Тема Предмет І значення логіки
| Вид материала | Документы |
- Тема: Предмет, метод та значення логіки як науки, 286.1kb.
- Тема: предмет логіки, 2910.27kb.
- Змістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни «Логіка (загальна та юридична)», 77.47kb.
- Реферат з логіки на тему:, 80.53kb.
- О. А. Шекшуєв Рецензент: к е. н доц. В. В. Косов Харківська державна академія міського, 333.49kb.
- 1. Предмет, задачі та значення психології в сучасному суспільстві, 61.14kb.
- Тема Екскурс в історію логіки, 463.37kb.
- Тема предмет культурологии тема культура как предмет исследованиянауки культурологии, 1822.67kb.
- Тема: Значення мови в житті суспільства. Українська мова – державна мова України. Мета, 59.67kb.
- Декілька сторінок з історії розвитку логіки, 230.44kb.
Гіпотезу визначають по-різному. Однією з причин цієї неузгодженості точок зору є багатозначність терміна «гіпотеза». Немає одностайності і в розумінні різних його значень. Наведемо з цього приводу кілька прикладів висловлювань про багатозначність цього терміна:
«Гіпотеза» — 1) особливого роду припущення про безпосередньо нес-постережувані форми зв'язку явищ або причини, що утворюють ці явища;
2) особливого роду умовивід, у формі якого висувається якесь припущення; 3) складний засіб, що включає в себе як висунення припущення, так і його наступне доведення».
«Розрізняють гіпотезу як метод розвитку наукового знання, що включає в себе висунення і наступну експериментальну перевірку припущень, і як структурний елемент наукової теорії»;
«Крім тлумачення терміна «гіпотеза» як проблематичного, ймовірнісного знання, в логічній літературі виділяють ще два його значення:
а) гіпотеза в широкому значенні слова — як здогад про що-небудь...
б) гіпотеза у вузькому розумінні слова... .
Наведені цитати свідчать про недовершеність роботи щодо осмислення сутності гіпотези. Скажімо, визнання вузького і широкого розуміння терміна «гіпотеза» не викликало б сумніву, якби поряд з цим не констатувалася наявність «...тлумачення терміна «гіпотеза» як проблематичного, ймовірнісного знання». Причому, це тлумачення не включається ні до широкого, ні до вузького.
Поділ значень поняття гіпотези на припущення, умовиводи і складні засоби не витримує критики вже тому, що тут порушено правило стосовно однієї основи поділу понять.
То які ж значення має термін «гіпотеза»?
Гіпотеза, безумовно, є формою мислення. Вона може бути і методом пізнання, як будь-яке знання, що здатне упорядковувати пізнавальний процес, і своєрідним дороговказом у складному й суперечли-вомулабіринті пізнання. Щоправда, методи пізнання (а отже, й гіпотезу як метод пізнання) досліджує філософія, зокрема теорія пізнання, гносеологія.
Логіка як наука про форми і закони мислення не може не цікавитися гіпотезою як формою мислення.
Яку ж форму (структуру, будову, зв'язок елементів) має гіпотеза? Чим її форма відрізняється від інших форм мислення? Замість цього питання, як правило, аналізується зовсім інше: результатом якого є перший здогад про закономірний зв'язок досліджуваних явищ. При цьому порушується закон тотожності, оскільки замість форми гіпотези аналізують форму того феномену, який передує виникненню гіпотези (до речі, цю форму розглядають як один із видів умовиводу). Причому ті, хто в пошуках структури гіпотези виходить за межі аналізу міркувань, які передують виникненню гіпотези, піддаються критиці: «На гіпотезу як особливий умовивід уперше звернув увагу М. Карінський, перебільшивши, однак, своє відкриття і включивши в умовивід гіпотези не лише висунення якогось припущення, а й процес його подальшого доведення». Як бачимо, логіка тут «залізна»: хочеш досліджувати гіпотезу, її структуру, гіпотезу як особливий умовивід — залиш у спокою гіпотезу і займись чимось іншим, наприклад дослідженням феномену, який передує виникненню гіпотези, навіть не гіпотези, а початкового здогаду.
