Geum.ru

Національний аграрний університет україни на правах рукопису Єрмоленко Володимир Михайлович

Вид материалаДокументы

Содержание


3.5. Правове становище приватно-орендних сільськогосподарських підприємств
4.2. Правовий режим майна сільськогосподарського виробничого кооперативу
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

3.5. Правове становище приватно-орендних сільськогосподарських підприємств


Приватнi (приватно-оренднi) сiльськогосподарськi пiдприємства займають досить велику нiшу серед загальної кiлькостi суб’єктiв господарювання в аграрному секторi економiки України. Так, за даними Мiнiстерства аграрної полiтики України станом на 1 жовтня 2005 р. їх налiчувалось 3634, що становить 22,6 % вiд кiлькостi нинiшнiх приватних агроформувань, утворених на базi колишнiх колективних сiльськогосподарських пiдприємств. Поряд з цим iснує велика кiлькiсть проблем, що полягають у неврегульованостi їхньої господарської дiяльностi та невiдповiдностi останньої чинному законодавству. Нинiшнi приватнi сільськогосподарські пiдприємства в абсолютнiй бiльшостi базуються на орендi майнових i земельних часток (паїв), тобто за своєю природою є приватно-орендними сільськогосподарськими підприємствами. Мабуть саме тому в усіх указах Президента України приватне сільськогосподарське підприємство завжди ототожнюється в дужках з приватно-орендним сільськогосподарським підприємством,

Названi пiдприємства утворилися в другій половині 90–х рокiв минулого столiття. Теоретичну модель приватного (приватно-орендного) сільськогосподарського підприємства створили вчені Інституту аграрної економіки УААН [294, с. 137–138]. Найбiльшої масовостi цей процес досягнув на початку 2000 року пiд час реформування колективних сiльськогосподарських пiдприємств. Причинами їх виникнення слугували легiтимацiя i розвиток вiдносин на основi приватної власностi, а також вакуум у формах господарювання, що утворився пiсля реформування колективних сiльськогосподарських пiдприємств. Одним з чинникiв доцiльностi створення приватного (приватно-орендного) пiдприємства О. А. Роєнко визнає наявнiсть сильного лiдера засновника, який має достатнi iнвестицiйнi можливостi. До цiєї категорiї автор вiдносить колишнiх керiвникiв попереднiх агроформувань, голiв фермерських господарств, висококвалiфiкованих та авторитетних спецiалiстiв, якi мають добрi професiйнi й органiзаторськi здiбностi [295, с. 23–24]. Факти пiдтверджують, що орендарями стали керiвники колишнiх КСП (понад 70 %), якi сконцентрували в своїх руках всю повноту влади в селi i продовжують працювати за старими методами. На думку В. А. Пулiма, власнiсть мало чого принесла в розумiння i перебудову економiчних вiдносин на селi [296, с. 50].

Не викликає жодних сумнiвiв бачення власником приватного (приватно-орендного) пiдприємства особи, яка має достатнi власнi iнвестицiйнi можливостi. Саме такий порядок створення пiдприємств повинен дiяти, виходячи з логiки здорового глузду. Таку економiчну модель приватного пiдприємства пiдтверджує практика свiтового досвiду створення пiдприємницьких форм. Власник приватного пiдприємства повинен володiти власним капiталом, достатнiм для забезпечення виробничого процесу, маючи щонайменше змогу за власнi кошти придбати основнi й оборотнi засоби, здiйснити їх необхiдний ремонт. Водночас виникають реальнi сумнiви щодо достатнiх iнвестицiйних можливостей названої категорiї колишнiх керiвникiв КСП, голiв фермерських господарств, висококвалiфiкованих спецiалiстiв, якi в абсолютнiй бiльшостi володiють лише таким самим майновим i земельним паями, як i решта колишнiх працiвникiв КСП. Це стосується лише унiтарних приватних пiдприємств, адже у корпоративних пiдприємствах величина сукупного капiталу значно пiдвищує можливiсть забезпечити виробничий процес. I. В. Спасибо-Фатєєва квалiфiкувала такi приватнi пiдприємства, як пiдприємства з невизначеним правовим статусом [297, с. 21]. З наведеною квалiфiкацiєю досить важко не погодитися, про що йтиметься далi.

На час створення приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств для цього iснувало законодавче пiдґрунтя. Вiдповiдно до указу Президента України «Про невiдкладнi заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економiки» перед органами державної влади було поставлено завдання здiйснити органiзацiйнi заходи щодо реформування до кiнця квiтня 2000 року колективних сiльськогосподарських пiдприємств на засадах приватної власностi на землю та майно, шляхом утворення iнших суб’єктiв господарювання, якi засновуються на приватнiй власностi, зокрема приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств.

Слiд вiдзначити адмiнiстративний характер названого указу, який змiнював форму власностi колективних сiльськогосподарських пiдприємств, адже згiдно з ч. 7 ст. 92 Конституцiї України правовий режим власностi визначається виключно законами України. Проте практика сприйняла напрям реформування, визначений названим iндивiдуальним правовим актом. Крiм цього правового акта, пiдставою для створення i функцiонування приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств була ст. 2 Закону України «Про пiдприємства в Українi», в якiй був перелiк видiв пiдприємств, що могли створюватися в Українi: приватне пiдприємство, засноване на власностi фiзичної особи; колективне пiдприємство, засноване на власностi трудового колективу пiдприємства; господарське товариство; пiдприємство, яке засноване на власностi об’єднання громадян; комунальне пiдприємство, засноване на власностi вiдповiдної територiальної громади; державне пiдприємство, засноване на державнiй власностi, в тому числi казенне пiдприємство. Залежно вiд обсягiв господарського обороту пiдприємства i чисельностi його працiвникiв (незалежно вiд форми власностi) воно могло належати до категорiї малих пiдприємств. Дозволялось створювати й iншi види та категорiї пiдприємств, зокрема оренднi.

