Geum.ru

Курс лекцій Дніпропетровськ 2005 Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. Для студентів усіх спеціальностей. / Ю. Й. Семчук. Дніпропетровськ, дуеп. 105 с

Вид материалаКурс лекцій

Содержание


Історичні типи культури
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Історичні типи культури


Розгляд культури (з метою її розчленовування, виділення основних історичних типів) через призму філософії (через з'ясування її місця в культурі реальних людських суспільств) дозволяє зупинитися на наступних основних результатах, що стануть відправними пунктами подальшого осмислення теми.

По-перше, виникнення філософії в епоху “залізної революції” у рамках духовного перевороту, пережитого великими цивілізаціями у минулому, що освоїли “осьовий” вимір культури, хронологічно і просторово виділяє з традиційних культур універсально-гуманістичні культури “філософського” типу (п'ять “осьових” цивілізацій К. Ясперса - з яскраво вираженим філософським статусом китайської, індійської і грецької). Хронологічна межа, що розділяє доосьові (дофілософські) і осьові (філософські) культури у всесвітній історії, - середина I тис. до н.е.

По-друге, кожний з цих історичних типів культури, у свою чергу, представлений двома основними формами: перша — архаїка (первісні культури) і цивілізація (великі культури стародавності епохи бронзи); друга - культури Сходу і Заходу.

По-третє, всі основні історичні типи і форми культури людських суспільств сформувалися в дохристиянську епоху (включаючи появу передумов для “символічної” культури, зв'язаної своїм виникненням з дією надісторичних і позаісторичних сил; її історичний розвиток у християнську епоху здійснювався на основі реальних соціальних і цивілізаційних умов життя).

Представимо запропоноване тлумачення питання про історичні типи культури в більш розгорнутому виді.

1. Доосьовий (іменний) тип. Почнемо з архаїчної культури, що представляє його першу історичну форму. Тут варто чітко розділяти два основних значення культурної архаїки. По-перше, те, що складає її історичну специфіку (на тлі наступного культурно-історичного розвитку), те, що переборюється й усувається в ній у процесі розвитку людських суспільств в економічно-господарському, соціальному, політичному і духовному відношеннях. Але, з іншого боку, і те, що назавжди залишається в людській культурі, надбаним на самому початку історичної епохи людського існування. У першому випадку ми маємо те, що охоплюється поняттям “первісної культури”. У другім - те, що складає саму сутність культури, її “архе”, “першооснову”, що панує в житті людини і суспільства на будь-яких етапах розвитку й історичного існування.

Серед цих вічних підвалин і основ людської культури, освоєних саме на етапі первісної культури, просвітителі вважали основним і ведучої людський розум, романтики і ірраціоналісти - волю до життя з посиленим релігійним почуттям. Гегель - розум і волю, Маркс – виробничу і трудову діяльність, Соловйов - моральність (на основі релігійного, альтруїстичного і аскетичного аспектів), культурологи XX ст. - мову й інші символічні форми. Так чи інакше, але приборкання зоологічних інстинктів робить людину культурною, творцем і носієм штучних засобів, що забезпечують виживання, прогрес і розвиток людини і суспільства. Відповідно до тієї концепції, що прийнята в даному розгляді культури і її історичних типів, що вирішує значення має іменна і зв'язана з нею текстова матриця, як засіб освоєння, збереження, передачі і відновлення колективного людського досвіду, його інформативної, нормативної, ціннісної і практичної складових.

З цього погляду культура первісності і виникаючих (після аграрної революції) суспільств-цивілізацій представлена, як уже відзначалося, особисто-іменним і професійно-іменним типами. У соціальному відношенні їм відповідають такі структури (забезпечуючі інтеграційну єдність), як рід і громада, у первісних суспільствах - система сільських громад, і держава - на стадії цивілізації. У духовному плані для первісних суспільств характерні ранні релігійні культи, у суспільств-цивілізаціях, що складаються, представлені вже політеїстичні релігійні системи (наприклад, у вигляді “олімпійської” системи греків). По способі мислення (у його семіотичній організованості і представленості) особисто-іменний тип є доміфологічним. Для культур із професійно-іменним типом характерний саме міфологічний спосіб мислення (у розвинутих цивілізаціях він відтісняється на маргінес, утворюючи приховану основу світоглядних структур, але не проявляється - аж до інтелектуальної революції в “осьову” епоху). Близькість між собою іменних матриць особистісного і релігійно-міфологічного типів дозволяє говорити про відповідні культури як про дві історичні форми єдиного культурного типу. Але - тільки з погляду принципової специфіки універсалістського типу культури. При іншій точці відліку (з чи позицій Гегеля, Маркса, Шпенглера, Тойнбі, Петрова) саме межа між первісними суспільствами і цивілізаціями виявляється вирішальної й основною; розходження ж між доосьовими й осьовими культурами, а потім і між культурами Сходу і Заходу є вторинними, чи навіть узагалі не істотними. Розглянемо, однак, і ці реалії вторинного типу культури.

Східна цивілізація.

У центрі уваги вчених-сходознавців (у період становлення даної наукової дисципліни) знаходилися історія і культура єврейського народу, Китай, Індія й арабо-мусульманский світ. У XIX ст. були відкриті сліди древніх цивілізацій Близького Схід, у XX ст. — найдавніша цивілізація в Південній Індії. В узагальнюючих працях, створених класиками сходознавства Г. Масперо, Ед. Мейером, Б. А. Тураевым, головна увага приділялася опису і характеристиці культурної, релігійної і політичної історії древніх цивілізацій. Широке поширення одержала концепція феодального характеру давньосхідних суспільств. У працях радянських істориків (В. В. Струве, В. І. Авдієва, Б. Б. Піотровського, М. А. Коростовцева) була розроблена концепція рабовласницького суспільства. Історики-марксисти (у нашій країні і за рубежем) розвивали ідею про азіатський спосіб виробництва в країнах Сходу.

У філолофсько-історичному осмисленні (Гегель, Соловйов) Схід представлявся в якості першої історичної ступені всесвітнього розвитку людства (“деспотія”, “воля одного” як перший крок до волі - у Гегеля, символ “нелюдського Бога” - у Соловйова). У теоріях замкнутих культур і локальних цивілізацій (Н. Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі) лінійна історична схема була відкинута і удаваний (на європейському тлі) більш-менш єдиний Схід став свого роду “розсипом” самобутніх культурно-історичних утворень. Відповідно до цієї точки зору, саме “Схід у широкому розумінні цього слова став колискою світової Цивілізації і людської культури” (Л. С. Васильєв). Де при всіх його локальних соціокультурних утвореннях було характерне прагнення до збереження століттями виробленої жорсткої норми, стійкого соціального порядку і сформованих релігійних і моральних стандартів поводження. Сутність цих соціальних систем, по Васильєву, визначається азіатським способом виробництва, характерним “для всіх неєвропейських докапіталістичних суспільств (первинність державного сектора і вторинність приватного сектора), і зводиться до консервативної стабільності”. З іншого боку, по Генону, східні цивілізації “сутнісно не суперечать одна одній”, бо створенні “вищим принципом доцільності”. Однак при обох поясненнях виявляється зрозумілим та обставина, що “у сучасному світі ми спостерігаємо, з одного боку, цивілізації, що притримуються традиціоналізму, і ті що йдуть на компроміс із західною культурою.

