Історичні джерела й аспекті розвитку методики навчання природознавству зміст

Вид материала

Документы

Содержание Розділ 1. Зародження й розвиток природознавчих методичних ідей у Київській Русі Розділ 2. Розвиток природознавчих методичних ідей у братських школах Розділ 3.Шкільне природознавство та методика його викладання в XVII1-XIX ст. Розділ 4. Розвиток методики навчання біології в XX ст. У політизованій періодиці «Комуністична освіта», «Наша освіта» друкувалися Список літератури

Подобный материал:

• Львівський державний університет фізичної культури кафедра теорії І методики фізичного, 75.57kb.
• Тематичний план дисципліни > зміст практичних занять заняття Система, мета І зміст, 70.88kb.
• Організація та зміст навчально –в виховної роботи у днз, 81.03kb.
• Зміст вступ 2, 159.96kb.
• План лекції Тема І основні питання. Актуальність теми Лекційний матеріал Педіатрія, 473.4kb.
• З Географії для вступу на перший курс навчання до Вінницького національного технічного, 118.27kb.
• Сучасні технології дистанційного навчання, 67.79kb.
• Секції математики І теорії та методики навчання математики керівник секції, 14.62kb.
• Рекомендації, Павленко В. В, учитель хімії зош №28, Рибіна С. Ф., учитель хімії Миколаївської, 515.6kb.
• Зміст екологічної освіти І виховання в Кам’янській спецшколі- інтернаті Теоретичне, 9.05kb.

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА Й АСПЕКТІ РОЗВИТКУ МЕТОДИКИ НАВЧАННЯ ПРИРОДОЗНАВСТВУ

Зміст

Вступ

Методика навчання природознавству — яви­ще історичне. Аби зрозуміти його суть, треба дослідити, як воно виникло, як розвивалося й чим стало нині.

Знання історії методики природознавства необхідні для того, щоб усвідомити зроблене нею, щоб не повторювати помилок, не відкрива­ти вже відкритого, а також для використання цінних досягнень ми­нулого в розв'язанні й дослідженні актуальних методичних проблем сучасності.

Визначним етапом в історії розвитку цивілізації стало прагнення людини до освіти, навчання, долучення до скарбниці педагогічної та методичної мудрості. Хоча від стародавніх часів до нас дійшло небага­то прямих свідчень про конкретні методи навчання й виховання дітей, однак сучасні археологія й лінгвістика допомогли нагромадити загаль­ні відомості щодо способів передавання знань про природу від поко­ління до покоління, про формування навичок і вмінь спостерігати за рослинами й тваринами, вирощувати, доглядати та охороняти їх.

Значний внесок у розвиток природознавчих методичних ідей зробили відомі письменники, громадські діячи, автори підручників, учителі братських шкіл — Осип Кононойн-Горбацький, Іософ Корковський, Лаврентій Зизаній, Єпіфаній Славинецький, Памво Беринда.

У педагогічному відношенні видатним явищем того часу були кни­ги, в яких реалізувалися дидактичні принципи вивчення природи та­кою, якою вона є насправді.

Розділ 1. Зародження й розвиток природознавчих методичних ідей у Київській Русі

У давнину навчання відбувалося під час трудової діяльності. Дорос­лі вчили дітей збирати їстівні й лікарські рослини, полювати, вирощу­вати рослини, які давали людині продукти харчування, слугували будівельним матеріалом тощо. Велике значення в навчанні й вихованні молоді мали народні традиції. Вони наслідувалися за допомогою аграр­ного календаря, в якому було визначено річний цикл сезонних сільсь­когосподарських робіт. Прилучаючися до них, діти оволодівали знан­нями, набували вміння та навички обробітку ґрунту, сівби, саджання дерев, кущів у певні строки, а це, своєю чергою, сприяло засвоєнню на­родних агрономічних знань і досвіду.

Діти спостерігали за сезонними змінами в природі, засвоювали на­родні прикмети про погоду, від якої залежали ріст і розвиток рослин, їхня врожайність, життя тварин, забезпеченість їх кормом тощо. Дос­ліджуючи життя комах, риб, земноводних, птахів, ссавців, діти вчилися передбачати погоду. Вони дізнавалися, що поведінка тварин залежить від стану довкілля.

Набуті знання відображувались у фольклорі — «книзі» життя. В ус­ному фольклорі яскраво відбито ідеї не лише народної педагогіки, а й народної методики навчання та виховання дітей.

