілювачі глибинного потягу до видимості (неавтентичності) на тлі нерозбірливої системи цінностей соціуму та його індоктринованості рекламою і ЗМІ.

По-четверте, спостерігається потяг до абсолютизації ігрового начала. Вже перейдені нормальні межі Homo ludens'а («людини, що грається»), де гра діє як процес творчої універсалізації людських якостей. Сьогодні соціум дедалі більше відтворює і поширює гру як самоціль. Відбувається взаємопроникнення високого і низького, обов'язкового і факультативного, формується «ситуація, коли бізнес стає грою, а гра бізнесом» (Й. Гейзінга), що є ознакою занепаду цивілізації. В соціально-культурній площині це зумовлює нерозбірливість масової культури, в економічній — так звану гру з нульовою сумою, де сума виграшів і програшів усіх оперуючих сторін дорівнює нулю. Тобто відбувається простий перерозподіл певного спільного блага з вигодою для одних за рахунок інших.

По-п'яте, у рамках постмодернізму відтворюються структури «нового середньовіччя» (дещо перефразовуючи У. Еко) з різким посиленням потягу до ірраціонального, епідемією містичного запаморочення, втечею від розуму і диктатом натовпів 5. Інтелігенція, зорієнтована на високі критерії моралі й смаку, дедалі відвертіше сприймається як рудиментарне утворення, яке чудом уціліло від часів модерн-проекту. Її соціальну нішу інтенсивно заповнюють більш «гнучкі» ділові люди — прагматики, експерти і менеджери. Відбувається «бунт мас» (за Х. Ортегою-і-Гассетом), коли представники різних соціальних прошарків, позбавлені особливих умінь і талантів, не надто цим переймаючись, отримують унікальну можливість мобільно пересуватися, мати до всього доступ і, в принципі, всім володіти.

По-шосте, формується послідовна недовіра до «метарозповіді» (Ж.-Ф. Ліотар) — смислоутворюючої цілісності. Активізується тенденція до деконструкції, дискретизації світу і соціуму на окремі компоненти, байдужі один до одного. Отож, світ постмодернізму проявляється як гетерогенна субстанція, хаотична мережа — ризома, де панують гомогенно-узагальнені правила гри з нульовою сумою: те, що є прогресом для одних, стає регресом для інших; порядок і хаос, цивілізованість і варварство, сучасність і архаїка діють у режимі взаємозумовленості.

Отож, електронна мережева структура суспільства утворює потужний соціальний каркас необхідності, який обмежує імовірнісний конус свободи прийняття людиною рішень. У цьому силовому полі безперервного інформаційного впливу формується і менталітет «нової» людини з перетворенням первинних складових її душі на новітні, необхідні. А відбувається це, схоже, за схемою: замість розуму — інформація, замість віри — лицедійство, замість волі — гроші.


Додаткова література до теми:
  1. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. - М., 2000.
  2. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М., 1992.
  3. Фрідмен Т. Л. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. – Львів, 2002.
  4. Бауман З. Индивидуализированное общество. – М., 2002.
  5. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма - ответы на глобализацию. – М., 2001.


Тема 7. Культура. Контркультура. Субкультура.

Культура як система ніколи не вдовольняє все суспільство. Завжди знаходяться люди, які вважають панівну культурну модель застарілою, або фальшивою і намагаються їй протиставити іншу. Часом нові явища витісняють традиційну культурну систему й утворюють власну.

Так, антична культура при всьому її блиску і багатстві, на початку нової ери поступово занепадала. Потужна армія, витончена філософія й розкішне мистецтво сполучалося в імператорському Римі з повним моральним занепадом і почуттям безнадії. Де державний орган Сенат, за вказівкою Калігули визнає за сенатора коня імператора. Імператор Нерон вбиває свою матір, задля власного задоволення палить Рим, кидає на розтерзання звірам християн тощо. “Культурні” римляни розважаються побоїщами гладіаторів і вимагають все більше “хліба і видовищ”.Християнство, незважаючи на переслідування і тотальне нищення, проповіддю любові таки перемогло безглуздя міліарної сили. Криза античної культури, що перестала відповідати новому моральному почуттю суспільства, яке стало визнавати цінність людського життя та моралі, означала неминучу загибель традиційної системи.

