Geum.ru

Національний аграрний університет україни на правах рукопису Єрмоленко Володимир Михайлович

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до розділу
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Висновки до розділу:

Вищевикладене дає змогу зробити такі висновки:

– найоптимальнішим напрямком удосконалення аграрного законодавства є його систематизація, що обмежується трьома чинниками: існуванням системи об’єктивних майнових відносин у аграрній сфері; наявністю системи аграрного законодавства, що врегульовує ці відносини; наявність органів держави, до компетенції яких входить можливість прийняття відповідних нормативно-правових актів. За цими складовими диференціюються і підстави, що викликають необхідність систематизації аграрного законодавства;

– на нинішньому етапі у аграрній сфері економіки України об’єктивно виникає необхідність такої форми кодифікації аграрного законодавства, як розробка і прийняття Аграрного кодексу України, що дасть змогу усунути основні недоліки нинішнього аграрного законодавства у сфері регулювання аграрних майнових відносин. Необхідність кодифікації тільки посилилась після вступу аграрної реформу у завершальну стадію – побудову стабільного сільського господарства;

– Аграрний кодекс як єдиний кодифікований акт дозволить уніфікувати механізм правового регулювання майнових відносин у аграрній сфері, роздроблений різноієрархічними нормативно-правовими актами чинного аграрного законодавства, що призводить до виникнення непотрібного дублювання, розбіжностей, суперечностей, неврегульованості єдиного органічного масиву аграрних майнових відносин;

– до прийняття Аграрного кодексу виникає необхідність врегулювання орендних відносин приватних сільськогосподарських підприємств, які є нині переважаючими в системі аграрних майнових правовідносин;

– треба привести всі договори оренди майнових паїв, укладені до 1 січня 2003 р., у відповідність з вимогами чинного законодавства;

– необхідно довести процес розпаювання до логічного завершення: стадії персоніфікації майна з іменем кожного власника та виділенням його в натурі.


ВИСНОВКИ


У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляються у розробці цілісної концепції аграрних майнових правовідносин сучасних приватних сільськогосподарських підприємств в Україні. Створення цієї концепції викликано, насамперед, потребами практики розбудови ринкових відносин у сільському господарстві України. Одержані теоретичні узагальнення мають значення для подальшого розвитку теорії аграрного права у частині виокремлення аграрного права як самостійної галузі системи вітчизняного права, характеристики його предмета, поглиблення рівня дослідження структури аграрних відносин тощо. Як теоретичного, так і практичного значення набувають висновки щодо виокремлення кола об’єктів, складу суб’єктів аграрних майнових правовідносин, якими є приватні сільськогосподарські підприємства, а також удосконалення правового режиму майна цих підприємств. Важливе значення для правозастосовчої діяльності мають практичні рекомендації щодо усунення недоліків законодавства, що врегульовує досліджуваний пласт аграрних майнових відносин. У цілому результати дисертаційного дослідження містять ґрунтовні пропозиції для удосконалення механізму правового регулювання аграрних майнових відносин в Україні.

Досягнення мети і завдань, визначених темою дисертаційного дослідження, стало можливим внаслідок застосування цілісного, органічного поєднання філософського діалектичного методу, загальнонаукових методів і підходів (історичного, формально-логічного, методів аналізу і синтезу та системного, системно-структурного, функціонального і субстратного підходів), а також спеціальних юридичних методів (порівняльно-правового і формально-юридичного), що дало змогу дійти таких узагальнюючих висновків:

1. Застосування категорії «аграрні майнові відносини» замість існуючого поняття «майнові відносини у аграрній сфері» детермінується швидким розвитком суспільних відносин в Україні. Необхідність розширення аграрно-правового категоріального апарату пояснюється консервативнішим характером процесу розвитку мовних конструкцій порівняно з прогресивнішим розвитком суспільних відносин, який породжує нові поняття і категорії, а також сталим застосуванням поняття «аграрні відносини» поряд з розбивкою їх на види (майнові, земельні, трудові та організаційно-управлінські);

