Geum.ru

Національний аграрний університет україни на правах рукопису Єрмоленко Володимир Михайлович

Вид материалаДокументы

Содержание


1.1. Аграрні майнові відносини як складова предмета галузі аграрного права
1.5. Теоретичні основи формування та межі реалізації аграрних майнових правовідносин
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

1.1. Аграрні майнові відносини як складова предмета галузі аграрного права


При дослідженні майнових відносин у аграрному секторі економіки насамперед уявляється необхідним ввести у науковий обіг поняття «аграрні майнові відносини», що випливає з певних передумов. Сучасною вітчизняною економічною наукою розроблено самостійний навчальний курс «Теорія аграрних відносин», де висвітлюється обгрунтування цієї категорії з точки зору економічних інституцій [1, с. 3–11]. Саме поняття «аграрні відносини» вже давно успішно застосовується юридичною наукою для узагальненого визначення предмета аграрного права. При цьому, як правило, категорія «аграрні відносини» надається з її розбивкою на види (майнові, земельні, трудові, організаційно-управлінські тощо) [2, с. 38], що дозволяє ідентифікувати кожен з наведених різновидів з аграрними відносинами. Подібний підхід може викликати відповідні заперечення, суть яких полягає у тому, що існують сталі мовні конструкції типу «майнові відносини у промисловості», «майнові відносини у сфері надання послуг» тощо. За аналогією виникає зовнішня видимість необхідності застосування поняття «майнові відносини у аграрній сфері», а не «аграрні майнові відносини». Поряд з цим можна використати категорію «майнові відносини у сфері надання транспортних послуг» паралельно з категорією «транспортні майнові відносини», що виражатимуть сутність тотожних понять. Так само взаємозамінними, тотожними є категорії «майнові відносини у аграрній сфері» і «аграрні майнові відносини».

Доцільність введення нової категорії можна пояснити з таких позицій: по-перше, сталістю, застиглістю мовних стереотипів, які виникли протягом тривалого часу і прийнятніші для сприйняття; по-друге, особливостями української мови, її лексичними конструкціями, що виникли у сфері матеріального виробництва; по-третє, консервативнішим характером процесу розвитку мови порівняно з прогресивнішим розвитком суспільних відносин, який породжує нові поняття і категорії. Це дає всі підстави для лексикалізації правничого категоріального апарату шляхом введення поняття «аграрні майнові відносини».

Для того, щоб визначити характер аграрних майнових відносин, необхідно насамперед встановити їхню належність до предмета аграрного права. Для цього треба дослідити місце аграрного права у системі права та конститутивні ознаки його предмета, що є визначальними у виокремленні аграрного права як галузі права. Мабуть жодна з галузей права у історії юридичної науки не викликала стількох суперечок як аграрне право. Дискусії спрямовувалися переважно на визначення місця аграрного права у системі права, його атрибутивних ознак як галузі права, складу предмета та структури системи аграрного права. Загальновідомим є поділ галузей права на основні (традиційні) та похідні, що утворилися пізніше. Такі галузі за комплексом атрибутивних ознак у юридичній доктрині поділяються відповідно на самостійні та комплексні. Дослідження рівня і меж самостійності аграрного права дещо ускладнюється через його історичне своєрідне «правонаступництво» галузей колгоспного права і сільськогосподарського права та спричиненої такою зміною періодизації дослідження цього питання.

Певний інтерес викликають погляди фахівців-теоретиків права, думки яких завжди формують загальнотеоретичну конструкцію певного правового явища. Загалом сформувалися полярні підходи до встановлення атрибутивних галузевих ознак аграрного права: самостійна галузь; комплексна галузь права. Самостійною галуззю права вважає аграрне право А. І. Бобилєв [3, с. 27]. М. Ю. Тихомиров на основі аналізу підходів різних науковців відзначає, що саме сільськогосподарське право є самостійною галуззю права [4, с. 610]. Рисами самостійності як галузі права наділяє також колгоспне право С. М. Братусь [5, с. 107]. Таким чином, виокремлюється науковий підхід про визначення аграрного права та його попередників (колгоспного та сільськогосподарського права), як самостійних галузей права.

Навпаки, О. В. Міцкевич визначає сільськогосподарське право як комплексну галузь [6, с. 329–330]. Поряд з цим існують і диференційовані підходи, які лише вносять зайву плутанину у вирішення цієї проблеми. Так, С. С. Алексєєв виділяє як основну галузь права колгоспне право, а як комплексну – сільськогосподарське право [7, с. 249]. При цьому автор не надає чіткого пояснення такому досить суперечливому і спірному висновку, адже сільськогосподарське право за своєю первісною природою є поєднанням колгоспного права та правових норм, спрямованих на врегулювання діяльності державних сільськогосподарських підприємств. Якщо під комплексністю розуміти розширення суб’єктного складу колгоспного права за рахунок радгоспів, правовий режим власності на майно яких різниться від колгоспного, то це не відповідає дійсності, адже на кількісний склад структури сільськогосподарських відносин як предмета сільськогосподарського права (майнових, трудових організаційно-управлінських та інших відносин) таке поєднання не справило жодного впливу. Кількість складових предмета не змінилася, зміни відбулися лише у розширенні якісно-атрибутивних властивостей кожної із складових предмета сільськогосподарського права.

Водночас дехто з сучасних російських теоретиків-правників, аналізуючи галузі права, серед їх переліку взагалі не згадує ні сільськогосподарське, ні аграрне право [8, с. 310–337]. Такий підхід уявляється спрощеним. Складається враження, що автор зробив спробу ухилитися від участі у досить безплідній суперечці, адже вищезазначені дослідники обмежились по суті тільки зовнішньою констатацією факта, не наводячи серйозних аргументів на захист власної наукової позиції. Сказане свідчить про відсутність глибокого теоретичного аналізу цієї проблеми з боку фахівців-теоретиків права.

Серед вчених юристів-аграрників також не спостерігається єдності у підходах щодо визначення характеру аграрного права як галузі права. За комплексність аграрного права нині виступають відомі вчені Б. О. Воронін [9, с. 8–9] та М. І. Козир [10, с. 23–29]. Поряд з цим М. І. Козир раніше обґрунтовував ідею самостійної комплексної та інтегрованої галузі сільськогосподарського права [11, с. 46, 49]. Свого часу за комплексність сільськогосподарського права віддали свої голоси І. Ф. Панкратов [12, с. 52–53], О. О. Кічатова [13, с. 52–55] та О. О. Денисов [14, с. 73]. В. В. Янчук і В. З. Янчук також визнали комплексність сільськогосподарського права, правонаступником якого стало аграрне право. Поряд з комплексним аграрне право, на їхню думку, є ще й самостійною інтегрованою галуззю національного права, котрій притаманні власний предмет, власні й частково інтегровані об’єкти, власні суб’єкти, методи, системи [15, с. 12].

