Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

Вид материала

Документы

Содержание Групи інтересів 11.1 Поняття і функції груп інтересів 11.2 Типологія груп інтересів 11.3 Політичне представництво груп інтересів

Подобный материал:

• План Вступ 3 Розділ І. Виникнення конституційних ідей в україні та їх розвиток до 1917, 441.82kb.
• Зміст вступ Розділ І, 1790.74kb.
• Історичні джерела й аспекті розвитку методики навчання природознавству зміст, 2247.31kb.
• Зміст, 455.42kb.
• Зміст Вступ Розділ Теоретичні основи криміналістичного вчення про сліди, 350.96kb.
• План: Об'єкт та предмет політології. Політологія І суміжні науки. Загально наукові, 56.9kb.
• План. Вступ Глава Сутність автотранспортного страхування та його значення Економічна, 1389.48kb.
• Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних І правових, 2991.52kb.
• Екологічна оцінка проектів видобутку корисних копалин, 3924.28kb.
• Обсяг: 30ст (Times New Roman 12, інтервал – 1,5) Ціна: 60грн. Зміст, 191.74kb.

ГЛАВА 11

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ

Багатоманітні групи людей, об'єднані спільними рисами соціально-еконо­мічного становища, видами професій­ної і громадської діяльності, захопленнями тощо, для задоволення своїх інтересів створюють не лише політичні партії, а й різні громадські організації, які також прагнуть до представництва цих інтересів у політичній сфері суспільства, на державному рівні. Громадські об'єднання є інститутами гро­мадянського суспільства, тією ланкою, що пов'язує його з державою. Політика для них також виступає одним із засобів досягнення поставлених цілей та основних об'єктів впливу. В політології такі громадські об'єд­нання визначаються як групи інтересів.

11.1 ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

11.1.1 Сутність групового підходу до вивчення політики

У політології використовуються не тільки багатоманітні методи досліджен­ня політичних явищ і процесів, а й різні підходи до вивчення політики. Такими підходами є, наприклад, інституціональний, біхевіористський, класовий, елітаристський та ін. На початку XX ст. виник груповий підхід до вивчення політики, який називається також теорією груп тиску, теорією заінтересованих груп, теорією груп інтересів тощо. Родоначальником цієї теорії став американський соціолог і політолог Артур Фішер Бентлі (1870—1957). У праці «Процес здійснення державної влади: вивчення громадських тисків» (1908) він доводив, що діяльність людей завжди визначається їхніми інтересами і спрямована на забезпечення цих інтересів.

Діяльність щодо забезпечення інтересів звичайно має груповий характер. Оскільки групи не існують без об'єднуючих їх інтересів, то група та інтерес є досить близькими поняттями. Інтереси групи проявляються не стільки на основі її усної риторики, програмних заяв про свої цілі тощо, скільки на основі практичної діяльності й поведінки членів групи.

Діяльність заінтересованих груп у їх відносинах одна з одною і з державною владою, за А. Бентлі, є динамічним процесом, у ході якого здійснюється тиск інтересів цих груп на владу з метою примусити її підкоритися волі та впливу груп. У впливі груп на державну владу зазвичай домінує най-сильніша група чи сукупність груп. Ці групи підпорядковують своєму впливові і примушують підкоритися більш слабкі групи, а сама державна влада стає засобом урегулювання конфліктів між групами та груповими інтересами й досягнення певної рівноваги між конкуруючими групами.

Груповий підхід надає можливість представити всі вияви політики як результат діяльності заінтересованих груп. Такими групами є суспільні класи та інші соціальні спільності людей, політичні партії, різноманітні громадські організації тощо. Суспільним класам А. Бентлі приділяв відносно мало уваги, вважаючи їх групами з множинними інтересами, Ідо схильні до стабільного існування і не мають внаслідок цього великого значення при аналізі політики в динаміці.

11.1.2 Поняття «групи інтересів»

Найчастіше в політології при аналізі інституціоналізованих форм політики поняття «заінтересовані групи» або «групи інтересів» використовується для позначення добровільних об'єднань людей у їх стосунках із владою і співвідноситься з поняттям «громадська організація».

Відповідно групи інтересів визначаються як добровільні об'єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інститутами, насамперед із державою.

Поняття «групи інтересів» указує на політичний вимір цих груп. Різні спільності людей, їхні об'єднання проявляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси виявляються як конкретні вимоги в політичній сфері суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об'єднання тоді, коли вони або вирішують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об'єднаннями. Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї.

