Geum.ru

Лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7


Чи не єдиною органiзованою силою в Галичинi, що бiльш-менш реально оцiнювала тодiшню мiжнародну ситуацiю, було сiчове стрiлецтво, яке розглядало Австрiю тимчасовим союзником. Про це свiдчила як його попередня дiяльнiсть, так i активнiсть у першi днi свiтового конфлiкту. Вже 30 липня львiвськi органiзацiї «Січові Стрільці I» i «Січові Стрільці II» об’єдналися «для спiльних дiй», а їхнiй провiд видав усiм своїм членам наказ негайно прибути до Львова та закликав добровольцiв зголошуватися у стрiлецькi ряди [130] . Водночас було створено стрiлецький мобiлiзацiйний комiтет (Володимир Старосольський, Іван Чмола, Олена Степанівна та Михайло Гаврилко), який протягом кiлькох днiв зорганiзував першу бойову сотню пiд командою Iвана Чмоли [131] . Так стрiльцi показали своє розумiння вимог часу та ще раз переконливо засвiдчили, хто стоїть на вiстрi передової української нацiонально-полiтичної думки в Галичинi.


Пiд впливом свiтових подiй і стрiлецької активностi почали подавати ознаки життя й українськi полiтики, якi досi обмежувалися лише погодженням поточних справ [132] . З iнiцiативи відомого громадсько-політичного діяча Костя Левицького 1 серпня вiдбулася спiльна нарада представникiв полiтичних партiй, результатом якої стало створення Головної Української Ради (ГУР), як єдиної полiтичної репрезентації українського народу в Австрiї пiд час вiйни. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.


Вже 2 серпня на першому засiданнi Головної Української Ради з iнiцiативи та за спiвучастю «Стрiлецької секцiї», львiвських органiзацiй Сiчових Стрiльцiв та «Сокола-Батька» було вирiшено органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї. Його створення було доручено окремiй вiйськовiй колегiї у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая. 2-3 серпня ця група, що згодом розширилася i стала називатися «Українською Боєвою Управою» (УБУ), ухвалила назву майбутнього вiйська — Українськi Сiчовi Стрiльцi (УСС) та призначила його тимчасовим командантом (військовим керівником) Теодора Рожанковського [133] . 6 серпня, коли Австрiя оголосила Росiї вiйну, була оприлюднена спiльна вiдозва ГУР та УБУ до українського народу, де вже офiцiйно проголошено про органiзацiю вiйськової формацiї. Тут підкреслювалося: «В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовности, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї!..» [134] . Крiм заклику ставати в ряди УСС i робити пожертви на їх потреби, відозва також подавала загальні вказівки, як це мали здійснювати на практиці. Трохи згодом були розiсланi на мiсця й опублiкованi в пресi детальнiшi iнструкцiї щодо органiзацiї добровольців.


Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Переважала молодь, яка без особливої спонуки чи агiтацiї, нерiдко без вiдома батькiв, вирушала з родинних хат «здобувати Українi волю» [135] . Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18-ти рокiв i старшi 50-ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi [136] . Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.


Що ж змусило галицьких українців, знехтувавши смертельною небезпекою, залишити домiвки i пiти до новiтнього українського вiйська? Хорунжа УСС Олена Степанiвна так вiдповiдала на це запитання: «Я з любови до України взяла крiс та пiшла в поле фiзичною силою помагати бити ворога...» [137] . Пiдхорунжий УСС Дмитро Палiїв зазначав: «... молодь, що масово посунула в стрiлецтво, йшла туди пiдсвiдомо. Всi вiдчували, що так треба. Але чому i пощо? Вiдповiдь на цi питання кристалiзувалася вже пiзнiше» [138] . Цю думку пiдтримував i четар УСС Iван Балюк, який у листi до Дмитра Донцова писав: «Переважна бiльшiсть пiшла в ряди стрiлецтва з чистої iдейности, яка кристалiзувалася i мiцнiла серед боїв i трудiв... Зростала з кождою новою могилою, яких ми багато-багато полишили по своїх і чужих горах» [139] . Пішли вони під українські стяги, можливо, і не до кінця уявляючи як все складатиметься, якими шляхами і засобами, але будучи твердо переконаними, що йдуть боротися за Україну і сподіваючись вибороти для неї кращу долю. Розуміли вони й те, що у випадку завоювання України Росією, всякі надії на краще майбутнє будуть поховані назавжди. Ці мотиви і стали домінуючими в психології добровольців, які тисячами з’являлися до УСС.


