Оскільки це найбільш рухлива І гнучка скла­дова економічної системи

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Оскільки це найбільш рухлива І гнучка скла­дова економічної системи, 1742.55kb.
• Вступ, 779.69kb.
• Основи економічної теорії як навчальна дисципліна, 9.53kb.
• Досліджено роль інтелектуального капіталу у формуванні інноваційної економічної системи, 189.14kb.
• «Податки та оподаткування», 195.78kb.
• Зпроголошенням політичної І економічної незалежності України встало питання про створення, 428.11kb.
• Тема макроекономіка як наука, 540.79kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 333.88kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 321.94kb.
• 14. Операційні системи Тема 14. Операційні системи, 170.27kb.

Таблиця показує, що найвищої капіталізації ринку досягну­то в Росії, а найнижчої — в Україні, лише 7,5 % від ВВП. Рин­кова ліквідність теж найвища в Росії і найнижча в Україні, лише 0,3 %. У Польщі та Словаччині цей показник вищий більш ніж у 10 разів. За рівнем віддачі на першому місці Чехія, при­чому вона перевищує показник Росії вдвічі, а України — у 12 ра­зів. Отже, капіталізація ринку супроводжується глибокими якісними змінами, а недостатній розвиток фондового ринку по­роджує негативні явища. Особливо це виявляється у зростанні цін на інвестиційні товари, що, у свою чергу, призводить до по­дорожчання будівництва. Допускається грубе заниження ціни державного майна в процесі приватизації. Ціни на акції є наче прив'язаними до активів компаній, не відхиляються від них, тоді як на розвинутих фондових ринках можливе як величезне зростання їхньої ціни, особливо компаній, що перебувають на передових рубежах науково-технічного прогресу, так і різке па­діння, банкрутство.

Для подальшого розвитку та вдосконалення функціонуван­ня фондового ринку, повного виконання ним властивих йому функцій необхідно посилювати внутрішню ринкову капіталі­зацію економіки, збільшувати нагромадження капіталу. Поряд із визначенням цін акцій та розширенням можливостей для вто­ринного обігу фондових цінностей, що належить до функцій фондового ринку, необхідні масові публічні розміщення акцій на фондових біржах. Одним словом, подальший розвиток та вдосконалення фондового ринку мають забезпечити здійснен­ня ним функції залучення фінансових ресурсів у виробництво.

Б. Виробництво знань і технологій

Другою системоутворюючою складовою національної інно­ваційної системи є сфера науково-технічної діяльності, пред­ставлена академічною, вузівською, галузевою та заводською наукою. Співвідношення між ними таке: науково-дослідні уста­нови галузевої науки — 57 %, академічної — 26, вузівської — 11 і заводської — 6 %. Ці сектори науки розрізняються за своєю спрямованістю. Науково-дослідні установи Академії наук зосе­реджені на розвитку фундаментальної науки, хоча за цілою низкою напрямів фундаментальні дослідження доводяться до практичного використання. Вузівська наука теж поєднує фун­даментальні дослідження з прикладними. Галузевий, а тим більше заводський сектори науки зорієнтовані на прикладні, в тому числі проектно-конструкторські, розробки та їх впрова­дження у виробництво.

Сфера науково-технічної діяльності пережила тяжкі часи глибокої і довготривалої кризи. І все ж, наприклад, скорочен­ня науково-дослідних організацій академічної науки, яке відбу­валось у перші роки кризи, змінилося їх збільшенням. У резуль­таті у 2003 р. вони становлять 26 % загальної чисельності, хоча в 1991 р. цей показник дорівнював 21,6 %. Найбільше постраж­дав заводський сектор науки. Кількість його установ за цей пе­ріод зменшилася зі 104 до 89, а їхня частка — з 7,7 до 6 %, що звузило можливості підприємств у здійсненні ними науково- технічних розробок та впровадженні їх у виробництво.

За більш-менш сталими показниками кількості науково-до- слідних установ приховуються глибокі зміни у кадровому складі науки (табл. 5.5).


