Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

Вид материала

Документы

Содержание 10.3 Партійні системи 10. 4 Політичні партії та основні типи сучасних виборчих систем 10.5 Партійна й виборча системи в україні Марченко М. Н. Фарукшин М. X. Свалов А.Н.

Подобный материал:

• План Вступ 3 Розділ І. Виникнення конституційних ідей в україні та їх розвиток до 1917, 441.82kb.
• Зміст вступ Розділ І, 1790.74kb.
• Історичні джерела й аспекті розвитку методики навчання природознавству зміст, 2247.31kb.
• Зміст, 455.42kb.
• Зміст Вступ Розділ Теоретичні основи криміналістичного вчення про сліди, 350.96kb.
• План: Об'єкт та предмет політології. Політологія І суміжні науки. Загально наукові, 56.9kb.
• План. Вступ Глава Сутність автотранспортного страхування та його значення Економічна, 1389.48kb.
• Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. К.: Юрінком Інтер, 1999. Історія політичних І правових, 2991.52kb.
• Екологічна оцінка проектів видобутку корисних копалин, 3924.28kb.
• Обсяг: 30ст (Times New Roman 12, інтервал – 1,5) Ціна: 60грн. Зміст, 191.74kb.

Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християн­ських партій. Масовими можуть бути і фашистські партії.

Кадрові й масові партії розрізняють іще за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові — більш як 10 відсотків. Масові партії можуть мати слабку або міцну організа­ційну структуру. Партії з міцною організаційною структу­рою — це партії централізовані, з чітким членством, ієрар­хічною побудовою, сильним керівним центром, здатним забезпечити партійну дисципліну і проведення програмної політичної лінії. До них належать передусім комуністичні і фашистські партії. Партіями зі слабкою організаційною структурою є соціалістичні й соціал-демократичні.

М. Дюверже згодом доповнив свою бінарну класифіка­цію, виокремивши поряд з кадровими й масовими третій тип політичних партій — непрямі партії. Це такі партії, прина­лежність до яких визначається членством в іншій організації. Наприклад, у Великобританії член профспілки, яка входить до Британського конгресу тред-юніонів, автоматично стає (якщо не відмовляється) членом Лейбористської партії. Отже, ця партія є непрямою.

За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони поділяються на:

• неподільно пануючі в політичній систе­мі, як це буває за тоталітарних та авторитарних режимів;
  
• правлячі, тобто такі, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу;
  
• опозиційні — такі, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими пар­тіями політичного курсу.
  

На відміну від таких партій, що легально діють у полі­тичній системі, в країні можуть бути й нелегальні партії — законодавче заборонені чи такі, котрі через переслідування діють у підпіллі. Заборона всіх або майже всіх політичних партій притаманна диктаторським режимам. У деяких країнах забороненими є комуністичні партії як такі, що прагнуть до зміни суспільного ладу неконституційним шляхом.

За парламентською основою розрізняють парламентські (парламентсько-електоральні) і непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне викори­стання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за резуль­татами виборів. Як зазначає М. Дюверже, для таких партій завоювання місць у представницьких органах є сутністю життя, причиною існування й вищою метою, а парламентська фракція виступає головною ланкою, іноді — керівним та організаційним центром.

Характерними рисами непарламентських партій, за М. Дюверже, є доктринальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських.

Можливі й інші типології політичних партій. У сучасній західній політології поширена трикомпонентна типологія — виокремлення кадрових партій, масових партій і партій виборців. Різні характеристики партій дають можливість глибше зрозуміти їхню сутність, стратегію й тактику діяль­ності, місце і роль у політичній системі.

10.3 ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

Велику роль у здійсненні політики, формуванні та функціонуванні по­літичної системи відіграє партійна система. Від її типу значною мірою залежать стабільність та ефективність полі­тичної системи, насамперед державних інститутів, тип полі­тичного режиму, механізм і ступінь розвитку демократії.

10.3.1 Поняття партійної системи

В політологічній літературі даються різні визначення поняття «партійна система». Система взагалі — це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність. За аналогією партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними. Однак таке розуміння надто абстрактне. Деякі дослідники вважають, що до складу партійної системи входять не всі наявні в країні політичні партії, а лише ті, які діють легально. Інші наголошують на тому, що партійну систему складають лише ті партії, що прагнуть до влади, беруть участь у боротьбі за неї, справляють на її здійснення відчут­ний вплив. Згідно з цією точкою зору, до партійної системи не входять дрібні, маловпливові партії, які не беруть участі у здійсненні влади. На такому розумінні, на нашу гадку, най­більш прийнятному, ґрунтується типологія партійних систем.

Отже, партійна система — це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

10.3.2 Типологія партійних систем

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками. Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та поль­ським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Сарторі роз­різняє сім типів партійних систем:

1) однопартійна;

2) з партією-гегемоном;

3) з домінуючою партією;

4) двопартійна;

5) поміркованого плюралізму;

6) поляризованого плюралізму;

7) атомізована.

