Geum.ru

Діяльністіь сб оун на території

Вид материалаДокументы

Содержание


Діяльність контррозвідувального відділу СБ на території Волинської області.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

Діяльність контррозвідувального відділу СБ на території Волинської області.



Ярослав Антонюк, Волинська організація МНК

Історія утворення контррозвідувального відділу сягає ще часів діяльності УВО. Однак, контррозвідка як окрема структурна одиниця розгорнула роботу на території Волинської області з кінця 1939 року при Львівській Крайовій Екзекутиві, очолював її Віктор Пилипчук. Проте, про роботу відділу майже не збереглося даних. Зокрема, відомо що В.Пилипчук в червні 1941 року разом із „східною групою” УВО був відправлений на Східну Україну. В 1942 році він перейшов лінію фронту та діяв в Курській області де й загинув від рук НКВС.

Лише з розвитком українського національно-визвольного руху виникла необхідність в створенні окремого контррозвідувального підвідділу в референтурі СБ.

Його завданням було виявлення та знешкодження ворожих агентів, провокаторів, бандитських спецбоївок, які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА. Так лише протягом другої половини 1943 року на території Волинської області було знешкоджено декілька великих розвідгруп та ліквідовано близько десяти провокаційних боївок. Керівником контррозвідки КВШ УПА-Північ був Олекса Присяжнюк, псевдо “Мітла”, уродженець села Гірка Полонка Луцького повіту. Осідок контррозвідувального відділу, зазвичай, знаходився в населених пунктах – Колки, Ревушки, Оса.

З швидким відступом Червоної армії з теренів Волинської області, частина працівників НКВС залишилися на місцях та всіма засобами намагалися ліквідувати або хоча б зашкодити розвитку українського самостійницького руху. Зважаючи на обмеженість власних сил, вони нерідко діяли руками німців та поляків. Основне своє завдвння вбачаючи в проникненні в структури підпілля, особливо керівництва національно-визвольного руху.

Одночасно важливим завданням радянських агентів була ліквідація керівництва ОУН та УПА, залучення повстанських відділів в безперспективні бої з ворогом з метою їх знищення. Агітація серед вояків УПА, особливо колишніх червоноармійців, з метою їх зради та приєднання до червоних партизан. Ігнорування наказів керівництва ОУН і УПА, збір найрізноманітнішої інформації про підпілля з метою подальшого їх використання під час майбутніх репресій, провокації стосовно місцевого населення з метою компроментації УПА та інше. Тому головним завданням СБ була ліквідація радянської, а згодом і німецької агентури.

До найбільших справ слід віднести, слідство стосовно єпископа Ковельського та Володимирського Мануїла (Михайла Тарновського). Зокрема з приходом німців, частина духовенства, розпочала енергійну роботу по утворенню Української Автокефальної Православної Церкви незалежної від московського патріархату. Однак проти цього спільно виступали прихильники московського патріархату та Автономної Православної Церкви, яку підтримувала німецька окупаційна адміністрація.

Єпископ Володимирський і Ковельський АПЦ Мануїл, розпочав активну боротьбу проти організатора об’єднавчого процесу, митрополита УАПЦ – Полікарпа. Кожна церква висв’ятила понад півтора десятка єпископів, що привело до незадоволення православного населення. Духовенство і миряни вимагали об’єднатись в єдину українську православну церкву.

В другій половині 1942 року між керівництвом обох православних церков було укладено угоду про об’єднання та утворено спеціальний координаційний центр. Однак кожна церква і надалі вела непримиренну боротьбу за вплив на парафіян. Цій ворожнечі всіляко сприяла німецька окупаційна адміністрація, яка з самого початку, вороже віднеслася до об’єднавчого процесу. Німецькі спецслужби активно втручались в цей процес і створювали свою агентурну сітку серед вищого духовенства.

Зокрема 5 серпня 1943 року єпископ Михайло Тарновський, власноручно пише німецькій адміністрації донос в якому вказує : “…український шовініст Архієпископ Полікарп у Луцьку проводить роботу із метою побудови незалежної української держави і для цього створює такі умови, які б уможливили боротьбу зі зброєю в руках за вільну державу”. При цьому він називає конкретні прізвища людей, які співпрацюють з українським повстанським рухом, а саме – Бориса Яковича, Олексія Комаровича, св’ященника Новзневського та інших.

СБ зуміла через вахмістра німецької польової жандармерії, отримати донос єпископа Мануїла та вирішено було його ліквідувати.