Групи інтересів можуть мати різні назви: «клуб», «гурток», «спілка», «товариство», «рада», «об'єднання» тощо. Поняття «групи інтересів» корелюється з такими однопорядковими з ним поняттями, як «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», «латентні політичні сили». Розглянемо зміст кожного з цих понять.

У конкуренції різних суспільних груп, які активно відстоюють свій власний, передусім економічний, інтерес, значна частина організованих інтересів отримує задоволення за звичайними каналами громадянського суспільства, поза владними структурами, тобто неполітичним шляхом. Коли ж задоволення колективного інтересу учасників заінтересованої групи вимагає прийняття владних рішень, вона перетворюється у групу тиску, яка за допомогою різних засобів прагне вплинути на рішення органів влади у сприятливий для себе бік.

Іншими словами, група тиску — це громадське об'єднання, яке домагається задоволення власних інтересів за допомогою цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади.

Як феномен політичного життя групи тиску відомі впродовж усієї історії. Однак найбільшого поширення вони набувають за умов ринку і зрілого громадянського суспільства як породження ліберальної господарської і плюралістичної суспільно-політичної структури. Поява численних груп тиску невіддільна від утворення й розвитку як основних класів капіталістичного суспільства, так і особливо груп інтересів зі своїми економічними, соціальними, професійними та іншими запитами, які політичне забезпечують групи тиску. Через тісний зв'язок зазначених понять групи тиску нерідко ототожнюються з групами інтересів. Проте якщо поняття «групи інтересів» указує взагалі на політичний вимір

цих груп, то поняття «групи тиску» зазначає лише форму їхньої дії, метод впливу на ті чи інші політичні рішення.

Терміну «групи тиску» в політичній науці і практиці передував термін «лобі», який спочатку виник у США й позначав специфічні структури для політичного представництва організованих інтересів. Слово «лобі» (від. англ. lobby — критий, прогулянковий майданчик, коридор) в середині XVI ст. вживалось для позначення прогулянкового майданчика в монастирі. Через століття так почали називати приміщення для прогулянок у Палаті Громад парламенту Англії. Політичного відтінку це слово набуло ще через два століття, причому в США, коли в 1864 р. термін «лобіювання» став позначати купівлю за гроші голосів законодавців у коридорах конгресу. В Англії така політична практика спочатку осуджувалась, і слово «лобі» прижилось у ній лише в XX ст., а згодом поширилось в інших країнах.

Отже, «лобі» як синонім «груп інтересів» — занадто вузьке поняття, оскільки наголос у ньому робиться на локальний і безпосередній вплив — на парламентське законодавство. Згодом зміст цього поняття розширився; ним стали позначати вплив заінтересованих груп узагалі на всі центри прийняття державних рішень, тобто не лише на орган законодавчої влади, а й на урядові та судові структури. Таким чином, поняття «лобі», як і поняття «групи тиску», наголошує передусім на методі впливу на політичні рішення, тоді як поняття «групи інтересів» вказує на суб'єкти цього впливу.

У вітчизняній науковій і навчальній літературі широко вживається поняття «громадські організації», яке позначає добровільні та організаційно оформлені об'єднання громадян, створені для вираження й задоволення їхніх інтересів і потреб на засадах самоврядування.

Спектр багатоманітності громадських організацій величезний. Сюди входять професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, кооперативи, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об'єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди, асоціації тощо. Як групи інтересів громадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють із політичними інститутами, передусім державою. Політичні функції властиві різним громадським організаціям неоднаковою мірою. В одних випадках, наприклад у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними, в інших — наприклад у різних аматорських об'єднань, можуть проявитись лише ситуативно.

Групами інтересів с й багатоманітні суспільні рухи — самодіяльні об'єднання мас, створені на основі спільності інтересів і впорядкованої діяльності.

Це антивоєнні, екологічні, жіночі, молодіжні рухи тощо. Вони не є власне організаціями, бо, як правило, не мають сталих довгочасних організаційних структур, певної внутрішньої ієрархії, керівних центрів, програмних та статутних документів, фіксованого членства, внесків, що властиво для організацій.

Суспільні рухи с об'єднаннями людей, які відрізняються своїми ідейними засадами й доктринами, цілями і способами їх досягнення, чисельністю учасників і роллю в політичному житті. В одних випадках вони виступають як чинники світового політичного простору, мають глобальний характер, наприклад міжнародний робітничий рух, міжнародний комуністичний рух, міжнародний профспілковий рух, національно-визвольний рух, соціал-демократичний рух, рух неприєднання (до військово-політичних блоків) тощо. Нерідко такі рухи є об'єднаннями політичних партій і ґрунтуються на засадах морально-політичної, іноді — матеріальної солідарності. Вони можуть передбачати створення міжнародних координаційних центрів, а можуть обходитись і без них.