У зв’язку з введенням в дiю з 1 сiчня 2004 року ЦК України та ГК України постало завдання приведення дiяльностi суб’єктiв господарювання до нових вимог чинного законодавства, зокрема щодо легiтимацiї органiзацiйно-правових форм пiдприємств. Так, у ч. 4 ст. 62 ГК України визначено, що пiдприємство є завжди юридичною особою. Вiдповiдно до ст. 83 ЦК України створення юридичних осiб можливе лише у формах, встановлених законом. Як форму приватно-орендне пiдприємство характеризує лексична конструкцiя «приватно-орендне». Поняття «приватне» несе вторинне навантаження щодо органiзацiйно-правової форми. Необхiдно зазначити, що вiднесення до приватних, колективних, комунальних i державних вiдображає лише форму власностi створюваних пiдприємств, але не їхню органiзацiйно-правову форму. Для цивiльного та господарського оборотiв первiсне значення має не форма власностi пiдприємства, яка вiдiграє допомiжну роль i надає широкий простiр для тлумачення, а саме органiзацiйно-правова форма, що вiдображає вид пiдприємства, його органiзацiйну структуру як вiдповiдно зовнiшню та внутрiшню органiзацiйнi форми, закрiпленi вiдповiдними правовими актами. Застосування поняття органiзацiйно-правової форми як однiєї з квалiфiкацiйних ознак юридичної особи до приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства викликає серйознi зауваження.

На перший погляд назване пiдприємство надiлене певною органiзацiйною структурою у виглядi сукупностi виробничих пiдроздiлiв, адмiнiстративного апарату, штату найманих працiвникiв. Проте органiзацiйна структура, як внутрiшня форма, передбачає наявнiсть сукупностi внутрiгосподарських утворень, матерiальнi чинники яких або бiльша їх частина (будiвлi, споруди, транспортнi засоби, сiльськогосподарська технiка тощо) належать до майна пiдприємства. При цьому зовнiшня органiзацiйна форма визначає вид пiдприємства. Зi сказаного випливає, що даний вид пiдприємства не вiдповiдає легальнiй ознацi органiзацiйної єдностi, а отже на цiй пiдставi не пiдпадає пiд режим органiзацiйно-правової форми.

Щодо приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства, то його зовнiшню форму визначає категорiя «пiдприємство», яка має узагальнюючий, абстрагуючий вигляд, виходячи з того, що посилання на форму власностi не конституює будь-яке пiдприємство як органiзацiйно-правову форму. Крiм того, для набуття комплексної довершеностi органiзацiйна форма легiтимується за допомогою сукупностi правових актiв, причому зовнiшня форма встановлюється за допомогою закону, а внутрiшня – локальних правових актiв. Приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство як органiзацiйну форму визначає вищеназваний указ Президента України, що викликає деякi зауваження. По-перше, положення названого указу сьогоднi суперечать ст. 83 ЦК України, за якою створення юридичних осiб можливе лише у формах, встановлених законом. По-друге, жоден закон нинi не згадує приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство, а тим паче не визначає його як органiзацiйно-правову форму.

Є також зауваження з приводу iншої складової назви пiдприємства – «орендне». Вiдповiдно до ст. 115 ГК України термiн «орендне пiдприємство» застосовують до оренди цiлiсних майнових комплексiв державних i комунальних пiдприємств чи їхнiх пiдроздiлiв. При цьому орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу пiдприємства чи його пiдроздiлу, майновий комплекс якого є об’єктом оренди, а орендодавцями виступають Фонд державного майна України i його регiональнi вiддiлення, а також органи мiсцевого самоврядування, в чиїй власностi перебуває предмет оренди. Вищенаведене свiдчить, що використання для назви приватних сільськогосподарських пiдприємств легального поняття «орендне» не вiдповiдає сутi вiдносин, якi воно покликане врегульовувати. Застосування аналогiї закону також неможливе через обмеження щодо форми пiдприємств, встановленi ст. 83 ЦК України, що вказує на необхiднiсть приведення форми цих пiдприємств до вимог закону, а не підзаконних актів, у тексті яких лише наводяться поняття приватного (приватно-орендного) сільськогосподарського підприємства без розкриття їх сутності і змісту економіко-правової моделі таких підприємств.

Як зазначалося вище, легальний порядок створення юридичної особи, визначений ч. 1. ст. 81 ЦК України, передбачає процедуру об’єднання осiб, майна або осiб та майна. Утворення приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства не пiдпадає пiд жодну з наведених ознак. Навiть не вiдбувається об’єднання особи з майном, адже майно вже iдентифiковане з iменем особи, яка створює даний вид пiдприємства. За наведеними ознаками приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство не пiдходить пiд визначення юридичної особи.

Загальне законодавство дає можливiсть навiть однiй особi створювати товариство, проте з одним застереженням щодо необхiдностi передбачення цих випадкiв законом (п. 2 ст. 83 ЦК України). У спецiальному Законi України «Про господарськi товариства», який врегульовує виникнення, дiяльнiсть та припинення комерцiйних товариств, таких випадкiв не передбачено, адже кожне з товариств повинне мати статутний фонд, подiлений на частки, а також ревiзiйну комiсiю у складi не менше як трьох осiб. Таким чином, наведена норма має прогностичний характер, припускаючи створення господарських товариств одним засновником у майбутньому. Щодо приватно-орендного сiльськогосподарського пiдприємства дiє п. 4 ст. 63 ГК України, який вiдносить даний вид до унiтарних пiдприємств. Легальними ознаками унiтарного пiдприємства є такi: наявнiсть одного засновника; формування вiдокремленого майна; формування статутного фонду, не подiленого на частки; одноосiбний розподiл доходiв; особисте керiвництво пiдприємством; створення органiзацiйної основи пiдприємства через трудовий найм; одноособове вирiшення питань щодо добровiльної реорганiзацiї та лiквiдацiї пiдприємства. Наведенi ознаки по сутi вiдтворюють у загальних рисах вимоги закону до створення юридичної особи, враховуючи особливостi унiтарних пiдприємств. Приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство зовнi нiбито вiдповiдає ознакам унiтарного пiдприємства, а отже й юридичної особи. Проте при iдентифiкацiї з цими ознаками виникає ряд питань, викликаних розбiжностями, неврегульованiстю в законодавствi та невизначенiстю правового статусу цього виду сiльськогосподарських пiдприємств.