Св’ященник Т.Яковкевич так згадує про арешт єпископа Мануїла:”…На початку вересня 1943 року однієї ночі ми почули біля дверей будинку кроки, а згодом в кімнату увійшло троє молодих хлопців. Старший із них сказав :

- Не бійтеся, ми не до вас, а до Владики Мануїла. Ми українські партизани.

- Якщо ви до Владики, то його двері з другого боку – відповів Т.Яковкевич. Перший партизан підійшов до дверей, постукав і сказав :

- Нам треба говорити з вами особисто, а тому відчиніть двері. Коли ж не відчините, то ми самі маємо спосіб відчинити. Тоді Владика сказав :

- Нехай буде воля Божа! – і відчинив двері. За короткий час Владика виходив в супроводі трьох партизан. Йдучи через моє помешкання і прощаючись зі мною, він сказав :

- Ще мене не розстріляють !…

- Це були його останні слова.(1) Як бачимо, Мануїл сподівався, що в СБ ще не все знають про його злочини, а тому й поводив себе спокійно.

Однак, в процесі розслідування було встановлено, що : “…єпископ Мануїл АПЦ, перебував на послугах німецького гестапо, а до червня 1941 року на службі більшовицького НКВД. В якому працював під псевдом “Грім” та розробляв справи українських націоналістів, зокрема по обвинуваченню братів Пуксів, Шевченка, Денисюка і багато інших. Будучи в слідстві, арештований зізнався в своїх злочинах, підтвердив факт співпраці з ворожими агентурами та подав широко про свою агентурну діяльність. Показані йому оригінали або копії доносів прийняв за свої і склав щодо цього свої письмові заяви”.(2)

Характеризує особу Мануїла донос особисто поданий єпископом, керівнику Володимир-Волинської польової жандармерії де зазначається : „...Мені неприємно виявляти зміст бесіди з духовною особою священником Чернитянським Євгеном, але вірність до німецького уряду вимагає від мене донести хоч я і є українцем, але я мушу бути відданим і вірним громадянином у відношені до німецького уряду.”(3)

Тому й не дивно, що німці розлютилися через арешт єпископа Мануїла і на другий день посадили у в’язницю Т.Яковкевича, а через декілька днів його сина св’ященника (нині єпископа Бориса) і кількох знайомих осіб. Лише через два місяці, при активній допомозі Ольги Новицької, вдалося вибратися із в’язниці та переїхати до Варшави. Про подальшу долю Т.Яковкевич згадує так : “ … Як пізніше виявилось, Владику судили, бо знайшлися проти нього свідки, і присудили на смерть через повішення. Вирок був виконаний до восьми днів його перебування в таборі партизан. Так справдились останні слова Владики Мануїла – мене ще не розстріляють!”(4) Такими жорстокими, хоча й необхідними методами діяла контррозвідка СБ, знищуючи ворожих агентів не лише у власних оунівських структурах, а й в усіх рівнях суспільного життя.

Іншою важливою операцією контррозвідувального відділу, була дезинформація німців щодо розміщення основних баз і військових відділів УПА. Зокрема через виявлених та перевербованих німецьких агентів, а також передислокації штабів вдалося переконати нацистське командування, що основні сили повстанців розташовані на південному-заході Горохівського та Володимир-Волинського районів. Це дало змогу зберегти основну базу - „Січ”, що знаходилася в Свинаринському лісі. Подібну операцію СБ провело і з радянським командуванням.

Згідно „донесення” розвідника керівництву НКВС дізнаємось, що під час параду на території „Січі”, який відбувся 31 липня 1943 року та був приурочений до дня зброї, пройшли парадом 85 лінійних піхотних сотень УПА ь (по 150-170 багнетів кожна) та 1.5 тисячі кінноти.(5) Хоча в дійсності в параді брало участь 8 лінійних сотень, артилерійська вишкільна сотня, підстаршинська школа імені Симона Петлюри та чота кавалерії. Таким чином, дана інформація „радянського розвідника” дезорієнтувала ворога й на деякий час стримала просування червоних партизан на південь Волинської області.

Також цікавою спецоперацією контррозвідки СБ, було виявлення та ліквідація радянської агентурної мережі в керівних органах загону ім.І.Богуна, що дислокувалася на “Січі”.