У сучасних типологічних схемах, тих що висходять до М. Вебера, китайська, індійська і близькосхідна цивілізації були усвідомлені в якості трьох основних і самостійних форм культури і суспільства - поряд з європейською, що створила в економіці, соціальній і політичній сферах, в області духовної культури таку своєрідність, що виводить Захід за рамки загальноцивілізаційної “норми” і присутня у всіх модифікаціях - культури Сходу. Це привело до істотного переосмислення самої парадигми “Схід – Захід”. Їх взаємний діалектичний зв'язок (як єдності протилежностей) перетікання одна в одну веде далі до формування нового, всезагального типу цивілізації.

При всім різноманітті східних цивілізацій “найбільш характерними були, - пише Васильєв, - три гігантські культури: китайська, індо-буддійська й арабо-ісламська”. Подібної класифікації дотримував і Генон: “Далекий Схід сутнісно представлений китайською цивілізацією. Середній Схід - індуїстською, Близьких Схід – ісламською”; остання при цьому зберегла багато спільних рис “від середньовічної християнської цивілізації Заходу”.

Т. Парсонс, класифікуючи цивілізації розглядає їх як основу соціальної системи в її чотирьох основних компонентах - економічному, соцієнтальному, політичному і ціннісному. Вказуючи на можливість гіпертрофованого розвитку однієї з чотирьох соціальних підсистем, що і характеризуватиме сутність цивілізації. Дана класифікація цивілізацій набула широкого розповсюдження на Заході. Де Захід більше тяжіє до “економічного” типу суспільства, тоді як три східні цивілізації відповідають в основному “ціннісному” (Китай), “соцієтальному” (Індія) і “політичному” (Близьким Схід) типам. У Васильєва китайсько-конфуціанська традиція-цивілізація характеризується релігійною індиферентністю, із акцентом на соціальну етику й адміністративно-детерміноване поводження, з приматом жорсткої звичаєвої норми, догматизмом і конформізмом. Індо-буддійська традиція-цивілізація - інтроспективними метафізичними спекуляціями, - з акцентом на релігійно-детермінованим індивідуальним поводженням, соціально-політичною індиферентністю і релігійною терпимістю при крайній жорстокості суспільної структури, що компенсує .слабість політичних інститутів. Арабо-ісламська традиція-цивілізація - тяжінням до релігійно-детермінованого соціального поводження, впливом духовної і світської влади, догматизмом і конформізмом .

Західна цивілізація.

Якщо Схід представлений у культурі цілим рядом локальних цивілізацій, чи, принаймні, трьома основними потоками цивілізаційно-історичного існування (Близький Схід, Китай, Індія), то співвідносна з ним європейська (західна) культурно-історична традиція постає перед нам, насамперед, у своєрідній послідовності епох (ступенів) розвитку цивілізації, що зародилася в басейні Егейського моря в результаті кріто-мікенської культури. Ця послідовність історичних епох така:
  • класична еллінська культура;
  • елліністично-римський ступінь;
  • романо-германська культура християнського середньовіччя;
  • новоєвропейська культура.

Три останні ступені можна розглядати (на тлі антично-грецької класики) як своєрідні варіативні форми вестернізації традиційної культури римлян і германців, а потім - і всієї романо-германської Європи. У Гегеля і Тойнбі дві перші і дві другі епохи об'єднані в самостійні цивілізаційно-історичні формоутворення (античний і західний світи). Для Маркса європейські античність і середньовіччя, хоча й і творять паралель суспільствам Сходу, що базується на азіатському способі виробництва, усе-таки складають разом з ними єдину докапіталістичну ступінь історичного розвитку, за якої випливає різко конфронтуюча їй універсально-капіталістичн а епоха нового часу.

Так чи інакше, але в джерелах і в самих основах усіх суспільств і культур європейської (західної) цивілізаційної традиції знаходиться щось немислиме з нормальної (традиційної чи східної) точки зору: господарство, суспільство, держава, культура, які усі цілком залежні від однієї єдиної людини, яка самостійно, на свій страх і ризик постійно знаходиться в перманентній дієвості і спілкуванні із собі подібними. “Людина-суспільство, людина-держава, людина-світогляд, дійсно цілісної особистості, вільної і самостійний у думках, словах і вчинках (М. К. Петров). І , ця традиція становлення суспільства сягає корінням античності, в котрій формувалися основоположні державні інституції, права і свободи, ментальність громадянина сучасної Європи.

Найважливішими винаходами європейської культури в мовно-знаковому рівні її представленості в духовно-світоглядній сфері є філософія в зазначеному вище значенні цього поняття і наука як специфічна форма пізнавальної діяльності, яка характерна для останньої епохи існування західної культурної традиції. Грань між “софійною” і “сцієнтизованою” формами культури (а також у відношенні специфіки відповідних світоглядних форм) настільки значна, що дуже часто виділяють лише два великих періоди в русі європейської культури, узятої в її відносній самостійності від соціально-економічної і національно-етнічної областей прояву цивілізаційно-історичного життя. А саме:
  • від середини I тис. до н.е. і до XVІІ ст.;
  • період XVII-XX ст. (для його позначення використовуються два основних терміни: період новоєвропейської культури, чи період техногенної цивілізації).

З урахуванням інших критеріїв, і насамперед представленості в європейській культурі християнства, ця найпростіша періодизація ускладнюється: звичайно в цьому випадку говорять (маючи на увазі перший великий період) про епохи античної, грецької і римської культури, про культуру епохи середньовіччя і про культуру Відродження (з цієї останньої епохи деякі автори починають відлік новоєвропейської культури). У рамках другого великого періоду часто виділяють культуру Просвітництва, романтизму і класичну німецьку культурну епоху кінця XVІІІ - початку XIX ст. Цей початковий відрізок новоєвропейської культури збігається хронологічно з епохою буржуазних і національних революцій у Західній Європі й Америці. Він є також часом утвердження економічної формації суспільства (капіталізму).

Друга половина XIX - XX ст. характеризуються по-різному. Але, очевидно, що за ці півтора сторіччя ситуація в культурі і суспільних сферах західної техногенної цивілізації - незважаючи на постійний потік відновлень і ряд соціальних і національно-державних катаклізмів - стабілізується. У тому числі й у відношенні усе більш широкого охоплення ціннісними орієнтаціями західної цивілізації неєвропейських культур. Підсумовуючи: сучасна західна культура оцінюється в руслі шпенглерівської міфологеми “Присмерків Європи” (“Закат Европы” – рос.), одночасно в оптимістичних і євроцентристських тонах.


Додаткова література до теми:
  1. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.
  2. Особливості культурних здобутків. – Харків, 1998.
  3. Васильев Л. С. История религий Востока. - М., 1983.
  4. Генон Р. Кризис современного мира. - М., 1991.
  5. Ерыгин А. Н. Восток - Запад – Розсип. - Ростов н/Д, 1993.
  6. Петров М. К. Язык, знак, культура. - М., 1991.
  7. Петров М. К. Самосознание и научное творчество. Ростов н/Д, 1992.
  8. Тойнби А. Дж. Постижение истории. - М., 1996.
  9. Ле Гофф Жак. Цивилизация средневекового Запада. - М., 1991.
  10. Майоров Г. Г. Етика християнства. - М., 1987.
  11. Соколов В. В. Средневековая философия. - М., 1979.
  12. Дюби Жорж. Европа в средние века. – Смоленськ, 1994.
  13. Мень А. Християнство. // Лит. газета. 19.12.1990, № 51. С. 5.
  14. Гегель Г. В. Ф. Феноменология духа. Соч. - Т. IV. - М., 1959.
  15. Поліщук С.П. Спадкоємність та взаємовплив культур. – К., 1972.
  16. Иконникова С.Н. История культурологии: Идеи, судьбы.. – СПб., 1996.
  17. Теорія та історія світової та вітчизняної культури. – Львів, 1992.
  18. Лідсей Дж. Коротка історія культури: В 2т. - К., 1995.



Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації.

Коли ми вживаємо поняття “цивілізація”, те мова йде про термін, що несе надзвичайно велике семантичне й етимологічне навантаження. Однозначного його трактування немає ні у вітчизняній, ні в закордонній науці.

Слово “цивілізація” з'явилося у французькій мові середині XVIII в.; лаври його створення віддають Буланже і Гольбаху. Спочатку це поняття виникло в руслі теорії прогресу і вживалося тільки в однині щодо протилежного “варварству” стадії всесвітньо-історичного процесу і його ідеалу в євроцентристській інтерпретації. Зокрема, французькі просвітителі називали Цивілізацією суспільство, засноване на розумі і справедливості.

Будь-які економічні системи формуються і змінюються у ході розвитку суспільства, його матеріальної, духовної та організаційної культури. Зрозуміти внутрішні закономірності цього процесу допомагає його аналіз у контексті основних підходів до періодизації суспільно-економічного розвитку — цивілізаційного та формаційного.

Коли йдеться про періодизацію розвитку суспільства, сучасні дослідники вдаються переважно до цивілізаційного підходу. З позицій синергетичної парадигми саме він є адекватним внутрішній логіці соціально-економічного розвитку. Це пов'язано з тим, що такий підхід спирається одразу на три базові принципи періодизації — стадійності (послідовності етапів розвитку), полілінійності (паралельного розвитку різних способів виробництва) та цивілізаційної унікальності. Причому останній принцип провідний, оскільки визначає загальну структуру людства.

Всього в історії людства англійський історик А. Тойнбі виділив 21 локальну цивілізацію (14 з них уже мертві). У своєму розвитку вони долають фази зародження, росту, розквіту, надлому, старіння і розпаду. Причому їхня еволюція відбувається під впливом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх факторів (природного середовища, тиску з боку сусідів тощо). З погляду синергетики перехідні етапи між цивілізаціями кожної наступної серії (за термінологією А. Тойнбі) можна розглядати як біфуркації цивілізаційного процесу.

Найпомітнішою біфуркацією (розломом) цивілізаційного процесу став, за К. Ясперсом, так званий осьовий час. Це період між 800 і 200 роками до н. е., коли з'явилася людина сучасного типу і на основі формування світових релігій відбулося «одухотворення буття». В результаті виникли локальні цивілізації другої серії — греко-римська, іудейська, іранська, індійська, китайська. Лідерами серед них були цивілізації Сходу — Китаю та Індії. А всі величні цивілізації першої серії — вавилонська, єгипетська, індійська, китайська та ін. продовжували існувати лише у тих своїх елементах, які ввійшли до осьового часу і були сприйняті цивілізаціями другої серії.

У середні віки у Західній Європі утворилася Західнохристиянська цивілізація, яка за часів Ренесансу (близько 1500 р.) трансформувалася у Новоєвропейську. Так відбувся перехід від ранньокласової до станово-класової (феодальної) системи суспільних відносин. Щоправда, під кінець існування другої серії цивілізацій (1750 р.) Новоєвропейській ще не належала першість у промисловому розвитку.

Промислова революція зумовила стрімку перебудову світового цивілізаційного простору, внаслідок чого з'явилися локальні цивілізації третьої серії. Зокрема, з кінця XVIII ст. почала формуватися Новоєвропейсько-Північноатлантична (західна) цивілізація, яка базувалася на досягненнях науки і техніки та індустріальному громадянському суспільстві, або капіталізмі.

Якщо А. Тойнбі виділяв усього п'ять локальних цивілізацій третьої серії — західну, православну, ісламську, індуїстську та далекосхідну, то американський політолог С. Хантингтон налічує їх вісім: шість за релігійною ознакою — християнсько-католицьку (західну), християнсько-православну, ісламську, індуїстську, конфуціанську і японську та дві за географічною ознакою — африканську і латиноамериканську. Але на початку третього тисячоліття є всі підстави говорити про формування цивілізацій четвертої серії. Новий цивілізаційний розлом робить можливим поділ західної цивілізації на західноєвропейську (материнську) і північноамериканську (дочірню) цивілізації. Не виключається і відокремлення від неї дочірньої цивілізації на чолі з Австралією.

Традиційно локальні цивілізації розглядалися як культурно-релігійні утворення. Ф. Бродель проаналізував їх з позицій матеріальної культури: з одного боку, як замкнений світ-економіку, а з другого — як частину світової економіки. Це дало йому змогу з цивілізаційних позицій окреслити періоди лідируючої ролі світових країн, а також розвинути відоме положення К. Маркса, що промислово більш розвинена країна демонструє менш розвиненій картину її майбутнього.

Ф. Бродель, зокрема, обґрунтував ієрархічний поділ світу-економіки за рівнем економічного розвитку країн: на країни центру, напівпериферії та периферії. У сучасних умовах такий поділ доцільно поширити на світову економіку в цілому. Крім того, в умовах ринкових трансформацій виникла необхідність виділити ще одну — проміжну (між напівпериферією та периферією) групу постсоціалістичних країн.

Зрозуміло, зміна лідерів зумовлює переорієнтацію системи територіального поділу праці з одних транспортних шляхів на інші. Так, занепад у XII ст. Київської Русі (під тиском монголо-татарських орд) призвів до переорієнтації товаропотоків з Дніпра (шлях «з варяг у греки») на Віслу. Зміцнення у XV ст. (внаслідок Великих географічних відкриттів) Іспанії, а в XVII ст. (після військових перемог над Іспанією) — Англії сприяло переміщенню основних транспортних шляхів із Середземномор'я до Атлантики. Відповідно змінилася й система постачальницько-збутових зв'язків, насамперед у міжнародних промислово-територіальних системах (ПТС). Щось подібне сталося і після розпаду СРСР, коли система зв'язків ПТС України переорієнтовується з колишньої метрополії на інші центри економічної й політичної сили.

Теорія локальних цивілізацій, хоча й розкриває глибинні механізми суспільно-економічного розвитку, але все ж не враховує достатньою мірою наступність між матеріальними цивілізаціями. Тому, переходячи від горизонтального до вертикального зрізу класифікації цивілізацій, доцільно простежити вплив на формування ПТС ще й світових цивілізацій, які характеризують рух (еволюцію) суспільства від одного ступеня господарської зрілості до іншого, вищого.

Серед суспільно-економічних трансформацій видатне місце належить переходу від традиційної (аграрної) до індустріальної цивілізації. Трапилося це два століття тому у Західній Європі, де зіткнулися й вступили у взаємодію кілька соціальних феноменів — антична наука, раціональне римське право та відтворювальний спосіб ведення сільського господарства. Соціокультурним фактором, який дав змогу синтезувати всі ці феномени, став протестантизм. Саме останній створив світоглядні передумови для використання в економіці досягнень науки, і навпаки. Внаслідок цього в Європі склалося індустріальне суспільство.

Не менш вагомим має стати перехід від індустріального до постіндустріального (інформаційного) суспільства, що розпочався у 90-х роках минулого століття. Його вивченню присвячені фундаментальні праці Р. Арона, Д. Белла, Дж. Гелбрейта, П. Дракера, Е.Масуди, П. Сорокіна, О. Тоффлера, А. Турена, Л. Туроу та ін.

За О. Тоффлером, постіндустріальне суспільство відрізняється від індустріального префіксом «де», який додається до таких головних рис суспільства, як концентрація, масизація, етатизація тощо. На думку більшості дослідників, перехід до постіндустріального суспільства полегшить розв'язання глобальних проблем, з якими неможливо впоратися на державному рівні через відсутність єдиних «правил гри». Вивільниться також творчий потенціал людини, вона перетвориться з «гвинтика» до системи машин на всебічно розвинену особистість.

