Geum.ru

Московська патріархія святкує руйнування києво-могилянської академії?

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Києво-Могилянська академія – центр науки та освіти”

Київ – 2002

Зміст

Стор.

Вступ 3-5
I. Початковий етап історії діяльності Києво-Могилянськоїакадемії 6-16
 1.1. Загальна характеристика освітньої справи в Україні до
 заснування Києво-Братської школи 6-11
 1.2. Заснування Києво-Братської школи. Галшка Гулевичівна 11-13
 1.3. П. Конашевич-Сагайдачний – покровитель Києво-Братської школи 13-16
II. Доба розквіту Києво-Могилянської академії 17-29
 2.1. Києво-Братська школа в період ректорства І. Борецького (? – 1618) 17-19
 2.2. Києво-Братська школа в період ректорства М. Смотрицького (1619-1620) 19-21
 2.3. Сподвижницька діяльність П. Могили 22-25
 2.4. Києво-Могилянська академія у ХVIII-ХIХ ст. 25-29
III. Києво-Могилянська академія на сучасному етапі 30-34
3.1. Відновлення діяльності Києво-Могилянської академії 30-31
3.2. Факультети та навчальні програми у Києво-Могилянській академії 31-34
Висновки 35
Список використаної літератури 36-37

Вступ

У національному розвитку українського народу, його становленні, збереженні його самобутності і національної гідності Києво-Могилянська академія посідає особливе місце. Утворена на початку ХVII ст., знищена російським царизмом на початку ХIХ-го, відроджена в 90-х рр. ХХ-го – вона є символом національного відродження багатостраждальної, але непереможеної української нації. Саме тому обрана тема є дуже актуальною на сьогоднішній день.

Отже, актуальність теми полягає у важливості дослідження національних надбань у галузі освіти і культури, які необхідні для розвитку національної культури на сучасному етапі відродження української державності і духовності.

Об’єктом дослідження в роботі виступає університет “Києво- Могилянська академія” в своєму історичному становленні і розвитку.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від середини ХVI ст., коли склалися об’єктивні передумови для розвитку національної православної освіти в українських землях як противаги католицькому та уніатському культурному і релігійному впливові, до тепер, тобто початку ХХІ-го ст.

Огляд використаної літератури. За радянських часів питання, пов’язані з розвитком української національної духовності, джерел української державності, до яких значною мірою належить і тема дослідження історії Києво-Могилянської академії, досліджувалися мало через ідеологічну упередженість радянської влади. В роботі з праць радянського періоду використовується лише монографія Я.Ісаєвича “Наступники першодрукаря”1. Серед літератури з данного питання були використані праці російських дореволюційних (Голубєва С.2, Харламповича К.3, Кулиша П.4 та ін.) та сучасних українських (Сенченко Н. І., Тер-Григорян-Демьянюк Н. Е.5, Хижняк G. І.6 та ін.) дослідників. При написанні роботи також широко використовувались загальні праці з історії України. Грунтовна праця М. С. Грушевського “Історія України-Русі”7 містить багатий фактичний матеріал з усіх аспектів історії України, зокрема в “Історії України-Русі” багато уваги приділено гетьману П. Конашевичу-Сагайдачному – одній з найвизначніших осіб в історії Києво-Братської школи. Видана у 1991 р., тематична збірка “Гетьмани України”8 являє собою одну з перших спроб відходу від традиційної марксистсько-ленінської історичної методології, акцентує увагу на роль особи в історії (зокрема П. Конашевича- Сагайдачного в історії освітнього руху на Україні). Книга Дорошенко Д. “Нарис історії України”9 являє собою один з перших вдалих прикладів узагальнення матеріалу з історії України на основі нових підходів в українській національній історіографії. В книзі багато уваги приділено історії України за козацьких часів, питанням розбудови української культури і освіти.

Метою роботи є з’ясування на основі фактичного історичного

матеріалу причин виникнення Академії, місця, що вона займала серед інших навчальних закладів під час свого існування, а також ролі окремих особистостей (П. Конашевич-Сагайдачний, алшка Гулевичівна, П. Могила)в розвитку й історичному генезисі Києво-Могилянської академії. Для досягнення цієї теми автором поставлено конкретні завдання:

1. Розповісти про початковий етап діяльності Києво-Могилянської академії.

2. Розкрити добу розквіту Києво-Могилянської академії.

3. Описати діяльність Києво-Могилянської академії на сучасному етапі.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Розділи мають підрозділи, що дозволяє більш грунтовно висвітлити поставлені в них тематичні питання.

I. Початковий етап історії діяльності Києво-Могилянської академії

1.1. Загальна характеристика освітньої справи в Україні до

заснування Києво-Братської школи

Після зруйнування татаро-монголами Давньоруської держави, яка створила потужну самобутню культуру, південно-західні землі її (у порівнянні з північно-східними) недовго залишалися під владою кочовиків. Вже з ХIV ст. вони були відвойовані литовцями, а після Кревської унії 1385 р. вони стали частиною польсько-литовського союзу і поступово знову стали включатися в систему загальноєвропейського розвитку і в той освітній процес, який обумовлювався епохою Відродження. Це насамперед знайшло вираз у заснуванні у різних містах католицьких шкіл – кафедральних, парафіяльних, приходських. Цим школам присвячена окрема глава в дослідженні К. Харламповича “Западно-русские православные школы ХVI и начала ХVII века, отношение их к инославным”1. Вони відкривалися як духівництвом, так і особами світськими – шляхтою або міщанами – і надавали, в основному, середню освіту.

Викладалися в них латинська і грецька мови, катехізис, риторика, поезія, історія, музика, арифметика і пасхалія. Такі школи функціонували у Львові, Луцьку, Києві, Заблудові, Смотричі, Білостоку, Холмі, Стародині, Заславі, Рогатині та інших містах2.

У другій половині ХV ст. в Україні (Русі) з’явилася і вища школа. За свідченням генуезького посла при польському дворі вона ask` відкрита в Києві вченими генуезцями, які втекли з Феодосії після її взяття турками. У ній навчали грецькій і латинській мові, вільним наукам і юмористиці3.

Всі ці школи переслідували виключно освітню мету, богослов’я в них не викладалося, а мовою навчання була народна4. До того ж, наслідуючи своїх європейських сусідів, польські королі видавали закони, які заохочували усіх бажаючих навчатися, незалежно від соціального стану і віри. За діючою конституцією короля Яна Альбрехта 1501 р., з метою навчання наукам, мистецтвам і ремеслам дозволялося уходити від своїх господарів навіть “хлопам”5.

