Оскільки це найбільш рухлива І гнучка скла­дова економічної системи

Вид материала

Документы

Содержание Таблиця свідчить

Подобный материал:

• Оскільки це найбільш рухлива І гнучка скла­дова економічної системи, 1742.55kb.
• Вступ, 779.69kb.
• Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.
• Досліджено роль інтелектуального капіталу у формуванні інноваційної економічної системи, 189.14kb.
• «Податки та оподаткування», 195.78kb.
• Зпроголошенням політичної І економічної незалежності України встало питання про створення, 428.11kb.
• Тема макроекономіка як наука, 540.79kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 333.88kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 321.94kb.
• 14. Операційні системи Тема 14. Операційні системи, 170.27kb.

Таблиця свідчить, що в Україні зростає кількість поданих заявок на всі зазначені результати інтелектуальної діяль­ності, що зумовило зростання охоронних документів як Украї­ни, так і зарубіжних країн. І, цілком логічно, зростає вико­ристання об'єктів промислової власності. Але не можна не бачити, що за останні 15 років кількість винахідників і раціо­налізаторів в Україні скоротилася більше ніж у 20 разів. На підприємствах і установах не проводяться передбачені дер­жавними стандартами патентні дослідження, не вивчаються суспільні та державні потреби цієї продукції, суспільний по­пит на товари і послуги. Отже, можна констатувати великий занепад масовості науково-технічної творчості. Ще гірше те, що фактично мало що робиться для відновлення цього руху. Діяльність Державного департаменту з інтелектуальної влас­ності обмежується оформленням охоронної документації, тоді як головним завданням є формування нового, базованого на ІВ сектору економіки. Патентна та інша новаторська діяль­ність недостатньо реалізується в нових виробництвах, інно­ваційних процесах. До того ж використовується спрощена процедура реєстрації патентів на винаходи, коли чинність цих документів обмежується територією України або вида­ються, по суті, без експертизи так звані декларативні патен­ти на винаходи. За даними Державного департаменту з інте­лектуальної власності, на початку 2004 р. до державного реєс­тру внесено 64 795 патентів на винаходи, але 24 424 з них, тобто 37,7 % загальної кількості, є декларативними⁶⁰. Зловжи­вання так званими особливостями в патентно-винахідницькій діяльності (обмеженість дії патентів територією України, "де­кларативні" патенти і т. ін.) неминуче принижують цю важ­ливу форму новаторської діяльності, зменшують її роль і зна­чення в інноваційній діяльності, у підвищенні конкуренто­спроможності нашої країни на світовому ринку (табл. 5.8).


Таблиця 5.8. Використання ОПВ та їхня ефективність⁶¹

Рік	Показники (у розрахунку на одне підприємство, що займається новаторською діяльністю)				Дохід від використання, грн (у розрахунку на один ОПВ)
	Кількість використаних винаходів, од.	Загальні витрати, грн	Загальний Дохід, грн	Коефіцієнт ефектив­ності	Винаходи	Корионі моделі	Промислові зразки	Раціона­лізаторські пропозиції
2000	! 7	80 292	486 185	16,04	67 487	47 965	84 145	6112
2001	9	88 960	510 863	13,11	46 363	57 699	44 947	6 824
2002	10	36 054	597 195	16,56	54 609	56 183	11348	6 965

Як видно з таблиці, кількість винаходів у розрахунку на одне підприємство, хоч і повільно, але зростає. І, що дуже по­казово, загальний дохід, який приносять винаходи, більше ніж у 16 разів перевищує витрати підприємств. Друга частина таб­лиці показує, що винаходи, корисні моделі та промислові зраз­ки приносять значні доходи підприємствам.

Істотним недоліком патентно-ліцензійної діяльності є все ще недостатня якість. Багато з патентів тощо спрямовані на удо­сконалення наявних технологій, що не сприяє зміні становища у виробництві. Зразки нових типів машин і устаткування ха­рактеризуються низькими техніко-економічними показника­ми, часто не підготовані до експлуатації, їх застосування потре­бує великих витрат і не гарантує економічної віддачі при вико­ристанні. Ці вади поглиблюються недостатніми масштабами поширення інновацій. Як правило, вони обмежуються одним- двома підприємствами, що знижує ефективність нововведень. Дешева робоча сила гальмує науково-технічний прогрес, упро­вадження нової техніки і технології у виробництво.