Гіпотеза як форма мислення (точніше — форма мислі, думки) є судженням або системою суджень. Виявити специфіку власне структури судження-гіпотези неможливо, тому що її просто немає. Правда, це судження має гіпотетичний, імовірнісний характер, що може виявитись і в його структурі, проте далеко не кожне ймовірнісне судження є гіпотезою.
Оскільки охарактеризувати гіпотезу як форму мислення, що має специфічну структуру, не вдається (а можливо, такої й немає), то звертаються до її змісту: гіпотеза — це припущення про... Добре, що у питанні про найближчий рід стосовно поняття гіпотези майже немає
розбіжностей (щоправда, коректніше найближчим родом вважати поняття «форма мислення, в якій виражається припущення»). Деякі автори найближчим родом стосовно поняття гіпотези вважають «ймовірне припущення», «наукове припущення», «припущення особливого роду». Додавання ознак «імовірне», «наукове», «особливого роду» звужує обсяг поняття «припущення», а тому здається раціональним, бо цим домагаються того, що рід визначаючого поняття стає найближчим. Проте не все тут є таким, яким здається на перший погляд. Так, термін «імовірні» зайвий, оскільки припущення завжди має ймовірний характер. Слова «особливого роду» нічого конкретного не додають до «припущення», хоч і натякають на те, що не кожне припущення є гіпотезою. Термін «наукове» багатозначний, тому «наукове припущення» сприймається як нонсенс, бо слово «наукове» асоціюється зі словами «доведене», «обґрунтоване», «достовірне». Зрозуміло, що під «науковим припущенням» слід розуміти «припущення науки» (родовий відмінок іменника «наука» відіграє роль означення, точнішого, ніж те, що виражається прикметником «наукове»), «припущення, до якого вдається наука».
Не можна визнати коректними і словосполучення «обгрунтоване припущення», «науково обгрунтоване припущення». Яке ж це припущення, коли воно обґрунтоване, а тим більше науково обґрунтоване? І для чого його знову необхідно обґрунтовувати (гіпотеза ж потребує обґрунтування і обґрунтовується)? Звичайно, гіпотеза — це не голослівне припущення, але цю думку треба висловити точніше. Деякі автори вважають родовим стосовно «гіпотези» поняття «форма розвитку знань». На нашу думку, з цим можна погодитися, враховуючи можливість іншого, не формально-логічного підходу до феномену гіпотези, за якого гіпотеза розглядається як минущий моменту складному й суперечливому процесі становлення наукового знання.
Що ж становить видову відмінність гіпотези? Насамперед, слід відмовитися від поняття гіпотези, в якому взагалі не мислиться видова відмінність, тобто від розуміння гіпотези як будь-якого припущення. Фактично відсутня видова відмінність і у визначенні гіпотези, наведеному у «Философском эциклопедическом словаре»: «Гипотеза — научное допущение или предположение, истинносное значение которого неопределенно», оскільки словосполучення «истинностное значение которого неопределенно» не несе в собі нового знання. Іншими словами, треба в.изначити, припущенням про що є гіпотеза. Як правило, називають такі: припущення про існування зв'язків між явищами, причин, законів і закономірностей або про характер зв'язків між Явищами, причин, законів і закономірностей.
Деякі автори вважають, що гіпотезою є тільки таке припущення, яке відповідає цілій низці вимог. При цьому останні фактично і виконують роль видової відмінності. За такого підходу зміст поняття гіпотези збагачується, а обсяг, звичайно, звужується. Тому якщо керуватися цим визначенням, то немало змістовних припущень не сягнуть статусу гіпотез.
Софізми і паралогізми, парадокси та антиномії
Суперечки (які відбуваються у формі доведень і спростувань) посідають істотне місце в житті суспільства й окремих людей. Нерідко вони стосуються корінних проблем буття, життєво важливих інтересів людей, а тому й ведуться не завжди мирно, дозволеними засобами, не завжди узгоджуються з вимогами логіки, нормами моралі й навіть права.
У процесі суперечок трапляються численні фактичні й логічні помилки — софізми та паралогізми.
Софізм — логічна помилка, якої свідомо, навмисне припускаються в процесі суперечки.
Паралогізм — логічна помилка, якої несвідомо, ненавмисне припускаються в процесі суперечки.