Постіндустріальна трансформація породжує також і перехідні (квазіпостіндустріальні) суспільства, як, наприклад, в Україні. Причиною їх “зупинки на півдорозі” є те, що вони не мають необхідних внутрішніх передумов для переходу до постіндустріального суспільства. Слід враховувати й те, що посилюється процес “замикання” постіндустріального світу, який стає дедалі більш самодостатнім, тоді як залежність від нього індустріальних країн зростає.

З цивілізаційними розломами та установками пов'язана більшість суспільно-економічних трансформацій. Тому цивилізаційний підхід лежить в основі цілого ряду історико-економічних теорій: стадій економічного зростання (У. Ростоу), відсталості (А. Гершенкрон), сучасного економічного зростання (С. Кузнець), інституційних змін (Д. Норт), еволюції індустріальної культури (А. Чандлер) тощо.

Американський економіст і соціолог У. Ростоу у 1961 р. виділив п'ять стадій суспільно-економічного розвитку: традиційне суспільство (стадія, що характеризувалась досить розвиненим аграрним сектором і примітивним ремеслом); перехідне суспільство (на цій стадії, яка розпочалася наприкінці XVII ст., виникли передумови для «злету» у напрямі індустріального суспільства; “злет” (стадія, яка збігається з промисловим переворотом); індустріальне суспільство (період невпинного індустріального прогресу, що тривав 60 років); суспільство масового споживання (масове виробництво складних промислових товарів, до якого США йшли приблизно 100 років). Кожна з цих стадій специфічно впливала на формування ПТС, але найбільші зміни властиві для стадії «злету», коли сформувалися системи на базі машинного виробництва.

Інколи слова культура і цивілізація вживаються як синоніми. У поняття “цивілізація” тут включається будь-який артефакт: витвір мистецтва фігурує поруч із винаходом колеса або якогось іншого механізму. Водночас цивілізація розглядається як певна концепція життя, його структура. Цивілізація має також відношення до того що було створено для комфорту людини: машини, меблі, посуд тощо. Культура уособлює явища духовного життя: релігійно-філософський світогляд людей, їх прагнення побудувати життя за законами справедливості. (політика), наука та освіта, а також мистецтва – зображувальні (живопис, скульптура, архітектура), музично-театральне мистецтво, література тощо. Багато вчених вважають також, що цивілізація починається тоді, коли виникають монументальна архітектура, писемність, міста, інші вчені пов’язують поняття цивілізації з переходом від кочового життя до землеробства. Щоправда, у низці випадків провести межу між культурою і цивілізацією досить важко. Наприклад: будівлі, одяг, посуд насамперед створюються для комфорту, але часто вони являть собою справжні твори мистецтва, несуть відбиток людського духу

На початку XIX в. почався перехід від моністичної інтерпретації історії людства до плюралістичного пояснення генезису. Це було обумовлено двома факторами.

По-перше, наслідками Великої французької революції, що установила новий порядок на руїнах старого і тим самим виявила неспроможність еволюціоністських поглядів на прогрес суспільства.

По-друге, тим великим етноісторичним матеріалом, отриманим у “епоху подорожей”, що знайшов величезну розмаїтість вдач і людських установлень поза Європою і те, що цивілізації, виявляється, можуть умирати.

У зв'язку з цим стала складатися “етнографічна” концепція цивілізації, основу якої складало уявлення про те, що в кожного народу — своя цивілізація (Т. Жуффруа). У романтичній історіографії початку XIX в. з її апологією ґрунту і крові, екзальтацією народного духу поняттю цивілізації був доданий локально історичний зміст.

На початку XIX в. Ф.Гізо, намагався вирішити протиріччя між ідеєю прогресу єдиного роду людського і різноманіттям виявленого історико-етнографічного матеріалу, заклавши тим самим основи етноісторичної концепції цивілізації, що припускала існування локальних цивілізацій, не заперечуючи існування єдиної цивілізації як прогресу людського суспільства в цілому.

У марксизмі термін “цивілізація” застосовувався для характеристики визначеної стадії розвитку суспільства, що постає за дикістю і варварством.

Ствердившись в другій половині XVIII — початку XIX ст. ці підходи до розуміння терміну “цивілізація” продовжують існувати і в даний час. А, це:
  • унітарний підхід (цивілізація як ідеал прогресивного розвитку людства, що представляє собою єдине ціле);
  • стадіальний підхід (цивілізації, що є етапом прогресивного розвитку людства як єдиного цілого);
  • історичний - локально-історичний підхід (цивілізації як якісно різні унікальні етнічні чи історичні суспільні утворення).

Цивілізація, вважав Гізо, складається з двох елементів: соціального, зовнішнього стосовно людини і загального, а також інтелектуального, внутрішнього. Взаємний вплив цих двох явищ, соціальних і інтелектуальних, є основою розвитку цивілізації.

А. Тойнбі розглядав цивілізацію як особливий соціокультурний феномен, обмежений визначеними часовими-тимчасовими, просторово-тимчасовими рамками, основу якого складають релігія і чітко виражені параметри технологічного розвитку.

М. Вебер також вважав релігію основою цивілізації. Л. Уайт розглядає цивілізацію з погляду внутрішньої організованості, обумовленості суспільства трьома основними компонентами: технікою, соціальною організацією і філософією, причому техніка в нього домінує над іншими компонентами.

Науковцями була також почата спроба створити особливу “науку про цивілізацію” розробивши її загальну теорію. Останню треба відрізняти від історії цивілізації, оскільки теорія є єдине вчення про цивілізацію. Історій же стільки, скільки цивілізацій, і немає єдиного цивілізаційного процесу.

Головна проблема науки про цивілізацію - походження і природа її різноманіття. Зміст загальної історії - вивчення боротьби цивілізацій, їхнього розвитку, а також історія виникнення культур.

Основні ідеї цієї концепції зводяться до того, що цивілізація, по-перше, - це особливий стан суспільного життя, що може бути охарактеризоване з різних сторін: “особливої форма організації і комунікації людей”, “метод устрою колективного життя”, тобто цивілізація - це соціальна цілісність;

по-друге, внутрішнє життя цивілізації визначається двома фундаментальними категоріями - блага (моралі) і істини; а зовнішня, чи тілесна, - категоріями здоров'я і благополуччя. Крім них, життя цивілізації засноване на категорії краси. Ці п'ять категорій, чи факторів, установлюють лад життя і своєрідність цивілізацій, а багатоманітності методів як способів зв'язку факторів життя відповідає необмежена кількість цивілізацій.

У вітчизняній літературі також існує різне розуміння того, що лежить в основі цивілізації.

Так, представники географічного детермінізму вважають, що вирішальне вплив на характер цивілізації робить географічне середовище існування того чи іншого народу, що впливає насамперед на форми кооперації людей, що поступово змінюють природу (Л. И. Мечников).

Л. Гумільов пов'язує це поняття з особливостями етнічної історії. Але у цілому в наш час переважає культурологічний підхід до визначення поняття “цивілізація”. У більшості словників це слово інтерпретується як синонім поняття “культура”. У широкому змісті під ним мають на увазі сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства в його історичному розвитку, у вузькому - тільки матеріальну культуру.

Тому більшість учених схильні визначати цивілізацію як соціокультурну спільність, що проявляється у якісно специфічнім, цілісно конкретнім історичнім утворенні, що відрізняється характером свого відношення до світу природи і внутрішніх особливостей самобутньої культури.

