Geum.ru

Пазенок В. С. (голова)

Вид материалаДокументы

Содержание


УДК 316.28 А. М. Єрмоленко
Феномен туризму
Туризм в контексті сфер культурного розвитку суспільства
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

УДК 316.28

А. М. Єрмоленко


доктор філософських наук, професор, завідувач відділом соціальної філософії Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України


ФЕНОМЕН ТУРИЗМУ

У СВІТЛІ ВЗАЄМОДІЇ СТРАТЕГІЧНОЇ

ТА КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЙ


Стаття присвячена аналізу місця туризму у процесі людського пізнанням, набуття досвіду. Туризм розглядається як засіб спілкування між людьми і культурами. Ключові слова: «туризм», «цілераціональна дія», «стратегічна дія», «культура».


Статья посвящена анализу места туризма в процессе человеческого познания, приобретения опыта. Туризм рассматривается как способ общения между людьми и культурами. Ключевые слова: «туризм», «целерациональное действие», «стратегическое действие», «культура».


This article is devoted to the place of tourism in the process of human cognition. Tourism is discribed as a mean of communication people and culture. Key words: «tourism», «aimrational action», «strategic action», «culture».


Окремі люди і навіть цілі народи подорожували з давніх давен, однак масового, універсального, поширення це явище набуває тільки за доби постіндустріального суспільства, коли бурхливий розвиток «індустрії» туризму призвів до так званої туристичної революції. Така революція має багато спонук. Виокремо деякі, на мій погляд, найголовніші з них:

1. З подальшою автоматизацією та комп’ютеризацією промислового виробицтва, тобто з переходом до інформаційного суспільства, дедалі більше поглиблюється проблема вільного часу, яка (звісно, це стосується насамперед розвинених країн) за своєю значущістю хоча цілковито й не заступає попередні проблеми – соціальне питання, найактуальніше особливо в ХІХ-першій половині ХХ століть, екологічну проблему і проблему взаємин так званих першого та третього світів, що загострилися останньої третини ХХ століття, – однак, стає поруч з ними. І якщо людству вдасться вирішити дві попередні проблеми, то вільний час стане мало не найголовнішою проблемою ХХІ століття. І це стосується не тільки зайнятості населення, а й структурування його дозвілля.

2. Постійне зростння виробництва товарів масового вжитку дійшло своєї межі, переступивши яку, людство ризикує остаточно знищити своє довкілля. Отже, можливості подальшого розвитку матеріального виробництва майже вичерпано. Щоправда, час певною мірою спростував висновки доповіді Римського клубу початку сімдесятих років про «Межі економічного зростання». Сьогодні варто говорити радше про межі індустріально-економічного зростання. Адже економічне зростання й надалі має відбуватися, оскільки економіка як самореферентна система орієнтується на прибуток. «Прибутки/збитки» – це її визначальні коди, на відміну від, скажімо, таких соціальних систем, як політика, яка керується кодами «влада/відсутність влади», етика (її коди – «добро/зло») чи наука («істина/хиба»). Отже, економіка, не орієнтована на прибуток, просто не має майбутнього. Однак це не означає, що прибуток можна отримувати тільки в промисловості. Капітал не припускає пустоти. Тому, на мій погляд, в ХХІ столітті він знаходитиме собі застосування в порівняно нових сферах, таких як гуманітарна, освітньо-наукова, екологічна та туристична.

3. Бурхливий розвиток засобів інформації, транспорту, телекомунікації тощо призводить, як показав американський соціолог Річард Сенет (нар. 1943) в книжці «Корозія характеру» (1998), до виникнення нового типу людини – «людини гнучкої», яка в перманентних короткострокових проектах, що їх можна виконувати в будь-якому куточку планети, не тільки втрачає свій зв’язок з національною традицією («ґрунтом і кров’ю») та своєю домівкою, і навіть прив’язаність до певного місця роботи (згадаймо концепції соціальної мобільності), а й укоріненість в світі загалом. Певна річ, під час відпочинку, під час дозвілля, така людина дедалі більше подорожує, що також сприяє розвитку туризму як галузі економіки.

4. Забруднення довкілля, урбанізація і пов’язані з цими процесами фізичні й психічні захворювання людей спонукатимуть їх до пошуку альтернативних індустріалізму способів життя, що проявлятиметься в прагненнях віднайти можливість безспосередніх людських стосунків, можливостей спілкування з природою, що своєю чергою уможливлюватиме розвиток так званого «зеленого туризму». За умов подальшого загострення найближчого десятиліття екологічної кризи «зелений туризм» може стати досить ефективним каталізатором меліорації довкілля.

5. Хоча славнозвісне соціальне питання в розвинених країнах Заходу певною мірою вирішено (принаймні, воно не проявляється в тому антагоністичному вигляді, як в ХІХ – напочатку ХХ століть), однак воно трансформувалося в питання відносин між розвиненою Північчю і Півднем, що розвивється, тобто між країнами першого та третього світів. Понад це, свого добробуту (а отже, й вирішення соціального питання) розвиненим країнам вдалося досягти значною мірою за рахунок країн, що розвиваються. Проте вирішення соціального питання в ґлобальному масштабі потребує вирішення багатьох економічних, політичних, гуманітарних проблем, які я не буду тут зачіпати. Зазначу тільки, що підвищення добробуту в країнах третього світу і досягнення справедливості на ґлобальному рівні потребує економічного зростання. Але, якщо наслідувати індустріальну економіку західних країн, то екологія не витримає такого величезного навантаження. Тому сфера туризму може стати значним чинником для такого економічного зростання в країнах третього світу, яке буде пов’зане не стільки з індустріально-промисловим зростанням, скільки з соціокультурним та гуманітарним розвитком, куди належатиме і туризм.

Як уже зазначалося, люди переміщувалися в просторі споконвіку. І першими «мандрівниками» стали, мабуть, вже Адам і Єва. Звісно, це метафора, адже їхня мандрівка була вимушеною. Вигнані Богом з раю, вони змушені були шукати іншої землі для свого життя й помешкання, тобто їм довелося переміщуватися в просторі. Згадаймо й інші біблійні нарації: Йосип, вибравшись із колодязя, куди його кинули брати, мандрує до Єгипту, аби виконати своє напередвизначення. І як тут не згадати великий исход з Єгипту євреїв, яких Мойсей врешті-решт привів до землі-обітниці.

Та чи будь-яке переміщення в просторі в змозі привести до землі-обітниці? І чи має мандрівка таку мету? Можливо, мандрівка має за мету віднайти обхідний (засобами техніки переміщення) шлях до раю, як колись мріяв Роджер Бекон. Можливо, мандрівка – це складова нової утопії, як у «Принципі надії» Е.Блоха. Адже мандрівка – це завжди вихід в новий світ, це вихід за межі наявного буття (Da-Sein), прагнення того, що ще не існує (Noch-nicht-Sein). Як зазначає він в своїй книжці «Тюбінґенскому вступі в філософію», «Подорожуючи, людина бере себе з собою. Проте тут вона і виходить за свої межі, стає багатше лісом, полем, горою. І буквально заново вчиться пізнавати, що є хиба і що є шлях. І дім, який нарешті стане її притулком, матиме для неї не менше значення, ніж момент, коли він ще не досягнений» [1]. Урешті-решт, і островні утопії доби Відродження спершу народжуються як переміщення в просторі, а згодом і в часі. А без таких утопій годі вже й казати про виникнення новоєвропейського трансценденталізму та філософії історії, яка прагнула виявити об’єктивні закони її розвитку [2]. Отже, прогулянка, мандівка завжди пов’язана з людським пізнанням, з набуттям досвіду [3], зі зміною самої людини. Як зазначає Е.Блох, «якщо людина в подорожі залишається незмінною, то це погана подорож. Довкола такого мандрівника змінюється тільки місцевість, проте не він сам і не разом з нею. Чим більше у людини потреба визначити себе в досвіді, тим глибше (не тільки ширше) вона керується досвідом зовнішним» [4]. І чи не для того посилає Ґете свого героя Вільгельма в романі «Літа мандрувань Вільгельма Майстера», аби той набув досвіду, і не тільки досвіду як засобу для самоствердження, а й морального досвіду, тобто «досвіду, корисного людям». І чи не для цього посилає в кругосвітню подорож свого героя Томас Манн в своєму незавершеному романі «Пригоди авантюриста Круля»? Так само в подорож відправляється дух Геґелевої «Феноменології духу» і, долаючи усі ґештальти, тобто пройшовши усі станції, досягає остаточного пункту призначення – Абсолюту.