Насамперед виникає питання щодо якiсного суб’єктного складу засновникiв приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств: чи можуть бути їхнiми власниками iноземцi та особи без громадянства. Якщо в iнших органiзацiйно-правових формах – господарських товариствах, виробничих кооперативах, крiм фермерських господарств законом дозволено мати засновницькi права наведенiй категорiї осiб, то щодо ПОСП такий дозвiл нiде не зазначено. Надання режиму рiвностi прав iноземцям та особам без громадянства порiвняно з громадянами України гарантовано ст. 26 Конституцiї України та конституцiйним Законом України «Про правовий статус iноземцiв та осiб без громадянства» вiд 4 лютого 1994 р. [298] з одним застереженням: крiм випадкiв, встановлених законодавством. Такими є обмеження для iноземцiв та осiб без громадянства щодо участi в земельних вiдносинах. Наприклад, ч. 4 ст. 81 ЗК України встановлює, що землi сiльськогос–подарського призначення, прийнятi у спадщину iноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року пiдлягають вiдчуженню. Основною категорiєю земель, якi використовують у сiльськогосподарському виробництвi є саме землi сiльськогосподарського призначення. Обмеження земельної правосуб’єктностi iноземцiв та осiб без громадянства створює серйознi перешкоди, фактично унеможливлює створення цiєю категорiєю осiб приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Водночас загальний склад земель фермерського господарства є ширшим i включає вiдповiдно до ст. 12 однойменного закону, крiм земельних дiлянок, що належать на правi власностi господарству як юридичнiй особi, земельнi дiлянки, що належать членам фермерського господарства на правi приватної власностi та орендованi земельнi дiлянки. Причому щодо земельних дiлянок, якi перебувають у власностi членiв фермерського господарства, останнє здiйснює тiльки права володiння та користування. Правомочнiсть розпорядження закон залишає за самими власниками цих дiлянок. Аналогiчний режим встановлено i для орендованих земель. Отже, земельною складовою вiдчужуваного майнового комплексу фермерського господарства є тiльки землi, що належать йому на правi приватної власностi: набутi за результатами цивiльно-правових угод та одержанi внаслiдок приватизацiї.

Пiдсумком сказаного є висновок, що реальний майновий комплекс значно ширше поняття, нiж власний (вiдчужуваний) майновий комплекс фермерського господарства. Разом з тим реальний майновий комплекс вужча категорiя, нiж відокремлене майно фермерського господарства, яке включає в себе всі види майна, що належать фермерському господарству. Як наслiдок за обсягом охоплення можна побудувати таке iєрархiчне спiввiдношення, починаючи вiд найменшого значення його складових: складений капiтал – власний майновий комплекс – реальний майновий комплекс – майно фермерського господарства. За вiдсутностi майна та землi, що перебувають у користуваннi, наведене спiввiдношення скоротиться за рахунок третьої ланки.

Квалiфiкацiйна ознака органiзацiйної форми (органiзацiйної єдностi) в свою чергу чинить безпосереднiй вплив на стан внутрiшнiх майнових вiдносин фермерського господарства через наявнiсть структури внутрiгосподарських виробничих пiдроздiлiв, на кiлькiсть i структуру яких впливає цiлий ряд факторiв: галузева спецiалiзацiя; розмiр, рiвень концентрацiї виробництва i капiталу тощо. Формування майнового пiдкомплексу внутрiшнiх пiдроздiлiв, перерозподiл майна мiж ними – все це належить до внутрiшнiх вiдносин будь-якого господарства i досить докладно проаналiзовано в лiтературi. Новелою для внутрiшнiх майнових вiдносин фермерського господарства як юридичної особи є законодавчо закрiплена можливiсть створювати власнi фiлiї, що по сутi є його внутрiгосподарськими пiдроздiлами. Вiдповiдно до ст. 95 ЦК України юридична особа може створювати фiлiї, якi в свою чергу не є юридичними особами. Аналогiчнi положення мiстить i ч. 4 ст. 64 ГК України, а до ч. 5 ст. 55 ГК України щодо можливостi створення пiдприємствами фiлiй вiдповiднi змiни внiс Закон України «Про внесення змiн до деяких законодавчих актiв України» вiд 4 лютого 2005 р. [316]. Зазначений закон доповнив також ч. 4 ст. 64 ГК України щодо можливостi вiдкривати рахунки в установах банкiв через свої вiдокремленi пiдроздiли. Таким чином, фермерське господарство, як юридична особа, навiть опосередковане дiяльнiстю його єдиного члена, надiлене можливiстю утворювати фiлiї. Причому останнi надiляються майном юридичної особи, яка їх створила, i дiють на пiдставi затвердженого нею положення.

Створення фiлiй, якi виступають внутрiгосподарським пiдроздiлом фермерського господарства, зумовлює виникнення вiдповiдних особливостей у режимi внутрiшнiх майнових правовiдносин господарства, які склались. Основною ознакою будь-якої фiлiї є її територiальна вiдокремленiсть вiд головного пiдприємства. Законодавство не мiстить роз’яснення категорiї територiальної вiдокремленостi. Законом України «Про мiсцеве самоврядування в Українi» вiд 21 травня 1997 р. (зi змiнами станом на 21 квiтня 2005 р.) [317] у ст. 1 адмiнiстративно-територiальною одиницею визнається область, район, мiсто, район у мiстi, селище та село. Цiлком логiчно припустити, що найменшим критерiєм розмежування мiсцезнаходження фермерського господарства та його фiлiї є розташування належних їм земельних дiлянок у межах одного району, проте як мiнiмум на територiї, що прилягає до рiзних населених пунктiв (сiл).