Останній підхід викликає певні зауваження, адже в даному разі інтегрованість галузі пов’язується лише з наявністю частково інтегрованих об’єктів. По-перше, частково інтегровані об’єкти з усією сукупністю об’єктів співвідносяться як часткове і загальне. Діалектичний зв’язок між цими категоріями полягає в тому, що часткове, будучи наділеним лише загальними ознаками загальнішого поняття, не відбивають повною мірою всі особливості останнього. Часткове поняття також має особливості, що відрізняють його від загального поняття. При цьому такі особливості не охоплюють повністю загальніше поняття. Це означає, що існування частково інтегрованих об’єктів ще не призводить до інтегрованості всієї сукупності об’єктів аграрного права. По-друге, розмежування галузей права традиційно здійснюється за особливостями предмета і методів, бо ще ніхто не запропонував інших ефективніших критеріїв. Тому визнання галузі права інтегрованою повинно реалізуватися за цими двома критеріями, основним з яких є предмет правового регулювання.

Займаючись протягом тривалого часу виокремленням ще однієї «нетрадиційної» галузі права – адміністративно-процесуального права, російський правознавець В. Д. Сорокін дійшов висновку, що ознаками галузі права є не традиційні предмет і метод, а три системні ознаки: а) наявність власного предмета регулювання; б) наявність відповідного ступеня внутрішньої організації, що дозволяє цій групі норм виступати елементом системи права в цілому; в) здатність взаємодіяти з іншими галузями як системами одного й того самого рівня [16, с. 921]. При цьому він визнає, що визначальним серед цих ознак, зазвичай, є перший фактор – предмет правового регулювання [17, с. 202]. Не вдаючись до детального аналізу наведених концептуальних положень, необхідно зазначити, що аграрне право має як власний предмет регулювання (аграрні відносини), так і високу ступінь внутрішньої організації аграрно-правових норм та інститутів. Не викликає заперечень і однорівнева взаємодія аграрного права з відповідними галузями приватного й публічного права.


Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта


Виокремлення групи галузевих принципів аграрних майнових відносин тісно пов’язано із принципами аграрного права, які є спільними для всіх аграрних відносин. На них накладається лише специфіка їх майнової складової. Це такі принципи: забезпечення потреб населення безпечними і якісними продуктами харчування та промисловості високоякісною сировиною; забезпечення продовольчої безпеки держави; врахування особливостей сільськогосподарської діяльності.

Принцип забезпечення потреб населення безпечними і якісними продуктами харчування та промисловості високоякісною сировиною. Забезпечення природних потреб населення у відновленні щоденних енергетичних затрат, промисловості сировиною є основним і єдиним завданням сільськогосподарського виробництва. Значно нижче раціональної норми в 2004 р. споживалося м’яса і м’ясних продуктів – 48,4 %, молока і молочних продуктів – 59,4 %, яєць – 77,5 %, риби – 59,7 %, овочів і баштанних – 71,6 %, фруктів і ягід – 37,6 % від раціональної норми. По споживанню м’яса, риби, фруктів і ягід ми відстаємо від розвинутих країн у 3–4 рази. Значно зменшилася калорійність харчування. Порівняно з розвиненими країнами вона менша на третину. Дефіцит білка нашого раціону порівняно з раціональними нормами становить 27,0 %, у тому числі білка тваринного походження – 41,7 %. У окремих соціальних груп такий показник значно більший. При цьому слід нагадати, що дефіцит білка призводить до затримки росту та розумового розвитку дітей, порушення кровотворення, діяльності нервової та ендокринної системи. У таких умовах виросло ціле покоління молодих людей, організм яких формувався при дефіциті білка та макро- і мікроелементів. Такий стан харчування дозволив науковцям-медикам стверджувати про існування «прихованого голоду» [58, с. 3].

Під якістю сільськогосподарської продукції слід розуміти сукупність її характеристик, що визначають установленим вимогам нормативних документів фактичних споживчих і виробничих властивостей вироблених сільськогосподарськими товаровиробниками продовольчої сировини і харчових продуктів щодо задоволення потреб споживача відповідно до конкретних цілей їх використання і споживання протягом строку придатності. Що стосується якості продовольчої сировини, то вона має відповідати сукупності властивостей, які мають відповідати сукупності властивостей, які обумовлюють її придатність для подальшої переробки чи оброблення та вживання в їжу, безпеку для здоров’я споживача, стабільність складу та споживчих властивостей. Щодо якості харчових продуктів, то вони мають відповідати сукупності властивостей, які визначають їх здатність забезпечувати потреби організму людини в енергії, поживних та смакоароматичних речовинах, стабільність складу і споживчих властивостей протягом строку придатності. Під безпекою харчових продуктів та продовольчої сировини слід розуміти їх відповідність ветеринарним і санітарним правилам та нормативам і відсутність загрози їх шкідливого впливу на організм людини [59, с. 217–218].

Безпека продуктів харчування та сировини для промисловості тісно взаємопов’язана з екологічною безпекою навколишнього природного середовища. На важливості проблеми екологічної безпеки у питаннях охорони довкілля і раціонального природокористування у взаємозв’язку з проблемами, що виникають у результаті становлення економіки України на ринковий шлях і пов’язаної з цим інтенсифікації виробничо-господарської діяльності наголошують А. П. Гетьман і Л. М. Здоровко [60, с. 144]. Дійсно, між виробництвом безпечної та якісної сільськогосподарської продукції і екологічної безпеки навколишнього середовища існують взаємні причинно-наслідкові зв’язки.

Не є секретом, що український продовольчий ринок заполонили низькопробні та небезпечні за вмістом харчові продукти імпортного виробництва, які не знаходять свого застосування у країні-виробнику або є результатом демпінгової політики цих країн. Для України як аграрної країни з великим ресурсним потенціалом земель сільськогосподарського призначення дотримання цього принципу у формуванні ціннісних орієнтирів системи аграрних майнових правовідносин щонайменше дає змогу забезпечити: 1) нормальне та розширене відтворення повноцінного генофонду населення країни; 2) зниження загального рівня захворюваності населення як важливої передумови зростання економіки; 3) формування продовольчого суверенітету держави; 4) створення позитивного сальдо зовнішньоторгівельного балансу; 5) досягнення уніфікації механізму аграрно-правового регулювання зі стандартами Європейського Союзу.

Принцип забезпечення продовольчої безпеки держави. З попереднім принципом тісно пов’язується принцип забезпечення продовольчої безпеки держави. Сучасні дослідники цієї проблеми визначають продовольчу безпеку як такий стан економіки, при якому гарантується фізична і економічна доступність продовольства для всього населення у кількості, необхідній для активного і здорового життя. При цьому продовольча незалежність – це умова забезпечення продовольчої безпеки, за якої у разі припинення поставок продуктів харчування із-за кордону не виникає продовольчої кризи [61, с. 37].