ХVI ст. характеризувалося широким розповсюдженням протестантських училищ. Існуючі школи не витримували з ними

конкуренції. Енергійна просвітницька діяльність лютеран,

кальвіністів, соцініан, високий рівень знань, які надавалися в цих

школах, широта поглядів, заснування жіночих училищ, викладання

народної мови – все це притягувало до них багатьох католиків і

православних, які сприяли протестантам у справі відкриття учбових

закладів. Цей протестантський бум, який сильно вдарив по

католицькому духівництву, примусив запросити до Польщі єзуїтів,

які створювали школи з яскраво вираженим католицьким ухилом на

противагу протестантським. В Україні і Білорусії єзуїтські школи

з’явилися одразу ж після Люблінської унії 1569 р. За короткий

проміжок часу вони з’явилися в Ярославлі, Замості, Полоцьку, Орші,

Любліні, Несвижі, Львові, Савині, Луцьку, Кам’янець-Подільському

та інших містах6. Успішно конкуруючи з протестантськими училищами,

завдяки незвичайній видовищності і урочистості шкільних процесій,

вистав і прилюдних змагань (конгрегацій) вони притягали до себе

велику кількість молоді. У всіх єзуїтських колегіях в найкращі для

них часи були богословські класи, які виховували студентів в

католицькому дусі. Викладання велося латинською мовою, але

вивчалася також і рідна (народна) мова: польська – для студентів-поляків,

українська – для русів-українців1.

Таким чином, до моменту заснування Києво-Братської школи на

території України функціонували різного роду училища, які

конкурували одне з одним. Обрання того чи іншого залежало лише від

релігійних або політичних уподобань батьків дитини, котра як

середню, так і вищу освіту могла отримати не виїжджаючи з країни.

З вищих навчальних закладів особливо уславилася Замойська

академія, заснована канцлером Яном Замойським. Вона являла собою

справжній університет, який не поступався Краківському, хоча з

політичних міркувань до 1639 р. богослов’я в ній не викладалося.

Всі ці школи відвідувало і православне населення Речі

Посполитої, котре завдяки їм було досить освіченим. Однак ці школи

не були покликані розвивати ту самобутню православну культуру, яка

склалася ще в давній Русі. Забуття ж її практично дорівнювало

повному спольщенню “русичів”, єдиним національним стрижнем яких в

тих умовах було православ’я. Отже, в Україні виникла нагальна

потреба у православній освіті.

Розвиток православної освіти тісно пов’язаний з ім’ям князя

Острозького, який у 1570-х рр. відкриває Острозьку слов’яно-греко-

латинську колегію, в якій, як пише сучасник, поряд з вільними

науками викладалися “науки віри православної”2 і в якій,

відповідно з демократичними західноєвропейськими тенденціями

здобувала освіту молодь як шляхетного, так і плебейського походження.

Князь Острозький запрошував найкращих знавців православ’я,

відомих своєю вченістю. Незабаром Острозьке училище стало свого

роду православним культурно-просвітницьким центром, куди за

словами одного з захисників православ’я, Захарія Копистенського,

йшли маси “різних любомудрів”3.

В Острозький друкарні, заснованій Петром Мстиславцем і Іваном

Федоровим, друкувався слов’янський переклад Біблії, інша духовна

література, підручники. При дворі князя утворився гурток видавців

і педагогів, відомих своєю освіченістю, таких як перший ректор

Колегії Герасим Смотрицький (батько майбутнього ректора Києво-

Братської школи Мелетія Смотрицького), майбутній патріарх

Константинопольський Кирил Лукарис, відомий вчений Никіфор, Іоф

Княгинецький та ін. Князь Костянтин Острозький прихильно ставився

і до представників католицизму, лютеранства, кальвінізму і

аріанства, котрі з’їжджалися до нього “для диспутів і

ophrek|q|jhu бесід”; єзуїт Мотовило був його улюбленим

співрозмовником, а духівник Сигізмунда – Скарга – знаходив у нього

дружню допомогу у розповсюдженні своїх творів4. Така

віротерпимість свідчить про широкі погляди князя, котрий сприймав

християнство у його заповідній єдності, а в православному

світосприйнятті бачив, може бути, його національне втілення. Виступаючи за збереження православ’я, він тим самим, ніби намагався врятувати від знищення той рідний культурний шар, на котрому грунтувалася Давньоруська держава.

Розуміючи, що одною Острозькою колегією проблеми не вирішити,

К. Острозький засновував і інші школи, в тому числі у Дерманському

монастирі5, а також всіляко сприяв заснуванню їх іншими особами.

Так, в 1572 р., віддаючи землю в Турові Дмитру Митуричу, він

поставив перед ним умову “школу там тримати”6. Можливо, що і князь

Слуцький створив, за прикладом Острозького, свою школу і друкарню.

Про це можна судити з повідомлення єзуїта Антонія Поссевина, котрий в 1581 р. писав, що “князі руські, як Слуцький і Острозький, мають свої друкарні і школи, котрими далеко і широко розповсюджується схизма”7.

Окрім князів, необхідність створення православних шкіл усвідомлювали і інші миряни. Поштовхом до цього став приклад віленських міщан, котрі в 1584 р. заснували у Віленському Свято-Троїцькому монастирі православне училище. Через рік, а саме 18 травня 1585 р. польський король Стефан Баторій запросив усіх православних будувати церкви, шпиталі і школи як з дерева, так і з каменю. 1 січня 1586 р. прибувший до Львова Антио хійський патріарх Іоаким благословив львівських мирян на заснування православного духовного братства. Патріарх наддав братству право ставропігії, тобто незалежності від місцевих ієрархів з підпорядкуванням безпосередньо константинопольському престолу і закріпив його офіційною грамотою православним громадянам Львова “і всім правовірним в землі цій”1. Львівське братство отримало, таким чином, першість перед іншими. Широкі повноваження братств, разом з повною свободою в питаннях освіти народу викликали, однак, невдоволення єпископів. Особливо обурювався Львівський єпископ Гедеон Балабан, коли гологурські міщани попрохали його навчити їх братському порядку і православній вірі, Балабан відповів: “Про науку не можна вам, простим людям, питати”. На заперечення ж одного з них, що апостол Павло наказував вчитися, Балабан наказав бити його, кажучи: “Стану я вчити тебе, хлопа, що лише виліз з гною! Що тебе до Писання?”2. Таким чином, починання братчиків у галузі народної освіти наштовхувалися на шалений опір ієрархів, що істотно знижувало їх ефективність.