Для фермерського господарства можливi два варiанти створення фiлiй. Першим є рiзновид фiлiї, створюваний родичами членiв головного господарства. В цьому разi вони можуть також стати членами фермерського господарства, внiсши вiдповiднi майновi внески до складеного капiталу, якi, набуваючи при цьому ознак майна фермерського господарства, можуть бути залишенi ним на мiсцi розташування фiлiї як передане їй майно. При створеннi фiлiї, серед працiвникiв якої вiдсутнi члени головного господарства, їй просто передається майно останнього. В обох випадках передане фiлiї майно разом з iншим майном головного господарства становитиме єдиний майновий комплекс фермерського господарства. Незалежно вiд вибору одного з наведених шляхiв створення фiлiї закон не розрiзняє режиму розпорядження майном, що їй передається. Згiдно з п. 4 ст. 4 Закону України «Про фермерське господарство» голова фермерського господарства може письмово доручати виконання своїх обов’язкiв одному з членiв господарства або особi, яка працює за контрактом. До складу прав, якими надiляється названа особа, входить i право вiд iменi господарства розпоряджатися належним йому майном. Просте членство у фермерському господарствi не дає прiоритету в розпорядженнi майном, переданого фiлiї.

Виробничо-господарська дiяльнiсть фiлiй фермерського господарства супроводжується постiйною змiною загальної кiлькостi та складу закрiпленого за ними майна. При самоокупному господарюваннi фiлiї самодостатнi i не потребують зовнiшнiх майнових надходжень. Увесь дохiд, одержуваний нею, є власнiстю фермерського господарства i надходить до нього для дальшого перерозподiлу. У разi нестачi самофiнансування або необхiдностi ведення розширеного виробництва головне господарство передає своїй фiлiї додаткове майно, зокрема грошовi кошти. Припинення фiлiї тягне за собою зворотну передачу майна до фермерського господарства як територiально, так i за бухгалтерськими документами, що вiдображається в даних первинного облiку.

Однiєю з особливостей фермерського господарства є те, що воно не може мати iноземних iнвестицiй. Вiдповiдно до п. 1 ст. 116 ГК України пiдприємством з iноземними iнвестицiями визнається таке, у статутному фондi якого не менше як десять вiдсоткiв становить iноземна iнвестицiя, причому набуває воно такого статусу виключно з дня зарахування останньої на його баланс. Складений капiтал фермерського господарства формується тiльки за рахунок майнових внескiв його членiв, якими можуть бути виключно громадяни України. Через названi пiдстави залучення iноземних коштiв до фермерського господарства можливе, але на iнших, нiж iнвестування умовах, зокрема позики, безоплатної допомоги, участi в грантах тощо. Незважаючи на заборону залучення iноземних iнвестицiй, фермерське господарство, що самостiйно здiйснює зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть, вiдповiдно до п. 3 ст. 68 ГК України може вiдкривати за межами України свої фiлiї та виробничi пiдроздiли, якi утримуються на кошти господарства. При цьому правовий режим майна закордонних фiлiй i виробничих пiдроздiлiв буде iдентичний вищезазначеному як для фiлiй, створюваних на територiї України. Правовий режим майна служить основою для становлення системи внутрішніх майнових правовідносин [318, с. 9].


4.2. Правовий режим майна сільськогосподарського виробничого кооперативу


У правовiй лiтературi не раз вiдзначалася недоцiльнiсть подiлу майна пiдприємств на майновi фонди як спадку соцiалiстичної системи. Проте необхiдно виходити з реалiй сьогодення, в яких акумулювання майна в рiзних фондах залежно вiд його цiльового призначення виправдане практикою застосування. По-перше, сприйняття подiбного подiлу є звичним. По-друге, такий порядок пропонує сучасна економiчна теорiя i прикладна економiка. По-третє, вся нормативна база сучасного бухгалтерського облiку розрахована виключно на фондовий розподiл i закрiплення майна. Тому уявляється важливим визначити правовий режим i спiввiдношення рiзних фондiв та їхню роль у формуваннi майна сiльськогосподарського виробничого кооперативу як приватної комерцiйної органiзацiйно-правової форми.

В цілому структура майна сільськогосподарського кооперативу сприйняла поділ майна на фонди різного призначення, який існував у колгоспах як прообразах проявів кооперативної ідеї у сільському господарстві [319, с. 105–111], проте з певними суттєвими відмінностями, зокрема щодо формування пайового фонду. Разом з тим у чинному законодавствi спостерiгається неоднаковий пiдхiд до кiлькостi фондiв сiльськогосподарського кооперативу. Вiдповiдно до п. 2 ст. 21 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» майно кооперативу вiдповiдно до його статуту подiляється на пайовий i неподiльний фонди, тодi як ч. 1 ст. 20 Закону України «Про кооперацiю» дозволяє кооперативу, крiм названих, формувати додатково резервний i спецiальний фонди. Поряд з цим найважливiша у функцiональному значеннi роль покладається саме на пайовий фонд кооперативу. У законодавствi iнституцiйнi значення та сутнiсть пайового фонду розкриваються знов-таки через функцiональну характеристику мети його утворення за рахунок власного майна, тобто для здiйснення господарської та iншої дiяльностi кооперативу (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю»), та функцiональне спрямування механiзму формування його складових, тобто утворення за рахунок паїв (у тому числi додаткових) членiв та асоцiйованих членiв кооперативу (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про кооперацiю»). Недостатнiй рiвень легального розкриття правової природи пайового фонду кооперативу потребує його доктринального тлумачення. Мiж тим, в iнституцiйному значеннi пайовий фонд являє собою основний чинник iдентифiкацiї кооперативу з юридичною особою через формування ознаки вiдокремленого майна. Пайовий фонд кооперативу являє собою найбiльший масив первинного майна кооперативу при початковiй, вихiднiй iдентифiкацiї останнього як суб’єкта права. Тим самим пайовий фонд є гарантiєю участi кооперативу в майновому оборотi.

