Geum.ru

Лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7


Досить промовистим жестом цього часу був написаний Каменярем у 1880 р. вірш «Не пора!..», який став своєрідним заспівом для руху «молодоукраїнців», що не хотіли миритися з москвофільським плазуванням перед Росією та політикою народовців, які оглядалися на Відень і загравали з польською шляхтою:


Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить;

Довершилась України кривда стара -

Нам пора для України жить!... [18]

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона почала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливість в умовах України — це означає самостійність; і що говорити в умовах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі багаті в Україні були чужинцями [19] . Як зазначав пізніше Володимир Винниченко: «... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного» [20] . Наслідком таких висновків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступової його радикалізації.


Останнє десятиліття ХІХ ст. стало переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за рамки суто інтеліґентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в тому числі й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.


Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей Михайла Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. У той же час другі — В’ячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та інші виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімальну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини [21] . Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Юліан Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обґрунтував положення про те, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі [22] . Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України перший раз була поставлена «ясно і умотивовано» [23] . А в кінці грудня 1895 р. на ІV з’їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.» [24] . Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.


Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер. «Нині ми розуміємо, — писав він, — що перша і головна основа розвою народнього — освідомлюванє і розбуджуванє мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості» [25] .


Минуло небагато часу і з’явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880 р.) до кінця століття український рух зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність «Пробудителеві» краю [26] . У 1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета «Робітник». А через два роки у Львові на вечорі пам’яті Тараса Шевченка голова «Академічної громади» І. Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді [27] . У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угрупування зійшлися на принципі самостійності української нації [28] . Це, по суті, була перша міжпартійна платформа на самостійницькому ґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський» [29] . Така активізація українського руху наприкінці ХІХ ст. наочно показувала його потенційні можливості.


Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70-80-х років були розраховані головним чином на інтеліґенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з початку 1890 р. під редакцією Івана Франка та Михайла Павлика виходив радикальний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серія брошур І. Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».


Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 1890-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закарпаття, Іван Франко, Михайло Павлик, Володимир Гнатюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття» [30] . У ньому піддавалися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтеліґенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.


Наприкінці XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітництва, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили Михайло Павлик, Кирило Трильовський, Лев Бачинський, соціал-демократичну на чолі з Романом Ярославичем, Миколою Ганкевичем, Михайлом Новаковським та національно-демократичну, якою керували Іван Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський, Теофіль Окуневський. У результаті, розпочалася підготовка до створення нових політичних організацій.


Рух за об’єднання всіх лівоцентристських елементів, що стояли на самостійницьких позиціях, очолила народовська «Народна Рада» та група діячів, котрі стояли поза нею: Іван Франко, Михайло Грушевський, Євген Левицький та Володимир Охримович [31] . 26 березня 1899 р. таке угрупування було створене під назвою Української національно-демократичної партії (УНДП). На своїх установчих зборах ця партія проголосила, що найвища мета її змагань — «дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм...» [32] . В її програмі одним з головних пунктів стала найпекучіша проблема українців Австро-Угорщини: поділ Галичини на українську й польську частини й об’єднання Галичини та Буковини в український коронний край. Важливою була також резолюція з’їзду про Наддніпрянщину й Закарпаття. Тут українська політика Галичини вперше після 1848 р. ґрунтувалася на загальнонаціональних принципах. Зокрема, про Наддніпрянщину було сказано: «Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуттє національної єдности з російськими Українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности; будемо серед російських Українців підтримувати такі змагання, котрі ведуть до перетворення російської держави з абсолютної і централістичної в державу конституційно-федералістичну, оперту на автономію народностей» [33] . Відносно ж Закарпаття з’їзд констатував: «Будемо змагати, щоби серед угорських Русинів викликати подібний рух національний, який є між галицькими й буковинськими Русинами, щоби загріти їх до уживання й плекання рідної мови, до борби проти винародовлювання та до культурної, економічної і політичної діяльности в користь угорсько-руського народу» [34] .