В інших випадках суспільні рухи виступають як політична сила всередині країни, складова її політичної системи. Саме в цьому розумінні суспільні рухи виступають як групи інтересів. Критерієм належності суспільних рухів як структурного елементу до політичної системи є їхня участь у життєдіяльності держави, формуванні та функціонуванні державних органів, прагнення до виявлення політичних інтересів і потреб соціальних спільностей.

Суспільні рухи і громадські організації не ставлять перед собою мету завоювати державну владу. На відміну від політичних партій вони ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, проте, будучи частиною політичної системи суспільства, можуть здійснювати істотний вплив на неї, зокрема в разі зміни правлячих сил і навіть характеру влади.

Громадські організації і суспільні рухи об'єднують людей різної партійної належності, різних ідеологічних переконань для досягнення певних цілей. У цьому полягає ще одна відмінність їх від політичних партій, Ідо об'єднують людей лише певної ідеологічної орієнтації і виключають їх членство в інших партіях.

Близьким за змістом до поняття «групи інтересів» у політології є поняття «латентні політичні сили». Латентними (від лат. latens, latentis — прихований) вони називаються тому, що в звичайних умовах не виступають безпосередніми та активними суб'єктами політики (якими є, наприклад, політичні партії), але можуть раптово чи поступово, під впливом певних обставин, трансформуватися в активні політичні сили.

Розрізняють структурні і кон'юнктурні латентні політичні сили. Структурні латентні сили — це елементи структури громадянського суспільства, передусім різноманітні соціальні спільності людей — класи, соціальні верстви і групи, нації, народності, демографічні та професійні спільності, а також традиційні громадські організації і суспільні рухи, які виражають їхні інтереси.

Кон'юнктурні латентні політичні сили виникають і діють лише за певних умов. Найчастіше ними виступають групи тиску, політичні клуби, асоціації, корпоративні об'єднання, нові альтернативні рухи тощо. Під впливом спільного інтересу вони декларують свої вимоги, висловлюють претензії, що безпосередньо або опосередковано зачіпають інші сфери суспільного життя. За певних умов вони здатні вийти на поверхню політичного життя вже як реальна політична сила — партія, політизований рух.

До кон'юнктурних політичних сил належить також клієнтела. Клієнтела (від лат. cliens — слухняний) — це форма персональної залежності, зумовлена не кровнородинними зв'язками, а нерівномірним розподілом влади у суспільстві. Клієнтелістські взаємовідносини є вираженням зв'язку двох осіб з неоднаковими можливостями — патрона і клієнта — для надання взаємної підтримки і взаємного обміну послугами. Цю форму залежності вирізняє її особистісний, автономно-вертикальний, договірний характер. Клієнтела формується і зникає під впливом певних обставин і активно підтримує особу (політичного діяча), з якою вона пов'язана.

Таким чином, поняття «групи інтересів», «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», «латентні політичні сили» мають багато спільного, хоча й не є тотожними. Вони відбивають багатоманітність наявних у громадянському суспільстві інтересів, але кожне з них робить це по-своєму, особливо щодо взаємодії цих інтересів з державною владою. Найбільш загальним серед них є поняття «групи інтересів», яке охоплює всю багатоманітність наявних у суспільстві соціально-політичних інтересів, наголошує на представництві цих інтересів у політичному житті і водночас указує на особливості цього представництва порівняно з представництвом суто політичних організацій — партій.

11.1.3 Функції груп інтересів

У політичній системі суспільства групи інтересів виконують певні функції, до яких належить насамперед функція артикулювання інтересів, тобто перетворення соціальних прагнень, емоцій та очікувань у певні політичні вимоги. Ці вимоги доводять до владних структур побажання громадян, тим самим залучаючи останніх у політичний процес, роблячи їх суб'єктами політики.

Артикулювання інтересів вимагає їх агрегування, тобто узгодження часткових потреб, установлення між ними певної ієрархії, вироблення на цій основі загальногрупових цілей. Ця функція передбачає вибір не лише політичне найбільш значущих, а й найреальніших вимог стосовно можливостей їх задоволення.

Групи інтересів підтримують тих чи інших політиків на виборах до представницьких органів державної влади, впливають на їхню діяльність у владних структурах, на відбір кадрів для державного апарату й тим самим виконують функцію формування та оновлення правлячої еліти.

