Geum.ru

Діяльністіь сб оун на території

Вид материалаДокументы

Содержание


Діяльність слідчо-оперативного відділу СБ ОУН на території Волинської області.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

Діяльність слідчо-оперативного відділу СБ ОУН на території Волинської області.



Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

Що далі йде розвиток самоусвідомлення української нації, то більш актуальною постає проблема народних героїв та ворогів. Однією з найсуперечливіших тем що хвилює сучасне суспільство є оцінка діяльності ОУН та УПА, а особливо їх спецслужби. До цього часу тема СБ замовчувалася та не підлягала грунтовному науковому дослідженню, тому джерельна база є досить бідною та крім того суб’єктивною. Завданням що його повинні вирішити сучасні історики, повинне бути детальне та об’єктивне висвітлення даної проблеми. Особливо цікавою для науковців є територія Волинської області де розвиток українського національно-визвольного руху досяг найвищої форми. Зокрема це яскраво ілюструє діяльність слідчо-оперативного відділу СБ.

Так відомо, що він вперше був утворений на території області вже в кінці травня 1943 року на “Січі” (с.Вовчак) при референтурі СБ й займався суто слідчою роботою. Очолював його колишній заступник керівника Ковельської районної поліції – Теодор Теодорович Шабатура. Тобто слідчо-оперативний відділ виник безпосередньо на території головній військової бази УПА на північному-заході Волині, так як для цього були вже були сформовані відповідні умови.

До першої операції цього відділу, слід віднести справу поляка Бджоли, дім якої знаходився неподалік села Маковичі й з квітня 1943 року був осередком розвідки АК. Зокрема 22 травня 1943 року повстанська чота із села Мочулки, вирушила назустріч німцям, які перебували в селі Твердині. В цей час до українця Феодосія, прийшло двоє польських розвідники й відрекомендувалися повстанськими зв’язковими. Вони попросили негайно доставити в повстанський відділ грипс (записку), який Феодосій негайно передав чотовому, ні про що не підозрюючи. Після цьго поляки пішли до будинку Бджоли на відпочинок.

Коли чотовий ознайомився з грипсом, негайно повернув в сторону села Антонівка. Водночас неподалік польська поліція при підтримці німецької польової жандармерії влаштувала на повстанський відділ засідку. В результаті раптового бою загинуло 17 повстанців, а 5 було смертельно поранено. Всі вони були захоронені на кладовищі села Мочулки.

Після цих трагічних подій, СБ негайно арештовала Бджолу. В ході проведеного розслідування було доведено його злочин і як наслідок сім’ю засудженого було ліквідовано, будинок спалено, а майно конфісковано.(3) Це був перший випадок на Волині, коли боївка СБ відкрито знищила польську сім’ю. Після цього практика знищення рідних засуджених поляків повторювалася все частіше.

Цікаво, що до цього часу, існує переконання про нібито надмірну жорстокість слідчих СБ відносно арештованих. Однак в більшості випадків, це не відповідає дійсності. Чимало очевидців стверджують, що тортур до цивільних підозрюваних осіб не застосовували. Зовсім іншим було ставлення до ворожих агентів, які не бажали добровільно зізнатися.

Наприклад, мельниківець Петро Пісоцький в мемуарах детально описує весь процес слідства по його справі.(4) Зокрема, затримання, доставлення до місця слідства, розслідування справи, умови утримання та охорони, винесення вироку. Загалом, процес слідства СБ виглядає злагодженно й ефективно. Особливо зважаючи на кадрові та матеріальні ресурси які були у розпоряджені слідчо-оперативного відділу.

Також не відповідає дійсності твердження, що СБ за найменшої підозри, без розслідування та суду поспішало страчувати людей. Наприклад 11 серпня 1944 року оперуповноважений

Особового відділу НКВС Беленьков в селі Луковичі Локачинського району, провів допит старшини УПА Приходька Олексія Степановича. В результаті якого встановив, що засуджений українець,1923 р/н,освіта середня, уродженець Київської області, Броварського району села Зазимє. В 1940 році був призваний до Червоної армії та направлений на навчання в друге Київське артилерійське училище. Під час війни в званні лейтенанта потрапив в оточення, а згодом в полон. В 1942 році був вивезений до Німеччини, де десять місяців працював в шахті поблизу міста Гляйвице, звідки втік в квітні 1943 року і потрапив в партизанський загін Семена, в якому перебував понад три місяці.

Згодом, на початку липня 1943 року в результаті затяжних боїв між загонами червоних партизан та куренями ВО“Турів” поблизу сіл Ягідне – Ставки О.Приходько був поранений і потрапив у полон. По його справі було розпочато розслідування, яке тривало майже місяць. Після суду він був виправданий і направлений в Локачинський район, згодом у його підпорядкуванні були всі села даного району. Таким чином СБ цінуючи фахівців та розуміючи ситуацію в якій опинилися червоноармійці, зазвичай провівши відповідне розслідування, залучали диних людей до співпраці та надавали навіть найвищі посади в УПА. Водночас діяльність всіх керівників підпілля постійно знаходилася під контролем спецслужби. Тому навіть найвпливовіших серед них, в разі грубих порушень арештовували та засуджували або в інших випадках відразу ліквідовували.