З наближенням лінії фронту, на території контрольовані УПА, все частіше почали проникати спецзагони НКВС та розвідгрупи Червоної армії. Водночас чимало колишніх червоноармійців почали інтенсивно шукати зв’язки з фронтовими розвідгрупами та червоними партизанами. Невдовзі в лавах УПА, почали проявлятись негативні тенденції, що безпосередньо вказувало на проникнення великої кількості ворожої агентури. Ось декілька характерних фактів, щодо підтвердження цього. Ще “Клим Савур” вказував на те, що в північному-заході ВО “Турів”, зростає тенденція непокори і відхилу від загальних планів. В керівництві загонів та куренів багато чужинців. У військовому загоні командира “Сосенка”, що дислокується на “Січі” всі головні об’єкти, штаби, різноманітні референтури охороняють чужинці, що перейшли від німців. Між ними багато людей російської національності, які утворили цілі військові відділи.

На “Січі” була велика кількість молодих жінок, здебільшого не місцевого походження. Деякі з них проходили курси медсестер, розвідки, працювали в господарському секторі – лікарні, пральні, кухні. Було їх понад 100 осіб. Серед жінок було поширене дезертирство. Частина з них належали до ворожих спецслужб для яких збирали потрібну інформацію. По території “Січі” та у військових відділах, постійно ходив житель Володимира-Волинського та фотагрував, не маючи на те дозволу. Після чого, з огляду на конспірацію, СБ категорично заборонила фотографування, писання щоденників, зберігання приватної кореспонденції, матеріалів, що безпосередньо відносився до діяльності ОУН і УПА. Звітами, фотографуваннями окремих подій, тощо, займалися спеціально уповноважені архівісти, які такі матеріали збирали, впорядковували, доповнювали і переховували.

Дійшло до того, що культуросвітній референт “Демид” звернувся до представників КВШ УПА з пропозицією організувати з нових членів ОУН, які в основному прибули з центральних областей України, другу організаційну мережу. Своє рішення він пояснював тим, що розріджені організаційні ряди ОУН у Волинській області, особливо на Луччині, почали поповнюватися патріотично налаштованими людьми з центральних та східних областей України, для яких “Декалог націоналіста” не був догмою, що приводило до повсякденних конфліктів в організаційній роботі. Тобто проводилась робота на політичний розкол в УПА. Ситуація вимагала проведення негайної фільтрації особового складу військових підрозділів щодо їхньої благонадійності. Відповідальність за проведення фільтрації особового складу військових підрозділів “Січі”, було покладено на Анатолія Козяра, псевда “Гай”, “Володимир”(6) Роботи для СБ в даному напрямку була така кількість, що її, в повному обсягу, так до кінця й не вдалося виконати. Під час проведення даної операції, було затримано жителя

Колок, колишнього активного члена КПЗУ, який надавав агентурні дані про діяльність УПА в загін Медвєдєва. Після проведення, спільно з слідчо-оперативним відділом, відповідних контррозвідувальних заходів, було виявлено, арештовано та доведено агентурну діяльність на користь ГРУ Червоної армії, слідуючих осіб : командира Інтернаціонального легіону, майора Соловйова, псевдо “Солом’яний”, капітана Краснова, псевдо “Чубатий”, головного лікаря “Січі” та ряд керівників військових підрозділів і викладачів різноманітних курсів – колишніх радянських офіцерів. Загалом по цій справі проходило сім чоловік.

Арешт такої кількості і такого рангу високопоставлених керівників УПА, викликав нарікання на роботу СБ місцевого керівництва повстанського руху. Тому в Колки, де утримувались арештовані, був направлений колишній член Любомльського підпільного райкому КПЗУ (1934-1937), Данило Шумук, який в той час викладав на різноманітних курсах та вишколах УПА ідеологію та пропаганду. Він особисто переглянув всі справи обвинувачених, а по тому, на вибір зустрівся та переговорив віч на віч з головним лікарем “Січі”, якого знав особисто. Лікар підтвердив, що дійсно в селі Вовчак діяла агентурно-розвідувальна група ГРУ Червоної армії.(7) Після чого звинувачених було страчено. Однак, дані контрзаходи не допомогли, що ближче підходила лінія фронту, то більше активізувалася ворожа агентура, зраджували вже не окремі особи, а цілі військові відділи.

Так наприклад, в грудні-лютому 1944 року у Володимир-Волинському повіті діяла спецгрупа під керівництвом “Азара Алієва” – колишнього офіцера Червоної армії, військового інструктора в курені “Сосенка”. Під виглядом спеціалістів або хворих та знедолених втікачів німецьких концтаборів, ця група перебувала в навколишніх селах та допомагала вдовам та одиноким вести домашнє господарство. Колишні танкісти, пілоти, сапери, артилеристи, виявляли членів місцевої сітки ОУН та УПА – криївки, пункти зв’язку, підпільну українську адміністрацію. Ця спецгрупа також чинила криваві злочини в багатьох населених пунктах області.

