Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”
| Вид материала | Документы |
- «відкритий міжнародний університет розвитку людини «україна» волинський національний, 137.71kb.
- Методичні вказівки, 466.9kb.
- Методичні вказівки, 193.25kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3615.06kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини "україна", 3793.32kb.
- Стасюк сергій олександрович, 30.22kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 2965.62kb.
- Дивитися в майбутнє з упевненістю!, 223.74kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, 1427.34kb.
- Відкритий міжнародний університет розвитку людини, 46.51kb.
Принагідний роздум
На превеликий жаль, тимчасове. Бо, приміром, сьогодні (слухав радіо) її представники зірвали (вже вкотре!) парламентські слухання і робили це як наші печерні пращури, котрі полювали на мамонта, — з гиком, свистом, але й із використанням сучасної глушильної техніки. Хоча б помізкували їхні партійні «голови», що галас, образи і провокаційна штурханина, яку вони там влаштували, то всього лиш прояв тупого безсилля. А на слуханнях, між іншим, йшлося про вступ України до СОТ (Світової організації торгівлі) — одного з найважливіших заходів задля економічного зміцнення нашої держави. Та хіба ж можуть комуністи думати про торгівлю, вигідну нашій державі, тим більше на світовому ринку?! Вони звикли «торгувати» Україною. І не будь з ким, а тільки з Росією. Ось як, приміром, бачить політичний компроміс В. Марченко, член іншого партійного угруповання: «Ми будемо співробітничати з регіонами, есдеками, бандитами, проститутками, із хворими на СНІД, з усіма, аби лише бути в союзі, аби лиш разом із Росією та Білоруссю». Шкода тільки, що Марченко не повідомив, як він особисто збирається «співробітничати» з тими, кого він назвав...
Дещо про народ і «таємниці» колишнього владного «двору»
...Отримання незалежності різні верстви нашого суспільства, як і окремі люди, сприйняли по-різному. Точніше, по-різному уявляли життя за незалежності. Для одних (головним чином, митців, журналістів, власне, людей творчих професій) це було звільненням від тоталітарного стеження і відстеження «неблагонадійних», від ярликів на зразок «бандерівець», «націоналіст», для інших — вільним пересуванням за межами України, коли закордон перестає бути «пугалом» або «капіталізмом, який загниває». А для більшості незалежність асоціювалася з негайним і швидким зростанням особистого добробуту. Це й зрозуміло: хто ж не хоче жити по-людськи саме сьогодні, а не в туманному «світлому майбутньому»?
Та не так сталося. Влада опинилась у руках тих, хто керував Україною і за радянського режиму. А хіба від слова «незалежність» людина може внутрішньо перебудуватися? Хіба тодішня влада своїм недалеким розумом могла збагнути, для чого Україні усміхнулася доля? Не тільки не могла, а й не бажала. Тому керування країною відбувалося за зразком тих «найкращих» часів: «ти — мені, я — тобі». І якщо за радянщини ще якось «слідкували» за «апетитами» в партійних і комсомольських лавах, то тепер багатопартійності потрібно було змінити лише стратегію і тактику обдурювання. У хід пішли не тільки зв'язки, а й великі, величезні гроші. А за гроші можна було купити все, і совість у тому числі. І більшість із тих, хто опинився біля великої влади, «грали по-крупному». Корупція на всіх рівнях стала для невеликої купки пануючих і наближених до них головним стимулом збагачення. І з кожним роком вона все більше роз'їдала і розділяла на бідних і багатих наше суспільство. Ті ж, хто «не вписався» у бізнес по-українськи, змушений був їм «продаватися». Хто не вмів і цього робити, зайняв якусь скромну нішу, яка нерідко не відповідала ні його здібностям, ні можливостям. Ще інші опинилися «за бортом» життя...
Своєрідним ва-банком для пануючої верхівки став немислимий хаос у фінансовій сфері на початку 90-х, коли масове обдурення «народних мас» набрало фантастичних розмірів. Простий трудівник не встиг навіть й оком моргнути, настільки швидко його обібрала «рідна» влада під акомпанемент Москви. Відтак одного незалежного ранку він прокинувся... злидарем Усі накопичені трудовими роками копійки опинились у руках «незалежної» влади. В їхніх руках ці копійки стали мільйонами («з миру по нитці...»).