Зокрема показовою справою того періоду, було слідство над курінним, командиром загону ім.І.Богуна, коменданта “Січі” – Порфира Антонюка, псевда “Кліщ”, “Сосенко”, який народився 19 вересня 1909 року в селі Бискупичі Володимир-Волинського повіту, мав неповну середню освіту, працював столяром. Служив капралом у польській армії та комендантом української поліції в місті Володимир-Волинський. Був одружений ( жінкою була Клавдія Фокіївна Антонюк) мав також дочку Ірину, православний, організатор перших збройних повстанських відділів на Волині.(5)

Злочин „Сосенка” був пов’язаний з подіями другої половини 1943 року, коли ЦП ОУН повторно випустив спеціальний наказ „До відома членства ОУН, бійцям УПА і громадянству” в якому підкреслили антинімецький характер своєї боротьби. Але цей наказ був комендантом „Січі” проігнорований, про що стало відомо СБ. Зокрема в результаті слідства встановлено, що в листопаді 1943 року неподалік Володимир-Волинського, пройшли переговори між місцевим керівництвом УПА, яке представляли – курінний “Сосенко”, сотенні “Гонта”, “Остап”, “Віктор” та керівником Володимир-Волинського гебітскомісаріату – крайсляндвіртом Остеном. Делегація УПА вимагала відпустити з-під варти Івана Андрощука, псевдо “Андрій”, який виконував функції політичного референта та його секретарку “Оксану”, а німців цікавили свої військовополоненні. Та результатів вони не дали й їх перенесли.

Другий раунд переговорів проходив поблизу села Мосир Устилузького району, де українську сторону представляли – курінний “Сосенко”, політвиховник загону ім.І.Богуна “Брова”, сотенні “Остап”, “Ігор”, “Гонта”. Німцям пропонували в обмін на припинення репресій щодо місцевого населення, припинити диверсії на залізничних коліях. Було вдруге піднято питання про обмін військовополоненними. Німці, крім того, просили не перешкоджати відправляти до Рейху “контингент” та включитися в спільну боротьбу з червоними партизанами. Дізнавшись про питання, які були підняті німецькою стороною на цих переговорах, керівництво УПА їх категорично заборонило. Однак “Сосенко” не виконав наказу і таємно відправив шефа розвідувального відділу “Остапа” на третій раунд переговорів. Німецьку сторону на цих переговорах представляли – керівник господарчого відділу гебітскомісаріату Скоф, шеф гестапо Браун і ще один німецький офіцер. По причині того, що німці не звільнили з в’язниць родини учасників повстанського руху, переговори не відбулися.

Проте, за ведення переговорів СБ арештувала всіх учасників та провела розслідування. Згідно рішення військового польового суду 6 березня 1944 року „Сосенка” було засуджено до розстрілу. Вирок було виконано наступного дня неподалік села Красностав.(5) Таким чином, комендант „Січі” був покараний за невиконання наказу та компрометацію УПА.

Однак за іншою версією П.Антонюка СБ ліквідувала, не через його переговори з німцями, а за те, що він своєчасно не виявив наближення червоних партизан, не вступив організовано в бій з ворогом й своєчасно не відвів курінь.

Свідок тих подій Олексій П’яхота, згадує : „ партизани Вершигори раніше зав’язали бій в Туропині за залізничну станцію з німцями. Гарматну стрілянину добре було чути до Вовчака, Сосенко ж не вислав розвідки у напрямку стрілянини, а спокійно сидів на місці. Крім того, при Січі було організовано і добре озброєно вірменський загін із радянських полонених, який зрадив й перейшов до червоних партизан, яким показав дорогу до школи старшин УПА. Зав’язався нерівний бій, всі курсанти школи загинули. Але ще була можливість вивести повстанців з Січі. Я бачив, як майже 30 повстанців йшли через села Кисилівка, Тумин, Хворостів, Яковичі, Нехворощі на південь, тягнучи парою коней гармату. Решту змучених повстанців відступали на південь в Завидівський ліс”.(6) Та й це твердження не повністю відповідає дійсності, адже „Сосенко” не був головним винуватцем трагедії, крім нього в той час на території „Січі” були більш впливові керівники, які проте не отримали покарання за бездіяльність. На мою думку, щоб якось виправдати себе, на коменданта вирішили повністю списати всі провали й для цього пригадали його злочинні переговори з німцями. Після цього справу було закрито. Однак не всі операції слідчо-оперативного відділу отримали завершення. Зокрема 13 січня 1944 року командир УПА “Ворон” спільно із представниками Любашівського оунівського районного політичного проводу Демяненком і Романюком та 12 місцевими гарнізонами самооборони сіл – Озерце, Плево, Полиці та іншими, а також представником окружного проводу ОУН Устимом Кузьменком, провели переговори з комендантом німецького гарнізону Камінь-Каширська, штурбанфюрером СС фон Альвенслейбеном про здачу містечка відділам УПА.(7) Німці розуміючи безперспективність свого перебування в містечку та неможливість контролю навколишніх територій, намагались пробитись в Ковель. За свій безпечний перехід, вони обіцяли передати повстанцям Камінь-Каширськ, разом зі всім майном гарнізону. Тому в результаті переговорів повстанський відділ “Ворона” в кількості 285 стрільців, без бою зайняли містечко із складами зброї, боєприпасів, одягу, медикаментів, продовольства та фуражу. Згодом по цій справі СБ було проведено розслідування, однак складу злочину не виявли, а переговори охарактеризували як такі, що не мали політичного значення.(8) Однак, фактично за дану діяльність ”Вороного” могли б засудити й до ліквідації.