Таблиця 5.5. Наукові кадри⁴², тис. осіб

Показник	1990 р.	1995 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Кількість спеціалістів, які виконують науково-технічні роботи	313,1	79,8	120,8	113,3	107,4	104,8
3 них:доктори	3,2	4,1	4,1	4,0	4,0	4,0
кандидати	29,3	22,9	17,9	17,4	17,1	16,8
За сумісництвом	36,0	41,7	53,9	55,4	57,2	63,4
3 них: доктори	2,9	4,2	5,5	5,1	5,5	6,1
кандидати	21,1	18,6	23,3	19,4	20,6	22,8

Як видно з таблиці, чисельність спеціалістів, які викону­ють науково-технічні роботи, у 2003 р. порівняно з 1990 р. змен­шилась утричі, а частка кандидатів наук — майже вдвічі. Не­сподіваним є той факт, що частка докторів наук у загальній чисельності науковців зросла з 3,2 % у 1990 р. до 4 % у 2002 р. Водночас ці процеси супроводжуються старінням наукового персоналу. Із 11 259 докторів наук у 2003 р. понад 6 тис. мали вік 61 рік і більше, а до 40 років було лише 236 осіб, до 50 — 1849 осіб. Трохи краща ситуація з кандидатами наук. Із 64 372 кандидатів наук осіб пенсійного віку було 17 476, тобто більше ніж кожний четвертий, зате до 50 років майже половина, тобто майже кожний другий. Низька оплата праці та нестача дослід­ницького устаткування гальмують прихід молоді в науку.

Скорочення кількості спеціалістів, які виконують науково- технічні роботи, зумовило звуження масштабів наукових і тех­нічних, проектно-конструкторських розробок. Причому скоро­чення чисельності науковців відбулось у всіх секторах науки — академічної, галузевої і вузівської, але економічна криза най­більше позначилася на заводському секторі. Тут на порядок біль­ші втрати кадрів, а кількість виконаних робіт зі створення но­вих зразків техніки і технології скоротилася майже вчетверо. Це стало однією з важливих причин зниження обсягів інноваційної діяльності в країні, у створенні та використанні нових зразків техніки і технології, а також нових видів продукції.

Причина цих негативних явищ полягає перш за все у вадах економічної політики. Політика радикальної трансформації ко­мандної економіки в ринкову ігнорувала інноваційну складову, наївно вважалося, що для науково-технічного прогресу та інно­ваційного розвитку діяльність держави непотрібна, що ринок і властива йому конкуренція автоматично стимулюватимуть роз­виток науки і впровадження її результатів у виробництво. Досвід показав, що це глибока помилка. Навіть у державах із високо- розвинутими ринковими відносинами ринок неспроможний са­мостійно регулювати науково-технічну діяльність. Тому поряд із ринком і разом із ринком держава відіграє величезну роль в організації та регулюванні науково-технічної й інноваційної діяльності. Це яскраво виявилося у створенні й функціонуванні національних інноваційних систем. Досвід ще раз показав, що науково-технічна сфера ще більшою мірою, ніж економічна, по­требує втручання держави, здійснення державою спрямовуючої та регулюючої ролі у розвитку науки і техніки. Тому поєднання ринкового механізму з державним управлінням є неодмінною умовою успішного розвитку науково-технічної сфери, ефектив­ного функціонування і розвитку національної інноваційної сис­теми. Адже саме держава визначає пріоритетні напрями іннова­ційної діяльності, прогнозує і планує розвиток науково-техніч- ної та інноваційної діяльності, реалізує науково-технічну по­літику, яка визначає використання науково-технічного потен­ціалу, організує і спрямовує інноваційну діяльність. Держава за­конодавчо забезпечує норми і правила інноваційної діяльності, фінансує стратегічно важливі напрями розвитку науки і техні­ки, контролює ці процеси, координує діяльність секторів науки, фундаментальних і прикладних досліджень, організовує парт­нерські відносини науки і бізнесу, зростання ролі підприємниц­тва у фінансуванні науково-технічних робіт і впровадженні їх у господарську практику.

Теоретичні дослідження і практичний досвід показують, що вплив науки на суспільно-економічний розвиток корелює з об­сягами "її фінансового забезпечення. За фінансування в межах 0,4 % ВВП наукові дослідження мають для суспільства тільки культурно-освітнє значення; коли держава витрачає на науку до 0,9 % ВВП, то можна очікувати й появи нових наукових ре­зультатів; і тільки за вищих обсягів фінансування наукові до­слідження суттєво впливають на економіку⁴⁸. Якщо врахува­ти, що протягом перших 10 років ринкової трансформації еко­номіки України частка видатків державного бюджету на нау­кову і науково-технічну діяльність зменшилася з 0,82 до 0,3 % ВВП, то стають зрозумілими масштаби невідповідності фінан­сування науки потребам інноваційного розвитку. Лише з почат­ком економічного зростання ситуація почала змінюватися на краще. Але й ці тенденції ще далекі від рівня фінансування на­уки в розвинутих країнах. Досить сказати, що країни ЄС ви­значили за мету довести інвестиції в науку до рівня 3 % ВВП.

