Лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки

Вид материала

Книга

Содержание Зародження стрілецького руху

Подобный материал:

• Історія України ХХ століття, 29.99kb.
• Причини та наслідки вживання наркотичних речовин підлітками, 84.94kb.
• Календарний план занять з української літератури для слухачів вечірніх підготовчих, 101.16kb.
• Чернелевська Олена Леонідівна удк конкурентне закон, 964.22kb.
• Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності Портрет професії журналіста, 235.38kb.
• Олександр Шнирков, 219.27kb.
• Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко, 4986.46kb.
• Всесвітня історія, 9 клас, 35.03kb.
• Небезпеки в сучасному урбанізованому середовищі План, 184.78kb.
• Завдання для дпа основи ринкової економіки блок І. Економічна теорія, 671.75kb.

У 1905–1907 рр. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників. Лише протягом першої половини 1906 р. в краї відбулося 2323 мітинги і 171 демонстрація [54] . Одною з найважливіших їхніх вимог була демократизація антинародної виборчої системи.


Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в тому числі й західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбурґів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале. Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Австро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували права простих трудівників. Новий виборчий закон не скасував старої системи дискримінації українського населення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці — від 102 тис. [55] У рейхсраті та в місцевих сеймах продовжували домінувати австрійські, угорські, польські, румунські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907–1914 рр. не припиняли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.


Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа Анджея Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А. Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у графа не розходилося з ділом. Під час виборів до Галицького сейму 1908 р. у селі Коропець (нині Монастириського р-ну Тернопільської обл.), від якого балотувався граф Казимир Бадені, було вбито селянина Марка Каганця. Перед тим він звинуватив претендента на депутатський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у викраденні бюлетенів. На очах у всього села до М. Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнетами закололи його. «Це була остання крапля, — писав у ті дні Гнат Хоткевич, — котра переповнила чашу народного терпіння» [56] . Одним із виразників глибокого обурення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львівського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив мучителя українського народу Потоцького. Ця подія дала сильний поштовх антиукраїнським настроям. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаганду почала польська преса.


Складовою частиною національно-визвольного руху українського населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. в Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяли участь понад 600 чол. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці міста Львова, що відбулися 19 листопада 1905 р., вимагали відкриття чотирикласної української школи [57] . Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.


Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки галицького українства. Особливо активно за втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901 р. велика група студентів Львівського університету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закінчилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків понад 500 студентів-українців у листопаді 1901 р. залишили навчання у Львівському університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу відбулися у 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з університету реакційних викладачів, в тому числі й ректора.


5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української студентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику відозву «3а український університет». Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шовіністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Загострилися взаємини між студентами університету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв українською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. Напівтрупа викидали за двері під загальний регіт і задоволення присутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допускали на навчання студентів-українців.


Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Від ворожої кулі загинув українець Адам Коцко, чимало студентів отримали поранення. Поліція заарештувала 127 чоловік, серед яких не було жодного поляка, — всі українці [58] .


4 липня 1910 р. відбувся похорон Адама Коцка. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря — 250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. Вони прийшли провести А. Коцка в останню дорогу. 40 вінків і написи на червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шалені кати!» [59] . Кожне місто, кожне містечко Галичини прислали делегації з вінками та квітами. Це був день національного смутку. Сміливо на тому маленькому бастіоні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.


Вбивство Адама Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім’я студентських організацій і матері А. Коцка приходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше за свою історію на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджували листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув Адам Коцко. На ім’я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних п`яти років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.


Таким чином, на початку ХХ ст. польсько-український конфлiкт iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами, за словами Ореста Субтельного, вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв [60] . Радикалізація національного руху — як українського, так і польського — неминуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір [61] , діючи за принципом: «Пусьціць Русіна на Русіна» [62] . Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням.


Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi викликало в Росiї, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австрiйськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони разом з iншими русифiкацiйними заходами у Схiднiй Українi будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Спроби, якщо не задушити, то хоча б дискредитувати українську нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила протягом тривалого часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi залишалася для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепаратизму», про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її преса [63] , де, серед iншого, зазначалося, що український рух є для Росiї небезпечнiшим, нiж усi iншi нацiональнi рухи разом узятi.