Отже, необхідні рішучі заходи щодо розгортання патентно- ліцензійної діяльності, вдосконалення її правових основ, пере­творення и на дійовий фактор зростання науково-технологіч- ного рівня економіки, поширення високотехнологічного вироб­ництва і підвищення конкурентоспроможності наших під­приємств. Для цього треба розвивати інноваційну інфраструк­туру, вдосконалювати форми і методи організації та реєстрації результатів патентної діяльності, посилити кадровий потенці­ал у цій сфері, істотно поліпшити рівень поширення інформації і пропаганди новаторської діяльності.

Впровадження досягнень науково-технічної діяльності у ви­робництво — це дуже складний процес, який іноді називають "долиною смерті", оскільки саме під час переходу від нового знання до виробництва вирішується, чи житиме знання. В ре­зультаті фундаментальних і прикладних досліджень створюєть­ся винахід, тобто охарактеризована ідея чи новий продукт, які мають практичне значення. Але це треба довести шляхом ство­рення цього продукту чи процесу у вигляді досвідного знання, а також пристосувати ці процеси до практики, тобто розробити технологію виробництва цього продукту. Разом із тим здійснюється економічне обґрунтування, визначаються витрати виробництва, вивчається попит на цю продукцію, умови реалі­зації, можливий економічний ефект. У разі позитивних ви­сновків налагоджується виробництво цього продукту, здій­снюється вихід його на ринок, реальна його реалізація і відбу­вається отримання певних доходів у вигляді прибутку⁶².

В умовах інноваційного типу розвитку впровадження ново­введень у виробництво набирає такої гостроти, що підприємство відіграє головну роль в інноваційному процесі, оскільки саме воно реалізує нововведення. Для цього промислові досліджен­ня переміщуються зі спеціалізованих наукових підрозділів кор­порацій у виробничі, що сприяє подоланню внутрішньофірмо- вих бар'єрів, зниженню трансакційних витрат та ефективнішо­му втіленню наукових результатів у продукти і послуги^6xxiv.

Державі належить активна роль у цьому процесі. Спочатку держава не лише визначає технологічні пріоритети, а й розроб­ляє інноваційні проекти державного значення, налагоджує партнерські відносини державного сектору науки з підприєм­цями. Досвід показує, що це одна з найскладніших проблем, оскільки на практиці функції науки обмежуються створенням дослідних зразків або конструкторських розробок, тоді як про­мисловість зосереджується на виробництві та збуті продукції. Єдиний інноваційний ланцюг виявляється розірваним. І це не випадково, тому що дослідний зразок чи конструкторські роз­робки не є гарантією успіху. Навпаки, вони несуть у собі вели­кий ризик: фундаментальні дослідження досить дорогі, капі­таломісткі й водночас нерідко недостатньо досконалі. На дум­ку західних спеціалістів, до комерційної реалізації доходить від 20 до 50 % фундаментальних розробок^xxv. Представники вироб­ництва вважають, що освоюючи виробництво інноваційного продукту, вони беруть на себе і втрати від ринку. Саме тому Національний науковий фонд США знайшов ефективнішу схе­му партнерства бізнесу і науки у вигляді програми "Коопера­тивні дослідницькі центри: промисловість — університети". Переваги цієї програми полягають у тому, що держава інвесту­вала в неї лише 10 % її вартості, а основні витрати взяли на себе промислові фірми, загальне число партнерів перевищило 700 організацій^xxvi.