Однак, майже всі вони не уникли відповідальності й були страчені СБ.(8) Подібних операцій в той час було чимало. В селі Соловичі проживав колишній офіцер Червоної армії, який через місцевого жителя, підтримував зв’язок з червоними партизанами. Він, як людина, був добродушний, розсудливий, вічливий, працьовитий. Саме на нього було покладено завдання по виявленню місцевого оунівського підпілля. Невдовзі червоними партизанами була проведена операція по знищенню підозрілого в співпраці з УПА населення, до приходу радянської адміністрації. Старожили села Обеніжі до цього часу з жахом згадують ті події.

Вночі, з першого на друге лютого 1944 року група червоних партизан взявши із собою місцевого співробітника і колишнього офіцера Червоної армії, що допомагав одиноким людям похилого віку вести домашнє господарство, пішли в село ліквідовувати оунівських активістів.

Спочатку оточили будинок командира сільської самооборони Івана Кащубу, який в той час спав. Побачивши хто увірвався до хати, він вихопив пістолет з-під подушки і пострілом поранив командира спецзагону, а сам вискочив у вікно та побіг до свого друга Сичика Василя, який в той час перебував в хаті свого дідуся, Дубіка Григорія. Однак, не знаючи, що хата Дубіка оточена червоними партизанами, Іван Кащуба, сам прибіг до своїх ворогів, де був відразу вбитий. Дружину і немовля Кащуби, винесли на двір та розстріляли.

Ось як згадує про ту ніч, безпосередній очевидець, житель села Обеніжі, колишній член Комуністичної Спілки Молоді Західної України Я.Сичик:“ З нього (Сичика Василя Степановича) спочатку зняли св’ятковий одяг, а потім повикручували пальці на руках і ногах, викололи очі. Нижче живота було завдано декілька десятків ударів ножем. Груди було прострілено автоматною чергою. Тієї ж ночі червоні партизани розстріляли Кащубу Івана з дружиною Васьонкою та немовлям. Тоді ж червоними партизанами було вбито молодого хлопця з Кульчина, що прийшов провідати до Солович, Чайковського Прокопа”. Таким чином, за допомоги радянських агентів, було жорстоко знищено активістів оунівського підпілля та разом їх сім’ї. Тому за кожен провал в роботі СБ, приходилося нести величезні втрати. Щодо іншого свідчення, Марія Ярмолович (Брилко) згадує ліквідацію своєї родини радянськими спецслужбами в січні 1944 року : “ Мій брат Микола Ярмолович сидів у в’язниці ще за поляків, за вільну Україну. Він був одним із організаторів оунівських підпільних організацій. Сімнадцять разів переходив українсько-польський кордон в 1939-1941 роках. Зі слів очевидців відомо, що мого брата було помордовано, прив’язано колючим дротом до саней. Так тягнули його сім кілометрів аж до села Дольськ у ліс. А дружину його посадили на віз і змусили дивитися на чоловікові муки. Через сім днів мати братової знайшла їх у снігу закопаними, впізнавши понівечені тіла. А це була ціла наша родина – брат Микола, підпільне псевдо “Гриценко”, братова Ольга, псевдо “Троянда”, батько братової та три її брати. Вони поховані в селищі Турійськ в спільній могилі на старому кладовищі.”(9) І такі випадки були непоодинокими. Крім того їх, як правило, списували на кримінальних злочинців або на „банди” українських чи польських націоналістів.

Також радянська розвідка неодноразово намагалася заволодіти архівом ВО“Турів”. Особливо їх цікавила картотека обліку вояків УПА. Зокрема в ній зазначалось псевдо та коротка біографія багатьох підпільників. Та хоча всі спецоперації НКВС зазнавали невдачі їм, всетаки вдалося дістати сім папок, всього на 1305 осіб, які й до цього часу зберігаються в ЦДАВ (10) Наприклад, в цей же період було виявлено групу військових інструкторів ВО“Турів”, які працювали на радянську розвідку. Очолював її керівник оперативного відділу окружного військового штабу, росіянин, колишній підполковник Генштабу Червоної армії. Завдання радянської розвідгрупи полягало у захоплені картотеки особового складу та інших документів окружного військового штабу ВО“Турів”. Зокрема, для цього передбачалась посадка літака, неподалік села Синявка Турійського району.(11) Будь-яка інформація про оунівське підпілля, що потрапляла до рук ворога, відразу перетворювалася на найнебезпечнішу його зброю.

