Geum.ru

Московська патріархія святкує руйнування києво-могилянської академії?

Вид материалаДокументы

Содержание


Основні принципи та схема археографічного опису
Барокова поетика й риторика як формотворення системи бачення світу.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Основні принципи та схема археографічного опису


Описи матеріалів, які увійшли до каталогу, розміщуються за хронологічним принципом: через різноплановість їхнього характеру та змісту тематичний поділ видався упорядникам недоречним. Для полегшення пошуку до розділу "Рукописні документи і матеріали з історії Києво-Могилянської академії" каталогу додаються іменний, географічний покажчики та покажчик установ, список скорочень, а також покажчик документів за фондами згідно з описами Петрова, Лебедєва та сучасними описами ІР НБУВ із зазначенням подокумент-ної позиції каталогу. Позиції Н. Тер-Григорян-Дем'янюк не наводилися через те, що вона дублювала назви М. Петрова та О. Лебедєва.

У зв'язку з тим, що каталог охоплює документи значного періоду часу, коли суттєво змінювалася лексика, упорядники передають назву документа довільно, однак, по можливості, застосовують діловодну термінологію, використану в оригіналах, наприклад, проме-морій, доповідь, донесення, прошеніє тощо.

Титули, звання та назви інституцій передаються в уніфікованій формі, наприклад, митрополит Київський, Св. Синод, Київська духовна консисторія. Імена, прізвища та географічні назви передаються ідентично до тексту документа і не пояснюються у примітках через наявність спеціального енциклопедичного довідника "Києво-Могилянська академія в іменах ХVП-ХVПІ ст.".

Комплексні збірки документів, згідно з усталеними археографічними принципами, описані і як окремі одиниці зберігання, і розписані подокументно. У випадку подокументного опису, складеного за хронологічним принципом, одночасно подається посилання на номер комплексної збірки.

Археографічний опис документів у каталозі виконувався за такою схемою:
  1. Дата написання. Дати оригінального документа, встановлені упорядниками з допомогою текстового та філігранологічного аналізів, подаються в квадратних дужках. Для копійного документа археогра фічне датування подається в круглих дужках. У справах, де містять ся декілька документів, подаються крайні дати документів через тире.
  2. Археографічний заголовок.
  3. Оригінал чи копія.
  4. Кількість аркушів, їх розмір у міліметрах.
  5. Колір чорнила.
  6. Кількість документів у комплексних справах.
  7. Підписи відомих історичних осіб.
  8. Опис печатки (форма, матеріал, з якого вона зроблена, колір, наявність кустодії).
  9. Стан збереження (в опису зазначаються пошкодження паперу чи тексту).
  10. Мова (переважна більшість документів писана російською мовою, через те в каталозі фіксуються лише іноземні мови).
  11. Записи, що вносять доповнення до змісту документа або мають суттєве значення для встановлення його історії.
  12. Походження документа.
  13. Старі шифри.
  14. Записи про наявність копій.
  15. У Бібліографії зазначаються спеціальні каталоги і описи зіб рань рукописів, а також їхні публікації.
  16. Примітки (подається перехресна відсилка з загального опису справи чи збірки на виокремлені з них документи, з окремого документа на загальний опис, а також подаються відсилки на тотож ні документи в каталозі).
  17. Шифр архівосховища, який складається з номера фонду, номера одиниці зберігання та номерів аркушів.

Висловлюємо щиру подяку Л. Ігнатенко за участь в укладанні каталогу на початковому етапі роботи.

Сподіваємося, що каталог документів з історії Києво-Могилян-ської академії, чимало з яких запроваджуються до наукового обігу вперше, стане у пригоді науковцям при комплексному вивченні даної проблематики та дасть змогу повніше дослідити багатоаспектну діяльність цього визначного наукового, культурного та просвітницького центру України ХVІІ-ХVIII ст.