В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізо­вана — ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п'ять партійних систем.

Є. Вятр розділив партійні системи на альтернативні й неальтернативні. Альтернативною є така система, в якій хоча б один альтернативний колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що є правлячим у даний момент. У межах цієї системи можуть бути:

• система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна партія або група партій не має очевидного переважання, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом;
  
• двоблокова система, в якій існують декілька політичних партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими ведеться постійне суперництво за владу;
  
• двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями системи.
  

В неальтернативній системі конституційні принципи або фактичне співвідношення сил приводять до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. Різновидами цієї системи можуть бути:

• система кооперації партій, яка характеризується блоку­ванням головних політичних партій і фактичним зникнен­ням дієвої опозиції;
  
• система партій національної згоди (або домінуючої партії), в якій існують численні політичні партії й ведеться боротьба за владу на виборах, але одна партія постійно домі­нує над усією політичною системою й неподільно здійснює владу, а інші партії діють або як критики уряду, або як представники окремих груп інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу;
  
• обмежені партійні системи, в яких існують різні політич­ні партії і між ними здійснюється суперництво за політич­ний вплив, але влада перебуває в руках однієї політичної сили — найчастіше армії, котра заявляє, що вона незалежна від партій і стоїть над ними;
  
• однопартійна система, яка виключає існування інших політичних партій, крім правлячої.
  

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: двопартійна систе­ма (біпартизм), багатопартійна система й «система двох з половиною партій». Розглянемо докладніше окремі типи партійних систем.

10.3.3 Багатопартійна система

Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впли­вати на функціонування державних інститутів, її різновидами Дж. Сарторі вважає системи поміркованого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.

Для системи поміркованого плюралізму характерні представництво в парламенті лише декількох партій, відсутність позасистемної парламентської опозиції, тобто таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті. Партійні коаліції можуть бути як стабільними, так і нестабільними, від чого залежить стабільність уряду. Характерним прикладом стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабіль­них — Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія. В парламен­тарних республіках з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту.

Систему поляризованого плюралізму характеризують при­сутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежу­вання між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної — зліва і справа — деструктивної опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркова­ного плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох, у тому числі й позасистемних, політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує, як правило, до системи поляризованого плюралізму.

Багатопартійна система може функціонувати на дер­жавному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але й в опозиції. Така багатопартійна система визначається як двоблокова. Прикладом її може бути партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домі­нують два партійних блоки — демократів і республіканців у правій частині політичного спектра, соціалістів і комуніс­тів — у лівій.

10.3.4 Двопартійна система

Двопартійною вважається система, в якій визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної революційної робітничої партії. Типовий приклад дво­партійної системи — США, де ключові позиції політичного життя зайняли дві партії — Демократична й Республі­канська. Європейським прикладом двопартійної системи може бути партійна система Великобританії, в політичному житті якої переважають Консервативна і Лейбористська партії.

У деяких країнах основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забез­печує їй парламентську більшість і право формування уряду. Така партійна система дістала назву трипартійної, або «системи двох з половиною партій». Вона функціонувала, наприклад, у ФРН, де поряд з основними партіями — Соціал-демократичною і блоком Християнсько-демокра­тичний союз / Християнсько-соціальний союз (фактично це одна партія) — в парламенті діяла нечисленна третя пар­тія — Вільна демократична, коаліція з якою забезпечувала одній з основних партій парламентську більшість і право формування уряду. Після об'єднання Німеччини роль такої третьої паотії пепейшла до партії зелених.

10.3.5 Однопартійна система

Однопартійна система у прямому розу­мінні цього слова — це така система, в якій неможливе навіть номінальне

Існування інших партій. Правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була, наприклад, Комуністична партія Радянського Союзу.

Проте однопартійна система не виключає існування й декількох партій. Головне, що тільки за однією з них постій­но закріплюється (фактично чи юридичне) роль правлячої партії. Існують фактично однопартійні системи, замасковані під багатопартійність. У таких системах правляча партія-гегемон визначає розвиток усього суспільного життя, регла­ментує діяльність інших партій. Фактично однопартійними були, наприклад, партійні системи в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, де, крім правлячих комуністичних партій, існували й інші, але вони не справляли відчутного впливу на політику.

Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. Прикладом може бути партійна система Японії, де Ліберально-демократична партія була правлячою майже 40 років (до 1993 p.). Протягом десятиліть у Швеції була правлячою Соціал-демократична робітнича партія.

Для системи з домінуючою партією, крім відносно довготривалого переважання однієї партії над іншими, характерні також відсутність урядових коаліцій та існування малоефективної опозиції з боку тих партій, які не беруть участі у формуванні уряду. Оскільки в такій системі домінування однієї партії є результатом згоди більшості виборців щодо здійснюваного партією курсу, то систему з домінуючою партією називають іще системою партій національної згоди.

