Geum.ru

Лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки

Вид материалаКнига
Організація леґіону українських січових стрільців
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7


Зустрiвшись iз серйозною опозицiєю, в кращому випадку — байдужiстю бiльшостi галицько-українського суспiльства у справi пiдготовки органiзацiї українського вiйська, її прихильники — Iван Чмола, Богдан Гнатевич, Роман Дашкевич, Василь Дзiковський та iнші — кропiткою працею, зокрема численними виступами, дискусiйними вечорами, статтями в часописах тощо, торували шлях для своєї iдеї серед широкого загалу українства. Завдяки їм у львiвському студентському товариствi «Академiчна Громада» протягом осенi-зими 1912–1913 рр. вiдомi публiцисти i науковцi виголосили ряд доповiдей, де ґрунтовно аналiзували українськi справи в мiжнародному аспектi [92] . Чималий iдеологiчний вплив на настрої молодi мав i Дмитро Донцов, який стояв на позицiї активної боротьби проти Москви та пiдкреслював потребу вiйськового виховання.


У груднi 1912 р., котрий Олена Степанiв влучно назвала «часом розбудження i скристалiзування вiйськової думки» [93] , представники ряду українських органiзацiй Галичини приймають рiшення, якими фактично започатковують стрiлецький рух. Цей процес розпочали українські жінки, заснувавши спеціальний «Фонд на потреби України» (згодом — «Невгасаючий Фонд України»). В одній зі своїх відозв до українців Галичини вони підкреслювали: «Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру, як рости буде розмах наших національних змагань. Але для скріплення цих наших змагань, не тільки в цій хвилині, а і в будучності, треба наготовити фонди заздалегідь... хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє. Із зложених грошей ні сотик не буде витрачений на ніякі, хоч як пекучі потреби хвилі — вони виключно призначені на критичний час, коли український народ опиниться востаннє перед фатальним питанням: бути чи не бути?..» [94] .


15 грудня на засіданні так званої «Запорізької Ради» «Сокола-Батька», яку очолював відомий педагог Іван Боберський, було вирішено закладати стрілецькі організації [95] . У той же день на студентській нараді у львівському товаристві техніків «Основа» постановили розпочати військове навчання серед української молоді [96] . А вже 16 грудня зібрався Міжпартійний Комітет за участю представників старшого покоління (д-ра Лонгина Цегельського, д-ра Степана Томашівського, проф. Івана Боберського і Константини Малицької) та молоді (Івана Чмоли, Романа Дашкевича, Миколи Балицького і Степана Гайдучка), що поставив собі за мету опрацювати статут для «Українського Стрілецького Товариства» [97] . Проте незабаром представники радикалів вийшли зі спілки і створили свій власний орган під назвою «Український Січовий Союз», яким керував д-р Кирило Трильовський [98] . З цього часу творення українських стрілецьких організацій йде двома паралельними шляхами, які репрезентували, в основному, «Український Січовий Союз» та студентська молодь, за якою стояв Міжпартійний Комітет.


Для планової військово-виховної й організаційної роботи студентство, не чекаючи урядового дозволу, заснувало у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет на чолі зі студентом філософії Іваном Чмолою. Сюди також входили: Василь Ґеник, Омелян Кучерішка, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Осип Квас, Василь Кучабський та інші. Цей гурток, що став центром розвитку стрілецького руху у Львові, влаштовував військові вправи, навчав теорії, створював військові підручники та термінологію, встановив стрілецький однострій [99] . Значною заслугою його стало видавання журналу «Вiдгуки» (редактором був Омелян Кучерішка), котрий популяризував гасло збройної боротьби за українську державність. «Мусимо тямити, — писалося в одному з його номерів, — що ґваранцією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки власна держава. Щоби ж її створити — мусимо все бути готові до бою» [100] . У виданні також детально йшлося про iдеологiчнi та програмовi засади стрiлецького руху, його основну мету, а також були опублiкованi першi iнструкцiї для вiйськового навчання. Все це мало чималий вплив на психологiю пацифiстськи настроєної молодi, однак вихід «Відгуків» у світ обмежився лише чотирма номерами, — очевидно, як через брак коштів, так і через певні недоліки в діяльності самої організації.


Активну участь у формуваннi стрiлецького руху брав i «Український Сiчовий Союз», що був центром сiчових товариств. Вирiшивши у сiчнi 1913 р. почати органiзацiю стрiлецьких гурткiв, вiн внiс на затвердження властей вiдповiдний статут, який однак через перешкоди австро-польської адмiнiстрацiї не був затверджений. Польськi верховоди Галичини, якi й у минулому стримували нормальний розвиток українського нацiонального життя, вирiшили будь-що не допустити створення українських вiйськових органiзацiй. Тому тiльки за третiм разом, коли Кирило Трильовський дослівно переклав статут польського «Стшельца» і подав його на розгляд до галицького намісництва, новий статут товариства «Сiчовi Стрiльцi» було затверджено [101] . 18 березня 1913 р. на його основi у Львовi органiзували перше легальне українське стрiлецьке товариство пiд однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Того ж мiсяця такi товариства виникли у Косовi, Яблуновi, Залiщиках i Шешорах [102] .