А може, й навпаки, згадаймо нарацію Біблії про вбивство Авеля Каїном, за що Бог прирік його на те, що він буде «проклятий від землі», що коли він поратиме землю, вона вже «не даватиме йому сили своєї», і сам він буде «мандрівником та заволокою на землі» [5]. Можливо, мандрівка – це результат божого прокляття людини за всі її гріхи, і «гнучка людина» не тільки остаточно втратить свою укоріненість у світі, а й власну ідентичність, як застерігає вже згаданий мною Р.Сенет? Так чи так, як і будь-яке інше явище мандрівка, подорож, а тим більше індустрія туризму має амбівалентні.

Для дослідження цих процесів використаймо усталені в сучасній соціальній філософії поняття: цілераціональної, стратегічної та комунікативної дій. Цілераціональна дія конституюється на основі відтворення каузальних зв’язкыв в природі за схемою «мета-засіб-результат». Це суб’єкт-об’єктне відношення, де інший предмет, природа в цілому, постають як об’єкт використання, підкорення та владарювання. Найпростішою її формою є праця. Соціальною формою цілераціональної дії є стратегічна дія. Саме поняття «стратегічна дія» походить із військової справи [6]. Тобто, вже за визначенням, стратегічна дія будується на основі такої взаємодії з іншою людино, коли суб’єкт-суб’єктне відношення перетворюється на суб’єкт-об’єктне. Комунікативна дія, навпаки, конституюється на основі суб’єкт-суб’єктних стосунків, вона спрямована на досягнення порозуміння між людьми, зокрема й щодо фундаментальних норм та цінностей. Подорожування завжди пов’язане з цими двома діями, адже, подорожуючи, ми завжди ставимо перед собою якусь мету, принаймні дістатися якогось пункту, тому вже стало звичним порівнювати шлях подорожуванням з досягненням певної мети, зокрема, істини, однак, подорожуючи, ми ще й вчимося розуміти й спілкуватися з іншими – людьми, культурами, історією, минулим, майбутнім, ландшафтами, і, нарешті, зі всесвітом.

До неоліту людина зазвичай вела кочівний спосіб життя. Та й за часів високих культур великі просторові переміщення людей і народів у пошуках ліпшої долі було досить поширеним явищем. Проте в минулому такі переміщення здебільшого були вимушеними. Часто-густо вони мали насамперед загарбницьку, а з розвитком капіталізму й утилітарну мету – підкорення народів задля здобуття нового життєвого простору, використання їх як ресурс поряд з природними ресурсами. Згадаймо, походи Александра Великого були спрямовані на підкорення інших народів і створення великої імперії. І ця парадигма лишається й після великих географічних відкриттів, коли тубільців нещадно знищували, не вважаючи їх за людей.І ще в XVI століттяі точилася суперечка, чи є індіанці людьми.

І в навалах кочівників, і в імперських завоюваннях основу переміщень, на відміну від комунікативної дії, складала стратегічна дія, коли до іншої людини, іншого народу, іншої культури ставилися як до об’єкту підкорення, панування та владарювання. І ця ситуація докорінно не змінилася з розвитком капіталізму, понад це, цілераціональність тут дістає свого граничного прояву, коли все на світі – природа, люди, цілі народи постають тільки засосбом отримання прибутку, тобто ресурсом. Таке ставлення до іншого як до об’єкту підкорення й панування, як до засобу, або ресурсу, який не потребує порозуміння і навіть розуміння, дістало свого прояву в новоєвропейській природничій науці, яка дедалі більше засадничується суб’єкт-об’єктним відношенням, що на противагу розумінню наук про дух потребує методу пояснення.

Проте, здавних давен здійснювали й подорожі. З античності відомо, що греки любили подорожувати саме в цьому розумінні. І, незважаючи на те, що греки здебільшого подорожували морем, вони подорожували й суходолом, про що свідчить мережа доріг всередині країни. Довкола головних загальногрецьких святилищ, скажімо, довкола Олімпа, розгорталася така мережа священних доріг, що ними ходили богомольці. В Стародавній Греції були й готелі, однак в них не завжди можна було похорчуватися, тому здоровий глузд підказував, що треба мати провізію при собі. Діставшись якогось міста, здебільшого зупинялися у своїх родичів або друзів. Гостинність була чеснотою, і кожна заможна людина мала в своєму будинку окрему кімнату для гостей. Хто не мав родичів або знайомих, залюбки ночував під портиками просто неба. Морем мандрівка коштувала досить дешево. В ІV столітті дорога з Егіни в Пірей (біля 24 верств) коштувала два обола, а із Єгипта «з дружиною, дітьми і багажем» (800 верств) – біля двох драхм [7].

Проте, внаслідок походів Александра Македонського виникла велика імперія, яка вперше в історії поставила проблему співіснування різних культур, проблема, яка особливо далася взнаки в Римській імперії. Та римляни не тільки підкорювали інші культури. Їм вдалося інтеґрувати їх до власної соціально-політичної системи саме тому, що вони наділили їх багатьма правами, панували відносно справедливо, поважаючи чужі звичаї. До того ж римляни заохочували прагнення цих культур бути в складі Римської імперії, надаючи їм можливість призвичаїтись до особливостей способу життя в імперії [8]. Отже, внаслідок завойовницьких походів (стратегічна дія) з’являються можливості й іншої парадигми – парадигми порозуміння.

Прорив до духовної й політичної відкритості світу започатковувався й хрестовими походами середньовіччя, і він дістав свого продовження в навколосвітних подорожах, які позначилися великими географічними відкриттями. Як зазначає В.Гьосле, «щоб зважитися залишити за плечима Геркулесові стовпи, потрібні були значні зміни в ментальності. Не буде перебільшенням, якщо пов’язати ці зміни з руйнацією скінченного арістотелівського космосу, зумовленою переходом від середньовіччя до модерну. Заперечення усіх наявних меж є одним з найголовніших наслідків модерного світу; і може викликати тільки захоплення інтелектуальна допитливість, абсолютна віра в ідею та сила духу, які надихали Колумба» [9].

Проте ці відкриття супроводжувалися й завоюваннями, що своєю чергою стало основою для тріумфу природознавства й техніки, які дедалі більше використовувалися для підкорення природи й людини на основі цілераціональності та стратегічної раціональностей. І були ідеологи, які намагалися виправдати таку позицію, скажімо, іспанський військовий та політичний діяч Ґонсало Фернандес де Ов’єдо (1478-1557), який засуджував індіанців як істот гріховних, що вклоняються ідолам, і тому в своїй апологетичній праці «Загальна й природна історія Індій» вважав справедливим їх підкорення та експлуатацію, прославляючи «священну місію Іспанії». Щоправда, тоді існувала й інша позиція, яку обстоював, наприклад, видатний представник іспанського Відродження Бартоломé де Лас Касас (1474-1566), який засуджував іспанців за жорстоке обходження з тубільцями та забуття євангельских заповітів, закликав до милосердя, проповідуючи ідею рівноправ’я людей перед Богом. Твори Лас Касаса («Найкоротші повідомлення про розорення Індій», «Історія Індій» та ін.), заперечуючи рабство людей та стверджуючи право націй на свободу, сприяли розвитку проґресивної правничої думки в Іспанії.