Також ще восени 1943 року проводились таємні переговори з командирами угорських частин, які охороняли німецькі комунікації на Волині. Згідно домовленості, обидві сторони відмовлялися від взаємних нападів. Крім того угорці зобов’язалися допогти УПА засобами зв’язку, зброєю та медикаментами.(9) Та загалом дані переговори не суперечили наказам повстанського керівництва адже велися фактично для підриву сил німців з їх союзниками.

На початку червня 1943 року слідчо-оперативним відділом “Січі” було заведено справу на командира 9-ої сотні, Миколу Каліщука, псевдо “Зух”. Зокрема його звинувачували у переговорах з червоними партизанами. Однак він категорично відмовлявся від звинувачень і був відпущений.

В другій половині червня 1943 року, в будинку лісника між селами Стижаричі та Заброди проводився вишкіл на який приїхало понад 100 осіб, зокрема з села Видранка на цьому вишколі були Сергій Калитюк, Віктор Зубко, Григорій Мазур, Володимир Якимюк, Павло Мазур та інші. Водночас із Мосирського лісу прибули червоні партизани, які роззброїли вишкіл і почали проводити з юнаками політбесіду. Сотенний “Зух”, на території якого відбувалися згадані події, терміново прибув в будинок лісника та таємно мав розмову з командиром червоних партизан. Невдовзі юнацькому вишколу було повернуто забрані речі, зброю, амуніцію, після чого червоні партизани спокійно повернулися в Мосирські ліси. Дізнавшись про даний випадок СБ повторно арештувала “Зуха”, якого два тижні протримали в слідчому ізоляторі в урочищі “Михайлів”, але знову не довівши його співпраці з червоними партизанами відпустили.(10) Подібні випадки були не рідкістю.

Зокрема курінь „Шуліки”,Сергія Сидоренка, що базувався поблизу села Заболоття на Ратнівщині. Без дозволу дозволу повстанського керівництва, провів в селі Мосир переговори з командуванням партизанського з’єднання О.Федорова про розмежування території та спільні дії проти польсько-німецьких відділів. Проте, вони не дали результатів.

По цій справі СБ було проведено розслідування, але не довівши провини, “Шуліку” було відпущено.(11) Таким чином, можна констатувати, що слідчо-оперативний відділ ще не отримав належного розвитку, а в своїй роботі постійно відчував труднощі, як через відсутність достатньої кількості фахівців, так і через обмеженість власних ресурсів. Та сам факт виникнення даного відділу СБ вже показує відносно високий рівень розвитку оунівської спецслужби на території Волинської області.

1. Ілюшин.І.І. Протистояння УПА і АК в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні.- К.: Інститут історії України НАН України, 2001 – С.18.

2. Пісоцький.П. Початки роздору підпільної боротьби на Волині.- Тернопіль : Лілея , 2001 – С.159-163.

3. Коширець.С. Як загинув січовий комендант ? // Слово правди – 2003 – 21 серпня.

4. Горюн.В. Сосенко. - Володимир-Волинський,1995 – С.35.

5. П’яхота.О. Як загинув Сосенко.// Слово правди – 2003. 11 вересня.

6. Замлинський.Р. Караюча земля. – Львів : Каменяр,1965 – С.161.

7. Сергійчук.В. Десять буремних літ.Західноукраїнські землі в 1944-1953 рр. Нові документи та матеріали.- К.: Дніпро,1998 – С.26.

8. Єрмєєв.І. Творець українських спецслужб. // Військо України - № 9\10 – С.45.

9. Царук.Я. Заграви над Бугом // Слово правди - 1993 - 14 серпня.

10. Гей.В.С. Явірник : Повість. Оповідання – Луцьк : Надстир’я,1997 - С.66.