На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган УНДП, опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдинилися в одну новочасну, культурну державу...» [35] . Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.


На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП), яка з’явилася майже одночасно з національно-демократичною. Її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-демократів є «вільна держава українського люду, українська республіка» [36] . УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом російського жандармського полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «одними й тими ж мазепинцями» [37] .


Етапним у розвитку українського руху став 1900 р., коли прагнення до самостійності України, як національного ідеалу, стало загальноукраїнським: його заманіфестувала молодь Наддніпрянщини, Галичини та Буковини. Спершу харківський адвокат Микола Міхновський, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму, виголосив у Полтаві та Харкові свою знамениту промову «Самостійна Україна», де підніс гасло самостійної України, і яка була видрукована як програмна брошура для Революційної Української Партії [38] . 14 липня того ж року на вічі студентської молоді у Львові серед загального ентузіазму було прийнято резолюцію, де підкреслювалося, що «тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою», а тому «здвигнинє самостійної української держави в етнографічних границях є непримінним і доконечним» [39] . Тут же було зачитано телеграму молоді Чернівецького університету, в якій зазначалося: «Єдина, неподільна, самостійна Україна від Сяну й Тиси по Кавказ, без холопа й без пана, є і ніколи не перестане бути нашим найвисшим ідеалом» [40] .


Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола українського народу, особливо в Галичині, набувають ознак суспільно-перетворюючої сили. З цього приводу польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман у 1907 р. писав: «У ХХ ст. багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулося так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток» [41] . Безсумнівно, вирішальну роль у цьому процесі відіграли українські організації, завдяки яким галицькі українці нарешті брали свою долю у власні руки, а їхній національний рух невпинно зміцнювався.


Аналізуючи розвиток українського руху в Галичині в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., необхідно підкреслити і той факт, що величезну роль в його активізації відіграла молодь, яка стала своєрідним локомотивом відносно своїх старших колег. Особливо ця роль зросла на зломі століть з її об’єднанням у лавах нової організації під назвою «Молода Україна». Ініціатором та одним з провідних ідеологів «Молодої України» був студент права Львівського університету Володимир Старосольський. До засновників також належали Лонгин Цегельський, Теофіль Мелень, Сень Горук, Антін Крушельницький, Володимир Темницький та інші. Багато з них пізніше стали організаторами стрілецького руху, провідниками та активними членами УСС. «Молода Україна» мала тисячі ідейних членів і сильні організації в усіх осередках вищих шкіл Австрії та середніх Галичини й Буковини. Виступаючи під різними назвами, як Організація української молоді, Комітет української молоді, Український студентський союз, Драгоманівські громади тощо [42] , ці організації зберігали дух, основні ідеї та внутрішній зміст «Молодої України».


Для поширення своїх ідей організація видавала щомісячний журнал «Молода Україна», перше число якого вийшло в січні 1900 р. У програмній статті цього видання, зокрема, говорилося: «Наша національна ідея, се не само питаннє мови, не само питаннє етнографічної відрубности, се питаннє політичної независимости» [43] .


За ініціативою членів «Молодої України» було проведено ряд маніфестацій та акцій, серед яких вже згадуване віче української студентської молоді від 14 липня 1900 р., бурхливі демонстрації за український університет у Львові, організація селянського страйку проти польських поміщиків у 1902 р. «Молодоукраїнці» мали тісні контакти з численними студентськими громадами та революційними гуртками з Великої України, обмінювалися делегаціями; у Львові друкувалися різні брошури, зокрема, праця Миколи Міхновсь­кого «Самостійна Україна» [44] . Такі взаємини значно зміцнювали соборницьку солідарність спільної боротьби українців за незалежність.


Iз прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку українцiв їх i без того складнi взаємини з поляками погiршилися. Інтереси двох народів розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, щоб вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу, аби отримати змогу в східній частині провінції творити своє національне життя; якщо у Східній Галичині поляки становили вищі кола суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими верствами. Українці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали статус-кво.