При міцних основах культури контркультура внутрішньо залежить від того, що заперечується і сама як так не може існувати. Контркультура послуговується, як правило, дуже агресивними методами, розраховуючи на шок і епатаж суспільства. Часом її досягнення стають завдяки цій агресії усталеними й складають якусь власну традицію в рамках існуючої культури.

У сучасному світі явища контркультури мають авангардистські та неоавангардистські течії, що відверто заявляють про свій відрив від гуманізму й ренесансним культурним канонам. Наприклад, футуризм, “мистецтво майбутнього” (літературно-мистецька течія 20-х років ХХ ст.) оспівував міць техніки та війни, тоталітарні режими. Радянський соцреалізм, щодо традиційної культури чітко окреслився у рядках пролетарського поета В.Князєва: “Во имя нашего завтра сожжем Рафаэля, разрушим музеи, растопчем искусства цветы”. В СРСР існував проект закриття музеїв та бібліотек, підготовлений близьким до Маяковського Осипом Бріком: задля унебезпечення пролетаріату від “отруєння” старою культурою. “Важкий рок” у музиці , який у своїй естетиці часто безпосередньо керується настановами “церкви сатани” й підсвідомо викликає у слухачів почуття деструкції та агресії. Також до контркультури відносяться сучасні молодіжні псевдомистецькі прояви у вигляді графіті – написи та малюнки на стінах будівель або транспорту. Виникло це явище наприкінці 60-х років ХХ ст. І спочатку було пов’язане суто із соціальними та національними визвольними рухами. Так, у 1967 р. афроамериканці (чорношкірі Америки) створили так звану “Стіну поваги” в Чикаго, що пропагувала расове рівноправ’я. В нашому ж суспільстві графіті найчастіше є проявом звичайнісінького хуліганства. У Європі зазвичай відводять для подібного самовираження молоді спеціально побудовані стіни.

Сучасні молодіжні рухи в Україні можна назвати своєрідною “молодіжною культурою”, що містить у собі різноманітні напрямки і якісно відмінні види діяльности молоді. Саме поняття “молодіжна культура” є багатозначним і має безліч синонімів. Так, у залежності від ідеологічної спрямованости, говорять про “молодіжну культуру”, про “часткову молодіжну культуру”, “молодіжну субкультуру” і навіть про “контркультуру”.

Порівняно безпечне поняття “молодіжна культура” у більшості випадків характеризує порушення відносин між молодими людьми та їхніми батьками; радикальний же термін “контркультура” означає серйозний конфлікт між молоддю і суспільством, що за певних обставин може перерости у свого роду “молодіжну революцію”.

Термін “неформальний молодіжний рух” не цілком тотожний терміну “молодіжна субкультура”, позаяк є ширшим поняттям. Неформальним молодіжним рухом можна назвати систему молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної діяльности у взаємозв’язку між собою і з суспільством загалом. У свою чергу, молодіжний неформальний рух є частиною ширшого середовища “андеґраунду”.

Деякі дослідники вважають, що неформальний молодіжний рух, андеґраунд і молодіжні субкультури – це явища одного порядку, чи взагалі – терміни, тотожні за своєю суттю. Однак, на мій погляд, ці поняття відрізняються. Андеґраунд – це контркультурне середовище, до якого належать не тільки молодіжні субкультури, але й специфічні спільноти людей, які за віком не підпадають під поняття “молодь”. Окрім того, андеґраунд – це не тільки середовище культурних ініціатив, але явище як соціальне, так і політичне. Він відбиває ту суспільну активність, що не вписується в загальну соціальну і політичну систему. Молодіжні субкультури є передовими спільнотами андеґраунду. Фактично вони визначають характер і напрямок андеґраунду.