1.2. Заснування Києво-Братської школи. Галшка Гулевичівна

Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-

національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і

духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі

Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі

громадяни, світські і духовні, об’єдналися до справи захисту

духовних та національних інтересів України. Найголовнішим

завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і

відповідальних за майбутнє вітчизни. Шлях до цього вони торували

через освітню і культурну діяльність, віру.

Просвітники гуртувалися навколо друкарні Києво-Печерського

монастиря під покровом його архімандрита Єлисея Плетенецького.

Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив на

патріотичні почуття свідомих громадян, на їх бажання прислужитися

загальним інтересам. До таких громадян належала й знатна киянка із

шляхетного роду Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна

Гулевичівна-Лозчина (1577-1642). 15 жовтня 1615 р. вона вписала до

Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і

“всіма до нього належностями” дарувала під фундацію монастиря й

xjnkh для дітей “народу руського православного… А щоб така

фундація скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - то зараз… в

той двір… школу впровадила й впроваджую”3.

Слід зазначити, що першим чоловіком Галшки Гулевичівни був

Христофор Потій, син одного з визначних діячів унії єпископа

Володимирського Іпатія Потія, який став уніатським митрополитом.

Коли в 1596 р., за активної участі її тестя була прийнята унія, її

чоловік був ще живий, і відповідно, вона жила в родині, де

готувалися і виношувалися ідеї, що хоча і мали на меті подолання

того несприятливого стану, в котрому тоді знаходилося православне

духівництво і вся Східна церква, але які в кінцевому підсумку

стали лише причиною глибокого релігійного розбрату в українському

народі. Про те, як Галшка Гулевичівна ставилася до пануючих в її

домі настроїв ми можемо судити по тому, що вона, бажаючи уберегти

свою доньку Катерину Потіївну від впливу дядьків – Яна і Петра

Потіїв, призначених їй в опікуни, - не зважаючи на неповнолітній

вік доньки, в 1612 р. видає її заміж, чим призводить до їх великого обурення4.

Зрозуміло, що при відданості Галшки Гулевичівни православ’ю не останню роль в її взаємовідносинах з родичами чоловіка грали і релігійні мотиви. Судячи з її дарчої, можна припустити, певну їх участь в справі “витіснення” Київського братства з території Братського монастиря, котре було здійснене, ймовірно, якимось “нечесним судом”, двічі згадуваним нею.

Залишаючись твердою у православній вірі, Галшка Гулевичівна,

певно, відчувала почуття гіркоти за опосередковану свою участь у

цій справі і пристрасно бажала компенсувати втрати, нанесені

братству її родичами, наданням йому нової території для монастиря

і школи. Тому, коли вона вийшл заміж за маршалка мозирського Степана Лозку (після смерті першого чоловіка), вона умовила його подарувати їй двір і землі в

Києві з тим, щоб повернути свій “родинний” борг братству.

Отримавши згоду чоловіка вона і з’явилася 15 жовтня 1615 р.

разом з ним і трьома своїми приятелями в Київський земський суд і

“дала, подарувала, записала вічним незмінним даром… свій власний

спадковий маєток, що користується правами і вільностями

дворянськими”, “інокам, священикам і дияконам, а також великим

князям, вельможним панам, шляхтичам і всім, - якого б вони звання і стану не були (однак ж тим лише, що незмінно перебувають і перебувати будуть у православній благочесній вірі Церкви Східного обряду Грецького, в послуху і під благословенням Святійшого Константинопольського патріарху, власного і законного верховного пастиря народу Руського)”1.

Коли Галшка Гулевичівна передавала свою землю на школу й

монастир, цим вона підтримала Київське Братство, яке на той час

формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про

себе. Тепер Київське Братство мало свою землю. Братству, під його

опіку й передавала Галшка засновану нею школу. Варто підкреслити,

що вчені Лаврського гуртка також вступили до Братства, що мало

неабияку вагу в становленні та розвитку Київської Братської школи.

1.3. П. Конашевич-Сагайдачний – покровитель Києво-Братської школи

Про роль славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в історії Києво-Братського монастиря широко відомо, що він з усім своїм військом записався в Київське Братство, пожертвував на будівництво Богявленської церкви і благоустрій школи декілька тисяч і став, таким чином, ктитором Києво-Братського монастиря.

Однак жодне джерело не містить точної інформації про те, коли саме це відбулося. Між тим встановлення дати цих подій має дуже важливе значення в оцінці діяльності Сагайдачного.

Серед істориків існують різні думки щодо часу вступу Сагайдачного до Київського Братства. М. Булгаков, наприклад,

відносив цю подію до 1620 р.2 М. Максимович приписав її до кінця

1621 р.3 Однак в праці, виданій через 19 років він запропонував

іншу дату – 1619 р.4 До 1620 р. відносять вказану подію також

dnqk3dmhjh В. Аскоченський і С. Голубєв5. Це припущення

грунтується на тому, що в 1620 р. Ієрусалимський патріарх Феофан,

який зупинився в Києво-Братському монастирі назвав Богоявленську церкву (про яку достеменно відомо, що її збудував П. Конашевич- Сагайдачний) “новозакладеною”. Виходячи з цього С. Голубєв робить висновок, що будівництво Богоявленської церкви почалося у 1620 р. і тривало кілька років, так як в 1625-1626 рр. київські братчики просили у російського царя пожертв для її завершення6. Однак, є переконливі свідоцтва, що Богоявленська церква існувала і раніше

1620 р. Зокрема, у спогадах Касіана Саковича, який прибув до Києва

в 1620 р. розповідається про відновлення патріархом Феофаном

православної ієрархії. Будучи свідком цієї події він розповідає,

що воно відбувалося в братській Богоявленській церкві при

зачинених ставнях і додатково закритих ковдрами вікнах, а також

при озброєній охороні козаків, які юрбами ходили навколо церкви7.

З цього ясно видно, що Богоявленська церква існувала і до 1620 р., а отже, П. Конашевич-Сагайдачний вступив до Київського братства раніше цього терміну.

У зв’язку з питанням терміну вступу Сагайдачного з військом

до Київського Братства, можна навести повідомлення автора “Історії

русів” про те, що після самарського походу 1613 р. Сагайдачний

“ніяких інших походів не робив”, а лише “виправляв внутрішні

неподобства урядові і військові, забороняв уніатство, повертав з

нього церкви…, створював їх знову і, між іншим, побудував

Братський київський монастир на Подолі.. При звичайних же набігах

прикордонних відправляв наказного отамана свого Петра Жицького”8.