*******

Незаперечне та виняткове значення мали Острозька та Київська Академії, де навчання було поставлене на досить високому рівні за зразками тогочасної європейської освіти. Подібні заклади почали поширюватись та утворюватись і в інших містах та селищах, а особливо при тих чи інших братських осередках. Завдяки широкій мережі шкіл освіченість на Україні досягла значного рівня й охопила широкі кола населення, що вразило арабського мандрівника, архідиякона Павла Алеппського, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та у 1657 рр. побував на Україні. Але, як і в старі часи, центральним духовно-освітнім осередком України залишався Київ.

Основними показниками рівня навчальних закладів були науки, що в них вивчалися та їх обсяг. Основою навчання Київської школи була т. зв. система “семи вільних наук”, яка включала в себе тривіум (граматика, риторика й діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вони входили в обов’язкову програму підвищеного типу шкіл-колегій, а також університетів і академій.

Зрозуміло, що Київська Академія мала і певні відмінності, що зумовлювалися освітніми традиціями та історичними умовами. Наприклад, спочатку вона не поділялася на факультети, не присвоювала своїм випускникам вчених ступенів, курс наук, що читався в ній, не був постійним у різні часи її існування. Всього в академії було вісім класів – чотири граматичних та класи поетики, риторики, філософії й богослів’я. Курс навчання тривав близько 12 років.

Перший граматичний клас – фара (або аналогія), по суті був підготовчим, але приймали сюди учнів вже з певним обсягом знань. У наступних трьох граматичних класах – інфімі, граматиці, синтаксимі вони опановували слов’янську, латинську, українську книжну, грецьку та польську мови, а також арифметику й геометрію, нотний спів, катехизис. Певна увага приділялась літературі, особливо класичній римській і грецькій. Особлива увага приділялась вивченню латинської мови, адже вона була мовою законодавства і судочинства, мовою дипломатів і учених. В усіх вищих навчальних закладах Європи, в тому числі у Київській Академії, викладання таких курсів, як філософія, поетика, риторика, богослів’я велось латинською мовою. Студенти заучували латинські тексти напам’ять, робили усні й письмові переклади, вправи. Письмові вправи поділялись на шкільні, які перевіряв одразу вчитель, й домашні. Домашні, для першого контролю, учні здавали аудиторам, які вибирались із кращих учнів для перевірки виконаних уроків. У спеціальних зошитах – нотатах – аудитори ставили оцінки в залежності від рівня знань. Потім з відміткою “correkta” учнівські зошити здавались учителеві.

Після граматичних класів учні, а точніше вже студенти, вивчали піїтику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2-3 роки), богослів’я (2 або 4 роки). Піїтика розглядалась як мистецтво складати вірші і вважалась захоплюючим та корисним заняттям. Після піїтики читався курс риторики, найпопулярнішого предмета в Академії. У класі риторики студенти навчалися складати промови як загального характеру, так і певного призначення – найчастіше панегіричні та судові, а крім того, писати листи – поздоровчі, вітальні, вдячні, прохальні та ін. Великого значення та особливого розвитку в Києво-Могилянській Академії набула філософія, яка викладалась префектом чи ректором цього закладу. Кожен професор складав свій рукописний курс лекцій. Філософські курси викладачів Київської школи привертали і привертають увагу багатьох вчених як джерело вивчення філософської думки в Академії. І нарешті, завершальним етапом навчання в Києво-Могилянській Академії був курс богослів’я. Незважаючи на офіційну заборону польського уряду він викладався ще з XVII ст. Поступово київські богослови формують свою систему викладання цього курсу. Ректори Академії виконуючи організаційну роботу навчального процесу в той же час були навчителями богослів’я.
Не обов’язковим було навчання на вищих курсах. Іноді по закінченні класу риторики Академію залишала половина його складу. Так, у 1738/39 навчальному році в класі налічувалося 105 чоловік, із них у наступному році в клас філософії прийшло лише 52 чоловіка.