Підкреслюючи піднесення, яке в той час панувало серед українців Галичини, член ГУР та УБУ Володимир Темницький ілюструє його таким прикладом: «Перед одним нашим вербунковим комісаром стає поважний наш хлоп. Волосє снігом припорошене, чоло пооране журбою, на руках мозолі довголітньої праці. Праворуч і ліворуч два хлопці 17- і 18-літні. «Пане комісарю! — каже, а голос звучить твердо, як сталь. — Я маю п’ять синів, три вже у війську, а я старий, і отсі два парубчаки голосимося до українських стрільців. Дома най самі баби собі радять. Прийміть нас всіх трьох разом. Нехай і ми поможемо нашому народови добувати волю» [140] . Подібні випадки не були поодинокими. Так, коли на Гуцульщині один із тамтешніх організаторів УСС — посол Петро Шекерик-Доників почав пояснювати добровольцям, що таке війна, щоб вони пізніше на нього не нарікали, то у відповідь почув: «Ми знаємо добре, що то є війна. Але нам би був навіки сором і ганьба в таку хвилю сидіти дома. За Україну боротися, то нам не страшно, а мило... Раз мати родила, раз гинути. Хоч згину у боротьбі за Україну, то знаю, що це є геройська смерть і Богу дєкуємо, що дочекали сеї хвилі...» [141] . А коли під час прощання з добровольцями їхні рідні плакали, то їх заспокоювали: «Не плачте... бо стидно би нам було, щоб ви за нами голосили, коли ми ідемо здобути волю України» [142] . Це був закономiрний результат передвоєнної працi молодi в сокiльських, сiчових, пластових та стрiлецьких органiзацiях, її морально-iдейного, фiзичного i вiйськового вишколу.


Добровольці збиралися спочатку в повітових осередках, а пізніше мали перебиратися до більших міст, таких як Станіслав, Тернопіль, Чортків, Коломия, Перемишль, Стрий, де розташовувалися по українських установах. Серед організаторів УСС на місцях були: у Богородчанському повіті — адвокат Михайло Новаковський, у Бережанському — посол Тимотей Старух, у Жовківському — В. Галапац, у Золочівському — Володимир Сроковський та Ілько Цьокан, у Калуському — лікар Іван Куровець, у Равському — Василь Сідельник, у Самбірському — адвокат Андрій Чайковський, у Стрийському — адвокат Іван Гарасимів, у Тернопільському — Степан Чу­мак, у Сокальському — Осип Семенюк та Осип Демчук, у Чортківському — Іван Коссак, у Перемиському — адвокат Володимир Загайкевич і О. Комарницький, на Гуцульщині — посол Петро Шекерик-Доників, в Рогатинському — Микола Угрин-Безгрішний [143] та інші.


Спостерiгаючи за активнiстю, з якою українцi почали органiзовувати своє вiйсько, австро-польська адмiнiстрацiя занепокоїлася. Вона чинила всiлякi перешкоди мобiлiзацiї українських добровольцiв, забороняючи їм збиратися по повiтах, утруднюючи можливiсть їхнього переїзду до Львова чи Стрия та розганяючи вже зiбраних. Були випадки, коли добровольцiв навiть арештовували та вiдправляли в концентрацiйнi табори; переслiдували i їхнi сiм’ї


[1] . Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань. Так один iз польських полiтикiв Гіполіт Словiнскiй у серпнi 1914 р. в розмовi з австрiйським вiйськовим мiнiстром просив того «протидiяти гаданому українському руховi», заявляючи, що «український народ взагалi не iснує, а русинське означає росiйське, отже — антидержавне» [144] . Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже iз самого її початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозо­бов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь-якої агітації [145] . Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.


Але, незважаючи на активну протидiю антиукраїнських сил, їм не вдалося перешкодити мобiлiзацiї добровольцiв (при цьому слiд враховувати i швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше). За три тижнi до Українських Січових Стрільців, як свiдчить переважна бiльшiсть джерел, зголосилося близько 28 000 чоловік


[1] . Щодо їх соцiального статусу, то, на жаль, такої статистики нема. Проте статистичний аналіз особового складу УСС з пiзнiшого часу дає пiдстави стверджувати, що там були представленi всi соцiальнi верстви та майже всi професiї й землi галицьких українцiв [146] . Особливо активним, незважаючи на жнива, було селянство, яке становило переважну бiльшiсть зголошених [147] .