Важливою функцією груп інтересів є інформаційна, яка полягає в тому, що вони доводять до органів влади інформацію про стан громадської думки щодо тієї чи іншої проблеми суспільного життя. Використання цієї інформації Помітно полегшує підготовку і практичне застосування законодавчих актів, істотно підвищує ефективність адміністративної діяльності. Володіння інформацією дає можливість державним органам знаходити відповіді на актуальні питання суспільного розвитку.

11.2 ТИПОЛОГІЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

Багатоманітність груп інтересів зу­мовлює необхідність їх розмежуван­ня й типології, яка допомагає глибше пізнати їхню сутність та особливості, роль у політичній системі суспільства. Групи інтересів розрізняються за своєю соціальною основою, сферами діяльності, організаційною побудовою, цілями, методами й засобами діяльності, отже, можуть поділятись за різними ознаками.

Німецький політолог Ульріх фон Алеман запропонував таку типологію груп інтересів залежно від п'яти різних суспільних сфер діяльності:

1. Організовані інтереси в економічній сфері та в сфері праці:

• підприємницькі об'єднання та об'єднання самостійних категорій працівників; профспілки; споживчі спілки.
  

2. Організовані інтереси в соціальній сфері: об'єднання захисту соціальних прав (на зразок товариства сліпих);

• об'єднання соціальних досягнень (наприклад, благодійні громадські спілки та заклади);
  
• групи самодопомоги (анонімних алкоголіків тощо).
  

3. Організовані інтереси у сфері дозвілля й відпочинку: спортивні спілки та об'єднання;

• гуртки для спілкування і реалізації хобі.
  

4. Організовані інтереси в сфері релігії, науки і культури: церкви, секти;

наукові асоціації;

• загальноосвітні гуртки, клуби з мистецтва.
  

5. Організовані інтереси в суспільно-політичній сфері:

• духовні, етичні, правозахисні об'єднання;
  
• громадсько-політичні об'єднання (екологічні, за роззбро­єння, емансипацію жінок тощо)⁷⁸.
  

Групи інтересів — це різноманітні спільності людей, передусім соціальні. Типологія груп інтересів за їхньою соціальною основою є визначальною. Саме вона відбиває багатоманітність соціальних інтересів, допомагає визначити роль тих чи інших соціальних спільностей у політичному житті суспільства. Відповідно до основних груп соціальних спільностей виокремлюються класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні об'єднання (організації та рухи) як групи інтересів. Розглянемо деякі з найбільш масових, організованих і впливових у політичному житті груп інтере­сів, виокремлених за соціальною основою.

11.2.1 Профспілки

Провідне місце серед груп інтересів, виокрем­лених за соціальною основою, посідають професійні спілки — масові громадські організації найманих працівників, які засновані на спільності їхніх інтересів у процесі праці і мають за мету поліпшення умов життя і праці своїх членів.

Профспілки виникли у другій половині XVIII ст. у Великобританії як асоціації висококвалі­фікованих робітників, котрі об'єднувалися для захисту своїх професій­них інтересів. Перші профспілки мали локальний характер. Протягом XIX ст. вони утворюються в усіх розвинутих країнах Європи та Америки. Наприкінці XIX ст. виникають галузеві виробничі проф­спілки, створюються національні профспілкові центри (об'єднання). Одним із найстаріших таких центрів с Британський конгрес тред-юніонів, створений 1868 р.

Поступово розширювалася соціальна база профспілок: крім висококваліфікованих робітників, вони стали об'єднувати також напівкваліфіковапих і некваліфікованих робітників, а згодом і службовців. Спочатку профспілки створювались в основному в галузях матеріаль­ного виробництва, а згодом поширились на невиробничу сферу. На початку XX ст. функціонували міжнародні виробничі секретаріати — міжнародні федерації і профспілки робітників однієї галузі госпо­дарства.

На першому етапі становлення профспілок відбувалось нелегально, існувало навіть кримінальне покарання за членство в «змовницьких організаціях» — так офіційні правлячі кола називали профспілки. Вперше профспілки були легалізовані у Великобританії 1824 р. Поступово вони перетворились на найбільш масові і впливові організації трудящих. На початку 90-х років XX ст. світовий проф­спілковий рух налічував, за різними оцінками, 500—600 млн. чоловік, що складало 40—45 відсотків усіх найманих працівників. У багатьох країнах світу діють масові профспілкові об'єднання, до числа яких, крім уже згадуваного Британського конгресу тред-юніонів, належать також Всезагальна італійська конфедерація праці, Всезагальна конфедерація праці Франції, Об'єднання німецьких профспілок, Американська федерація праці-Конгрес виробничих профспілок (США), Генеральна рада профспілок Японії та багато інших. У кожній країні діють, як правило, декілька профцентрів. Більшість великих національних профспілкових об'єднань входять до тих чи інших міжнародних профцентрів — Всесвітньої федерації профспілок. Міжнародної конфедерації вільних профспілок, Всесвітньої конфеде­рації праці та ін.