Хоча в Україні, здається, розуміють необхідність гідного фінансування науки, проте економічна ситуація не дає змоги дотримуватися законодавчо встановлених норм (табл. 5.6). Так, витрати на освіту визначено на рівні не нижчому від 10 % ВВП, тоді як фактично вони коливаються в межах від 4 до 5,6 % ВВП, а фінансування наукової і дослідно-конструкторської діяльності за мінімуму 1,7 % фактично становить 1,36 %. Як наслідок, про­тягом 1991—2004 рр. стан фінансового забезпечення науково- технічної сфери постійно погіршувався, у результаті як зменшен­ня державних витрат, так і скорочення замовлень на НДДКР. У 2003 р. частина витрат на економічну функцію науки в номіналь­ному вираженні скоротилася у 8,1 раза проти 1990 р., а в реаль­ному —у 14,9 раза⁴⁴. Все це спричинило недостатню ефективність науково-технічної діяльності (невелика кількість патентів, заре­єстрованих торгових марок та низька частка експорту техно­логій). Разом із тим із переходом до економічного зростання си­туація поступово поліпшується.

Таблиця 5.6. Розподіл обсягу фінансування наукових та нау­ково-технічних робіт за джерелами фінансування⁴⁵

Показник	1995 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Всього	652,0	2046,3	2432,5	2611,7	3597,4
У тому числі за рахунок: державного бюджету	244,9	614,5	751,6	733,3	1070,7
власних коштів	14,6	61,3	210,4	146,7	278,5
коштів замовників 3 них: вітчизняних	233,4	765,8	789,5	933,6	1342,8
іноземних держав	101,9	477,1	555,3	683,1	875,1
інших джерел	57,2	107,6	125,7	115,0	80,3

Із таблиці видно, що в останні роки обсяги фінансування наукових і науково-технічних робіт зростають. Поряд із держав­ним бюджетом, на який припадає близько третини загальної суми асигнувань, швидко збільшуються власні кошти науко­во-технічних установ. Справжньою новацією є те, що кошти вітчизняних замовників не лише зростають високими темпами, а й за своїми обсягами істотно переважають державні асигну­вання. У 2003 р. за фінансування з державного бюджету

7. млн грн кошти вітчизняних замовників сягнули
   

8. млн грн. Важливу роль у фінансуванні науково-техніч- ної діяльності в Україні відіграють кошти іноземних держав, які становили у 2003 р. — 875,1 млн грн. Отже, наведені дані свідчать про початок глибоких змін у фінансуванні науки. По- перше, відбувається процес комерціалізації науки, що зумов­лює зростання частки власних коштів. По-друге, відбувається досить активний процес диверсифікації фінансових джерел, коли поряд із бюджетними асигнуваннями швидко зростають кошти вітчизняних та іноземних замовників.
   

На сучасному етапі науково-технічна сфера перебуває у складній ситуації. З одного боку, незважаючи на істотні втра­ти, Україна має значний науково-технічний потенціал. Станом на 2004 р. кількість учених-дослідників у розрахунку на 1 млн населення в Україні становила понад 2 тис. осіб, тоді як у Японії — 5,3 тис., Росії — 3,5 тис., Канаді — близько 3 тис., Швеції — понад 5 тис., Фінляндії — понад 7 тис.^xix Україна серйозно відстає за відносною чисельністю технічного персоналу в струк­турі НДДКР, кількістю наукових і журнальних статей, за екс­портом технологій. З іншого боку, науково-технічна система сформувалася в умовах адміністративно-командної системи, для якої були характерні великі масштаби наукових і проект- но-конструкторських установ, в основному централізоване ад­міністративне управління й абсолютне переважання державно­го фінансування. У процесі радикальних політичних і економіч­них реформ було зроблено певні кроки на шляху адаптації цієї сфери до умов ринкової економіки. Проте і її інституціональна структура, і механізми її функціонування не відповідають рин­ковим умовам. За роки незалежності не було вжито обґрунтованих, стратегічно вивірених заходів, спрямованих на транс­формацію науки та її органічне входження в ринкове середови­ще. Потреба в цьому загострюється в сучасних умовах.

