Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека для дітей знаменитості на черкащині

Вид материала

Документы

Содержание Композитори, співаки, актори театру 3. Митці кіно Юрій Володимирович Нікулін Використані джерела Використані джерела 1. Актер Николай Яковченко (памятник человеку с собакой) // Николай Яковченко

Подобный материал:

• Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека, 501.74kb.
• Управління культури І туризму Черкаської облдержадміністрації Комунальний заклад „Обласна, 340.62kb.
• Пропонуємо, 1016.19kb.
• Пропонуємо, 413.82kb.
• Письменникам-ювілярам, 428.49kb.
• Управління культури І туризму облдержадміністрації Обласна бібліотека для юнацтва ім., 1437.45kb.
• Управління культури І туризму облдержадміністрації обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка, 1100.38kb.
• Метод поради до відзначення 80 річчя від дня народження Майї Фролової / кз „Обласна, 236.66kb.
• Управління культури Миколаївської облдержадміністрації Обласна бібліотека для дітей, 550.92kb.
• Управління культури Чернівецької облдержадміністрації Чернівецька обласна універсальна, 299.79kb.

Композитори, співаки, актори театру

Авдієвський Анатолій Тимофійович

(1933 р.)


Авдієвський Анатолій Тимофійович - видатний український хоровий диригент, керівник хору імені Григорія Верьовки, академік, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, народний артист України. Народився 16 серпня 1933 р. у селі Федвар (нині – село Підлісне) Кіровоградської області. Із Підлісного сім’я переїхала до Цебрикового на Одещині, де і пройшли дитячі роки Анатолія Тимофійовича.

У 1958 р. Авдієвський закінчив Одеську державну консерваторію імені А.Нежданової. Навчався у Д.Загрецького, К.Пігрова. У 1958-63 рр. - засновник, художній керівник і головний дириґент Поліського ансамблю пісні і танцю "Льонок".

У 1963-66 рр. Анатолій Тимофійович проживав у Черкасах. Працював художнім керівником і головним дириґентом Черкаського українського народного хору. В цей час він познайомився із своєю майбутньою дружиною, яка родом з Канева.

З 1966 р. Авдієвський стає художнім керівником і головним дириґентом Українського народного хору ім. Г.Верьовки. Цей хор користується великою популярністю у нас і за кордоном. За час свого існування колектив відвідав понад 60 країн світу.


Використані джерела:

1. Авдієвський Анатолій Тимофійович // ссылка скрыта. Т. 1. — К., 2001. — С. 55.

2. Авдієвський Анатолій Тимофійович //Шевченківські лауреати, 1962-2001: Енцикл. довід. – К., 2001. – С.13-15.

3. Чечель Л. Чуєш, брате мій: [Авдієвський Анатолій] //Культура і життя. – 2008. – 2 квіт. – С.1.

Марія Костянтинівна Заньковецька

(1854-1934)



...Сьома дитина в родині поміщиків Адасовських з невеличкого села Заньки на Че­рнігівщині вже змалку звер­нула увагу родини своєю при­хильністю до народного спі­ву, перших сценічних обра­зів. В юнацькі роки Марія ра­зом з братом Євтихієм, вбравшись у східні костюми, вико­нувала пантоміми з мусуль­манського життя. Брат підтри­мував сестру в її мрії стати актрисою. А коли вона приїха­ла до нього в Петербург, Євтихій схвалив її рі­шення: зіграти у кі­лькох спектаклях єлисаветської театральної трупи М.Кропивницького. І ось ма­ловідома аматорка Адасовська-Хлистова, яка вже успішно вчилася в філіалі Пе­тербурзької консерваторії в Гельсингфорсі, згодилася зіграти Натал­ку в п'єсі І.Котляревського "Наталка Полтавка". Дебют 27 жовтня 1882 р. був успіш­ним.

Марія йде від чоловіка і, взявши сценічний псевдонім на честь рідних Заньків, у складі української трупи Мар­ка Кропивницького стає про­фесійною актрисою.

Ще в 1876 р. імператор Олександр II підписав указ, яким заборо­нялося ввезення з-за кордону українських книг, видання укра­їнських перекладів з російсь­кої та інших мов, під заборо­ною були й вистави українсь­кою мовою. З 1876 по 1881 рік українського театру вза­галі не існувало. На кожну постановку необхід­но було брати дозвіл у гене­рал-губернатора. Тільки з 1893 р. цю заборону зняли, але гоніння на український театр тривало. Багато разів доводилося Марії Костя­нтинівні ходити до губернато­рів Київщини Дренталя чи Ігнатьєва за дозволом виступати.

Сценічними об­разами українських жінок, створеними Марією Костянти­нівною, захоплювалися знані театрали і критики. В рецензіях петербурзьких газет можна було прочитати, що «пані Заньковецька тільки чотири роки на сцені. Обриси її об­личчя виразні і рухливі, фігура струнка і красива, дуже сцені­чна. Вона чудова в драмі, пре­красна в танці і добре співає. Це актриса з талантом вели­ким, самостійним, оригіналь­ним, нікому не наслідує; нату­ра, вся мережана з чутливих нервів».

Довгий період — з 1882 до 1905 року — М.Заньковецька виступала в театральних трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського та ін.

В кінці XIX ст. її творчі виступи відбулися в Черкасах, як свідчить «Адресная и справочная книжка» «Весь г. Черкассы» за 1911 рік, в історії черкасько­го театру, яка розпочалася з кінця 90-х років XVIII ст., згадується ім'я М.Заньковецької. На розі Гоголівської і Садової (нині Леніна) вулиць підприємливим черкасцем Фастовським було збудоване дере­в'яне приміщення цирку аме­риканського зразка (з ареною посередині). Саме тут черка­ські театрали в кінці 1899 р. й познайомилися з творчістю талановитої актриси. «Я щас­лива, невимовно щаслива, — писала тоді М.Заньковецька, — що своєю грою на сцені, своїми скромними силами української артистки сприяла пробудженню в українському суспільстві любові до рідного мистецтва і естетичному роз­виткові рідного народу».