Уся адміністративна влада в Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісника, якого австро-угорський імператор призначав з верхівки найбагатших польських поміщиків. Повітовими старостами призначали польських графів, князів та поміщиків. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми. Вони проіснували до початку Першої світової війни.


Діяльність Галицького та Буковинського сеймів було підпорядковано центральній владі. Їх постанови обов’язково мав затверджувати імператор, який нерідко зволікав із цим. Йому належало право розпускати сейм у будь-який час і призначати нові вибори. Цим правом імператор часто користувався. Головними у законодавчій діяльності Галицького та Буковинського сеймів були господарські справи. Їхні бюджетні права були обмежені.


Виборчий закон відповідав інтересам панівних верств. Вибори не були загальними і рівними. Усі виборці ділилися на чотири курії, з яких кожна окремо обирала депутатів у сейм терміном на 6 років. Курія земельних власників обирала 44 депутати з розрахунку один депутат від 52 виборців-поміщиків, які платили податок понад 200 крон. Друга курія — «торговельно-промислових палат» — захищала інтереси великих підприємців і мала три депутатських мандати. Третя, міська курія, представляла середніх та дрібних підприємців. Одного депутата обирали 2264 виборці. Четверта, сільська курія, була найнерівноправніша. Тут одного депутата обирали від 8764 виборців. Вибори в цій курії були не прямими, а двоступеневими: спочатку від кожних 500 селян обирали по одному виборцеві, котрі потім обирали депутатів до сейму. Однак і це обмежене право виборців було надане не всім селянам, а тільки тим, хто платив податок не менше 8 крон [45] . «Сільське населення» (до цієі категорії зараховували всіх селян) з четвертої курії представляли в сеймі головним чином заможні господарі і великі землевласники. Внаслідок цього в Галицькому та Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, як правило, неукраїнських, зокрема в першому — польські, а в другому — румунські та німецькі.


Від виборів до австрійського парламенту, Галицького і Буковинського сеймів незаможні верстви населення фактично було усунено за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не заносили робітників і бідняцько-середняцькі маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині — 4,9% населення [46] .


Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких зловживань. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, зміна місць та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн. Щоб перешкодити передвиборній агітації українських кандидатів, власті кидали їх до в’язниць на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів та погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл. Проти непокірних використовували жандармерію та військо.


Поряд із обмеженням політичних прав західні українці потерпали від національного гніту. Зокрема, хоча Галичину, передусім Східну, заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам. Австро-угорський уряд спирався в Галичині на польську аристократію, яка відігравала важливу роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і поліційне управління. З цього приводу один польський автор відверто заявляв, що «Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією, з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям та адміністрацією, насправді ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, впровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства» [47] .


Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий ґрунт серед польських підприємців і дрібного міщанства в Галичині. Характерною в даному випадку була передвиборна промова професора Львівського університету С. Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи культурній [48] .


З особливою рішучістю антиукраїнська політика здійснювалася в галузі освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах, професійно-технічних закладах Галичини польською мовою. Великої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. У 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій, тобто по одній на кожні 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових школах польських класів було втричі більше, ніж українських [49] .


Українці зазнавали дискримінації на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські [50] . Інвестиції направляли, звичайно, у західну, польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду.


Корінне населення реґіону не мирилося зі своїм важким становищем, ведучи вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне українське слово. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Істотну роль у численних акціях протесту відігравали українські політичні партії, різноманітні організації, в тому числі й молодіжні, громадські діячі.


Щораз гострішими ставали страйки галицьких робітників. Протягом 1900–1904 рр. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь близько 32 250 чол. Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. — 16 страйків, в 1904 р. — 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова у червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров’ю робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрогобицько-бориславського нафтового басейну [51] . Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями.


Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 р., взяло участь близько 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв’язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закликали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече» [52] . У зверненні комітету зазначалося: «Брати селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи латинського обряду... Вже досить нашого горювання, досить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров’ю поливали» [53] . Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласників піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9-7-й.