Паралельно з розвитком профспілкового руху, спрямованого па захист інтересів найманих працівників, формувались організації власників засобів виробництва, підприємців. У всіх країнах з розви­нутою ринковою економікою діють загальнонаціональні об'єднання підприємців, які виступають головним партнером профспілок на переговорах та в ході укладання угод щодо умов праці найманих трудівників. Такими об'єднаннями с, наприклад, Конфедерація бри­танської промисловості, Національна рада французьких підприємців. Федеральна спілка німецької промисловості, Національна асоціація промисловців США та ін. Саме профспілки й різноманітні об'єднання підприємців виступають основними групами тиску на органи державної влади та управління на всіх рівнях.

Становлення незалежних (як від держави, так і від всеохоплюючих профспілкових центрів) профспілок та об'єднань підприємців від­бувається і в постсоціалістичних країнах. В Україні, наприклад, діють Незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки працівників текстильної та легкої промисловості України, створено Українську спілку промисловців і підприємців, Спілку орендарів і підприємців України, Асоціацію фермерів України та інші об'єд­нання.

11.2.2 Жіночий рух

Впливовою політичною силою як у межах окремих країн, так і в міжнародному масштабі, є жіночий рух. Як демократичний рух він виник у руслі визвольних Ідей епохи Просвітництва. Його першим ідейним маніфестом була «Декларація прав жінки і громадянки» (1791) французької письменниці Олімпії де Гуж, написана на противагу «Декларації прав людини і громадянина», яка проголошувала рівність усіх громадян чоловічої статі перед законом. Авторка вимагала вважати жінок повноправними громадянами. Відтоді О. де Гуж та її послідовниць почали називати «феміністками» (від франц. femme — жінка), а рух за рівноправ'я жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя, його гасла й концепції — «жіночим рухом» або «фемінізмом». Щоправда, нині під жіночим рухом розуміють узагалі рух за рівноправ'я жінок і чоловіків, а під фемініз­мом — його окремий вияв, що охоплює радикальні, крайні гасла та концепції.

Центральною в жіночому русі була й залишається ідея повно­правної, вільної жіночої особистості, настанова на її самореалізацію. Ця ідея стала складовою демократичної свідомості. Завдяки жіночому рухові XIX—XX ст. жінки домоглись рівних з чоловіками прав на освіту і працю, прав обирати та бути обраними. В наш час жіночий рух заперечує чоловічу монополію на владу в суспільстві та домагається паритетного представництва для жінок у всіх соціальних інститутах. З цією метою в окремих країнах жінки створили свої політичні партії, але найчастіше їхні інтереси виражають і захищають численні громадські організації. В Україні, наприклад, такими організаціями є Всеукраїн­ське жіноче товариство імені Олени Теліги, Союз українок, асоціація «Жінки в засобах масової інформації» та ін. При Президенті України діє Комітет у справах жінок, материнства й дитинства.

Важливу роль у політичному житті суспільства відіграють різно­манітні громадські організації, утворені за віковою та національною ознаками. Це молодіжні, зокрема студентські, та ветеранські об'єд­нання, різні товариства. В Україні, наприклад, при багатьох політичних партіях діють молодіжні організації; інтереси студентської молоді відстоюють Українська студентська спілка і Спілка українського студентства. На інтереси українців як етнічної спільності орієнтуються такі громадські організації, як Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Конгрес української інтелігенції та ін.

Типологія груп інтересів може здійснюватись і за іншими ознаками. Так, суспільно-політичні рухи залежно від їхнього ставлення до існуючого суспільного порядку поділяються на революційні, реформативні й консервативні. Революційні рухи спрямовані на радикальні й всеохоплюючі зміни в сус­пільстві (наприклад, комуністичний рух). Реформативні рухи орієнтуються на поступові істотні зміни лише деяких сторін існуючого суспільного порядку зі збереженням його основ (наприклад, соціал-демократичний рух). Консервативні сус­пільно-політичні рухи виступають за збереження існуючого суспільного порядку, допускаючи лише його мінімальні зміни.