Нині показники, що характеризують споживання продуктів харчування населення України і визначають рівень її продовольчої безпеки, знизилися до критичної межі. Протягом майже 15 років у країні спостерігається одноманітне жиро-вуглеводне харчування більшої частини населення. Енергетична цінність раціону як дорослих, так і дітей забезпечується вуглеводами на 50–80 % за рахунок хлібобулочних і кондитерських виробів, картоплі та цукру [58, с. 3]. Тому одним із завдань держави по забезпеченню продовольчої безпеки є: визначення потреб країни у продовольстві; оцінка існуючого внутрішнього потенціалу країни в його виробництві; побудова балансів для визначення рівня забезпечення і дефіциту основних продуктів [62, с. 25]. Здійснюючи міжгалузеві правові дослідження на межі адміністративного та аграрного права, В. І. Курило запропонував і обґрунтував необхідність удосконалити систему принципів державного управління аграрним сектором через розширення їхнього переліку принципом забезпечення продовольчої безпеки [63, с. 82].

Необхідно відзначити публічно-правовий характер принципу забезпечення продовольчої безпеки держави. Він тісно пов’язаний з конституційним принципом економічного суверенітету України. З цього випливають завдання відповідних органів держави по забезпеченню основних функцій держави. Проте забезпечення продовольчої безпеки держави випливають з принципу задоволення потреб населення і промисловості у сільськогосподарській продукції. Здійснюється виробництво такої продукції виключно у процесі сільськогосподарської діяльності при безпосередньому опосередкуванні цієї діяльності аграрними майновими правовідносинами. Без такого опосередкування всяка сільськогосподарська діяльність втрачає сенс. Спостерігається і зворотний зв’язок: необхідність забезпечення продовольчої безпеки держави змушує останню до побудови ефективної моделі системи аграрних майнових правовідносин. Таким чином, доцільно розширити перелік принципів формування аграрних майнових відносин за рахунок принципу забезпечення продовольчої безпеки держави.

Принцип врахування особливостей сільськогосподарської діяльності. Можна виокремити такі особливості сільськогосподарської діяльності, які чинять відповідний вплив на стан аграрних майнових відносин: а) сільськогосподарська діяльність виступає не об’єктом, а матеріальним змістом аграрних майнових правовідносин; б) джерелом виникнення цього виду діяльності є суспільні потреби у продуктах харчування та сировині для промисловості; в) здійснюється сільськогосподарська діяльність за допомогою специфічного ресурсного потенціалу; г) діяльність складається із сукупності окремих дій всіх працівників відповідних сільськогосподарських товаровиробників, спрямованих на одержання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції; ґ) ця діяльність здійснюється за допомогою специфічних засобів виробництва та у особливих природних, соціально-економiчних i культурно-побутових умовах за допомогою опосередкування актами аграрного законодавства; д) метою сільськогосподарської діяльності є виробництво та первісна переробка виробленої продукції, а також її реалізація з метою одержання прибутку [64, с. 127].

Нарешті останньою групою є спеціальні принципи, властиві тільки аграрним майновим відносинам: пріоритету аграрних майнових відносин над іншими видами аграрних відносин; реалізації майнових прав і обов’язків суб’єктів аграрних майнових правовідносин у межах аграрної майнової правосуб’єктності; виокремлення масиву майна сільськогосподарського призначення; створення оптимальної майнової основи господарювання сільськогосподарських товаровиробників; залучення майнових паїв на аграрних орендно-договірних засадах; легалізації організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств як суб’єктів аграрних майнових правовідносин; диференціації правових режимів майна різних організаційно-правових форм; перманентного удосконалення механізму правового регулювання аграрних майнових відносин; принцип правового стимулювання майнового інтересу співвласників сільськогосподарського підприємства у результатах його діяльності.

Принцип пріоритету аграрних майнових відносин над іншими видами аграрних відносин. Вище обґрунтовувалася первісна роль аграрних майнових відносин у загальному комплексі аграрних відносин. Аграрні членські, організаційні, трудові, навіть соціальні відносини унеможливлюються без їхнього опосередкування аграрними майновими відносинами.

Свого часу О. С. Йоффе вважав, що основним завданням радянського цивільного права є регулювання майнових відносин [65, с. 208–209]. Аналогічний висновок можна зробити і щодо аграрного права у частині врегулювання аграрних майнових відносин. М. І. Палладіна зазначає як реалії сьогодення те, що «будучи повністю захопленою виявленням і пошуком рішень правових проблем земельної і аграрної реформ, аграрно-правова наука протягом, мабуть, так званого реформеного періоду залишала в стороні проблеми праці в сільському господарстві, захисту трудових прав громадян, що виробляють сільськогосподарську продукцію у рамках різних організаційно-правових форм господарської діяльності» [66, с. 16]. Цей вислів повністю охоплює і проблеми пріоритету аграрних майнових відносин. Аграрно-правова наука спрямувала свою увагу на дослідження механізму правового регулювання загальних проблем, випускаючи з уваги, що основу земельної і аграрної реформ становлять саме аграрні майнові відносини. Це висуває додаткове завдання щодо необхідності враховування пріоритетної ролі аграрних майнових відносин при створенні законодавчої моделі сучасних аграрних відносин, на основі яких і у відношенні до яких потрібно вибудовувати оптимальні зв’язки з іншими видами аграрних відносин.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Окреме аграрне майнове вiдношення є суб’єктивним за своєю природою внаслiдок можливостi iснування певних вiдмiнностей вiд сприйнятої суспiльством усередненої моделi їх здiйснення. Аграрні майновi вiдносини в сукупностi є типiзованими суспiльними вiдносинами, якi будуються вiдповiдно до дiї економiчних законiв матерiального буття, причому їх типiзацiя вiдбувається за критерiєм однорiдностi вiдповiдних об’єктiв. Завдяки цим чинникам аграрні майновi вiдносини не можуть здiйснюватись iнакше, як через вiдповiднiсть вимогам законiв економiчного спiвiснування, набуваючи, таким чином, об’єктивного характеру. Тому категорiя аграрних майнових вiдносин надiляється рисами родового поняття, що об’єднує в своєму складi типiзованi окремi iндивiдуальнi аграрні майновi вiдношення.