2. Аграрні майнові відносини належать до царини аграрного права. Ні цивільне, ні господарське право повністю не враховують і не охоплюють особливості суб’єктно-об’єктного складу аграрних майнових відносин. Норми наведених галузей права лише утворюють загальну основу, на якій вибудовується механізм аграрно-правового регулювання. При цьому аграрне право, складовою предмета якого є аграрні майнові відносини, є самостійною галуззю права. Критерій комплексності аграрного права відбиває особливості горизонтальних зв’язків, тобто наявність складної цілісної будови аграрних відносин як предмета аграрного права, складові яких перебувають у субординаційних зв’язках. Інтегрованість розкривається через необхідність обов’язкової наявності координаційних взаємозв’язків між складовими предмета аграрного права та їх доцільності, що забезпечується ієрархічно-структурною будовою аграрних відносин, тобто його вертикальністю;

3. Місце аграрних майнових відносин у сукупності аграрних відносин визначають субординаційні горизонтальні зв’язки. Ці зв’язки відображають взаємну первісність, наступність виникнення різних видів аграрних відносин у процесі створення загального комплексу таких відносин, тобто відбивають ознаку комплексності. Роль аграрних майнових відносин у структурі аграрних відносин визначається ознакою інтегрованості предмета аграрного права, взаємною вертикальною впорядкованістю аграрних відносин, тобто координаційними зв’язками між складовими останніх. При цьому аграрні відносини членства та участі розмежовуються за сукупністю статусних, функціональних та інституціональних критеріїв;

4. Принципи правового регулювання аграрних майнових відносин доцільно диференціювати на три групи організаційно-регулятивних принципів: загальноправові, галузеві та спеціальні принципи. Загальноправового характеру принципи агарних майнових відносин набувають через їхню уніфікацію із загальними засадами правового регулювання, які є методологічною основою для інших галузей права. Виокремлення групи галузевих принципів аграрних майнових відносин тісно пов’язано із принципами аграрного права, які виступають спільними для всіх аграрних відносин. Нарешті останньою групою є спеціальні принципи, властиві тільки аграрним майновим відносинам;

5. «Філософсько-економічна» концепція аграрних майнових відносин передбачає діалектичну єдність трьох складових: аграрні виробничі відносини є внутрішньою формою, аграрні майнові відносини – зовнішньою формою, а їхнім змістом виступає сільськогосподарська діяльність. Аграрні виробничі відносини як внутрішня форма є завжди структурою, способом організації елементів змісту, тобто сільськогосподарської діяльності, структуруючи останню в межах виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ. Аграрні виробничі відносини в силу своєї специфіки позбавлені однієї складової – стадії перерозподілу, яка належить до сфери правового регулювання інших галузей приватного права (цивільного та господарського). Стадія споживання також має свої особливості через відсутність особистого, не пов’язаного з виробничою сільськогосподарською діяльністю, споживання, яке відноситься до царини цивільних відносин. При цьому аграрні виробничі відносини з виробництва та їхнього виробничого споживання набувають зовнішньої форми аграрних майнових відносин власності (внутрішні відносини), а аграрні виробничі відносини розподілу у вигляді реалізації сільськогосподарської продукції – зовнішньої форми аграрного майнового обороту (зовнішні відносини);

7. Сільськогосподарською діяльністю є зумовлена суспільними потребами і суспiльним розподiлом працi виробничо-господарська активність сільськогосподарських товаровиробників з виробництва сільськогосподарської продукції, що забезпечується використанням відповідного ресурсного потенціалу і проявляється у діях з виробництва сирої продукції рослинництва і тваринництва, її первісної переробки, реалізації та виробничого споживання, які здійснюються у специфічних умовах, що визначаються сукупністю природних, технологічних, соціально-економічних та юридичних чинників;