Наступним кроком влади задля того, щоб «нагодувати» народ, була гра з приватизаційними чеками. Всі, хто отримав ці нічого не варті папірці, були ще раз по-бандитськи обдурені. Щось на зразок того, як золотошукачі з материків дурили аборигенів: ось візьми оце дрантя, сигару, ром, дзеркальце, чи ще якесь брязкальце, а мені віддай оте, що блищить щирим блиском у твоїх вухах, тобто золото... Відтак у трудового люду задарма було відібрано підприємства, на яких він працював, землі, які він обробляв у колгоспах, і багато іншого. А народ терпів ці жорстокі образи.
Але й цього владі виявилось замало. Адже тих, кого вона «підгодовувала», теж розплодилось до біса. І кожному треба було закрити рота, щоб не гавкав. І тоді в хід пішла звичайнісінька наруга — людям перестали видавати платню. Такого «дива» народ ще не бачив навіть за найтяжчих повоєнних часів. Та найголовніше, що ніхто не ніс за це відповідальності. А влада шморгала носом, трясла головою і намагалася довести, що вона тут ні до чого. Це, мовляв, такі виконавці. Люди почали приходити до тями, коли до так званої «затримки зарплати» долучилась затримка пенсій, інших соціальних виплат. Нормальна людина не могла второпати: як можна не виплачувати зароблені гроші?! У найбідніших африканських країнах, вочевидь, не зустрінеш такого феномену. А тут, в Україні, яка завжди славилася своїм працьовитим гордим народом, плодючими чорноземами, що їх ешелонами вивозили до Німеччини фашистські окупанти, таке коїться.
Який же з цього висновок? Простий. Народу влада відвела роль рабів, кріпаків позаминулого століття. Зрозумівши це, люди почали шукати правди біля стін Парламенту, Кабміну, інших владних структур. Але й ці заходи не давали позитивних результатів, за винятком якихось незначних тимчасових подачок.
А борги держави із зарплати, пенсій щодалі зростали і почали складатись уже не в місяці, а в роки... Ситуація ставала неконтрольованою. Деякі підприємства використовували можливість платити «натурою», тобто тими продуктами чи речами, які вироблялися. Така можливість часом доходила до трагікомізму. Скажімо, у випадках, коли зарплату видавали... трунами або цвинтарною огорожею.
Президент Кучма був обраний на другий строк. Чого так сталося при всій, м'яко кажучи, неприязні українського суспільства до цієї одіозної особи, то вже тема окремої розмови. Але факт залишається фактом. Хоча, без сумніву, можна стверджувати: технології шахрайства, які були задіяні під час останніх президентських виборів, у той час застосовувалися також на повну потужність... Але затюкане всілякими обіцянками суспільство тоді ще не знало всієї правди. Відтак Кучма отримав із рук обдуреного народу продовження свого президентства, а корумпований «безпрєдєл» набирав обертів.
За часів незалежності фактично майже щороку мінявся, точніше, «розмінювався» прем'єр. Але від того практично нічого не змінювалося. До того часу, поки на цю посаду не прийшов Віктор Ющенко. Чому він був усунутий з посади Голови Нацбанку, де, завдяки його розумним і високопрофесійним діям, було зупинено інфляцію, обвал гривні, а отже, і повний розвал економіки, не є великим секретом. Але ця тема, скоріше, морального, ніж професійного характеру. Тому облишимо її і надамо слово фактам.
За прем'єрства Віктора Ющенка стали реальністю принаймні дві речі, через невирішення яких Україна вже була зарахована до країн «третього світу». По-перше, почалась, і доволі швидкими темпами, виплата заборгованості по пенсіях і зарплатах учителям, викладачам, тобто у бюджетній сфері. По-друге, уряд Ющенка домігся того, що припинилися так звані віялові вимикання електроенергії, хоча за ці дії він набув далеко не «ягнятоподібних» ворогів в особі суркіс-медведчук-бакаївського гурту, який на початку 2000 року якраз і «грівся» біля енергетичного комплексу держави.
І реакція з боку ображеного владою народу не забарилася. Він, мов обділена ласкою дитина, повірив Вікторові Ющенку. Та ревнива, мов стара злостива перекупка, влада не дозволила тодішньому Прем'єру втілити в життя свої задуми. З посади його було знято. І хоча народ, побачивши шлях справедливості, вийшов на вулиці столиці із закликом «Геть Кучму!», «Україна без Кучми!», до Майдану цього разу він не дійшов... Мабуть, ще не настав його час. Зате Ющенко, відчувши могутню підтримку народу, пообіцяв: «Я йду, щоб повернутись».