Важливу роль у впровадженні науково-технічних резуль­татів у виробництво відіграють інноваційно-технологічні цент­ри і технопарки та центри трансферу технологій. У Росії такі центри створено на базі інститутів РАН, університетів та дер­жавних наукових центрів. Саме ці форми мають доповнити інно­ваційну інфраструктуру, щоб забезпечити комерційне викорис­тання результатів науково-технічної діяльності, в тому числі шляхом створення високотехнологічних підприємств. Особли­во важливу роль відіграють технопарки. Як науково-промис­лові комплекси, тобто об'єднання наукових установ, навчаль­них закладів, дослідно-конструкторських організацій і промис­лових підприємств, вони спрямовують свою діяльність на ви­конання інвестиційно-інноваційних проектів, упровадження у виробництво наукомістких розробок, високих технологій та нової продукції, конкурентоспроможної на світових ринках. Вони мають бути каталізаторами розвитку НТП на його вирі­шальних напрямах, локомотивами прискореного розвитку тех­нології і економіки в цілому. їхні переваги полягають у тому, що вони забезпечують комплексне розв'язання інноваційних проблем, реалізують інноваційний повний цикл — від ідеї до впровадження проекту, як правило, не за галузевим, а за функ­ціональним принципом, функціонують на основі поєднання ринкових методів з державним регулюванням. І все це здій­снюється на основі концентрації інтелектуальних і виробничих ресурсів в інтересах реалізації державних пріоритетів іннова­ційного розвитку.

Розв'язанню цих завдань сприяють різного роду інноваційні фонди і програми. У СІЛА, наприклад, діє програма інновацій­них досліджень малого бізнесу (8ВГО8), яка забезпечує підтрим­ку інноваційних фірм. В Україні вживається чимало заходів, спрямованих на зростання малого бізнесу, але для розвитку його інноваційної ролі замало.

У Росії спеціальний фонд здійснює фінансування малого бізнесу на основі конкурсу проектів. Причому пропонується ввести дві стадії підтримки: після завершення розробки (отри­мання дослідного зразка) і визначення на основі нового кон­курсу фінансування виробництва та реалізації цього продук­ту на ринку.

Досвід показує, що здійснення на практиці стратегічного партнерства між державними науково-технічними організаці­ями і промисловістю, між державою і бізнесом задля спільного фінансування і здійснення інноваційних проектів — провідне завдання. Для здійснення цієї політики можна використовува­ти різні форми: бізнес-інкубатори, дочірні фірми державних НДІ і ВНЗ, венчурний бізнес, малі технологічні фірми.

Отже, впровадження науково-технічних результатів у ви­робництво передбачає активну державну інноваційну політику в тісній взаємодії з ринком. Ринок та конкуренція стимулюють інновації. Держава має підтримувати добросовісну конкурен­цію, яка сприяє формуванню ефективного господарника. Дер­жава визначає розвиток науки, виробництво знань, від чого за­лежить науково-технологічне вдосконалення виробництва. Тому рівень оплати в науково-технічній сфері та її організація мають перейти на вищий рівень, повністю визначатись якістю науково-технічного результату.

Від держави залежить формування інституціональної інфра­структури взаємодії науки і техніки, бізнесу і держави, розви­ток трансферу технологій. Для цього важливо розробляти еко­номічні інструменти взаємодії, встановити чітку процедуру і фінансові взаєморозрахунки при передачі технологій, а також створювати нові технологічні підприємства. Особливо важли­вим є розвиток кооперації між державним і приватним секто­рами у дослідженнях і розробках, встановлення інституціональ- них та економічних форм їх взаємозв'язків і взаємодії.

Впровадження науки у виробництво значною мірою зале­жить від стану інноваційного менеджменту та інформаційного забезпечення. Для цього необхідні й певні вдосконалення в сис­темі підготовки менеджерів, і усвідомлення в органах держав­ного управління необхідності та шляхів розвитку національної інноваційної системи.

Реформування науково-технічної сфери включає істотне вдосконалення економічного механізму її функціонування і розвитку. Світова практика і наш власний досвід показали, що державне регулювання у взаємодії з ринковим механізмом є основою інституціональних перетворень, удосконалення органі­заційної структури науково-технічної сфери в її тісному взає­мозв'язку з фінансово-економічними методами реалізації прин­ципу матеріальної заінтересованості, створення дійової систе­ми економічного стимулювання. На відміну від прямого фінан­сування, властивого плановій економіці, в сучасній економіці множаться способи поєднання інституціональних змін з ефек­тивними формами фінансування і стимулювання науково-тех­нічної діяльності відповідно до одержаних результатів.