1.5. Теоретичні основи формування та межі реалізації аграрних майнових правовідносин


Розпочинаючи дослiдження сутностi аграрного майнового правовiдношення, уявляється необхiдним зауважити, що в теорії аграрного права таке дослідження не здійснювалося, що спричинює необхідність звернення до надбань загальної теорії права та галузевих приватноправових доктрин. При цьому необхідно зазначити, що у теорiї права донинi залишається гостро дискусiйним саме поняття правовiдношення [81, с. 372]. На думку П. М. Рабіновича, можливiсть неоднозначного праворозумiння породжується, взагалi кажучи, багатоаспектнiстю, багатоякiснiстю того явища, яке вiдображають поняттям права [82, с. 38]. Рiзнi пiдходи до визначення сутностi категорiї правовiдношення є наслiдком складностi, неоднозначностi самого поняття, а також рiзницi, iєрархiчностi цiлей, якi переслiдуються дослiдниками цiєї проблеми. Тому в сучаснiй правовій доктринi склалися такi основнi (з певними модифiкацiями) концепцiї розумiння сутi правовiдносин рiзного рiвня розробленостi: як суспiльного вiдношення, врегульованого вiдповiдними нормами права (правом); правовідношення як моделі; правовідношення як системи.

На сьогоднi найпоширенiшим є узагальнене розумiння сутi правовiдношення як суспiльного вiдношення, врегульованого вiдповiдними нормами права (правом). З цього приводу Р. Й. Халфiна зазначала, що «не зважаючи на рiзницю словесних формулювань, суть правовiдношення бачиться в тому, що воно являє собою суспiльнi вiдносини, врегульованi нормою права» [83, с. 23]. Аналогiчної точки зору додержуються бiльшiсть iнших дослiдникiв цього питання [84, с. 48–49; 85, с. 10; 86, с. 75; 87, с. 89; 88, с. 137; 89, с. 44], причому цi дослiдження охоплюються рамками позитивно-правової концепцiї [90, с. 366]. Щодо сутностi майнового правовiдношення iснують подiбнi пiдходи [91, с. 14–15]. При цьому характер спiввiдношення правовiдношення з нормою права проявляється як реалiзацiя норми, як результат правового регулювання або ланка в системi правового регулювання [83, с. 22].

Водночас iснують думки про недосконалiсть вищезазначеного визначення правовiдношення. Так, О. Е. Лейст вважає його наслiдком багаторiчного повторення беззмiстовних гасел i штампiв типу «економiка повинна бути економною». На його думку таке визначення теоретично неспроможне i практично безплiдне, а також логiчно уречне, бо визначення дається через те, що визначається [92, с. 248–250]. При цьому автор, посилаючись на полiтичнi гасла радянського перiоду, не бере до уваги, що розумiння правовiдношення як суспiльного вiдношення, врегульованого правом, має глибоке iсторичне корiння, починаючи з римського права [26, с. 5] i, закiнчуючи дореволюцiйною правовою росiйською думкою [93, с. 56–61; 94, с. 53]. Крiм того, аналогiчне визначення iснує i у сучаснiй правовiй доктринi iнших країн континентального права, зокрема в Нiмеччинi [95, с. 304], яку досить важко звинуватити у декларацiї беззмiстовних вищезазначених гасел. Теоретичну недосконалiсть i практичну безплiднiсть цього визначення поки що не доведено i, як уявляється, це буде досить важко зробити, адже розумiння правовiдношення як суспiльного вiдношення, врегульованого правом, вiдображає найзагальнiший рiвень усвiдомлення цього поняття. Тому не сприймаються й iншi критичнi спроби вiдобразити неповноту цього поняття [96, с. 156]. Фiдуцiарнi правовiдносини, в основi яких лежить добровiльний акт правоволодiльця щодо допущення чужої дiєздатностi у свою правоздатнiсть або приєднання до правоздатностi однiєї особи дiєздатностi iншої, за своєю сутнiстю є нi чим iншим, як суспiльними вiдносинами, врегульованими правом. Навiть у разi законодавчої невизначеностi мiри довiри та ступеня ризику у фiдуцiарних вiдносинах цi вiдносини підлягають типiзації загальними засадами правового регулювання.

Проблема полягає в iншому: загальнi поняття окреслюють тiльки зовнiшнє, абстрактне коло, що охоплює особливостi певних процесiв та явищ, тому конкретизацiя правозастосування потребує вiдповiдної деталiзацiї праворозумiння. Для загального рiвня праворозумiння досить усвiдомлювати майнове правовiдношення як реальне, конкретне суспiльне вiдношення, врегульоване нормами права. Водночас такий обсяг розумiння сутi майнового правовiдношення не задовольняє вимоги науковцiв i практикiв, якi вивчають можливiсть передбачати (моделювати) виникнення майнових правовiдносин певного типу. Особливо це проявляється при дослiдженнi проблеми виникнення нових суспiльних вiдносин та можливостi правового впливу на них. На детальнішому рiвнi вивчаються системнi зв’язки мiж елементами правовiдношення. На загальному рiвнi розумiння майновi правовiдносини – це цiлiсний (закiнчений) процес зв’язку мiж суб’єктами з приводу майнових цiнностей, опосередкований нормами вiдповiдної галузi об’єктивного права, об’єктивацiя яких вiдбувається шляхом покладання на сторони взаємних суб’єктивних прав i обов’язкiв щодо зазначеного майна.

Нинiшня правова реформа має бути спрямована насамперед на приведення суспiльного розвитку України вiдповiдно до полiтично продекларованих i конституцiйно закрiплених iдеалів i принципів свободи, справедливостi, демократiї, на створення правових передумов для подальшого розвитку суспiльства в умовах полiтичної та економiчної свободи її громадян i забезпечення соцiальної справедливостi [97, с. 4]. Нинi Україна взяла курс на входження до свiтової спiльноти, зокрема Європейського Спiвтовариства, що вимагає приведення аграрного законодавства України відповідно до вимог законодавства ЄС [98, с. 139–140; 99, с. 26–28]. Не зайвим буде нагадування про переважання у цих країнах права з його ширшими можливостями порiвняно iз законом у забезпеченнi прав i свобод громадян, засад рiвностi, суспiльної справедливостi, що мимохiть спрямовує вiтчизняну правову реальнiсть у русло прiоритету права. Тому при утворенні та здійсненні кожного аграрного майнового правовідношення право повинне мати пріоритет над законом, який виступає лише одним, хоча й найефективнішим, джерелом права [100, с. 67].

Iншим пiдходом до з’ясування сутностi аграрного майнового правовiдношення є розгляд його як моделi. Переносячи модельний характер правових норм на правовiдносини як форму реалiзацiї норм права, Ю. Г. Ткаченко дiйшла висновку, що можна говорити про два визначення правовiдносин: у першому випадку пiд правовiдносинами слiд розумiти права i обов’язки, що являють собою iндивiдуальнi моделi можливої i необхiдної поведiнки суб’єктiв («правовiдношення-модель»); в другому – фактичнi вiдносини, врегульованi нормами права («правовiдношення-вiдношення»). Тому правова норма, на її думку, модель, яка мiстить правило поведiнки загальнообов’язкового характеру, а «правовiдношення-модель» iндивiдуалiзує загальну модель, яка мiститься в нормi, зберiгаючи властивiсть моделi, тобто уявного образу, надiленого вже iндивiдуалiзованим характером. «Правовiдносини-вiдносини» є реалiзованими в дiяльностi суб’єктiв правовiдношення правовими моделями [101, с. 96–97, 106–107, 112], причому «правовiдношення-модель» вiдноситься до механiзму правового впливу, а «правовiдношення-вiдношення» до механiзму результативного регулювання [101, с. 5]. У наведеному визначено загальне розумiння правовiдношення як моделi поведiнки його учасникiв.

