Ознайомитисьпроект
| Вид материала | Кодекс |
Фізична особа-підприємець має право обирати за власним рішенням:
- базу для нарахування внесків до Пенсійного фонду України та інших фондів соціального страхування з урахуванням обмежень, визначених у цьому пункті;
- участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні від: нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричиняють утрату працездатності; з огляду на тимчасову втрату працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; на випадок безробіття.
Базою для нарахування страхових внесків до Пенсійного фонду України та інших фондів соціального страхування є:
- дохід фізичної особи-підприємця розміром мінімальної заробітної плати, що встановлює закон на період, за який здійснюють такі внески;
- або будь-який інший розмір отриманого доходу (прибутку), у межах максимальної величини, з якої стягують страхові внески до фондів соціального страхування та Пенсійного фонду, але не менший за мінімальну заробітну плату, яку встановлює закон на період, за який здійснюють такі внески.
Якщо фізична особа-підприємець вирішила брати участь лише у загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванні, вона сплачує за себе страховий внесок на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за ставкою 16 процентів від обраної за власним рішенням бази оподаткування, яку визначають відповідно до цього пункту.
Якщо фізична особа-підприємець вирішила брати участь у всіх видах загальнообов’язкового державного соціального страхування, вразовуючи пенсійне страхування, вона сплачує за себе єдиний страховий внесок за ставкою 20 процентів від обраної бази оподаткування.
Фізична особа-підприємець, яка використовує працю найманих працівників, що перебувають з нею у трудових відносинах, зокрема членів своєї сім’ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності такої особи, сплачує єдиний страховий внесок на всі види загальнообов’язкового державного соціального страхування за ставкою 20 процентів. Базою для нарахування єдиного страхового внеску є сума фактичних витрат на оплату праці (грошового забезпечення) найманих працівників, які перебувають у трудових відносинах з фізичною особою - підприємцем, зокрема членів сімї, які беруть участь у його підприємницькій діяльності, у межах максимального обсягу. з якого стягують страхові внески до фондів соціального страхування та Пенсійного фонду, але не менший за мінімальну заробітну плату, встановлену законом на період, за який здійснюють такі внески.
До фактичних витрат на оплату праці (грошового забезпечення) працівників включають: витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, зокрема в натуральній формі, які визначають згідно з нормативно-правовими актами, ухваленими відповідно до Закону України "Про оплату праці", виплату винагород фізичним особам за виконання робіт (послуг) за угодами цивільно-правового характеру, що підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб, а також на суми оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності, яку здійснюють коштом роботодавця, та допомоги по тимчасовій непрацездатності.
У разі сплати внеску лише на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за спеціальною ставкою 16 процентів, фізична особа-підприємець перераховує його суму на рахунок Пенсійного фонду України.
Фізична особа-підприємець, яка провадить діяльність з використанням найманої праці, зокрема із залученням членів своєї сімї, сплачує нараховану суму єдиного страхового внеску на окремий рахунок відділень Державної скарбниці України.
Термін сплати внеску на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування або єдиного страхового внеску –протягом 20 календарних днів із дня закінчення місяця, за який сплачують внески.
До створення спеціального органу зі збору та розподілення єдиного страхового внеску відділення Державної скарбниці наступного дня після надходження коштів перераховують суму єдиного страхового внеску до фондів соціального страхування у таких розмірах:
- до Пенсійного фонду України – 16 процентів;
- до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності – 1,5 відсотка;
- до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття – 1 відсоток;
- до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України – 1,5 відсотка.
Фізична особа-підприємець подає територіальним органам Пенсійного фонду України розрахунок суми єдиного страхового внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за попередній звітний період (рік ) за формою, що її встановлює Міністерство праці та соціальної політики України та Пенсійним фондом України, та відомості, що їх використовують у системі персоніфікованого обліку.
Суб’єкти малого підприємництва юридичні та фізичні особи несуть відповідальність за порушення законодавства в частині реєстрації в територіальних органах фондів соціального страхування, нарахування та сплати страхових внесків, подання відомостей, що їх використовують у системі персоніфікованого обліку, та іншої звітності, передбаченої у законодавстві, згідно із законодавчими актами України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
22. У період з 1 січня 2010 року по 30 грудня 2010 року держава проводить разову акцію з легалізації майна за допомогою звільнення громадян і юридичних осіб, що легалізували майно, від відповідальності за скоєння злочинів (крім тяжких та особливо тяжких) передбачених 212, 212-1 Кримінального кодексу і адміністративних правопорушень, передбачених розділом 9 цього Кодексу.