7. Ієрархічна будова аграрного майнового правовідношення-системи об’єднує матеріальний базис – аграрне майнове відношення та юридичну надбудову – спосіб вираження аграрно-правової норми, який проявляється через регламентацію сільськогосподарської діяльності суб’єктів взаємними суб’єктивними майновими правами і обов’язками. Зміст матеріального субстрату, яким є сільськогосподарська діяльність, суміщається з майновими правами і обов’язками як юридичною надбудовою. У результаті утворюється єдиний зміст аграрного майнового правовідношення: сільськогосподарська діяльність, обмежена майновими правами і обов’язками її суб’єктів. У кінцевому підсумку склад аграрного майнового правовідношення утворюється з таких взаємодіючих, взаємопов’язаних елементів: майновий об’єкт, суб’єкти та суб’єктивні права і обов’язки, що регламентують сільськогосподарську діяльність, спрямовану на заволодіння відповідним об’єктом. Кожне окреме аграрне майнове правовідношення є системою, а у сукупності окремі аграрні майнові правовідношення формують систему аграрних майнових правовідносин;

8. Об’єктивність специфіки сільськогосподарської діяльності вимагає виокремлення галузевої (аграрної) майнової правосуб’єктності приватних сільськогосподарських підприємств, яка являє собою потенційний, можливий обсяг майнових прав і обов’язків, наявність яких надасть можливість їм здійснювати сільськогосподарське виробництво. Нині у закріпленні галузевої майнової правосуб’єктності переважне значення мають локальні правові акти (статутні документи) при існуванні об’єктивної необхідності закріпленні її у спеціальному аграрному законодавстві (до прийняття Аграрного кодексу України);

9. Поряд з існуванням значного масиву і різновидів майна існує досить велика його частка, яка має вузьку сферу призначення: забезпечення сільськогосподарського виробництва. Таке майно враховує тiльки специфiку сiльського господарства, розраховане на певний вид дiяльностi, тому його використання в iнших сферах матеріального виробництва потребує обов’язкового вдосконалення чи докорінної переробки. Майно сільськогосподарського призначення у частині засобів виробництва проектується спеціалізованими конструкторськими бюро та проектно-кошторисними відділами; випускається спеціалізованими виробниками і становить їхню основну продукцію. Таке майно підлягає обов’язковій сертифікації чи експертизі як сільськогосподарське. Застосовується значний масив самовідтворювального майна білогічного походження (ґрунти, культурні рослини та тварини), яке потребує відповідно особливого режиму ідентифікації, державного і біологічного контролю та охорони;

10. Високий ступінь технологічної пов’язаності окремих видів майна у майновому комплексі, використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення та живих організмів одночасно як знарядь праці і предметів праці, функціонування у специфічному соціальному середовищі, економічні можливості відтворення складових майнового комплексу, пов’язані із сезонністю виробництва, а також наявність значного масиву актів аграрного законодавства, які доповнюють загальний порядок створення, функціонування та припинення майнових комплексів сільськогосподарських підприємств надають останнім відповідної специфіки, яка відсутня в майнових комплексах підприємств іншої галузевої належності;

11. Сільськогосподарська продукція є різновидом майна сільськогосподарського призначення. Сільськогосподарська продукція є результатом, метою діяльності будь-якого сільськогосподарського підприємства, до якої необхідно віднести всю сиру продукцію культурного рослинництва, тваринництва і рибництва, одержувану від сільськогосподарської діяльності, та продукти її первісної переробки, здійснюваної безпосереднім її виробником. Не є сільськогосподарською продукція переробки сільськогосподарської сировини підприємствами переробної промисловості. Сільськогосподарська продукція визначається комплексом природних, технологічних, економічних та правових кваліфікаційних ознак, які є взаємно визначальними. Класифікація цієї продукції на товарну і нетоварну відображає її особливості як об’єкта аграрних майнових правовідносин;