У паралогізмах трапляються помилки переважно того ж типу, що й у софізмах, у них порушуються ті самі закони і правила логіки. Тому розрізнити їх непросто. Важко здогадатися, наприклад, софізм це чи паралогізм, у ситуації, коли ваш опонент надмірно, як вам здається, уточнює вашу тезу, звинувачує вас у неточному і неясному її формулюванні тощо. За такої ситуації існує можливість, що низька логічна культура опонента не дає йому змоги однозначно зрозуміти чітко сформульовану вами тезу. Проте може статися і так, що ваш опонент просто затягує час, тобто вдається до відомих софістичних засобів.
Звичайно, деякі софізми (і типові софістичні засоби, хитрощі) не спроможна відрізнити від паралогізмів лише людина, яка зовсім не обізнана з історією філософії та логіки. Софізми відзначаються особливою логічною майстерністю («майстерністю навпаки»), своєрідним професіоналізмом, навіть вишуканістю.
Наскільки непросто буває виявити помилку в софістичному міркуванні, можна пересвідчитися на прикладі софізму-«Рогатий».
Розуміння проблем доведення і спростування було б непрвним без з'ясування понять парадоксу і антиномії.
Парадокс — певною мірою вмотивоване судження, що суперечить здоровому глузду. В широкому значенні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється досить важко, в цьому розумінні парадоксальними прийнято називати будь-які несподівані висловлювання, особливо якщо несподіваність їх смислу виражена в дотепній формі.
У логіці парадоксом називають висловлювання в точному розумінні слова такі, що суперечать логічним законам: недоведеність парадоксів — основна вимога, яка ставиться до логічних і логіко-математичних числень, аксіоматичних наукових теорій.
Деякі парадокси були висловлені ще мислителями Давнього світу. До найвідоміших із них належать «Брехун», «Купа», «Ахіллес і черепаха» тощо. Причини виникнення парадоксів пояснюють по-різному. Радянські філософи основну увагу звертали на наявність у матеріальному світі об'єктивних суперечностей, які відображаються в мисленні, зокрема й у формі парадоксів та антиномій. Логічними причинами парадоксальних думок вважають те, що в теоретичних системах, які містять парадокси, недостатньо з'ясовані деякі фундаментальні поняття.
Антиномія (суперечність закону самому собі) — поєднання обопільних суперечних висловлювань про предмет, які припускають однаково переконливі логічні обгрунтування; неусувна суперечність, що мислиться в ідеї чи законі й виявляється за спроби її доказового формулювання.
Вчення про антиномії було ґрунтовно викладено в Канта, хоча елементи його траплялися вже у вченнях Зенона Елейського, Платона, Арістотеля та ін. Тривалий час антиномічні положення називалися апоріями. Термін «антиномія» був уведений у науковий вжиток німецьким філософом Р. Гокленом (XVI — XVII ст.), котрий відкрив один з різновидів складного скороченого силогізму, де пропущені більші засновки (тому він і називається гокленієвським соритом).
Антиномію часто розглядають як один з різновидів парадоксу.
Розбіжності у визначенні доведення пояснюють насамперед неусталеністю відповідної термінології. Замість «доведення» все частіше вдаються до слова «аргументація», що призводить до плутанини. Терміни загалом мають умовний характер. А наведені терміни рівноцінні (перевага «доведення» полягає лише в традиції, звичці, відмовлятися від якої не завжди раціонально); «доведення» походить (чи принаймні перебуває у зв'язку) від слова «довід» («аргумент»), а «аргументація» — від слова «аргумент» («довід»).