Складовою частиною навчального процесу в Академії були щосуботні повторення матеріалу за тиждень, виконання різноманітних домашніх завдань і – тричі на рік - екзамени. Вони проводились учителями тих класів, в яких студенти повинні були продовжувати навчання. Частина студентів (філософи й богослови) ніяких домашніх завдань не виконували і екзаменів не складали. В кінці кожного семестру вони писали так звані великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів.

Щосуботи проводились “домашні” диспути, на яких студенти полемізували по матеріалах, прослуханих за тиждень чи по певних темах. Один студент обгрунтовував думку, три інші заперечували йому. В таких диспутах закріплювалось знання і шліфувалось логічне мислення.

Урочисто проводились диспути в кінці кожного навчального року, й особливо по закінченні курсів або на честь відвідин Академії знатними людьми. Щоб більше заохотити студентів до таких диспутів, митрополит Тимофій (Щербацький) придав їм особливу урочистість. Зокрема в день, призначений для публічного диспуту, всі знатні сановники Києва і поміщики з околиць відправлялися рано вранці у Києво-Печерську Лавру, де ще з вечора знаходився митрополит. Кожен із відвідувачів для такого випадку шукав для себе саму кращу карету і обов’язково їхав на стількох конях, скільки дозволено було його чиновницькому рангу. Митрополичу карету везли вісім коней які управлялись двома візниками, а коад’юторську – шість коней. І уся ця пишна колона під церковний дзвін наближалась до Академії. Такими ж пишними були подальші дії щодо зустрічі величних гостей. Характерно, що тут були присутні вже тільки студенти філософії і богослів’я, а вихованцям цього не дозволялось.

Впродовж всього свого історичного та науково-богословського розвитку були в Києво-Могилянської Академії періоди розквіту та падіння. Були періоди реформування та впровадження нових навчальних предметів та курсів. Так Варлаам (Ясинський), ставши ігуменом монастиря та ректором Академії негайно взявся за відродження та впорядкування її навчально-наукової діяльності. На початку 1666 р., вона існувала в досить слабкому стані. “Київський Колегіум умалився, став як малий Закхей”,- писав 6 січня 1666 р. Лазар Баранович. Варлаам (Ясинський) надсилає до польського короля Михайла Вишневецького ієромонаха Києво-Печерської Лаври Ігнатія (Саковича) з проханням утвердити всі привілеї навчального закладу. Король 20 березня 1670 р. утверджує за монастирем грамотою всі володіння. Також в ній говориться: “Кіевскую Могилянскую Коллегію на ея местахъ, грунтахъ и давнихъ фундацияхъ востановить и въ ней преподавать все начальные предметы, искусства, науки и познанія чрезъ профессоровъ, отцевъ учителей… ”.

Потребувала змін Київська школа і тоді коли її студентом став в майбутньому високоосвічений і талановитий богослов, людина із неосяжним колом захоплень та непересічних знань - Іриней (Фальковський). Адже, в правління київського митрополита Гавриїла (Крем’янецького) (1770-83 рр.) колись досить славна Академія почала хилитись до занепаду. Її очікувала досить нерівна боротьба із закладами, в яких практикувались більш цілеспрямовані методи, на боці яких були і незрівнянно кращий персонал професорів, і увага уряду, і зовнішні вигоди. Імператриця Катерина II, вирішивши підняти освіту в Росії, влаштовувала нові школи та вищі навчальні заклади, в яких професорсько-викладацькі посади обіймались якраз вихідцями із Київської Академії. Внаслідок цього спостерігався значний потік кращих, найздібніших, молодих сил, який не міг не вплинути паралізуючим чином на процвітання Академії, тому що як справедливо сказав преосвящ. Макарій, навчальний заклад цвіте тільки тоді, коли в ньому є здібні керівники і такі ж студенти. Наступний митрополит Самуїл (Миславський), будучи вихованцем Київської Академії, зробив дуже багато для її піднесення. Так, зокрема ним були введені такі предмети як географія, російська мова, історія, математика чиста й змішана, архітектура, мистецтвознавство і крім того ще тлумачення недільних і святкових Євангельських читань.