В Україні діє ціла низка науково-технічних програм, визна­чено пріоритетні напрями інноваційної діяльності, а також чи­мало порівняно дрібних науково-технічних проектів. Усі вони фінансуються з державного бюджету, але не створено чіткої і прозорої системи управління коштами, які спрямовуються на інноваційну діяльність. Здійснення цього фінансування 44 го­ловними розпорядниками неминуче призводить до подрібнен­ня і розпорошення державних коштів. Ще гірше те, що у 2000— 2003 рр. та у 2005 р. у державному бюджеті кошти на інновацій­ну діяльність узагалі не передбачалися. Недостатні за обсяга­ми і необов'язкові асигнування на інноваційну діяльність пе­решкоджають переходу України на інноваційний тип розвит­ку. І, як не прикро про це говорити, але вітчизняні технопарки не виявили належної економічної ефективності. Це стало підста­вою для ліквідації наданих податкових та митних пільг суб'єк­там господарювання, які входять до технопарків, без запрова­дження жодних інших стимулів. Як наслідок, було підірвано економічну заінтересованість у здійсненні інноваційної діяль­ності, з одного боку, і втрачено довіру інвесторів — з іншого, а отже, відбувся відплив інвестиційних ресурсів з інноваційної сфери України, знизився рівень участі зарубіжних і вітчизня­них інвесторів у фінансуванні інноваційних проектів.

Становлення національної інноваційної системи потребує створення єдиної національної програми розвитку наукових досліджень та їх упровадження у виробництво. Відповідно і те­перішня система державного управління науково-технічною та інноваційною діяльністю, з механізмом її фінансування, має бути змінена й удосконалена. Щоб уникнути розпорошення бю­джетних коштів на фінансування науково-технічної та іннова­ційної діяльності, підвищити їх концентрацію і посилити ціле­спрямованість у їх використанні, МОН України пропонує зосе­редити кошти державного бюджету у двох головних розпоряд­ників: Міністерстві освіти і науки та Національній академії наук, причому остання стане розпорядником коштів на фунда­ментальні наукові дослідження⁶⁶.

Слід обмежити склад державних програм, виділивши з них ті, що характеризуються науковою новизною і міжнародним зна­ченням наукових результатів, і поліпшивши їхнє фінансове за­безпечення. Разом із тим необхідно збільшити розміри асигну­вань на виконання контрактів та грантів. Бюджетні наукові уста­нови варто перевести на пакетне фінансування і періодично про­водити експертну оцінку їхньої наукової діяльності. Це підвищить відповідальність керівників наукових установ і сприятиме раціо­нальному використанню коштів, адже зникне потреба всупереч бюджетному розкладу перекидати кошти з однієї статті на іншу.

Удосконалення механізму фінансування науково-технічної сфери набуває втілення у поширенні конкурсних засад і поси­ленні цільової спрямованості коштів на кінцеві результати, пе­рехід на фінансування повного інноваційного циклу. Для досяг­нення цієї мети поряд із бюджетним фінансуванням використо­вується ще дійовіший засіб — кредитування. Як об'єкт утво­рюється інноваційний ланцюг (фундаментальна наука — при­кладні дослідження — проектно-конструкторські розробки - впровадження інновацій — споживання інноваційної продукції).

Істотним недоліком сучасної системи фінансування є аб­солютне переважання короткострокового фінансування і кре­дитування науково-технічної сфери, що обмежує і масштаби науково-технічних робіт, і їхню значимість. Тому розвиток дов­гострокового фінансування і кредитування цих робіт має при­вести їх у відповідність до довгострокового характеру науково- технічних програм. Це відкриє простір для розв'язання склад­них проблем і посилення роботи на перспективу, створить ста­більні й матеріально забезпечені умови ефективної роботи на кінцевий результат. Досвід показує, що НІС має поєднувати загальнодержавне фінансування з бюджету та активну участь бюджетів територіальних громад в інноваційній діяльності ре­гіонів. На жаль, роль регіонів у фінансуванні інноваційної ді­яльності мізерна. І це тоді, коли на Заході локальні фактори відіграють вирішальну роль у формуванні технологічної полі­тики, що дає змогу визначити перспективну спеціалізацію регі­онів, принципи селекції технологій і підпорядкувати цьому підготовку кадрів. Потрібно і в Україні актуалізувати регіональ­ний фактор активізації інноваційної діяльності.