Майдан як дзеркало...
Напевно, немає у світі такої людини, в якої б упродовж життя не виникала потреба прийняти якесь остаточне, відповідальне рішення. Цей неписаний закон буття поширюється як на групи людей, громади, так і на суспільства та країни загалом.
Місцем прийняття такого життєво важливого рішення для народу України став столичний Майдан. Точніше, він став дзеркалом прийняття такого рішення, дзеркалом української революції. Бо все, що там відбувалося, могло відбутися майже в кожному населеному пункті держави. У цьому велелюдному зібранні прослідковується такий цікавий парадокс. Воно не було стихійним юрмиськом, як намагається довести дехто з протилежних таборів. Але воно й не було організованим у тому розумінні, як наперед готуються в державі до демонстрацій чи військових парадів. Феномен такого щирого і водночас такого потужного волевиявлення, одностайного сплеску емоцій, помноженого на непохитну рішучість стояти до перемоги, нечасто зустрінеш в аналогіях історії.
Україну у драматичні події Помаранчевої революції однією з перших привітала Польща. Надзвичайний і Повноважний Посол Польщі в Україні Марек Зюлковський з цього приводу висловився так: «Якщо гаслом революції «Солідарності» у Гданську було «Хліба і свобод», то у вас йдеться в основному про свободу. Боротьба велася за чесність, гідність, вільний вибір. Ваша революція обстоювала моральні цінності. Вона ближча до французької з гаслом «Свобода. Рівність. Братерство...» Там — на Майдані — стояли люди, здатні взяти справу у свої руки».
Саме оця самодостатність різних за фахом, освітою, віросповіданням, національністю людей, так влучно підмічена паном Послом, і стала запорукою небаченої єдності. Єднання не запланованого, не підштовхнутого страхом чи штиками, єднання високого, спрямованого і начебто натхненного вищими, невідомими нам силами.
Як це починалося? Як це було? Згадаймо, бо це вже історія. Починалося почасти тоді, коли Віктор Ющенко показав себе як професіонал найвищого класу на посадах Голови Нацбанку та Прем'єр-міністра, почасти тоді, коли у 2002 році блок «Наша Україна», попри тиск адмінресурсу, переміг на парламентських виборах. І почасти тоді, коли у вересні 2003 року на вулиці Києва вийшли десятки тисяч людей, поставили наметове містечко і приготувалися до проведення акції «Повстань, Україно!» (хоча вірні служки Кучми в особі тодішнього глави Адміністрації Президента Медведчука силами міліції розігнали демонстрацію).
Але на повну силу почалося тоді, коли 31 жовтня 2004 року, всупереч безпрецедентному тиску адміністрацій всіх рівнів, особливо ж підвладних тодішньому прем'єру Януковичу, масовому і масованому фальшуванню і майже повній інформаційній блокаді, Віктор Ющенко перемагає, хоча й з невеликим відривом, свого суперника
Остаточно почалося тоді, коли машина фальшування виборів була задіяна на повну потугу і працювала, як маховик гігантського колеса, перемелюючи всіх і вся: людей, совість, папери... Як наслідок — 21 листопада «переміг» Янукович. Це стало останньою краплею у чаші народного терпіння.
22 листопада народ вийшов на Майдан, що й стало початком Помаранчевої революції.
26 грудня за результатами переголосування після другого туру виборів Віктор Ющенко здобув безсумнівну впевнену перемогу: 51,99% проти 44,2%.
І тоді кримінально-злочинна владна верхівка вирішила розіграти ту ж саму «мічену» карту — сепаратизм.
Принагідний роздум
«У наш час перелякана європейським вибором українців Москва та пов'язана з нею правляча верхівка України, як потопаючий за соломину, чіпляється за старий імперський принцип «розділяй і владарюй». Саме в цьому справжні витоки чергової спроби федералізації України та створення Південно-Східної Республіки» (зі статті професора А. Залізняка).
Розглядаючи історичні реалії у хронологічному порядку, ми переконалися, дорогий друже, що тільки спільні, узгоджені, а головне, рішучі дії дають переможні результати. Тобто тільки разом ми можемо побудувати незалежну державу, яка дасть кожному з нас життя, достойне людини, а всій країні — статус демократичної та багатої.