Вдаючись до терміна «аргументація», деякі автори, очевидно, намагаються диференціювати той феномен, який тривалий час називався доведенням: «У найширшому значенні термін «аргументація» вживають для позначення процесів обстоювання пропонентом деякого твердження з метою переконання опонента в його (твердження) істинності, слушності... Поруч із терміном «аргументація» нерідко використовують термін «доведення». Доведення, на відміну від аргументації, є встановленням істинності деякого твердження-тези за допомогою істинних тверджень-аргументів і виключно логічних засобів. Доведення — це завжди правильне міркування, в якому відношення між засновками і висновком є відношенням логічного слідування (такі міркування називають демонстративними), де аргументами виступають достовірні твердження (різного роду визначення, аксіоми і постулати, закони науки, інші твердження, істинність яких доведена раніше, твердження, що фіксують очевидні факти). Доведення є окремим (особливим) випадком аргументації, позаяк аргументація може здійснюватися не обов'язково за допомогою логічно бездоганних міркувань та істинних аргументів. Аргументація не буде доведенням або випадку використання лише правдоподібних (недостовірних) аргументів (інколи аргументи.можуть бути просто хибними), або у випадку н демонстративних міркувань (інколи міркування, в яких реалізуєтьс аргументація, можуть бути логічно неправильними)».
По-перше, з термінами, що склалися, треба рахуватися, не з<
нювати їх без достатньої підстави.
По-друге, доведення можна диференціювати аналогічно тому, диференціюється аргументація.
По-третє, якщо поділяти точку зору цитованих авторів, то впиняють деякі труднощі. Зокрема та, що справжні доведення доведеться називати всього лише аргументаціями до того часу, поки не будуть встановлені істинність, достовірність та доказовість аргументів і «бездоганна» правильність міркувань, у формі яких здійснюється доведення.
Парадоксально, що в цьому разі тези доведення взагалі не може бути. Існуватимуть лише тези аргументації, оскільки тезою доведення буде визнано лише те положення, яке перестало бути тезою, тобто стало достовірним.
По-четверте, і в новітній літературі з логіки немає однозначного тлумачення термінів «доведення» і «аргументація». Одні під аргументацією розуміють «...спосіб міркування, який складається із доведення і спростування...». А інші обходяться лише терміном «доведення»: «Нерідко у поняття доведення вкладається ширший сенс: під доведенням розуміють будь-яку процедуру обгрунтування істинності тези, куди входять як дедукція, так і індуктивне міркування, посилання на зв'язок доводжуваної тези з фактами, спостереженнями тощо. Розширювальне тлумачення доведення є звичайним у гуманітарних науках. Воно трапляється й у експериментальних міркуваннях, що спираються на спостереження. Як правило, широко розуміється доведення і у звичайному житті. Для підтвердження висунутої ідеї активно залучають факти, типові у певному відношенні явища тощо. Дедукції у цьому випадку, звичайно, немає, можна говорити лише про індукцію. А проте запропоноване обгрунтування нерідко називають доведенням.
Широке використання поняття «доведення» саме по собі не призводить до непорозумінь. Але тільки за однієї умови. Необхідно постійно мати на увазі, що індуктивне узагальнення, перехід від часткових фактів до загальних висновків дає не певне, а лише ймовірне знання»
Віддаючи деяку перевагу поняттю доведення, треба визнати, що надто широке використання цього поняття теж дезорієнтує. Так, в юридичній літературі під доведенням («доказательством») часто розуміють аргументи, докази, а власне доведення називається терміном, який не має однозначного відповідника в українській мові — «доказыванием»
Че можна повністю ототожнювати тезу доведення з висновком °виводу, у формі якого здійснюється це доведення. Зрозуміло, що містом вони збігаються (повинні збігатися), проте за рівнем досрності якісно різняться. Оскільки в підручниках з логіки приклади День дають переважно без тез (власне тез), то дуже часто трапься буквальне ототожнення тези з висновком відповідного умопіп Д Насправді ж спочатку проголошується теза (положення, якеає грунтуванню), потім іде пошук таких положень (аргументів), зв'язавши які за відповідною схемою (демонстрація), можна одержати висновок, що повністю збігається з тезою (правда, висновок є не тезою, а обгрунтованим положенням, достовірність якого є підставою вважати доведеним і те, тотожне йому положення, що було проголошене тезою). Звичайно, знання висновку часто дає нам змогу здогадатися про зміст тези. Та не можна забувати про факти підміни тези, зокрема про ті випадки, коли тезу навмисне не виділяють чи нечітко виділяють, щоб опонент не мав можливості порівняти одержаний висновок з положенням, яке обіцяли обгрунтувати.