12. Важливими об’єктами майнового сільськогосподарського обороту виступають селекційні досягнення, які мають немайнове походження як результати інтелектуальної діяльності. Водночас селекційні досягнення як особливі об’єкти інтелектуальної власності потребують спеціального режиму захисту, якого до сих пір не створено. Особливість правового режиму селекційного досягнення полягає в тому, що для нього пріоритет має і зміст і форма, проте режим правової охорони повинен спрямовуватися, насамперед, на захист його форми, яка має речовий зовнішній вираз. Змістовна характеристика селекційного досягнення відступає на задній план через складність повторення одержаного результату навіть при наявності подібного вихідного матеріалу, знанні методології та алгоритму її застосування. З цього випливає необхідність внесення уточнень у загальне законодавство щодо особливостей віндикації селекційних досягнень та в спеціальне – щодо особливостей відшкодування шкоди та її оцінки, які на сьогодні відсутні;

13. При визначенні поняття приватного сільськогосподарського підприємства первісного значення набувають системоутворююче якісне поняття «приватне» та якісно-кількісне поняття «сільськогосподарське» У широкому значенні поняття «приватне» охоплює усі організаційно-правові форми сільськогосподарських підприємств, що не мають у своєму складі майна державної чи комунальної власності. У вузькому розумінні приватним сільськогосподарським підприємством є засноване на власності фізичних та юридичних осіб конкретне підприємство, що здійснює виробництво, первісну переробку власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацію. При цьому частка сільськогосподарської продукції у валовій продукції приватного сільськогосподарського підприємства реально повинна бути не меншою, ніж 75 відсотків;

14. Організаційно-правова форма приватного сільськогосподарського підприємства – це оптимальне поєднання структурних підрозділів, утворених шляхом об’єднання засобів виробництва і людської праці, для виробництва, переробки і реалізації власновиробленої сільськогосподарської продукції в межах підприємств певного виду, заснованих на власності фізичних осіб, встановлене і врегульоване на за допомогою відповідного закону і локальних правових норм. Якщо організаційно-правову форму кооперативів, фермерських господарств та сільськогосподарських товариств регламентовано відповідними спеціальними законами, то діяльність приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств, визначених лише певною формою власності, будується на загальних принципах цивільного та господарського законодавств, тому такі підприємства можна визначити лише як форму господарювання на кшталт особистого селянського господарства з використанням найманої праці;

15. Системоутворюючою кваліфікаційною ознакою фермерського господарства виступає родинно-трудовий характер зв’язків. Тому необхідно змінити легальну сімейно-трудову ознаку, замінивши її родинно-трудовою. Слід також доповнити сукупність ознак фермерського господарства ознакою неможливості засновництва (участі) у господарстві інших юридичних осіб. При наявності єдиного учасника (члена), що дозволено чинним законодавством, фермерське господарство втрачає свою специфіку як суб’єкта аграрного права через втрату родинно-трудової ознаки. У цьому випадку господарство набуває рис унітарного приватного підприємства. Надання фермерському господарству статусу юридичної особи викликало існування двох видів господарств: юридичних осіб та без права юридичної особи (селянських (фермерських) господарств). Це призвело до виникнення бінарної конструкції майнової відповідальності одного й того ж самого суб’єкта: новостворені фермерські господарства нестимуть відповідальність, обмежену належним їм на праві власності майном, тоді як більш ранні господарства крім спільного сумісного майна їх членів змушені будуть відповідати особистим майном останніх. Чинне фермерське законодавство не містить імперативної вказівки на необхідність приведення створених раніше господарств до нового статусу та не наводить механізму подібної процедури. З урахуванням сказаного доцільно внести зміни до закону щодо обов’язковості процедури перереєстрації селянських (фермерських) господарств для надання їм статусу фермерського;

16. Спеціальними кваліфікаційними ознаками сільськогосподарського виробничого кооперативу є: 1) добровільне об’єднання фізичних осіб (громадян України, осіб без громадянства та іноземців); 2) відсутність обов’язкової вимоги щодо внесення земельних ділянок сільськогосподарського призначення до пайового фонду сільськогосподарських виробничих кооперативів (на які особи без громадянства та іноземці не можуть мати права власності); 3) обов’язковість особистої трудової участі у діяльності кооперативу, спрямованої на виробництво сільськогосподарської продукції; 4) членами кооперативу можуть бути виключно фізичні особи, які є сільськогосподарськими товаровиробниками. До предмета діяльності сільськогосподарського виробничого кооперативу на повинно включатись виробництво продукції лісового господарства, яка не належить до сільськогосподарської, що вимагає її виключення з легального визначення видів діяльності сільськогосподарського виробничого кооперативу через можливість неоднозначного тлумачення;