Таким чином, за свідченням “Історії русів” Сагайдачний почав

займатися справами Київського братства після того, як відійшов від

активної військової діяльності починаючи з 1613 р. Деякі

історики, однак, заперечують історичність цього свідоцтва. М. Грушевський, а слідом за

ним і багато інших істориків в якості прикладу наводять напис на

полях “Віршів” Касіана Саковича про взяття Кафи Сагайдачним у 1616

р.1 1616 р. датують взяття Кафи, також, Д. Дорошенко2, В.

Сергійчук3, О. Апанович4, В. Антонович5 та інші. Між тим,

літописці ХVII ст., сучасники цієї події відносять його до 1606 р. Таке свідчення міститься, зокрема в “Історії про два походи Османа Гордого” польського історика часів Сигізмунда III Тимофія Титловського та в “Історії справжній”7. 1606 р. датується взяття Кафи і в деяких сучасних виданнях8.

Таким чином, можна зробити висновок, що Сагайдачний, сааме після 1613 р. залишив свої військові справи, щоб взяти на себе справу захисту православної церкви. Це був як раз час, коли Київське братство з благословення Константинопольського патріарха

Тимофія почало своє оформлення. Скоріш за все, саме тоді Сагайдачний з усім своїм військом вступив в братський союз, навіки, таким чином, зорієнтувавши підвладних собі козаків на інтереси національного відродження.

II. Доба розквіту Києво-Могилянської академії

2.1. Києво-Братська школа в період ректорства І. Борецького (? – 1618)

Іоанн Борецький є першим з відомих нам ректорів Києво-Братської школи. Сучасникам він був відомий, як добре освічена людина, знавець грецької, латинської мов. Будучи шляхтичем з містечка Борчі в Галіції, освіту Іоанн Борецький отримав у

Львівському братському училищі, хоча не виключено, і навіть дуже

ймовірно, що він продовжував її десь у Західній Європі, як це було

прийнято в ті часи. В 1604 р. Львівське братство запрошує його на

ректуру в братське училище. Ймовірно, що він одночасно займається

і перекладами з грецької. Через декілька років він разом з

дружиною і дітьми переїжджає до Києва, де йому надається місце

священика Воскресенської церкви на Подолі. Ставши членом братства

Іоанн Борецький очолив Братську школу. Досить ймовірно, що він був

одночасно й учителем тієї школи, яку Галшка Гулевичівна “ввела” в

свій двір. Тому не дивно, що після оформлення її дарчої він став

pejrnpnl Києво-Братської школи. В цьому, взагалі, немає сумнівів,

хоча найбільш раннє свідоцтво про ректорство Іоанна Борецького

належить до 3 червня 1617 р., коли він, пресвітер храму

Воскресіння Христова і ректор Братської школи в Києві, дає

львівським братчикам розписку, в якій зобов’язується сплатити їм

20 польських злотих за взяті у них в кредит екземпляри грецької граматики9.

Києво-Братське училище складалося, фактично, з трьох шкіл:

слов’янської, грецької, латинської. Грецькою школою керував сам

ректор Іоанн Борецький, латинською – Мелетій Смотрицький. Для

слов’янської школи ймовірні вчителі – Памва Беринда і Олександр

Митура. Сучасники Києво-Братську школу цього періоду називали

також “школою еліно-слов’янського і латино-польського письма”10,

ймовірно тут вивчалася латинська мова і польська – як державна.

Також слов’янська школа називалася іноді просто “руською”, так як

об’єднувала в собі дві мови: традиційну старослов’янську і живу

українську (“руську”), котрим переписувалися, або точніше,

перекладалися, вже перекладені на забуту і малозрозумілу

слов’янську мову книги. Таке поєднання було природним наслідком

єдності культурної традиції давньої Русі і тогочасної України і ще

не закінченого процесу формування української мови.

На скільки років була розрахована кожна з цих шкіл, сказати з

точністю важко. Ймовірно, все залежало від наявності в школі

досвідченого вчителя, і тому в різні періоди на це питання можна

відповісти по-різному. Але повнота навчання в слов’янській школі

(в даному випадку мається на увазі альтернативна латинській греко-

слов’янська школа) передбачала здійснення наступного, зазначеного

у шкільному статуті процесу: “Школи Слов’янського навчання

починаються так: спочатку навчаються складати літери; потім

навчаються граматиці; при тому навчаються церковному порядку,

читанню, співу. Також привчають щоденно, щоб учні один одного

питал грецькою, а відповідали б слов’янською; і також щоб питали

слов’янською, а відповідали б простою мовою. Але взагалі вони

повинні між собою розмовляти не одною простою мовою, але

слов’янською і грецькою. І таким чином зараз вчаться, приступаючи

до вищих наук: діалектиці і риториці, котрі перекладені

слов’янською, і списані руською мовою – діалектика, риторика і

інші філософські твори, що до школи стосуються”1.

Заняття в братських школах підпорядковувалися твердому

розкладу. Починалися вони о 9-ій ранку і закінчувалися у певний,

встановлений вчителем час. З метою привчити учнів згадувати Бога

вчитель починав урок лише після читання молитви. Потім кожен учень

розповідав свій вчорашній урок і показував письмове домашнє

завдання. По закінченні цього, в залежності від класів або вчили

по частинах Псалтир, або займалися граматичним розбором, або

працювали над якими-небудь іншими науками. Після обіду учні, кожен

для себе, записували на “таблицю” уроки. Процес навчання тривав і

по дорозі до дому, коли учням приписувалося питати один у одного

вивчені нові слова і вдома – перечитуванням по декілька разів

уроку і підготовкою письмового домашнього завдання.

Особливими були суботні і недільні дні. В суботу повторювали

усе вивчене за тиждень, а також знайомилися з пасхалією,

календарем і рахунком або з правилами церковного співу, з основами

розрахункових наук – астрономією, математикою. Неділю присвячували

богословським питанням.