Перехід на інноваційний тип розвитку, нерозривно пов'яза­ний зі становленням інформаційного технологічного способу ви­робництва, вносить істотні зміни у місце та роль науки в розвит­ку економіки і суспільства. Адже інновації стали "ключовою рушійною силою більш продуктивного економічного зростан­ня"⁴⁷. Відповідно економічне зростання, його темпи і якість ви­значаються новими технологіями, інноваціями. Для цього по­трібні прискорення розвитку науки і техніки, впровадження інновацій у виробництво. Наука дедалі більше підпорядковуєть­ся потребам розвитку економіки, що значно посилює прямі й зво­ротні зв'язки між науковими дослідженнями і виробництвом, між виробниками і споживачами знань, тобто між науковими установами і фірмами, корпораціями, зміцнюється взаємодія ринкового механізму і державного регулювання інноваційних процесів. Отже, йдеться не просто про поліпшення діяльності наукових установ і виробничих підприємств, а про їх глибоку взаємодію, про взаємне співробітництво щодо розширення та вдосконалення інноваційної діяльності. Для розв'язання цієї проблеми, створення дійової національної інноваційної системи, необхідний комплекс заходів, які базуються на поєднанні інсти- туціонального та економічного підходів до трансформації цієї системи, тобто охоплюють і організацію науково-технічної діяль­ності, і механізми реалізації інноваційних процесів, управлін­ня, фінансування та стимулювання інноваційної діяльності.

Перш за все це стосується інституційної структури науки, яка не відповідає ринковим умовам. Вона склалася в умовах адміністративно-командної системи і за багато десятиліть існу­вання утвердилась як начебто єдино можлива. Тому глибокі перетворення й у формах власності, й в організаційній струк­турі економіки (ліквідація більшості галузевих міністерств і т. ін.) не зачепили сферу науково-технічної діяльності, її інституційну структуру. Причому, як було показано, попри велике зменшення чисельності спеціалістів, які виконують науково технічні роботи, кількість наукових установ залишилася не­змінною, а останніми роками навіть дещо збільшилася. За 1991—2004 рр. кількість організацій, які виконували наукові та науково-технічні розробки, збільшилася з 1344 до 1505^xx. За нинішнього недостатнього рівня фінансування науки збільшен­ня кількості установ погіршує їхнє забезпечення, обмежує мож­ливості розгортання наукових досліджень. Досвід показує, що за таких умов єдино ефективною є концентрація коштів на пріо­ритетних напрямах розвитку науки.

Незважаючи на всі зміни, основною формою організації на­уки є науково-дослідні інститути, які, на відміну від розвину­тих країн, відособлені й від вищих навчальних закладів, і від підприємств, фірм. Інституційні зміни дотепер обмежуються або укрупненням, або розукрупненням діючих НДІ, вони були і залишаються панівною формою. Китайське керівництво нау­кою зрозуміло, що НДІ, як правило, є громіздкою, бюрокра­тичною організацією, яка не забезпечує реалізацію принци­пу відповідності між фінансуванням та його результатами. Адже це один із корінних принципів ринкової економіки, що стимулює зростання ефективності науково-технічної діяль­ності. Здавалося, згідно з прямолінійною логікою, необхідно ліквідувати НДІ, створити лабораторії і тоді, мовляв, відбудеть­ся наближення до світових форм організації науки. У Китаї, навпаки, пішли іншим шляхом. НДІ об'єднують і створюють наукові центри, що зменшує адміністративне регламентуван­ня, робить зв'язки між ученими різних частин центру більш мобільними, дає змогу створювати міждисциплінарні наукові колективи і підпорядковувати їхню діяльність розв'язанню актуальних проблем. Інакше кажучи, ця форма організації на­уки є гнучкішою, а отже, і дійовішою. Вже на першому етапі реформування науки в Китаї вдалося зменшити чисельність науковців, істотно підвищити фінансування за одночасного по­силення його цілеспрямованості, тобто спрямувати кошти на розв'язання конкретних тем і проблем. Фінансування здій­снюється на рівні 20—25 тис. дол. на одного співробітника, що значно менше, ніж у розвинутих країнах, але в десятки разів більше, ніж в Україні. Це дає можливість підвищувати оплату праці, поліпшувати матеріально-технічне забезпечення науко­вих досліджень. Отже, реформування науки — це складний і багатогранний процес. Воно охоплює всі сектори науки: акаде­мічну, вузівську, галузеву і заводську.