Молодіжна субкультура – будь-яке об’єднання молоді, що має власні елементи культури, а саме: мову (сленґ), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, норми і цінності.

Молодіжна контркультура – об’єднання молоді, що має всі ті елементи культури, що й субкультура, але чиї норми та цінності перебувають в активній чи пасивній опозиції до існуючих у суспільстві норм і цінностей.

По суті, молодіжні субкультури – це результат пошуку своєрідної, нової ідентичности, створення нового стилю. Джерелом цього стилю можуть бути романтизовані чи ідеалізовані образи іншої цивілізації чи культури (“культурні міти” або “культурні утопії”). Для молодіжних субкультур Заходу джерелами “нового стилю” стали культури Азії, Африки й американських індіанців. Це було радше конструювання, ніж запозичення: образ чужої культури очищався від рис, які не сприймалися середовищем, поповнювався власними інтерпретаціями культурних феноменів. Тому результат міг кардинально відрізнятися від оригіналу.

Джерелом конструювання “культурних мітів” вітчизняних молодіжних субкультур став насамперед Захід.

Причина появи молодіжних субкультур спільна як для західних країн, так і для України. Молодь завжди прагне до спілкування з ровесниками, намагається втекти від духовної самотности в родині, у суспільних інститутах, іноді це спроба піти від суспільства загалом. Цю самотність переживають як діти забезпечених батьків, так і вихідці з малозабезпечених родин. Окрім духовної самотности молодої людини існує і соціальний підтекст – визначення ролі та місця молоді в суспільстві. Розквіт молодіжних субкультур на Заході збігається з кризою суспільних цінностей індустріальної епохи, самих основ капіталістичної системи. Молодим пропонували слухняно успадковувати приклад своїх батьків, що будували для них світ споживання і достатку, ініціатива не схвалювалася. Протест американської молоді шістдесятих років відбувався під гаслом Сартра: “Вони украли в мене сенс життя!”.

Дослідники сходяться на думці, що андеґраунд формується з тих, хто “випав” із суспільства. Багато дослідників підкреслювали роль дезадаптації, невміння увійти в трудовий чи навчальний колектив, конфлікти в родині у формуванні альтернативних молодіжних спільнот1 .

В. Тернер, міркуючи про громади західних гіпі, зарахував їх до “лімінальних спільнот” (від лат. “limen” – поріг), тобто тих, які виникають і існують у проміжних областях соціальних структур (у нас такі структури прийнято називати марґінальними). “Лімінальні” особистості – особи з невизначеним статусом, які знаходяться у процесі переходу, чи “випали із суспільства”.

У періоди змін тими, хто випав, стають до тієї чи іншої міри значні прошарки. Зміни завжди несуть із собою стан нестабільности, невизначености. Іноді це зачіпає ледь не кожного. Не усі йдуть у гіпі, але багато хто проходить через контркультурний стан (потрапляє у зону дій контркультури).

Типологізація молодіжних субкультур

Типологізація молодіжних субкультур в Україні ускладнюється кількома факторами. По-перше, існуючі в західній науці підходи до цієї проблеми не можуть бути застосовані до українських молодіжних субкультур, тому що західні учені виходили з досвіду діяльности неформальної молоді в умовах розвинутої демократії та стабільної економіки. Російські учені виділяють на постсовєцькому просторі такі типи субкультур:

за ціннісними орієнтаціями:

- романтико-ескапістські (гіпі, толкієністи, за деякими винятками байкери);

- гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери тощо);

- кримінальні (гопники, урла);

- анархо-нігілістичні чи радикально-деструктивні (панки, металісти, сатаністи тощо).

за історичним критерієм:

- традиційні, що мають довгу історію в країні (гіпі, панки, бітломани тощо);

- нові, які виникли упродовж останнього десятиліття (толкієністи, уніформісти, металісти тощо).