З часом Св. Синод намагається усі справи по управлінню Академією перебрати на себе. Так вже з 1738 р. туди стали надсилати іменні відомості про учнів Києво-Могилянської Академії, де поміщались, разом з тим, і списки професорів та вчителів.

Як відомо на початку XIX ст. освіта була виключно духовно-релігійна, тобто викладацькі функції освітніх закладів усіх рівнів виконувалися, здебільшого, православним кліром або ж чернецтвом. У 1802-1808 рр. відбувалась перебудова всієї шкільної системи у державі Московській, зокрема було взято курс на створення університетів, гімназій, світських училищ.

Потрібно зауважити, що Київська Академія на початку XIX ст. переживала свої далеко не кращі часи.

Розвиваючи ідеї перебудови духовної освіти, започатковані ще у XVIII ст., реформою 1808-1814 рр. передбачалося перетворити чотири академії, в тому числі Київську, не просто на спеціальні вищі духовні навчальні заклади, а й на адміністративні центри навчальних округів. Академії стали підпорядковуватись Синоду, конкретніше – комісії духовних училищ (до 1839 р.), а згодом духовно-навчальному управлінню при Синоді (до 1869 р.). Всі академії незалежно від історичних, національних, церковних особливостей урівнювалися, точніше - нівелювалися єдиним статутом і ставали за складом студентів духовно-становими.

Подібно до шкільної світської структури, введеної в 1803-1804 рр., нова структура духовних шкіл включала: академію – вищу школу; семінарію – середню духовну школу, що мала бути організована в кожній єпархії і вихованці якої могли продовжувати навчання в академії; нижче училище – навчальний заклад на рівні повіту; парафіяльне училище (школа) – заклад, що давав елементарну освіту і створювався в благочиннях. Для закладів усіх чотирьох рівнів (ступенів) запроваджувались єдині статути. Навчальні курси ускладнювались в міру наближення до вищого – академічного рівня і в семінаріях, наприклад, включали словесні, філософські та богословські класи, в академіях – курси загальноосвітні та спеціально-богословських дисциплін. Студенти академії могли бути удостоєні ступенів кандидата, магістра, а при піднесенні до священства – особливих окладів.

Зрозуміло, що зміни та перебудови у духовній освіті так чи інакше спиралися на досвід і традиції Києво-Могилянської Академії. Згідно з нововведеннями 1808-1809 рр. Київська Академія також перетворювалася на вищий духовний заклад на чолі з ректором і трьома адміністративними органами: конгрегацією (вченим товариством), внутрішнім і окружним правліннями. В округ, підпорядкований щодо навчання в Академії, входили: Білгородська, Мінська, Новоросійська, Переяславська, Подільська, Харківська та Чернігівська семінарії. Академія знаходилась тепер у безпосередньому підпорядкуванні Синоду.

Що стосується організації навчального процесу, то згідно з новою формою, він був зосереджений у двох відділеннях: нижчому, де вивчалися філософія, загальна словесність, громадянська історія та математика; і вищому – богословському – з такими дисциплінами, як догматичне, моральне богослів’я, герменевтика, канонічне право, церковна історія, церковна словесність та ін. Мови – грецька, німецька, єврейська, французька вивчались на обох відділеннях. Латини учили на уроках словесності. Головною дисципліною нижчого відділення була філософія, вищого – богослів’я.