За часом дії суспільно-політичні рухи поділяються на традиційні — історично довготривалі (наприклад, робітни­чий, комуністичний, соціал-демократичний, жіночий, моло­діжний рухи) та нові — в основному альтернативні рухи.

Громадські організації і рухи здебільшого не є ідеоло­гічними спільностями такою мірою, як політичні партії. Проте в них може переважати та чи інша ідейна орієнтація, залежно від якої розрізняють комуністичні, соціал-демокра-тичні, ліберальні, консервативні, клерикальні, анархістські та інші організації і рухи. Отже, в суспільстві існують багатоманітні групи людей зі спільними інтересами. З метою вираження й задоволення своїх інтересів вони створюють різноманітні організації, згуртовуються в суспільно-політичні рухи. Ці організації та рухи тією чи іншою мірою впливають на політичну владу, державу, виступають як групи тиску на неї. Розглянемо основні елементи механізму політичного представництва груп інтересів, який утвердився в демократичних суспільствах.

11.3 ПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО ГРУП ІНТЕРЕСІВ

Групи інтересів є невід'ємним еле­ментом демократичного суспільства.

Оскільки в кожному суспільстві існують різноманітні інтереси, а окремі рядові громадяни не можуть задовольняти свої інтереси поодинці, то вони змушені об'єднуватися в групи.

Узагальнення і формулювання групових інтересів надзви­чайно важливе як для самих груп, так і для держави. Звуження поля дії груп інтересів, перешкоди для громадян створювати ці асоціації роблять правлячий режим більш жорстким, ізолюють правлячу еліту від народу.

Представництво групових інтересів на державному рівні здійснюється як у безпосередніх, так і в опосередкованих формах.

11.3.1 Безпосереднє політичне представництво інтересів

Найпоширенішою формою безпосе­реднього, прямого впливу груп інтере­сів на органи державної влади є лобізм, тобто організований вплив різних сус­пільних груп, насамперед підприємницьких кіл, на представників законодавчої і виконавчої влади з метою домогтися від них прийняття вигідних для себе рішень.

Прямий підкуп заінтересованими групами представників державного апарату спочатку ставив під сумнів легальний статус лобістської діяльності. Та згодом прийшло визнання того, що лобізм несе й позитивне навантаження. Часто, всупереч буденним уявленням, — це не тільки закулісний підкуп, а й система аргументації, механізм підготовки і прийняття найоптимальніших політичних рішень. До складу лобістських угруповань, крім політика або групи політиків, які їх очолюють, входить також численний загін експертів, консультантів, виконавців. Нерідко це колишні чиновники й державні діячі, юристи, спеціалісти з формування громад­ської думки тощо. Надаючи цінну інформацію про реальну ситуацію та про можливі наслідки політичних рішень, лобізм створює надійну базу для них, допомагає уникнути помил­кових і необачних кроків. Отже, лобізм однаково необхідний і для тих, кого безпосередньо стосуються рішення органів державної влади, і для цих останніх, оскільки він сприяє підвищенню якості державного управління.

Щодо негативних сторін і наслідків лобізму — передусім схильності багатьох його учасників до задоволення вузько-групових інтересів, створення ним сприятливого середовища для можливих корупції і зловживань, — то одночасно з розширенням практики лобізму зростає й арсенал засобів обмеження такого роду негативних явищ. У числі цих засо­бів — жорстка правова регламентація лобізму, розширення кола його учасників і заохочення конкуренції між ними, підвищення професіоналізму й вимог до професійної етики державних службовців і членів представницьких органів, удосконалення самого механізму лобіювання. У США з 1946 р. лобізм реєструється й перебуває під фінансовим контролем відповідно до закону. В подальшому жорстке нормативне регулювання і контроль лобізму були встано­влені у більшості країн Західної Європи.

Паралельно з уведенням і вдосконаленням правового регулювання лобізму відбувалась професіоналізація пред­ставницьких функцій лобістських угруповань. У США, наприклад, виник особливий інститут спеціально підготов­лених уповноважених, професіональних агентів-лобістів, які обстоюють інтереси відповідних груп у конгресі та інших органах державної влади. Найвпливовішими в країні є лобі військово-промислового та нафтогазового комплексів. Діють також лобі інших країн, наприклад проізраїльське, проіранське. Є й відкрите протистояння різних лобістських угрупувань, як, наприклад, прокитайського та протайванського.