Черкаси знаходилися в сто­роні від головних шляхів, і, до того ж, не мали стаціонарного театру. «Приїжджі на гастролі «київські», «московські» та інші трупи везли з собою лише одне гучне ім'я для афіші (іноді і цього не було). Ансамблів, як таких, не було. По собі вони залишали лише погані спогади», — інформу­вала «Адресная и справочная книжка».

Великою подією став тоді виступ М.Заньковецької в ролі Галі («Назар Стодоля» Т.Шевченка), Наталки («Ната­лка-Полтавка» І.Котляревсько­го), Харитини («Наймичка» І.Карпенка-Карого) та ін.

А в 1902 р. місцевий під­приємець придбав півторагектарний клаптик землі на розі Музика­нтської і Дахнівської вулиць (нині — Кірова і Хрещатик, дитячий парк), по суті, в центрі міста, і задумав обладнати культурний куточок — побуду­вати міський театр та влашту­вати при ньому сад. Доручив зробити це своїй сестрі Ганні Іванівні Яровій. Міська дума дала на це дозвіл. За кошти Ярової був збудований театр, «досить убогий і незручний». Звичайно, ні про яку архітек­турну вишуканість не могло бути й мови, але для повіто­вого містечка, яким раніше були Черкаси, він став справ­жнім культурним закладом.

Влітку 1903 р. в складі трупи М.Л. Кропивницького, яка здійснювала гастролі в Полтаві, Миргороді, Лохвиці, Золотоноші, Лубнах, Чер­касах, Марія Костянтинівна знову приїхала до наддніп­рянського міста. Черкаси було не впізнати. З'явило­ся багато нових ошатних бу­динків. Місто потопало в зе­лені. Місцевий краєзнавець С.С.Нехорошев згодом зга­дував, що М.Заньковецька з гірки нинішнього скверу імені Богдана Хме­льницького милувалася дніпровською повінню, чу­довим Подолом і Митни­цею. В цей період талано­вита актриса, «українська квітка сцени», виступала в спектаклях «Лимерівна», «Талан», «Наймичка», «Ци­ганка Аза» та ін.

На підмостках черкаського театру Ярового М.Заньковецька могла, втілюючись в образ, «ридати, вмирати, сміятися і бо­ротися, захищаючи правду і честь, вона це вміла геніально, глядачі доходили до захоплен­ня, до непритомності, оплес­кам не було кінця..., її на руках несли...»,—згадував майбутній заслужений артист України Г.С. Свободін.

Ганна Іванівна Ярова подру­жилася із знаменитою актри­сою, вони знаходили під час зустрічей спільні теми для роз­мови, говорили також про нові вистави. Марія Костянтинівна й пізніше часто зупинялася під час гастролей у Ярової, мешка­ла в її будинку — «так набридли готелі...»

У квітні 1914 р. М.Заньковецька виступала ра­зом з М.Саксаганським у трупі Ф.Светлова в Черкасах і Смілі. Знову в репертуарі трупи були її жіночі ролі в спектаклях «Най­мичка», «Безталанна», «Мироїд» та ін. Виступи трупи були в театрі Ярової, де господарями стали нові підприємці Висін і Лур'є, та в приміщенні Громадського зібрання в Церковному провулку (нині вулиця Слави).

Революційні події 1917 р. дали по­штовх створенню нового теа­тру. У М.Заньковецької, знову ж із П.Саксаганським, з'явила­ся нова театральна трупа з мо­лодих талановитих акторів, яких вони відбирали до неї під час гастролей. Розуміючи нові завдання театру, М.Заньковецька не відпочивала влітку 1917 р., а об'їздила зі своєю молодою тру­пою українські міста — Кременчук, Черкаси, Ромни, Олександрівку, Смілу та інші, даючи вистави по якомога низьких цінах на квитки. Знову Черкаси зустріли її з тріумфом.

Це був останній приїзд і останній виступ М.Заньковецької в нашому місті.


Використані джерела:

1. Онищенко Н. У дзеркалі сцени //Урядовий кур’єр. – 2007. – 16 лист. – С.8.

2. Страшевич В. Цариця української сцени дарувала свій талант черкасцям //Черкаський край. – 2004. – 27 серп. – С.11.


Іван Карпенко-Карий

(Іван Карпович Тобілевич)

(1845-1907)


На Черкащині побував і відомий український драматург, актор Іван Карпенко-Карий. А було це за таких обставин.

У липні 1896 р. уманці були здиво­вані незвичною метушнею, яка запанува­ла в центрі міста поруч з недавно розби­тим тут міським сквером. Десятки робіт­ників копали котлован, стукотіли сокири, молотки, дзижчали пилки. До котловану одна за одною під'їжджали підводи-гарбарки з камінням, піском, цеглою. «Буду­ватимуть міський зимовий театр», — пішла поголоска по Умані.

А вже в грудні уманський зимовий театр розпочав свій перший сезон. Відкри­ла його українська трупа Панаса Сакса­ганського, в складі якої був і його брат Іван Карпенко-Карий — кори­фей української класичної драматургії.

І Панаса Саксаганського, й Івана Карпенка-Карого дуже непокоїла думка про те, як зустріне ар­тистів невелика повітова Умань.

«От Бог його зна, як-то воно буде в преславному городі Умані. Город неве­личкий, а часу до посту багато — навряд чи витримаємо ми там аж до посту. Це було б чудо...», — писав своєму одесько­му приятелеві М.Ф.Комарову І.Карпенко-Карий 14 грудня 1896 р.