Але все це були лише проекти, що, зіткнулись з реаліями життя. В Київській Академії, наприклад, нововведення, підписані Олександром I в 1808 р., вдалося втілити в життя лише в 1819 р.
Як уже зазначалось, що Київська Академія на початку XIX ст. переживала свої далеко не кращі часи. За словами Ф. Титова, Академія ніби законсервувалася, залишаючись у полоні віджилих педагогічних прийомів, схоластики, багатопредметності, обмеженості матеріально-фінансових умов для якісного навчання. У переповнених класах одні й ті ж викладачі читали курси латинської граматики, грецької мови, арифметики, історії, географії. На зламі XVIII-XIX ст. Академії із державної казни виділялося 12 тис. крб., хоч за найскромнішими підрахунками академічної адміністрації ця сума мала бути не меншою 55 тис.

Потреба реформування Академії, інших навчальних закладів за цих умов усвідомлювалася на всіх рівнях церковної влади. Здійснюючи перебудову цього провідного національного вищого навчального закладу України, Синод намагався зробити все можливе, щоб ліквідувати тут навіть будь-які ознаки старої Академії з її автономністю, самоврядуванням, виборністю, багатостановістю і т. д. Наслідком цього стало те, що практично весь попередній викладацько-професорський склад Київської Академії було відкинуто як такий, що не відповідає новим умовам. Було піддано нищівній критиці і курси викладання і самих викладачів, оскільки всі вони за попередньою традицією не включали до розгляду російських духовних і світських авторів. Стара Академія була закрита у вересні 1817 р. і в її стінах, того ж року, відкрили Київську Духовну Семінарію.

Після звільнення викладачів Комісія духовних училищ і митрополит Серапіон (Александровський) з попереднього складу Академії залишили тільки ієромонаха Кирила Куницького для викладання грецької мови. Натомість, було викликано викладачів і вихованців Санкт-Петербурзької Духовної Академії.

Урочисте відкриття КДА відбулося 28 вересня 1819 р. після Божественної Літургії в Успенському соборі на Подолі, яку відслужив митрополит Серапіон (Олександровський). Потім відбувся хресний хід до Києво-Братського монастиря на чолі з генерал-губернатором і урочистості в конгрегаційній залі КДА. Проф. Іван Скворцов виголосив промову латинською мовою “Про метафізичне джерело філософії”.

Нова Академія вже була уніфікована за великоросійськими синодальними зразками. Сюди було прийнято на навчання 49 студентів: 26 з українських єпархій і 23 з російських. Ректором став архимандрит Мойсей Антипов.

За період з 1814 по 1840 рр. курс навчання тривав 4 роки і складався з нищого і вищого відділень. Нижче включало в себе викладання наступних предметів: філософії (логіка, психологія, метафізика, моральна філософія та історія філософії), загальної словесності, цивільної історії і математики. Вище - богослів’я (догматичне, моральне, викривальне, співбесідне, герменевтику і канонічне право), церковну історію і старожитності зі священною хронологією та географією, церковну словесність. Студенти опановували: Святе Письмо, мови (грецьку, єврейську, німецьку, французьку), факультативно вивчали історичні та фізико-математичні науки. З 1841 р. додано патристику (патрологію), а з 1867 р. – педагогіку.

Внаслідок відпливу дітей дворянства, козацької старшини у російські світські навчальні заклади Академія перетворювалася на суто духовний заклад. Тривалий час слухачами Академії були переважно юнаки-українці – вихованці семінарій Київського навчального року. Але з 1841 р., після того як дозволили брати до Академії з великоросійських семінарій, стали переважати росіяни.

Досить швидко в Академії склалися солідні богословська, філософська, історична школи на чолі з відомими церковними вченими. Вихованці Академії після її закінчення, як правило ставали священиками, вчителями семінарій, законовчителями світських навчальних закладів тощо.

В 1837 р. при КДА було засновано журнал “Воскресное чтение”, який до початку 60 рр. XIX ст. був практично єдиним друкованим органом Київської єпархії. А з листопада 1859 р. був отриманий дозвіл на випуск журналу “Труды КДА”.