2.2. Києво-Братська школа в період ректорства М. Смотрицького (1619-1620)

Після прийняття Іоанном Борецьким чернецтва під іменем Іова і

зайняття ним посади ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого

монастиря, ректором Києво-Братської школи став Мелетій Смотрицький

і залишався їм з початку 1619 до середини 1620 р. Відносно того,

якою була школа в цей період, існує свідоцтво Ієрусалимського

патріарха Феофана, прибувшого в Київ в 1620 р. Навчальний процес в

Києво-Братській школі в цей період повністю відповідав шкільним

порядкам і уставам. Зі слів патріарха Феофана стає зрозумілим не

тільки те, що в Києво-Братській школі вивчалися слов’янська,

грецька, латинська і польські мови, але і те, що там викладали

Sналежні науки” (тобто прийняті тоді вільні науки), “благочесне

життя”, тобто етику і богослов’я. “Вчителі, що належать до тієї

церкви – пише патріарх Феофан, - навчаючи благочесному життю і

викладаючи належні науки, мають пояснювати бажаючим вчитися, а

особливо отроцькому розуму, тверду сповідь віри і незмінне вчення

про догмати, встановлені сімома святими Вселенськими Соборами

Східної Церкви”2. Тут фраза “пояснювати бажаючим вчитися, а

особливо отроцькому розуму” ніби поділяє вивчення богословських

наук на дві категорії – нижчу і вищу – показує, що, як і в часи

Іоанна Борецького окрім обов’язкового для всіх, загального курсу

ознайомлення з богослівськими науками, покликаного виховати в

“отроцькому розумі” “тверду сповідь віри”, бажаючі могли

поглиблено ознайомитися і з “вченням про догмати”, або догматичним

богослов’ям. Деякі дослідники роблять з цього висновок, що в Києво-

Братській школі продовжував існувати, ніби нелегально,

богословський клас для обраних3.

Можна сказати, що Києво-Братська школа 1615-1620 рр. Вже досягла рівня колегії на зразок Острозької. Це пояснюється, насамперед, наявністю високоосвічених ректорів і досвідчених вчителів.

Що стосується самого Мілетія Смотрицького, за виключенням факту його ректорства про його педагогічну діяльність тут нам більш нічого не відомо. Скоріш за все, він продовжував викладати латинь, і може бути, риторику і діалектику. Ймовірно, що він як автор (один з авторів) сприяв впровадженню в практику викладання в Києві “Букваря” і “Граматики словенської”, що вийшли один за одним в Ев’ю в 1618 і 1619 рр.

Новий “Буквар”, на відміну від попередніх, не тільки вчив

учнів розпізнавати літери і читати, але й знайомив з основами

граматики, ніби готуючи їх до засвоєння її повного курсу, вперше

поданого в “Граматиці слове нській” М. Смотрицького.

Ця остання складалася з чотирьох частин: орфографії,

етимології, синтаксису і просодії, котрі давалися тут в

максимально розгорнутому для того часу вигляді. Через це

правильніше розглядати обидва підручника – “Буквар” і “Граматику”,

як одне ціле, що й слідує з передмови до “Граматики” – практично

другої частини праці, яка поклала початок впорядкуванню

української мови, встановила деякі її закони, і, таким чином,

ознаменувала собою зародження східнослов’янського мовознавства.

Саме в роки ректорства Мілетія Смотрицького в Києво-

Печерській друкарні починає виділятися фігура ще однієї вченої

особи – Лаврентія Зизанія Тустановського, автора “Граматики”

слов’янської, досвідченого педагога з більш ніж 20-річним стажем,

який викладав у Львівській, Брестській, Віленській братських

школах, а також бувшого в різні часи домашнім вчителем князів

Соломерецьких і Острозьких, Лаврентій Зизаній, так само, як і

Захарія Копистенський і Памва Беринда був залучений до роботи для

друкарні архімандритом Києво-Печерської лаври Єлісеєм Плетенецьким.


Плетенецький бажав провести звірку виданого в 1612 р. в Ітоні

(Англія) повного грецького тексту “Бесід Іоанна Златоуста на 14

послань св. апостола Павла” з перекладом, зробленим Кипріаном з

Острогу, виправити його і надрукувати1. З цією метою він обрав

“благоговейна мужа, Словеснейша Дідаскала і Вітію, Художньої же

Еліно Грецької мови уміння і мистецтво стяжавша, пречесного

Лаврентія Зизанія Тустановського”2. З вдячністю прийнявши цю

пропозицію Лаврентій Зизаній почав роботу над текстом в 1619 р. і

працював на протязі двох років3.

Таким чином, за ректорства Мілетія Смотрицького Києво-

Братська школа перетворилася на один з провідних закладів науки і

освіти. В школі велося викладання вищого богослов’я, за

безпосередньої участі ректора видавалися нові підручники, велася

наукова і дослідницька робота.

2.3. Сподвижницька діяльність П. Могили


Третім ректором Києво-Братської школи у 1621-1624 рр. був Касіян (у миру Калліст) Сакович. Походив з с. Потеличі на C`khwhm3, навчався в Краківській і Замойській академіях. Знав багато мов, володів поетичною майстерністю. Його “Вірші на жалісний погреб… Сагайдачного” (1622) є взірцем поетичного мистецтва того часу. Відомий Сакович і як автор підручників з філософії для братських шкіл “Аристотелівські проблеми” (1620) і “Трактат про душу” (1625)4. Те, що керівництво школою й викладання в ній здійснювали такі високоосвічені і талановиті люди, дає підставу вважати, що навчальна справа і в цей час була в ній на високому рівні.

У 1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме – Лаврська.

Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У

вересні 1632 р. вона об’єдналася з Києво-Братською школою.

Об’єднана школа дістала назву Братська або Київська колегія. Її

керівником, протектором і опікуном став Петро Могила.

Петро Могила (12.1596-1.01.1647) народився в сім’ї

молдавського князя (господаря) Симеона й угорської князівни

Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, Замойській

академії, брав участь у битві під Хотином (1620), де, ймовірно,

особисто познайомився з Сагайдачним. Згодом залишив кар’єру військового і прийняв чернецтво. З 1627 р. він – архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1632 по 1647 р. – митрополит Київський, Галицький та всієї Русі.

Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Гарячі голови, переймаючись народним болем і шукаючи волю йшли на Січ.

Помірковані, здебільшого захищаючи свої станові інтереси,

приставали до унії, проголошеної 1596 р., або католичились.

Але все більше і більше діячів, що вболівали за долю України, вихід зі становища вбачали в її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого життя віддано служить Україні і православ’ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення

свідомості та гідності народу, прилучення України до складу

вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської

друкарні, редагує і пише українською та церковнослов’янською

мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні

храми – Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де

зберігається настінний фресковий портрет П. Могили, виконаний в

1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Видубичах,

церкви в Луцьку, Куп’яничах тощо. Ним була “викопана із темряви

підземної й відкрита денному світлу”1 Десятинна церква великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв’язки з Росією, Білорусією, Молдовою і Волощинною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи.