Так як завжди перевага в ресурсах та часі була на стороні окупанта, єдиною перевагою повстанців була їх законспірованість. Тому необхідно було, будь-що, зберегти документацію ОУН та УПА від її захоплення, що й було завданням контррозвідки.

Восени 1943 року контррозвідувальний відділ виявив радянську розвідувально-терористичну мережу, що діяла в Українському Червоному Хресті, а саме в санітарно-медичному відділі. Їх завданням, було знищення керівництва УПА. Зокрема в госпіталі селища Колки, несподівано померло від отруєння, близько десяти ранених бійців УПА, які вже видужували.(12)

Таким чином, навіть руками жінок-санітарок, радянські спецслужби проводили найнебезпечніші та найжорстокіші операції по знищенню збройного підпілля.

Ще більших втрат зазнавала УПА, через навмисне шкідництво власних командирів. Зокрема, Степан Мудрик-Мечник згадував : “…Надто часто сотня Герасименка зазнавала нападів німців. Це наводило на думку, що ворога хтось інформує про плани сотні. Вдалося встановити, що Герасименка до УПА, надіслано радянською розвідкою. Маючи своїх інформаторів у гестапо, радянські агенти подавали інформацію про УПА гітлерівцям і таким чином, німецькими руками нищили кадри ОУН і УПА. Злочинну роботу Герасимчука було розкрито. За зраду польовий суд УПА засудив його на кару смерті”.(13) Такою була доля старшини Червоної армії, що нібито добровільно приєднався до повстанців і очолив сотню, яка діяла в районі Берестечка на початку 1943 року. Подібних „командирів” в УПА було немало, саме тому СБ так особливо прискіпливо ставилася до діяльності керівництва, від якого залежала доля багатьох звичайних підпільників.

Також особливу увагу контррозвідка приділяла діяльності ворога, спрямованої на компрометацію ОУН та УПА, підтримування „отаманщини” та внутрішньої опозиції. Саме недооцінювання даних проблем в 1917-1921 роках, в значній мірі привели до поразки українських сил. Незважаючи на те, що на їх території була численна армія з величезною кількістю бронетехніки, літаків, артилерії, а також самодостатня країна, що дала б всі потрібні ресурси. Не вистачало лише звичайної дисципліни.

Тому СБ з самого початку жорстоко придушувала будь-які прояви „отаманщини” та внутрішньої опозиції. На жаль ця боротьба не обійшлась без зловживань та жертв. Так в протоколі допиту 10 січня 1944 року керівника радянської розвідки на Волині Олександра Чхейдзе сказано : “… Як начальник оперативного відділу я отримав уже безпосередній інструктаж для використанння прірви, яка утворилась між рухом УПА і деякою частиною української інтелігенції з противного табору (мельниківців, бульбівців). Мені з Москви постійно нагадували про те, щоб я за допомогою всієї моєї сітки діяв в напрямку поглиблення цієї прірви. Можу сказати, що це мені досить легко вдалося з огляду на великий політичний примітивізм цього табору, що дуже легко давав собі впроваджувати різні наші провокації. Всі плітки і видумки, на нашу велику радість, ці люди дуже швидко приймали й поширювали. Пригадую, що нашою видумкою про запрошення Бандери в склад українського радянського уряду ми наробили багато ідеологічної і матеріальної шкоди УПА та її підпіллю. Дуже легко сприймалися вістки про всілякі репресії, які нібито застосовувались бандерівцями у відношені до мельниківців та бульбівців. Ці вістки поширювались летом блискавиці серед заінтересованих партійців.” Такими заходами радянська спецслужба нищила підпілля зсередини, робили його вразливим та слабким. Тому в цьому напрямку СБ змушена була застосовувати найжорстокіші заходи. Наприклад в грудні 1941 року видатний український вчений, колишній офіцер Червоної армії Олександр Яценюк приїхав на Волинь і вступив до Поліської Січі. Був представником ПУН при Головній команді УПА, під псевдом “Волинець” очолював сотню, яка несла охорону штабу Тараса Бульби-Боровця в 1942-1943 роках. Згодом був приєднаний до УПА та на чолі сотні охороняв в селі Стидень Степанівського району штаб командира Південної Групи УПА. Та через ненадійність та недисциплінованість, сотня була розформована, а “Волинець” арештований СБ. Однак згодом відпущений і відправлений у підрозділи УПА як військовий спеціаліст де продовжував деморалізаційну діяльність, а тому був повторно арештований і розстріляний восени 1943 року як радянський агент.(14) Також були ліквідовані СБ, внаслідок усобиць в ОУН до 400 осіб мельниківців та близько 200 членів ОУН-Б. “ Ця понура епоха української мартирології, - із сумом зазначав Зіновій Книш, - не знайшли ще свого пера.”(15) Звісно, дана боротьба не обійшлася без безвинних жертв, однак вона була результативною й не дала можливість розпорошити сили національно-визвольного руху. Слід відмітити, що значна кількість вбивств, було здійснено руками СБ, через роботу ворожих спецслужб. Данило Шумук в мемуарах цитує розповідь есбіста про події в Дермані : “…СБ, а вірніше кажучи Смок, замордував, спалив і потопив у криницях найкращих людей… з кожної найбільш національно свідомої і відданої національним справам сім’ї, висмоктував когось одного і нищив, як агента ЧК. Ось таким підлим чином він перетворив наших найкращих друзів у ворогів, він штовхав в обійми наших ворогів тих, що довгі роки були опорою нашого визвольного руху. …Але це сталося, через більшовицьку агентку, яка спритно вела свою агентурну роботу.