Проте найбільш цікавим в нашому контексті є те, що за часів великих географічних відкриттів, зокрема після підкорення Вестіндії, з’являється й парадигма розуміння інших культур і народів, заснована на діалозі, яку започаткував іспанський монах-францискіанець Бернардіно де Сааґун (1499-1590), присвятивши своє життя вивченню ацтекської культури та історії. В своїй «Загальній історії у справах Нової Іспанії», яку створив мовою ацтеків-науатль і сам переклав цю працю іспанською, Сааґун ані виправдовував іспанське владарювання над колоніями, за прикладом Ов’єдо, ані засуджував іспанських колонізаторів, як це робив Лас Касас.

Сааґун почав з того, що вивчив мову ацтеків, і перед тим, як заговорити з тубільцями, запитав їх, чи хотіли б ті взагалі з ним спілкуватися. Попросивши час для обмірковування його пропозиції, ацтеки, врешті-решт, сказали йому «так», коли він в узгоджений час знову пришов до них. Протягом багатьох років він вів з ними розмови, які дістали свого вираження в обох мовах і текстах [10].

Приклад Сааґуна свідчить, по-перше, що окрім пояснення на основі зовнішнього спостереження, можливе й інше пізнання іншої культури, а саме засноване на розумінні, а по-друге, й те, що окремий народ не в змозі самотужки виразити себе таким чином, щоб зрозуміти самого себе. Тільки спілкування культури з іншими культурами дає їй можливість утворити дистанцію щодо самої себе, відкрити простір для рефлексії, пізнати саму себе, повернутися до самої себе, а отже й ідентифікувати саму себе. Адже й подорож до іншого і інших, якщо це подорож, а не міґрація, завжди закінчується поверненням до рідної домівки. Однак, зовнішній вплив не повинен сягати далі того, щоб дати можливість чужій культурі висловити саму себе згідно зі своєю власною сутністю. Але саме таке спілкування, по-третє, тільки й уможливлює витворення правової та морально-етичної нормативної систем. І саме в ХVI столітті закладаються основи міжнародного права та етнографії. Проте такий підхід ще й досі торує собі шлях з величезними труднощами. І в новітній історії парадигма розуміння і порозуміння ще не стала провідною. Прикладом цього є дві світові війни минулого століття. На жаль, і процес ґлобалізації досі здійснюється за цією схемою.

Та чи не є сучасний туризм проявом пошуку іншої схеми відношення до інших людей, народів та культур, а, може, й пошуком землі-обітниці, чи навіть пошуком втраченого раю? Подорожі – це не просто долання відстані, це насамперед осягання інших людей, народів, культур, природних ландшафтів в їхній власній самобутності, власній ідетнтичності. Туризм має будуватися не тільки на основі цілераціональної, або стратегічної, дій, коли інші люди сприймають інших людей тільки засобами для мети, – це спілкування між людьми й культурами, коли ті постають як рівноправні суб’єкти, які потребують розуміння й порозуміння, отже уважного й поважного до них ставлення, інакше не має сенсу до них їхати. Адже, ми ходимо в гості для того, щоб поспілкуватися, ми знайомимося з іншими, з їхньою культурою задля неї самої. Це та парадигма, яка започатковується за доби «вісьового часу» (К.Ясперс), коли виникають світові релігії, засадничені золотим правилом моральності: «і як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиність їм і ви» [11], яке виходить за межі суто каузального ставлення до іншого як до об’єкта і пов’язану з цим реактивність простої взаємності – «як ви до мене, так і я до вас», граничною формою якої є «око за око, зуб за зуба». Завдяки туризму етика долає етику ближнього, її відповідальність сягає наступного кола – відповідальності за дальнього.

Проте спілкування з іншими культурами уможливлює також утворення дистанції до своєї власної культури, аби ліпше зрозуміти не тільки інших, а й самих себе. Ми вже говорили про це, коли йшлося про Сааґуна, адже ацтекська культура, з якою зіткнулася Іспанія, була для останньої абсолютно новим явищем. І Іспанія через цю культуру пізнавала й саму себе. Згадаймо також, що тематизація власної культури в німецькому романтизмі значною мірою актуалізується знайомством зі східними культурами.

Туризм – це не тільки переміщення в просторі, а й у часі. Можна сказати, що вже зі становленням «високих культур», які виникали не одночасно, з’являється такий чинник, як «асинхронність» розвитку історії: існують культури, «розвиненіші» за інші, і ця відмінність в щаблі розвитку є головною причиною появи значних етичних проблем у стосунках між ними. З огляду на цю асинхронність розвитку народів і культур завдяки туризму ми, опереджаючи інші народи в розвитку, знайомимося з минулим, завдяки туризму ми, відстаючи порівняно з іншими народами, знайомимося і з майбутнім. Тому туризм може бути засобом розширення нашого кола відповідальності і за минуле, і за майбутнє, за колишні й прийдешні покоління.

Ми знайомимося також і з минулим природи, осягаючи ті її частини, які залишилися незайманими людською індустріальною діяльністю. Розвиваючи так званий зелений туризм, ми поліпшуємо і природу, вносячи в неї культуру. Туризм – це також комунікація з природою. Певна річ, подорожі й синтементальне захоплення природою зароджуються ще на зорі промислової революції, коли на противагу підкоренню її з боку індустрії природа постає предметом захоплення. Згадати хоча б славнозвісний роман Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож Францією та Італією», який згадує Ф.Шіллер в своїй статті «Про наївну і сентиментальну поезію» [12]. Однак «зелений туризм» як масове явище – це явище кінця ХХ століття, коли загострюється екологічна криза і люди шукають порятунку й наснаги в природі. Подорожі на природу – це не просто долання відстані і не тільки втеча від урбанізації та індустріалізму, це насамперед таке знайомство з ландшафтами, коли природа постає не тільки довкіллям, яке можна використати як ресурс в промисловому виробництві. В подорожах природний навколишній світ розкривається в своїй ідентичності як природний і людський спільносвіт, який треба навчитися читати як книгу і який треба поважати у його власній самоцінності й гідності. Тому зелений туризм уможливлює становлення екологічної етики, подальше розширення кола відповідальності, яке охополю і на живу, і на неживу природу.

Туризм спонукатиме до подальшого розвитку полікультурного світу, адже подорожувати туди, де все одноманітне, або подібне власній культурі, немає сенсу. Проте, чи означатиме це, що реконструкція або відродження самобутності, традиційних, або, навіть архаїчних, культур, призводитиме до консервації культурного розвитку цих країн. Навпаки. Адже, тут також діятиме той принцип дистанції, про який вже йшлося. Так само це стосується й природних ландшафтів. Їхня рекультувація може стати подальшим розвитком самої природи, проте людськими засобами, на які сама природа не спромоглася б. Отже, знайомство з іншими культурами і іншими ландшафтами спонукатиме нас до меліорації і культури, і природи. Відтак, країни, які розвиватимуть свою самобутню культуру з метою показу її туристам, розвиватимуть і власну економіку, і власну культуру, що може стати запорукою вирішення і славнозвісного соціального питання.

Звісно, існують і перетворені форми туризму, які тут можуть виникати. По-перше, слід сказати про комерціалізацію. Індустрія туризму – це сфера бізнесу, отже тут діють і діятимуть властиві цій сфері закони. І коли не буде витворено надійної нормативної (правової та моральної) системи в цій сфері, то вона матиме ті самі неґативні риси, які мають і усі інші сфери бізнесу. По-друге, сама індустрія туризму певною мірою передбачає споглядальність, пасивність і споживацтво, що не є позитивними рисами. Переміщення (навіть туристичне) у просторі не завжди пов’язане з прагненням зрозуміти чужу культуру, тим більше порозумітися з нею. Туризм часто-густо супроводжується простим споживанням іншої культури, спробою побачити в в ній тільки своє, а отже й зверхнім ставленням до неї, або навпаки, сприйняттям іншого як чогось чужого, що, своєю чергою викликає зворотню реакцію сторони, що приймає туристів. Коли метою подорожі є те, щоб потім сказати: «я тут був», сфотографуватися і показати фото знайомим, то це призводить до поверхового сприйняття іншої культури, народу, до небажання принаймні познайомитися з її мовою, зрозуміти інший народ, тим більше порозумітися з ним. Це стосується і такого спотвореного явища, як сексуальний туризм, який також розвивається на основі стратегічної дії, де партнер постає тільки об’єктом споживання й використання, годі вже казати про взаємність.

