Умовно соціальні видатки держави можна поділити на три групи: Видатки на освіту, Видатки на охорону здоров'я, Фінансування духовного і фізичного виховання. Серед усіх видатків соціально характеру найбільша питома вага припадає на освіту та охорону здоров'я. Зокрема, у 2008 році видатки місцевих бюджетів на охорону здоров'я склали 76,3% до відповідних видатків зведеного бюджету, на освіту – 65,8%, на духовний та фізичний розвиток – 65,1%, на соціальний захист та соціальне забезпечення – 39,8% до зазначених видатків зведеного бюджету.
Видатки на освіту: Свідченням державної уваги до цієї сфери є динамічне зростання бюджетних видатків. Якщо у 2004 році ця сума становила 18,3 млрд. грн., то у 2008 році обсяги фінансування сягнули 58,3 млрд. грн., склавши 6,1% ВВП. Законодавчо визначений рівень бюджетного фінансування освіти – 10 % ВВП. Видатки на освіту, визначені Законом України «Про Державний бюджет на 2009 рік», становлять 65,8 млрд. грн., що на 8 % більше порівняно з 2008 роком. Видатки на освіту, визначені проектом Закону України «Про Державний бюджет на 2010 рік», становлять 77,3 млрд. грн., що на 17 % більше, ніж у 2009 році. Унаслідок запровадження Єдиної тарифної сітки 2008 року розміри посадових окладів педагогічних працівників збільшилися майже на 45%, заробітна плата зросла з 1460 грн. до 1891 грн. У вищих навчальних закладах середня заробітна плата професора становила 2474 грн., доцента – 2012 грн. 1 вересня 2008 року стипендії для студентів вузів І-ІІ рівнів акредитації нараховуються у розмірі 400 грн., а ІІІ-ІV рівнів – 530 грн.
Видатки на охорону здоров'я: Мінім потреба галузі у коштах для забезп-ня населення країни якісною медичною допомогою у повному обсязі становить понад 56,0 млрд гривень. Враховано на 2009 рік у Державному бюджеті України видатки на охорону здоров’я в сумі 33,4 млрд грн (2008 р. — 32,1 млрд грн), у т.ч.: загал фонд — 29,96 млрд грн (2008 р. — 29,0 млрд грн), спеціальний фонд — 3,4 млрд грн (2008 р. — 3,1 млрд грн), що становить 59,6% від потреби. Видатки на охорону здоров’я на душу населення у 2009 році становитимуть за рахунок загального фонду 646,1 гривень, що на 24,1 грн більше проти минулого року.
50. Зміст та принципи бюджетного федералізму у роботах представників зарубіжних економічних шкіл.
Термін "федералізм" до 60-х років XX ст. використовувався лише для позначення системи державного устрою. Якщо на початку XX ст. місцеве самоврядування найчастіше розглядали як засіб обмеження і контролю "міністерського всевладдя", то у межах теорії бюджетного федералізму первинним є питання з'ясування, які функції держави (незалежно від того, є країна федеративною чи унітарною) економічно ефективніше виконувати централізовано, а які децентралізовано.
Власне система міжбюджетних відносин не є визначальною ознакою федеративного устрою. Вона свідчить лише про потребу та можливість врегулювання відносин між різноманітними самостійними бюджетами, які можуть існувати та існують у багатьох країнах з унітарним устроєм.
Бюджетний федералізм ґрунтується на принципах:
● автономії – закріплення власних джерел доходів на кожному рівні влади з можливістю визначення напрямів їх використання;
● недопущення вилучень до бюджетів вищого рівня додаткових доходів та невикористаних чи додатково отриманих джерел доходу;
● відшкодування видатків, що виникли внаслідок рішень, які було прийнято органами влади та управління вищого рівня;
● чітке розмежування видаткових повноважень між державними та місцевими органами влади та управління та бюджетної відповідальності (зокрема відповідальності за фінансове забезпечення завдань та функцій бюджетними коштами, акумульованими відповідним бюджетом);
● консенсус між різними рівнями влади та управління з питань бюджетно-податкової політики.
Бюджетний федералізм потребує такого рівня повноважень на місцях, за якого децентралізовано прийняті заходи та програми розвитку забезпечуватимуться власними, самостійно здобутими ресурсами (зокрема фандрайзинг – методику пошуку джерел фінансування). Насправді між бюджетними видатковими повноваженнями та доходними можливостями місцевих бюджетів існує нерівність, яку потрібно усувати за рахунок державного бюджету.
У теорії та практиці формування міжбюджетних відносин досліджено три моделі бюджетного федералізму: централізована, децентралізована та змішана. Очевидно, що на практиці чисті моделі фактично не використовують, бо ні централізована, ні децентралізована форма не ідеальні. Усуває недоліки і є найефективнішою та оптимальною в управлінні бюджетними коштами на місцях змішана форма бюджетного федералізму. Для комбінованої форми бюджетного федералізму характерні такі ознаки: ● використання механізму горизонтального та вертикального фінансового вирівнювання;
● створення державою соціально-економічних передумов для розвитку регіонів, що зумовлює потребу державного контролю, а останній дещо обмежує самостійність території; ● вагоме значення міжбюджетних трансфертів для бюджетного регулювання та фінансового вирівнювання територій.
Тобто, теорія бюджетного федералізму обґрунтовує раціональну побудову системи доходів місцевого самоврядування. Зазначимо, що нині місцеві органи влади володіють обмеженими ресурсами, оскільки доходи від місцевих податків і зборів сукупно становлять менш ніж 4 % всіх доходів, а податки на землю – менш ніж 9 % місцевих доходів. Тому видатки місцевої влади залежні від трансфертів та доходів, асигнованих з першого кошика.