А було це так – невелика група чекістів на краю села зайшла до однієї хати повечеряти. Люди пригостили їх, не питаючи, хто вони і звідки… Раптом про це хтось доповів “Смоковій” любовниці, а та розповіла “Смокові” й сама забажала піти з боївкою СБ, яка завжди була в охороні свого шефа і пополохати тих зухвалих чекістів. “Смок”, звичайно погодився на ту операцію, хату обстріляли. Чекісти повтікали. Один лише чекіст з переляку забув свою планшетку. Любовниця “Смока” підібрала ту планшетку. “Смок” швидко розглянув всі папери і знайшов там списки всієї агентури ЧК в селі. В той список агентів були занесені і члени найвидатніших націоналістичних сімей села. Були навіть і доноси. Отже цей список і був незаперечним мотивом для арешту, знущань і смерті тих людей.” В наступний період діяльності СБ, подібні провокації радянських спецслужб стануть постійними.

Загалом, аналізуючи діяльність контррозвідки СБ слід відмітити, що вона не повністю виконала необхідні завдання. Зокрема не було доведено до кінця виявлення та ліквідацію ворожих агентів, навіть серед керівництва повстанського руху. Тому й не дивно, що з приходом радянської влади підпілля зазнало приголомшуючих втрат. Однак, можливо це було й не під силу контррозвідувальному відділу СБ, який вів нерівну боротьбу з більш досвідченим та сильним ворогом.

1. Літопис Волині - Вінніпег, 1972 - Ч. 10\11 - C. 153.

2. Літопис УПА. Нова серія, Т.1 - Київ-Торонто, 1995 - C.106.

3. Наконечний.В.А. Злочини ОУН-УПА на Волині – Луцьк, 2001 – С.29.

4. Літопис Волині. Т.27 - Торонто-Львів, 1997 – C.154.

5. Вєдєнєєв.Д. Військово-польова жандармерія – спеціальний орган Української Повстанської Армії // Воєнна історія - № 5-6, 2002 – С.33.

6. Літопис УПА. Т.27 - Торонто-Львів, 1997 – C.167-168.

7. Шумук.Д. Пережите і передумане.-К.: ім. Олени Теліги, 1998 - C.108-109.

8. Славош-Дебекій.В. Антилітопис УПА - Люблін, 1995 – С.54.

9. Сірків.М. НКВД у боротьбі з УПА, підступність не знала меж.// За Вільну Україну – 2001 - № 124 – С.3.

10. Літопис УПА.Т.1 - Торонто-Київ, 1989 – С.150.

11. Літопис УПА.Т.1 - Львів-Торонто,1996 – С.159.

12. Там же.- С. 176.

13. Криштальський.А.Національно-визвольний рух на Горохівщині.- Луцьк : Надстир’я,1994 – С.36.

14. Верига.В. Втрати ОУН в часи другої світової війни.- Торонто : Новий шлях,1991 – С.107.

15. Вєдєнєєв.Д, Єгоров.В. Меч і тризуб.// З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.-К.,1998 - № 1\2 – С.373-374.