Iснує думка, що пайовий фонд представляє мiнiмальний розмiр майна кооперативу, гарантуючого iнтереси його кредиторiв [264, с. 291; 320, с. 617], який збiльшується за рахунок зарахування частини прибутку вiд виробничо-господарської дiяльностi та iнших надходжень [251 с. 29]. Це не зовсiм точне формулювання сутностi пайового фонду, адже таким вiн є тiльки на початковiй стадiї виникнення, коли внутрiшнiми кредиторами виступають члени кооперативу, з майнових внескiв яких вiн i утворюється. У цей перiод пайовий фонд виконує функцiю гарантування майнових вимог у першу чергу саме внутрiшнiх кредиторiв, якi сумарно збiгаються з мiнiмальним розмiром самого пайового фонду. Для гарантування задоволення вимог iнших кредиторiв необхiдно збiльшити його первiсний розмiр, бо iнакше це призведе до iстотного обмеження майнових прав членiв кооперативу. Це вiдбувається через невизначенiсть, бiнарнiсть правового режиму пайового фонду, який, поряд з визнанням його власнiстю безпосередньо кооперативу, законодавчо закрiплений як власнiсть пайовикiв. Ось чому деякi дослiдники роблять цiлком закономiрний висновок, що пайовий фонд не виконує гарантуючу функцiю для забезпечення вимог кредиторiв, як це вiдбувається зi статутним фондом у господарських товариствах [223, с. 139]. Для розв’язання цiєї проблеми необхiдно розглянути спiввiдношення мiж правовими режимами пайового фонду та його складових – майнових паїв членiв кооперативу.

Викликає зауваження можливiсть неоднозначного тлумачення легальних визначень пайового фонду. Один i той самий Закон України «Про кооперацiю» визначає, що пайовий фонд – це фонд, що формується з пайових внескiв членiв кооперативу при створеннi кооперативу i є одним iз джерел формування майна кооперативу (ст. 1), а також пайовий фонд розумiється як майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числi додаткових) членiв та асоцiйованих членiв кооперативу (ч. 2 ст. 20). В обох випадках пайовий фонд визначається як сума паїв або пайових внескiв повних та асоцiйованих членiв кооперативу. При цьому поняття «пайовий внесок» та «пай» фактично ототожнюються. Щодо подiбної форми легального закрiплення поняття пайового фонду можна зробити певнi зауваження.

З першого визначення випливає жорстке прив’язування пайового фонду до моменту створення кооперативу, з чого виникають щонайменше двi проблеми. Насамперед виходить, що при функцiонуваннi або припиненнi кооперативу пайовий фонд таким не буде, що принципово не вiдповiдає правовiй природi та призначенню пайового фонду, якi полягають у визначеннi кiлькостi персонiфiкованих часток майна, згрупованих у їх вартiсному виразi в окремий фонд. Таким чином, крiм джерела утворення початкової та подальшої майнової основи господарювання сiльськогосподарського виробничого кооперативу, пайовий фонд виконує iнформацiйну функцiю про кiлькiсть паїв та вiдповiдно – членiв кооперативу. При жорсткiй прив’язцi поняття пайового фонду до моменту створення кооперативу неясно також, куди спрямовувати надходження пайових внескiв таких, крiм первiсних, членiв кооперативу. Пайовий фонд iснує i виконує свої функцiї з моменту виникнення кооперативу i до часу припинення його дiяльностi. Сам пайовий фонд (як i будь-який фонд) є економiчною абстракцiєю, що фiксує вартiсний вираз основного i вкладеного капiталу, який вiдображають у правiй частинi бухгалтерського балансу кооперативу. Майновi пайовi внески основних i асоцiйованих членiв кооперативу пiсля передачi їх до пайового фонду втрачають свою персонiфiкацiю, iдентифiкацiю з конкретною особою-членом, абстрагуючись у пайовому фондi i стаючи власнiстю кооперативу. При цьому майновi внески, розподiляючись на рiзнi однотипнi групи, утворюють родовi об’єднання залежно вiд виробничого призначення – майновi активи, що їх облiковують у лiвiй частинi балансу.

Поняття «пайовий внесок» i «пай» також не тотожнi, хоч ст. 1 Закону України «Про кооперацiю» ототожнює їх, визначаючи пай як майновий поворотний внесок члена (асоцiйованого члена) кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здiйснюється шляхом передачi кооперативовi майна, в тому числi грошей, майнових прав, а також земельної дiлянки. Для розмежування цих понять необхiдно дослiдити їхню економiко–правову природу. Пайовий внесок являє собою разову передачу майна чи нематерiальних активiв, що мають майновий характер, до пайового фонду кооперативу. Пай засвiдчує загальну кiлькiсть майна чи нематерiальних активiв, передану до пайового фонду, тобто вiдображає вартiсть майнових прав, якими надiленi члени кооперативу стосовно пайового фонду. Таким чином, пай – загальна сумарна вартiсть пайових внескiв кожного повного чи асоцiйованого члена кооперативу. Виходячи з наведеної конструкцiї паю, можна зробити висновок, що ототожнювання пайового внеску та паю правомiрне тiльки у тому разi, коли пайовий внесок є разовим. Таким вiн є при вступi фiзичної або юридичної особи до сiльськогосподарського виробничого кооперативу для органiзацiйного забезпечення його дiяльностi в розмiрах, встановлених статутом. При неодноразовому здiйсненнi таких внескiв, незалежно вiд кiлькостi останнiх, всяка подiбнiсть втрачається, а величина паю складатиметься з суми пайових внескiв. Отже, вимальовується таке спiввiдношення: пайовий фонд складається з суми паїв, якi у свою чергу формуються вiдповiдно з суми пайових внескiв кожного з повних та асоцiйованих членiв кооперативу.