17. Господарські товариства не є спеціальними аграрними організаційно-правовими формами, що повністю відповідають особливостям сільськогосподарського виробництва та соціально-економічним чинникам нинішнього сільського буття. Їх призначення, а отже і правосуб’єктність значно ширша спеціально-галузевої (аграрної) компетенції безпосередніх аграрних товаровиробників – здійснення не забороненої законодавством господарської діяльності і може не включати коло спеціальних прав і обов’язків товариства, спрямованих на здійснення сільськогосподарської діяльності. Для усунення наведених колізій необхідно прийняти Закон України «Про сільськогосподарські товариства»;

18. Діяльність нинішніх приватних (приватно-орендних) сільськогосподарських підприємств прямо суперечить вимогам чинного законодавства і їх необхідно реформувати в легітимні організаційно-правові форми. Ця перехідна форма господарювання вичерпала свій потенціал. Тому необхідно привести приватні (приватно-орендні) сільськогосподарські підприємства до легальних організаційно-правових форм як фермерські господарства, кооперативи або господарські товариства. Іншим виходом з ситуації, яка склалася, є прийняття окремого закону щодо названих підприємств, де необхідно привести їх організаційно-правову форму до легальних ознак юридичної особи та деталізувати регламентацію їх діяльності;

19. Майнова відокремленість фермерського господарства формується на основі складеного капіталу, категорію якого внесено новою редакцією Закону України «Про фермерське господарство». Сутнiсть правової природи складеного капiталу розкривається через створення стартових умов функцiонування, необхiднiсть i можливiсть забезпечення нормальної виробничої життєдiяльностi фермерського господарства шляхом надання iншим учасникам майнового обороту запоруки додержання їхнiх прав щодо виконання взятих на себе господарством майнових зобов’язань. Складений капiтал господарства може збiльшуватися за рахунок перерозподiлу додаткового, резервного чи неоплаченого капiталу, нерозподiлених прибуткiв минулих перiодiв, надходжень вiд нових членiв, а також зменшуватися через необхiднiсть поповнення iнших джерел (фондiв) чи при виходi членiв з господарства, проте граничною межею його зменшення є сукупна номiнальна вартiсть первiсних майнових внескiв, закрiплена у статутних документах, та внескiв нових членiв;

20. Включаючи складений капiтал як атрибутивну складову, сам власний майновий комплекс є поняттям вужчим порiвняно з сукупним майном фермерського господарства. До складу майнового комплексу не включається майно, яке не застосовують у виробничому процесi. Реальний майновий комплекс значно ширше поняття, нiж власний (вiдчужуваний) майновий комплекс фермерського господарства. Разом з тим реальний майновий комплекс бiльш об’ємна категорiя, нiж майно фермерського господарства через можливiсть наявностi в ньому об’єктiв, що перебувають у користуваннi. Як наслiдок за обсягом охоплення можна побудувати таке iєрархiчне спiввiдношення, починаючи вiд найменшого значення його складових: складений капiтал – власний майновий комплекс – реальний майновий комплекс – майно фермерського господарства. За вiдсутностi майна та землi, що не використовуються у сільськогосподарському виробництві, наведене спiввiдношення скоротиться до перших трьох ланок. Загальна кiлькiсть майна переважає власний майновий комплекс, бо включає, крiм останнього, майно, яке не застосовують у виробничому процесi;