...Тут, на мою думку, варто навести слова нашого нинішнього Президента Віктора Ющенка. Він їх виголосив на Майдані:
«Наш вибір підготовлений нашою історією.
Ми вибрали достаток, бо не повинна бідність принижувати землю, оброблену руками хлібороба.
Ми вибрали справедливість, бо не повинне беззаконня бути нормою в державі, де тисячу років тому було складено кодекс законів «Руська правда».
Ми вибрали свободу, бо не повинна тиранія панувати над послідовниками Козацької республіки, де ще 300 років тому була написана перша у світі Конституція.
Ми вибрали незалежність, бо ми є нащадками поколінь, які віками мріяли про Українську державу, завойовували волю потом і кров'ю.
...І нас не розділити ні мовами, ні вірами, які ми сповідуємо, ні політичними поглядами, які ми обираємо. У нас одна доля — українська. У нас одна гордість — українська. Ми пишаємося тим, що ми — українці!».
І це справді так. Як свідчать наші сучасники, країни всіх материків заговорили про Україну після Помаранчевої революції. До того її або зовсім не знали як суверенну державу, або знали як жертву Чорнобильської трагедії. Буквально наступного дня, коли молодь вийшла на Майдан, світ багатьма мовами вимовляв незнайоме йому слово — «Україна», а через кілька тижнів уся преса і майже 90% інтернетновин були присвячені розгортанню подій у нашій державі. Писали про її історію, культуру, традиції та навіть національну кухню... Згадали й такий цікавий факт. Скажімо, нумізмати виявили, що на українських монетах викарбувані учені, артисти, художники, поети... І тільки один полководець — Богдан Хмельницький. А це свідчить про те, що українці — мирна нація, нація творців, а не воїнів. Щоправда, жіночих голівок усього чотири: Лесі Українки, Соломії Крушельницької, Катерини Білокур та Марії Заньковецької. Цю несправедливість щодо мудрості, таланту та краси українок ми маємо чудову нагоду виправити. Нині високий пост влади вперше в Україні (і вдруге в Україні-Русі після рівноапостольної княгині Ольги) за її багатовікову історію обіймає жінка — Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, яка має доволі стабільний відсоток довіри серед українського суспільства і має високий авторитет у відповідних колах світової спільноти. Нещодавно «наша Юля» (як говорять про Прем'єра в народі), або «леді Ю» (як пишуть у газетах), посіла, як повідомила одна з міжнародних інституцій, третє місце поміж найвпливовіших жінок світу.
...Усі також пам'ятають, що чимало визначних діячів сучасності нашу революцію привітали, підтримали, а деякі навіть побували на Майдані. Поміж них — нинішні президенти кількох країн, колишній президент Чеської Республіки, «архітектор оксамитової революції» Вацлав Гавел, легендарний керівник польської «Солідарності» Лех Валенса, Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики Хав'єр Солана, члени Світового конгресу українців, представники Ради Європи та багато інших європейських і світових організацій. Газети писали, що революція в Україні навіть допомогла перемогти на президентських виборах опозиційному меру Бухареста.
Роль рекламної кампанії відіграли і зарубіжні поїздки нашого Президента Віктора Ющенка. Його вітали французький Страсбург, польський Краків, швейцарський Давос, американський Чикаго і багато інших міст світу і Європи. А відомий кіно-митець Єжи Гофман під враженням Помаранчевої революції почав переробляти фінал свого історичного фільму про Україну...
Оптимістичний відступ, або Формула патріотизму
Але повернемось до перших сторінок лекції, де йшлося про домінанту, яка має об'єднати націю. Гадаю, варто послухати з цього приводу думку віце-прем'єр-міністра з гуманітарних питань Миколи Томенка. У своїй статті він, зокрема, зазначає, що Помаранчева революція будувалася не на мовних чи етнокультурних цінностях: «У центрі уваги були інші цінності: свобода, повага до людини, боротьба з корупцією, соціальна справедливість. Люди на Майдані розмовляли двома мовами, однак мали єдиний світогляд».
Запитується: що ж конкретно об'єднало людей на Майдані — різних за освітою, віросповіданням, соціальним статусом? І чим відрізняється, названий автором, «єдиний світогляд» від попередніх? М. Томенко говорить, що на цьому етапі «можна виокремити наступні складові сучасного українського патріотизму, які повинні стати визначальними чинниками українського патріотичного світогляду». І вказує, що національна Ідея нині має такі складові.