Як же зустріла видатних митців украї­нського театру повітова Умань?.. До відкриття театру і зимового сезону була поставлена п'єса Карпенка-Карого «Мартин Боруля», з участю автора в головній ролі. Коли автор з'явився на сцені, весь театр здригнувся від привітань, причому на сцену дощем посипалися паперові різнокольорові блискітки, на яких були надруковані похвальні висловлювання на адресу артистів. Артисти були зворушені і підбадьо­рені цим несподіваним прийомом.

З великим успіхом пройшла на уманській сцені і п'єса «Крути, та не перекручуй», в якій майстерно виконали свої ролі П.Саксаганський та І.Карпенко-Ка­рий. Гаряче сприйняли глядачі також ко­медію Карпенка-Карого «Розумний та дурень» і водевіль «По ревізії».

Останнє перебування видатного май­стра вітчизняного сценічного мистецтва в Умані було у 1907 р. «Любий брате! Завтра їду до Єлисавету, а через три дні, відтіля — в Ялту, з божою поміччю — шукати кріпості тіла, бо я найбільше і потеряв іменно кріпості тіла» — писав І.Карпенко-Карий П.Саксаганському. «Надоїло хворіти. Хочеться працювати, бо без праці скучно, а через безсилля трудно сидіти навіть за письменним сто­лом... Звичайно, в один день не попра­вишся, і коли треба було цілий рік, щоб так ослабнути, то, мабуть, не менше тре­ба буде, щоб оправитись...»

Проте надіям хворого на подальшу працю та повернення на сцену не судилося здійснитися. За порадою лікарів він про­був у Ялті лютий, березень і початок квітня 1907 р. Але хвороба брала своє: 2 вересня того ж року Івана Карпо­вича Тобілевича (Карпенка-Карого) не стало.


Використані джерела:

1. Комарницький М. Карпенко-Карий на уманській сцені //Черкаський край. – 1995. – 12 жовт. – С.4.

2. Кудрявцев Л. Корифей сцени: Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий) //Молодь України. – 2000. – 24 жовт. – С.3.


Раїса Опанасівна Кириченко

(1943-2005)


Раїса Опанасівна Кириченко, народна артистка України, відома українська співачка, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, народилася 14 листопада 1943 р. в селі Землянки Полтавської області в простій селянській сім’ї. Працювала в колгоспі, потім на Кременчуцькому автозаводі контролером, де заочно закінчила десятирічку. Майбутня співачка не отримала спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише в 80-х роках).

У 1962-68 рр. Раїса Кириченко - солістка Полтавської, Житомирської, Херсонської філармоній.

З 1968 по 83 рік - працювала в Черкасах: була солісткою Черкаського народного хору, створила ансамбль «Росава» і працювала в ньому. 1983-85 рр. була солісткою Черкаської філармонії.

В 1985 р. Раїса Кириченко переїхала до Полтави, де продовжувала працювати солісткою філармонії. Вона виступала у всіх країнах Європи, Алжирі, Тунісі, на Філіппінах, в Монголії, Австралії, Канаді. З 1986 р. працювала з власною групою «Чураївна».

У 2005 р. після тяжкої хвороби Р.О. Кириченко пішла з життя.


Використані джерела:

1. Кириченко Раїса Опанасівна // Шевченківські лауреати, 1962-2001: Енцикл. довід. – К., 2001. – С.233-234.

2. Черкащини славетні імена: [Раїса Кириченко] //Нова Доба. – 2002. - № 7. – Вкл. С.3.

Інтернет-посилання:

1. Раїса Кириченко /http: //www.umka.com.ua/ukr/
   

Лесь Курбас

(Олександр Степанович Курбас)


(1887 - 1942)


«...Андрей Чужий принёс мне книгу «Лесь Курбас. Спогади сучасників» (издана 1969 г.). Просматривая фотографии в зтой книге, я с величайшим волнением обнаружила групповой снимок с надписью «Колектив Київського драматичного те­атру (Кийдрамте) в час гастролей в Умані навесні 1921р.» ... Есть там и я. Сижу внизу Курбаса в шляпе с по­лями...» - згадує артистка Раїса Ро­това.

Ці рядки спогадів про далеку, ознаменовану для Черкащини ім'ям великого Майстра, театральну весну, було віднайдено серед де­сятків сторінок листувань у фондах Державного архіву Черкаської області, котрі впродовж свого життя вів краєзнавець та журналіст М.Ф. Комарницький. Його дружба з артисткою кузбасівської трупи Раїсою полишила театрознав­цям, дослідникам творчості Леся Курбаса хоча й мізерні, проте вагомі згадки про творчу діяльність на черкаській землі артиста-легенди, режисера-реформатора, знако­вої фігури не лише для ук­раїнського, а й світового театру.

В умовах громадянської війни театри змушені були згортати свою діяльність. Але для Курбаса не існувало пи­тання - бути чи не бути. Він, розуміючи, що лише провінція здатна була сяк-так прогоду­вати, і заснувавши новий театр-студію, вирушає в га­строльні мандри.

Наприкінці серпня - на початку вересня 1920 р. Кийдрамте переїздить до Умані, де продовжує гастролі до 30 квітня 1921 р.

У центрі маленької Умані на круглій тумбі для оголо­шень, закликів і наказів з'являється надрукована на обгортковому папері афіша, котра повідомляє про початок гастролей трупи під керівництвом Леся Курбаса. І вже за кілька днів під дахом ма­ленького приміщення з де­рев'яними стінами прозву­чали голоси артистів, а на уманських афішах з'явили­ся імена Софокла, Шекспіра, Гоголя, Шевченка, Гольдоні, О.Олеся, Винниченка.

Тут же, в Умані, Курбас поставив «революційну кар­тинку» - на натурі, у парку, серед дивовижної природи Софіївки. Це була п'єса М.Потешера «Свобода» з історії французької революції.