21. В iнституцiйному значеннi пайовий фонд сiльськогосподарського виробничого кооперативу являє собою основний чинник iдентифiкацiї кооперативу з юридичною особою через формування ознаки вiдокремленого майна. Пайовий фонд формується з пайових внесків членів кооперативу. При цьому необхідно розрізняти поняття «пайовий внесок» i «пай». Пайовий внесок являє собою разову передачу майна чи нематерiальних активiв, що мають майновий характер, до пайового фонду кооперативу. Пай засвiдчує загальну кiлькiсть майна чи нематерiальних активiв, передану до пайового фонду, тобто вiдображає вартiсть майнових прав, якими надiленi члени кооперативу стосовно пайового фонду. Таким чином, пай – загальна сумарна вартiсть пайових внескiв кожного повного чи асоцiйованого члена кооперативу. Ототожнювання пайового внеску та паю правомiрне тiльки у тому разi, коли пайовий внесок є одиничним, разовим. Правова природа неподiльного фонду розкривається через потребу гарантувати iншим учасникам майнового обороту виконання власних майнових зобов’язань кооперативу, що виникли внаслiдок забезпечення соцiально-економiчного розвитку останнього, а також – пiдтримку кооперативного руху шляхом надання неподiльного майна iншим кооперативним органiзацiям. Сукупна вартiсть неподiльного та пайового фондiв утворюють мiнiмальний розмiр майна кооперативу;

22. Необхiднiсть формування резервного фонду сiльськогосподарського виробничого кооперативу полягає в утвореннi певного «запасу мiцностi» кооперативу, резервуваннi вiдповiдної кiлькостi майна для врiвноваження впливу несприятливих факторiв господарювання. Найiмовiрнішим є формування резервного фонду за рахунок власних джерел, якими є нерозподiлений прибуток, доходи вiд дооцiнки основних фондiв та нематерiальних активiв (додатковий капiтал), а також неподiльного фонду. Спецiальний фонд створюється за рахунок цiльових внескiв членiв кооперативу та iнших передбачених законом надходжень для забезпечення його статутної дiяльностi i використовується за рiшенням органiв управлiння кооперативу, хоча конкретна мета формування спецiального фонду законодавством не визначена, як i не обґрунтована необхiднiсть додержання такого порядку диференцiацiї фiнансових джерел.;

23. Чинне корпоративне законодавство ототожнює понять «вклад» i «частка» учасника сiльськогосподарського товариства (п. 1 ст. 87 ГК України). Вкладом є майно майбутнього учасника товариства, що має вiдповiдну ринкову вартiсть, i яке вiн збирається передати до статутного фонду товариства. У такому виглядi вклад iстотно вiдрiзняється вiд майнової частки. По-перше, вклад не є часткою, а стає нею тiльки пiсля легалiзацiї процедури iнiцiалiзацiї особи з учасником товариства. По-друге, право власностi на вклад належить особi, яка виявила бажання вступити до товариства. Тiльки пiсля змiни режиму його власностi на право власностi товариства вклад стає майновою часткою учасника. По-третє, закон дає право товариству здiйснювати власну оцiнку майнового вкладу, порядок якої визначається установчими документами, крiм майна, перелiк якого визначено чинним законодавством (наприклад, земельних дiлянок), де дiє iнший порядок оцiнки. Внаслiдок цього можлива рiзка уцiнка вартостi вкладу, що i вiдбувається у практицi корпоративних майнових вiдносин. Тому виникає наступна рiзниця: вклад має свою початкову вартiсть, яка змiнює свiй номiнальний розмiр, стаючи майновою часткою учасника товариства;

24. Статутний капiтал безпосередньо становить мiнiмальне майно сільськогосподарського товариства, але фiксоване на момент його створення. Вже пiсля першого року дiяльностi акцiонерного товариства таке спiввiдношення порушується через законодавчу вимогу вiдрахувань до резервного фонду. Тому в процесi функцiонування саме сукупнiсть статутного i резервного фондiв сумарно становитиме мiнiмальний розмiр майна товариства, причому цей розмiр визначає законодавство. Необхiдно передбачити норму, яка б закрiпила вимогу перманентного збiльшення статутного фонду вiдповiдно до зростання мiнiмальної заробiтної плати. Недоліком є також невстановлення сутностi та змiсту резервного фонду, що уточнюють особливостi мети його створення та завдань, якi вiн повинен виконувати в господарських товариствах;