Культурологічний підхід до розуміння цивілізації являє собою форму гносеологічного редукціонізма, коли увесь світ людей зводиться до його культурних характеристик. Тим самим цивілізаційний підхід ототожнюється з культурологічним. У зв'язку з цим треба відзначити, що ще в XIX - початку XX ст., особливо в німецькомовних країнах, культуру протиставляли поняттю “цивілізація”. В Канта простежується розходження між поняттями цивілізації і культури. Шпенглер, представляючи цивілізацію як сукупність техніко-механічних елементів, протиставляє її культурі, як царству органічно-життєвого. Тому він стверджує, що цивілізація - це заключний етап розвитку якої-небудь культури, у якомусь періоді суспільного розвитку із характерними ознаками високого рівню наукових і технічних досягнень і занепадом мистецтва і літератури.

Крім того, деякі вчені незалежно від їхніх уявлень про те, що лежить в основі цивілізації, розглядають її як зовнішній стосовно людини світ, культура ж ними трактується як символ його внутрішнього надбання, як духовний код життєдіяльності.

У зв'язку з цим термін “цивілізація” вживається в нормативно-ціннісному визначенні, що дозволяє фіксувати те, що отримало назву матриці або “домінантної форми інтеграції” (П. Сорокін).

Таке розуміння відрізняється і від уявлення про неї як про “конгломерат різноманітних явищ” і не зводить цивілізацію до специфіки культури.

Таким чином, з цього погляду цивілізаційний і культурологічний підходи являють собою різні способи наукової інтерпретації історії. Цивілізаційний підхід орієнтований насамперед на пошук “єдиної матриці”, домінантної форми соціальної інтеграції. Культурологічний - на вивчення культури як домінанти соціального життя. В якості матриці тієї чи іншої цивілізації можуть виступати різні основи. Крім того, цивілізації розрізняються також алгоритмами розвитку (соціальними генотипами) і культурними архетипами.

Проблема пошуку місця України у цивілізаційній системі сьогодні актуальна як ніколи. Це зумовлено принаймні трьома основними чинниками, які можна визначити як концептуальний, політичний та економічний.

Концептуальний полягає у тому, що у постсоціалістичних країнах після відмови від марксизму як офіційної теоретико-методологічної основи суспільно-гуманітарних наук ці країни залишилися без будь-якого визначеного ідейного підґрунтя. На зміну формаційному підходу, безумовно застарілому і непродуктивному у його радянсько-істматівській формі, стихійно почали приходити західні теорії, але здебільшого сприйняті фрагментарно і безсистемно. Серед них і цивілізаційний підхід, який потребує докладної розробки у єдності зі стадійним розумінням історії та її баченням в аспекті поліваріантності можливостей шляхів розвитку.

Політичний чинник актуалізації теорії цивілізаційного процесу пов'язаний з тим, що здійснюється похмурий прогноз С. Хантінгтона, і протистояння у світі набуває дедалі виразніших ознак так званого “зіткнення цивілізацій”. З розпадом СРСР і модернізацією Китаю протистояння соціальних систем відійшло у минуле, а національні конфлікти підпорядковуються саме цивілізаційній (часто-густо у її конфесійній формі) конфронтації. Це ми спостерігаємо, зокрема, на Балканах, на Кавказі, у Кашмірі, Сінцзянь-Уйгурії, на Філіппінах.

Економічний чинник актуалізації досліджень у галузі цивілізаційної теорії полягає в тому, що, як обґрунтував Ю. М. Пахомов, у сучасному світі успіху досягають ті країни, які знайшли оптимальні форми поєднання власної традиційної соціокультурної системи з новітніми продуктивними досягненнями у науково-технологічній сфері. Прикладом є країни Далекого Сходу, і не лише вони. Водночас ті держави, які некритично сприймали рекомендації західних фінансових установ, передусім МВФ, не адаптуючи їх до своїх, конкретних умов, зазнали краху. Програють ті країни (серед них і Україна), котрі не ставлять собі за мету трансформувати західний досвід з урахуванням власної цивілізаційної специфіки. Там, де західні принципи економічного життя механічно переносилися на чужорідний ґрунт, де ігнорувалися традиції, результатом ринкових реформ ставала лише деградація.

Те, що модернізація за суто західними зразками без першорядної уваги до власної цивілізаційної специфіки є руйнівною і деструктивною, підтверджує сумний досвід численних держав Латинської Америки і Тропічної Африки. Свіжий приклад - економічний крах Аргентини на межі 2001—2002 років. Поведінка кожної держави органічно пов'язана з її цивілізаційною природою. Більше того, сьогодні протистояти деструктивним викликам з боку транснаціональних сил глобалізованого світу можуть не стільки окремі країни, скільки цивілізаційні світи. Отже, для винайдення продуктивної моделі соціально-економічного розвитку кожна країна має усвідомлювати власне соціокультурне підґрунтя. Це безпосередньо стосується і України, де питання про власну цивілізаційну ідентичність залишається ще невирішеним.

За умов глобалізації світ не стільки уніфікується за поверхово сприйнятими американськими зразками, скільки набуває вигляду поліцивілізаційної структурно-функціональної системи. Її окремі складові поводяться неоднаково і своїм традиційним ідейно-ціннісним підґрунтям великою мірою визначають майбутнє тих народів і країн, які входять до них.

Усвідомлення місця України в системі світової цивілізації має не лише теоретичне, а й першорядне практичне значення. Але перш ніж намагатися визначити це місце, треба розглянути загальну концепцію цивілізаційного розвитку людства на ґрунті принципів стадійності, полілінійності та цивілізаційної дискретності. Адже зрозуміти нашу цивілізаційну позицію можна лише в системі людства загалом. Сьогодні ще немає єдиної концепції цивілізаційної структури людства. Проте завдяки ґрунтовним розробкам А. Дж. Тойнбі, а також працям Л. С. Васильєва, Г. С. Померанця, С. Хантінгтона та багатьох інших дослідників у попередні роки була вироблена відповідна концептуальна схема.

Cьогодні на планеті сформувалися чотири основні цивілізаційні світи: Китайсько-Далекосхідний, Індійсько-Південноазійський, Мусульмансько-Афразійський та найбільший (але якісно дуже неоднорідний) Макрохристиянський. Залежно від багатьох обставин, передусім міри консолідованості, ці світи можуть відповідати одній цивілізації з її автономними периферійними філіаціями або складатися з двох чи більшої кількості цивілізацій.

Макрохристиянський світ, у свою чергу, виразно поділяється на три цивілізаційні складові: центральну - Західноєвропейсько-Північноамериканську з Австралією та деякими іншими її філіаціями - і дві периферійні щодо неї - Латиноамериканську та Православно-Слов'янську. Дві останні цивілізаційні спільноти мають із Заходом спільне коріння і впродовж останніх п'яти століть розвивалися під його вирішальним впливом. Але процеси, що відбувалися на Заході та в двох зазначених цивілізаційних регіонах, нерідко мали майже протилежну спрямованість. Так, із часів пізнього Середньовіччя Захід розвивався завдяки вільній праці, тоді як у Латинській Америці з Карибікою і півднем Північної Америки, так само, як і в Східній Європі, переважала підневільна праця: пеонат і рабство з одного боку, та кріпацтво, а потім і державна експлуатація в СРСР - з другого.