Отже, у світі існують багатоманітні партійні системи. Той чи інший її тип визначається конкретними економічними й соціально-політичними умовами кожної країни. Немає однозначно негативних чи однозначно позитивних типів партійних систем. Кожен з них має свої переваги й недоліки. Віддаючи, наприклад, перевагу багатопартійності перед однопартійністю, слід мати на увазі, що з першою пов'язана нестабільність, багато часу за цієї системи забирає прий­няття та реалізація соціально-економічних програм і полі­тичних рішень, мають місце гостра міжпартійна боротьба, політиканство, демагогія, маніпулювання свідомістю мас. Навіть стійка двопартійна система, яку називають іще досконалим біпартизмом, не може вважатися бездоганною, бо за цієї системи дві політичні партії фактично монопо­лізують представництво на державному рівні всієї багато­манітності соціальних інтересів, не дають можливості нормально розвиватись іншим партіям.

Однопартійна система позбавлена багатьох недоліків багатопартійної. Однак практично в усіх країнах, незалежно від соціально-економічного й політичного режиму і ступеня демократизму, однопартійні системи виявились урешті-решт нестійкими і поступилися місцем різним багатопартійним системам.

У кожній країні партійна система має свої особливості, пов'язані з її соціально-економічним і політичним стано­вищем, історичним минулим, традиціями політичного життя тощо. Той чи інший тип партійної системи значною мірою залежить від чинної в країні виборчої системи і своєю чергою справляє на неї значний вплив.


10. 4 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ОСНОВНІ ТИПИ СУЧАСНИХ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ

Виборча система — це сукупність правил і прийомів, які забезпечують участь громадян у формуванні представниць­ких органів влади.

Вона базується на виборчому праві — сукупності юри­дичних норм, які регулюють участь громадян у виборах органів влади, організацію і проведення виборів, відносини між виборцями і представницькими органами. У більшості країн світу проводяться загальнонаціональні парламентські і президентські вибори, вибори до органів місцевого самовря­дування, деяких місцевих посадових осіб — суддів, присяжних, шерифів та ін.

Ідея виборності покликана забезпечити народний суве­ренітет і представництво всіх заінтересованих соціальних спільностей і груп населення в системі влади через політичні партії. Вибори є одним з провідних інститутів легітимізації наявної політичної системи й політичного режиму. Успішне проведення виборів і визнання суспільством їх результатів є важливою ознакою здатності суспільства розв'язувати актуальні для нього проблеми мирними політичними засо­бами.

Становленню сучасних виборчих систем передувала тривала боротьба громадян багатьох країн світу за надання їм виборчих прав на демократичних умовах і скасування різноманітних станових, майнових, освітніх, расово-націо­нальних обмежень — цензів. Сукупність осіб, які користують­ся виборчими правами в даній країні, складає її електорат (від франц. electeur — виборець). Боротьба за підтримку електорату визначає стратегію і тактику політичних партій у виборчих кампаніях. Лише вигравши на виборах і завоював­ши виборні посади, партія та її керівництво можуть використовувати владу для досягнення своїх цілей.

Результати виборів, які визначають переможців і перемо­жених, значною мірою залежать від типу виборчої системи. Багатоманітність виборчих систем, за якими проводяться вибори до представницьких органів влади, може бути зведена до таких трьох типів: мажоритарна, пропорційна і змішана.

10.4.1 Мажоритарна виборча система

Найпростішою і найпоширенішою є мажоритарна виборча система. За такої системи переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів (звідси походить і назва: франц. majorite, англ, majority — більшість). Ця більшість може бути абсолютною або відносною, залежно від чого розрізняють мажоритарні системи абсолютної і відносної більшості.

За мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем вважається той кандидат, який набрав не менше, ніж 50 відсотків плюс один голос усіх голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. У тому разі, коли жоден кандидат не набирає абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур виборів, у якому беруть участь лише ті два кандидати, що зібрали у першому турі найбільшу кількість голосів. У другому турі переможцем вважається той кандидат, який набрав відносну більшість голосів, тобто більше, ніж його суперник.

За мажоритарної системи відносної більшості перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж решта кандидатів, кожен окремо.

За мажоритарною системою вибори можуть проводитись як в одномандатних, так і в багатомандатних виборчих округах. При одномандатних округах територія країни поділяється на таку кількість виборчих округів, що збігається з числом членів парламенту, яких обирають. Від кожного округу обирається по одному депутату, який отримав на виборах більшість голосів. При багатомандатних округах кількість виборчих округів збігається з кількістю адміні­стративно-територіальних одиниць країни. У цьому разі в кожному окрузі обирають кількох депутатів, а виборці в різних країнах мають або один голос, або декілька. В Японії, наприклад, при виборах депутатів нижньої палати парла­менту виборець має більше одного голосу, але менше, ніж потрібно обрати депутатів.