Що ж до студентського стрiлецького гуртка, то вiн пiсля того, як двічі поспіль його статут Мiнiстерство Внутрiшнiх Справ вiдхилило, об’єднався з товариством «Сiчовi Стрiльцi». Кошовим об’єднаних товариств залишився Володимир Старосольський, а його заступником став Iван Чмола. Проте незабаром виявилося, що спiльна праця не ладиться, до того ж, студенти не хотiли визнавати «Український Сiчовий Союз» та його iнструкцiї. Тодi за iнiцiативою Кирила Трильовського, голови вищеназваної iнституцiї, «Повiтова Сiч» у Львовi внесла до намiсництва новий статут, i 25 сiчня 1914 р. постало ще одне товариство «Сiчових Стрiльцiв» [103] . Вiдтодi студентське стрiлецьке товариство почало називатися «Сiчовi Стрiльцi I» («СС I»), а товариство, засноване 25 сiчня, — «Сiчовi Стрiльцi II» («СС II»).


Таким був початок українського стрілецького руху в Галичині, основним завданням якого було відновлення збройної сили, як засобу виборення самостійності України. Незважаючи на перешкоди як австро-польських офіційних чинників, так і власних австрофілів та «культурників» молоді прихильники збройного гарту вперто вчилися військового ремесла та невтомно його популяризували серед співвітчизників. Хоча ця праця й не йшла спільно, в одній організації, а розбивалася ніби на три осередки: студентський стрілецький гурток «Січові Стрільці І», «Стрілецьку секцію» «Українського Січового Союзу», куди належали і «Січові Стрільці ІІ», та стрілецьке товариство при «Соколі-Батьку», — вони були в постійному контакті між собою. Завдяки їхній діяльності в Україні вперше за довгі роки почала відроджуватися національна військова сила, яка інколи мала різні форми, але завжди одну мету.


Ліпше розвивалося товариство «Січові Стрільці II», де кошовим обрали Романа Дашкевича. Сюди приймали всiх, незважаючи на освiту чи стать, тому вже незабаром воно нараховувало близько 300 чоловік, здебiльшого робiтникiв i ремiсникiв [104] . Членською емблемою товариства служили двi переплетенi лiтери — «В» i «С», що означали: «Воля або смерть» [105] . Завданням «СС II» було пiдготувати зі стрiльця не тiльки доброго вояка, а й справжнього громадянина та органiзатора. Для цього тут, окрiм вiйськового вишколу, вивчали iсторiю України, суспiльні науки, iсторiю європейських революцiй. Органiзацiйною та просвiтньою роботою — як всерединi товариства, так i в сiльських «Сiчах» — займалися студенти, що були об’єднані в 1-й четі [106] .


«Січові Стрільці II» вiдкидали помiч австрiйської влади, яка позичала стрiлецьким товариствам зброю та дозволяла користуватися вiйськовими полiгонами, вважаючи, що справжнього самостiйного вояка не можна виховати з допомогою чужої держави. На початку 1914 р. вони на власнi кошти закупили близько сотнi карабiнiв [107] , що стали фактично першою зброєю, яку українцi зосередили в своїх руках у новiтньому часi. Навчання зі стрільби «СС ІІ» на перших порах проводили в просторих підвалах будинку по вулиці Коперника у Львові. Трохи згодом було проведено спільний збір стрільців з «СС ІІ» і «Січей» Львівського й Бобрецького повітів у кількості близько 800 чоловік для польових вправ [108] . Вони відбулися 5 квітня 1914 р. на «Кайзервальді» та околицях Львова і стали першими військово-польовими навчаннями українців зі зброєю та стрільбою після занепаду державності. По їх завершенні пройшли стрільці, в тому числі й дві чети в одностроях та зі зброєю в руках, через Львів [109] , що справило відповідне враження на місцеве населення. З того часу подібні навчання відбувалися майже щотижня.


Енергiйна праця тривала i в товариствi «Січові Стрільці I», яке об’єднувало близько 60 студентiв вищих шкiл i обмежувалося лише Львовом. Тут були органiзованi постiйнi вiйськовi курси теоретичного й практичного навчання, бо якщо своєрiдним завданням «СС II» була пiдготовка майбутнiх пiдстаршин, то студентське товариство «СС I» намагалося стати школою старшин [110] . Працювало воно в двох напрямах: над iдеологiчним вихованням молодi, пiд гаслом збройної боротьби за самостiйнiсть нацiї, i над всебiчною підготовкою своїх членiв до воєнного ремесла. У середовищi «СС I» було також пiдготовлено й видано 10 пiдручникiв з вiйськової справи [111] , — що мало тоді неабияке значення.