Як уже зазначалося напочатку, за доби подальшої інформатизації та автоматизації суспільного виробництва загострюватиметься проблема вільного часу і люди шукатимуть можливості докласти до чогось руки. В «Принципі надії» Блох говорить про гобі. Проте, можливо, одним із шляхів вирішення цієї проблеми буде відродження традиційних ремісничих культур, народних промислів тощо. І туризм тут також може стати каталізатором їх розвитку. Однак і це явище доволі суперечливе. З одного боку, туризм дає можливість відродити народні промисли, які, здавалося б, вмерли, з іншого – часто-густо породжує лубковість народної культури, її ерзацформи, які виготовляються на продаж.

Але найважливішим є те, що туризм, на мій погляд, може стати одним із чинників ствердження універсалістської постконвенційної макроетики, яка своєю чергою має стати засобом, що спрямовувуватиме процес ґлобалізації, який сьогодні розвивається переважно на основі стратегічної раціональності, до гуманістичних цінностей. Адже, спілкуючись, народи більше пізнають одне одного, доходячи висновку, що окрім відмінностей і самобутностей існує й значна спорідненість, і таке пізнання уможливлює ставлення до цих відмінностей і самобутностей з повагою. З огляду на асинхронність розвитку культур і ті морально-етичні ускладнення, які з цим пов’язані, про що вже йшлося, туризм постає засобом подолання цих ускладнень на основі універсалістської макроетики. Тому туризм є одним із чинників ствердження прав людини, це засіб народної дипломатії, коли спілкування між народами стає на заваді воєнних конфліктів, тобто стратегічної раціональності в своєму граничному прояві. Проте, аби туризм не набував спотворених форм, він повинен розвиватися в рамках комунікативної раціональності, завдяки якій утворюються демократичні інституції всесвітнього громадянського суспільства, яке людству ще тільки доведеться витворити.




  1. Блох Э. Тюбингенское введение в философию / Блох Э. / Пер.с нем.Т.Ю. Быстровой, С.Е.Вершинина, Д.И.Криушова. – Екатеринбург: Изд-во Урал.ун-та, 1997. – С.86.
  2. Див. Докладніше про це Apel K.-O. Ist die Ethik der idealen Kommunikationsgemeinschaft eine Utopie? Zum Verhältnis von Ethik, Geschichtsphilosophie und Utopie//Utopieforschung. B.1.– Stuttgart: Metzler, 1983. – S.325-352.
  3. Згадаймо, німецьке слово Erfahrung – досвід, утворене від fahren – їхати.
  4. Блох Э. Тюбингенское введение в философию / Блох Э. / Пер.с нем.Т.Ю. Быстровой, С.Е.Вершинина, Д.И.Криушова. – Екатеринбург: Изд-во Урал.ун-та, 1997. – С.86.
  5. Біблія. Книга буття. 2,4. Вірш 12.// // Біблія або книги святого письма старого й нового заповіту. Українське біблійне товариство, 1992. – С.4.
  6. стратегія – від д. гр. stratēgia – провідництво, мистецтво керувати військом; від strateia – похід, експедиція, війна.
  7. Гиро П. Частная и общественная жизнь греков / Гиро П. /Античная библиотека. – Спб.:Изд-во «Алетейя», 1995. – С.212.
  8. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / Гьосле В. / Переклад та примітки А.Єрмоленка. – К.:Лібра, 2003. – С. 152.
  9. Див. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / Гьосле В. / Переклад та примітки А.Єрмоленка. – К.:Лібра, 2003. – С. 153.
  10. Див. Klaus Michael Meyer-Abich. Aufstand für die Natur. Von der Umwelt zur Mitwelt. – München, Wien: Carl Hanser, 1990. – S. 100 (Ця книжка в моєму перекладі українською мовою незабаром вийде у видавництві «Лібра»).
  11. Євангелія від св. Луки // Біблія або книги святого письма старого й нового заповіту. Українське біблійне товариство, 1992. – С.80.
  12. Шіллер Ф. Про наївну і сентиментальну поезію. / Шіллер Ф. – К.:Мистецтво, 1974. – С. 247.



УДК 130.2

Я. В. Любивий

доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, професор кафедри філософії і соціальних наук КУТЕП


Туризм в контексті сфер культурного розвитку суспільства


В статті робиться спроба проаналізувати антропологічний, комунікативний, пізнавальний, світоглядний, праксеологічний, культурологічний, соціально-філософський та інші соціально-гуманітарні виміри туризму, оскільки саме в контексті цих вимірів розкривається гуманізуючий вплив туристської діяльності. Ключові слова: «туристська діяльність», «культура», «міжкультурна комунікація».


В статье делается попытка проанализировать антропологический, коммуникативный, познавательный, кругозорный, праксеологический, культурологический, социально-философский и другие социально-гуманитарные аспекты туризма, поскольку в контексте этих аспектов раскрывается гуманистическое влияние туристической деятельности. Ключевые слова: «туристическая деятельность», «культура», «межкультурная коммуникация».


In the article anlysed antropological, communicative, cognitive, practiological, culturological, socio-philosophical and other socio-humanistic measuring of tourism. In the context these measurings the tourism sphere is discribed. Key words: «tourist’s activity», «culture», «intercultural communication».


Гуманізація міжкультурних, міжцивілізаційних, міжнародних відносин є чи не найголовнішим завданням і найнагальнішою проблемою сучасного суспільного розвитку. Така гуманізація починає усвідомлюватися як беззастережний і необхідний імператив, що має забезпечити виживання людства в умовах глобальних загроз, що зростають. Це випливає з антропного принципу, який стає одним з наріжних у сучасній науці.

Згідно з антропним принципом, Всесвіт влаштований таким чином, що процеси утворення, самоорганізації складних форм переважає над процесом їхнього руйнування, і це закладено у природі визначальних фізичних (фізико-хімічних та ін.) констант. Якби певні фізичні константи хоча б на декілька відсотків відрізнялися від тих, котрими вони в дійсності є, то виникнення атомів і молекул, а також біологічного і соціального життя було б неможливе. З цього випливає, що виникнення складних форм соціального, культурного і духовного життя, хоча і є дуже малоймовірною подією у Всесвіті, але не є подією випадковою і запрограмовано у першопочатковому коді Всесвіту: що світ є таким тому, що ми є [2, 13]. У Всесвіті впорядкованість перевищує хаос з коефіцієнтом, котрий приблизно дорівнює «золотому розрізу» – естетичній пропорції, відкритій ще в античній культурі. Життя виявилося вписаним в природу органічніше, ніж вважали раніше [1, 14]. Ці узагальнення сучасної науки дають можливість поставити гуманістичну проблематику на міцний природничо-науковий фундамент.

Отже, найважливіші принципи соціальної та екологічної етики певним чином відповідають фундаментальним закономірностям природного буття і можуть бути використані як найважливіший ресурс гуманізації суспільних відносин та виживання соціобіосфери. Тому гуманізм у контексті сучасної науки набуває несподівано глибокого обґрунтування. Гуманізм в такому розумінні є не тільки одним з найважливіших принципів сучасної етичної поведінки, а й людським відповідником принципам природного буття [4, 252].

Це означає, що завдання гуманізації як внутрішньосоціумних, внутрішньокультурних, так і міжкультурних, міжцивілізаційних відносин має значні шанси на успіх і є органічним для суспільного розвитку. Інша справа, що у зв’язку із загостренням глобальних соціальних й екологічних проблем, реалізація цього завдання має бути інтенсифікована і всі можливі інструменти й засоби його реалізації повинні бути задіяні. Одним з найефективніших засобів гуманізації сучасних міжнародних суспільних відносин є туризм.