25. Існує крайній ступінь невизначеності правового режиму майна приватно-орендних сільськогосподарських підприємств. Це, насамперед, не встановлення вимоги до формування статутного фонду певного, визначеного законодавством розміру, а також можливості створювати інші фонди, що різко зменшує потенційну привабливість участі такого суб’єкта у аграрних майнових правовідносинах. Як наслідок різко зменшується можливість приватного (приватно-орендного) сільськогосподарського підприємства нести майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями, зокрема перед найманими працівниками і орендодавцями, які найчастіше виступають у одній особі. Тому необхідно визначити у законодавстві вимогу до формування достатнього розміру статутного фонду з щорічним його поповненням, а також резервного та фонду розвитку виробництва;

26. Найоптимальнішим напрямком удосконалення аграрного законодавства є його систематизація, що обмежується трьома чинниками: існуванням системи об’єктивних майнових відносин у аграрній сфері; наявністю системи аграрного законодавства, що врегульовує ці відносини; наявністю органів держави, до компетенції яких входить можливість прийняття відповідних нормативно-правових актів аграрного законодавства. За цими складовими диференціюються і підстави, що викликають необхідність систематизації аграрного законодавства;

27. На нинішньому етапі у аграрній сфері економіки України об’єктивно виникає необхідність такої форми кодифікації аграрного законодавства, як розробки і прийняття Аграрного кодексу України. Необхідність кодифікації тільки посилилась після вступу аграрної реформу у завершальну стадію – побудову стабільного сільського господарства. Розробка і прийняття Аграрного кодексу дасть змогу усунути основні недоліки, характерні для нинішнього аграрного законодавства. Аграрний кодекс як єдиний кодифікований акт дозволить уніфікувати механізм правового регулювання майнових відносин у аграрній сфері, роздроблений різноієрархічними нормативно-правовими актами чинного аграрного законодавства, що призводить до виникнення непотрібного дублювання, розбіжностей, суперечностей, неврегульованості єдиного органічного масиву майнових відносин. При цьому виникає унікальна можливість побудувати цілісну систему законодавчого регулювання аграрних майнових відносин, які виступають основою інших видів аграрних відносин, оптимізувати їх взаємодію, врахувавши особливості пласту всіх аграрних відносин. Позитивним наслідком буде також припинення своєї чинності застарілими нормативними приписами і актами аграрного законодавства, що дасть змогу ліквідувати темпоральні колізії у регулюванні майнових відносин у аграрному секторі економіки, а також оптимізувати співвідношення між законами і підзаконними актами, що підвищить наочність, доступність, інформаційність і загальний рівень законодавчого врегулювання цілісного конгломерату аграрних майнових відносин;

28. До прийняття Аграрного кодексу України виникає необхідність врегулювання аграрно-орендних відносин приватних сільськогосподарських підприємств, які є нині переважаючими в системі аграрних майнових правовідносин. Напрями удосконалення законодавства про аграрно-орендні відносини повинні базуватися на усуненні таких колізій: 1) оренда аграрними підприємствами цілісного майнового комплексу колишнього КСП у формі спільного майнового паю селян співвласників суперечить цивільному та господарському законодавству; 2) предметом договорів оренди майнових паїв повинні виступати лише основні засоби; 3) майнові паї в частині оборотних засобів необхідно виключити з предмета договорів оренди, а передавати їх орендарям виключно на підставі договорів купівлі-продажу; 4) необхідно довести приватизацію в аграрному секторі до стадії персоніфікації майнових часток, що дозволить вирішити наведені вище суперечності в орендно-договірних відносинах; 5) треба привести всі договори оренди майнових паїв, укладені до 1 січня 2003 року, у відповідність з вимогами нового законодавства; 6) запропонована рекомендаціями Міністерства аграрної політики України модель довірчої власності щодо майнових паїв співвласників майнового комплексу не відповідає вимогам законодавства.