Але найбільшою турботою Могили була Колегія. Іван Франко

зазначав: “Головна справа його життя – заснування Києво-

Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ’я

і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога – наукою і просвітництвом”2.

Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася

національною школою, грунтованою на давніх культурних й освітніх

традиціях. В ній вивчалися церковнослов’янська і руська (книжна

українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувалися у

глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.


Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад

європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для

західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення

світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до

опанування вищих наук була латинська мова, вивчались також грецька

й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав

в закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала

викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.

Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів

засобами до життя та навчання, збудував першу бурсу, нове кам’яне

приміщення під школу, яке знаходиться сьогодні на території Києво-

Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна або Святодухівська церква)3.

Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу

свою цінність – бібліотеку (2131 книгу), а також будинки і дворові

місця на Подолі, половину худоби й інвентарю зі свого хутора

Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідін, Проців і Рівне, більше

80 тис. злотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним коштовним камінням і навіть тканини – адамашку і камку – на одяг студентам тощо4. І наостанок Могила “слізно” просив берегти Колегію, як “єдине його надбання” (unicum pignus meum) у поцейбічному житті5.

На честь Петра Могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською колегією (академією). Під цією назвою вона і ввійшла в історію.

Єдине, чого не встиг Могила – це добитися для Колегії офіційного статусу вищої школи. Але учні його продовжили розпочату ним справу. 10 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна як Князівство Руське ставала разом з Литвою і Польщею членом федеративної держави Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в тому числі – свобода віросповідання і статус вищої школи для

Колегії – тобто статус академії6. Договір було ратифіковано

польським сеймом у травні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська

академія була першим у Східній Європі православним вищим

навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.

2.4. Києво-Могилянська академія у ХVIII-ХIХ ст.

Відомо, що починаючи з Петра I, ведеться наступ на українську

мову, мета якого – її знищення. Провадиться ряд заходів, “дабы

народ малороссийский не почитал себя отличным от великороссийского”7, в тому числі приймаються закони про заборону друку (1720), а потім – і викладання українською мовою. Академії спочатку “рекомендується” перейти на російську мову, а з 1784 р. суворо забороняється читати

лекції “сільським діалектом” (тобто українською мовою), а лише

російською і обов’язково “с соблюдением выговора, который

соблюдается в Великороссии”1. Незважаючи на заходи російського

царизму щодо русифікації Академії, як і всієї України, українська

літературна мова, в розвиток якої зробила свій внесок і Академія,

у всій красі зазвучала в творах I. Котляревського, Т. Шевченка та

ін. українських поетів і письменників.

Вивчалися в Академії поетика – мистецтво складати вірші, а

також риторика – цариця мистецтв, вміння красиво і вірно

висловлювати думку. Поетика і риторика були найулюбленішими

предметами студентів. Особливо студенти цікавились тими видами

поезії, які мали практичне застосування. Це канти і елегії, які

можна було присвятити шановним людям, виголосити їх на

громадських, церковних, академічних чи сімейних святах. Не менш

популярними були й промови – поздоровчі, вітальні, прощальні,

іменинні, весільні, а також на випадок народження чи смерті,

перемоги, судового акту, церковного свята тощо. “Студенти-

красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях,

за що отримували щиру подяку і матеріальну винагороду”2.

В Академії складаються свої традиції – поетичні змагання –

читання віршів різних епох, різними мовами, в тому числі і

власних, викладачами і студентами: увінчання вправних віршотворців

лавровими вінками з присвоєнням звання “лавроносного поета”

(лауреата). Жодне академічне свято, жодна знаменна подія в

Академії чи в місті не відбувались без поетів. “Дні ангела

ректора, префекта чи професора, дні свят – особливо Різдва і

Великодня, відвідини Академії митрополитом чи іншими почесними

гостями, вибори до студентського товариства (конгрегації), походи

за місто – все це було благодатною нагодою для віршування, для

виявлення молодих талантів, справжнім святом для студентів і всіх киян”3.

Від О. Митури й до Г. Сковороди формується академічна, власне

київська, поетична школа. Відомими поетами, які вийшли з Києво-

Могилянської академії, були: ректор Касіян Сакович, Чернігівський

архієпископ Лазар Баранович, митрополит Тобольський Іоанн

Максимович, професори Феофан Прокопович, Стефан Яворський,

Георгій Кониський, добре відомий Григорій Сковорода та ін4. На

Sросійський грунт” прищепили “руський вірш” могилянці Єпифаній

Славинецький, Симеон Полоцький та Стефан Яворський (він вважається

засновником російської силабічної поезії).

Завдяки любові до поетичного слова, яке прищеплювалося студентам Київської академії, ми маємо сьогодні безцінне “Слово о полку Ігоревім”. В рукописі, зробленому із списку ХVI ст. “Слово” зберігалося в бібліотеці вихованця Академії Івана (Іола)Биковського.

Як і багато інших могилянців, він був викликаний до Росії, працював в Шляхетському кадетському корпусі, згодом став архімандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. І повсюди з Биковським була його бібліотека, якою він люб’язно дозволяв користуватися усім

книголюбам. Так “Слово” опинилося в руках доброго знайомого

архімандрита обер-прокурора Синода О. Мусина-Пушкіна. Опрацьоване

палеографом і археографом Миколою Бантиш-Каменським, також

могилянцем, “Слово” було видане в 1800 р.5

Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в

Україні. Особливе місце серед філософів Академії належить проф.

Інокентію Гізелю, Йосифу Кононовичу-Горбацькому, Стефану

Яворському, Теофану Прокоповичу. До речі, Прокопович започаткував

в Академії (і в усій тодішній Російській імперії) вищу математику.

У другій половині ХVIII ст. було відкрито спеціальні класи

чистої математики, де викладалися алгебра і геометрія, і змішаної

математики, де викладалися механіка, гідростатика, гідравліка,

оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, математична

хронологія, цивільна і військова архітектура. Відомим викладачем

математики був також професор Іреней Фальк овський1.

В Академії започатковуються природничі науки – астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.


В Академії формувалася історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчалися в Академії. Їх “козацькі літописи є прообразами сучасних історичних праць.

В Академії студентів навчали різним прийомам малювання,

графіки і живопису. Саме тут складається одна з найбільших

художніх шкіл в Україні. Визначними граверами України, які

навчалися в Академії, були Іван Мигура, Іван Щирський, Леонтій

Тарасевич, Григорій Левицький, широко відомі малюнки братів Івана

та Василя Григоровичів-Барських. Художня школа Києва впливала на

весь православний світ від Москви до Балканських країн.