На підставі даної типологізації можна коротко охарактеризувати деякі молодіжні субкультури, що відіграли значну роль у становленні цілого покоління людей.

Система

Гіпі стали тим середовищем, у якому виросли найрізноманітніші “нові” молодіжні субкультури, вони дали поштовх молодіжному протестові і привнесли ідеали толерантности та розкутости в сучасне суспільство. Система є складною структурою, яка займається творчим пошуком і перманентним духовним протестом проти несправедливости держави і суспільства, це свого роду всесоюзна молодіжна субкультура гіпі.

Систему не можна назвати у повному сенсі угрупованням: у її надрах постійно йдуть перегрупування, зникають одні об’єднання і формуються нові. Люди переходять із групи в групу. Це радше певне середовище спілкування. Проте, Систему можна розглядати як спільноту, оскільки присутні такі ознаки, як спільна мова (сленґ і символіка), мережа комунікацій – особисті зв’язки, поверхові знайомства (настільки призвичаюєшся до облич на тусовці, що вже підсвідомо впізнаєш “своїх”).

Сленґ і символіка складають основу внутрішнього комунікативного середовища Системи, відокремлюючи її від зовнішнього світу. При цьому символіка Системи надзвичайно різноманітна, у її фонді можна зустріти символи, які прийшли з різних релігійних груп (наприклад, від крішнаїтів чи баптистів), молодіжних рок-течій (атрибути року, панк-року і важкого металу), а також різних суспільно-політичних рухів: пацифізму, анархізму, комунізму тощо. Особливим символом є фєнєчка – свого роду знаковий код, за кольором, стилем, розміром якої можна визначити не тільки приналежність до певної тусовки, але й індивідуальні характеристики господаря. Фєнєчка, як і пацифік, є символом миру і дружби, це подарунок на щастя.

Романтико-ескапістські субкультури

Цей тип молодіжних субкультур характеризується орієнтацією на створення паралельного світу, свого роду “міту”. Міт будується на підставі певних творів (переважно “фентезі”) чи запозичених світоглядних концепцій інших культур. Серед них можна виокремити “ігрові” молодіжні субкультури. Рольова гра (role playing game) наближена до імпровізованої театральної постановки. Фактично це втілення в життя слів В.Шекспіра: “Увесь світ – театр, а люди в ньому – актори”. Ця субкультура створює свій паралельний “світ”, у якому “ховається” від реалій суспільства.

Ігрові молодіжні субкультури – це щось середнє між клубом аматорів певного автора (Дж. Р. Р. Толкієна), історичної події (реконструкціоністи) і послідовників традицій певної етнічної культури (індіаністи) чи релігійно-містичного руху. У середовищі індіаністів і толкієністів (меншою мірою серед реконструкціоністів) популярне апелювання до практики релігійних культів, описаних у творах авторів “фентезі” або притаманних індіанцям США, чи до синтетичних релігій і культів, розроблених на основі певних світоглядних концепцій.

Релігійно-містичні субкультури

Релігійно-містичні молодіжні субкультури є синтезом містичних і релігійних культів із традиціями і цінностями окремих молодіжних субкультур. У таких субкультурах обов’язково повинен бути лідер, що є головним “гуру”. Чисельність таких груп незначна.

Серед представників цього типу молодіжних субкультур яскравим прикладом є “братерство кандидатів у справжні люди” (БКНЛ), що є симбіозом утопічно-комуністичних ідей, релігійної практики і психологічної обробки.

До цього ж типу субкультури можна віднести гіпі-комуни, сатаністські культи, неопоганські та синтетичні толкієністські культи.

Гедоністично-розважальні субкультури

Гедоністично-розважальні субкультури ще називають музичними молодіжними субкультурами, здебільшого їхні адепти складаються з підлітків. Їх об’єднують спільні музичні смаки, легке, безтурботне ставлення до життя, прагнення жити сьогоднішнім, “прикид” (особливості зовнішнього вигляду, одягу та рухів). Зазвичай ці люди не надто добре розуміються на тому, що вони слухають, для цього існують лідери тусовок, які знаються не лише на нюансах музики даного напрямку, але й на ідеологічних положеннях руху. Переважно це ді-джеї та власники великих авдіотек.