Туризм, за загальноприйнятим визначенням, є тимчасовим виїздом людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без заняття оплачуваною діяльністю [5, 196]. Останніми роками туризм як галузь світового господарства за обсягом капіталообороту вийшов на перше місце, випередивши енергетику, автомобілебудування та електронну індустрію. Щороку кожний десятий мешканець планети подорожує за межі власної країни. Однак, поряд з цим політико-економічним виміром туризму, не менше значення мають і його антропологічний, комунікативний, пізнавальний, світоглядний, праксеологічний, культурологічний, соціально-філософський та інші соціально-гуманітарні виміри, оскільки саме в контексті цих вимірів розкривається гуманізуючий вплив туристської діяльності.

Гуманізація міжкультурних, міжетнічних, міжцивілізаційних відносин покликана консолідувати, узгодити, синхронізувати й інтегрувати зусилля міжнародного співтовариства, спрямовуючи їх на подолання глобальних загроз, що ставлять під питання саме існування людства. Сама по собі глобалізація економічних, політичних, військових, інформаційних відносин без достатньої міри гуманізуючого впливу на них з боку світової громадськості може призводити до загострення міжетнічних, міждержавних, міжкультурних та міжцивілізаційних відносин, нарощувати конфлікти та спричиняти дезінтеграцію глобального соціуму, що, врешті-решт, може мати наслідком недовіру між народами та досягнення такої критичної межі суми локальних військових конфліктів та екологічних катастроф, що глобальної екологічної катастрофи і загибелі біосфери Землі уникнути не вдасться. Тому гуманізація міжкультурних, міжнародних відносин має виключне значення.

Згідно із згадуваним вище антропним принципом, суспільство, яке самоорганізоване на гуманістичних ідеях та принципах (або природовідповідних «параметрах порядку», як вважали засновники синергетики Г. Хакен, та І. Пригожин) буде суспільством екологічно й соціально набагато стабільнішим і життєздатнішим аніж суспільство, яке самоорганізоване на антигуманних, маніпулятивних принципах, які не відповідають не тільки природі людини, але й фундаментальним закономірностям, «кодам» Всесвіту. Оптимальні умови виживання і розвитку суспільства полягають у справедливості як певної пропорції конкуренції та солідарності. Цивілізована конкуренція спрямовує ресурси до найефективніше діючих суб’єктів, солідарність забезпечує легітимні умови для гармонійної співпраці всіх членів соціуму (мікросоціуму, регіонального або глобального соціуму) для гарантування найкращих можливостей і шансів виживання і розвитку всіх.

Загальна тенденція гуманізації, як і протилежна їй тенденція дегуманізації, суспільних відносин реалізується у ряді сфер суспільного буття, галузей виробництва, напрямів діяльності суб’єктів, різноманітних ринків обміну продуктами діяльності, самої здатності до діяльності та ресурсів, каналів комунікації тощо.

Одним з таких напрямів діяльності суб’єктів, найбільшою галуззю індустрії, найпотужнішим каналом безпосередньої комунікації між індивідами як представниками власного мікросоціуму та соціуму, сферою споживання послуг і відтворення працездатної, творчої, розвиненої та широко ерудованої людини є туризм. В.С.Пазенок зазначає, що основною ланкою «нового гуманізму» є сучасна комунікативна культура, найдемократичнішим способом реалізації якої є туризм [3, 17]. Однак, відразу ж необхідно з’ясувати роль туризму серед інших суспільних, в тому числі й міжкультурних та міжцивілізаційних, відносин.

Адже можуть бути суспільні явища, які самі по собі нейтральні щодо людиномірності й гуманізації суспільних відносин. Це, скажімо, згадуване вище автомобілебудування, як і багато інших галузей індустрії. Можуть бути і суспільні явища, які спрямовані на дегуманізацію суспільства. Це, наприклад, сфера злочинності, включаючи й економічні злочини, торгівля наркотиками, розпалювання міжетнічної та міжконфесійної ворожнечі, марнотратство невідновлюваних природних й екологічних ресурсів, придушення прав і свобод людини, пригнічування народів та етносів, експлуатація природних ресурсів, які їм належать тощо. Однак, у сучасному світі ті напрями діяльності, котрі гуманізують суспільні відносини й соціальні інститути стають все більш впливовими. В центрі цієї діяльності знаходяться особистості, котрі оволоділи найкращими культурними надбаннями людства, реалізували себе у творчій, громадській та суспільній діяльності і створюють умови для самореалізації якнайбільшого числа інших особистостей, найширшого розповсюдження атмосфери творчості, відповідальності за майбутнє, глобальної солідарності, стимулюючої до надання допомоги тим, хто з тих чи інших причин відстає від середнього рівня розвитку. Найбільш сприятливим для консолідації ідей сучасного гуманізму є творчість та громадська позиція вчених у сфері науки, численні громадські рухи та організації, політичні рухи; діяльність розвинених держав у сфері соціального захисту населення та допомоги країнам, що розвиваються; діяльність орієнтованих на глобальну солідарність релігійних діячів, діячів сфери освіти та виховання; творчість та активна громадська позиція вчених у галузях соціальних та гуманітарних наук, письменників, поетів, літераторів, інших митців, журналістів; орієнтованого на людину бізнесу тощо.

Центральне місце у гуманізації міжнародних відносин відіграють організації і неофіційні міжнародні організації, Організація об’єднаних націй, ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров’я, Всесвітня Рада Церков, Всесвітня туристська організація та ін. Особлива роль останньої полягає у реалізації гуманізаторських цілей, координації і спрямування діяльності міжнародного співтовариства у цьому напрямку, виражених у програмних документах Організації Об’єднаних Націй (ООН) та Всесвітньої туристської організації (ВТО). Без активної гуманізаторської політики ВТО туристська діяльність може набути стихійного характеру і не сприятиме гуманізації міжкультурних відносин в тій мірі, як це має здійснюватись.

Для конкретного виявлення того, яким чином туристська діяльність сприяє гуманізації міжкультурних відносин, необхідно виділити соціально-філософські аспекти туристської діяльності. Для цього слід розглянути і деякі сторони природи людини як біосоціокультурної істоти.

Загальновизнано, що людина має задовольнити базові, дефіцітарні потреби: спочатку у повітрі їжі, житті, сні; після того – потреби у безпеці, впевненості у собі, любові, приналежності до певних соціальних груп, самоповазі, потім – потреби у самодостатності, осмисленості життєвозначущої поведінки, її природності й невимушеності. І вже після цього людина реалізує потреби духовного зростання, пошуку справедливості й досконалості, власної індивідуальності, істини, добра і краси, творчої самореалізації.

Саме у туристській діяльності людина реалізує цілу гаму потреб. Це і рекреаційні потреби (відновлення фізичного тонусу організму, і більше того – культивування і розкриття ресурсного потенціалу організму; емоційно-чуттєве задоволення від краси природних ландшафтів та історичних пам’яток культури), пізнавальні (більш глибоке пізнання і осягнення природно-соціального світу), і самореалізаційні (отримання під час туристської подорожі натхнення до різних видів художньої, наукової таорчості, наснаги до громадської, організаторської діяльності і т. п.). Не останнє місце серед результатів туристської діяльності є зміцнення репродуктивного здоров’я людини, зміцнення внутрішньосімейної комунікації, якщо йдеться про сімейний туризм, або утворення нових сімей.