Різновидом багатомандатної системи є преференційна система (від лат. praefero — волію, вважаю за краще), коли виборець виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден з них не отримує абсолютної більшості «перших місць», то із списку кандидатів під час підрахунків поступово вилуча­ються ті, хто набрав найменше цих місць, їхні «перші місця» перерозподіляються серед інших кандидатів доти, доки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів. Ця система досить складна і на практиці використовується рідко. Той чи інший різновид мажоритар­ної виборчої системи діє у США, Канаді, Великобританії, Франції, Японії, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, Індії, багатьох інших країнах.

10.4.2 Пропорційна виборча система

У багатьох країнах Європи застосову­ється пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. За цієї виборчої системи виборці голосують за політичні партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість.

Пропорційна система має декілька варіантів голосування. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають список своїх кандидатів, іншого — не тільки партію чи виборчий блок, а й зазначає, кого саме із запропонованих ними кандидатів він обирає (преферен­ційний принцип).

За пропорційної системи вибори проводяться або в одному загальнодержавному окрузі, або в багатомандатних округах. Найчастіше це багатомандатні округи, що терито­ріальне збігаються з адміністративним поділом. У цьому разі кількість мандатів від кожного виборчого округу визнача­ється залежно від співвідношення кількості населення округу до загальної кількості населення або виборців країни.

Після того як виборці виразили свою волю, а голоси підраховані, визначається виборчий метр, або виборча квота — найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому. Застосовуються різні способи визначення виборчого метра (квоти). Найпростіший спосіб полягає в тому, що квота визначається діленням загальної кількості поданих у даному окрузі голосів на кількість мандатів, які розподіляються. Розподіл мандатів між партіями проводиться діленням отриманих ними голосів на квоту. Скільки разів квота вкладається в кількість отриманих партією голосів, стільки мандатів вона отримує.

Пропорційна виборча система сприяє становленню багатопартійності. Вона поширена у країнах з давніми парламентськими традиціями, високим рівнем політичної культури населення — Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксем­бурзі, Норвегії, Швеції та ін.

10.4.3 Змішана виборча система

Поширеною є також змішана виборча система, яка поєднує елементи мажо­ритарної і пропорційної систем: одна частина парламенту обирається за мажоритарною системою, а друга частина — за пропорційною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим — за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга — за про­порційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями.

У деяких країнах із двопалатним парламентом одна палата обирається за мажоритарною системою, а друга — за пропорційною. В такому разі мажоритарна система найчасті­ше застосовується для формування тієї палати парламенту, яка складається з представників адміністративно-терито­ріальних одиниць, а друга палата обирається за пропорцій­ною системою.

Кожна з охарактеризованих виборчих систем має свої переваги й недоліки. Так, мажоритарна виборча система досить проста і зрозуміла виборцям. Вона надає можливість обирати не тільки представників тих чи інших партій, а й конкретні особистості. Однак якщо на виборах немає значного переважання якого-небудь кандидата чи партії, то втрачається до половини й більше голосів виборців, а пере­можцем може стати той, за кого проголосувала меншість.

Так, у Великобританії Консервативна партія неодноразово здобувала перемогу, отримавши лише близько 40 відсотків голосів виборців, оскільки решта голосів розділялись між Лейбористською партією і ліберально-соціал-демократичною коаліцією. До недоліків цієї системи належить і її нерезуль-тативність: переможець рідко коли виявляється в першому турі, а тому вибори часто проводяться у два тури, що спричиняє додаткові значні матеріальні витрати.

Мажоритарна виборча система вигідна лише великим партіям. Система відносної більшості сприяє представництву в парламенті небагатьох найвпливовіших партій. Це означає сталість парламентської більшості та її впливу на уряд. Склалась вона передусім у країнах з усталеною двопартій­ною системою — США, Великобританії. Проте вона усуває від парламентської діяльності менш впливові партії, не сприяє їх розвиткові, представництву на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів. Зазначений недолік усуває пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті розподіляються відповідно до кількості отрима­них партіями чи виборчими блоками голосів. Ця система сприяє багатопартійності. Але її застосування породжує інший недолік: представництво в парламенті багатьох, у тому числі нечисленних за складом і невпливових, партій, коли важко визначається стійка парламентська більшість, постає проблема формування уряду й забезпечення стабільності його діяльності.

З метою уникнення представництва в парламенті багатьох дрібних політичних партій, забезпечення стабільності діяльності парламенту та уряду в країнах з пропорційною та змішаною виборчими системами встановлюється загороджу­вальний бар'єр — мінімальна частка голосів виборців, яку партія має отримати для представництва в парламенті. Здебільшого цей мінімум складає 5 відсотків голосів вибор­ців, хоча є відхилення від цієї цифри як в один, так і в інший бік: від 1 відсотка в Ізраїлі до 10 відсотків у Туреччині. Іншими словами, якщо партія чи виборчий блок не подо­лали встановленого бар'єру, тобто не набрали відповідного мінімуму голосів, вони не можуть бути представлені в парламенті ні самостійно, ні в коаліції з іншими партіями.