Поряд iз ентузiазмом, який охопив українство в Галичинi на початку вiйни, почали виявлятися i внутрiшнi клопоти, що заважали процесовi органiзацiї УСС. Особливо дошкуляв брак коштiв, змушуючи змiнювати плани. Так на початку був намiр виставити леґiон власним коштом i хоча б одягнути його в окремий стрiлецький однострiй. На потреби УСС передали вiд «Невгасаючого Фонду», який ранiше створило українське жiноцтво, 9000 крон, постiйно надходили пожертви з усього краю — як вiд окремих громадян, так i вiд громад, товариств та органiзацiй. Тiльки за мiсяць зiбрали кiлькасот тисяч крон грошима, дорогоцiнностями i в натурi


[1] . Проте українське населення Галичини було ще надто бiдним i, як згодом виявилося, цих коштiв не вистачило не тiльки на стрiлецький однострiй, а й на прохарчування, бо вони стали єдиним джерелом iснування леґiону протягом усього серпня 1914 р.


Ускладнювала становище й нестача вiйськових iнструкторiв (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин-українців, прибули тільки близько 20-ти [148] ), а також зброї та спорядження, що унеможливлювало високоякiсне вiйськове навчання новобранцiв. До того ж українським добровольцям, на вiдмiну вiд полякiв, австрiйськi властi видали мало на що придатнi однонабоєві карабiни застарiлої системи Верндля, якi були зняті з озброєння ще наприкінці 1880-х років. Стрiльцi згодом нерiдко просто викидали їх, купуючи за власнi кошти модернiшi у поранених воякiв [149] . Непростою залишалася ситуацiя i з харчуванням, одягом, взуттям, санiтарними умовами. I якщо в першому випадку допомагало українське населення, то в iнших становище було мало не катастрофiчним [150] . Однак, незважаючи на всi цi нестачi та негаразди, добровольцi трималися бадьоро. Будучи переконаними поборниками прав власного народу, вони готовi були долати будь-якi перешкоди, щоб тiльки добитися мети.


Iнша ситуацiя виникла в середовищi українських полiтикiв, де з найменшого приводу розгорялися гострi суперечки та непорозумiння [151] . Одне з таких «непорозумiнь» — спроба деяких представникiв Головної Української Ради вiдправити невишколених i погано озброєних добровольцiв на здобуття Почаєва вiд росiйського вiйська, щоб так виразити свою лояльнiсть до Австрiї — трохи не стало фатальним для леґiону. Але становище врятував тодiшнiй командант Теодор Рожанковський, який цiною своєї посади [152] вiдмовився виконувати дилетантський наказ i так зберiг українське вiйсько вiд знищення ще в момент його зародження.


Пiсля вiдставки Т. Рожанковського перед українським полiтич­ним проводом стояло два нагальних завдання: знайти нову кандидатуру на посаду начальника леґiону та визначити статус Українських Січових Стрільців. Щодо першого, то спочатку деякі представники національно-демократичної партії зробили невдалу спробу призначити на цю посаду посла Тимотея Старуха. Згодом з’явилася кандидатура діючого старшини австрійського війська майора Олега Кузьми, сина відомого громадського діяча краю. Та поки виконувалися відповідні формальності, він загинув на російському фронті. Більшість членів Головної Української Ради були також не проти бачити на посаді команданта леґіону брата митрополита Андрея Шептицького — Станіслава Шептицького, полковника Генерального штабу, який до певної міри мав відношення до організації українського леґіону. Але він відмовився від запропонованої посади, мотивуючи тим, що йому у воєнних планах призначене інше завдання [153] . (За іншими джерелами, проти призначення полковника Станіслава Шептицького виступили Кость Левицький та його прихильники, які побоювалися, що той не захоче рахуватися з ними [154] ). Врешті командантом стрiлецької формацiї призначили Михайла Галущинського, директора української приватної гiмназiї у Рогатинi, старшину запасу австрiйської армiї. Це призначення було продиктоване корпоративними розрахунками українських полiтикiв, якi бажали бачити на чолi Українських Січових Стрільців людину, не заангажовану в партiйних суперечках, що, на їх думку, мало б унеможливити в майбутньому приписування заслуг УСС якiйсь однiй партiї. Такою людиною i став Михайло Галущинський, який, за його словами, нiколи не вiдчував пошани до воєнного ремесла i не мав нiякого поняття про вiйськову органiзацiю [155] . Нацiональнi iнтереси в даному випадку вiдкинули на догоду груповим, бо, як показало майбутнє, кандидатура Галущинського була вкрай невдалою. Вiн не розумiв нi вимог часу, нi запалу молодi та й сама стрiлецька iдея залишалася для нього у великiй мiрi чужою [156] , що в подальшому негативно позначилося на станi стрілецтва.