Об’єктами легалізації є доходи (гроші в національній та іноземній валюті у готівковій та безготівковій формі, цінні папери, частки (паї) у майні юридичних осіб, земельні ділянки та інші природні ресурси, об’єкти інтелектуальної власності, інше рухоме та нерухоме майно, майнові права), одержані суб’єктом їхньої легалізації у будь-який час до подання декларації про легалізацію доходів, зокрема об’єкти, які є за межами митного кордону України, з яких не були сплачені встановлені податки, збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та державних цільових фондів або якщо для набуття таких доходів іншим чином порушено законодавство, за винятком випадків, визначених у цьому Кодексі.
Дія цього пункту поширюється на суб'єктів легалізації, що легалізували майно, що їм належить і отримане до початку терміну легалізації, що є як на території України, так і за її межами, зокрема оформлене на неналежну особу, за винятком майна.
Дія цього пункту не поширюється на осіб:
-- засуджених бо тих, стосовно яких порушені кримінальні справи за скоєння злочинів по інших статтях Кримінального кодексу України;
--що притягнуті до адміністративної відповідальності за здійснення адміністративних правопорушень передбачених законом «Про боротьбу з корупцією».
Не підлягає легалізації майно:
-- отримане внаслідок скоєння злочинів проти особи, миру і безпеки людства, основ конституційного ладу і безпеки держави, власності, суспільної безпеки і громадського ладу, здоров'я і моральності населення, корупційних і інших злочинів проти інтересів державної служби і державного управління;
-- за права на яке сперечаються судовим порядком;
-- гроші, отримані як кредити.
Термін легалізації майна, зокрема пред'явлення майна до легалізації, починається з 1 січня 2010 року і закінчується 30 грудня 2010 року.
Державні органи і організації, уповноважені на оформлення документів на нерухоме майно, права на яке не оформлені відповідно до законодавства України, зобов'язані видати відповідні документи суб'єктові легалізації не пізніше за два місяці з дня його звернення.
Державні органи і організації порядком, встановленим у законодавстві України, повинні забезпечити конфіденційність інформації, отриманої в процесі проведення легалізації майна.
Заборонено проводити процесуальні дії, зокрема по кримінальному переслідуванню або застосуванню заходів адміністративного стягнення, на підставі інформації, отриманої в процесі проведення легалізації майна відповідно до цього Кодексу.
Платниками збору за легалізацію майна (далі - збір) є суб'єкти легалізації.
Не є платниками збору громадяни України, що легалізували нерухоме майно, права на яке не оформлені відповідно до законодавства України і не використовуване в підприємницькій діяльності, за умови наявності одного з чинників, якщо:
- сплатили за станом на 1 січня 2010 року податок на легалізоване майно і земельний податок відносно земельних ділянок, на яких вказане майно розташоване, і перебувають на обліку в податкових органах;
- не є платниками податку на майно. Податку на прибуток підприємств і земельного податку відповідно до цього Кодексу.
Збір сплачують до подачі документів на легалізацію майна розміром десять процентів від вартості легалізованого майна. Порядок стягування і перерахування збору до бюджету визначає Кабінет Міністрів України. Сплаченого збору не повертають, за винятком випадків повернення документів, представлених на легалізацію майна, або відмови в легалізації майна.
Для легалізації майна суб'єктами легалізації подають у податковий орган (громадянии - за місцем реєстрації, юридичні особи - за місцем державної реєстрації), за винятком легалізації нерухомого майна, наступні документи:
- заява на проведення легалізації майна (далі - заява) у двох екземплярах за формой, наведеною у додатку 1 або 2 до цього Кодексу;
- документи на підтвердження сплати збору;
- документи, що засвідчують особу, а представники юридичної особи - також нотаріально засвідчені копії статуту (положення), свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, свідоцтва платника податків і документов на підтвердження їхніх повноважень;
- інші документи, передбачені у цьому Кодексі.