У березнi 1914 р. «Січові Стрільці I» знову ввiйшли до «Українського Сiчового Союзу» i разом з «Січовими Стрільцями II» заново органiзували «Стрiлецьку секцiю», завдання якої полягало в твореннi стрiлецьких товариств у провiнцiї. В результатi їх спiльної працi перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi постало 96 українських стрiлецьких товариств, що нараховували 8200 членів [112] . Пiд їхньою опiкою — як моральною, так i фаховою — перебували також численнi пластовi гуртки та стрiлецькi групи при товариствах «Сiч» i «Сокiл» [113] . Це свiдчило про те, що об’єднання зусиль двох органiзацiй пiшло на користь i їм, i загальнiй справi.


Третiм осередком, де розвивався стрiлецький рух, було товариство «Сокiл», яке, незважаючи на те, що влада не затвердила статутiв його стрiлецьких органiзацiй, проводило вiйськове навчання молодi. На осiнь 1913 р. кiлькiсть членiв стрiлецького куреня, який був зорганiзований у Львовi при «Соколi-Батьку», зросла до 160, збiльшилась i кiлькiсть стрiлецьких товариств у краї [114] , з яких найкраще працювали осередки Тернополя, Сокальщини, Золочiвщини, Львова.


Аналізуючи весь український стрілецький рух, незважаючи якому органові підпорядковувалося те чи інше товариство, видно, що його розвиток, особливо на провінції, де він в основному спирався на місцеві «Січі» та «Соколи», дуже часто залежав від активності місцевих організаторів. Там, де знаходилися зацікавлені й енергійні люди, зокрема у Бориславщині — директор нафтових копалень Пилип Левицький, Клим Гутковський, Антін Максимович, Теодозій Бундяк та Лев Лепкий, Сокільщині — Осип Демчук та Осип Семенюк, Яворівщині, Золочівщині — Володимир Сроковський, Дрогобиччині — Гриць Коссак [115] — праця давала чималі результати. Але в повітах, де таких людей не виявлялося — ледь животіла.


Гальмували стрілецьку працю і такі організаційно-технічні причини, як брак кваліфікованого керівництва, нестача коштів і відповідної літератури, відсутність системності в роботі. До цього ще додавалася неприхильність місцевої та крайової адміністрації, яка, серед іншого, намагалася не допустити видачі українським стрільцям зброї для військового навчання, хоча польські стрільці цим правом користувалися масово. Крім «Січових Стрільців ІІ», купувати зброю самостійно змушені були також товариства у Бориславі, Ясениці Сільній, Тустановичах [116] . У таких умовах і відбувалося становлення українського стрілецького руху.


Починаючи з кiнця 1913 р. i особливо в першій половинi 1914 р. українськi стрiлецькi товариства стали активнiшими. Їх керівники, поставивши за мету «витворити iдеологiю Самостiйної України i її запоруку — мiлiтарну силу» [117] , відчували, що на це їм вiдпущено мало часу, тому старалися зробити якнайбiльше. Намагаючись охопити вiйськовою органiзацiєю всi мiсцевостi Галичини й Буковини, вони створили у Львовi своєрiднi курси старшин i пiдстаршин, випускники яких мали б допомагати в цiй справi. Зокрема, 22 березня 1914 р. закінчився перший такий курс, що охоплював програму навчання австрійського підофіцера, а другий — офіцерський мав початися пізніше. У травні цього ж року відбулися перші іспити на підофіцерів, які здали 20 хлопців [118] . Перед самою вiйною виникла думка зiбрати стипендiйний фонд для тих молодих українцiв, якi хотiли б учитися у вiйськовiй академiї, планували мати власне видавництво, свої часописи та брошури, якi б поширювали як у Захiднiй Українi, так i за кордоном. Також був задум зробити маневри всiх українських вiйськових органiзацiй [119] . Але брак коштiв та подальшi подiї унеможливили задумане.


Не забували стрільці й про зв’язки з Великою Україною. Зокрема, зі Львова для революційної роботи туди були скеровані члени їх організацій Василь Семець, Юліан Охримович та Іван Лизанівський. Вони брали участь в організації та діяльності деяких східноукраїнських таємних студентських товариств, виступали з доповідями, ініціювали ряд акцій [120] . Саме за їх почином українське студентство Києва в березні 1914 р., з нагоди Шевченківських свят, вперше маніфестувало під жовто-блакитними прапорами [121] .