Важчим для розв’язання було друге завдання — визначити статус леґiону УСС. Воно ускладнювалося тим, що, з одного боку, дiї українського керiвництва істотно зумовлювала австрiйська влада, а з другого — саме це керiвництво, беручись за органiзацiю леґiону, до кiнця не уявляло, якими мають бути його завдання та мета. На зустрічі членів Головної Української Ради з представниками австрійського уряду було домовлено, що український леґіон буде особливим відділом з військово-політичним завданням, як свого роду посередник між австрійською армією і українським населенням, відвойованих від Росії територій. Що ж до бойових завдань, то Українські Січові Стрільці мали їх виконувати лише у крайньому разі [157] . Військовий комісар Міністерства закордонних справ Урбас запевняв українських політиків, що австрійський уряд та військова влада дуже бажають, щоб леґіон УСС набув характеру суто української формації, зі своїм окремим одностроєм, національним прапором та піснями, бо тільки тоді його поява зможе справити враження на українське населення в царській Росії [158] . Та, як свідчать подальші події, ці домовленості були не більше як формальністю, якої австрійська влада не збиралася дотримуватися і використовувала стрільців так, як вважала за потрібне. Вона зовсім не була зацікавлена в розвитку та розширенні українського національного руху, тим більше на початку війни, коли її військо змушене було відступати. Але цього ніяк не хотіло зрозуміти тодішнє українське керівництво. «Ми мали зазначити таким чином, — так пише про місію леґіону його перший командант Михайло Галущинський, — лояльність супроти Австро-Угорщини і мали викувати капітал на майбутнє. Нехай, думали ми, наша монархія побачить, що у важкій, віковій хвилині... український нарід не лише самим одушевленням старався підпомогти морально її сили, що став у ряди її оборонців не тільки обов’язаними до військової служби, але покликав і тих, які тоді могли сидіти спокійно дома» [159] . Тому очевидним є, що тi успiхи, яких УСС згодом добилися в нацiонально-полiтичнiй та культурницькiй сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої iнiцiативи й наполегливостi.


Аналогічною була ситуація, пов’язана з чисельністю леґіону. Початково намічалося сформувати 8 піхотних куренів УСС і для цього було призначено міста Львів, Тернопіль, Станіслав, Стрий, Коломию, Чортків [160] . Однак, вже невдовзі попередні домовленості було порушено й австрійське командування оголосило, що загальна кількість стрільців складатиме 3000 чоловік, які мали бути поділені на курені в складі 4-х сотень по 200 чоловік кожна [161] . На Буковині повинен був створюватися одночасно другий український леґіон, яким мав займатися посол Микола Василько. Але цей Буковинський курінь, зорганізований в листопаді 1914 р., не виступав як українська формація й на початку 1916 р. був приєднаний до якогось румунського полку [162] . В той же час австрійська влада дозволила організувати два польських леґіони по 8 куренів піхоти, з окремим відділом кінноти й артилерією [163] . (До речі, польські леґіони формувалися на базі довоєнних стрілецьких організацій, члени яких, на відміну від українських, були звільнені австрійським урядом від загальної мобілізації [164] ). Цим фактично було ще раз показано, як насправді Австрія ставиться до українців і наскільки вона зацікавлена в їхніх військових формуваннях. Та й чи могло бути інакше, коли сам австрійський цісар Франц-Йосиф, за словами одного з членів його родини, до українців був настроєний вороже [165] . Так вже з самого початку організації УСС над ними нависла небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості, а, відповідно, й до обмеження ролі та впливу в краї.