Документи, оформлені на іноземній мові, повинні бути представлені з нотаріально засвідченим перекладом державною або російською мовою. Суб'єкти легалізації самостійно визначають вартість легалізованого майна. Суб'єкти легалізації не мають права подавати повторні заяви протягом терміну легалізації майна на один і той самий вид майна.
Документи, представлені на легалізацію майна, підлягають поверненню з вказівкою причин у наступних випадках:
- представлення неповного пакету документів, встановлених у цьому Кодексі;
- наявність у представлених документах стирань і виправлень;
- неправильного обчислення суми збору;
- невідповідності представлених документів вимогам законодавства України до таких документів.
Усуваючи причини, що стали підставою для повернення документів, представлених на легалізацію майна, особа має право повторно подати заяву на легалізацію майна протягом встановленого у цьому Кодексі терміну легалізації майна.
Майно визнають легалізованим з моменту затвердження заяви, за винятком нерухомого майна.
Суб'єктів легалізації з моменту визнання майна легалізованим звільняють від відповідальності за скоєння злочинів і адміністративних правопорушень пов'язаних з придбанням, володінням і користуванням легалізованим майном.
У разі легалізації рухомого майна уповноважені органи оформляють документи, потрібні для державної реєстрації відповідно до законодавства України, на підставі заяви.
Відповідальність за повноту і достовірність відомостей, що їх представлено, по легалізованому майну несуть суб'єкти легалізації.
Суб’єктові легалізації, який подав відповідну декларацію про легалізацію доходів, держава гарантує, що протягом періоду здійснення легалізації та у подальшому проти нього не порушуватимуть кримінальної справи, не розпочинатимуть провадження у справі про адміністративне правопорушення за порушення податкового чи іншого законодавства щодо задекларованих доходів.
Суб’єктам легалізації, які легалізували доходи, держава також ґарантує:
- звільнення від обов’язку щодо надання інформації про джерела надходження легалізованих доходів;
- таємницю, що її зберігатимуть відповідні державні органи та їхні посадові особи, щодо суб’єктів легалізації та іншої інформації, що міститься в декларації про легалізацію доходів та державному свідоцтві про легалізацію доходів;
- звільнення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) щодо легалізованих доходів у рік їхньої легалізації та за період до її проведення;
- звільнення від юридичної відповідальності за правопорушення, вчинені з метою одержання та приховування доходів, одержаних до подання декларації про легалізацію доходів, за винятком тих, у разі вчинення яких відповідно до цього Кодексу заборонена легалізація доходів;
Вчинені до вступу в силу цього Кодексу правочини щодо майна, яке є об’єктом легалізації (враховуючи його приватизацію), не можуть бути визнані недійсними за винятком випадків, за яких цей Кодекс не дозволяє проведення легалізації доходів.
Задекларовані встановленим порядком доходи визнають отриманими законним шляхом.
Суб’єкт легалізації відповідно до Конституції та законів України може без будь-яких обмежень користуватись своїм непорушним правом володіти, користуватись і порядкувати легалізованими об’єктами власності, а також правом на розміщення у іноземних банках визначених у державному свідоцтві коштів без одержання для цього дозволу Національного банку України.
Інформацію, яка міститься у відповідній декларації та державному свідоцтві про легалізацію доходів, Державна податкова адміністрація України може надавати правоохоронним органам на їхнє вмотивоване звернення у разі порушення кримінальної справи проти особи, що легалізувала доходи, якщо згода на надання такої інформації надана колегіально ухваленим рішенням Верховного Суду України. Таку кримінальну справу можуть порушити лише з підстав, не пов’язаних з одержанням доходів, які легалізовані з додержанням вимог цього Кодексу.
За розголошення інформації щодо осіб, які легалізували доходи, та іншої інформації, що міститься в деклараціях про доходи, що їх легалізують, та державному свідоцтві про легалізацію доходів, а також за використання такої інформації на свою користь чи на користь третіх осіб посадові і службові особи органів державної влади, притягають до відповідальності відповідно до закону.
Державне свідоцтво про легалізацію доходів анулює Державна податкова адміністрація України у разі, коли законної сили набирає вирок суду про притягнення суб’єкта легалізації до кримінальної відповідальності за злочин, внаслідок вчинення якого такий суб’єкт отримав доходи, на які не поширюється дія цього Кодексу, а також у разі, коли суд встановлює неправдивість відомостей про перелік об'єктів легалізації та їхнє місце розташування.