Багатоманітні методи лобістської діяльності. Вони можуть бути як легальними, законними, так і незаконними. До перших належать: направлення листів та особистих звернень до законодавців або представників виконавчої влади; підго­товка проектів та альтернативних варіантів політичних рішень; участь у фінансуванні підготовки законопроектів, експертиз, висновків урядових органів; контроль за дотриманням прийнятих законів і рішень; організація відповідної кампанії в засобах масової інформації; проведення демонстрацій, маршів, пікетування або інших публічних акцій; підтримка під час обрання, призначення чи просування по службі працівників органів державної влади тощо. До незаконних методів лобістської діяльності належать фінансова підтримка нелегальних об'єднань, контроль за особистим життям полі­тиків, збирання на них компрометуючого матеріалу, а то й прямий підкуп представників державного апарату, який передбачає сама природа лобізму.

Лобізм є найбільш загальною і поширеною формою прямої взаємодії груп інтересів з державою. Поряд з ним є й інші форми такої взаємодії. В різних країнах склалися власні, зумовлені національними особливостями, традиція­ми, системи взаємодії держави та груп інтересів. Так, у Великобританії при соціально-економічних відомствах функціонують так звані спонсорські підрозділи, завданням яких є регулярні зв'язки з галузевими асоціаціями підприєм­ців та окремими корпораціями, вироблення спільно з ними рекомендацій щодо прийняття міністерських та урядових рішень. У багатьох країнах Заходу при органах виконавчої влади діють консультативні ради або комітети, які скла­даються з керівників цих органів, представників однієї або декількох груп інтересів і -незалежних експертів. Більшість таких рад і комітетів діють на постійній основі, частина створюється для пошуків тих або інших окремих рішень і припиняє свою діяльність одразу ж після їх прийняття.

Крім вітчизняних груп інтересів, при виконавчих і представницьких органах державної влади можуть діяти й об'єднання, що є виразниками інтересів інших країн, світо­вих економічних і фінансових центрів тощо і сприяють розв'язанню різноманітних міжнародних проблем.

У механізмі взаємодії груп інтересів з державою особливе місце посідають так звані трипартистські органи, засновані на представництві трьох сторін — об'єднань підприємців, профспілок і держави. Ці органи виникли й поширились у країнах Заходу в 50—70-х роках і були спрямовані передусім на досягнення соціального миру і стабільності. Однак їхня роль не обмежилась лише досягненням консенсусу між основними соціальними партнерами. В багатьох країнах — Австралії, Австрії, ФРН, Швеції та інших вони по суті перетворилися в органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

За всієї багатоманітності форм і систем прямої, безпо­середньої взаємодії груп інтересів з державою є деякі спільні риси, властиві всім або майже всім таким системам. Це передусім наявність спеціальних інститутів та установ, у межах яких здійснюється діалог представників організованих інтересів і держави, принципи комплектування і способи діяльності таких інститутів. Практично повсюдно існує також система неформальних зв'язків і відносин, яка нерідко відіграє важливішу роль, ніж формалізовані зв'язки⁷⁹.

11.3.2 Опосередковане політичне представництво інтересів

До найважливіших форм опосередко­ваної взаємодії груп інтересів з держа­вою належить їх вплив на неї через ви­борчі системи й політичні партії. Групи

Інтересів прагнуть до налагодження зв'язків з політичними партіями, підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу. Вони створюють спеціальні структури, які примикають до партій. Декотрі з найбільш масових груп інтересів створили власні політичні партії для обрання своїх представників до центральних і місцевих органів влади. Скажімо, в низці європейських країн активно діють так звані партії зелених, створені впливовими екологічними організаціями й рухами.

Буржуазні партії — ліберальні, консервативні та інші — виступають центрами політичного тяжіння підприємницьких об'єднань, а робітничі — соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні — налагоджують тісні зв'язки з профспілками. Форми й методи співробітництва у них різні. Зв'язки під­приємців та близьких до них партій здійснювались і здійснюються понині в основному у формі фінансової під­тримки партій та окремих кандидатів, виділення коштів на Проведення виборчих кампаній. Це відкриває прямий шлях до використання підприємницькими колами працівників державного апарату, навіть політиків найвищого рівня у власних, вузькогрупових інтересах. Тому в деяких країнах фінансування бізнесом політичних партій та їх виборчих кампаній заборонене законом. Так, у США «пожертвування» на користь партій від окремих фірм та організацій з початку 70-х років заборонені законом. Проте підприємницькі кола знаходять для фінансування партій різні обхідні шляхи і способи, нерідко справа доходить до відверто кримінальних дій.