30 серпня 1914 р., коли росiйськi вiйська пiдiйшли недалеко до Львова, стрiлецтво, зiбране тут, — усього близько 2000 чоловік [166] — виїхало до Стрия. Крiм них, сюди з’їздилися також добровольцi зі всього краю, часто чети i сотнi, вже впорядкованi й з прапорами. На початок вересня тут зiбралося близько 8-10 тисяч чоловік [167] . Їх мало б бути набагато бiльше, але через стрiмкий наступ росiйських вiйськ чимало вiддiлiв зi схiдних i пiвденних повiтiв уже не могли дiстатися до Стрия. Всi добровольцi розташувалися тут у таборах, здебiльшого просто неба. З харчуванням проблем було ще бiльше, нiж у Львовi, хоча й тут допомагали мiсцевi українцi. Почала порожнiти й стрiлецька каса [168] , бо минув уже мiсяць вiдтодi, як Бойова Управа власними фондами, що складалися з пожертв українського населення, несла весь непосильний тягар утримування тисяч добровольцiв. Була небезпека, що леґiон опиниться без будь-яких засобiв для iснування, оскiльки велику частину краю вже окупували росiйськi вiйська i надiї на допомогу українства були примарними. За допомогою необхiдно було звертатися до австрiйської влади. Та вона, перш нiж взяти УСС на державне утримання, зажадала вiд них прийняття присяги на вiрнiсть габсбурзькiй династiї [169] , про що 1 вересня 1914 р. було повiдомлено команданта леґiону Михайла Галущинського.


Вимога не стала новиною, бо про це йшлося ще у Львовi. Але тодi проти складання присяги в тiй же формi, що й для австрiйського вiйська, виникла сильна опозицiя серед добровольцiв [170] . Тому Українська Бойова Управа, побоюючись невдоволення стрiлецтва, зволiкала з вирiшенням згаданого питання. Коли ж прийняття присяги зажадали вдруге, серед стрiльцiв знову почалися стихiйнi протести. Вирiшальним моментом тут були внутрiшнi переконання добровольцiв, що вони мають бути українським вiйськом, яке добровiльно пiшло боротися за українську справу, а не за iнтереси габсбурзької династiї, i тому їхня вiйськова присяга має стати заявою вiрностi Українi та її народовi. Головними виразниками такої позицiї були довоєннi активнi члени середньошкiльних, сiчових та стрiлецьких органiзацiй: Василь Данилович, Микола Балицький, Василь Семець та iнші [171] . Ситуацiя склалася так, що день 1 вересня став нiби манiфестацiєю української державницької iдеї, яку репрезентували тисячi галицької молодi. Однак цi подiї ускладнювалися тим, що ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани. Тому-то Михайло Галущинський i докладав максимум зусиль, щоб переконати добровольцiв прийняти присягу у тiй формi, якої вимагала австрiйська влада, i цим не дати їй нiяких пiдстав для розпуску леґiону [172] . (До речі, керівництво Головної Української Ради досить прохолодно поставилося до стрілецьких намагань присягнути на вірність власному народові, а не чужій державі, вбачаючи в них не що інше, як «нерозважні рухи», які «підривали повагу і значення січових стрільців» [173] ). Врештi йому вдалося це зробити.


Але наступного дня трапилася подiя, що знову призвела до вiдкладання прийняття присяги. Це був наказ австрiйської вiйськової влади, згiдно з яким у леґiонi мали залишитися лише 2000 стрiльцiв — головним чином «iнтелiгентнi одиницi» — а iнших слiд було негайно вiдправити додому. Формально це рiшення мотивували браком одягу та озброєння [174] . (Намiри австрiйського командування про обмеження стрiлецького леґiону до 3000 осіб, як вже зазначалося, були вiдомi й ранiше, але українськi полiтики чомусь не надали цьому нiякої уваги). Спроби Михайла Галущинського запобiгти такому розвитку подiй не дали результатiв. Єдине, що йому вдалося, — це отримати дозвiл на зарахування до леґiону ще 500 добровольцiв понад 2000 дозволених. Можливо, трагедiї вдалось би уникнути, якби у Стрию разом з леґiоном були й українськi полiтики, а так до голосу Галущинського, котрий мав лише чин поручника (сьогоднішньою термінологією — старшого лейтенанта), мало хто з австрiйських вiйськових прислухався. А що це була справдi трагедiя, показали як злигоднi, що випали на долю тих добровольцiв, котрi змушенi були повертатися додому, не маючи навіть грошей та харчів на дорогу [175] , так i подальшi подiї, зокрема, з часiв українських визвольних змагань. Бо якщо уявити собi, що кiлькiсть Українських Січових Стрільців становила б хоча тисяч десять, то, очевидно, що результати цих змагань були б дещо iншими.