Переваги пропорційного представництва найповніше виявляються у великих багатомандатних виборчих округах. Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна висту­пає єдиним виборчим округом.

10.4.4 Взаемозв 'язок форм правління, партійних і виборчих систем

Виборча система відіграє надзвичайно велику роль у політичному житті сус­пільства. Вона справляє значний вплив на формування партійної системи, парламенту, уряду, його стабільність, політичну стабільність у суспільстві в цілому. Існує певна залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем. Обидві системи перебувають у тісному зв'язку з прийнятою в країні формою державного правління.

Залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем уперше була з'ясована М. Дюверже. До­сліджуючи зв'язок між виборчими й партійними системами, він сформулював такі «три соціологічні закони» їх взаємодії:

1. Пропорційна виборча система веде до формування партійної системи з багатьма партіями, які мають досить жорстку внутрішню структуру і незалежні одна від одної.

2. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості (з голосуванням у два тури) зумовлює появу партійної системи, яка складається з кількох партій, що прагнуть до взаємних контактів і компромісів та об'єднання в коаліції.

3. Мажоритарна виборча система відносної більшості (з голосуванням в один тур) сприяє становленню двопартійної системи.

Сформульовані М. Дюверже закони свідчать, що виборча система впливає не тільки на кількість партій у країні, а й на відносини між ними. Як показує історичний досвід, двопартійна система формується здебільшого в країнах з мажоритарною виборчою .системою відносної більшості. Цьому сприяє, зокрема, те, що виборець вважає за краще віддати свій голос в єдиному турі голосування за пред­ставника тієї партії, яка має найреальніші шанси на успіх, він втрачає інтерес до слабких партій. Голосування у два тури, тобто мажоритарна система абсолютної більшості, породжує політику електоральних союзів, які потім знахо­дять своє продовження у створенні єдиної парламентської фракції, формуванні парламентської більшості та утворенні урядової коаліції. Голосування в один тур, тобто мажори­тарна система відносної більшості, не спричиняє потреби в електоральних союзах. Кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. У межах мажоритарної системи відносної більшості не виключається приєднання слабкої партії до сильної, що примушує першу приймати правила гри останньої.

Пропорційна система також не сприяє утворенню електоральних союзів; кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. Однак вона неминуче ставить партії перед необхідністю формування урядових коаліцій, оскільки, як правило, жодна з них не має змоги здобути більшість парламентських місць і самостійно сформувати уряд. Пошук компромісів у формуванні уряду ускладнюється тим, що депутати вже пов'язані передвиборними обіцянками, прагнуть зберегти обличчя партії, щоб мати підтримку своїх виборців і на наступних виборах. Труднощі у формуванні парламентських коаліцій і нестабільність уряду є характер­ними рисами політичного життя держав з пропорційною виборчою системою і породжуваною нею багатопартійною системою.

Зворотний вплив партійної системи на виборчу прояв­ляється, зокрема, в тому, що та чи інша конфігурація прав­лячих партій приймає виборче законодавство, намагаючись пристосувати його до власних потреб. Вплив виборчої системи на формування партійної не є жорстко однознач­ним. Дія законів взаємодії виборчих і партійних систем, як і будь-яких інших законів суспільного розвитку, виявляється лише як тенденція. Вона модифікується низкою історичних, соціальних, політичних, культурних та інших чинників, що впливають на формування партійних систем. Одним із них є прийнята в країні форма державного правління.

Особливість зв'язку форми державного правління з певним типом виборчої системи полягає в тому, що останній може послаблювати, або, навпаки, посилювати недоліки, потенційно притаманні тій чи іншій формі правління. Вважається, що президентській формі правління краще відповідає мажоритарна виборча система, а парламентар­ній — пропорційна. У президентській республіці мажоритарна виборча система робить главу держави та уряд відносно незалежними від політичних партій і парламенту, дає президентові змогу проводити значною мірою незалежну політику. Пропорційна виборча система за президентської форми правління, навпаки, ставить Главу держави та уряд у залежність від політичних партій, сприяє протистоянню президента й парламенту

З огляду на його важливість розглянемо це питання докладніше Оскільки за президентської чи президентсько-парламентарної форми державного правління уряд форму­ється позапарламентським шляхом, представленим у парламенті партіям немає необхідності об'єднуватися з метою формування парламентської більшості та урядової коаліції А за відсутності парламентської більшості немає чіткої структурованості парламенту на більшість і опозицію, ускладнюється прийняття парламентом рішень