18 грудня 1920 р. при Радпрофі в Пролетарському театрі Курбас відкриває сту­дію драматичного мистецт­ва. Опіку над нею, яка знач­ним чином проявлялася як у побутовому, так і в мистецькому житті артистів, погодився взяти штаб 45-ї стрілецької дивізії Червоної армії м.Умані. Його очолю­вав комдив Й.Якір. Бійці дивізії неодноразово ділили свій військовий пайок з молодими ентузіастами, по можливості діставали матеріали для створення декорацій та виготовлення сценічних костюмів.

У шаленому ритмі підго­товки щотижневих вистав (для напрацювання репер­туару, аби мати змогу утри­мувати студію та трупу), ак­тивно вівся і набирав потуж­них обертів навчальний процес студійців. До викла­дацької діяльності були за­лучені найкращі актори професійної трупи, які, поли­шивши стаціонарний Київський театр ім. Т. Шевченка, добровільно погодилися бра­ти участь у творчих експери­ментах свого талановитого наставника й колеги Леся Курбаса. У студії читали не багато дисциплін, але дуже потрібних для майбутнього артиста сцени.

З листа Ротової до Комарницького від 18 вересня 1970 р.: «Лесь Курбас... Как хорошо я помню этого благо­родного, высокоталантливого, обаятельного человека. И этот жест: «відкинувши волосся жмут з чола» понятен и мне. Как много светлого, хорошего и правильного в то тяжелое переходное время давал он нам, молодым». Не лише на заняттях, а й у тісному позалаштунковому спілкуванні актори-студійці, яких налічувалося близько тридцяти, жадібно вбирали в себе професійні настанови, дружні поради, історії із «великого» закулісного життя.

Усвідомлюючи помітні зміни в культурному житті провінційного містечка Київщини, а нині Черкащини, можна цілком упевнено назвати Леся Курбаса та акторів його невеличкого театру, який згодом став основою відомого на весь світ мистецького об’єднання «Березіль», театральними діячами-просвітителями, яким вдалося прищепити молодому поколінню розуміння не лише культури театру, а й мистецтва в цілому.

Використані джерела:

1. Хілобок Н. Театральні пошуки Леся Курбаса починалися на Черкащині //Нова Доба. – 2007. – 3 квіт. – С.10.

2. Лесь Курбас: [Життєвий та творчий шлях] //Лавріненко Ю.А. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей. – К., 2001. – С.712-725.

Микола Віталійович Лисенко

(1842-1912)


У стародавньому Жовниному Золотоніського повіту (тепер Чорнобаївського району) нелалеко від його центру, на підвищенні, що називалось буртами, стояв красивий і про­сторий будинок родини Лисенків. Садиба розтягнулась зеленою левадою майже аж до тихоплинної сріблястої Сули. Ось тут і жив з батьками у свої юнацькі роки майбутній компози­тор і основоположник української музики Микола Віталійович Лисенко. Народився він 10 (22 березня) 1842 р. в селі Гриньках Кременчуцького повіту на Полтавщині.

Родина Лисенків походить від старовинного козацького роду, який відзначився у військових подвигах ще за часів Б.Хмельницького. Далекий предок, І.Я. Лисенко, був переяславським полковником.

Раннє дитинство Миколи Лисенка недовго проходило в Гриньках. Його батько, Ві­талій Романович, перевіз сім’ю в місто Крилов, де служив старшим офіцером в кірасирському полку, а потім звільнився зі служби. Він задумав з Гриньок переїхати до Жовниного, де був маєток його дружини, і спорудити там новий будинок. Як згадував син Миколи Віталійовича Остап, дід його давно вже облюбував місце для будинку й садиби на горі, по схилу якої спускався до левади фруктовий сад. Левада була вкрита яворами та ліщиною, простяглась майже до Сули. Тут Віталій Романович і спорудив просторий дерев'яний будинок з верандою.

Вихованням Миколи Віталійовича, як й інших дітей, займалася тільки його мати, Ольга Єреміївна, яка вчила його грамоти і французької мови. Вона ж добре грала на фортепіано. Ось від неї, мабуть, Микола Віталійович і перейняв любов до музики. Незважаючи на аристократичне виховання, Микола Лисенко став га­рячим і свідомим патріотом України. В житті він прагнув бачити над усе правду і красу. Але найвищою красою для нього була музика, а най­більшою любов'ю був рідний край, що надихав його до створення шедеврів.

У той час, коли сім'я Лисенків пе­реїхала до Жовниного, Микола Ві­талійович уже закінчив навчання в пансіонаті Гедуена в Києві. На літні канікули він приїжджав із своїм троюрідним братом Михайлом Петровичем Старицьким. Михайло Петрович пізніше згадував про ті щасливі дні: «...і великий, добре влаш­тований дім, і чудовий сад, і прохо­лодні алеї внизу, і ріка — все приносило нам нові радощі й розваги. Мало не більшу частину дня прово­дили ми на березі тихої і ласкавої Сули..., гуляли на луках і прислухались до народних пісень. Там, неда­леко біля млина, збиралася вулиця, співали парубки й дівчата. Ми малі були..., слухали пісень тільки з своєї левади, але все — і гулянка молоді, і пісні — справляли на нас велике враження. Деякі мотиви, які нам дуже подобалися, Микола запи­сував на ноти».

Микола Лисенко зростав і вихову­вався з дитинства насамперед у сіль­ському середовищі, що мало на нього великий вплив. Про це він пізніше сам розповідав, що були в нього свої приятелі й між візниками, й сусідсь­кими хлоп'ятами. А в селі в ті давні часи люди зберігали свою мову, пісню, різні перекази.

Мабуть, ще тоді Микола Лисенко й зробив свої перші записи українсь­ких народних пісень. Серед них були й ті, які так гарно співав його дядько Олек­сандр Захарович. До його нотного альбому увійшли цікаві пісні, які він чув у Жовниному, Кліщенцях, Га­лицькому: «Ой місяцю, місяченьку», «Дівчино, рибчино», «Баламуте, вийди з хати», «Там, де Ятрань круто в'ється» та ін.