Дещо по-іншому склались і здійснюються зв'язки з полі­тичними партіями профспілок. В ряді випадків справа тут не обмежувалась фінансовою підтримкою відповідних партій. В таких країнах, як Австралія, Великобританія, Швеція проф­спілки брали активну участь у створенні соціал-демократичних партій, значна частина профспілкових організацій увійшла до них як колективні члени (наприклад, профцентр Британський конгрес тред-юніонів є колективним членом Лейбористської партії Великобританії).

Відповідно в межах парламентських фракцій соціал-демократичних партій функціонували впливові профспілкові групи, які істотно впливали на законотворчий процес, особливо в період перебування цих партій при владі. Проте в останні роки у зв'язку з деяким заниженням ролі проф­спілок та поправінням соціал-демократичних партій їхні стосунки зазнали істотних змін. У країнах з системою колек­тивного членства відбувається або її модифікація, або повна відмова від неї. Так, Лейбористська партія Великобританії тепер значно обмежує вплив профспілок на вироблення партійної політики, вибори керівництва партії та висунення кандидатів до парламенту. Соціал-демократична робітнича партія Швеції взагалі відмовилась від колективного членства у ній профспілок, хоча продовжує активно співробітничати з ними.

У цілому залежність соціал-демократичних партій від профспілок, хоча й не така жорстка, як раніше, зберігається. Залежність ця є не тільки фінансовою, а й політичною, оскільки члени профспілок, як і раніше, складають значну частину електорату соціал-демократії.

Таким чином, взаємодія громадянського суспільства з державою здійснюється як через політичні партії, так і через багатоманітні групи інтересів. Процес прийняття державних рішень вимагає постійної та оперативної взаємодії влади з І йми, чиї інтереси ці рішення зачіпають і хто володіє найціннішою інформацією і знаннями. В країнах Заходу склались різні форми політичного представництва груп інтересів, їх взаємодії з державою. Основною опосередкова­ною формою цієї взаємодії є кооперація груп інтересів з політичними партіями, їхня підтримка партій через виборчі системи. Водночас у міру розширення державного втручання в різні сфери суспільного життя, передусім в економіку й соціальні відносини, виникла і розвивається розгалужена система прямих, не опосередкованих політичними партіями і виборами, зв'язків між групами інтересів та органами державної влади. До цієї системи належать лобізм, консуль­тативні ради й комітети при органах державної влади, а також інші форми прямої взаємодії груп інтересів з державою.

Результатом такої взаємодії стало створення особливої системи представництва, яке дістало назву функціонального. Протягом кількох десятиліть це представництво виступає органічною складовою структури політичного управління країн Заходу й відіграє надзвичайно важливу роль у механізмі взаємодії громадянського суспільства й держави.

Рекомендована література

Антонович И. И

Общественные движения и проблемы власти // Социально-полит. науки.- 1991.- № 4.

Афанасьев М. Н.

Клиентела в России вчера и сегодня // Полит. исследования.- 1994.-

№ 1.

Бакун Л. А.

Группы в политике (К истории развития американских теорий) //

Полит. исследования. 1999. № 1.

Вяткин К. С.

Лоббизм по-немецки // Полит, исследования. 1993. № 1.

Голобуцький О., Докукін Ю., Кулик В.

Сучасний профспілковий рух в Україні: Серія «Ексклюзив». Вип. 5.

К., 1996.

Группы интересов // Полит. исследования. 1992. № 5—6.

Доган М., Пеласси Д.

Политический клиентелизм — всеобщее явление // Социально-полит. журн. 1995. № 1.

Дюверже М.

Партийная политика и группы давления // Социально-гумани­тарные знания. 2000. № 4.

Зубков С. А.

Лоббизм в практике менеджмента // Социально-полит. журн. 1996.

№ 5.

Зяблик Н. Г.

США: Лоббизм и политика. М., 1976.

Лепехин В.

«Группы давления»: генезис и классификация // Власть. 1993. № 3.

Массовые движения в современном обществе. М., 1990.

Нельсон Л. Д., Кузес И. Ю.

Группы интересов и политический срез российских экономических

реформ (критическая версия) // Полит. исследования. 1995. № 6.

Перегудов С. П.

Крупная российская корпорация в системе власти // Полит. иссле­дования. 2001. № 8.

Перегудов С. П., Лапина Н. Ю., Семененко И. С. Группы интересов и российское государство. М., 1999. Перегудов С. П.

Политическое представительство интересов: опыт Запада и проб­лемы России // Полит, исследования. 1993. № 4.

Шапиро И.

Переосмысливая теорию демократии в свете современной поли­тики // Полит. исследования. 2001. № 3.