Окремі регіони сучасного світу з неокресленою цивілізаційною ідентичністю, де хвилі іноцивілізаційних впливів накладаються одна на одну, можуть бути означені як трансцивілізаційні. Насамперед ідеться про Тропічну Африку та Океанію, де на цілком актуальному традиційному ґрунті схрестилися впливи, відповідно, Західної та Мусульманської і Західної та Японської цивілізацій. Інші регіони, де історично утворився нестійкий, суперечливий симбіоз між двома чи більше цивілізаціями (Балкани, Кавказ, Африканський Ріг, Південно-Східна Азія), визначаються як зони цивілізаційних стиків. Ці стики припадають не лише на місця зіткнення окремих цивілізаційних світів (наприклад Мусульмансько-Афразійського та Китайсько-Далекосхідного у Сінцзянь-Уйгурії), а й на територіально відносно невеликі локуси взаємонакладання чи зіткнення цивілізацій у межах одного цивілізаційного світу (Східна Прибалтика і Західна Україна - на межі Західної та Православно-Слов'янської, Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг - між Китайсько-Конфуціанською та Японсько-Океанічною цивілізаціями). Балкани і Південно-Східна Азія демонструють ще складніші комбінації.

Сказане дає змогу чіткіше усвідомити місце України в сучасному світі. З одного боку, вона перебуває у найближчому відношенні до Заходу, але (як і Росія, Білорусь, Грузія або Вірменія) не є його складовою частиною. З другого боку, ми не зазнали, як західноєвропейські народи, Відродження і Реформації, а саме ці історичні етапи разом з капіталізмом і раціоналізмом були визначальними у формуванні типу сучасної західної людини. Ми для Заходу ніколи не будемо аутентично «своїми»— навіть тією мірою, як поляки чи естонці. Тому західні проекти на нашому ґрунті необхідно цілеспрямовано адаптувати до вітчизняних, багато в чому принципово інших, умов. Водночас Україна здатна сприймати євро-атлантичні досягнення більш органічно, ніж більшість інших країн світу. Вона має майже півтисячолітній досвід такої адаптації.

А. Дж. Тойнбі (1889—1975) схильний бачити в історії певну цілісність. Він шукає цю цілісність не тільки в особливих формах людського життя, у розвиткові людських суспільств, що звуться цивілізаціями, але передусім у спадкоємності і цілісності культурних досягнень людства. «Скульптури, поеми, філософські праці, — пише видатний англійський історик, — можуть сказати нам значно більше, ніж тексти законів і договорів» (Тойнбі А. Дж. Цивилизация перед судом истории. — М., 1995. — С. 22). Людські суспільства, що звуться цивілізаціями, різняться за особливостями тих культурних цінностей, котрі властиві даному суспільству. Тойнбі зазначає, що сучасні історики налічують близько двадцяти різних цивілізацій — видів суспільства, створених ціною «дуже важкої праці, несправедливо нав'язаної більшості для створення витончених плодів цивілізації» (Там само. — С. 33). При цьому, оскільки цивілізації переживають розквіт і занепад, даючи життя новим цивілізаціям, які перебувають у чомусь на вищому рівні, то, можливо, розгортається якийсь цілеспрямований процес, божественний план, згідно з яким знання одержане через страждання, викликане крахом цивілізацій, у результаті стає найвищим засобом прогресу. Як бачимо, історики і культурологи надають вирішального значення саме знанню у своїх прагненнях збагнути найскладніші процеси історичного ходу людського життя. Якщо культуру розуміти як особливу форму життя і насамперед життя індивіда в даний історичний час, то цивілізація постане перед нами як особливий тип суспільства, як форма соціальної організації. За такої розкладки понять знання стає підґрунтям цивілізації, а з нею і культури.

Поняття «знання», «культура» і «цивілізація» тісно пов'язані, майже нероздільні, хоча й розрізнені. Не забуваймо, що в контексті наших міркувань знання виступає як особливий світ, населений особливими формами теоретичних побудов. Це не тільки теорії, а й гіпотези, проблеми, а також спроби їх розв'язання. Прагнучи концептуально розкрити зв'язок культури і цивілізації, ми вважаємо, що цивілізація — це організована сукупність плодів знання і культури. Важливо усвідомити, що саме особливості знання у той чи інший історичний час визначають своєрідність конкретної культури, а з нею і тип цивілізації.

Сучасна філософія визначає цивілізацію як такий ступінь суспільного розвитку, на якому поділ праці і обмін, товарне виробництво досягають повного розквіту і здійснюють переворот у суспільстві. До сучасного поняття цивілізації залучається технічний (точніше - технологічний) компонент як наслідок детермінуючого впливу техніки на розвиток сучасного суспільства. У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення категорій "цивілізація" і "технологічна культура".

Технологія - це як би матеріально-практична сторона реалізації взаємодії суспільства (людини) і природи, тоді як культура є духовно-практичною стороною взаємодії. На сучасному етапі розвитку суспільства ці дві сторони взаємопроникають одна в одну і у реальному історичному процесі має місце інтегративний феномен - технологічна культура. Ще на початку XX ст. російський філософ М.Бердяєв писав: "...Ми стоїмо перед основним парадоксом: без техніки неможлива культура, з нею пов'язане саме виникнення культури і остаточна перемога техніки в культурі, вступ до технічної епохи тягне культуру до загибелі... Повернення до природи є великий мотив, в історії культури, в ньому відчувається страх загибелі культури від влади техніки, загибелі цілісної людської природи".

Цивілізація як соціальна організація життя і культури забезпечує їм існування і прогресивний розвиток. З цивілізації починається історія суспільства. У цьому смислі цивілізація постає як спосіб буття культури, хоч при цьому допускається, що виникнення цивілізації вимагало певного рівня культури, проте згодом культура стає залежною від рівня розвитку цивілізації. У широкому значенні слова культура, як і цивілізація, виражає людський прогрес в цілому, все те, що досягнуто на відміну від тварин, все те, що додала людина до природи, природних сил й утворень. З цієї точки зору культуру і цивілізацію можна розглядати як два пласти людського прогресу. В одному напрямі прогрес розвивається в процесі підвищення рівня виробництва і споживання (обміну речовин з природою), в іншому - в процесі розвитку сутнісних сил людини. У цьому випадку розвиток, підкорений специфічним людським устремлінням, цілям і являє собою самоціль людської діяльності.

Відомі два типи ставлення людини до людини - як до засобу досягнення мети і як до самоцінності. Потреба людини є людською потребою тією мірою, якою інша людина в такій якості стала для неї потребою. Саме у цьому критерій розмежування цивілізації і культури. В ідеалі взаємовідносини культури і цивілізації мисляться як гармонія. Цивілізація - не самоціль, а необхідний базис культурного прогресу: якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, вона деградує. Різні суспільства і суспільні умови оцінюються з точки зору того, наскільки вони відповідають сутності людини, людським сутнісним силам. За рахунок останніх і всупереч їхньому саморозвитку в сучасному суспільстві розвивається індустріальна цивілізація. Під виливом, науково-технічного прогресу змінюється місце культури в сучасній цивілізації, характер їхніх взаємин. Створюється новий тип культури, який характерний насамперед інтегративними моментами між технікою і так званим духовним життям, суспільства. З одного боку, виникає наукове управління культурою (цілеспрямована дія щодо індустрії культури, інтенсифікації творчої діяльності й оптимізації її), з другого - активізується роль науки як однієї з форм культури, спрямованої на формування такої моделі суспільства, яка могла б подолати історичну обумовленість розвитку суспільства.