Щодо природи паю в правничiй теорiї iснують думки принципово рiзного спрямування. Деякi з науковцiв вважають, що пай – це частка майна кооперативу (крiм неподiльного фонду), що вiдображає розмiр участi кожного його члена в майнi даного кооперативу. Пай у сiльськогосподарських виробничих кооперативах складається з пайового внеску та прирощеного паю члена кооперативу, тобто вiдповiдної частини майна, створеного чи набутого в процесi дiяльностi (чистих активiв) [321, с. 617]. Разом з тим iснує й прямо протилежний пiдхiд: пай – не частка в майнi кооперативу, а лише право вимоги [322, с. 68–69], яке можна реалiзувати за наявностi встановлених для цього умов. Затверджуючи статут, члени кооперативу повиннi самi визначати спосiб подiлу його майна на паї учасникiв: за трудовою участю, порiвну, в сполученнi цих принципiв тощо [323, с. 179–180]. Розвиваючи наведенi думки, В. Ю. Уркевич вважає, що змiст права на пай не вичерпується лише правом вимоги, а змiст права на пай становить певний комплекс прав i обов’язкiв, що їх мають сiльськогосподарський кооператив та його члени [263, с. 55]. Пов’язуючи право на пай з правом членства в кооперативi, вiн тим самим неправомiрно розширює право на пай до логiчних меж права членства, адже перше є тiльки однiєю з обов’язкових умов другого. Право на пай у жодному разi не пов’язане з самостiйними окремими суб’єктивними правами на участь в управлiннi майновими об’єктами кооперативу, на участь у розподiлi частини доходу на паї тощо. Навiть не внiсши повнiстю пай, що визначено законом, член кооперативу одержує наведенi права. Ще одним запереченням є те, що, поряд з вимогою обов’язковостi пайового внеску, iнститут членства в кооперативi як об’єднаннi осiб ґрунтується на вимогах до суб’єктного складу кооперативу: досягнення вiдповiдного вiкового бар’єру; особистої трудової участi та ознаки сiльськогосподарського товаровиробника. Тому уявляється недоцiльним ставити право на пай у пряму вiдповiднiсть з повним обсягом iнших членських прав.

Поряд з цим загалом можна погодитися з В. Ю. Уркевичем щодо розгляду правової природи паю як сукупностi майнових прав i обов’язкiв з одним уточненням: все залежить вiд того, з якого боку розглядати право на пай. З погляду члена кооперативу, пай – це дiйсно майнове право вимоги, з боку кооперативу пай – майновий обов’язок повернути суму пайових внескiв кожному членовi у грошовiй або iншiй формi (якщо це передбачено статутними документами) у разi настання вiдповiдних юридичних фактiв, пов’язаних з припиненням членства в кооперативi.

Пайовий фонд утворюється з пайових внескiв, якi набувають форми паю. Формувати пайовий фонд можна за рахунок будь-якого майна, не забороненого як об’єкта майнового обороту. Правова конструкцiя поняття «майно» включає, крiм речей та їх сукупностей, майновi права i обов’язки. Якщо з приводу внесення до пайового фонду речей та їх сукупностей проблем не виникає, то досить сумнiвною з точки зору здорового глузду є можливiсть внесення майнових обов’язкiв. Поряд з цим внесення майнових прав є цiлком логiчним. Майновi права утворюють нематерiальнi активи, пов’язанi з майновими.

Виходячи з Iнструкцiї про застосування Плану рахункiв бухгалтерського облiку активiв, капiталу, зобов’язань i господарських операцiй пiдприємств i органiзацiй, затвердженiй наказом Мiнiстерства фiнансiв України 30 листопада 1999 р. за № 291, зареєстрованiй у Мiнiстерствi юстицiї України 21 грудня 1999 р., до майнових прав, якi утворюють як пайовi внески пайовий фонд i частину єдиного майнового комплексу сiльськогосподарського виробничого кооперативу можна застосувати таку класифiкацiю: «права користування майном»; «права на знаки для товарiв i послуг»; «права на об’єкти промислової власностi» та «iншi нематерiальнi активи». До прав користування майном належатимуть право користування земельною дiлянкою, право користування будiвлею, право на оренду примiщень тощо, до авторських i сумiжних з ними прав – права на програми для ЕОМ та бази даних. Причому цi майновi права до пайового фонду можуть вносити як фiзичнi, так i юридичнi особи, тобто повнi та асоцiйованi члени кооперативу.

Права на знаки для товарiв i послуг становитимуть майновi права на товарнi знаки, торговi марки, фiрмовi назви тощо, права на об’єкти промислової власностi – майновi права на винаходи, кориснi моделi, промисловi зразки, сорти рослин, породи тварин, ноу-хау, захист вiд недобросовiсної конкуренцiї тощо. До iнших майнових прав можна вiднести права на здiйснення певних видiв дiяльностi, використання економiчних та iнших привiлеїв. Варто уваги те, що цi майновi права характернi для юридичних осiб, що виступають виключно як асоцiйованi члени сiльськогосподарського виробничого кооперативу. Отже, при внесеннi майна до пайового фонду сiльськогосподарського виробничого кооперативу мiж ним та його членами виникають внутрiгосподарськi майновi зобов’язальнi правовiдносини.