Суб'єкти легалізації, що легалізували гроші, на додаток до переліку документів надають документи, які видає банк на підтвердження наявності пред'явленої до легалізації суми грошей.
Суб'єкти легалізації, що легалізували нерухоме майно, що є за межами території України, а також майно, підмет державній реєстрації в країні його розташування представляють також нотаріально засвідчену копію документа, що встановлює право, на майно.
Суб'єкти легалізації, що легалізували цінні папери, що є за межами території України представляють також виписку з особистого рахунку у відповідній системі обліку має рацію по цінних паперах або інший документ, на підтвердження права власності на дані цінні папери, встановлений у законодавстві держави, резидентом якої є емітент цінних паперів.
Суб'єкти легалізації, що легалізували майно, оформлене на неналежну особу, на додаток до переліку документів надають наступні документи:
- нотаріально засвідчену копію документа, що встановлює право, на майно;
- нотаріально засвідчений договір про безвідплатну передачу майна неналежною особою суб'єктові легалізації.
Суб'єкти легалізації, що легалізували цінні папери, оформлені на неналежну особу надають наступні документи:
- виписку з особистого рахунку у відповідній системі обліку цінних паперів або інший документ на підтвердження права власності на дані цінні папери, встановлені у законодавстві держави, резидентом якої є емітент цінних паперів;
- нотаріально засвідчений договір про безвідплатну передачу цінних паперів з боку неналежної особи суб'єктові легалізації.
Суб'єкти легалізації, що легалізували нерухоме майно, що є на території України, права на яке не оформлені відповідно до законодавства України, надають у місцевий виконавчий орган по місця розташування майна наступні документи:
- заява в двох екземплярах;
- документ, що засвідчують особу, а представники юридичної особи - також нотаріально засвідчені копії статуту (положення), свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, свідоцтва платника податків і документи на підтвердження їхніх повноважень.
Заяву на легалізацію нерухомого майна розглядає комісія.
Заява про легалізацію нерухомого майна, подана протягом терміну легалізації, повинна бути розглянута протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня подачі заяви у відповідний місцевий виконавчий орган.
За дотримання вимог, встановлених у цьому Кодексі, комісія:
-- виносить ухвалу про легалізацію нерухомого майна;
-- видає суб'єктам легалізації рішення про легалізацію нерухомого майна;
-- вносить зведення в реєстр легалізованого майна.
Нерухоме майно визнаюь легалізованим з моменту, коли комісія ухвалює рішення про легалізацію нерухомого майна.
Суб'єктів легалізації з моменту визнання нерухомого майна легалізованим звільняють від відповідальності за скоєння злочинів і адміністративних правопорушень пов'язаних з придбанням, володінням і користуванням легалізованим нерухоми майном.
Інформацію про легалізоване нерухоме майно надають у органи, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.
Суб'єкти легалізації, що легалізували нерухоме майно, мають право порядкувати вказаним майном з моменту державної реєстрації.
Правила проведення легалізації нерухомого майна, типове положення про комісію визначає Кабінет Міністрів України.
Особливий порядок організації і проведення приймання в експлуатацію об'єктів нерухомого майна, а також оформлення прав, на земельні ділянки, легалізовані відповідно до цього Кодексу, визначає Кабінет Міністрів України.