Щодо Національної академії наук, то її діяльність потребує застосування гнучкіших форм організації науки та її фінансу­вання, що сприятиме поширенню демократизму в організації та управлінні наукою, розвиткові комерціалізації науки, тобто діяльності наукових установ на ринкових засадах і, звичайно, посиленню зв'язку науки з виробництвом та практикою госпо­дарювання.

Найбільший кадровий потенціал має вузівська наука, але її роль далеко не відповідає її можливостям. На відміну від Ака­демії наук, у ВНЗ, принаймні провідних, органічно поєднані відомі вчені, значний професорсько-викладацький склад і сту­дентська молодь, що забезпечує неухильне наукове зростання кожної талановитої і працьовитої людини — від студентської лави до маститого професора. На жаль, ці можливості та пере­ваги вузівської науки повною мірою не використовуються. Аналіз показує, що далеко не всі ВНЗ, особливо приватні, ре­ально проводять наукові дослідження і розробки. Але й ті на­вчальні заклади, де наукові дослідження здійснюються, їх фінансування не лише мізерне, а й нерегулярне. Досвід розви­нутих країн показує, що фінансування вузівської науки стано­вить 21 % у країнах ЄС і 14—15 % у Японії і СІНА від обсягів загальних витрат на науку. Дальше піднесення ролі та значен­ня вузівської науки вимагає перебудови організації роботи ВНЗ. Хоча всі розуміють, що вища освіта без розвитку науки немож­лива, принаймні неповноцінна, у суспільній свідомості міцно вкарбувалося переконання, що начебто наука зосереджена в Академії наук, а завдання ВНЗ — підготовка висококваліфіко­ваних фахівців. Ця хибна думка знаходить ґрунтовне під­кріплення у величезному педагогічному навантаженні, яке істотно обмежує заняття наукою.

Для подальшого підвищення якості освіти і науки у ВНЗ не­обхідно перетворити їх на навчально-наукові центри, в яких навчальний процес і наукова діяльність стали б рівноправними елементами їх функціонування. Треба усвідомити, що головним у стратегічному плані є розвиток вузівської науки. Для цього слід забезпечити цілеспрямоване фінансування напрямів роз­витку науки у ВНЗ, в яких є для цього кадрові передумови і наукові досягнення. Саме там слід розвивати і зміцнювати ма­теріально-технічну базу, створювати лабораторії, все ширше залучати до цього професорсько-викладацький склад і сту­дентів. ВНЗ — це природне середовище виникнення і швидко­го розвитку наукових шкіл, які завжди відігравали і тепер відіграють дуже важливу роль у розвитку науки.

Поряд з удосконаленням організаційної структури науково- технічної сфери не менш актуальним є перехід її до плюраліз­му форм власності, наближення структури науки до структури економіки.

За старої системи наука базувалася фактично на одній, дер­жавній формі власності. Навіть тоді, коли внаслідок реформ в економіці встановилася багатоманітність форм власності, в науці переважною залишається державна форма, що не відпо­відає світовій практиці. Досить сказати, що за такої розвинутої інфраструктури науки, як у СІЛА, державними є 39 наукових організацій, у Великобританії — 45, у Німеччині — 82 і в Япо­нії — 96. Як видно, в розвинутих країнах кількість державних наукових організацій не перевищують 100, тоді як у Росії їх 2,9 тис.⁴⁹ В Україні державна форма наукових організацій є па­нівною. Це зумовлює і ту характерну рису нашої науки, що вона навіть нині головним чином фінансується державою. А в умо­вах глибокого спаду виробництва і різкого зменшення доходів бюджету, скорочення асигнування науки за збереження кіль­кості установ призвело до падіння фінансування кожної науко­вої організації. І справа не просто у зменшенні асигнувань на одну організацію, а в неминучому обмеженні цих асигнувань оплатою праці науковців, неможливості підвищувати матері­ально-технічне оснащення дослідницького процесу. Все це не­минуче зумовило скорочення наукових досліджень, а тим біль­ше їх використання у господарській практиці. Адже особливо постраждала заводська наука: зменшилась і кількість науко­вих організацій, і навіть її частка в науці в цілому.