По-перше, соціальну. Це проблеми «фізичного виживання нації, подолання бідності та прагнення до кращих стандартів життя». Під фізичним виживанням автор розуміє не тільки зменшення народжуваності на початку 90-х, яке теж було наслідком соціальних потрясінь, а й «можливість запобігання порушенню фундаментального права на життя (зокрема, під час виконання «інтернаціонального» обов'язку за кордоном)».
По-друге, економічну. Він пояснює: «Напередодні здобуття незалежності поширеною була думка про те, що самостійність України дасть можливість її громадянам почуватися економічно більш комфортно чи впевнено». Інакше кажучи, у грудні 1991 року народ України проголосував не за ефемерне, а цілком сформоване бачення ситуації, що склалася. А саме: Україна здатна, як вважала переважна більшість громадян, функціонувати самостійно як окрема держава, і для цього вона має і політичну волю, й економічну незалежність. Але, на превеликий жаль, народ не врахував того, що державою керуватимуть не колективна (народ плюс влада) національна спрямованість, а окремі пересічні люди, котрі були не здатні сприйняти (чи й не бажали сприймати) прогресивний світогляд тодішнього українського суспільства.
«Варто зазначити, — пише далі М Томенко, — що прагнення до високих економічних стандартів життя для всіх громадян є однією із причин популярності серед населення України її інтеграції до Європейського Союзу. На сьогодні, за різними опитуваннями, до 70% українців підтримують цю ідею».
Третьою складовою національної ідеї автор називає духовну, яка «будується» за принципом: «від малого патріотизму до великого патріотизму». Це означає, що людина, яка любить свою малу Батьківщину, тобто край, до якого вона «прикипіла» душею, здатна любити і державу загалом. М. Томенко пише з цього приводу так: «Не може бути абстрактної любові до України як держави без малої Батьківщини в серці. Український громадянин, який вважає себе патріотом, повинен усвідомити, що не можна любити Україну і ненавидіти Донбас, не можна любити Галичину і не поважати Харків». І підсумовує: «Якщо буде віднайдена формула національного порозуміння, у межах якої патріот Донеччини і патріот Галичини зможуть сказати: «Ми знаходимо себе у великій країні, де шанують мій патріотизм і патріотизм інших», це буде суттєвим кроком на шляху до об'єднання української нації». Відтак, формулою нового українського патріотизму має стати принцип: Україна — держава для всіх громадян».
На мою думку, Помаранчева революція показала, наскільки близько ми стоїмо до цієї мети. Бо спільну мову знаходили люди, які начебто перебували «по різні боки барикад». Спільну мову знаходили цивільне і військове населення. Спільну мову знаходили заможні й соціально незахищені. Але навіть не шукали спільної мови з тими, хто, у широкому значенні цього слова, вийшов на Майдан, лише ті, хто, увірувавши у свою безкарність, хочуть і далі грабувати і принижувати народ. Проте перемога Помаранчевої революції довела, що так не буде.
Звісно, над остаточною перемогою національної ідеї задля спільного блага в нашій державі ще треба працювати і працювати. І фундаментом цієї праці може стати тільки освіта й освіченість, яка, у свою чергу, забезпечує правдиву поінформованість. Недаремно ж сказано: хто володіє інформацією, той володіє світом У цій метафорі істинна правда. І ми з вами, дорогі друзі, повинні цю правду розвивати і примножувати.
І пам'ятати те, що вже стало історією — історією України.
Тоді на Майдан, у листопаді 2004-го, першими вийшли студенти, учнівська молодь. Це Ваш Майдан, мої дорогі друзі. Це Майдан Вашого покоління. І як тут не згадати слова нашого видатного поета Дмитра Павличка, теж виголошені на Майдані: «24 серпня 1991 року була проголошена незалежність України, а 22 листопада 2004 — запам'ятайте — збудувалася Нація!»
Тож будьте достойні Нації, яку ви, дорогі мої друзі, збудували. І пам'ятайте, що тільки національна єдність, національна гордість, національна самодостатність вбереже кожного з вас від розчарувань, а всю країну — від небуття.
Історія нас цього вчить. Але й ми з вами навчаємо історію, тобто не даємо їй можливості поринути в летаргійний сон. МИ боремося. І перемагаємо. Бо МИ всі разом — як пальці однієї руки. Бо НАС багато — людей чесних, працьовитих, освічених. Бо МИ — патріоти своєї Батьківщини, патріоти України.