23. З 1 січня 2009 року втрачає чинність:
Закон України «Про систему оподаткування» зі змінами і доповненнями, які внесли Закони України від 13 березня 1992 року N 2199-XII, від 5 травня 1993 року N 3180-XII, від 2 лютого 1994 року N 3904-XII (Законом України від 2 лютого 1994 року N 3904-XII цей Закон викладено в новій редакції), від 22 березня 1996 року N 96/96-ВР, від 18 лютого 1997 року N 77/97-ВР, (Законом України від 18 лютого 1997 року N 77/97-ВР цей Закон викладено в новій редакції), від 19 квітня 1997 року N 221/97-ВР, від 15 січня 1998 року N 19/98-ВР, від 15 січня 1998 року N 25/98-ВР, від 5 березня 1998 року N 199/98-ВР, від 1 грудня 1998 року N 285-XIV, від 17 грудня 1998 року N 320-XIV, від 22 грудня 1998 року N 333-XIV, від 9 квітня 1999 року N 588-XIV, від 13 травня 1999 року N 643-XIV, від 30 червня 1999 року N 784-XIV, від 4 листопада 1999 року N 1213-XIV, від 13 січня 2000 року N 1375-XIV, від 2 березня 2000 року N 1523-III, від 1 червня 2000 року N 1770-III, від 8 червня 2000 року N 1805-III, від 7 червня 2001 року N 2515-III, від 20 вересня 2001 року N 2740-III, від 10 січня 2002 року N 2921-III, від 10 січня 2002 року N 2922-III, від 24 грудня 2002 року N 349-IV, від 16 січня 2003 року N 429-IV, від 3 квітня 2003 року N 703-IV, від 22 травня 2003 року N 849-IV, від 5 червня 2003 року N 906-IV, від 10 липня 2003 року N 1115-IV, від 18 листопада 2003 року N 1271-IV, Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, Закони України від 25 березня 2005 року N 2505-IV, від 5 квітня 2005 року N 2509-IV
Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» зі змінами і доповненнями, які внесли Закони України від 10 січня 2002 року N 2922-III, від 26 грудня 2002 року N 380-IV, від 26 грудня 2002 року N 397-IV, від 20 лютого 2003 року N 550-IV, від 15 травня 2003 року N 762-IV, від 11 липня 2003 року N 1127-IV, від 18 листопада 2003 року N 1255-IV, від 27 листопада 2003 року N 1344-IV, від 22 червня 2004 року N 1830-IV, від 24 червня 2004 року N 1868-IV (зміни, які внесли Закони України від 24.06.2004 р. N 1868-IV, зупинено на 2005 рік з огляду на припинення дії підпункту 4 пункту 4 розділу IV Закону України від 24.06.2004 р. N 1868-IV згідно із Законом України від 25.03.2005 р. N 2505-IV), від 23 грудня 2004 року N 2285-IV, від 25 березня 2005 року N 2505-IV, від 2 червня 2005 року N 2631-IV, від 23 червня 2005 року N 2711-IV, від 6 вересня 2005 року N 2801-IV
Закон України «Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів» зі змінами і доповненнями, які внесли Закони України від 16 липня 1999 року N 1003-XIV, від 20 лютого 2003 року N 551-IV
З 1 січня 2010 року втрачає чинність:
Закон України «Про плату за землю» зі змінами і доповненнями, які внесли Закони України від 9 квітня 1993 року № 3091-XII, від 5 травня 1993 року № 3180-XII, від 16 грудня 1993 року № 708-XII, від 1 лютого 1994 року № 3898-XII, від 6 квітня 1995 року № 126/95-ВР, від 22 березня 1996 року № 96/96-ВР, від 19 вересня 1996 року № 378/96-ВР (Закон України від 19 вересня 1996 року № 378/96-ВР цей Закон викладено в новій редакції), від 27 червня 1997 року № 404/97-ВР, від 19 вересня 1997 року № 535/97-ВР, від 15 січня 1998 року № 25/98-ВР, від 17 грудня 1998 року № 320-XIV, від 31 грудня 1998 року № 378-XIV, від 15 січня 1999 року № 403-XIV, від 18 березня 1999 року № 515-XIV, від 3 червня 1999 року № 722-XIV, від 15 липня 1999 року № 971-XIV, від 15 липня 1999 року № 973-XIV, від 18 листопада 1999 року № 1242-XIV, від 3 грудня 1999 року № 1278-XIV, від 22 грудня 1999 року № 1344-XIV, від 13 січня 2000 року № 1375-XIV, від 17 лютого 2000 року № 1458-III, від 16 березня 2000 року № 1559-III, від 11 травня 2000 року № 1715-III, від 8 червня 2000 року № 1807-III, від 13 липня 2000 року № 1926-III, від 14 вересня 2000 року № 1953-III, від 21 вересня 2000 року № 1991-III, від 7 грудня 2000 року № 2120-III, від 21 грудня 2000 року № 2181-III, від 21 грудня 2000 року № 2199-III, від 11 січня 2001 року № 2211-III, від 8 лютого 2001 року № 2271-III, від 22 березня 2001 року № 2323-III, від 12 липня 2001 року № 2660-III, від 15 листопада 2001 року № 2779-III, від 20 грудня 2001 року № 2905-III, від 7 лютого 2002 року № 3065-III, від 4 липня 2002 року № 40-IV