За пропорційного представництва в парламенті й багатопартійної системи партія, яку представляє президент, най частіше отримує відносно невелику кількість депутатських мандатів А це означає, що президент може не мати підтрим­ки парламенту Отже, президент не може управляти без підтримки парламенту, а останній не несе відповідальності за діяльність уряду й тому не зобов'язаний його підтриму­вати У цьому полягає причина постійного конфлікту між президентом І парламентом, який стає особливо гострим тоді, коли президент І парламентська більшість представляють не просто різні, а протилежні за своїми позиціями політичні сили

Аналізуючи чотири можливих варіанти поєднання двох основних форм державного правління (президентської І парламентарної) та двох основних типів виборчих систем (мажоритарної І пропорційної), американський політолог М. Уоллерстайн зазначає, що найоптимальнішими варіанта­ми є поєднання президентської форми правління з мажори­тарною виборчою системою відносної більшості, а парла­ментарної форми правління — з пропорційною виборчою системою Останній варіант Існує у більшості країн Західної Європи, крім Великобританії І Франції Поєднання прези­дентської форми правління з пропорційною виборчою системою є найменш вдалим У цьому разі існує досить значна небезпека політичного тупика и паралічу демокра­тичних інститутів

У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади визнається народ, а вибори є легітимним засобом передання влади від нього до правлячої еліти. Якісний склад правлячої еліти, а отже якість самої політики, перебуває у прямій залежності від досконалості виборів. У зв'язку з цим надзви­чайно важливо забезпечити досконалість і демократизм самих виборів. Це важливо і з огляду на те, що участь у виборах для абсолютної більшості громадян є не тільки основною, а й єдиною формою участі в політиці. Тому в демократичних суспільствах виборам приділяється надзви­чайно велика увага.

В основі правової регламентації виборчих кампаній лежать три найважливіших принципи:

• по-перше, забезпе­чення рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах;
  
• по-друге, принцип лояльності, відповідно до якого кандидати зобов'язані лояльно пово­дитись стосовно своїх суперників: не вдаватись до образ, приниження гідності, фальсифікацій тощо;
  
• по-третє, невтру­чання державного апарату в хід передвиборчої боротьби.
  

У більшості країн законодавчими нормами детально регламентуються процес і порядок проведення виборчих кампаній. В Японії, наприклад, забороняється робити по­дарунки виборцям, відвідувати їхнє житло з метою перед­виборчої агітації, залучати виборців на свій бік обіцянками просування по службі тощо. У ФРН заборонено публікувати результати опитувань громадської думки за два тижні до виборів, у Великобританії — в день виборів. Докладно регламентується використання в передвиборчих цілях засобів масової інформації, особливо телебачення й радіо­мовлення. Зокрема, законодавче встановлюється загальний обсяг часу, який відводиться для проведення виборчих кампаній; усім партіям і кандидатам надається однаковий час для передвиборчої агітації тощо.

Однак вибори як засіб легітимізації влади і формування правлячої еліти не варто ідеалізувати. Навіть найдосконаліше виборче законодавство, найоптимальніша виборча система не забезпечують прихід до влади найпридатніших для цього осіб — людей професійно підготовлених, з високими моральними якостями. В політиці часто буває так, що на виборах перемагають не найкращі, не найбільш гідні, а найбагатші й найвпливовіші — ті, хто користується під­тримкою фінансових кіл, політичних партій, громадських організацій, владних структур, засобів масової інформації, хто має можливість використати для перемоги на виборах своє службове становище тощо. Напевне, на сьогодні це не­минучий недолік демократії, бо рівноцінної зміни виборам поки що немає.

Вивчення й запозичення набутого в інших країнах досвіду організації і проведення виборів, його законодавче закріплення є одним із актуальних завдань становлення демократії в Україні.

10.5 ПАРТІЙНА Й ВИБОРЧА СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

10.5.1 Становлення багатопартійності в Україні

Витоки сучасної багатопартійності в Україні можна віднести до підписання СРСР у 1975 р. Заключного акта гельсінської Наради з безпе­ки і співробітництва в Європі, що спонукало діячів правозахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді Української гельсінської групи. Однак діяльність цієї групи переслі­дувалась правлячими колами, а її члени зазнали репресій.

Процес становлення багатопартійності в Україні поступово відно­вився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства, не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це були насамперед організації захисників природи та різноманітні культурологічні об'єднання, наприклад Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Меморіал, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка та ін. Створені для вирішення питань, на перший погляд, далеких від політики, вони швидко проявили себе як політичні організації.

Після амністії політв'язнів-правозахисників у 1988 р. з'явилися відверто антикомуністичного характеру Українська гельсінська спілка та Українська демократична спілка як відділення московського Демократичного союзу, який проголосив себе опозиційною політич­ною партією. У подальшому на базі демократичних організацій, передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева, навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження України виник Народний рух України за перебудову. Сама ідея Руху вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її київської організації. 13 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Руху, а у вересні цього року відбувся його установчий з'їзд. Виступаючи спочатку на підтримку перебудови, Рух згодом перетворився в опозиційну антикомуністичну організацію.