На своєрідне протиріччя сучасної духовної культури суспільства звернув увагу і англійський учений Ч.П.Сноу. На одному полюсі - художня інтелігенція, на другому - вчені. "Їх розділяє стіна непорозуміння, а іноді й ворожнечі... Створюється враження, що для об'єднання обох культур взагалі немає ґрунту, а це означає, що пропадають багатющі можливості розумової і творчої діяльності" . Це протиріччя між науковою і гуманітарною культурами характерне і для культури XX ст. Духовне виробництво в рамках системи суспільного виробництва є товарним виробництвом тією мірою, якою його продукція набуває "речової форми товару", яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. При цьому духовні цінності самі по собі або жодної вартості не мають, або набувають її лише тоді, коли втягуються у процес одержання додаткової вартості.

У цьому смислі духовне виробництво сучасного суспільства розглядається як індустрія культури. У сфері її, за свідченням американського вченого Ф. Шіллера, робітники виробляють додаткову вартість, яку привласнюють підприємці. Тут духовне виробництво постає як соціальна форма одержання прибутку, капіталу . Проте в умовах сучасного суспільства не тільки "індустрія культури", а й діяльність "вільних художників" інтенсивно втягуються в економічну систему. Врешті-решт вони теж створюють додатковий прибуток для тих, хто володіє засобами виробництва, засобами розповсюдження і споживання їх продукції (видавництва, кінокомпанії, виставочні зали; театри і т. ін.).

Як відомо, той, хто має у своєму розпорядженні засоби матеріального виробництва, володіє й засобами духовного виробництва. З розвитком засобів масової комунікації ("масс медіа") розширюються можливості безпосередньої і прихованої дії на світогляд і психологію людини в певному ідеологічному напрямі. Телебачення, радіо, масова преса використовуються часто-густо як зброя політичної боротьби і формування громадської думки. Засоби масової комунікації є одночасно і середовищем, і процесом, спрямованим на певні типи виховання. Посилення комунікативної функції культури веде до трансформації її і водночас викликає тенденцію "міфологічного" типу мислення. Культура перетворюється у науково вивірений засіб маніпулювання свідомістю і поведінкою мас. Індустрія культури - це не тільки технічне і наукове оснащення її, це передусім втягування її у виробничо-економічну структуру сучасного їй суспільства. Духовне виробництво перетворюється на аналог матеріального виробництва, а культура - "...хороший бізнес..." . Тут збігаються інтереси засобів масової комунікації і бізнесу. І це зрозуміло: в обох випадках потрібні масовий споживач, широкий споживчий ринок. Тому бізнес активно втілюється у сферу культури, створюючи водночас маркетинг і масову культуру, а реклама формує відповідний тип масової свідомості.

У результаті однією з головних функцій масової культури стає тривіалізація суспільної свідомості, тобто створення певного культурного контексту, в якому стереотипізується, стає тривіальною будь-яка ідея, будь-яка цінність. Науково-технічний прогрес підвів цивілізацію до порога нової культури - культури комп'ютерної техніки, яка, трансформуючи книжкову культуру, створює новий тип мислення, що орієнтує людину на саморозвиток і формує у неї синтез інтелектуальної образності і чуттєвого моделювання. Основна ознака цієї культури - діалог людини з екраном. Комп'ютер - це явище культури знакових систем - культури, проміжної між "світом речей" і "світом людей".

Отже, в сучасному суспільстві слід розрізняти цивілізацію і культуру. У західній філософії досить поширеним є розуміння цивілізації як нового стану культури. Культура стає. цивілізацією, коли з'являються писемність і міський образ життя. Відповідно з'являється й політична організація суспільства, держава і врешті-решт техніка, що характеризує культурний рівень виробництва. Отже, з точки зору філософії "цивілізацію" можна визначити як технологічну характеристику історично визначеного типу суспільства, як матеріально-технічний базис культури. У сучасній науці в ужитку термін "світова цивілізація". Він характеризує, розвиток суспільства від локальних його форм до "всесвітніх" через розв'язання глобальних проблем, що загрожують існуванню людства.

Підсумовуючи, можна констатувати, що культура як філософська категорія має різні аспекти визначення, або "модуси культури", проте філософське виділення феномена культури повинне служити категоріальною основою для кожного з цих модусів. Культура - це вираження суті людини у ставленні її до навколишнього світу, опредмечене в системі смислових значень (мові як системі знаків). Це матеріалізація людського Духу, гуманізація природи. Культура - це світ людини.

До початку третього тисячоліття людина як найуспішніший на планеті вид встановила свій контроль над значною частиною земної біосфери. Картина світу в найближчі десятиліття складатиметься, найімовірніше, під впливом чинників, пов'язаних із цією обставиною. Ось деякі з них.

По-перше, чисельність людства продовжує зростати. Проте сам характер зростання змінився. Тепер воно відбувається тільки за рахунок найбідніших країн. Що ж до благополучних, то вони здійснили демографічний перехід — у них зменшилася смертність, збільшилася тривалість життя і, найголовніше, впала народжуваність.

По-друге, сфери територіальних інтересів окремих людських спільнот зімкнулися. Ділянок суші, скільки-небудь придатних до господарської діяльності і не залучених до неї, не залишилося. Старі перешкоди — відстані, географічні перепони — внаслідок розвитку транспорту і засобів зв'язку стали малоістотними. Військово-політична функція державних кордонів замінилася адміністративною. Переміщення через них великої кількості людей значно полегшилося. Світ став відкритим.

По-третє, розвиток наукоємних технологій, зниження енерго- і металоємності продукції, підвищені вимоги до екологічної безпеки зумовили корінні зміни у технологічній і географічній структурі промислового виробництва. Розвинені країни зосередилися на виготовленні наукоємної продукції, на розвитку «чистих» виробництв. Уся «брудна», чорнова робота перемістилася у бідні країни з дешевою робочою силою і низькими вимогами щодо екологічної безпеки.

По-четверте, інтенсивне сільське господарство зробило розвинені країни незалежними від умов навколишнього середовища. Водночас малоефективні споживацькі господарства більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки не тільки не можуть прогодувати своє населення, яке неухильно зростає, а й залишаються залежними від примх клімату, природних катастроф.

По-п'яте, різні людські цивілізації, котрі раніше розвивалися відокремлено, тепер пов'язані так тісно, як ніколи раніше. Масова міграція з бідних країн у багаті, яка має характер нового Великого переселення народів, призвела до того, що території проживання європейців заполонили вихідці зі слаборозвинених країн. Зосередження різнорідних людських мас на обмежених територіях промислових регіонів країн Європи та Північної Америки створює умови для підвищеної конфліктності, викликаної не стільки конкуренцією, скільки розходженням ціннісних систем.

Кожна з перелічених стратегій виживання тією чи іншою мірою визначає поведінку людини. Їхня пріоритетність залежить від спадковості, виховання, умов етнічного, культурного, соціального середовища і безлічі інших чинників. Поведінкою переважної більшості людей, судячи з усього, керують перші три біологічні стратегії. Підпорядкувати своє життя пізнанню, створенню нового, нехтуючи нерідко власним добробутом, здатні лише окремі особистості.

До початку XXI століття світ фактично перетворився на єдину спільноту-державу, а окремі країни — на її громадян. На основі загальносвітової системи обмінів матеріальними та інформаційними ресурсами склалася загальносвітова ієрархічна «соціальна структура». На її верхніх рівнях — невеличка кількість розвинених країн-домінантів. Вони зосередилися на творчій діяльності, на організаційно-управлінських функціях. А найбільш трудомістка, екологічно небезпечна чорнова робота виконується в економічно слабких, залежних країнах. Домінанти підтримують status quo, використовуючи як грубу силу, так і інтелектуальні можливості, причому не тільки свої, а й усього світу.