Є над чим поміркувати і при визначенні тези й аргументів. Спокусливо, наприклад, визначити тезу як положення, яке не просто обґрунтовується, а й таке, що потребує доведення, а аргументи — як істинні, достовірні й доказові положення, з яких випливає істинність тези. Подібне визначення зробило б, зокрема, зайвими правила стосовно аргументів. Проте, визнавши названі визначення, пропоненту довелося б, перш ніж приступити до доведення, довго і нерідко безуспішно переконувати опонента в тому, що його теза є справжньою тезою, а аргументи — справжніми (тобто істинними, достовірними, доказовими) аргументами. Вихід тут один: надати право пропоненту, оголосивши певні положення тезою і аргументами, приступити до доведення, а опоненту — право на спростування. Тому визначення тези і аргументів повинні бути максимально простими: теза — це положення, істинність якого обґрунтовується, а аргументи — положення, з допомогою яких робиться спроба обґрунтувати істинність тези. В іншому разі справа до доведення може й не дійти, зупинившись на етапі захисту статусу тези та аргументів.
І це ще не все. А як назвати положення, хибність якого встановлюється? Раціонально і його називати тезою. Як назвати положення, з допомогою яких обґрунтовується хибність тези? Звичайно ж — аргументами. Аргументами (а як же інакше?) доводиться називати і положення, з допомогою яких обґрунтовуються неправильність міркування, недосконалість демонстрації.
Виникають певні труднощі й при виявленні демонстрації в доведенні. Іноді демонстрацію вважають структурною одиницею доведення, подібною до тези та аргументів. Трапляється, що аналогічної помилки припускаються й викладачі логіки, зокрема ті, хто називає середній термін простого категоричного силогізму прикладом демонстрації. Середній термін є важливою ланкою міркування, що здійснюється у формі силогізму, проте ним не вичерпується демонстрація. Щоб виявити демонстрацію, треба формалізувати міркування, з'ясувати, за якою схемою воно відбувається.
Немає ніякої логіки в тому, що спочатку розкривають сутність, структуру і види спростування і тільки після цього з'ясовують правила доведення. Проте, як же, не знаючи правил доведення, здійснювати спростування, скажімо, аргументів? Спростування аргументів — це обгрунтування того, що вони суперечать відповідним правилам доведення.
Не все однозначно зрозуміло і в питанні про правила доведення. Так, багато логіків ігнорують правило стосовно тези, згідно з яким тезою може бути лише те положення, яке дійсно потребує доведення за даних конкретних умов. Ця вимога повинна або включатися у визначення тези, або формулюватися у формі спеціального правила стосовно тези. Інакше ми не матимемо підстави критикувати софістичні засоби, які виявляються тоді, коли надуманими проблемами відволікають від розв'язання дійсно актуальних проблем.
Немає одностайності і в розумінні та формулюванні правил стосовно аргументів доведення. Суперечливі думки, зокрема, викликає правило, згідно з яким аргументи повинні бути істинними. Якщо під істинними розуміти «істинні за своєю природою», «істинні в собі», істинні безвідносно до того, знаємо ми про це чи ні, то така істинність аргументів нічого не варта до того часу, поки вона не буде встановлена. Закон достатньої підстави забороняє вважати достовірними не лише хибні положення, а й ті істинні думки, істинність яких не встановлена. Звідси випливає висновок про нераціональність правила, згідно з яким аргументи доведення повинні бути істинними. Іншими словами, вимогу істинності аргументів треба пов'язувати з їх достовірністю, і правило «Аргументи доведення повинні бути достовірними» містить в «знятому» вигляді й вимогу їх істинності: достовірні — це такі аргументи, які відповідають дійсності, тобто є істинними, і разом з тим є такими, істинність яких встановлено, доведено. До того ж, пам'ятаючи про випадки невиправданого обгрунтування істинності аргументів з допомогою тези (яка, як відомо, сама потребує обгрунтування), до названого правила можна додати ще одну вимогу, щоб воно могло «вбити трьох зайців»: аргументи повинні бути достовірними; причому їх достовірність має бути встановленою незалежно від тези.