Насамперед необхiдно вiдзначити успiшне застосування поняття моделi в теорiї та практицi iнших галузей права, зокрема у кримiналiстицi, для максимально точного вiдтворення (реконструкцiї) дослiджуваного об’єкта за допомогою штучно створеної системи, що вiдображає з певним ступенем тотожностi замiнюваний нею об’єкт. Вивчення цiєї моделi дає змогу одержати новi данi про оригiнал i застосувати їх для розв’язання поставлених завдань як сучасних, так i в майбутнiх дослiдженнях [102, с. 447]. Поряд з цим у приватно-правових дослiдженнях «модельний» характер правовiдносин досить довго не знаходив належного застосування. Так, С. С. Алексєєв спочатку припускав: «iнше трактування правовiдносин, коли пiд ними розумiють усi можливi для даних суб’єктiв права i обов’язки, можливо i призводить до конструкцiї правовiдношення як «моделi» i, отже, до надання йому нормативного характеру i звiдси до згладжування якiсних розбiжностей мiж юридичною нормою i правовiдношенням» [103, с. 84]. Значно пiзнiше вiн переосмислив свою позицiю i дiйшов висновку про структуру юридичних конструкцiй, виражену в оптимальнiй моделi побудови прав, обов’язкiв, вiдповiдальностi та вiдповiдних юридичних фактiв [104, с. 197–198; 105, с. 382–383].

Можна погодитися з підходом, що формалiзована правова конструкцiя дiйсно визначає змiст певних правовiдносин. Так, урегульована нормами законодавства угода певного виду, яка набуває вигляду форми вiдповiдного аграгного майнового правовiдношення, визначає його змiст. Проте ми забуваємо, що право, формалiзуючи певний вид суспiльних вiдносин, вже базується на їхньому змiстi, фактично випливаючи з останнього. Адже при прийняттi нового нормативного акта чи внесеннi змiн i доповнень до чинного, законодавець орiєнтується насамперед на змiст конкретних суспiльних вiдносин або на їхню модель, якщо бажає прийняти оптимальнiше рiшення. Це стосується в основному вiдносин, якi вже iснують. При формалiзацiї ще неiснуючих вiдносин, якi, на думку держави, необхiдно ввести в суспiльний оборот, дiйсно виникає видимiсть первiсного значення зовнiшньої форми у виглядi нормативно-правового акта, з якого випливають принципово новi для даного часу правовiдносини. Але, розробляючи механiзм правового регулювання для нових вiдносин, законодавець орiєнтується на: 1) подiбнi вiдносини всерединi держави; 2) вже iснуючi правовiдносини в iнших країнах; 3) теоретичну модель правовiдносин, побудовану залежно вiд поставленої мети. Таким чином, нова форма випливає з конкретного змiсту правовiдносин. Це свiдчить про те, що змiст правовiдносин все-таки виступає первiсним щодо їхньої зовнiшньої форми, тобто реального вияву в конкретних обставинах.

Моделювання має справу з системами суспiльних вiдносин. Аграрні майнові правовiдносини також визначаються структурою взаємопов’язаних i взаємодiючих елементiв. Зрозумiло, що не можна автоматично переносити принципи i методи економiчного моделювання на таке правове явище, як аграрне майнове правовiдношення. Економiчнi процеси визначаються насамперед кiлькiсними характеристиками, майнові правовiдносини – якiсними. Проте будь-якi аграрні майнові правовiдносини – це штучна, тобто створена за участю людини система, яка є водночас вiдкритою системою, де структурнi елементи взаємодiють не лише мiж собою, а й з iншими зовнiшнiми системами правового i не правового характеру шляхом iнформацiйного обмiну. Залежно вiд поставлених завдань при аналiзi конкретної ситуацiї iнодi необхiдно абстрагуватися вiд поняття вiдкритостi системи правовiдносин i розглядати їх у статицi на момент фiксування певних змiн в їхнiй структурi.

Найбiльше пiдлягає впливовi навколишнiх систем у виглядi юридичних фактiв, а отже змiнам змiсту аграрних майнових правовiдносин. Проте при змiнi майнових суб’єктивних прав i обов’язкiв, що становлять їхнiй змiст, самi аграрні майновi правовiдносини не змiнюють свого вигляду, тобто залишаються майновими. При змiнi ж iнших структурних елементiв аграрні майновi правовiдносини можуть змiнювати свiй вигляд. Якщо одним iз суб’єктiв аграрних майнових правовiдносин виявиться недiєздатне сільськогосподарське пiдприємство (наприклад, при виявленнi iстотної похибки при його реєстрацiї), такi правовiдносини припиняють своє iснування. При змiнi об’єкта правовiдносин на немайновий також рiзко змiнюється його характер. Юридичний факт-подiя, як-то загибель врожаю вiд стихiйного явища, змушує зникнути майновий об’єкт аграрного правовiдношення. Так само дiї суб’єктiв з припинення аграрного майнового правовiдношення або змiнi його об’єкта на немайновий нiвелюють його майновий характер.

Такий пiдхiд не вiдображає всiх внутрiшнiх властивостей i зовнiшнiх проявiв сутi природи аграрного майнового правовiдношення. У загальному розумінні поняття конструкцiї вiдображає внутрiшню будову, що дає пiдстави ототожнити його iз структурою. Але структурою у загальному розумiннi надiленi лише системнi явища та процеси. Загальновiдомо також, що атрибутивною ознакою пiдлягання моделюванню надiленi виключно системи. Тому поняття «конструкцiя» i «модель» є рiзними проявами дiалектичної єдностi змiстовно-формальної характеристики аграрного майнового правовiдношення як системи. Паралельно слiд зазначити, що на вiдмiну вiд дескриптивного, що вiдображає функцiональний аспект органiзацiї моделi та прогнозування рiзних його проявiв у перспективi, нормативне застосування поняття моделi передбачає єдиний прояв – як має бути.

Таким чином, наведенi концептуальнi пiдходи до визначення сутностi аграрного майнового правовiдношення повнiстю вписуються у розумiння його як системи. Визначення останнього як майнового вiдношення, врегульованого нормами аграрного права, передбачає наявнiсть формалiзованої структури суспiльного майнового вiдношення, до складу якого додається змiстовна характеристика аграрно-правового впливу, що в цiлому утворює вiдповiдну систему аграрного майнового правовiдношення. Важливим є також те, що моделюванню пiддаються виключно системнi утворення. Жоден процес або явище, зокрема суспiльнi, не вдасться змоделювати, якщо вони не надiленi системними властивостями, тобто не мають вiдповiдної закiнченої структури взаємопов’язаних, взаємодiючих елементiв.