Востаннє Микола провів свої канікули в Жовниному у 1862 р. Згодом батьки продали свою садибу і назавжди виїхали з села, поселилися в Києві.

У вересні 1867 р. Микола Віталійович відправився до Лейпціга, щоб вступити в консерваторію. Закінчивши її 1869 р., він повернувся на Україну. Ще навчаючись у Німеччині, розпочав друкувати збір­ник українських пісень, писав музи­ку до творів Т.Г. Шевченка. «Кобзар» стає супутником Миколи Віталі­йовича на все життя.

Нe зважаючи на царський указ про заборону публікувати й виконувати твори українською мовою, композитор створює сотні пісень, правдивих і виразних. Водночас він глибше ви­вчає історію боротьби українського народу, десять років працює над опе­рою «Тарас Бульба». Це було велике відкриття в музиці, яке високо оці­нив П.І. Чайковський.

Микола Віталійович створив перший в Україні професійний хор, з яким гастролював по селах і містах, пропагуючи неосяжну красу народ­ної пісні.

В останнє у наш край Микола Лисенко приїхав в 1911 р. Тоді він відвідав і Жовнине.

Використані джерела:

1. Лисенко Микола Віталійович //100 видатних імен України. – К., 1999. – С.235-240.

2. Поліщук Т. Гетьман української музики: так називали сучасники представника козацького роду – Миколу Лисенка //День. – 2002. – 7 лист. – С.5.

3. Соса П. У житті композитора: Сторінки минувщини //Черкаський край. – 1992. – 21 берез. – С.4.


Олександр Морозов

(1948)




«Малиновый звон на заре» відомий композитор сучасності Олександр Морозов написав у селі Білозір'я під Черкасами, будуючи дачу з тестем – батьком своєї дружини, черкащанки Тані... Фанатка з України зуміла підкорити серце художнього керівника найпопулярнішого тоді в СРСР музичного колективу – знаменитого «Форуму».

Вперше Олександр Морозов одружився в 19 років, коли ще був студентом Ленінградського педінституту, але цей шлюб з часом розпався.

У 1972 р. його пісня перемогла на фестивалі «Пісня року». Пісні стали його професією.

Це був час злету Морозова, коли він цілодобово пропадав на переповнених глядачами стадіонах: з підпільного Ленінградського рок-клубу він витягнув Вітю Салтикова і створив «Форум» – кумира всієї радянської молоді. Сам писав пісні, став художнім керівником колективу. Невдовзі зустрів на концерті в госпіталі Миколу Баскова, розгледів у ньому потенційну зірку і знову «потрапив у яблучко» зі своїм вибором, розкрутивши нову поп-зірку…

У зеніті своєї слави Олександр познайомився з фанаткою з Черкас. Композитор так згадує мить, коли вирішив одружитися з 17-річною Танею: «Вже цього разу я був твердо переконаний, що виховаю з неї ідеальну «половину»! Але сам став м'якою глиною в її руках…» У цей час розвалювався Радянський Союз, а відомий на всю колишню комуністичну імперію композитор і співак перебрався жити з Ленінграда до Білозір'я під Черкасами...

– Глухе і дуже красиве українське село за 25 кілометрів від Черкас, – так про нього розповідав він пізніше. – Тут я ніби заново народився! У мене була можливість згадати дитячі роки, я по-новому став відчувати завдання своєї творчості. Багато в той час у мене з'явилося пісень про матір, про землю – у цей час народилися «Малиновый звон на заре», «Белые ставни», «Домик окнами в сад»… Я вдячний долі за такий несподіваний поворот після бурхливої молодіжної хвилі. Я прийшов до витоків, переглянув творчі моменти і зрозумів, що потрібно повертатися до традицій...

Якось друг композитора, журналіст і поет Сергій Романов приїхав до нього у Білозір'я. Вони осіли на дачі Олександрового тестя і взялися за написання пісень. Поет назвав це «тижнем творчого запою», після чого з'явилися «Мой голубь сизокрылый» для Алли Пугачової, «Фантазер» для Ярослава Євдокімова і «Блудный сын» для Олександра Кальянова. Сам же Романов закохався у Білозір'я (досі називає його «селом з поетичною назвою» і «майже раєм»), т а так, що навіть тоді, коли сім'я Морозових переїхала до Ленінграда, а потім до Москви, Романов продовжував жити в селі: «Я зажив чудовим, але дуже тяжким сільським життям: кози, гуси, кролі, велетенський город… Вранці пив ще тепле молоко, ввечері любувався зорями». Спочатку він втік від кіз – купив квартиру в Черкасах, а потім теж виїхав до Ленінграда…

У цей час Морозови вже жили в офіційній і північній столицях Росії – Олександр, Таня і їхній син Максим, що народився в пологовому будинку Черкас у Міжнародний жіночий день. Розкручений російський шоу-бізнес сприйняв повернення композитора «на ура» – нові пісні Морозова знову заспівали найвідоміші зірки – Пугачова, Ротару, Леонтьєв…


Використані джерела:

1. Шохина Т. В горнице моей светло: [Александр Морозов] //Крестьянка. – 2006. - № 1. – С.8-13


Інтернет-посилання:

1. «Мой голубь сизокрылый» Алли Пугачової – родом... з Черкащини ссылка скрыта


Наталія Михайлівна Ужвій

(1898-1986)




Яскраву сторінку в історію українського мистецтва вписав Золотоніський аматорський театр. Започаткований понад століття тому, він виколихав осяйну зірку національної сцени Наталію Михайлівну Ужвій. З Волині у Золотоношу сім'ю Ужвій закинули чорні бурі першої світової війни. Молода вчителька Ужвій навчала дітей грамоті спочатку в селі Михайлівці (Драбівщина), а згодом – у Золотоніській школі.