Неабиякого розвитку в Академії досягло музичне мистецтво.

Численні пісні і канти, створені в Академії, йшли в світ, їх несли

із собою студенти, які йшли на вакації або просто просити у добрих

людей милостині. Академія дала багатьох професійних композиторів.

Найталановитішими серед них були Максим Березовський (1745-1777) і

Артемій Ведель (1767-1808), музичний геній яких донині хвилює серця.

Унікальною була книгозбірня Київської академії, яка формувалась протягом двох віків. Закладено її було, вірогідно, ще в Братській школі. П. Могила передав Колегії всю свою бібліотеку – 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань. Так склалася традиція дарувати Академії книги. Бібліотека поповнювалася також за рахунок закупок, надходжень від видавництв Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братіслави, Данціга, Варшави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї і інших міст. Крім друкованих книг, в бібліотеці зберігалися численні рукописи – хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків і поточна документація2.


Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії в ній мали право навчатися усі бажаючі.

Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священиків і селян.

В Академії навчалися вихідці з Росії. Зокрема, Костянтин Щепін, перший російський доктор медицини, до речі, помер в Києві, jsdh прибув добровільно допомагати киянам у боротьбі з чумою; Андрій Денисов, основоположник російського документального джерелознавства і палеографії; Михайло Ломоносов, який прийшов до Києва 1734 р., будучи студентом Московської слов’яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Києві було недовгим, але, безсумнівно, послужило розвиткові таланту майбутнього вченого.

Могилянці були засновниками ряду шкіл в Росії і Білорусії.

Особливо великого розквіту набула діяльність києво-могилянців у

перші десятиліття ХVIII ст. Ними були засновані школи й семінарії

майже у всіх містах Росії – Москві, Петербурзі, Смоленську,

Ростові, Великім, Тобольську, Іркутську, Архангельську,

Холмогорах, Твері, Білгороді, Суздалі, В’ятці, Вологді, Коломні,

Рязані, Пскові, Устюзі, Астрахані, Костромі, Володимирі-на-Клязьмі

та ін. Вчителями в цих школах були переважно випускники Академії.

З другої половини ХVIII ст. Києво-Могилянська академія після

заснування університетів у Харкові і Москві почала втрачати

пріоритетне становище вищої школи. Прихильники Академії роблять

непоодинокі спроби перетворити її на університет, тобто відкрити

додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний

тощо. Але добитися згоди на це від Катерини II та її наступників

не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на

знищення таких національних надбань як гетьманство, Запорізька

Січ, російський царизм знищив і Києво-Могилянську академію. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 р. Академію було закрито.

III. Києво-Могилянська академія на сучасному етапі .1. Відновлення діяльності Києво-Могилянської академії

Після 175-річної перерви в 1992 р. Києво-Могилянська академія була відновлена як світський навчальний заклад, ставши водночас символом відродження незалежної України. В 1994 р. здобула титул «Національний університет». Патроном Національного університету «Києво-Могилянська академія» є Президент України.

Система навчання в Університеті вбирає в себе кращі традиції

вітчизняної освіти, що склалися протягом багатьох століть, та

сучасної західної освітньої системи вільного творчого навчання

(liberal arts education), адаптованої на українському грунті.

Університет надає освіту на двох основних рівнях: 4-річному

бакалавраті та дво- або однорічному магістеріумі. Модель підготовки бакалаврів передбачає умовний поділ навчання на два етапи: дворічну дофахову підготовку (базові курси широкого спектру дисциплін та основні напрями підготовки на інших факультетах) і дворічну професійно орієнтовану фахову підготовку1. На магістерській програмі студент отримує поглиблені знання і навички дослідницької роботи в обраній галузі, проходить підготовку до наукової та викладацької діяльності.

В Академії діє магістратура, докторантура, аспірантура.

Магістерські програми виконуються за міжнародними

стандартами. Викладачами є провідні українські та зарубіжні вчені.

Програма підготовки включає обов'язкові навчальні курси та курси

вільного вибору, практичну підготовку, виконання і захист

магістерської роботи. Зарахування проводиться за результатами

вступних випробувань. Випускники магістерських програм, які

успішно виконали всі вимоги програми підготовки магістрів, можуть

бути рекомендовані до вступу в аспірантуру НаУКМА на підставі конкурсного відбору.

3.2. Факультети та навчальні програми у Києво-Могилянській академії

В Академії з 1996 р. діють такі магістерські програми:

я біологія;

я всесвітня історія;

я екологія (екологічна наука та екологічна політика);

я економічна теорія;

я культурологія (історія, теорія літератури та

компаративістика);

я культурологія (теорія та історія культури);

я політологія (порівняльна політологія);

я соціальна робота;

я соціологія;

я філософія (історія філософії).

З 2000 р. діє магістерська програма з журналістики1.


Перший набір до аспірантури здійснено в листопаді 1998 р.

Нині навчання в аспірантурі проводиться за 28 спеціальностями, які відповідають 10 напрямам магістерської підготовки. Аспірантура Академії - навчально-наукова структура, головним завданням якої є підготовка висококваліфікованих наукових кадрів шляхом виконання дисертаційної роботи на здобуття ступеня кандидата наук. Термін навчання визначається індивідуальним планом дисертаційних досліджень і розрахований максимум на 2 роки.

Спеціальності аспірантури:

 екологія;

 автоматизовані системи управління та прогресивні інформаційні системи;

 історія України;

 всесвітня історія;

 історія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни;

 економічна теорія;

 економіко-математичні методи моделювання;

 історія філософії;

 філософська антропологія;

 українська література;

 література зарубіжних країн;

 порівняльне літературознавство;

 теорія літератури;

 теорія та історія культури;

 теорія та історія соціології;

 методологія та методи соціологічних досліджень;

 соціологічна структура, соціальні інститути та соціальні відносини;

 політичні інститути та процеси;

 політична культура та ідеологія;

 політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку;

 математична логіка, теорія алгоритмів і дискретна математика;

 колоїдна хімія;

 біохімія;

 економіка природокористування й охорони навколишнього середовища;

 розміщення продуктивних сил і регіональна економіка;

 системи автоматизації та проектування;

 професійна педагогіка;

 теорія та історія політичної науки.

Навчання в Докторантурі Києво-Могилянської академії було розпочато 1996 р.2 Діють наступні напрямки:

я радіобіологія;

я неорганічна хімія;

я алгебра і теорія чисел;

я історія України;

я всесвітня історія;

істо AlexeyAlexeyя ріографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни;

я економічна теорія;

я історія філософії;

я галузеве управління;

я теорія літератури;

я література зарубіжних країн;

я релігієзнавство.