Наведені вище міркування свідчать, що у туристській діяльності задіяна насамперед матеріальна (але не чисто виробнича) сфера суспільства, в якій відбувається відтворення фізичної природи людського організму і підвищення репродуктивного потенціалу людей. По-друге, у туристській діяльності задіяна соціальна сфера суспільства, в якій відбувається соціально-психологічна взаємодія, а також і комунікація індивідів як у малих (сім’я, друзі, туристська група), так і у великих соціальних групах. По-третє, туристська діяльність реалізується і в політичній сфері суспільства, оскільки перебування індивідів та груп індивідів в іншому культурному середовищі або іншій державі вимагає дотримання певної лінії або стратегії поведінки щодо індивидів приймаючого культурного середовища або суспільства з врахування того, якої поведінки очікують від туристів, представники місцевого населення. У туриста існує інтерес – подорожувати, тобто переміщуватися в інше географічне, соціально-культурне, і, дуже часто – і політичне, середовище дотримуючись певної політичної стратегії власної поведінки. Однак, туризм може нести і цілеспрямоване політичне навантаження, коли відвідання туристами певного регіону або країни сприймається через призму міжнародних відносин, або коли туризм виконує суто політичну місію налагодження більш широких політичних контактів між країнами, і більше того, коли туристи можуть виконувати покладену на них політичну місію.

І нарешті, по-четверте, туристська діяльність здійснюється і в духовній сфері суспільства. Це стосується не лише паломництва, яке має безпосереднью мету духовного спілкування з релігійними святинями, але й інших форм туризму, коли туристи відвідують історико-культурні, етнографічні туристські об’єкти. Не менш суттєвим тут є і те, що сама по собі міжкультурна комунікація є духовною цінністю і розвиває духовний досвід як туристів, так і суб’єктів приймаючої культури. Туристи, повертаючись у власний регіон чи власну країну продовжують духовну комунікацію (і внутрішню, і зовнішню) у власному культурному середовищі з приводу духовного досвіду, набутого у туристській діяльності.

Туристська діяльність займає особливе місце в людиновимірній та людиномірній міжкультурній комунікації. Для сучасної культурної, й міжкультурної комунікації важливе значення має особистісно орієнтована та соціальнозначуща комунікація, котра впливає на індивідуальну й суспільну свідомість через засоби масової інформації, особливо радіо та телебачення, а останнім часом і через мережу інтернет.

Індивіди отримують знання про навколишній світ, про інші регіони власної країни та інші країни через телевізійні новини, політичні, культурні, економічні огляди й репортажі з місця подій, через пресу й часописи, наукову й науково-популярну літературу, кінофільми, через спостереження за міжнародними спортивними змаганнями та відвідання гастролей творчих колективів.

Але справді екзестенційно глибокі й значущі для життєвого досвіду індивідів контакти з іншим культурним середовищем, своєрідний культурно-світоглядний «стрес» і переоцінка цінностей відбуваються тоді, коли люди в якості туристів стануть власною ногою на землю іншого регіону, власної або іншої країни, зануряться у нове природно-геогафічне та культурне середовище і вступлять в процес міжкультурної, а часом і міжетнічної, міжцивілізаційної комунікації.

Під час подорожі особистість вихоплюється з повсякденних звичних зв’язків, поставлена перед необхдністю адаптуватися до нового соціально-культурного середовища. Якщо ж особистість обрала різновид так званого екстремального туризму, то напруження, котре потрібне для адаптації до складного природно-геогафічного та часом агресивного соціального середовища, зростає у надзвичайно великій мірі і може призвести до стресової зміни багатьох життєвих поглядів та орієнтацій – ефект екзистенціалістської пограничної ситуації. Але у будь-якому з цих випадків частіше за все відбувається переосмислення особистістю багатьох важливих (а подекуди і базових) життєвих цінностей, що частіше за все стимулює переосмислення особистістю свого місця в навколишньому світі, відбуваються суттєві зміни у світогляді особистості, розвиток останнього.

Якщо виходити з того, що носій певної культури під час культурної подорожі переміщується в інший культурний регіон власної країни або навіть в іншу країну, а потім повертається додому, то тут можна виділити декілька основних етапів, які проходить міжкультурна комунікація.

Перший етап: у суб’єкта потенційної туристської подорожі виникає ідея подорожі і починає формуватися мотивація до подорожі і попереднє «програмування у уяві» цього процесу. Для того, щоб подорож відбувалася насправді, необхідна наявність у суб’єкта вільного часу, фінансових ресурсів та ряду інших сприятливих обставин.

Другий етап: це реальна подорож, занурення у нове, незвичайне мовне, соціально-культурне та природно-географічне середовище. Споглядання та оцінювання іншого і порівняння іншого зі своїм.

Третій етап: повернення додому; комунікація у своїх первинних мікрогрупах (сім’я, інші родичі, друзі, співробітники, різні клуби за інтересами) з приводу вражень від подорожі, а також набутого країнознавчого, культурно-комунікаційного, психологічного, морального, релігійного і, врешті-решт світоглядного досвіду.

На усіх трьох етапах комунікація здійснюється як на внутрішньому, так і на зовнішньому мікросоціальному рівні. У випадку внутрішньої комунікації йдеться про розвиток особистості, збагаченні її соціально-комунікативного, культурного досвіду, зміну й розвиток внутрішньої соціально-культурної картини світу, світогляду в цілому.

У випадку зовнішньої комунікації йдеться про те, що індивід, який збирається до подорожі, здійснює подорож і повертається з неї; на останній стадії цього процесу, стає принаймі на певний час лідером комунікативних процесів у своєму найближчому соціальному оточенні як з приводу вражень про природу, культуру і комунікативні особливості особистості того регіону, куди він здійснив туристську подорож, так і з приводу власного особистісного саморозвитку, який мав місце в процесі і внаслідок цієї подорожі. Однак з усіх цих стадій зовнішньої комунікації в проблемному полі нашого дослідження логічно більшу увагу звернути саме на другій стадії: безпосередній комунікації туристів в іншому культурному середовищі. Саме на цій стадії в найповнішій мірі проявляється феномен міжкультурної комунікації в основному обсязі його складових, включаючи і соціально-психологічну його складову.

Розглянуті вище види (зовнішній та внутрішній) і стадії туристської комунікації в тому вигляді, як вони представлені вище є найбільш типовими для України, коли не дуже значна частина населення здійснює туристські подорожі, особливо в інші країни. Для більш цивілізованих країн світу значна частина населення здійснює туристські подорожі, часто відвідує не тільки інші країни, але й інші континенти. Для такого контингента людей туристів часті подорожі, напевно, перестають бути культурологічним шоком, незвичними подіями, котрі докорінно змінюють культурну основу та світоглядні орієнтації їхньої особистості. Однак, завдяки інтенсивній туристській діяльності у сучасному світі сформувався тип людини подорожуючої («homo viator») з універсальним сприйняттям культурних цінностей, їх загальноцивілізаційної єдності та регіональної різноманітності. Це тип людини творчої, широко обізнаної, гуманно орієнтованої.

Разом з тим, в залежності від розвиненості моральних якостей особистості, туристична діяльність може приносити, або не приносити відчутний цивілізаційний гуманізуючий результат. Якщо людина ставиться до туристської подорожі споживацьки, як засобу суто фізіологічного відпочинку, тілесних задоволень та розваг, то туристська подорож, напевно, не матиме для неї значення засобу розвитку особистісних якостей, медіуму міжкультурної комунікації, способу, яким можна здійснити гуманізацію міжкультурних відносин.

Крім того, у туристичній діяльності можуть бути і негативні моменти. Це – випадки секс-туризму, особливо за участю малолітніх дітей, перетворення туристичних маршрутів на канали підпільної еміграції, тероризму, розповсюдження злочинності, наркоманії тощо. Міжнародне співтовариство в особі ООН, ВТО та інших організацій, вживає заходів для подолання цих негативних явищ, котрі розповсюджуються через мережу міжнародної туристичної комунікації.