Дебютувала на золотоніській сцені Наталія Михайлівна влітку 1916 р. в ролі квартирантки («Мораль пані Дульської»). Впродовж неповних 6 років Ужвій зіграла у Золотоноші понад 70(!) ролей. Особливо яскраво були виписані її майстерною грою образи Олени і Одарки («Глитай або ж павук» і «Дай серцю волю...» М.Кропивницького), Марусі Богуславки і Марусі Чурай («Маруся Богуславка» і «Ой, не ходи, Грицю» М.Старицького), Харитини, Уляни і Софії («Наймичка», «Бурлака», «Безталанна» І.Карпенка-Карого) та ін.

Саме в Золотоноші зустріла Наталія і свою до­лю, вона побралась із місцевим театралом Григо­рієм Дробницьким.

А згодом збулася мрія Наталі Ужвій стати про­фесійною актрисою. Холодного і голодного груд­невого ранку 1921 р. вирушила вона до Києва із документом про те, що повітвідділ освіти нап­равляє її на курси режисерів драмгуртків. Відряд­ження ствердив своїм підписом повітовий комі­сар народної освіти І.Мойся (знаменитий укра­їнський прозаїк Іван Ле).

У Києві поет-золотонісець Микола Терещенко познайомив свою талановиту землячку із ке­рівництвом столичного драмтеатру ім. Шевчен­ка. Знаменитий театральний корифей Іван Мар'яненко після акторських проб благословив Ужвій на професійну сцену.


Використана література:

1. Дзей М. Чарівниця української сцени //Черкаський край край – земля Богдана і Тараса: Культуролог. зб. /За ред. Б.В.Губського та ін. – К., 2002. – С.482-485.
   
2. Колись Наталя Ужвій дебютувала на Золотоніській сцені //Нова Доба. – 1999. – 11 трав. – С.7.
   
3. Щедрий талант: До 110-річчя від дня народження Н.М. Ужвій (1898-1986) //Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2008. - № 3. – С.111-117.
   

Чайковський Петро Ілліч

(1840-1893)


Петро Ілліч Чайковський — видатний росій­ський композитор. Автор опер «Євгеній Онегін», «Пікова дама», балетів «Лебедине озеро», «Спляча красуня».

Уперше завітав до Кам'янки, коли ще навчався в Петербурзь­кій консерваторії. Відтоді щороку протягом трьох десятиріч по кі­лька місяців П.Чайковський жив у цьому містечку. В одному з листів композитор писав: «Є одне місце в південній Росії, яке я не проміняю на які інші в світі, — це містечко Кам'янка, де живе моя кохана сестра Саша». Для Чайковського, за його слова­ми, «Кам'янка овіяна... духом поезії, образ Пушкіна витає переді мною».

Україна з її життям, природою, культурою органічно увійшла в творчість П.І.Чайковського. Чимало творів написано на укра­їнські теми, українська мелодика використана в операх «Череви­чки» і «Мазепа» та в 2-й (Українській) симфонії. На тексти Т. Г. Шевченка написано романс «Вечір» («Садок вишневий коло хати») та дует «Навгороді коло броду».

У Кам'янці П.І.Чайковський працював над операми «Євгеній Онегін», «Орлеанська діва», балетами «Спляча красуня», «Лебе­дине озеро». Легенда розповідає, що з часу, коли Чайковський написав і поставив у Кам'янці одноактний балет «Озеро лебедів», білосніжних птахів не бачили жителі на Кам'янських ставах аж до весни 1990 р. В ювілейний для Чайковського рік (150-річчя від дня народження) одна пара лебедів спустилася на став, біля якого виник у композитора задум балету, і залишилася жити.

Дослідники пов'язують з Кам'янкою і Вербівським маєтком появу «Італійського каприччо», «Серенади», «Наталії-вальсу», му­зичних п'єс «Пори року».

Кам'янка зберігає теплі спогади про П. Чайковського як люди­ну. Кам'янські селяни Ф. Кравченко, М. Гуренко, Д. Буряченко, які малими бачили композитора, залишили згадки про чуйне став­лення композитора до дітей. У Кам'янці П. Чайковський зустрів здібного хлопця Боніфація Сангурського і влаштував його у мос­ковське училище живопису й ліплення; допоміг здобути музичну освіту Ганні Тарнавич.

У Вербівці перед Будинком культури встановлено бюст Петра Ілліча Чайковського.

Використані джерела:

1. Сорокер Я. Українські теми у творчій спадщині Петра Чайковського //Черкаський край – земля Богдана і Тараса: Культуролог. зб. /За ред. Б.В.Губського та ін. – К., 2002. – С.460-464.
   
2. Чайковський Петро Ілліч //Мануйкін О.О., Поліщук В.Т. З літопису духовного відродження. – Черкаси, 1993. - С. 8-9.
   

3. Митці кіно

Наш Черкаський край причетний до народження багатьох творів кінематографу. Зйомки багатьох фільмів проводились у нас, і виступала в них, так би мовити, на перших ролях мальовнича черкаська при­рода. І тут, безперечно, пальма першості на­лежить славному Каневу, який здавна ва­бив до себе майстрів екрану. Не перелічи­ти всіх кінострічок, які створювалися тут: це і «Шельменко-денщик», й «Ілля Муромець», і «Бумбараш», і «Котлован»...

Власне, в Каневі починав сходження до світової слави Андрій Тарковський. Саме в цих чудових місцях він знайшов натуру для своєї першої картини «Іванове дитинство».

Над усе любив Канів і взагалі Черкащи­ну відомий український режисер Володи­мир Денисенко. На канівських кручах на­роджувалися його фільми «Сон» і «Форте­ця на колесах», а потім він привіз свою кіногрупу в Черкаси, щоб у приміському селі зняти «Важкий колос».

Дорогу в Черкаси проклали багато кіноекспедицій, і не тільки студій України — Києва і Одеси, а й Москви, Санкт-Петер­бурга, Єкатеринослава.