Таким чином, завдяки напруженiй працi на середину 1914 р. стрілецтво перетворилося на органiзовану силу та здобувало чимраз бiльшу популярнiсть i авторитет серед українського загалу. Воно, як i переважна бiльшiсть українцiв Галичини, вважало головним ворогом росiйський iмперiалiзм (хоча, звичайно, з рахунку не скидали і польської небезпеки). Один зі стрiлецьких провiдникiв зазначав з цього приводу: «Цiла наша мартирологiя вiд 1654 р. говорить, що нам вiд Росiї не надiятись нiчого, якої-небудь Росiї, нинi — деспотичної, завтра — революцiйної, пiслязавтра — республiканської, бо до нас в рiвнiй мiрi вiдносяться всякi Савенкi, Мєншiкови, Струве i iншi. Всякi чорносотенцi i поступовцi рiзних вiдтiнкiв» [122] . Враховуючи це i будучи переконаними, що рано чи пiзно Україна розпочне боротьбу проти свого ворога, який поневолив бiльшу її частину, — стрiльцi наполегливо готувалися до вирішальної хвилини.


Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Бо хоча це гасло й було публічно проголошене вже на переломі століть, — у наступні роки воно втратило свою силу і розмах і стало банальною фразою без реального змісту. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. «Треба поставити нову програму, приготовити силу, щоб в хвилі, коли надійде час «заліза і крови», Україна мала голос!.. Була свідома своєї цілі і права та могла на сторожі їх поставити — силу!» [123] — говорилося в одному зі стрілецьких закликів до українських громадян. Основним досягненням стала їхня практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.


Першi результати українського нацiонально-вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100-рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово-сокiльських та пластових органiзацiй краю [124] ; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух. Почесним гостем свята став Микола Мixновський. На здвизi також були присутнi австрiйський намiсник у Галичинi Коритовський з великим почтом представникiв крайових і мiських властей та командант львiвського корпусу генерал Кальошварi [125] , що засвiдчило рiвень української вiйськової справи, яку вже змушена була визнавати й офiцiйна влада.


Отже, протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. український національний рух в Австро-Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно-освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П'ємонту»*, внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх українських земель. Результатом економiчного, полiтичного та культурно-освiтнього розвитку краю i водночас наочним доказом прагнення українства до незалежностi був стрiлецький рух.


ОРГАНІЗАЦІЯ ЛЕҐІОНУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Того дня, коли у Львовi вiдбувся український нацiональний здвиг, у столиці Боснії Сараєвi було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.


Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України» [126] . Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.


Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у росiйськiй армiї та 250-300 тис. — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.


Аналiзуючи довоєннi здобутки галицько-українського суспiльства, можна стверджувати, що Перша світова війна застала його посерединi розвитку нового нацiонально-полiтичного свiтогляду. Iдеал державностi тодi ще не встиг наскрiзь пройняти почуття українського загалу Галичини, не став домінуючим для думок i вчинкiв його провiдникiв. Надiї на українську нацiональну державу галичани все ще пов’язували з Австрiєю та її допомогою. «Чи дасть нам тепер Австрiя Україну» [127] — у цьому загальнопопулярному тодi серед галицьких українцiв питаннi висловленi не лише їх настрої, а й полiтична думка.


Як тоді загально здавалося, з початком війни не могло бути й сумнівів, що український народ повинен піти разом з центральними державами проти свого історичного ворога — Росії. Бо лише перемога їх давала можливість розпочати творення власної держави на українських землях, відвойованих від Росії, та забезпечити вільний розвиток галицьких українців у межах Австрії [128] . З чисто тактичних міркувань така позиція була допустимою, але, як згодом виявилося, вона стала стратегічною лінією поведінки українського політичного проводу. Він цілковито зорієнтувався на австрійську допомогу і діяв у цих рамках аж до розпаду імперії. Це було помилкою, бо, як показали наступні події, така сліпа й безкритична орієнтація на чужу силу не виправдала українських сподівань. Ні Австрія, ані Німеччина в своїх воєнних програмах не надавали визволенню України такого значення, як це робила Росія для завоювання Галичини й Буковини. Тим більше, вони не збиралися через галицьких українців сваритися з поляками. Тому наслідком політики галицьких провідників стало подальше змішування двох протилежних ідей у поглядах українського загалу — самостійницької й австрофільської. Інколи важко було визначити, як зазначав історик Василь Кучабський, чи даний галицький українець є свідомим національним державником, для якого Австрія є тільки засобом здобуття Української держави, чи вірним австрійським служакою, для якого майбутня Українська держава, створена Австрією, є лише засобом, який скріпив би його властиву «вітчину» — Австрію [129] . Все це заважало створенню чітких світоглядних орієнтирів серед галицького українства, часто приводячи до підміни українських національних інтересів інтересами Австрії.