З економiчної точки зору формулювання, дане у ч. 2 ст. 21 Закону України «Про сiльськогосподарську кооперацiю», що майно кооперативу вiдповiдно до його статуту подiляється на пайовий i неподiльний фонди, уявляється абсурдним. Це абсолютно рiзноплановi поняття: майно належить до засобiв здiйснення виробничої дiяльностi кооперативу, тодi як названi фонди – до джерел формування майна i вiдображають їх у правiй частинi балансу окремим рядком кожний. Майно вiдображають у лiвiй частинi балансу диференцiйовано за рiзними синтетичними рахунками, якi подiляють у свою чергу на багато аналiтичних рахункiв залежно вiд виробничого та iншого призначення. Пайовий, як i неподiльний фонд вiдображає загальну величину джерел формування майна кооперативу на початковому етапi його створення, коли iнших фондiв ще не iснує. На цьому етапi їхня вартiсть дорiвнює вартостi майна кооперативу. У подальшому такої рiвностi бути не може: як правило, загальна кiлькiсть майна у вартiсному вимiрi при веденнi нормального чи розширеного вiдтворення бiльша за сукупну вартiсть неподiльного та пайового фондiв, бо майно утворюється за рахунок резервного, додаткового капiталiв, доходiв тощо. Кiлькiсть майна може бути меншою за величини неподiльного та статутного фондiв у разi неплатоспроможностi, тобто нездатностi кооперативу забезпечити виконання своїх зобов’язань.

Поряд з пайовим, для кооперативу є обов’язковим формування неподiльного фонду. Неподiльний фонд – це елемент усталеностi кооперативу [324, с. 61], вiн потрiбен кооперативам, бо без нього важко забезпечити розвиток, конкурентоспроможнiсть, виживанiсть на ринку, а отже, успiшну прибуткову роботу, вiд пiдсумкiв якої залежить рiвень доходiв кожного члена. Неподiльний фонд зазвичай використовують з метою виробничого, науково-технiчного та iншого розвитку кооперативу, здiйснення ним будiвництва (у тому числi житлового для членiв i працiвникiв кооперативу), забезпечення безпечних умов працi, розв’язання соцiальних та iнших завдань, що потребують капiтальних затрат [254, с. 78]. Правова природа неподiльного фонду розкривається через потребу гарантувати iншим учасникам майнового обороту виконання власних майнових зобов’язань кооперативу, що виникли внаслiдок забезпечення соцiально–економiчного розвитку останнього, а також – пiдтримку кооперативного руху шляхом надання неподiльного майна iншим кооперативним органiзацiям.

Одним з найповнiших доктринальних визначень неподiльного фонду є його розумiння В. Ю. Уркевичем як частини майна сiльськогосподарського кооперативу у вартiсному виразi, до якої включається вартiсть вступних внескiв та iншого майна кооперативу, що характеризується неподiльнiстю та цiльовим призначенням. Причому розмiр неподiльного фонду збiльшується зi вступом нових членiв у сiльськогосподарський кооператив i внесенням їхнiх наступних внескiв, а також у разi одержання кооперативом прибутку i зменшується – при збитковiй його дiяльностi [325, с. 36]. Слiд зазначити, що зменшення неподiльного фонду в разi збитковостi господарювання вiдбувається виключно, якщо кооператив не має iнших, крiм неподiльного та пайового, фондiв або при нестачi коштiв у них. За наявностi iнших фондiв збитки погашаються за рахунок коштiв резервного фонду.

Аналiзуючи ст. 29 Закону України «Про кооперацiю», I. М. Кучеренко дiйшла висновку, що неподiльний фонд, який у випадку лiквiдацiї кооперативу за рiшенням лiквiдацiйної комiсiї передається iншiй кооперативнiй органiзацiї, створюється не для захисту iнтересiв членiв кооперативiв, а для iнших кооперативних органiзацiй. Такий порядок, на її думку, характерний, як правило, для непiдприємницьких органiзацiй. Тому призначення неподiльного фонду повинне полягати не в тому, щоб вiн не розподiлявся мiж членами кооперативу при лiквiдацiї, а в тому, щоб зберегти майно кооперативу у разi припинення членства та виплати паю членам кооперативу чи його спадкоємцям [223, с. 140]. Такий порядок передання майна, утвореного з вступних i членських внескiв членiв кооперативiв, до складу майнових комплексiв iнших кооперативних органiзацiй вiдповiдає загальним принципам пiдтримання кооперативного руху. Проте пiдхiд I. М. Кучеренко щодо спрямування коштiв неподiльного фонду саме на захист майнових прав членiв кооперативу заслуговує на увагу i дальший розвиток.

Аналiз стану чинного кооперативного законодавства дає змогу констатувати вiдсутнiсть чiткого реального законодавчого пiдґрунтя i безпосередньо механiзму передачi неподiльного фонду iншим кооперативам. Не має такого механiзму i звичаєве право, а також практика господарювання i судова практика. Застосування ж вiдповiдних норм мiжнародного права неможливе через вiдсутнiсть процедури їх ратифiкацiї та вiдмiннiсть вiтчизняних умов здiйснення кооперативних вiдносин вiд iноземних. При примусовiй лiквiдацiї кооперативу, як правило, вартiсть неподiльного фонду зменшується до абсолютної величини внаслiдок використання його як джерела несення вiдповiдальностi за зобов’язаннями. Тому про передачу неподiльного майна може йтися тiльки у разi добровiльного припинення кооперативу.