Так, в 1971 р. на базі Черкаського аеропорту за сценарієм колишнього військового льотчика Володимира Куніна кіностудією «Ленфільм» був відзнятий фільм «Дозвольте зліт!». Він розповідав про трудівників малої авіації – «крилатих хліборобів» і «повітряних візників», що працювали на «Антонових-2». Відомі артисти Валентин Гафт, Анатолій Папанов, Майя Булгакова та інші учасники фільму провели весну і літо того року на вулицях, пляжах і в небі Черкас.

Валентин Гафт	Віктор Перевалов
Майя Булгакова	Анатолій Папанов

Ленфільмівський режисер Володимир Шредель знайшов на дніпровському березі... сибірський пейзаж. Ось і відзняв біля Черкас усю натуру для своєї картини «Чужа», в якій грали Георгій Жженов, Ія Саввіна, Володимир Заманський.

Коли один з найстаріших українських режисерів Тимофій Левчук задумав свій фільм «Якщо ворог не здається...» — про Корсунь-Шевченківську битву, в якій, до речі, сам брав участь у ролі молодого офіцера, — він, зрозуміло, привіз творчий колектив на черкаську землю.

Чудовий майстер «смішного» екрану Віктор Іванов обрав наші місця, щоб поста­вити комедію «Ні пуха, ні пера!». Іскрометний гумор Остапа Вишні запульсував у ролях, які втілили Микола Гринько, Костянтин Сорокін, Михайло Свєтін.

Разом з експедиціями різних постановочних груп для роботи над образами своїх екранних героїв приїздили в Черкаси Микола Крючков, Михайло Пуговкін, Ада Роговцева, Лаймонас Норейка, Алла Пугачова, Михайло Боярський...


Юрій Володимирович Нікулін

(1921-1997)


«Как хорошо было бы поехать отдохнуть в Канев…» - такими словами розпочав Юрій Нікулін автобіографічну книгу «Почти всерьез». У це місто на березі Дніпра він приїжджав не раз. Візити свої не афішував, бо їхав сюди дійсно лише відпочити. Влітку 1969 р. великий актор зустрівся з канівцями. Причиною стала любов і повага Нікуліна до міліції та хитра дипломатія тодішнього заступника начальника Канівського РВВС Олександра Гнучого.

«Думка про те, що необхідно організувати зустріч з великим кіноактором, виникла в мене одразу, як тільки я дізнався з «міліцейських каналів», що Нікулін приїхав до Канева», - згадує Олександр Миколайович.

Тоді, далекого 1969-го р., він відразу ж поїхав у готель на Тарасовій горі, де в 7-му номері-люксі зупинився кіноактор з дружиною та сином, попередньо зателефонувавши і домовившись про зустріч. У кабінеті директора готелю, де ця зустріч відбулася, замполіт почав розмову здалеку, знаючи, що актор приїхав до Канева не для проведення творчих вечорів. Запросив Юрія Володимировича з сім’єю та друзями на рибну юшку і лише, коли дістав згоду на це, сказав: «А поки приготують юшку давайте познайомлю Вас з канівською міліцією». Нікулін засміявся, сказав: «Ну и хитёр!» І погодився, не дивлячись на протести дружини, яка нагадала про його обіцянку в Москві: ніяких зустрічей не проводити. «Я отличник советской милиции, - сказав актор, - и перед милицией я все-таки выступлю. Это такие люди, что и под землей найдут».

Наступного дня, 23 серпня, біля причалу навпроти Тарасової гори пристав до берега міліцейський катер, на борт якого ступив Юрій Нікулін. Люди, що були на березі, кинулися поближче, впізнавши улюбленого актора, і тоді Нікулін, стоячи на катері, низько вклонився канівцям, на що ті теж відповіли поклоном.

...Біля автостанції чекала біла «Волга», і поки Гнучий з Нікуліним дійшли до неї від причалу, на вигук дитини – «Мамо, дивись – Нікулін іде з міліціонером» – озирнулася не одна людина...

У ленінській кімнаті відділу внутрішніх справ набилося повно людей – міліція, працівники прокуратури, міськвиконкому, редакції місцевої газети «Дніпрова зірка», друкарні...

Виступ Нікуліна тривав три години. Актор, який на той час зіграв уже близько 25-ти ролей у кіно, найбільше розповідав про фільм «До мене, Мухтар!», де знявся у ролі лейтенанта міліції Глазичева. Розповідь пересипав анекдотами й дотепами. Згадував, як протягом майже року не знімав міліцейської форми, вдень - на зйомках фільму, а ввечері заступав на чергування разом із міліцейською опергрупою. Придивлявся до офіцерів, вивчав звички, манеру говорити, професійні висловлювання. «Робота над образом лейтенанта Глазичева познайомила мене з чудовими людьми – охоронцями правопорядку, - сказав Нікулін. – Як бачите, я надовго потоваришував з міліцією і в житті, і в творчості. Тому підтвердження – роль у фільмі «Діамантова рука» та сьогоднішня зустріч».

...На прощання пролунали слова: «До нових зустрічей на кіноекрані!»

Використані джерела:

1. Григорович А. Цей незвичайний світ кіно //Черкаський край. – 1995. – 30 груд.

2. Кравець А. Юрій Нікулін – лейтенант Канівської міліції: [Ю.Нікулін у Каневі. 60-ті роки] //Молодь Черкащини. – 1998. – 28 жовт. – С.6.


Андрій Арсенійович Тарковський

(1932-1986)


Перший повнометражний фільм «Иваново детство» відомого російського режисера Андрія Тарковського знімався на схилах Дніпра в Каневі. Цей фільм викликав величезний міжнародний резонанс. Багато діячів культури різних країн визнавали, що такого фільму про війну в історії світового кінематографу ще не було...