Методи навчання й виховання дітей формували люди, які мали ве­ликий життєвий досвід, педагогічну й методичну мудрість.

Важливою подією в розвитку людського суспільства було утворен­ня в IX ст. на землях наших предків — східних слов'ян Київської Русі, яка стала однією з провідних країн раннього середньовіччя. Висока культура й освіченість населення Київської Русі були загальновизна­ними. Настінні написи тих часів у Софійському соборі свідчать про доступність освіти навіть для простого люду. Це підтверджується й ма­теріалами археологічних розкопок, зокрема на Подолі в Києві.

На всьому шляху розвитку української історії, культури, освіти, починаючи від часів Київської Русі, простежується безперервний пошук ефективних методів навчання й виховання дітей.

Найдавнішою пам'яткою, в якій закладено методичні ідеї стосовно навчання дітей, є «Ізборник» Святослава (1076). Відомий тогочасний педагог-методист Іоанн у вступі до «Ізборника» виклав розроблені й науково обґрунтовані ним методичні поради щодо самостійної роботи учнів із навчальною книгою. Він рекомендував учням читати вдумли­во, без поспіху, щоб усвідомити прочитане, й не квапитися переходити до іншого абзацу чи розділу. А якщо раптом учень не зрозуміє прочи­таного, то він має кілька разів перечитати, доки зрозуміє, й лише після цього читати далі.

У період правління Ярослава Мудрого для навчання учнів створю­валися книгозбірні, про що повідомляється в літописі «Повість временних літ» (1113). При новозбудованому храмі Святої Софії (1037) було відкрито першу на Русі бібліотеку, де в XI ст. зберігалися твори вче­них, філософів, письменників — загалом близько тисячі томів рукопис­них богослужбових, світських та навчальних книг, в яких, крім бого­словських текстів, містилися розповіді про природу, рослини й тварин.

Бібліотеки було відкрито також при Києво-Печерському та Києво-Видубицькому монастирях. Тут зберігалося чимало книг античних учених, зокрема Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Геродота. Вивчаючи їхні твори, учні набували знань із філософії, ритори­ки, історії, географії, медицини, природознавства. Освіта в Київській Русі досягла небувалого розвитку: вона не лише прирівнювалася до єв­ропейської, а й багато в чому випереджала її. Зокрема, наприкінці XI ст. княгиня Анна Всеволодівна відкрила в Києві перше в Європі жіноче училище, в якому дівчата навчалися читати, шити, співати. При княжих дворах створювалися школи книжного учіння. У школі учні знайомилися навіть із творами англійських філософів, забороненими тоді в Європі.

У школі при Києво-Печерському монастирі викладали досвідчені вчителі. Вони використовували різноманітні методи, прийоми, прин­ципи навчання, за допомогою яких розвивали в учнів творчі здібності, забезпечували свідоме засвоєння ними знань про природу та вчили за­стосовувати їх у повсякденному житті.

Тодішні вчителі створювали умови для підготовки здібних вихован­ців, які згодом ставали видатними діячами культури й освіти. Учні вчи­лися досліджувати природу, малювати рослини, тварин, виготовляти різні предмети.

За часів правління князя Ярослава Осмомисла (1153—1 187), того, що «мислив за вісьмох» (адже він розмовляв вісьмома мовами — укра­їнською, польською, болгарською, грецькою, латинською, німецькою, угорською, арабською), вихідці з України здобували освіту в Краківсь­кому, Празькому та інших європейських університетах. Багато випуск­ників цих вищих навчальних закладів стали видатними вченими.

Визначною й найдавнішою пам'яткою вітчизняної педагогічної дум­ки є «Повчання» Володимира Мономаха (ймовірно 1099 або 1106). У цьому творі зокрема містяться дидактичні настанови. Мономах по­вчає своїх дітей самим учитися й поширювати освіту; радить навчати дітей так, щоб вони були добре обізнані з природою, навколишнім світом, розвивати в них здібності, вимагати від учнів повторювати ра­ніше прочитане, старанно, самостійно, наполегливо навчатися. Моно­мах уперше у вітчизняній літературі обґрунтував необхідність зв'язку освіти з потребами життя людини та її діяльністю.

На формування й розвиток методичних ідей, поглядів великий вплив справили також літописці Данило Заточник, Кирило Смолятич, Кирило Туровський, Нестор.