Недiлимiсть неподiльного фонду за наявностi невизначеної за адресатом вимоги передачi вiдповiдного за вартiстю майна iншому кооперативу породжує щонайменше два варiанти: передача вартостi неподiльного фонду до цiлком iншого кооперативу або передача новому кооперативовi, який створюється на базi неподiльного фонду (при цьому в обох випадках навiть не встановлено напрям дiяльностi – сiльськогосподарський чи нi). У першому випадку обов’язково виникнуть труднощi з територiальною вiдокремленiстю дiючого кооперативу вiд того, який припиняється, що унеможливить передачу об’єктiв нерухомостi. Ця причина свiдчить на користь варiанту створення на базi неподiльного майна кооперативу, який припинив свою дiяльнiсть, нового кооперативу, що має таке саме територiальне розташування. Варто також зберегти ту саму органiзацiйно-правову форму, що була у попереднього кооперативу. Наприклад, майно сiльськогосподарського виробничого кооперативу, що припиняється, пiдлягатиме найефективнiшому використанню саме в новоствореному виробничому сiльськогосподарському кооперативi. Не ясно, чим допоможе передання кооперативу в iншiй мiсцевостi частини оборотних засобiв, але збереження ще однiєї кооперативної органiзацiйної форми на цiй самiй територiї, безсумнiвно, слугуватиме розвитковi кооперативної iдеї. У противному разi, коли не вдалося утворити новий кооператив на мiсцi припиненого, необхiдно передбачити розподiл неподiльного майна серед членiв лiквiдованого сiльськогосподарського виробничого кооперативу. Уявляється доцiльним закрiпити законодавчо наведений порядок передачi неподiльного майна.

Таким чином, тiльки сукупна вартiсть неподiльного та пайового фондiв утворюють мiнiмальний розмiр майна кооперативу, який гарантує iнтереси його кредиторiв, а не тiльки пайового фонду, як зазначалося вище.

Закон України «Про сiльськогосподарську кооперацiю» прямо передбачає тiльки створення пайового та неподiльного фондiв. Можливiсть утворення iнших фондiв (резервного та спецiального) визначено ст. 20 Закону України «Про кооперацiю». Вiдповiдно до ч. 4 названої статтi резервний фонд створюється за рахунок вiдрахувань вiд доходу кооперативу, перерозподiлу неподiльного фонду, пожертвувань, безповоротної фiнансової допомоги та за рахунок iнших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат (збиткiв). У ст. 2 Закону України «Про кооперацiю» метою створення резервного фонду названо використання його коштiв для покриття шкоди вiд надзвичайних ситуацiй. Останнє не має самостiйного значення, адже покриття шкоди вiд надзвичайних ситуацiй вiльно вмiщується у межi контексту загальнiшого поняття – покриття можливих втрат (збиткiв). Як наслiдок можна зробити висновок, що правова природа резервного фонду розкривається через мету його створення – забезпечення безперебiйної дiяльностi кооперативу шляхом зниження негативного впливу пiдприємницьких ризикiв.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Вищенаведене дає змогу констатувати, що у приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств iснує обмежена вiдповi–дальнiсть за зобов’язаннями, яка обмежується рамками вiдокремленого майна. Поряд з цим слiд зазначити, що обмежена вiдповiдальнiсть приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств за нинiшнiх умов не виконує належнi їй функцiї. Насамперед режим обмеженої вiдповiдальностi для даного виду пiдприємств не виконує функцiю додаткового гарантування iнтересiв кредиторiв, а також стимулювання заiнтересованостi пiдприємств у виконаннi власних зобов’язань. Це неминуче тягне за собою зниження економiчної ефективностi здiйснюваної виробничо-господарської дiяльностi та численнi правопорушення, зумовленi iснуючим режимом фактичної майнової «безвiдповiдальностi» приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємств. Наведене свiдчить, що за вiдсутностi спецiального закону, який легiтимував би приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство як органiзацiйно-правову форму, правовий режим обмеженої вiдповiдальностi для даного пiдприємства не вiдповiдає вимогам сучасного майнового обороту.

Недостатньою за обсягом буде i субсидiарна вiдповiдальнiсть з огляду на такi чинники. По-перше, досить важко ув’язати додатковий розмiр вiдповiдальностi з певною величиною за вiдсутностi законодавчих вимог до формування конкретного розмiру статутного фонду приватно-орендних сiльськогосподарських пiдприємств. По-друге, зважаючи на слабку особисту майнову спроможнiсть засновникiв даного виду пiдприємств, досить сумнiвною уявляється сама можливiсть забезпечення зобов’язань останнiх за допомогою залучення вiдповiдної частки особистого майна пiдприємця, що матиме невеликий розмiр в абсолютному його значеннi.

Враховуючи вищенаведене, доцiльнiшим уявляється поширення на приватні (приватно-оренднi) сiльськогосподарськi пiдприємства правового режиму повної майнової вiдповiдальностi, що дасть змогу виконати щонайменше три функцiї. Насамперед, це сприятиме вiдсiюванню осiб, якi мають намiр утворити подiбне пiдприємство, але нездатнi утворити достатнiй масив статутного капiталу фiзично. Зменшиться i кiлькiсть засновникiв, якi обирають цю форму господарювання з метою уникнення повної вiдповiдальностi у разi взяття на себе досить великих у номiнальному вартiсному розмiрi зобов’язань, внаслiдок чого пiдприємство буде доведене до стану неплатоспроможностi, поряд з тим, що особисте майнове становище власника приватно-орендного сільськогосподарського пiдприємства зазнає позитивних змiн щодо збiльшення загальної майнової маси за рахунок iнших осiб. Також особи, якi прагнуть створити приватне (приватно-орендне) сiльськогосподарське пiдприємство, але не мають вiдповiдної квалiфiкацiї та органiзацiйних здiбностей, змушенi будуть порiвнювати вигоди вiд цього i можливi фiнансовi ризики, нейтралiзувати якi доведеться з усього особистого майна. Як наслiдок, при тенденцiї до зменшення загальної кiлькостi таких пiдприємств, збiльшаться якiснi економiчнi характеристики пiдприємств, що залишилися. За рахунок введення повної майнової вiдповiдальностi у приватних (приватно-орендних) сiльськогосподарських пiдприємствах збiльшиться розмiр гарантiй забезпечення зобов’язань, що стимулюватиме також iнтерес власникiв таких пiдприємств до здiйснення високоефективної дiяльностi.