Реформа науково-технічної сфери має підвищити ефек­тивність науки і забезпечити раціональне використання коштів, які на неї виділяються. Для цього необхідно реформувати дер­жавний сектор науки, забезпечити розвиток і підтримку нових форм організації науки та посилення її зв'язків із виробниц­твом, які більшою мірою відповідають ринковим умовам. Уна­слідок реформи державний сектор науки має скорочуватися і концентруватися на розвитку фундаментальних досліджень світового рівня, особливо в галузі охорони здоров'я, освіти, еко­логії, оборони, безпеки і т. ін. Установи, які не мають кадрових і матеріально-технічних ресурсів, слід об'єднати для повної ре­структуризації. Інші установи, які зберегли свій потенціал, можна передати ВНЗ або дати змогу корпораціям приватизува­ти їх. Це залежить від ступеня спорідненості цих установ і ВНЗ та корпорацій, яка має сприяти розвиткові ВНЗ чи корпорації. Пропонується створення центрів наукових досліджень, які утво­рюються на конкурсній основі на базі наявних інститутів або їх об'єднань із відповідним фінансовим і матеріально-технічним забезпеченням.

Головне в організації науки за першочергового розвитку фун­даментальних досліджень спрямувати практичну орієнтацію науки на розв'язання актуальних проблем розвитку економіки і суспільства, розгортання прикладних досліджень із метою до­сягнення конкретних результатів. Для цього необхідно розши­рювати участь підприємницького сектору у фінансуванні при­кладних досліджень, поєднувати державне і приватне фінансу­вання розв'язання актуальних проблем науково-технічного про­гресу, створювати стимулюючу систему наукових досліджень та інноваційної діяльності.

Інноваційно розвинутій економіці властива певна структу­ра витрат на науку. Найбільшу кількість нових розробок фінан­сують приватні компанії, найменшу — ВНЗ та урядові устано­ви. На частку промислових компаній припадає: в Японії та Південній Кореї — 72,4 % фінансування і досліджень і розро­бок, Фінляндії — 70,2, СІЛА — 68,2 %. Вони в основному здійснюють дослідження і розробки: у СІЛА — 75,3 %, у Швеції — 75,1, Південній Кореї — 74, в Японії — 71 %. У менш розви­нутих країнах уряди фінансують набагато більший обсяг досліджень і розробок: у Мексиці — 65,3 %, Туреччині — 47,7 %. Основні дослідження здійснюються в університетах: відповід­но 38,6% та 55,3 %⁵⁰.

Потреби економічного зростання диктують необхідність ра­дикальних змін у науці, її комерціалізації, розвитку підприєм­ницьких підходів і у виконанні, і у фінансуванні науково-до­слідних і дослідно-конструкторських робіт, посилення іннова­ційної орієнтації науки, поглиблення зв'язку і взаємодії фун­даментальних досліджень із прикладними, а прикладних із фундаментальними, все більше наближення наукових дослі­джень до виробництва.

Важливим принципом організації науки є встановлення ра­ціонального співвідношення між її структурними елементами та її інноваційна спрямованість. На жаль, одним із головних недоліків організації і функціонування науково-технічної сфе­ри є невідповідність між и структурними елементами і недостат­ня інноваційна спрямованість усієї системи. Відокремлення прикладних досліджень від підприємств, яке у нас традиційно склалося, зумовило відрив стимулювання і від науково-техніч­ної діяльності, і від інноваційного процесу. Недостатній зв'я­зок науки з практикою позначився на якості наукових розро­бок, що зумовило порівняно низький техніко-технологічний рівень виробництва, конкурентоспроможності економіки Украї­ни. Організаційні невідповідності у системі "наука - виробниц­тво" посилювалися недосконалістю економічного механізму функціонування, недостатнім взаємозв'язком і взаємодією на­уково-технічної сфери, підприємств і фірм та інноваційної інфраструктури, що й зумовило низький ступінь інноваційної активності. Якщо в країнах ЄС вона сягає 51 % у середньому, то у нас у 2003 р. лише 23,5 % підприємств упроваджували інно­вації⁵¹. Причому відбувалося не зростання, а падіння цього по­казника навіть у роки економічного зростання.

Виробнича сфера, підприємства і компанії приділяють незнач­ну увагу фінансуванню науково-технічних розробок, намагають­ся розв'язати проблеми науково-технологічного вдосконалення виробництва за рахунок імпорту техніки і технології. За період 2001—2003 рр. співвідношення імпорту з пропозицією вітчиз­няних товарів машинобудування на внутрішньому ринку, яке можна схарактеризувати показником залежності від зовнішніх ринків, було досить високим — у середньому від 150 до 230 %.