НІС і державні наукові фонди мають приділити основну ува­гу фінансуванню і виконанню міжнародних проектів, створен­ню малих наукомістких фірм, центрів передачі технологій у державних НДІ та ВНЗ, наданню значних грантів молодим уче­ним і на тривалий строк.

Далеко не вичерпаними залишаються проблеми комерціалі­зації наукових досліджень і проектно-конструкторських розро­бок, розвиток підприємництва у цій сфері. Для цього потрібне вдосконалення законодавства системи прав інтелектуальної власності, врегулювання відносин бюджетних і приватних орга­нізацій, можливість передачі прав на результати науково-тех­нічної творчості бюджетних наукових установ приватним струк­турам для використання. Напевно, це могло б здійснюватися на основі ліцензій з обов'язковою умовою організації виробниц­тва в Україні та оплатою праці авторів цієї розробки.

Для стимулювання розвитку інноваційної діяльності необ­хідно звільнити прибуток, який спрямовується на впроваджен­ня нових технологій, фінансування досліджень і розробок від оподаткування; застосовувати методи прискореної амортизації матеріальних і нематеріальних активів, що сприяло б розгор­танню наукових досліджень і розробок; підтримувати страхові компанії, які беруть на себе кредитні ризики, пов'язані з осво­єнням інноваційної продукції.

Держава має всіляко сприяти масовому створенню малих фірм, які здійснюють розробку і передачу нових технологій, підтримувати центри передачі технологій у НДІ і ВНЗ, надаю­чи їм стартовий капітал і податкові пільги, юридичну та інфор­маційну підтримку.

І, нарешті, держава має всіляко заохочувати участь україн­ських наукових організацій у міжнародних технологічних альянсах та міжнародних програмах особливо інноваційних, чому сприятиме усунення податкових та митних бар'єрів.

Великою проблемою інноваційного бізнесу є структуруван- ня ризиків. Замість гарантійних і страхових фондів для інвес­тиційних і кредитних ресурсів, що більше відповідає умовам адміністративно-командної системи, тобто коли держава бере на себе відповідальність за ті чи інші збитки, ринковим умовам відповідає багатоманітна система страхування з активною учас­тю держави.

У галузі науки і техніки держава частково страхує ризики на ранній стадії створення нових технологій, якщо попит на них є на ринку. Такими формами кооперації промисловості, держав­них НДІ і ВНЗ є спільні міждисциплінарні центри, консорціу­ми, спеціальні державні й суспільні програми, фонди. Особли­ва увага приділяється страхуванню ризиків малих технологіч­них підприємств і стартових фірм. Для цього створюється не­обхідна інфраструктура: бюро і центри трансферу технологій, буферні організації і т. ін. Розвиток спеціальної страхової сис­теми інноваційних ризиків є важливою гарантією ініціативної діяльності підприємницької сфери.

Проведений аналіз створення національної інвестиційної системи і переходу країни на інноваційний тип розвитку дає підстави для невтішних висновків. Спроби подати справу так, ніби в Україні вже є НІС і йдеться про її розвиток, не відповіда­ють дійсності. Як було показано, в Україні є досить солідний науково-технічний потенціал, але ні за формами організації, ні за формами власності він не відповідає ринковим умовам. Тому лише істотне реформування державної форми її організації і державного фінансування, перехід до плюралізму форм влас­ності та подальшої диверсифікації джерел фінансування нау­ково-технічної сфери спроможні зробити її гнучкішою, відпо­відною ринковій економіці. В цьому процесі слід розвинути і збагатити інноваційну інфраструктуру, створити економічний механізм взаємодії всіх елементів науково-технічної сфери, еко­номічного стимулювання розвитку науки, масового руху вина­хідників і раціоналізаторів та впровадження їхніх надбань у виробництво, у практику господарювання.