Geum.ru

Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Додаткова література до теми:
  1. Зарубіжна та українська культура. – К., 2000.
  2. Історія культури. – Харків, 1999
  3. Культурология. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. М., 1995.
  4. Смезлер Н. Социология: пер. с англ. - М., 1994.
  5. Культурология” Курс лекций под ред. А.А. Родугина Изд. – М., 1998
  6. П. С. Гуревич “Человек и культура”. – М., 1998.
  7. “Культурология" под ред. А. Н. Марковой. – М., 1998.
  8. Философский энциклопедический словарь. – М., 1993.
  9. Н. А. Бердяев Самопознание. – М., 1991.



Тема 2. Генеза культури

Сучасні науковці досі не дійшли згоди щодо загальноприйнятого визначення куль­тури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура".

Говорячи про походження, або іншими словами про генезис культури, варто сказати, що в суспільстві традиційно розрізняють два основні напрямки культу­ри — матеріальний і духовний, — відповідно до двох голов­них сфер людської діяльності — матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяль­ності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як ба­гатогранне і цілісне явище.

Специфіка культурних знань полягає, в першу чергу, в тому, що їх структура представляє собою цілий макросвіт. Культурні знання охоплюють освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі їх елемен­ти взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему та­кого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культурних знань відпові­дно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світо­ву і національну культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Знання національної культури уособлюють надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос­подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре­ма, виділяють національні культури — українську, російсь­ку, французьку та ін.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвит­ком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою станов­лення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив пи­тання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у сим­волічній формі.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть­ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль­тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно­манітнішими.

Знання світової культури — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре­гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру со­ціальних суб'єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

Культурні знання потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором націо­нальної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить під­ґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Про­грес суспільства поєднується і супроводжується також куль­турним прогресом.

Однією з найважливіших функцій культурних знань є передача соціального досвіду. Тому її називають інфор­маційною. Культура виступає єдиним механізмом пе­редачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім куль­тури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв’язки між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними на­слідками.

Іншою провідною функцією культурних знань є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприят­ливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знан­ня, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людь­ми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприк­лад, в Японії) демонструють величезний динамізм у бага­тьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші — не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще "ви­находять велосипед", залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів сус­пільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мо­раль і право.

Ціннісна функція відобра­жає важливий якісний стан культурних знань людини, суспільства.. Саме система цінно­стей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

Отже, як бачимо, генезис культури досить складний і пов’язаний з історичним розвитком суспільства. Одночасно, є досить специфічними і культурні знання, які торкаються багатьох напрямків розвитку суспільства. Однак без культурних знань не можна говорити про цивілізовану людину, суспільство, не мислимий прогрес майбутнього людства.

Декотрі вчені ХХ ст. Заперечували зв’язок та наступність культур. Так, А.Тойнбі відмовлявся від ідеї прогресу людства як об’єднаної спільноти. вважаючи, що великі цивілізації – єгипетська, греко- римська, європейського сеердньовіччя та ін. – народжуються, розквітають та вмирають у своєму власному культурницькому субстратові, не передаючи нічого наступним поколінням. Просвітницько-марксистська думка наголошувала, що культура розвивається шляхом відмирання “непотрібного” та народження нового, а все життєздатне переходить у нову культуру зі старої. Зокрема, ХІХ – ХХ ст. в Західній Європі є результатом розвитку секуляризованої культури, яка втрачає і обов’язок і зв’язок із минулим поколінням і його канонами та цінностями.

Завдяки розвитку інформатизації та комунікації планета “зменшується”; досягнення різних народів та особистостей швидко стають загальним надбанням. Поступово вдосконалюється планетарна фінансова система; соціальні та міждержавні міграції перевершують у тисячі разів те, що у ранньому Середньовіччі називалося Великим переселенням народів. Велика роль у спілкуванні належить “культурному коду”, створеному народом або групаим народів, певними соціальними групами протягом декількох століть. Скажімо, автохтони християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків та психологію громадян ісламських країн, етику буддійського, індуїстського світу тощо. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж самого суспільства.

Європа в культурному відношенні належить до Заходу як ареалу, й колись утворювала майже однорідну християнську культурну зону. Але вона здавна поділялася на Західну та Східну Європи – це визначилося розколом церков та утворенням римо-католицького та візантійсько-православного культурних регіонів. Та історія Європи свідчить про ще більш складні корені її культури. Адже дохристиянська Європа була язичницьким (багатобожним) краєм. Тут висунулися на перший план надзвичайно потужні культурні досягнення греків та римлян, які прагнули підкорити впливу своєї цивілізації всі інші європейські народи (еллінізм). Тому важливим початком європейської культури стала греко-римська античність. Її цінності полягали в ствердженні земного буття як єдиної вартості людини, в оспівуванні та поетизації життя тіла, в радісному гедонізмі (філософії насолоди).

Але античну картину буття заперечило народжене на Сході християнство, що розглядало земне буття як тимчасове й протиставляло античності віру в Єдиного Бога, тверду мораль і піднесення Царства Небесного. Утверджувалося християнство при шаленому опорі постарілого античного світу, але перемогло на тисячу років (Середньовіччя). В епоху Ренесансу (Відродження) поновилися й отримали розвиток античні ідеї й християнство почало заперечуватися знову.

Отже в основі європейського світогляду приховано конфлікт між тілесною і духовною першоосновами. Але цей конфлікт і досі визначає динаміку релігійно-філософського, науково-технічного й літературно-мистецького пошуку європейців.

Услід за філософом Ф.Ніцше, науковці виділяють також аполлонічну і діонісійську первні європейської культури. Йдеться про початки, позначені іменами двох давньогрецьких богів – Аполлона і Діоніса. Перший, покровитель наук та мистецтв, уособлював логічно-раціональний першопочаток; другий, бог вина та сп’яніння, втілював емоційно-ірраціональне буяння підсвідомого у людині. Характерний приклад дає культура Німеччини, уславлені протягом століть великими філософами, літераторами й митцями, німці у ХХ ст. раптом зірвалися до фашистської контркультури, до сліпого уславлення ідей нацизму й вождя-фюрера; розпочалося фізичне знищення ворогів режиму і ні в чому не винних людей, було розв’язано Другу світову війну тощо.

Україна від початку належить Європі, як географічно, так і культурно. Щоправда корені української духовності сягають не лише європейських, а й азійських глибин. У віруваннях та звичаях архаїчної дохристиянської України простежується спорідненість з культурами іранців та індо-аріїв. Київська Русь органічно увійшла до європейської християнської спільноти.

Уведення християнства спряло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими Європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослав Мудрого було видано за представників королівських родин Європи, а Анна Ярославівна по смерті свого чоловіка, короля Франції, до повноліття сина, наступник престолу правила державою. На привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу наступні королі Франції – аж до еволюції 1789 р. В подальшому європейському статусу України завадила монголо-татарська навала, яка, до речі спричинила утворення Московії, довго підлеглої монголам, що ґрунтовно вплинуло на характер її культури. А оскільки саме до цієї держави мусила приєднатися Україна після війн Богдана Хмельницького, то її європейський вибір значно ускладнився.