Розгляд i дослiдження правовiдношення як системи в теорiї права досить обмежено застосовувалось у окремих працях [106; 107; 108, с. 36–40]. Розумiння аграрного майнового правовiдношення як системи ускладнюється необхiднiстю встановити його структуру, дослiдити функцiональнi взаємозв’язки та взаємодiю елементiв останньої, дiалектичну єднiсть та протистояння змiстовно-формальних ознак.

Як вiдомо, матерiальною основою будь-якого майнового правовiдношення є вiдповiдне майнове суспiльне вiдношення. Безсумнiвно, основа завжди накладає свiй вiдбиток на цiлiсне явище, яке вона породжує. Саме тому дослiдження доцiльно починати з суспільного аграрного майнового вiдношення, що також є системним явищем, а тому повинне бути надiлене власною структурою та iншими атрибутами системи. Водночас В. М. Протасов зробив висновок, що як у будь-якому вiдношеннi всерединi суспiльного вiдношення немає жодних елементiв. При цьому вiн зводить вiдношення до самого соцiального зв’язку через доцiльнi (актуальнi) властивостi суб’єктiв [106, с. 40–41, 53], [109, с. 129]. Тим самим автор виводить вiдношення зi зв’язку, тобто саме з себе, звужуючи методологiчнi можливостi розумiння сутi правовiдношення. Такий пiдхiд є наслiдком ототожнювання понять вiдношення i зв’язку. Виходить, що вiдношення нiби зависає у вакуумi та iснує саме по собi як з’єднувальна ланка мiж властивостями суб’єктiв. Але ж не вiдношення формує зв’язки, а, навпаки. Як сугубо людська риса вiдношення передбачає кiнцеву стадiю процесу взаємозв’язкiв щонайменше мiж двома особами з приводу чогось, що становить на цей момент цiннiсть для обох учасникiв. Поза увагою автора, крiм учасникiв i мети, залишаються рушiйнi сили правовiдношення. Категорiя суспiльне вiдношення стає беззмiстовним i безформним, бо втрачає свiй склад i структуру. В. М. Протасов розглядає правовiдношення як систему, але будь-яка система структурована. Закономiрно виникає питання про саму можливiсть iснування структури у формi «чистого» зв’язку.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Розумiння суспiльного вiдношення як безструктурного явища порушує положення фiлософської концепцiї суспiльних вiдносин, якi в широкому розумiннi є вiдносинами мiж людьми та природою та у вузькому – мiж людьми [111, с. 104–105]. Дослiдники вiдзначають також системнiсть конкретно-iсторичних вiдносин мiж людьми [112, с. 18–19], характер i структуру яких визначають переважно матерiальнi та духовнi потреби особи пiд час суб’єкт-об’єктних та суб’єкт-суб’єктних взаємозв’язкiв i вiдносин людей [113, с. 10–13]. При цьому загальновизнаним є факт, що жодна система не може iснувати без внутрiшньої структури. Тому цiлком слушно Л. Б. Тiунова видiляє в структурi суспiльного вiдношення три види зв’язкiв, якi перебувають у певнiй iєрархiї: зв’язок мiж суб’єктами (сторонами вiдношення), мiж сторонами i предметом вiдношення, а також вiдношення кожного з суб’єктiв до самого себе [108, с. 36]. Сказане дає змогу дiйти висновку про наявнiсть структури аграрного майнового суспiльного вiдношення, що складається з взаємопов’язаних суб’єктiв та об’єктiв, якi й є елементами його структури. У аграрному майновому суспiльному вiдношеннi вiдбувається процес поєднання та зiставлення вiдповiдних властивостей суб’єктiв i об’єкта, на який спрямовано певнi дiї учасникiв цього вiдношення.

Недостатня визначенiсть питання про структуру суспiльного вiдношення цiлком логiчно тягне за собою рiзновекторнiсть i у визначеннi структури аграрного майнового правовiдношення. Нинi iснують рiзнi пiдходи до визначення структури правовiдношення, iнколи навiть полярнi, якi взаємно виключають одне одного. Так, є думка, що структура правовiдношення складається з взаємодiї прав i обов’язкiв суб’єктiв [83, с. 412], суб’єкта, об’єкта правовiдношення i юридичного факту [76, с. 110–111, 117], способу зв’язку суб’єктiв на основi прав i обов’язкiв, через цi права i обов’язки [92, с. 58]. Такі підходи легко пояснити прагненням науковців внести «новизну» до класичної структури правовідношення, проте найвідповіднішою реальному стану речей залишається думка, що структура будь-якого правовідношення складається з суб’єктів та об’єктів, щодо яких виникають суб’єктивні права і обов’язки [84, с. 14–15].

Автори новітніх пiдходiв часто роздiляють елементи структури та складу правовiдношення. Л. А. Чеговадзе, структуруючи виключно права i обов’язки суб’єктiв, визначає склад правовiдношення-системи як сукупну єднiсть чотирьох елементiв: суб’єкта, об’єкта, суб’єктивного права i обов’язку [114, с. 182]. В. М. Протасов, зводячи структуру до «чистих» зв’язкiв, вiдносить до складу правовiдношення як цiлiсного, системного явища виключно його суб’єктiв, якi лише, на його думку, з точки зору системного пiдходу можуть вважатися елементами правовiдношення [106, с. 52]. Останнiй пiдхiд видається досить дивним, адже його автор далi цiлком правильно з методологiчної точки зору зауважує, що «тiльки єднiсть складу i структури можна рахувати змiстом об’єкта, категорiї «склад» i «структура» конкретизують категорiю «змiст» i дають змогу на цiй основi поглиблено аналiзувати змiст явищ» [106, с. 72]. Розрiзнення елементiв структури i складу означає, що не всi елементи складу як суто змiстовної характеристики взаємопов’язанi та взаємодiють, структуруючи внутрiшню форму правовiдношення. З позицiї формальної логiки цi не взаємодiючi елементи складу є не задiяними, тобто фактично зайвими в майновому правовiдношеннi як системi. Отже, структура як внутрiшня органiзацiя змiсту, як спосiб взаємозв’язку та взаємодiї елементiв складу майнового правовiдношення–системи не вiдповiдає змiстовi останнього. Проте всяка форма, навiть внутрiшня, повинна вiдображати особливостi змiсту, адже в противному разi порушується їхня дiалектична єднiсть. У разi невiдповiдностi форми змiстовi будь-якого явища, останнiй має прiоритет, що зумовлює змiну старої i виникнення нової форми. Цiлком закономiрно випливає висновок про необхiднiсть чiткої вiдповiдностi мiж кiлькiстю елементiв складу та структури правовiдношення як системи.