Неабияке значення в міжнародній туристичній діяльності має етика поведінки туристів з розвинених країн у країнах «третього світу». На жаль, місцеві жителі не завжди розуміють, що у західному суспільстві домінує жорстка трудова етика в поєднанні з відсутністю надмірної регламентації і свободою вибору типу поведінки у вільний від роботи час. Мешканець цивілізованого світу бажає відпочити, окрім іншого, від необхідності економити кошти, і витрачає під час відпочинку значні суми грошей. Жителі третіх країн, куди приїжджають західні туристи, бачать, як останні витрачають великі суми грошей, в той час як місцевим жителям часто-густо не вистачає на найнеобхідніше. Це збільшує дистанцію між туристами і місцевими жителями, заважає відкритості їхньої комунікації. Проте, з іншого боку, витрачаючи гроші на відпочинок, туристи розвинених країн сприяють розвиткові сфери зайнятості в туристській індустрії і суміжних з нею галузей виробництва, тарнспорту, обслуговування в країнах, які вони відвідують. ВТО постійно вживає заходів, щоб подолати непорозуміння, що може виникнути між туристами з розвинених країн і місцевим населенням. Важливим у реалізації політики взаєморозуміння і гуманізації відносин є прийнятий ВТО Етичний кодекс туриста, інші основоположні документи. Якби ВТО не докладала зусиль задля розвитку туристської діяльності в напрямку налагодження позитивних міждержавних, міжетнічних і міжкультурних відносин в напрямку їх гуманізації, то наповнення міжетнічних відносин цивілізаторським, олюднюючим змістом відбувалося значно повільніше. Певні позитивні результати в цьому напрямку підтверджують тезу про зростаючу роль суспільної (а у данному випадку – глобальної суспільної) свідомості у самоорганізації та самореалізації глобальних соціокультурних та соціоекологічних процесів.

Однією з важливих проблем міжкультурних відносин є з’ясування відмінностей між координатами сприйняття та конфігураціями ключових світоглядно-орієнтаційних цінностей культур, які вступають в комунікативну взаємодію в процесі туристської діяльності. Так, різні комунікативні стратегії різних культур, різна конфігурація комунікативних каналів, відмінність комунікативних сценаріїв, частотність та тривалість пауз, швидкість та інтенсивність інформаційного потоку, симетричність чи асиметричність обміну репліками, поширеність питальних речень, припустимість перебивання співбесідника іншим, обов’язковість чи необов’язковість вербальних реакцій, односкладних чи розгорнутих відповідей, а також кількісні параметри просторової відстані між учасниками комунікації, можливість її змінювання, високий чи низький рівень контекстовживання та різний рівень запобігання невизначеності – ці найрізноманітніші параметри суттєво впливають на взаєморозуміння представників різних етносів та культур, які вступають у міжкультурну комунікацію. Дослідження і якнайповніше врахування конфігурацій світосприйняття різними культурами дозволяє налагодити більш повне взаєморозуміння між представниками контактуючих культур, виробити вміння контрагентів міжкультурної взаємодії вливатися в світ іншого, аналізувати світ з позиції іншого й досягати проривів від взаєморозуміння відмінностей світосприйняття до спільного розуміння інваріантних смислових світоглядних універсалій.

Міжкультурна комунікація дає підставу для виділення не лише соціально-психологічного, але й герменевтичного підходу для дослідження світоглядно-орієнтаційних та міжкультурно-комунікативних зрізів туристської діяльності. Для подорожуючої особистості, котра потрапила в інше культурне середовище важливо як виявити культурні координати та конфігурацію світовідношення представників іншого культурного середовища, так і реінтерпретувати їх через власні базові світоглядні цінності та орієнтири. І тут важливо осягнути не тільки спосіб, відчуття, сприйняття та розуміння світу іншою культурою, але і типові мотиваційні засади та цінності, а також основні праксеологічні, соціально-праксеологічні та інтерактивно-самоорганізаційні конфігуративні схеми практично-діяльнісного освоєння світу іншими етносами й культурами. Реінтерпретація світоглядно-споглядальних та інтерактивно- праксеологічних схем іншої культури неможлива без постійного компаративістського співвіднесення культурних координат та праксеологічних схем своєї та іншої культури. Цей момент визначає компаративістський аспект туризму, для розкриття якого також доцільно використати стадійність міжкультурної комунікації у туристській діяльності, розглянутої вище, а саме: внутрішня і зовнішня комунікація під час підготовки до туристської подорожі, під час її здійснення, а також після її завершення, оскільки порівняння власної системи культури з іншою здійснюється на всіх цих стадіях туристської діяльності.

Інтерпретувавши культуру іншого через власну систему світоглядних орієнтацій та цінностей, поставивши себе на місце іншого, занурившись у його життєвий світ, екзестинційно переживши особливості й глибинні виміри його особистості та культури, людина подорожуюча досягає певного рівня розуміння іншої культури. При певних умовах можливе і взаєморозуміння представників культур, які вступили у контакт. Найбільш імовірне повне взаєморозуміння тих культур (через власних представників), котрі знаходяться на приблизно однаковому рівні цивілізаційного розвитку і володіють достатньо високим рівнем герменевтичної сприйнятливості. У взаєморозумінні важливо не те, що перший розуміє другого, а другий також розуміє першого, тут може бути і ситуація, коли вони використовують відокремлені одна від одної інтерпретаційні системи освоєння світу. Більш важливим є створення єдиного синергетично самоконструйованого у взаємодії взаєморозуміння поля цього взаєморозуміння, коли виникає почуття взаємної симпатії, вживання одного в світ культури іншого і в ті цінності, які є спільними для обох, і інтеракційно здійснювати сумісну діяльність, взаємно корегуючи прийняття ситуативних рішень, котрі забезпечують інтерактивну сумісну діяльність суб’єктів. Найбільш імовірною є взаємна симпатія, взаєморозуміння та ефективна взаємодія суб’єктів, котрі знаходяться приблизно на одному рівні цивілізаційного розвитку. Таке досить повне взаєморозуміння відбувається при здійсненні туристами подорожі в ті країни, які знаходяться на рівні цивілізаційного розвитку, який приблизно дорівнює цивілізаційному розвиткові їхньої власної країни. І цей різновид туристської діяльності є досить масовим. Так представники розвинених країн відвідуються набагато частіше розвинені країни, аніж країни «третього світу». Однак, якщо представники розвинених країн відвідують у туристських подорожах країни, що розвиваються, то міжкультурна комунікація і взаєморозуміння представників культур, котрі знаходяться по різні боки «цивілізаційного розлому» буде менш повним, а взаємодія у прийнятті глобально значущих рішень буде більш затрудненою, оскільки вони матимуть менший культурний «спільний знаменник», меншу спільну категоріальну аксіологічну базу для сумісної інтерпретації навколишнього світу. Мотивації до діяльності у них співпадатимуть у меншій мірі, і вони матимуть менше коло спільних інтересів, котрі могли б стимулювати вироблення спільної платформи для взаємокорисної взаємодії. Саме проблема міжкультурного й особливо міжцивілізаційного (що знаходиться на глобальному рівні) взаєморозуміння є однією з найгостріших і найскладніших для невідкладного вирішення питань глобального розвитку людства. І дуже часто, там де проблему не вдається розв’язати чисто економічними, політичними або правовими важелями, на допомогу приходить людський вимір вирішення питань, гуманістично орієнтоване взаєморозуміння, вироблення ресурсів довіри при цілеспрямовано налагоджуваних комунікативних каналах між різними культурами в особі їхніх представників. Важливу, а подекуди і вирішальну, роль тут мають відігравати народна дипломатія і туризм.