Андрій Тарковський, син відомого російського поета Арсенія Тарковського, народився 4 квітня 1932 р. в селі Завражжя Івановської області Росії. В 1951-1952 рр. навчався на арабському відділенні близькосхідного факультету Московського інституту сходознавства; згодом, в 1952-1953 рр., працював в науково-дослідному інституті кольорових металів і золота, в геологічних партіях.

В 1960 р. Андрій Тарковський закінчив режисерський факультет ВДІКу, де займався в майстерні Михайла Ромма. Дипломна робота режисера-початківця, короткометражка «Каток и скрипка», на Нью-Йоркському фестивалі студентських робіт фільмів в 1961 р. отримала головний приз. Далі працював на кіностудії «Мосфильм».

Андрій Тарковський був автором і співавтором сценаріїв «Антарктида - далекая страна», «Один шанс из тысячи», «Гофманиана», «Берегись! Змей! », він також знявся в фільмах «Мне 20 лет», «Сергей Лазо».

Світову славу принесла Тарковському, як ми вже сказали, перша його повнометражна робота «Иваново детство». Фільм був удостоєний багатьох престижних премій.

Тарковський переживав справжній під’йом своїх сил. Фільм був знятий всього за п’ять місяців. Його друзі так говорили про це: «Съемки мы начали в киноэкспедиции в городе Каневе, - згадує актор Микола Бурляєв. - Жили в современной гостинице на высоком берегу Днепра, продуваемой в осеннее ненастье всеми ветрами...

Как часто водится в кино, в первый съемочный день снимали заключительные кадры фильма: «последний сон Ивана», игру с детьми в прятки подле вкопанного в песчаную днепровскую косу уродливого, черного, обгорелого дерева. Был теплый, солнечный осенний день. И режиссер Тарковский и вся группа работали в купальных костюмах. Каждый, улучив свободное мгновение, с наслаждением плескался в ласковом Днепре. С юмором, весело отсняли за день довольно большой метраж, в том числе сцену с матерью Ивана, роль которой исполняла обаятельная и нежная Ирма Тарковская, жена режиссера.

- Мама, там кукушка...

И запрокинутое лицо убитой матери... Медленно, как во сне, выплескивается вода на распластанное на песке тело. Тарковский сам зачерпывал из Днепра ведром воду, командовал оператору В.И. Юсову: «Мотор» - и с удовольствием, «художественно» окатывал жену водой, сопровождая этот важный процесс своими неизменными шутками, веселящими всю группу.

Также радостно, как работали, мы проводили свободное время. Особенно весело и празднично отмечали приезд из Москвы друга и соавтора Тарковского, Андрона Кончаловского, Андрея... Он привез с собой новые песни друзей: Гены Шпаликова и Володи Высоцкого, известного тогда лишь узкому кругу приятелей. В уютном номере Тарковских при свечах допоздна звучали озорные песни: «Ах, утону ль я в Западной Двине...», «У лошади была грудная жаба...», «Что за жизнь с пиротехником...». Ласковая, улыбающаяся хозяйка номера Ирина (так чаще всего звали Ирму) Тарковская, умиротворенный, домашний хозяин... Андрон и Андрей пели по очереди, дуэтом, озорно, с наслаждением. Им подпевали остальные...»

Використані джерела:

Інтернет-посилання:

1. ссылка скрыта// ссылка скрыта

2. Зеркало для мастера //ссылка скрыта

3. Золотой лев Святого Марка //ссылка скрыта


Микола Федорович Яковченко

(1900-1976)




Микола Федорович Яковченко народився 3 травня 1900 р. в місті Прилуки Чернігівської губернії. Вчився у театральному училищі в Москві. З 1918 р. актор почав виступати в драматичних колективах рідних Прилук. У 1920-26 рр. працював в російських і українських театрах в Черкасах, Сімферополі, Лубнах, Чернігові, Дніпропетровську, Харкові, а в 1928 р. увійшов до складу трупи Київського Академічного театру ім. Івана Франка. Саме на сцені цього театру Микола Яковченко зіграв кращі свої ролі, серед яких, - Довгоносик в п'єсі «У степах України», Лятц («Останній»), Микола («Наталка-Полтавка»), Омелько («Фараони»).

У кіно актор дебютував в 1952 р. роллю Довгоносика у фільмі «У степах України». Серед інших кіноролей Миколи Яковченка - війт («Вкрадене щастя»), Кіндрат Перепелиця («Максим Перепелиця»), Опецьковський («Шельменко-денщик»), комендант («Штепсель одружує Тарапуньку»), Карпо Іванович («Чорноморочка»), батько («За двома зайцями»), Пацюк («Вечори на хуторі поблизу Диканьки»), Свирид («Вій») й ін.

І хоча Микола Яковченко грав, в основному, комедійні ролі, він мріяв зіграти Отелло і навіть читав своїм друзям монологи. У кіно акторові все ж таки вдалося виконати драматичну роль у фільмі «Дід лівого крайнього», проте це був його останній фільм.

До 100-річчя від дня народження прекрасного комедійного актора в Києві був встановлений пам'ятник Миколі Яковченку - старий артист сидить на лавці, а біля його ніг - улюблений пес-такса Фан-Фан...


Використані джерела:

Інтернет-посилання:

1. Актер Николай Яковченко (памятник человеку с собакой) //

ссылка скрыта

2. Николай Яковченко // ofate.ru

Николай Яковченко

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей


ЗНАМЕНИТОСТІ НА ЧЕРКАЩИНІ

Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 класів

Випуск 2

(Митці)

Підготувала Ієвлєва Н.Г.

Відповідальна за випуск Дубова О.П.


Компютерну верстку, набір та оформлення здійснив відділ бібліографічної роботи та довідково-інформаційних послуг Черкаської обласної бібліотеки для дітей.


18002 м. Черкаси, вул Кірова, 24

Тираж 50 прим.