Д. А. Керiмов пiдкреслював, що «внутрiшня структура тому i називається «внутрiшньою», що вона рефлектована всередину самої себе, тобто у свiй змiст, зливається з ним i тим самим утворює дещо цiлiсне. Вiдмежувати органiчно злиту структуру вiд змiсту можна лише в мисленнi, але нiяк не в дiйсностi». «Глибоко рефлектована в саму себе внутрiшня форма, структура заглиблюється у змiст i тим самим зливається з ним» [116, с. 181–182]. Такого злиття, поєднання не вiдбудеться, якщо структура (внутрiшня форма) та склад (змiст) матимуть щонайменше рiзну кiлькiсть утворюючих елементiв. Крiм кiлькiсного, важливе значення має i якiсний критерiй єдностi. Елементи двох рядiв, надiленi рiзними властивостями, практично не поєднуванi. Для утворення одного монолiтного ряду вони повиннi мати спiльнi властивостi: в iдеалi цi властивостi утворюють однаковi елементи. Звiдси – елементи структури i складу аграрного майнового правовiдношення мають бути однаковими.

Елементами соцiального середовища як системи соцiального порядку є люди, речi, процеси та iдеї [117, с. 172]. У соцiальному середовищi iснують iншi соцiальнi системи нижчого порядку, якi, в свою чергу, є середовищем для iнших систем. Така структура системної будови соцiального буття, характерною ознакою якого є тотожнiсть складу всiх системних соцiальних утворень незалежно вiд iєрархiчного рiвня. Будучи особливим рiзновидом суспiльних вiдносин [118, с. 58], правовiдносини як соцiальна система оточенi суспiльними вiдносинами, якi виступають щодо них середовищем. Мiж цими системами iснує постiйний взаємний обмiн: система суспiльних вiдносин «постачає» систему правовiдносин вiдношеннями, що потребують правової регламентацiї, а остання стимулює виникнення нових суспiльних вiдношень.

Склад аграрного майнового правовiдношення як системи формують елементи матеріального змiсту – сільськогосподарської дiяльностi, диференційованої відносинами виробництва, присвоєння, розподілу та споживання, а структура виражає функцiональнi взаємозв’язки мiж елементами складу. Сільськогосподарська дiяльнiсть як матеріальна змiстовна характеристика аграрного майнового правовiдношення включає суб’єктiв i певний матерiальний чи пов’язаний з ним об’єкт, який i є метою цiєї дiяльностi. У будь-якому правовiдношеннi, яке є цiлiсним явищем, рiзновидом суспiльного вiдношення, дiяльнiсть суб’єктів дiстає певнi обмеження, що виявляються в їхнiй реальнiй поведiнцi, шляхом накладення на них вiдповiдних прав i обов’язкiв. Щодо суб’єктiв, то їхнiй склад обмежується можливiстю мати аграрні майнові суб’єктивнi права та створювати суб’єктивнi обов’язки, тобто майновою правосуб’єктнiстю. Правова матерiя обмежує склад об’єктiв, а також встановлює порядок доступу до них. Все це вiдображується у майнових правах i обов’язках як вiдповiдних обмеженнях сільськогосподарської дiяльностi суб’єктiв в iнтересах суспiльної необхiдностi. Таким чином, жодної суперечностi щодо включення змiстовної складової до структури аграрного майнового правовiдношення немає. Поряд з цим змiст таких правовiдносин єдиний – сільськогосподарська дiяльнiсть з урахуванням певних юридичних обмежень, накладених сукупністю майнових прав і обов’язків.

Таким чином, ієрархiчна будова аграрного майнового правовiдношення-системи об’єднує матерiальний базис – майнове суспiльне вiдношення та юридичну надбудову – спосiб вираження правової норми, який проявляється через регламентацiю сільськогосподарської дiяльностi суб’єктiв взаємними суб’єктивними правами i обов’язками. Тому загальновизнана концепцiя про те, що змiст правовiдношення складається з прав i обов’язкiв, вiдображає лише юридичну сторону останнього. Склад змiсту аграрного майнового правовідношення-системи як цiлiсного явища значно ширший: змiст матерiального субстрата, яким є сільськогосподарська дiяльнiсть, поєднується з майновими правами i обов’язками як юридичною надбудовою. У результатi утворюється єдиний змiст аграрного майнового правовiдношення: сільськогосподарська дiяльнiсть, обмежена правами i обов’язками її суб’єктiв. Як наслiдок до складу та структури аграрного майнового правовiдношення додається ще один елемент. У кiнцевому пiдсумку склад такого правовiдношення утворюється з наступних взаємодiючих, взаємопов’язаних елементiв: суб’єкти, об’єкт та суб’єктивнi права i обов’язки.

Пiд час суспiльного визнання певнi аграрні майновi вiдносини систематизуються, типiзуються, встановлюються вiдповiднi правила поведiнки їхнiх учасникiв щодо матерiальних об’єктiв. Проте цi вiдносини ще мають тiльки зародковий правовий характер, який потребує подальшого зовнiшнього формального закрiплення, що пов’язано насамперед з можливiстю недодержання правил поведiнки, встановлених суспiльством, та необхiднiстю ефективного вiдновлення негативного впливу протиправної поведiнки, яке можуть забезпечити тiльки засоби державного впливу. Сільськогосподарська дiяльнiсть формує вiдповiднi аграрні майнові вiдносини, якi, потребуючи правового оформлення, вимагають вироблення вiдповiдної моделi поведiнки суб’єктів цих відносин. Поєднуючись з останньою, аграрні майновi вiдносини одержують правове оформлення [119, с. 81–82].

Набуваючи форми майнового правовідношення, суспільне аграрне майнове відношення збагачується юридичним змістом – сукупністю майнових прав і обов’язків. Тому крім суб’єктно-об’єктних відмінностей, властивих майновому відношенню, аграрне майнове правовідношення відрізняється і характером майнових прав та обов’язків, набуття яких сільськогосподарськими підприємствами реалізується виключно через їхню майнову правосуб’єктність. Поряд з цим виникає проблема виокремлення майнової правосуб’єктності сільськогосподарських підприємств. Нині в Україні всі організаційно-правові форми підприємств, задіяні у сільськогосподарському виробництві, є юридичними особами. Як юридичні особи вони наділені загальною правосуб’єктністю, як суб’єкти господарювання – спеціальною. Водночас ці форми господарювання здійснюють свою діяльність в значно вужчій сфері: сільськогосподарському виробництві.