Взагалі у сфері експортно-імпортних операцій відбуваються суперечливі процеси. У1999—2003 рр. частка принципово нової продукції, що йшла на експорт, щороку істотно зменшувалась, а частка модернізованої та модифікованої продукції збільшувала­ся. У цих операціях домінувала низькотехнологічна продукція. Частка технологій і високотехнологічних товарів у загальній вартості експорту становила в середньому 14,3 %. До того ж це була продукція не стільки машинобудування, скільки хімічної промисловості — 9 %. На другому місці з великим відставанням від попередньої групи продукції були електричні машини та ус­таткування, їх частка дорівнювала 3,1 %. За всіх недоліків у 2003 р. відбувалося прискорення темпів зростання експорту й імпорту всіх груп високотехнологічних товарів, особливо про­дукції групи "електроніка і комунікації", експорт якої порівня­но з 2002 р. збільшився удвічі, а імпорт — на 54,8 %.

І все ж "одна ластівка не робить весну". Аналіз показує, що радикальні економічні реформи, становлення ринкової еконо­міки ще не змінили ситуації з науково-технічним удосконален­ням виробництва. Сьогодні воно мало чим відрізняється від того, що було за планової системи. Виробничі відносини, які скла­лись у процесі реформ, не стали стимулом інноваційної діяль­ності, не подолали несприйнятливості економіки до прогресу науки і техніки. Тому становлення національної інноваційної системи має забезпечити кращі умови для розвитку фундамен­тального, вузівського, галузевого і заводського секторів науки, дедалі глибше й оптимальніше поєднати їх заради прискорен­ня НТП та впровадити у виробництво. Наука — джерело нової техніки і технології, а виробництво — критерій і форма реалі­зації досягнення науки і техніки. Тому ринковий механізм і дер­жавне регулювання мають спрямовувати розвиток науки і ви­робництва в їх взаємозв'язку і взаємодії на забезпечення інно­ваційного типу розвитку. Іноді висловлюється думка, що потре­би економіки визначають темпи і масштаби розвитку науки.

Справді, це один із важливих факторів, що визначає таке спів­відношення. Проте це лише один бік справи, адже насправді наука служить не лише розвитку економіки, а й розв'язанню соціальних проблем та проблем соціальної сфери. До того на­ука має вирішувати не лише поточні, короткочасні проблеми розвитку економіки, а й передбачати її довгострокову перспек­тиву, що потребує і додаткової кількості науковців, і додатко­вого фінансування. Нарешті, не можна спрощувати систему "наука — економіка", в якій має місце не прямий, а ступінчас­тий зв'язок: фундаментальна наука — прикладна наука — про- ектно-конструкторські розробки і т. ін. Усе це визначає, що гли­бока взаємодія науки і виробництва має поєднуватися з погля­дом у майбутнє, довгостроковою перспективою науково-техніч­ного, економічного і соціального прогресу.

В українській науці й економіці склалася парадоксальна си­туація. З одного боку, наша країна традиційно має конкурент­ний науковий потенціал у таких галузях, як ракетно-космічні технології, авіа-, суднобудування, важке машинобудування, електрозварювання, ряд оборонних галузей. Ще за часів СРСР із 21 високої технології 17 розроблялося в Україні, кожне третє авторське свідоцтво було українським⁶². Ці традиції живуть і сьогодні. Так, відбувся Всеукраїнський конкурс високих техно­логій, який мав на меті сприяти розвиткові конкурентоспромож­ного технологічного бізнесу. Сім вітчизняних проектів-пере- можців було запрошено на акредитацію в Силіконову долину (СПІА)⁵⁸. Головний проект викликав зацікавленість одного з лідерів міжнародної ІТ-індустрії "Зопоріа" у створенні центру розробки технологій мобільного зв'язку нового покоління. Цей проект виявився кращим і перспективнішим порівняно з тими, які мають центри розробки в Індії, Росії, Китаї, а також у краї­нах Європи. Глава компанії "Зопоріа" зазначив, що Україна має найбільший прихований потенціал у галузі розробки програм­ного забезпечення. "Особливістю України, — сказав Ю. Хрістен- сен, — є чудові наробітки, високі стандарти освіти, а також на­явність висококваліфікованих розробників програмного забезпе­чення. Ми маємо намір і далі інвестувати в Україну"⁶⁴.