Підшукуючи підстави для обгрунтування думки про непотрібність окремого правила стосовно істинності аргументів, поміркуємо над такою обставиною: чому ніхто з логіків не пропонує правила стосовно істинності тези. Адже ця вимога архіважлива!1. Тому, що подібна вимога була б нераціональною, оскільки оголошувати необхідною пере-
ЧгГеобхідність істинності тези є не правилом, а умовою здійсню-ваності доведення. Якщо теза хибна, то довести її істинність неможливо. Можна домогтися лише більш-менш переконливої видимості її обґрунтованості.
Щоправда, є деякі підстави і для захисту необхідності окремого правила стосовно істинності аргументів. Скажімо, за умови, коли за аргумент видається явно хибне положення, доводиться якось протидіяти цьому. І правило, яке забороняє вдаватися до явно хибних аргументів, у цій ситуації зіграло б відповідну роль. Проте можна обійтись і без нього, оголосивши явно хибне положення недостовірним.
А як же з'ясовували і зараз з'ясовують правила стосовно аргументів автори підручників з логіки?
Одні з них обходять мовчанкою це питання, аналізуючи лише типові помилки, які трапляються в доведеннях, другі визнають необхідність окремого правила стосовно істинності аргументів, а треті об'єднують це правило з правилом стосовно достовірності аргументів. Остання точка зору найпереконливіша, хоча самі формулювання цього правила не завжди відповідають вимогам логіки. Причиною цієї недосконалості формулювання правила стосовно аргументів є невміння розрізняти поняття «істинний аргумент» і «аргумент, істинність якого встановлено»1. Проаналізуємо кілька прикладів формулювань цього правила: «Аргументи, які наводяться для підтвердження тези, повинні бути істинними, не підлягати сумніву»; «Основи (аргументи) доведення і спростування повинні бути істинними, доведеними судженнями, які не підлягають сумніву...»; «...аргументи повинні бути доведеними (логічно чи фактично) твердженнями або істинними судженнями». Кома після слова «істинними» в першій і другій цитатах і сполучник «або» в третій свідчать про те, що їх автори нечітко розрізняють поняття істинності й достовірності. Трапляються і вдалі формулювання цього правила: «...аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю обгрунтовані, істинність яких встановлена заздалегідь». Ще досконалішим є таке формулювання цього правила: аргументи повинні бути достовірними. Достовірні — це такі аргументи, які відповідають дійсності і разом з тим їх істинність встановлена. Правда, для студентів зрозумілішим (а тому й кращим) є формулювання, взяте з підручника І. Хоменко.
До речі, деякі автори так визначають доведення, що формулювання правил стосовно аргументів втрачає сенс: «Під доведенням у логіці розуміють процедуру встановлення істинності деякого твердження шляхом наведення інших тверджень, істинність яких уже відома і'з яких з необхідністю випливає перше». У цьому визначенні
'Прикладом такого нерозрізнення є висловлювання «...аргументи повинні бути істинними незалежно від тези». Якщо вони істинні, то ця істинність не залежить не лише від тези, а й від усього написаного і сказаного. А ось встановити істинність аргументів потрібно з допомогою будь-яких інших положень, крім тези.
Не всі логіки визнають правило, згідно з яким аргументи повинні бути такими положеннями, із яких з необхідністю випливає істинність тези. Причиною ігнорування цього правила, очевидно, є та обставина, що воно часто перекривається вимогами стосовно міркування. Так, коли доведення здійснюється у формі неправильного силогізму, то таку помилку можна кваліфікувати і як порушення правил стосовно аргументів, і як порушення правил стосовно демонстрації. Це особливо переконливо ілюструється на прикладі помилки, відомої під назвою «почетверіння термінів».
Усі перелічені визначення спростування є визначенням через найближчий рід і видову відмінність. Найближчим родом стосовно поняття «спростування» називають «доведення», «логічну дію», «логічну операцію». Ніхто не стане заперечувати, що зрештою маємо вибрати одне із названих (або якесь інше) родових понять. Ще складніше точно визначити видову відмінність поняття спростування. Якщо спростування — це доведення, вид доведення, то ця відмінність повинна вказувати на те, чим спростування відрізняється від інших видів доведення. Якщо ж спростування — це вид логічної операції, то видова відмінність повинна допомагати відрізняти спростування від інших логічних операцій.