Національний університет «Києво-Могилянська академія» має 2 філії -вищі навчальні заклади.

Острозька академія - спадкоємиця вищої школи України,

що існувала у 1576-1636 рр. Відновлена Указом Президента

України у 1994 р. Ліцензована за третім рівнем акредитації.

Готує спеціалістів з економіки, історії, культури, іноземної

філології, права. Форми навчання - очна та заочна.

Миколаївська філія здійснює підготовку за напрямами:

фінанси, інтелектуальні системи прийняття рішень, екологія,

політологія, романо-германські мови та літератури.

Сучасний фонд бібліотеки Києво-Могилянської академії

становить близько 230 тис. примірників наукової та

навчальної літератури, біля 400 назв періодичних видань.

Література підбирається у відповідності до напрямів професійного спрямування та наукової діяльності Університету. Біля 40% фонду - це література іноземними мовами, передусім англійською1.

Цінними є книжкові колекції, подаровані Університету

науковцями з України та з-за кордону (В. Брюховецький, Д.

Павличко, В. Старицький, В. Заїка-Новацький, Я. Головач, В.

Вовк, О. Зуєвський, Ю. Паславський, В. Рінберг, Ф. Сарана,

В. Терещенко, УВАН у Канаді, М. Богачевська-Хом'як,

Українська Православна церква в Канаді та ін.)2.

Студенти Києво-Могилянської академії проходять

стажування та продовжують навчання в університетах: США,

Канади, Польщі, Росії, Угорщини, Японії, Німеччини, Великої

Британії, Нідерландів, Франції, Австрії.

Випускники університету успішно працюють в Верховній Раді України, Українській автомобільній корпорації, M`v3nm`k|mnls банку України, Національній акціонерній страховій компанії «Оранта», в Міжнародному центрі перспективних досліджень, в посольствах Фінляндії, Данії, Канади, фірмах “Arthur Andersen”, “Tetra Pak”, “Maersk Ukraine”, “Procter&Gamble”, “Coca Cola Company”, “Deloitte&Touche”, в Міжнародному банку реконструкції та розвитку, АКБ Сітібанк (Україна), “Leo Burnett”, партії «Реформи і порядок» в інших установах і організаціях3. Визначний науковий і освітній потенціал Академії, високий рівень викладачів і студентів дають підставу сподіватися, що майбутнє цього вищого навчального закладу буде не менш славним і знаменним чим його минуле.

Висновки

Дослідження історії діяльності Києво-Могилянської академії дає підставу зробити такі висновки:

1. Створення Києво-Могилянської академії – це акт

національного самоусвідомлення українського народу в умовах

посилення наступу католицизму і уніатства на українських землях.

2. Києво-Могилянська академія одразу ж після заснування набула великої ваги в культурному і політичному

житті України. Етапним моментом в історії цього освітнього

закладу став вступ до Київського братства П. Конашевича-

Сагайдачного з усім своїм військом, що, ймовірно, відбувся

після 1613 р., коли Сагайдачний залишив активну військову

діяльність, присвятивши себе справі обороні українського православ’я.

3. Найбільшого розквіту Академія набула за часів П.

Могили, вона практично піднялася на один рівень з провідними

західноєвропейськими університетами (хоча офіційно статус

вищої школи вона отримала пізніше, вже після смерті П.

Могили). Києво-Могилянська академія – це перший у Східній

Європі православний вищий навчальний заклад.

4. Закриття академії у 1817 р. російським царизмом

стало законом ірним наслідком антиукраїнської спрямованості внутрішньої

політики російського самодержавства, що прагнуло знищити усі

ознаки української національної самобутності і культурної

автономії, як то: гетьманство, Запорізьку Січ, козацький

адміністративний устрій, і врешті решт – оплот української науки

і освіти – Києво-Могилянську академію.

5. Відродження Академії на початку 90-х рр. ХХ ст. є подією величезної ваги. Це – символ відродження самої української нації, яка в новому, ХХI ст. сама вирішує свою долю.

Отже, відродження Києво-Могилянської академії є ознакою того, що

український народ вступив до нового історичного етапу свого

розвитку, до етапу розбудови незалежної, соборної Української держави.

Список використаної література

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.

3. Аскоченський В. Киев с его древнейшим училищем – Академией.

– К., 1856.: В 2 т.

4. Булгаков М. История Киевской академии. – К., 1843.

5. Востоков А. Описание рукописей Румянцевского музея. – СПб.,

1842.

6. Гетьмани України. – К., 1991.

7. Голубев С. История Киевской духовной академии. – К., 1886.

8. Голубев С. Киевский митрополит Пётр Могила и его

сподвижники. – К., 1883.

9. Горбенко Є. Київська академія. Архітектурний нарис. – К.,

1995.

10. Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1992. – Т.7.

11. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.

12. Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. – К.,

1997.

13. Исаевич Я. Преемники первопечатника. – М., 1981.

14. Конисский Г. История русов. – К., 1992.

15. Кулиш П. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т.1.

16. Величко С. Летопись. – К., 1970.

17. Максимович М. О первых временах Богоявленского братства. – К., 1969.

18. Максимович М. Сказание о Петре Сагайдачном. – М., 1971.

19. П. Могила: богослов, церковний і культурний діяч / А.

Колодний (відп. ред.), В. Климов (відп. ред.). – К., 1997.

20. Парнас віршотвірний: Києво-Могилянська академія і

український літературний процес ХVIII ст. – К., 1999.

21. Путівник по науковій бібліотеці Національного університету

«Києво-Могилянська академія / І. Ф. Голова (ред.), Ю. В. Юхневич (уклад.). – К., 1995.

22. Сенченко Н. И., Тер-Григорян-Демьянюк Н. Э. Киево-

Могилянская академия: История Киево-Братской школы. – К., 1998.

23. Сергійчук В. Іменем війська запорозького. – К., 1991.

24. Сучасні проблеми вищої освіти: Збірник доповідей до наук.-

практ. конференції / Національний університет «Києво-Могилянська

академія». Миколаївська філія. – Миколаїв, 1998.

25. Титов И. Типография Киево-Печерской лавры. – К., 1918.

26. Харлампович К. Западно-русские православные школы ХVI –

начала ХVII века, отношение их к инославным: в 2 т. – Казань,

1898.

27. Хижняк З.I. Києво-Могилянська академія: Історичний нарис. – К., 2001.