Ще один переможець всеукраїнського конкурсу — проект "Ви­готовлення, властивості та застосування елітних нано- і мікропо- рошків алмазу", за яким алмазний пил використовується як очис­ник і каталізатор. За його допомогою можна очищати воду, плаз­му крові, обробляти медичні препарати, створювати якісні бага­торазові фільтри. Цей винахід дає змогу поліпшити якість послуг у медицині, енергетиці, сільському господарстві і т. ін. Медичні компанії Силіконової долини запропонували співпрацю у цьому напрямі^xxi. Прикро те, що новими технологіями зацікавилися за кордоном, а на Батьківщині такого інтересу не виявлено. З іншо­го боку, як було показано, переважають галузі із застарілим ус­таткуванням і низькою ефективністю. В результаті частка Украї­ни на внутрішньому, а особливо на зовнішньому ринках науко- місткої продукції дуже низька, її не можна порівняти навіть із дер­жавами Південно-Східної Азії, які ще донедавна були відстали­ми у науковому плані. Частка Сінгапуру, Кореї, Тайваню у світо­вому експорті високотехнологічної продукції сягає 4—8 %^xxii.

Високі технології' водночас є "локомотивами" піднесення економіки та якості життя, поліпшення економічної ситуації. Тому НІС має сконцентрувати зусилля на розвитку інформа­ційних технологій та електроніки, в тому числі нейроінформа- тики, яка забезпечує розпізнавання образів та аналіз уявлень, що відкриває можливості для створення прикладних систем комп'ютерного моделювання для атомної енергетики, екології, економіки, соціальної сфери. Потребують дальшого розвитку математичне моделювання, створення обчислювальних систем продуктивністю в десятки і сотні трильйонів операцій у секун­ду, які необхідні для ядерної енергетики, аеродинаміки, метео­рології тощо^xxiii.

У галузі виробничих технологій особливо виділяються лазер­на техніка для медицини, машинобудування та інших галузей, технології глибокої переробки корисних копалин (благородні метали, уран, алмази тощо), електронно-іонно-плазмові техно­логії для нанесення біметалічних та метало-керамічних по­криттів, технології на базі інтеграції засобів прецизійної меха­ніки, електроніки та електротехніки. В галузі нових матеріалів важливе одержання полімерів і композитів, у тому числі кон­струкційних полімерних матеріалів, надтвердих, енерго- та ре­сурсозберігаючих каталізаторів та окремих видів мембран⁵⁸.

Велику роль у розвитку національної інноваційної системи відіграють ринки інтелектуальної власності, технологій та інформаційних послуг. Глобалізація економіки зумовлює інтер­націоналізацію цих ринків, посилення взаємозв'язку і взаємодії внутрішніх ринків зі світовими. Саме ці об'єктивні процеси ви­значають здійснення курсу на інтеграцію в ЄС і приєднання до СОТ. Адже світовий ринок об'єктів права промислової власності стає одним із найзначніших як за масштабами обороту, так і за темпами розвитку. Якщо темпи зростання світового про­мислового виробництва коливаються в межах 2,5—5 %, то об­сяги зростання світової торгівлі об'єктами права промислової власності, тобто інтелектуальної, становлять 12—14 % нарік. На превеликий жаль, саме тут виявилися серйозні вади розвит­ку України. Довгі роки самоізоляції від світу за колишнього СРСР, призвели до ігнорування норм взаємодії у сучасному світі. Це набуло втілення у відсутності законодавчого забезпе­чення охорони об'єктів права інтелектуальної власності, у піратському ставленні до програмного забезпечення, аудіовізу­альної продукції, фармацевтичних засобів, застосуванні дем­пінгових цін і т. ін. Низькі рейтинги нашої країни з цих на­прямів діяльності, судові та інші санкції примусили у приско­реному порядку виправляти ситуацію. Однак і сьогодні ні за обсягами створення об'єктів ІВ, ні за якістю цих об'єктів Украї­на не займає того місця, яке б мало належати їй за наявного інте­лектуального потенціалу (табл. 5.7).


Таблиця 5.7. Надходження та використання об'єктів промислової власності (ОПВ)⁵⁹

Види об'єктів промислової власності	Подано заявок на видачу охоронних документів до				Отримано охоронних документів				Використання об'єктів промисловості
	Держ. департа­менту інтелек­туальної власності в Україні		патентних відомств інших держав		України		зарубіжних країн
	2002	2003	2002	2008	2002	2003	2002	2003	2002	2003
Всього	6287	7703	226	336	5988	7312	146	193	3608	4366
Винаходи	5705	7013	164	253	5546	6706	107	129	3029	3592
Корисні моделі	221	319	27	52	160	268	12	31	129	181
Промислові зразки	361	371	35	31	282	338	27	33	450	598