Необхідно відзначити, що такі молодіжні об’єднання нестійкі і залежать від популярности тих чи інших музичних напрямків.

Епатажно-протестні субкультури

Початок епатажно-протестним субкультурам поклали панки. Саме вони стали пропагандистами ідеї “шок-протесту”. Пізніше цю ідею підхопили металісти, трешери, сатаністи. Окремо в цій когорті стоять байкери, які віддають перевагу романтиці мандрів. Треба відзначити, що епатажно-протестні субкультури часто переходять у радикально-деструктивні. Їхня приналежність до першого чи другого типу визначається лише мірою неприйняття навколишнього середовища і готовністю до силових дій. Класичним представником даної субкультури в Україні (зокрема у Харкові) залишаються панки, які, на відміну від панків 80-х, увібрали в себе традиції й ідеї різних субкультур андеґраунду, насамперед гіпі, і зменшили свою агресивність.

Радикально-деструктивні субкультури

До цього типу можна зарахувати ті молодіжні субкультури, що мають чітку лінію асоціальної поведінки й орієнтовані на застосування силових методів. Зазвичай серед них діють різноманітні політичні організації, що намагаються перетягнути їх на свій бік, політизуючи їхню діяльність.

Треба розрізняти два підвиди цього типу субкультур:

1) існують чітко асоціальні об’єднання (нац-панки, червоні панки, анархо-панки). Вони вже за своєю суттю мають деструктивний характер і відзначаються радикалізмом;

2) існують молодіжні субкультури, що постали на базі певного інтелектуального ядра, яке виробляє ідеологію об’єднання, у якому за логікою розвитку подій неминуче повинна виникнути радикальна політизована сила, орієнтована на “пряму дію”.

Свавільно-самосудні молодіжні формування

Ці формування являють собою групи, переважно вихідців з робітничих родин, які за допомогою сили ведуть боротьбу з різними проявами відхилення від ідеалів соціалізму (природно, відхиленнями в їхньому розумінні). Вони виникали, як правило, на базі територіальних формувань. Об’єктом їхнього “фізичного впливу” були представники заможної “золотої молоді” (діти парт- і госпноменклатури), гіпі, панки, націоналісти, металісти тощо.

Цей тип молодіжних субкультур упродовж останнього часу значно трансформувався. В сучасній Україні в чистому вигляді цього типу субкультур немає. Вони зникли на початку дев’яностих років. Тим часом гопники (гопота) продовжили традиції люберів. Однак вони не є сформованою молодіжною субкультурою.

Гакери

Гакери [“зламувачі”, від англійського to hack – ламати, рубати; у російській мові прижилася часто вживана в Україні форма “хакер”. – Прим. ред.] є новим типом молодіжної субкультури. По суті, в Україні вона тільки формується, у зв’язку із порівняною нерозвиненістю інформаційних комунікацій і комп’ютеризації.

У спеціалізованому середовищі поняття “гакер” має доволі вузьке значення, цим терміном зазвичай називають комп’ютерного злочинця, який “зламує” сайти, обманює банківські системи охорони, запускає в мережу віруси. Термін “кракер” точніше передає західне розуміння цієї субкультури. Кракери – це ті, хто робить світ віртуальної реальности доступним для всіх бажаючих. Саме вони ламають захисні коди на ліцензійних іграх, роблять доступними платні сайти й Інтернет. Існують так само ламери і геймери; перші проводять значну частину свого часу біля комп’ютера, але не мають досить знань про нього, другі – фанати віртуальних ігор. Саме другий тип може претендувати на статус молодіжної субкультури. Субкультура гакерів перебуває на етапі становлення.