Але необхідно зауважити, що в цілому реформи духовної освіти йшли надзвичайно туго. Справу істотно гальмувало її жалюгідне фінансування з боку держави, Відомства православного сповідання, місцевих єпархій. Платня викладачів навчальних закладів була мізерною і вони часто шукали інших джерел існування; учні голодували, мерзли і жили не рідко в жахливих умовах сумно відомих “бурс”.

В 1867 р. для управління освітньою справою в імперії організовується духовно-навчальний комітет, який затвердив нові статути для семінарій та училищ, а в 1869 р. – статути для академій. За цими статутами духовні академії становили певну паралель з університетами і відповідно до факультетів тоді було створено три відділи: богословський, церковно-історичний і церковно-практичний.

Але, згідно останнім академічним статутам 1884 та 1910 рр., світські дисципліни було обмежено, деякі з них взагалі виключено, а ті, що залишились треба було розглядати з погляду богословсько-біблійного, а історію Росії – з точки зору провіденціалізму, тобто, що долею “Великої Росії керує Промисел Божий”. Зокрема, були вилучені такі курси: філософія, всесвітня історія і т. д.

Отже, поставлена в жорстоку залежність, особливо матеріальну, від самодержавно-синодального керівництва, втративши навіть відносну самостійність, право вирішального голосу в багатьох сферах духовної культури, Православна Церква в Україні в галузі освіти була приречена на пасивне слідування в фарватері великодержавного, колонізаторського руху Росії.
Минули роки. Академія пережила страшні роки. З приходом більшовицької влади вона була закрита, а з отриманням незалежності України з’явились усі можливості для відродження та розвитку богословської освіти.


Барокова поетика й риторика як формотворення системи бачення світу.

Барокова поетика "Історії Русів" як форма втілення нового28 ціннісного ставлення до світу дійсності є також передумовою для створення цілої системи бачення світу29. Цю систему бачення світу закладено в національній традиції, відбитій у писемній формі в "Повісті врем'яних літ" (в "Исторіи Преподобнаго Нестора Печерскаго и его послhдователей и предшественниковъ, ту Исторію писавшихъ" [100, с. 1]). Гарантом історичної тяглості національної традиції є Києво-Могилянська академія, яка, на думку автора, була заснована ще Кирилом, "философомъ Греческимъ", одразу після запровадження на Русі христіянської релігії. Тому навіть попередники Нестора-літописця вже були членами цієї "древней Академіи". Він вважає, що "Повість врем'яних літ" було взято з самої Біблії ("изъ книгъ Священныхъ библій"), а також з книжок стародавньої великої київської бібліотеки ("изъ книгъ.... древней обширной библіотеки, въ Кіевh собранной"). Під час монголо-татарської навали й аж до правління гетьмана Сагайдачного навчальний заклад, заснований ще Кирилом, переховувався в монастирях та печерах. Гетьман Сагайдачний та Петро Могила, київський митрополит, поновили Києво-Могилянсьську академію.

Посилання автора на "Повість врем'яних літ" як на доказ походження слов'ян від початку створення світу та на тяглість літописної традиції школи Києво-Могилянської академії, яке перегукується з тим, що і Полетика, і Кониський теж були вихованцями цієї академії, "учені мужі" якої надавали необхідні відомості для створення "Історії Русів", є свідченням тяглості літописної традиції, відбитої в аналізованому тексті. Йдеться саме про традиційну систему бачення світу, яка зумовлюється риторичною традицією, що бере свої витоки з літературно-риторичної традиції пізньої античності, сприйнятої патристикою, а потім асимільованої на власнеукраїнському ґрунті [33].