З самого початку виникнення Рух намагався всіляко заперечувати надання йому рис політичної партії, вводячи можливість колективного

членства в організації. Поступово з нього почали виокремлюватися політичні об'єднання з більш жорсткою структурою й чіткіше сформу­льованою доктриною. Цей процес особливо прискорився після прийняття закону «Про об'єднання громадян». І! якому визначено правові основи діяльності політичних партій і громадських організацій в Україні. Поряд з партіями, що певний час прилягали до рухівської коаліції, почали виникати організації, які не вписувалися в це об'єднання чи то внаслідок радикалізму власних політичних програм, чи то не поділяючи його основні цілі. Відбулися установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Першою партією, яка 1990 р. (ще за умов монополії КПРС па владу) зареєструвалась у Міністерстві юстиції, була Українська республіканська партія.

У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську демократичну партію. Партію зелених України, Демократичну партію України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну партію України, Українську християнсько-демократичну партію, Со­ціалістичну партію України.

Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності Украї­ни і проведенням у грудні цього року референдуму з питання державної незалежності України. У 1992 р. було зареєстровано 6 політичних партій, у тому числі Селянську партію України, Українську консерва­тивну республіканську партію, Християнсько-демократичну партію України та іп. Особливо «врожайним» на нові партії був 1993 p., коли зареєструвалися 15 партій, утому числі Партія праці, Українська партія справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Громадян­ський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної справедливості, Трудовий конгрес України, Комуністична партія України, Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народ­ний рух після виходу з нього ряду партій сам перетворився на політичну партію і також зареєструвався.

Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень 2001 р. — більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій є дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або об'єдналися з іншими партіями.

10.5.2 Особливості партійної і виборчої систем України

На сьогодні найчисленнішими і найвпливовішими політичними партіями України є Комуністична, Соціал-демократична (об'єднана), Соціалістична,

Народно-демократична, Партія зелених, поки що обидва Рухи. Решта політичних партій нечисленні, мало користу­ються широкою підтримкою населення і не справляють відчутного впливу на політику держави. Більшість із них виникли не з ініціативи знизу у відповідь на потребу в самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих груп людей. Багато з політичних об'єднань фактично є клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх засновників і натхненників, а не політичними партіями. Наочним підтвердженням того є наявність багатьох партій однакової або близької ідейно-політичної орієнтації, чис­ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.

Партійна система України, таким чином, не стільки багатопартійна, скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла й чинна раніше виборча система. Спочатку в незалежній Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та більшості республік колишнього СРСР, зберігалася тради­ційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла становленню впливових політичних партій, підвищенню їх ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту, у складі якого були представники десятків політичних партій. У них не було потреби об'єднуватися в парламент­ську більшість з метою формування уряду, оскільки останній утворювався на позапартійній і позапарламентській основі. За цих умов партійна система України була атомізованою, з усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за чинною мажоритарною системою абсолютної більшості вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою була проблема формування кількісного складу Верховної Ради України.

З метою уникнення цих негативних явищ у політичному житті суспільства Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. натомість мажо­ритарної виборчої системи була введена змішана — мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом з 450 народних депутатів України 225 депутатів обираються в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а ще 225 депутатів — за списками кандидатів у депутати від політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Партії, що отримали менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не мають права на участь у розподілі депутат­ських мандатів. Якщо попередній закон визнавав вибори такими, що відбулися, за умови участі в них не менш як 50 відсотків виборців, то новий закон не передбачає вста­новлення обов'язкової мінімальної кількості учасників виборів, що означає проведення їх за будь-якої явки виборців.

29 березня 1998 р. за новим законом відбулися чергові вибори до Верховної Ради. З 51 наявної в країні на кінець жовтня 1997 p., коли закінчувалося висування до списків кандидатів у депутати, політичної партії до виборчого бюле­теня для голосування в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі було занесено З0 партій і виборчих блоків партій. За результатами виборів подолали 4-відсотковий бар'єр і пройшли до Верховної Ради лише 8 претендентів: Комуністична партія (24,7 відсотка голосів виборців), Народний рух (9,4 відсотка), виборчий блок Соціалістичної і Селянської партій (8,6 відсотка), Партія зелених (5,4 від­сотка), Народно-демократична партія (5 відсотків), Все­українське об'єднання «Громада» (4,7 відсотка), Прогресивна соціалістична партія (4 відсотки), Соціал-демократична партія (об'єднана) (4 відсотки).

Вибори змінили партійну систему України з атомізованої на систему поляризованого плюралізму. Цю систему скла­дають лише ті політичні партії, котрі увійшли до Верховної Ради як такі, що справляють істотний вплив на здійснення державної влади. Решта політичних партій не відіграють більш-менш помітної ролі в українській політиці, хоча декотрі з них є досить активними, а швидше — галасливими.