Дедалi очевиднiшим ставало, що росiйський уряд вбачає єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України — доки розвиток нацiонального руху не набрав там таких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi брошури i таке iнше [64] . У червнi 1914 р. росiйський посол у Вiднi заявив протест вiд iменi своєї держави австро-угорському урядовi з приводу проекту заснування українського державного унiверситету у Львові. При цьому було пiдкреслено, що подiбний крок росiйський уряд розцiнюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до вiйни [65] .


Такий демарш Росiї ще раз засвiдчив, що одними з найголовнiших її завдань у майбутнiй вiйнi мали стати захоплення захiдноукраїнських земель і лiквiдацiя там українського нацiонального руху. Зi всiєю очевиднiстю ця думка пiдтвердилася в першi днi вiйни, зокрема, у виступi мiнiстра закордонних справ Росiї в Державнiй Думi, де вiн пiдкреслив, що однiєю з головних причин вступу Росiї у вiйну була «українська iдея» [66] . А коли в лютому 1915 р. на таємному засiданнi Державної Думи обговорювали проблеми й умови можливого миру, то не було жодної партiї, жодного депутата, якi б не вимагали, як мiнiмум, приєднання Галичини до Росiї [67] . Але чи не найкраще справжнi намiри Росiї виявилися пiд час окупацiї її вiйськами Галичини в 1914–1915 рр., внаслiдок чого там тривало цiлеспрямоване i планомiрне нищення українського нацiонального життя.


Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, щ? чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, «ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога України» [68] . Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством» [69] . В антиросійському дусі висловився і другий з’їзд українських студентів (2-4 липня 1913 р.), де цю позицію обґрунтував Дмитро Донцов [70] , майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму. Так само поставилися до Росії й буковинські українці [71] .


Отже, перед Першою світовою війною галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українців у Російській імперії. А тому певні успіхи українства в Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели його до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українцiв у ньому мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення самостiйної держави, забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро-Угорської імперії.


ЗАРОДЖЕННЯ СТРІЛЕЦЬКОГО РУХУ

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Однак серед широкого загалу населення така думка знаходила розумiння дуже повільно, оскільки традицiї збройної боротьби українцiв за свою державну незалежнiсть на той час дещо призабулись. Єдиним i не дуже яскравим збройним виступом захiдних українцiв у ХIХ ст. були вiйськовi формування, створенi пiд час «весни народiв» 1848-1849 рр. Спочатку, під натиском революційних подій, цісар Фердинанд дав дозвіл творити на території імперії так звані національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів...» [72] . Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було чисельніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перешкоди з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, в кінці 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і яка нараховувала в одному тільки Станіславському окрузі майже 18 000 осіб. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 осіб, що також призначався для боротьби проти угорської революції [73] . Всі ці формування завдяки галицькій інтеліґенції мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні і навіть спеціально створений Михайлом Коссаком своєрідний статут — «Випис руководства до вправ для стражи народной» [74] . Проте якогось особливого впливу на українсько-галицьке суспiльство вони не мали, до того ж уже на початку 1850 р. через дії польської адміністрації були ліквідовані. Потрібен був ще певний час, щоб серед українства визріла ідея незалежності України та необхідності її збройного виборення.


Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвiдомлювати необхiднiсть власної вiйськової сили, став спортивно-проти­пожежний рух у формi сокiльсько-сiчових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного [75] воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив вiдомий український громадський дiяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р. [76] Початкова ідея цих організацій, за задумом їх керівників [77] , була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об’єднуючи здебiльшого молодь, українськi «Соколи» й, особливо, «Сiчi» захоплювали її козацьким романтизмом, а масовi гiмнастичнi вправи i муштра на зразок вiйськової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспiльного обов’язку — створювали сприятливу атмосферу для зародження вiйськового руху. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою — зв’язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська та гуртували для цього кадри. (Не випадково в секретному донесенні російського жандармського управління від 23 квітня 1915 р. підкреслювалося, що основною метою «Січей» та «Соколів» було «служити підготовкою кадрів Українського війська, що повинно було рано чи пізно виступити в боротьбі за самостійність» [78] ). Незважаючи на утиски та перешкоди властей [79] , у 1914 р. в Захiднiй Українi iснувало вже 967 органiзацiй «Сокола», що нараховували 58 627 чоловік, та 1056 «Сiчей» iз 66 000 членів [80] . Це була органiзована сила, яка, вiдродивши пам’ять про українське вiйсько, дала поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.


Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово-сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi [81] , як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».


Перший український таємний військовий гурток «Пласт» виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — Василь Кучабський, Роман Сушко, Омелян Кучерішка, Осип Квас, Олена Степанівна [82] . Це була «мішана (хлоп’ячо-дівоча) пластова організація... — яка, за словами Олени Степанів, — вела більше військову, як пластову роботу, бо крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінга, пізнавати систему кріса — Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову...» [83] .


Офіційним початком «Пласту» вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові — 12 квітня 1912 р. З цього часу пластові організації поширюються по краю і вже в 1913 р. відбувся 1-й з’їзд їхніх представників у Львові, на якому було створено «Організаційний Пластовий Комітет» [84] . Перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi нараховувалося 34 пластових гуртки, що об’єднували 1700 чол. [85] , які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в iсторiї новiтнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостiйнiсть.


Серед перших військових організацій особливе місце посідав і «Мазепинський курс мілітарний», який зорганізували Василь Кучабський, Василь Клим і Осип Квас серед гімназистів Львова і який нараховував близько 80 членів [86] .. Заходом цього гуртка з’явилися перші українські військові підручники; його учасники займалися теоретичним вивченням військових предметів та практичними польовими вправами. Як і «пластуни», члени «Мазепинського курсу мілітарного» були переконані, що визволення України можливе тільки збройним шляхом, а тому заприсяглися «зі зброєю в руці здобувати незалежність українському народові» [87] .


Пiд впливом дiяльностi таємних вiйськових товариств у Галичинi незабаром розпочалися дискусiї про майбутнє українського руху. Спочатку вони були млявими, та пiсля того, як у жовтнi 1912 р. розгорiлася Балканська вiйна, ситуацiя дещо змiнилася. По-перше, наслідки війни, в якій балканські народи збройним шляхом визволилися від турецького поневолення, показали шлях до осягнення незалежності. З цього приводу журнал «Відгуки» трохи пізніше писав: «Щаслива війна балканських народів є для нас дзеркалом, у якому бачимо в цілій наготі свою повну стать, усю неміч і нужду» [88] . По-друге, Балканська війна, похитнувши політичну рівновагу в Європі, стала своєрідним детонатором, який призвів до різкого загострення відносин між провідними європейськими державами. Все це певним чином активізувало галицьких українців, висунувши справу вiйськової пiдготовки української суспiльностi та її самостiйної участi в можливiй майбутнiй вiйнi, зокрема, мiж Австрiєю i Росiєю, з гурткiв середньошкiльної та студентської молодi на ширше поле громадянської дискусiї. Адже ця вiйна, за словами Василя Кучабського, «перекидала звичайний спосіб думок громадянства і ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австро-російський кордон на українських землях без участі й волі українського народу, отже, й небезпеку, що й галицькі українці, яким досі жилося під владою Австрії більш-менш вільно, потраплять у російську «тюрму народів» [89] . Тобто майбутній конфлікт, залежно від його результатів, міг принести українцям як повне визволення вiд Росiї, так i повне закабалення нею, але тепер уже всiх земель.


Перед українською полiтичною думкою постала дилема з приводу можливої австро-росiйської вiйни: або в цьому конфлiктi українцi будуть лише пасивними глядачами, або вони мають взяти в ньому активну участь як окрема незалежна полiтична i збройна сила, щоб так самим вирiшувати своє майбутнє. Залежно вiд вибору шляхiв розв’язання цього завдання серед галицького українства вiдбувся своєрiдний розкол. Однi, в силу свого австрофiльства, навiть думки не допускали про можливiсть i потребу органiзацiї та сепаратної дiяльностi української полiтики й української збройної сили. Вони були переконані, що українці, як австрійські громадяни, повинні жертвою крові в рядах австрійської армії довести свою відданість імперії, а вона за це після переможного закінчення війни позитивно вирішить українське питання [90] . Подібні погляди подiляла i частина студентiв, яка вважала, що молодь має насамперед вчитися i творити культурнi цiнностi [91] . Iншi ж — перш за все гурт тiєї патрiотичної студентської молодi, яка сприймала гасло самостiйної України як моральну настанову до дiї, а не демагогiчне фразерство — були переконанi в необхiдностi творення окремої української збройної сили для боротьби за власну державу та потребi пiдготовки населення до цiєї справи через заснування стрiлецьких товариств.