Велику роль у розвитку українського літературного бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), утворена 1632 р.31. Її відкриття знаменувало, насамперед, завершення тривалого й досить болючого перелому в ставленні до "латинської вченості", який відбувався в Україні та Білорусії наприкінці XVI- першій третині XVII ст. Києво-Могилянська академія була навчальним закладом, орієнтованим на тогочасні польські й західні університети, і викладання в ній велося латинською мовою. Петро Могила та його послідовники пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, усвідомлюючи, що лише на цьому шляху можна відстояти національне й культурне майбутнє свого народу. Цілком слушно сучасний австрійський славіст Й.Матль зазначає, що діячі Києво-Могилянської академії "прагнули освоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, освоїти гуманізм і Відродження, Реформацію і контрреформацію., але вони поєднували освоєння цих здобутків з полемікою проти них, яку вели із завзятістю, характерною для сили, що йде з глибин народності" [195, с. 136].

Засвоєння західноєвропейської культури культурою українською, процес взаємного ознайомлення і включення до певного загального культурного світу32 викликали не лише зближення цих культур, але й їхню спеціалізацію, адже "входячи до якоїсь культурної спільноти, культура починає різкіше культивувати свою самобутність" [154, с. 24]. Тому полеміка під час освоєння здобутків західноєвропейської культури сприяла виробленню своєї національної концепції бачення світу й означування у цьому світі людських вчинків, яка опиралася на синтез набутих знань зі своєю літературно-риторичною традицією. Важлива роль в цьому процесі належала курсам поетики та риторики, які читалися в Києво-Могилянській академії та похідних від неї навчальних закладах. Особливо слід підкреслити, що в цих курсах пропагувалася світська система літературно-мистецької творчості, в центрі уваги якої перебуває людина, її діяння й вчинки, її заняття й переживання; це завжди відзначали й автори поетик [19, 75, 239]. Синтез західної й вітчизняної традиції переконливо показав В.І.Крекотень на матеріалі української ораторської прози того часу [126]. З її відомих представників Л.Баранович був прибічником греко-слов'янської традиції, а І.Галятовський і А.Радивиловський виявляли прихильність до "латинських впливів, але це не призводило ні до розпаду спільного ідейно-тематичного комплексу їхньої творчості, ні до принципових розбіжностей в їхній поетиці й стилі.

Таким чином, можемо зробити висновок, що українське літературне бароко було явищем синкретичним. Воно синтезувало античну спадщину, ренесансні здобутки, вітчизняну середньовічну літературну традицію та фольклор. Воно виглядає вже не як, "рецедив Середньовіччя" [280, с. 99], а як важливий етап руху до Нового часу. Воно склалося в духовну систему, в центрі якої -- Природа, Людина і Бог, а отже -- народження, смерть і безсмертя, вищий смисл буття й краси. Людина, яка усвідомила: найвища мета -- не чини, золото, маєтності, слава, а благородство помислів і діянь, совість, честь і свобода [167].

Актуалізуючи той факт, що "Історія Русів" написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи [100, сс. II, 1], автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст "Історії Русів", реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:

1) в центрі уваги постає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральними якостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдських цінностей у своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;

2) оцінюванню підлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви, тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вони перебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чи випадку;

3) оскільки в самій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом "прав і вольностей народу", тим, під чиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинків залежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищення нації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;

4) людина оцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної пам'яті, чи приречена на довічне прокляття;

5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.

В такий спосіб детермінований і визначений світ закономірно будується за принципом антитези. Часопростір (хронотоп) вибудовується відповідно до цього принципу й розділяється на антитетичні складові. Світовий порядок розчленовується на міфологічний та історичний шари, перший з яких є первинним (не попереднім), тому що розташовується поза історичним часом, з виникненням якого з'являється історичний шар світового порядку як конкретне втілення шару міфологічного. Простір поділяється на свій і чужий, причому кожна з опозицій теж розбивається за тим самим принципом, тобто в межах свого простору виокремлюється свій "свій" та свій "чужий", так само -- і в межах чужого: чужий "чужий" і чужий "свій" простір.


КУРСОВА РОБОТА
На тему: “