Згадуваний вище екзистенційний аспект туризму не вичерпується виключно герменевтичними ситуаціями, а набуває самостійної самоцінності. Туристська подорож створює ледь не ідеальні умови для людини, щоб вирватися з обставин повсякденності, споглядати красу навколишнього світу, відчувати свою єдність з природою, вступити в силове поле іншої культури, яка може справляти не тільки стресовий та шоковий, але й релаксаційний ефект. Коли туристським маршрутом передбачені стандарти задоволення основних потреб людини (їжа, житло, гігієна, розваги, медичне обслуговування), є чудові рекреаційні екологічні ресурси та доброзичливе культурне середовище, то подорож перетворюється на свято. У таких умовах людина екзистенційно переживає блаженні стани, миттєвості щастя, які так як і шоки й стреси, але в інший спосіб, сприяють збагаченню її світогляду, переосмисленню життєвого досвіду. Дуже часто, досвід, отриманий під час туристських подорожей, використовується згодом для релаксаційних або креативних медитацій, а також для розв’язання напружених ситуацій, які виникають у повсякденному житті при необхідності мобілізувати психологічні ресурси індивіда. Це можуть бути найрізноманітніші ситуації у виробництві, навчанні, побуті, в суспільно-політичному та економічному житті індивідів.

На ефект туристської подорожі можна дивитися і як на накопичення сил для трудової іншої діяльності. Однак таке тлумачення більш характерне для споживацького світогляду індустріальної доби. В умовах же сучасного постіндустріального, та ще й постматеріального суспільства, рекреаційний ефект від туристської подорожі доречніше тлумачити як джерело натхнення та психологічний ресурс для творчої самореалізації індивіда в основних сферах його життєдіяльності. Не буде перебільшенням твердження про те, що туристська діяльність є одним з практично невичерпних ресурсів піднесення творчого потенціалу нації, який можна вважати головною передумовою того, щоб нація займала гідне місце у сучасному постматеріальному суспільстві, заснованому на наукомістких технологіях. Цей аспект туризму можна було б назвати евристично-креативним, тобто таким, що збільшує евристичний потенціал суспільства, яке практикує у все більшому обсязі туристичну діяльність.

Продуктивним при соціально-філософському дослідженні туристичної діяльності є також і феноменологічний аспект, який тісно пов’язаний з проаналізованими вище екзистенційним, компаративістським, герменевтичним та комунікативним аспектами. Вже було зазначено, що у туристській діяльності особа, яка досліджує особливості комунікативної стратегії, культурні координати, конфігурацію сприйняття мотиваційної бази та схем праксеологічної діяльності представників іншої культури, налагоджує канали комунікації з іншою культурою (комунікативний) аспект, вживається в інше культурне середовище (екзистенціальний аспект), порівнює іншу культуру з власною (компаративістський аспект), завдяки цьому більш глибоко розуміє особливості іншої культури (герменевтичний аспект), а повернувшись з подорожі виявляє неекспіліковані, які до цього були неусвідомлюваними, категоріальні та архетипічні горизонти власної культури, власного світосприйняття та світорозуміння. Цей ефект культурної саморефлексії виникає завдяки тому, що безсвідомі для нього досі горизонти власного бачення світу після туристської подорожі і занурення у іншу культуру він сприймає, усвідомлює і оцінює ніби «зі сторони». Інакше кажучи, після повернення у середовище власної культури як основи його світовідношення, суб’єкт зміщує горизонт власного світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння, а також реінтерпретує, переосмислює й переоцінює власний життєвий світ.

У сучасному світі значення конкурентної переваги набуває здатність соціуму створити гуманізовану людиномірну систему комунікативних зв’язків як всередині данної культури, так і в комунікативних спрямованостях та очікуваннях цієї соціокультурної системи по відношенню до іншої. Як вже зазначалося, антропний принцип сучасної науки вказує, що людиномірні та людиновимірні суспільні відносини відповідають глибинним константам та закономірностям світобуття, і в багатьох цивілізованих країнах світу цей принцип, принаймі частково, втілений в гуманізованому характері суспільних відносин, які сприяють реалізації пересічною особистістю притаманних їй природних прав і творчого потенціалу, і це не заважає самореалізації інших особистостей. Аналогічно цьому, самореалізація однієї цивілізації в умовах обмежених ресурсів на планеті має не заважати самореалізації інших. Більше того, різні цивілізації повинні на основі нарощування засобів довіри та взаєморозуміння розширювати спільну базу загальноцивілізаційних цінностей, виробляти взаємноприйнятні цінності та синхронізувати спільні дії з метою прискореного творчого морального самовдосконалення людства і своєчасного, поки ще не пізно, розв’язання невідкладних глобальних проблем.

У цілеспрямованому процесі конструювання гуманізованих міжкультурних відносин реалізується глибинний людиновимірний та людиномірний потенціал розвитку природи, суспільства, культури, відбувається олюднення самої людини. Результатом і продуктом гуманізації міжкультурних відносин, одним з найважливіших засобів якого є туристська діяльність, має стати гуманістично орієнтована ноосфера, вчення про яку розробляв засновник української академії наук В. І. Вернадський. Ноосфера або сфера розуму означає, окрім іншого, організацію відносин між перетворюючою діяльністю людини у природному оточенні задля задоволення власних потреб і необхідністю досягнення стану природного самовідновлення довкілля. На жаль гармонії та рятівного балансу між біосферою та соціоантропосферою не так просто досягнути, оскільки використання невідновлюваних природних ресурсів людиною перевищує їхнє самовідновлення у декілька разів. І людству, напевно, ще необхідно докласти чимало зусиль, спрямованих на обмеження надспоживання невідновлюваних ресурсів, збалансування демографічних проблем, досягнення справедливого розподілу енергетичних, сировинних, інформаційних, рекреаційних, екологічних та інших ресурсів. Лише науково-технологічними нововведеннями цих проблем не розв’язати, оскільки вони відтворяться через декілька років після цих нововведень в інших формах і на нових рівнях. Розв’язання глобальних проблем лежить головним чином у площині інтенсивного та стрімкого самовдосконалення морально-духовних якостей людини і людства як інтегративного цілого. І це може бути досягнуто морально-політичними та духовно-культурними засобами шляхом інтенсивної міжетнічної та міжкультурної комунікації. Провідну роль у такій комунікації має відіграти туризм.

Розвинені країни закидають країнам третього світу претензії стосовно безвідповідальної демографічної політики. Країни, що розвиваються, закидають західним країнам претензії стосовно егоїстичного надспоживання світових ресурсів, які мають на рівноправних засадах належати всім. Інакше кажучи, піднесення глобальної суспільної свідомості до того рівна, коли вона набуде здатності більш дієво і надійно контролювати енерго-речовинний баланс між суспільством і природою, між соціосферою і біосферою, найбільш ймовірно відбуватися в умовах загострення соціально-політичних, міжрегіональних, міждержавних та міжцивілізаційних конфліктів.

Це означає, що діалог між різними цивілізаціями, способами життя та культурами набуватиме все більшого значення і відбуватиметься в умовах все більшого зростання та загострення напруження. І взаємоприйнятне вирішення конкретних питань потребуватиме значної взаємної довіри сторін, якої можна, як правило, досягати при безпосередній зустрічі великих груп людей як з однією, так і з іншої сторони, які шукатимуть певного консенсусу. Отже, без значного переміщення великих груп людей для досягнення довіри у міжкультурних відносинах, напевно, не обійтися. І тут головним засобом має бути туризм.

  1. Кримський С. Б. Під сигнатурою вічності. / Кримський С. Б. – К., 2008. – с.14
  2. Моисеев Н. Н. Вернадский и современность/ Моисеев Н. Н. /Вопросы философии – 1994, №4.-с.13
  3. Пазенок В.С. Філософія туризму / Пазенок В.С. /Філософія туризму. Навчальний посібник. – К., 2004. – с.17
  4. Федорченко В. К. Гуманізація вищої освіти у XXI ст./ Федорченко В. К. /Гуманізм: сучасні інтерпретації та перспективи. – Київ, УЦДК,2001. – с.252
  5. В. К. Федорченко Туристський словник. / В. К. Федорченко, І. М. Мініч. – Київ: Дніпро, 2000 – с.196


УДК 172:338.48

В. В. Лях

доктор філософських наук, професор, завідувач відділу історії зарубіжної філософії Інституту філософії ім.. Г. С. Сковороди НАН України, головний редактор журналу «Мультиверсум»