Партійна система поляризованого плюралізму більш ефективна, ніж атомізована, проте і їй притаманна низка недоліків: присутність позасистемних партій, тобто таких, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економіч­ної і політичної системи; гостре ідеологічне розмежування між партіями; наявність деструктивної опозиції; нестабіль­ність та ін. У подальшому ця система може еволюціонувати до системи поміркованого плюралізму. Однак така еволюція, як і взагалі тип партійної системи, залежатимуть від низки обставин, головними з яких є тип виборчої системи і спосіб формування уряду. Становленню в Україні політичних партій як виразників соціальних, а не вузькогрупових і персональних інтересів, з'ясуванню реальної ваги кожної політичної партії в суспільстві і формуванню більш ефектив­ної партійної системи сприяли б уведення суто пропорційної виборчої системи натомість змішаної і перехід до парла­ментського способу формування уряду, тобто зміна прези-дентсько-парламентарної форми державного правління на парламентарно-президентську чи й взагалі на суто парламентарну.

Новий Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. зберіг змішану виборчу систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі. Це, крім усього іншого, означатиме, що 225 народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний мандат, і надалі не знатимуть у Верховній Раді ні партійної, ні фракційної дисципліни і обстоюватимуть там не стільки суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематич­ним залишиться формування у Верховній Раді стабільної більшості, без якої ні вона, ні Кабінет Міністрів України не зможуть ефективно працювати.

Становленню багатопартійності в Україні, підвищенню ролі партій у політичній системі суспільства сприятиме Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p., який конкретизує конституційне положення про право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії.

Отже, політичні партії є важливими елементами політич­ної системи суспільства, інститутами здійснення політики. Виражаючи інтереси різних спільностей людей, вони висту­пають тією ланкою, що з'єднує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів. Партії є важливою частиною механізму демократичного вирішення соціально-політичних конфліктів. Від рівня розвитку партій, їхнього ідейно-політичного спрямування, методів та засобів діяльності значною мірою залежить рівень соціальної злаго­ди в суспільстві, розвитку демократії.

Рекомендоване література

Базовкін Є., Кремень В.

Партії та громадські об'єднання України. К., 1994.

Бекназар-Юзбашев Т. В.

Партии и буржуазных политико-правових учениях. М., 1988.

Білоус А. О.

Політичні об'єднання України. К., 1993.

Васильев М. И.

Партии, движения, политические силы // Полит. исследования.

1992. № 5-6.

Вебер М.

Поли гика как призвание и профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики. К.., 2001.

Вятр Е.

Социология политических отношений. М., 1979.

Гарапь О. В.

Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України). К., 1993.

Голосов В. В.

Форматы партийных систем в новых демократиях: институциональ­ные факторы неустойчивости и фрагментации // Полит, иссле­дования. 1998. № 1.

Дюверже М.

Политические партии. М., 2000.

Евдокимов В. В.

Партии в политической системе буржуазного общества. Сверд­ловск, 1990.

Закон України про вибори народних депутатів України // Голос України. 1997. 25 жовт.

Закон України про політичні партії в Україні // Голос України. 2001. 12 трав.

Коломейцев В. Ф.

Партии в зеркале западной политологии // Государство и право.

1995. № 10.

Кулік А.Н.

Сравнительный анализ в партологии Проект К. Джанды // Полит.

исстедования 1993 № 1

Марченко М. Н. Фарукшин М. X.

Буржуазные политические партии М 1987

Михельс Р.

Социология политической партии в условиях демократии (главы из

книги) //Диалог 1990 no I, 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18

Надаис А.

Выбор избирательных систем // Полит исследования 1993 № 3

Острогорскии М Я

Демократия и политические партии М , 1997

Політичні парти в Україні Інформ-довід. вид.- К, 2001.

Прозоров Ю. Б.

Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) //

Полит исследования 1994 № 4

Пуфлер Е. Ф.

Партійна система незалежної України особливості формування,

тенденції подальшої трансформації К, 1997

Пушкарева Г. В.

Партии и партийные системы концепция М Дюверже // Со­циально-полит жури 1993 № 9—10

Свалов А.Н.

О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий

класс и современный мир.- 1990.- № 1.

Таагепера Р , Шугарт М. С.

Описание избирательных систем//Полит. исследования 1997 № 3

Уоллерстаин М.

Избирательные системы, партии и политическая стабильность //

Полит исследования 1992 № 5—6

Шведа Ю.

Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних

систем // Нова політика.-1998.- № 5.

Шведа Ю.

Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика.-

1996 № 4-5

Шмачкова Т. В.

Из основ политологии Запада (Характер режимов гражданское общество и партийные системы при демократии) // Полит. исследования.- 1991.- № 2.