Загалом правосуб’єктність сільськогосподарських підприємств дослідники не виводять за межі загальної [120, с. 54–57] та спеціальної [121, с. 91] правосуб’єктностей. Між тим, специфіка здійснення аграрного виробництва навіть у межах спеціальної правосуб’єктності, зокрема майнової, накладає свій відбиток на обсяг прав і обов’язків сільськогосподарського товаровиробника порівняно з іншими видами господарювання – промислового виробництва, торгівельної діяльності, сфери надання послуг тощо. Все це надає достатні підстави для виокремлення спеціальної майнової аграрної правосуб’єктності як окремого різновиду.

За виразом В. В. Янчука, сільськогосподарські підприємства наділені спеціальною правоздатністю, межі якої визначені метою, завданням та предметом статутної діяльності [121, с. 91]. Така позиція знаходить своє підтвердження на законодавчому рівні. Однією з вимог, висунутих ч. 4 ст. 57 ГК України до обов’язковості наявності у статуті суб’єкта господарювання певних відомостей, є необхідність вказування мети і предмета діяльності. Безсумнівно, метою будь-якої сільськогосподарської діяльності є процес одержання сільськогосподарської продукції і прибутків від її реалізації. При цьому предметом цієї діяльності є саме різні види одержуваної продукції. Зазначені мета і предмет діяльності сільськогосподарських підприємств і окреслюють межі їх спеціальної аграрної правосуб’єктності. Таким чином, з точки зору діалектики правосуб’єктність сільськогосподарських підприємств детермінується на загальне (універсальна правосуб’єктність юридичних осіб), часткове (господарська компетенція суб’єктів господарювання) та одиничне (галузева правосуб’єктність). При цьому необхідно пам’ятати, що одиничне найбільше конкретизує загальне та часткове, вбираючи їх загальні властивості і залишаючись найбільш індивідуальним їх проявом.

З урахуванням цього доцільно розподілити майнову правосуб’єктність приватних сільськогосподарських підприємств також відповідно на універсальну, спеціальну і галузеву. Універсальну майнову правосуб’єктність становитиме зрівняна з фізичними особами можливість мати та створювати своїми діями майнові права і обов’язки, що не суперечать вимогам закону та моральним засадам суспільства. Вона визначається цивільним законодавством. Спеціальною буде майнова правосуб’єктність названих підприємств, яка окреслює коло майнових прав і обов’язків, необхідних і достатніх для ведення господарської діяльності. Правовою основою її виникнення слугує господарське законодавство та статутні документи господарств. Галузеву майнову правосуб’єктність (аграрну) формуватимуть ті потенційні майнові права і обов’язки, володіння якими забезпечить ведення саме сільськогосподарського виробництва. Обсяг цього виду майнової правосуб’єктності визначатиметься, в першу чергу, статутними документами і в другу – відповідними актами аграрного законодавства.

Законодавством встановлено загальні вимоги до змісту статутних документів. Так, п. 1 ст. 88 ЦК України встановлює загальний перелік відомостей, які повинен містити статут юридичної особи, який уточнюється п. 4 ст. 57 ГК України щодо статуту суб’єкта господарювання. Проте цей перелік не є закінченим, бо дозволяється вносити до нього й інші відомості, що не суперечать законодавству. Таким чином, закон по суті надає господарствам право самим формувати власну спеціальну правосуб’єктність в рамках загальних обмежень, визначених законодавством. Саме цим і відрізняються правосуб’єктності підприємств та фізичних осіб. Для фізичних осіб обсяг правосуб’єктності встановлюється законом, в той час як підприємства на основі загальної правосуб’єктності, визначеної законом, самі встановлюють межі власної спеціальної правосуб’єктності. Практика свідчить, що сільськогосподарські підприємства використовують надану можливість максимально широко, включаючи до предмета діяльності ті її види, які часто зовсім не пов’язані з аграрним виробництвом, зокрема здійснення роздрібної торгівлі паливно-мастильними матеріалами, запчастинами, добривами та засобами захисту рослин, продукцією легкої промисловості, надання посередницьких послуг тощо. Цим самим вони розширюють свою галузеву (аграрну) майнову правосуб’єктність до максимального обсягу господарської компетенції суб’єктів господарювання. Така необхідність диктується зокрема п. 1 ст. 207 ГК України, де зазначено, що укладення господарського зобов’язання з порушенням господарської компетенції тягне за собою недійсність останнього.

Майнова правосуб’єктність учасників аграрних майнових правовідносин тісно пов’язана з ознакою майнової відокремленості юридичної особи. Наявність власного майна підприємства є тим балансиром, який дозволяє чітко визначити мету і спланувати види діяльності та ув’язати їх з обсягом аграрної правосуб’єктності приватних сільськогосподарських підприємств. Особливо це стосується з’ясування меж дієздатності, адже створення і здійснення господарських обов’язків напряму пов’язане з розміром майнової відповідальності, яку здатне взяти на себе сільськогосподарське підприємство в разі невиконання своїх зобов’язань.

Галузева майнова правосуб’єктність має неоднаковий обсяг в різних сільськогосподарських підприємствах. Ще А. О. Собчак відзначав, що для організацій характерна розбіжність обсягу правосуб’єктності, що визначається розходженням цілей, завдань, предмета діяльності тощо [122, с. 78–82]. Вище підкреслювалось, що кожне сільськогосподарське підприємство в межах універсальної правосуб’єктності самостійно формує обсяг галузевої майнової правосуб’єктності у залежності від мети, видів діяльності, виду продукції, яку воно збирається виробляти, кількості власного майна, мікроекономічних показників, які покладено досягнути тощо. Це є загальними підставами розрізнення галузевої (аграрної) майнової правосуб’єктності сільськогосподарських підприємств. Саме суб’єктивність процесу формування названої категорії, багатоманітність, багатоплановість її прояву в реальних організаційно-правових формах нівелює необхідність фіксування конкретних відмінностей в обсягах аграрної майнової правосуб’єктності сільськогосподарських підприємств, а змушує зупинитись на узагальнюючих підставах її утворення, які випливають з об’єктивності природи загальної правосуб’єктності.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

– аграрні виробничі відносини з виробництва та їхнього виробничого споживання набувають зовнішньої форми аграрних майнових відносин власності (внутрішні відносини), а аграрні виробничі відносини розподілу у вигляді реалізації сільськогосподарської продукції – зовнішньої форми аграрного майнового обороту (зовнішні відносини);

– ієрархічна будова аграрного майнового правовідношення–системи об’єднує матеріальний базис – аграрне майнове відношення та юридичну надбудову – спосіб вираження аграрно-правової норми, який проявляється через регламентацію сільськогосподарської діяльності суб’єктів взаємними суб’єктивними майновими правами і обов’язками;

– кожне окреме аграрне майнове правовідношення є системою, у сукупності окремі аграрні майнові правовідношення формують систему аграрних майнових правовідносин;

– об’єктивність специфіки сільськогосподарської діяльності вимагає виокремлення галузевої (аграрної) майнової правосуб’єктності сільськогосподарських підприємств.