У другій половині ХХ сторіччя почало загострюватися протистояння між великими групами людських спільнот — цивілізаціями. С. Хантингтон охарактеризував його як «зіткнення цивілізацій». Чи призведе цей конфлікт до війни цивілізацій, чи процес відбуватиметься мирно? Це, мабуть, головне питання нашого часу.

Надії на універсалізацію цінностей європейської цивілізації, на всесвітнє поширення західного способу життя виявилися не більш як ілюзіями. Реальність полягає у тому, що людські суспільства прагнуть, наскільки їм це вдається, зберегти власну ідентичність, забезпечити цілісність свого інформаційного фонду. Вони або відкидають елементи чужої культури, здатні порушити таку цілісність, або трансформують їх, пристосовуючи до своєї специфіки. Так, Японія запозичила в Заходу його технології, але християнство там не прижилось, незважаючи на активну місіонерську діяльність. Слов'янські племена прийняли християнство, але абсорбували в нього деяких старих язичницьких богів у вигляді святих і мучеників. Незважаючи на всеосяжну глобалізацію, етнічна і культурна розмаїтість виду Homo sapiens зберігатиметься і надалі як невід'ємна властивість біологічної природи виживати за рахунок розмаїтості своїх проявів.

Як вважає С. Хантингтон, «цивілізації — це найбільші людські племена, а зіткнення цивілізацій — племінний конфлікт у глобальному масштабі» 4. Конфлікти, які виникають на політичному, військовому та економічному ґрунті, етнічну нетерпимість, територіальні претензії — все це можна звести до звичайного для людських спільнот прагнення оволодіти ресурсами, які й сьогодні необхідні для виживання людства, адже воно все ще росте. Серйозними чинниками є при цьому значні культурні й ціннісні відмінності протилежних сторін, важкопереборні протиріччя та образи, які накопичилися історично. Для характеристики такого протистояння С. Хантингтон використав поняття “зіткнення” (сlash).

Із зростанням чисельності людської спільноти зростає навантаження на середовище і посилюється дефіцит його ресурсів. Це створює загрозу виживанню спільноти і змушує її змінитися так, щоб змінилися стосунки із середовищем. Існує вибір з двох варіантів: через модернізацію господарства перейти до інтенсивної стратегії або, використовуючи, як і раніше, екстенсивну, розширити свій життєвий простір.

Останні п'ятсот років «законодавцем моди» на Землі був Захід. Вироблені тут технології, форми соціального устрою, досягнення філософії і науки пропонувалися як еталонні іншим цивілізаціям. Бездоганним, як здавалося, підтвердженням переваги цінностей Заходу була його економічна і військова міць. В економічно слабших країн був вибір: модернізуватися на західний зразок або залишатися «економічним придатком» заморських хазяїв. Але інтенсивна стратегія виживання європейської цивілізації — продукт її тривалої еволюції, що відбувалася у певних природних умовах. Створити таку ж стратегію за короткий час (два-три покоління) в інших природних і соціальних умовах дуже проблематично.

Під стратегією людського виживання варто розуміти не тільки набір різних способів впливу на середовище проживання, технологій. Головне — культурний фон: релігійні традиції, філософські уявлення, система цінностей, принципи соціального устрою суспільства. Загалом, те духовне середовище, в якому ці технології виникли і без якого їхнє ефективне функціонування неможливе. Перенесення усього цього комплексу в інше суспільство з розвиненою культурою означатиме настільки радикальну зміну інформаційного фонду останнього, що це неминуче призведе до кризи його ідентичності. Механізми, які забезпечують виживання, перешкоджатимуть цьому. Тому розумніше обговорювати можливість імпорту окремих елементів інтенсивної стратегії, найприйнятніших для конкретного суспільства. Повністю чужа культура здебільшого не приживається. Найлегше імпортується те, що пов'язано із задоволенням утилітарних потреб як у виробництві, так і в побуті.

Втім, це справедливо тільки в тому випадку, коли власна культура суспільства вже досить розвинена, сильна, здатна захистити від зовнішньої експансії те, що ми тут назвали його інформаційним фондом. Якщо це не так, якщо народ не приділяє належної уваги розвиткові своєї самобутньої культури, то поступово він припинить самостійне існування і буде поглинутий іншими спільнотами, іншими культурами.

Чи зможе соціальна система, яка являла собою гібрид європейських технологій і неєвропейського світогляду, розвивати далі інтенсивні підходи до виживання, чи виступить тільки як користувач — залежить від особливостей її культури. У другій половині минулого століття країни, які належать до китайської та японської цивілізацій, активно включилися в західну технологічну революцію. Вони імпортували західні технології і науку, деякі елементи західного способу життя. Але зробили це не механічно, а творчо: не сліпо копіювали чуже, а використовували його для розвитку своєї власної, і без того багатої культури. Вони синтезували власну, схожу на європейську інтенсивну стратегію виживання. У результаті їхня залежність від середовища зменшилася, за рівнем життя деякі з них зрівнялися з розвиненими західними країнами, навіть здійснили демографічний перехід. І при цьому не втратили самобутності. Те ж саме тепер відбувається з країнами арабського Сходу. Завдяки впливу європейців, які п'ятсот років тому сприяли загибелі імперії арабів, сьогодні арабський світ переживає своє відродження.

Європейці, прагнучи підкорити весь світ, насаджували свій спосіб життя примітивним, як їм здавалося, народам. І от наслідок: вони дали нову базу для розвитку і пробудили від багатовікової сплячки цивілізації, набагато старші й мудріші від них самих. Зростаюча економічна міць країн Сходу у поєднанні з їх власними, перевіреними часом цінностями виховала для Заходу суперників, з якими змагатися дуже важко.

Необхідно розуміти, що розвиток культури є навіть важливішим, ніж розвиток господарства. Нерозв'язані матеріальні проблеми можуть призвести до загибелі людей, а нерозв'язані проблеми культури — до зникнення всього народу.

Той, хто створював Людство — чи то був Бог, чи Природа, — подбав про його виживання, заклавши у нього здатність самоорганізовуватися — самостійно знаходити безпечні шляхи розвитку. Конфлікт, який назріває, має всі шанси стати і безкровним перерозподілом світу.


Додаткова література до теми:
  1. Шпенглер О. Закат Европы. - М., 1993.
  2. Корсунцев И.Г. Проблемы развития и будущее цивилизации. - М., 1994.
  3. Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. - М., 1995.
  4. Петросян А.Э. Ключ к XXI веку: наука как основа грядущего жизнеустройства. - М., 1995.
  5. Григорьева Т. Дао и Логос. Встреча культур. - М., 1992.
  6. Ясюков М.И. Весы Немезиды. - М., 1990.
  7. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис. - 1994. - №1, 2, 3.
  8. Делокаров К. Мировоззренческие основания современной цивилизации и ее глобальный кризис // Общественные науки и современность. - 1994. - №2.
  9. Кара-Мурза С.Г. Наука и кризис цивилизации // Вопросы философии. - 1990. - №9.
  10. 13. Назаретян А. "Столкновение цивилизаций" и "конец истории" // Общественные науки и современность. - 1994. - №6.
  11. Драч Г.В. Культурология. Ростов-на-Дону, 1996 г.
  12. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства. - К., Либідь, 1996.
  13. Павленко Ю. В. Стадійна та полілінійна природа цивілізаційного процесу // Сучасність. - 1996. - № 5.
  14. Павленко Ю. В. Три підходи до розуміння світового історичного процесу // Політична думка. - 1997. - № 1.
  15. Огієнко І. Українська культура. - К., 1991.
  16. Трубецкой Н. С. К украинской проблеме // Трубецкой Н. С. История. Культура. Язык. - М., 1995.